[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 192-210.]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





ВИСНОВКИ

ДЕМОКРАТІЯ ПРОТИ НАЦІЇ?



Всесвітнє поширення державних інститутів та політичних спільнот націй не означає, що громадянське суспільство стало загальноприйнятою формою політичної організації. Тут не були згадані порушення функцій, пов’язані з нав’язуванням, нехай і формальним, західного політичного режиму по всьому світу, а також занепад нації, як політичної форми, там, де вона народилась, там, де вона є результатом різнорідної історії, в Західній Європі та Північній Америці. Навіть у тих країнах, що винайшли її, вона зазнала внутрішніх протиріч, що виходять із самої логіки, яку ми намагаємось роз’яснити. Мислителі епохи націоналізму повністю усвідомлювали, що «нації не є чимось довічним. Вони народились, вони й помруть» (Ренан). Але ми можемо бачити чіткіше, ніж вони, через досвід демократичного віку, що занепад нації у подвійному напрямку — внутрішньому та зовнішньому — має витоки в своїй власній природі.

Демократична нація послаблена через те, що її суверенітет у світі політичних національних об’єднань фактично завжди більш обмежений; вона послаблена через те, що той політичний проект, за допомогою якого вона інтегрувала народності, вичерпується, і національна реальність поступово змінюється спільно з праці, культури і розподілу багатств у спільноту. Зв’язок між людьми стає менш соціальним, а більш утилітарним чи інструментальним. Демократія народилась у формі нації, але намір надати конкретного значення рівності та праву, записаний у самі цінності демократичної законності, та логіка продуктивізму можуть /193/ мати наслідок послаблення довготривалого політичного проекту, що лежав в основі нації.




Об’єктивна інтеграція та соціальна поведінка


У 1920 році Мос вивчав рух до глобалізації, явище, яке він називав «факторами взаємозалежності сучасних суспільств». Він відзначав збільшення інтенсивності «матеріальних, інтелектуальних, моральних відносин» між націями та передбачав, що «низка подій спровокує збільшення позичок, обмінів, ідентифікацій, навіть у тому, що стосується дрібниць морального та матеріального життя» 1. Через більш ніж сімдесят років після Моса можна уточнити його твердження. Збільшена інтенсивність позичань та торгівлі в економічному житті під сумнів не ставиться. Усередині більшості національних суспільств форми матеріального життя, продукти «позичок, кількість яких постійно зростала», та «торгівлі» всередині економічної системи стають зазвичай найбільш близькими. Технічна культура, коли вона зберігає національні особливості, нав’язує загальні норми організації та виробництва. Техніка та економія, ні в якому разі не пояснюючи створення чи опору націй, як це намагались довести під подвійним натиском марксистської та девеломпенталістської думки, навпаки, за своєю природою прагнуть універсальності. Але в той час, коли продукти, капітали та інформація поширюються всіма континентами, вони ще не досягли всіх країн. Національні кордони, що розділяють політичні та економічні одиниці, продовжують при нагоді сприяти чи уповільнювати ввіз капіталів та товарів. Навіть інформація, поширення якої має технічно глобальний характер, не отримується і не розуміється повсюди однаково. Рухи людей наштовхуються на політичні кордони, що ще становлять тимчасових або остаточних перешкод.

Залишилося тільки, щоб зовнішня незалежність та суверенітет, що лежать в основі нації, стали чітко обмеженими. Організація Об’єднаних Націй намагається виробити правила, які б можна було нав’язати Сполученим Штатам та закликати їх до «глобального міжнародного мислення». /194/ У військовому та політичному режимах політично об’єднані нації все ж таки діють всередині системи, яка, ставши всесвітньою, значно звужує можливості дій окремих держав. Жодна держава не може уникнути необхідності створення коаліцій, щоб протистояти нав’язаному чи об’єктивному натиску більш могутніх держав. Війна 1914 року вже продемонструвала, що держави більше не мали необхідних ресурсів для ведення сучасної війни: Франція та Велика Британія потребували допомоги Сполучених Штатів для перемоги над німецькою імперією та її союзниками. Більш ніяка держава не може забезпечити собі так звану внутрішню безпеку без тісної співпраці з іншими: боротьба з тероризмом, перевізниками наркотиків чи шпигунськими мережами підштовхує до співпраці національних поліцій. Позадержавні та міжнаціональні гравці зменшують роль національної держави.

Економічна незалежність зазнає не менших обмежень. Керівники із Західної Європи не можуть створити грошову одиницю, компенсувати суспільний дефіцит, забезпечити себе ресурсами через інфляційну політику, окрім як узявши до уваги виставлені владними інституціями Європейського Економічного Співтовариства та міжнародними економічними інститутами вимоги. Економічне життя, у рамках європейського законодавства, підпорядковане зобов’язанням міжнародного конкурентного ринку, стає все менш і менш національним. Ніякий уряд не може нехтувати тим фактом, що національні економіки входять до світової системи. Політична заміна у 1983 році соціалістів при владі у Франції довела це ще раз. Усі європейські сільгоспвиробники знають, що їхня доля залежить від рішень, прийнятих Європейською комісією в Брюсселі, та від переговорів ГАТТ (Генеральна угода з митних тарифів та торгівлі країн Атлантичного союзу). У багатьох незахідних країнах, до речі, керівники Міжнародного валютного фонду, Світового банку та ГАТТ надають великий економічний вибір. Вирішальні рішення, які приймають керівники великих транснаціональних компаній, зокрема, щоб зробити незалежними від певної території свої дії, керуються суто економічною політикою. Вони керуються різницею національних зако-/195/нодавств у сфері соціального захисту, але їхні рішення не підвладні контролю національних урядів.

У Західній Європі, де зароджувались нації, відбудова Європейського Економічного Співтовариства є ще одним викликом реальності та національним ідеям. Держава, установниця законодавства, стає фактично все менш і менш суверенною. З 1963 року одна з найбільш відомих постанов суспільного законодавства встановлювала такий принцип: «Співтовариство є новим юридичним режимом міжнародного права» та «громадянами Співтовариства є не лише громадяни країн-учасниць, а й вихідці з них». Будь-який громадянин Співтовариства може відтепер звертатися до європейських юридичних інституцій зі скаргою на власну національну державу. Юридичний режим європейської спільноти стає поряд з національними правами та переважає над ними. Великі європейські напрямки поступово визнали «перевагу права спільноти над законодавствами держав-учасниць». У Франції у 1989 році постанова Нікколо Державної Ради закріпила цю зміну. Інколи цілі розділи права, такі як економічний, про працю та захист прав людини, були майже повністю запозичені із європейського законодавства. Приблизно половина національного законодавства залежить від сфери компетенції, поділеної між національною державою та співдружністю.

Але водночас така взаємозалежність сучасних суспільств, самовизначень, політичних і символічних характеристик та «моральне життя» (за Мосом) людей залишаються дуже різними залежно від країни. Сьогодні існує протиріччя між об’єктивною інтеграцією людей у віртуально глобальний простір та їхнім соціальним устроєм, тобто відчуттям колективної єдності, разом із політичним залученням, яке залишається на першому місці на рівні нації.

Соціальний устрій людей, як уважав Еліас, є спадщиною минулого і не обов’язково збігається з їхньою об’єктивною інтегрованістю. Техніка має функцію абстрактного поєднання, а національна різноманітність систем норм і цінностей не зводиться до всесвітнього поширення. У Західній Європі нація, історична спільнота сплавлена віками, живить спогади, зберігає визначальні особливості, незважаючи на /196/ політичний занепад, та залишається інструментом соціального зміцнення.

Вона залишається одним з головних місць колективного самовизначення та історичної неперервності. Кожна нація продовжує самовиражатися у певній кількості цінностей та пишатися певними витворами. Право на громадянство, залежно від якого визначають громадян, також залежить від єдиної національної суверенності та продовжує розрізняти країни за їх історією та концепцією національної ідеї. Під час послаблення інстуціоналізованих релігій нація також може бути інститутом, здатним знову надати сенсу її існуванню. Демократичне вираження, відчуття залучення до життя міста виявляються на національному рівні, як це доводить в усіх країнах різниця в участі у виборах залежно від того, йдеться про місцеві, національні чи європейські вибори, і останні викликають завжди найменшу зацікавленість виборців. На Заході європейські нації зберігають свою політичну традицію, таку, якою вона висловлюється в конкретних політичних формах, виборчій системі, вигляді парламентської роботи та організації урядової діяльності, внутрішній організації та ролі політичних партій. Навіть для європейських виборів Дванадцятка не змогла домовитися й прийняти єдину систему виборів. Відносини з іншими, чужинцями чи мігрантами, також вписуються в специфічну традицію, на яку тиснуть спогади зародження нації та політичної законності, колоніальні імперії, війни та початковий політичний задум. В Англії, наприклад, логіка громадянства перемежовується з логікою меншин: ми всі разом громадяни Британії та члени меншини, чи, точніше, громадяни через належність до певної спільноти. У Франції логіка громадянства суперечить логіці меншин. У Німеччині, навпаки, підтримується різниця між чужинцями та вихідцями держави, непевність щодо надання чужинцям німецького громадянства, навіть якщо вони облаштувалися міцно та живуть там упродовж десятиріч. Останні закони, які спрощували натуралізацію молодих чужинців, що народилися та навчалися в німецьких школах, докорінно змінили ці показники. /197/

Нації залишились активними учасниками міжнародної політики, як це довели, наприклад, суперечливі реакції європейських країн на війну в Іраку, коли в 1990-х роках словенці закликали у союзники Німеччину, а серби захотіли довести свою правоту французам через дипломатичну гру, в якій гнівно згадувались події напередодні 1914 року та Європа, що вийшла на сцену як діяч міжнародного життя. Поєднані дії європейців завжди обмежувались інтересами кожної нації, які й досі не збігаються. Це ті нації, що мають в Європі якусь можливість політичного втручання.




Політичний проект та віддача: від нації до етносу?


Політичний проект також послаблюється у своїх внутрішніх розмірах самим розвитком демократії, чиї характеристики самі по собі кидають виклик нації. Соціальній згуртованості громадянських націй загрожує не лише «приїденість харизми» (Вебер), яка була вписана в початковий політичний задум, але й послаблення політичного характеру суспільного життя задля розширення економічної та соціальної сфер. Сучасні спільноти є водночас і демократичними і продуктивними. Тобто сама логіка продуктивізму надає специфічних форм відносинам між людьми та ризикує знову підняти питання громадянського задуму.

Легітимність сучасної демократії базується на уявленні, що всі громадяни повинні мати змогу реалізовувати свої права, та на бажанні стверджувати, крім формальної рівності, реальну рівність. Втручання нації в економічний, соціальний та культурний порядок є необхідним наслідком логіки демократичної нації: немає ні розриву, ні непослідовності між ліберальною державою та державою-провидінням. Заради прав суверенного громадянина та рівних прав усіх членів суспільства суверенних громадянин вдається до заходів, спрямованих на вирішення головної проблеми про справедливий розподіл ресурсів так само, як і на підтримку найбільш знедолених. Кажучи м’якше, через політику встановлення найменшого можливого за-/198/робітку, соціальні показники деградації ринку праці та послаблення сімейних і соціальних зв’язків національні держави в усіх європейських країнах підкоряються логіці демократичної нації. Вони намагаються залучити, хоча б символічно, всіх осіб до громадського життя. Але необхідно розрізняти принцип модерної держави та його вплив на природу соціальних зв’язків.

Зростаюча цінність економічних та соціальних факторів колективного життя, продуктивно-гедоністська логіка, в якій на першому місці стоїть задоволення особи, мають тенденцію руйнування політичного проекту, що лежить в основі нації. Економічний прогрес та перерозподіл благ шляхом надавання соціальної допомоги збільшують об’єктивну однорідність народів. Вони зменшують об’єктивні нерівності, але, з одного боку, згідно з уже сформульованим Токвіллем законом, ті, що приходять на зміну, є набагато нестерпнішими, а з другого боку, економічна активність ризикує занадто мобілізувати населення, що заподіє шкоди громадянському сумлінню. Збільшення суспільних зборів в усіх європейських країнах лише відбиває те, що зветься кризою держави-провидіння, зокрема вже не через фінансовий дефіцит системи соціального захисту, а через піддавання сумніву необхідності соціальної та політичної інтеграції у розподільчій демократії. Все більше соціальні права стають еквівалентом прав політичних, а «соціальне та економічне громадянство» стає, на думку передових мислителів, автентичною формою сучасного громадянства. Все менше згадуються власне політичні цінності великих західних демократій, ніж їх ефективність виробляти та перерозподіляти матеріальні блага. Якщо легітимність сучасної демократії ґрунтується на універсальності прав громадян та добродійності держави-провидіння, окремі особи завжди намагаються поставити друге попереду першого. Лише матеріальних задоволень недостатньо для забезпечення відносин між людьми, які є необхідними для підтримування політичної однорідності. «Люди з правами» ще не є громадянами. При економічному режимі те, що дається одним, відбирається в інших. Економічна конкуренція розділяє людей, живить ворожнечу між групами, /199/ яких намагається поєднати політичний проект. Гегель вже відчував, що національне самовизначення зменшується, коли представник буржуазії цікавиться економіко-соціальними особливостями на шкоду політичному виміру свого існування, який за ним закріплений як за громадянином держави. Деполітизація становить постійну загрозу для демократичних націй.

Модерна держава-провидіння все ж гарантує соціальний зв’язок, уже не об’єднуючи народи навколо політичного проекту, але втручаючись в економічне життя. Вона діє як підприємець, організовуючи великі суспільні служби, такі як устаткування, освіта, порядок у місті та, частково, надання житла; вона виступає регулювальником економіки, маніпулюючи великими засобами економічної політики у суперечливих умовах в Європі та світі (бюджет, оподаткування, вклад у призначення зарплат тощо); є арбітром, коли має справу з нерівністю та змаганнями, коли намагається врегулювати конфлікти між «соціальними партнерами», перерозподіляючи колективні ресурси. Вона є все менш суверенною, але її роль регулювальника економіки та відносин у групах зростає. Соціальне та податкове право, головний інструмент перерозподілу, залишається, до речі, в компетенції національної держави всередині європейських країн. Розвиток того, що можна було б назвати сучасним неокорпоратизмом, пов’язано зі збільшенням значення такої держави-провидіння. Політика соціального втручання підштовхнула до створення установ перерозподілу та адміністративних служб на національному й особливо місцевому рівнях; вони збільшують кількість найманців, що втручаються у сферу соціальних дій, та категорії населення, що отримують прибуток з цих втручань. Увіряючи різноманітним групам права на ресурси, на фінансові трансферти, подеколи на прийняття на роботу, різні кредити та пільги, державні діячі та локальні спілки, яким довірена певна кількість завдань welfare state*, створюють клієнтську логіку.



* Держава достатку (аигл.). (Прим. пер.)



Держава-провидіння стає також клієнтською державою, про що, між іншим, свідчать такі фактори, як велике збільшення кількості юристів, особливо пов’язаних з /200/ економічною діяльністю. У Франції, завжди більш активно втручаючись у культурну політику, створюючи культурні адміністративні служби, на своєму рівні та на рівні місцевих спілок, діючи як покупець і колекціонер, підтримуючи артистів і пошуковців, яких завжди багато для прямого чи непрямого користування державними субсидіями, держава створила те, що можна назвати культурною державоюпровидінням. В Австралії чи Канаді, двох країнах, які започаткували загальну політику, що називається політикою мультикультуралізму, вони також стали етнічною державою-провидінням, організовуючи культурну підтримку «витоків», знову вигаданих чи відбудованих, завдяки діям штату «етнічних» соціальних працівників та вчених, які спеціалізуються в даній галузі. Етнічні чи культурні спільноти, здається, відчувають особливі переваги. Перевага прав особи над правами групи, яка була закладена у фундаменті ідеї нації як спільноти громадян, послаблюється на догоду колективним правам.

Перед нами відбувається збільшення торговельної та утилітаристської моделі соціальних відносин і широке розповсюдження великих національних інститутів — школи, армії, суду, державних служб, які відповідають за встановлення цінностей нації і демократії та які намагаються при цьому вирівнятися за моделлю промислового функціонування і знехтувати своїм громадським покликанням. Механізми і символічність формальної демократії-голосування, організація переговорів та заходів суспільного життя партіями були знову поставлені під сумнів через кризу політичного представництва, але виборець залишав за собою право чинити на власний розсуд і нехтувати рекомендаціями політиків. Опитування громадської думки, які замовляють та поширюють керівники відділів по зв’язках з громадськістю, завжди ризикують викликати більший політичний вплив, ніж вибори. Якщо практика та символіка демократії вже не в змозі досягти консенсусу, якщо вони стають занадто пов’язаними із матеріальними привілеями, які надає участь у суспільній праці та перерозподілі благ, чи не буде вона ставитися під сумнів щоразу, як виробництво не зростатиме? Відгук, який могла зустріти Ломбардська ліга /201/ у Північній Італії, доводить, що заможні регіони можуть більше не погоджуватись на розподіл продуктів їхньої праці з бідними провінціями, оскільки національна солідарність більше не засновується на загальному політичному задумі, що вийшов із спільної політичної культури, і що вона, як виявляється, базується лише на матеріальних інтересах. У демократичних суспільствах безробіття стає випробуванням для всіх і псує всі соціальні зв’язки: безробітні обмежені в своїй гідності; відносини між особами на підприємстві, а також у сім’ї страждають. Чи могли б суспільства, засновані навколо цінностей виробництва, витримати нескінченну економічну кризу, чи могли б вони підтримувати себе, якщо не могли б забезпечити всім членам рівне працевлаштування та збільшували б кількість тих, кого нестача позбавила всілякої можливості участі у колективному житті? Як ми вже казали, існує природна різниця між політичним громадянством і тим, що тенденційно називається «економічним та соціальним громадянством».

Згадуючи про «Другу Французьку революцію», Генрі Мендрас зобразив французьке суспільство 1980-х як систему виробництва, споживання та перерозподілу матеріальних чи культурних благ. Згідно з опитуваннями, французи сприймали свою країну як велике підприємство, що повинне продавати та купувати і чиї рахунки мають бути позитивними, щоб можна було добре жити, вони узаконили підприємство 2. Фактично, в країні, що довго вихвалялася тим, що вигадала сучасну націю, нація при цьому менше характеризується своїм політичним проектом, ніж специфікою культури вдач (кажучи словами Норберта Еліаса) чи своєю культурною спільнотою, навіть тому, що цінності демократії сприймаються одностайно, але відчужено. За часів Другої світової війни великі суспільні трансформації брали своє джерело в економіці. Якщо перша революція юридично закріпила поняття громадянської доблесті та перевагу належності до політичного суспільства перед іншими зв’язками, суть другої полягала у знецінюванні політики на користь економічної, культурної та соціальної спільноти. Суперечки на передвиборних кампаніях уже не стосуються моральних цінностей чи політичної орієнтації, /202/ вони стосуються економічних заходів. Безробіття є головною рушійною думкою у виборців та політичних діячів. Роздрібнення національних установ супроводжується великою толерантністю щодо поведінки всіх громадян, навіть тих, що довго вважалися поза межами загальних норм, і зосередженням на повсякденному житті та його цінностях. Національне почуття перестало бути «невимовно громадянським» і стало скоріш «емоційним», «майже сентиментальним» 3. Історики не шанують у Франції таких людей, як Мішле, або його незвичайну долю, як це робив Лавісе, а відзначають місця спільної пам’яті — включаючи місця великих політичних конфліктів, революцію вішистів. Сентиментальну прихильність французів до неповторності їхньої історії та культури — про що свідчить успіх твору «Пам’ятні місця» — замінило залучення громадян до політичного проекту Франції.

ФРН до 1989 року була подекуди країною-взірцем демократії. Згадка про злочини, здійснені в ім’я унітарної держави, поділ на дві суверенні держави підірвали національну ідею. Дехто навіть скаржився, що амбіція поєднати в майбутньому обидві Німеччини була записана у статті 23 Основного закону, який передбачав можливість вступу «інших частин Німеччини». Досвід ФРН довів, що сучасна демократія могла б успішно розвиватись, не формуючи вже націю як таку, в типово-ідеальному розумінні, який ми аналізували вище. Вона збігалася з думкою Макса Вебера щодо Швейцарії, яку він характеризував, як «незакінчену націю», чи з тим, що він назвав «торговельна держава» 4: права місцевих громад гарантуються федеральним устроєм держави, повагою до правової держави, перевагами, наданими економічною діяльністю, поміркованістю зовнішніх дій, що довело до Ostpolitik 1970-x років, і навіть на довгий час утримування від створення армії та ведення зовнішньої політики на світовому рівні. У 1983 році 20% осіб призовного віку відмовлялись від військової служби через релігійні причини. Утримання однієї з найбільш заможних країн Європи від війни у Перській затоці у 1991 році через правовий формалізм, наслідуваний після ситуації, яку нав’язали переможеній Німеччині у 1945 році, лише /203/ вочевидь продемонструвало те, що містилося в проекті ФРН. Європейська розбудова, головними ініціаторами якої були Франція разом з Німеччиною, та залучення НАТО дозволили підтримати політичний проект, що виходив за межі окремої нації. Новий політичний проект впроваджувався навколо відмови згадувати про нацизм та про реальність радянської імперії: «цей подвійний антитоталітарний консенсус... таким чином визначив тло, на якому ґрунтуватиметься ментальність, що живитиме нашу політичну культуру» 5. Усвідомлення себе, як переважно економічної нації, що проілюструвала ідентифікуюча роль, яку зіграла Deutschmark, — складало саме те «ядро, навколо якого розроблялось політичне розуміння, яке федеральна республіка мала про себе» 6. Упродовж п’ятдесяти років ФРН змогла стати економічною і соціальною державою, не створивши при цьому справжньої нації. Вибір канцлера Шрьодера відзначає, можливо, новий етап німецької історії.

Об’єднання, нав’язане руйнацією комуністичної системи та радянської імперії, жорстко піддало сумніву цей політичний проект. Німеччина вже не могла залишатись торговельною державою. Вона знову стала політично суверенною, і уряд змушений був швидко зробити суто політичний вибір, який би на довгі роки визначив спільну долю, включивши землі колишньої НДР до федеральної республіки, відбудовуючи Німеччину як політичну та економічну одиницю, нав’язуючи населенню Сходу західну політичну систему та вимагаючи від західного населення матеріальних жертв заради національної ідеї Німеччини й об’єднання її народу. Слід було переглянути сукупність відносин між економічними та соціальними гравцями, між політичними інституціями (федеральні уряди та уряди окремих земель), до цього визначених лише у межах ФРН. Об’єднана Німеччина не могла бути лише розширеним варіантом ФРН. Криза самовизначення, якої сьогодні зазнала Німеччина, потребує, щоб було переглянуто не лише політичний проект колишньої НДР з відбудови комуністичного суспільства — що є очевидним, але також і політичний проект ФРН, яка бажала бути федеральною /204/ децентралізованою демократією, процвітаючою та гарантуючою рівні права, яка відмовилась від прямого втручання на міжнародній арені у міждержавні відносини. Сама ідея політичної волі була скомпрометована як у Німеччині, так і по всьому західному світу двома великими рішучими авантюрами, якими були нацистський та комуністичний режими, при яких нав’язувалася зміна соціальних відносин комунікативістського типу. Після Другої світової війни європейські демократичні нації визначались принаймні негативно, відхиляючи і нацизм, і комунізм. Загроза Радянської армії змушувала їх до впровадження бодай мінімального політичного проекту, визначення, що вони не є комуністичною країною. Коли внаслідок нав’язування радянської імперії вони вже не визначатимуть себе як політичні організації з особливим політичним проектом, яким буде їхнє майбутнє? А коли вони були відбудовані після розпаду імперій, і значною мірою зусиллями етносів, чи не ризикують вони стати етнічними групами, тобто групами людей, поєднаних відчуттям історичної спільності та колективним самоусвідомленням, а не самою громадянською волею брати участь у спільному політичному житті, долаючи певні забобони? Беручи до уваги властиву їм тенденцію до пацифізму, вони не витримають довго, якщо нехтуватимуть упровадженням громадянськості, яка дозволить їхнім бажанням та пристрастям бути під контролем політики правової, принаймні де-юре, держави; якщо в них більше не буде змоги заохочувати до своїх політичних цінностей мігруюче населення, яке, приваблене їхнім багатством та свободою, продовжуватиме надходити, незважаючи на законні заходи, якими уряд намагатиметься обмежити чи контролювати їх набіг; якщо в них не буде більше волі коли не нав’язувати, то хоча б захищатись або не дати тирану на місцях розхитати співвідношення сил чи привласнити собі ядерну зброю, яка через зруйнування СРСР ризикує поширитися по всьому світу. Оскільки Голландія була лише економічно та комерційно сильною державою без політичних амбіцій, її захищав британський флот. Навіть Сполучені Штати бажали вести технічні та абстрактні війни, щоб запобігти загибелі boys в уніформі. Суспільства, /205/ що більше не формулювали своїх колективних цінностей та не вміли більше, якщо виникне потреба, захищати їх силою, завжди захоплювались менш заможними, але більш мотивованими ворогами.

Європейська розбудова може побічно сприяти такій деполітизації ліберальних демократій. Мир, який вона встановила між європейськими націями, демобілізує національне почуття. Міжнародна європейська система до 1914 року, заснована на суперництві сусідніх націй, живила патріотизм та підтримувала інтеграцію кожної національної одиниці. Будь-яка війна чи загроза війни є фактором інтеграції. З кінця Другої світової війни країни Європи, в яких зародилась нація і де до XX сторіччя війни були головним інструментом зародження та існування національних почуттів, урегулювали їхні ворожнечі шляхом переговорів, компромісів та угод. А тепер — правда чи неправда — комунізм уже не становить загрози, а зовнішня ситуація парадоксально ризикує збільшити загрозу розкладу національної інтеграції, оскільки разом з цим збільшується кількість тих, кому загрожує економічна чи соціальна аксклюзія. Як чи ким замінити «спадкоємних ворогів», якими були Франція, Німеччина, Росія в різні періоди одна для одної?

З другого боку, Європейське Економічне Співтовариство створило Європу виробників, споживачів та торговців. Брюссельська влада значно втручається в економічне та соціальне життя, намагається керувати працевлаштуванням, рівністю між обома статями, урбаністичним відродженням та облаштуванням села, освітою та культурою. Вона намагається збільшити вплив регіональних урядів, з якими вони мають справу безпосередньо, обійти національні інституції та поновити яскравість інфранаціональних ідентичностей. «Постнаціональне» громадянство, про яке часто говорять філософи та юристи, занепокоєні будь-якими проявами націоналізму, якщо його приймуть, також буде спрямоване у бік деполітизації. Саме у світлі нації були збудовані легітимність та демократії: послаблення національної держави, що є наслідком європейської розбудови, ризикує викликати послаблення демократії. Згадування у Франції, /206/ часто недоречне і завжди пристрасне, про «Республіку», з боку лівих, та «патріотизм» і «суверенітет», з боку правих, стурбованість, виражена в усіх ліберальних демократіях щодо невдачі Школи, в якій повинна вивчатись демократія, передають стурбованість, викликану еволюцією, яку соціологія може аналізувати у власних критеріях. У суспільствах, які більше не визнають законності релігійних чи династичних принципів, розлад національних зв’язків через набуття європейського громадянства у Західній Європі ризикує ще більше послабити зв’язки соціальні. Макс Вебер уважав, що не було нації без бажання могутності. Не могло також бути Європи без бажання започаткувати загальну політику. Лише участі у спільній економічній та соціальній системі недостатньо для об’єднання людей. Соціологи були б останніми, хто забув, що соціальна людина є не лише homo oeconomicus, вона також живе своїми пристрастями, цінностями та волею.




Обмеження, властиві раціональності


У Макса Вебера нація з’являється як етап та ілюстрація раціоналізації світу. Але він усвідомлював, що раціонально засмучений світ не вилучив з людини ірраціональності. До 1960-х років соціологи, які вивчали релігії та етнічні групи, стверджували: соціальні форми, що вийшли із логіки Gemeninschaft, були приречені на зникнення чи принаймні на послаблення та поступово розпорошили раціональну логіку, що характеризувала сучасне суспільство. З 1970-х років збільшення етнічних вимог навіть у найстаріших націях Західної Європи, зародження нових релігійних течій та, кажучи веберівським терміном, «емоційних спільнот», зароджених поза організованими церквами, виявили межі цієї раціональності. Не тільки немає несумісності певних форм етнічних або релігійних виражень чи захоплень та модерності, але модерність набуває специфічних форм повернення до релігії чи до вимог етнічних груп.

Загальна і раціональна ідея ніколи, як ми це показали, не була більш ніж головним принципом: одночасно ідеєю та ідеалом соціального життя. Але в демократичний /207/ час національний порядок перевищує певні належності з більшими зусиллями, ніж за часів тріумфуючої нації, хоч однорідність народу й зростає. Нові етнічні вимоги, такі як повернення до релігії, зароджують характеристики демократичних суспільств: раціональність, абстрактність і протиріччя між ідеалом рівності, який вони собі приписують, та неминучі розчаровуючі результати, які вони отримують 7. Модерне суспільство, рівне в своїх цінностях та раціональне в організації виробництва, не може викликати незадоволень та відчуття поразки. Сучасна людина, рівна серед інших, може лише порівнювати себе з іншими і бути через це нещасною. Демократія проголошує ідеали — забезпечити загальну рівність, чого в реальному житті не існує. Вона проголошує формально рівні права, але не може позбавитись нерівності економічного чи соціального порядку, навіть якщо й намагається їх обмежити. Вона згадує водночас цінності рівноправ’я та автентичності, які конфліктують, коли ми хочемо поважати цінності всіх культур і водночас забезпечити всіх людей рівними можливостями. Формально відкриваючи всі можливості для всіх, підштовхуючи всі соціальні амбіції, вона не може не розчаровувати. Вона надає абсолютного значення індивіду, але логіка продуктивності змушує зменшувати його соціальну і професійну роль усередині бюрократичних та промислових організацій. У неї на меті загальне абстрактне громадянство, попри стійкість та живучість певних релігійних чи етнічних укорінень.

Загалом кажучи, модерне суспільство не надає остаточного значення існуванню, чи, вживаючи веберівський термін, воно не відповідає потребам людей у певній системі потреб, які виправдовували б недосконалість світу та їхнє особисте нещастя. Базоване на технічних та інтелектуальних нововведеннях, на винаході нових соціальних форм, націлене на майбутнє, воно містить характерні утопічні ідеї. Але на відміну від релігійних утопій минулого, йдеться про раціональну утопію, яка не ґрунтується на розповідях про ангелів минулого чи перспективі радикально зміненого майбутнього. Вона знецінює минуле та на майбутнє передбачає лише розвиток і вдосконалення розумного /208/ сучасного. Вона не може діяти так, як мрії про повний однозначний розрив, що був невід’ємний від міфології, яку живило минуле. Вона не надає значення ані колективному досвіду, ані якійсь особистій долі. Порожнеча модерних суспільств дає кожному можливість, обов’язок, привілеї та муки вибору сенсу свого існування.

Раціональність, що виходить на перший план, принаймні спрямована на організацію колективної праці та, більш загально, соціального порядку, чи не підштовхує вона осіб на пошук сенсу людського існування у невстановлених емоційних формах? Раціональність громадянства вже не викликає оптимістичних сподівань та колективного ентузіазму. Емоційні спільноти — чи то засновані навколо відправлення релігійних обрядів, належності до етнічної, інфра- чи супранаціональної спільноти, чи на войовничому антирасизмі, чи навіть, що трапляється частіше, ідентифікації з спортивною командою — відповідають фундаментальним потребам людини бути визнаною як особистість. Вони дозволяють людям вбачати сенс у їхніх поразках, компенсувати меритократію чи раціональність світу виробництва та соціального світу взагалі, абстракцію політичного суспільства та громадянства. Всі опитування вилучених із суспільного та економічного життя людей показали, що вони, по-перше, вимагають гідності, цінностей демократичної легітимності. Участь людей в емоційних спільнотах може дати їм можливість побачити сенс у людських стражданнях та встановити прямі емоційні відносини з іншими. Подолання партикуляризмів через громадянство стає лише складнішим.

Мрії про «мультикультурне суспільство» у 1970 — 1980-х роках були не стільки викликані вимогами населення — іммігрантів, що влаштувались у демократичних державах Західної Європи, скільки запитом самих європейців, що зіткнулися зі своєю політичною долею при визначенні своєї національної належності. Франція та Англія перестали бути могутніми імперіалістичними державами, чиї рішення впливали на долю світу. Німці після політичної та моральної катастрофи Другої світової війни зосередились переважно на економічній діяльності. Ідея мультикуль-/209/турного суспільства своєю подвійністю дозволяла чарівно компенсувати, тобто за допомогою слів, політичний занепад, нагадуючи про інші цінності, такі як культурне різноманіття; вона також давала можливість символічно загоювати гріхи минулої колонізації та політики асиміляції, жахи Другої світової війни. Вона, нарешті, дала відповідне вирішення протиріч, що зародилися із загального прийняття великих цінностей сучасності: рівність індивідів, записана в принципах громадянства; автентичність, пов’язана з певною культурою. Під час тріумфу нації вона повинна була забезпечувати соціальні зв’язки, і держава-провидіння після цього вбачала, що їй довірене те ж саме завдання, і відтоді культура стала посередником. Різні «культури» в усіх розуміннях слова, від міністерства культури до прихильників мультикультуралізму, всі рівноцінні, і на них покладене завдання виходу з економічної та навіть моральної й політичної кризи, що замінювала з того часу непотрібний вже громадянський обов’язок, для того щоб поєднати людей та надати сенсу їхньому існуванню. У все більш технічному суспільстві, де управління державою неминуче довіряється фахівцям, із задоволенням згадуються цінності місцевого громадянства, запровадження яких дозволить відповісти на потребу «брати участь» у житті держави, яку визначили певні люди. Оскільки сама ідея представництва, що лежала в основі демократичної нації, багатьом здається недостатньою, демократична практика на місцевому рівні виправдовує сподівання особливо активних громадян. Але участь в управлінні на місцевому рівні, чия демократизація є бажаною, не є достатньою для поєднання навколо проекту, що засновує спільну волю, її не вистачає, щоб гарантувати мобілізацію громадян у разі необхідності для захисту політичної спільноти та цінностей, які її узаконюють.

Дивлячись на всі терміни з точки зору історії та порівнюючи всі інститути, сучасна думка — за допомогою пережитих у XX сторіччі жахів заради політичних цінностей — мала за ефект приземлення політики, після приземлення релігії. Хоч сама влада вважається священною та недоторканною. /210/ У демократичних націях залишається ця форма демократичності, якою є організація та інституційне прийняття виразів народного волевиявлення: усі приймають результати виборів. Таким чином визнається суверенність громадян, яка базується на легітимності, що підтверджує політичний проект. Але чи вистачить виборів для забезпечення політичних зв’язків, а отже, й соціальної інтеграції? Пристрасті та емоції обмивають суспільства демократичного періоду, як і інші. Церкви ризикують втратити контроль над сектами та харизматичними напрямками і дозволити існувати всім формам емоційних спільнот релігійного натхнення, маючи надію одного дня приєднати їх до релігійних установ. Не встановлено, що демократична нація може й надалі контролювати раціональною амбіцією громадянства неминучі конфлікти, спровоковані розподілом ресурсів у продуктивістській демократії, чи матеріальні сподівання за визначенням не знають меж, ні, з другого боку, поведінка навіяна відчуттям належності до певної етнічної спільноти. Не встановлено, що вона може продовжувати забезпечувати соціальні зв’язки.

У XVIII сторіччі європейці були свідками послаблення монархічної форми, погано озброєної для того, щоб задовольнити нові зазіхання народів; не виключено, що сьогодні національна політична форма вичерпує себе.









Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.