[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 226-252.]
Попередня
Головна
Наступна
Коментарі
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
в арешті
[5/17 КВІТНЯ — 23 ЧЕРВНЯ (4 ЛИПНЯ) р. 1847]
І
Арештованню Шевченка і тій тяжкій долі, яка потім випала нашому поетові, спричинився студент київського університету Олексій Петров. Батько Петрова був якимсь урядником в Сурожі (в Чернігівщині); мати, повдовівши, жила з пенсії — за службу чоловіка; пенсія та була невелика, річно сотня карбованців; тим-то Олексій перебивався з лекцій приватних. З початком листопада р. 1847 він закватировав у Києві в домі попа з церкви св. Андрія Заводського. Тут кватировали два молодих українці: Сава Бодилевський, урядник з канцелярії генерал-губернатора, і Микола Гулак, що недавно скінчив університет в Дорпаті 423 і шукав собі посади. Трапилося так, що Гулакова світличка приходилася опостінь світлички Петрова, значить, останньому чутно було те, що говорилося у Гулака, де сходилися братчики Кирило-Мефодіївського товариства.
423 Дерпт — нині Тарту в Естонії. — Ред.
Небавом Петров помітив, що до Гулака ходить чимало студентів, професор університету Костомаров і ін. Людина цікава, метка і, очевидно, злидар моральний, Петров почав прислухатися до бесіди у свого сусіди і почув, як сам він признався на опиті, що там балакають про волю, «про республіканський устрій, про потребу знівечити в Росії монархічний устрій». Про республіку найбільш балакали Костомаров, дідич з Полтавщини Савич та студент Навроцький. Петров спостеріг з тих балачок, що розмовники організовали потайне політичне товариство. Небавом на обіді у Завадського Петров спізнався з Гулаком особисто /227/ і почав ходити до його. Вже й тоді в голові у його куйовдилася думка зробити донос на свого сусіда; але задля доносу не досить ще було того, що він з підслухів відав про товарист во; треба було роздобути більш певних подробиць. Ходячи до Гулака, він прикинувся лібералом, ворогом уряду російського. Гулак поводився з ним довірчиво, найпаче коли він почав доводити певність Гулакових думок і потребу єднатися людям ліберальним. За кільки тижнів Петров досяг того, що товариство прийняло його до свого гурту.
9/21 січня 1847 р. Шевченко виїхав з Києва, як ми вже те бачили в попередньому нарисі. Петров запевне не відав, ку ди виїхав Шевченко, гадав, що до Петербурга «шукати собі посади». В Києві були ще братчики Навроцький і Опанас Маркович, з котрими Петров приятелював та вивідував подробиці про діяльність товариства. Нарешті 28 лютого Навроцький поїхав в Полтаву, а Маркович в Пирятин чи в Переяслав (певніш останнє).
«Тоді Петров побачив, що вже годі йому спостерігати, нема над ким стежити», і заходився, щоб випустити з-за пазухи вигодовану гадюку 424.
Одначе він не пішов з доносом ні до жандарів, ні до генерал-губернатора, а вдався до свого «начальства», насамперед до помічника куратора київської шкільної округи, до Михайла Юзефовича 425.
424 З листа приватного.
425 «Хуторна поезія» Куліша. — С. 28.
Звісно, останній не прийняв від Петрова доносу, та й ніяково і не можна було Юзефовичові прийняти донос студента Петрова. Перш за все, хоч який би там не був Юзефович, а все ж не зручно було йому стати відкрито керманичем Петрова в справі доносу на професора Костомарова і інших, з котрими він приятелював; не могло хоч трохи не варовати його й приятелювання Шевченка з ним, з губернатором Фундуклеєм і з Рєпніними, кревняками міністра освіти графа Уварова. Нарешті, з урядового боку теж не виходило Юзефовичові кермовати Петровим відкрито, у самого його був безпосередній начальник-куратор округу генерал Траскін, і сам він був урядником тієї археологічної комісії, в котрій Шевченко служив співробітником. Все оце примусило Юзефовича поводитися обережно та кермовати рукою Петрова потайно. Справити Петрова просто до жандарів, річ очевидна, Юзефович не хотів; бо в такому разі не було б перед начальством жодної власної заслуги Юзефовича; навпаки, начальство бачило б тоді не-/228/ догляд Юзефовича за університетом і брак «патріотичного» впливу його на студентів. В першому разі начальство задало б великої догани і Юзефовичу і Траскіну, а коли Юзефович виведе сю справу через Петрова, дак ніхто не скаже на його лихого слова і Петров стане доказом доброго «благонамеренного» впливу Юзефовича на молодіж університетську.
Певна річ, що отакі думки примусили Юзефовича перш за все порадити Петрову спинитися на день-другий з доносом, доки він обміркує, з кого і як почати. А тим часом він зараз же, скоро довідався від Петрова про існування товариства, до якого належить і Шевченко, кинувся до археологічної комісії і, не говорячи, певна річ, нічого про те, про що довідався від Петрова, зняв ріп лишень про те, що Шевченко трохи не два місяці як виїхав з Києва і не відомо, де він і що робить? Могло бути, що потайно Юзефович оповів сущу правду хіба тільки президенту комісії Писарєву (головному секретарю генерал-губернатора Бібікова). Комісія 1 березіля зараз же зробила постанову, підписану, опріч Писарєва, професорами університету Чеховським, Ставровським, Селіним і Іванішевим, щоб скинути Шевченка з посади в комісії за те, що він «без всякої згоди комісії виїхав з Києва» 426.
Лишень в третій день березіля Петров, прийшовши до куратора Траскіна, подав йому донос, що він «открыл существование в Киеве тайного политического общества»; вкупі з доносом Петров подав і статут товариства 427.
Траскін з Юзефовичем взяли Петрова на опит. Розповідаючи своє зрадницьке з’ясування, Петров додав, що він загаявся з доносом «єдине через те, що хотів зібрати якомога більш певних подробиць».
426 Легко могло трапитися і більш імовірно, що сю постанову комісія хоч і датовала 1 березіля, але зробила її геть пізніш, може, вже тоді, коли Шевченка арештовали. Ні за ту, ні за другу думку певних фактичних доводів нема; але знаючи приятелювання з Шевченком Ссліна і Іванишева, про мене стає чудвою така строгість комісії до Шевченка і саме тоді, коли над ним нависла хмара доносу.
427 З приватних листів, неоголошених.
II
Генерал-губернатор Бібіков був тоді в Петербурзі. Звістку від Траскіна укупі з доносом Петрова він приняв 16 березіля і на другий день повідомив про се шефа жандарів графа Орлова, просячи звеліти зробити ревізію в Гулака, /229/ арештовати його і вирядити його під вартою в Київ до слідчої комісії. Думка була у Бібікова провадити слідство у Києві.
Ревізію у Гулака справили того ж дня; полонили його і папери його. Роздивившись Гулакові папери, гр. Орлов і «III отделение царської канцелярії», властиво, голова останньої генерал Дубельт, побачили, що в паперах є статут Товариства св. Кирила і Мефодія, що переписка його непевна взагалі і що перед ними повстає ціла змова, добре організована, і слідства про неї не можна доручити Києву, а треба провадити його в Петербурзі самому «НІ отделению» 428. Тим-то Орлов 22 березіля написав до Бібікова, а Бібіков того ж дня (естафетою о 7 годині вечора, телеграфа тоді ще не було) до київського губернатора Фундуклія, щоб він, взявши куратора Траскіна чи помічника його Юзефовича та жандармського полковника Білоусова, зробили ревізію у Костомарова, Посяденка, Маркевича, Шевченка, Тулуба, Андрузького, Навроцького і Білозерського 429; у кого з сих людей покажеться що-будь непевне, того арештовати і під вартою вирядити в Петербург в «III отделение», але все те чинити якомога потайно, щоб ніхто в Києві про те не знав, не відав 430.
428 Оте «Ш отделение» було жандармською інституцією, «де перебував головний нерв кермовання внутрішніми справами Росії». Див.: Рус[ский] Арх[ив]. — 1889. — Кн. II. — С. 398 — та 1892. — Кн. VII. — С. 335.
429 Наказ про ревізію і арешт двох останніх Орлов дав 29 березіля.
430 Від людей, у яких робили ревізію, брали звичайно на письмі обов’язок, як-от, наприклад, і у Рігельмана, що вони про ту ревізію ніколи нікому й слова не скажуть.
Наказ Бібікова прийшов до Фундуклія 28 березіля. Костомаров в своїй автобіографії висловив, буцім Фундуклій в п’ятницю 28 березіля прохав Михайла Юзефовича, щоб він побачився з Костомаровим і переказав йому, щоб він прийшов до його. Тоді б то віч-на-віч губернатор остеріг його про ревізію. Час приховати папери ще був, бо з Юзефовичем Фундуклій бачився вранці, а ревізії тоді справляли звичайно серед ночі. Привід покликати Костомарова у Фундуклія був добрий: за кільки тижнів перед тим він дав Костомарову переглянути свою працю «Описание Києва». Юзефович справді вранці 28 березіля заходив до Костомарова, але, не заставши його в господі, тим і вдовольнився. Може бути, що Юзефович дійсне не відав, нащо Фундуклій кличе Костомарова, може, тоді ще він не відав також, що тієї ночі будуть /230/ ревізії. Одначе небіжчик Пильчиків казав мені, що Юзефович добре відав, але наумисне не хотів, щоб Костомаров поберігся з паперами; бо коли б у Костомарова не знайшли статутів товариства, тоді б донос Петрова вийшов би брех нею, а Юзефович сього не хотів... Тепер, коли мені запевне вже відомо, що Петров подав свій донос 3/15 марта і того ж дня стояв на опиті перед Траскіним і Юзефовичем, висловлена Пильчиковим думка стає нестеменно певною! Від часу доносу до часу ревізії і у Юзефовича, і у Фундуклія був цілий місяць; коли б дійсно хто з них щиро бажав остерегти Костомарова, так часу не браковало. Очевидно, що і той, і сей не гадали про застереження; а щодо Юзефовича, так зараз буде знати, що не в його інтересі було остерегати свого приятеля; а навпаки, він попильновав оплутати Костомарова, зрадити його, видати і пагубою його вислужитись перед урядом.
Костомаров вернувся до господи увечері; йому Хома переказав, що приходив Юзефович і казав, що його кличе губернатор. Він був певен, що річ іде про «Описание Києва». Сієї праці він тоді не встиг ще перечитати, а до того він був вельми заклопотаний, бо позавтрому у його повинно було бути вінчання і весілля. Він не пішов до Фундуклія, а пішов до Заліської (директорки дівочої школи, де він учителював). Заліська теж присилала по його в той день, щоб зараз прийшов. Гадають, що буцім би то Фундуклій, не покладаючись на Юзефовича, прохав Заліську остерегти Костомарова, що вночі у його буде ревізія. Фактів на се нема; а коли се правда, так не можна не жалковати, що на лихо і собі, і Україні Костомаров не застав Заліську в господі і не схотів дожидати її; а вернувся додому і тут безпечний і огорнений сподіваним шлюбом раював з старою своєю ненею! Аж ось о годині 11-й вночі прибіг до його Юзефович і тремтячим голосом мовив: «На вас зроблено донос; у вас зараз буде ревізія, коли маєте які небезпечні папери, зараз їх знівечіть».
Костомаров зумився, швидше взяв з шуфлядки статут товариства і хотів шматувати, але Юзефович ментом вирвав у його з рук і мовив: «Нехай воно буде у мене на схованці», — і з сим словом швидше з хати. За кільки хвилин прийшли Фундуклій, Траскін, Білоусов, поліцмайстер Голяшкін (Голяткін І. М. — Ред.) з поліціантами та з жандарами, зробили ревізію, забрали Костомарова і повели до губернатора.
Фундуклій покликав Костомарова до себе в кабінет, дав йому цигару, сам вийшов зараз же в другу світлицю, а його /231/ замкнув в кабінеті. Костомаров, мабуть, не дуже турбовався, знаючи, що папери у його на схованці у Юзефовича і в руки ревізорів не попались, і сидів спокійно під замком, аж доки не приїхали голова канцелярії генерал-губернатора Писарєв і комендант київської фортеці генерал Пинхоржевський. Тоді Костомарова привели в залю. Писарєв взяв його на опит:
— Чи ви знаєте Гулака Миколу? — спитав його.
— Знаю, — відповів Микола Йванович.
— А які у вас з ним стосунки?
— Дуже добрі, приятельські.
А проте він подав до «III отделения» на вас донос і при доносі додав ваш рукопис, скомпонований вами статут товариства; ось маєте і список з його. Чи можете ви дати слово честі, що не відаєте про сей статут?
Костомаров був певен, що така моральна і стійка людина, як Гулак, не вдатна зробити доносу; добре відав, що оригінал статуту він годину назад віддав на схованку в добрі руки приятеля свого Михайла Юзефовича; тим-то він, не вагаючись ні хвилини, сміливо відповів Писарєву:
— Можу і даю.
— А гляньте, що оце таке? — промовив Писарєв, показуючи йому той самий, писаний рукою Костомарова, статут, що повинен бути у Юзефовича.
Костомаров не стямився! Така очевидна і нахабна Юзефовичева зрада, немов та громовина, приголомшила його! Він зблід, затремтів, не встояв на ногах і впав на стулець!
Після опиту Фундуклій стояв за те, щоб закинути Костомарова в фортецю, доки повезуть його в Петербург; але комендант на те не згодився. Тоді професора університету повели серед ночі під вартою на Подол і тут закинули в «кутузку», темну, сиру і незвичайно брудну хату, де сидять, звичайно, в арешті п’яниці та злодії. «Кутузка» — се кубло сміття, всякого бруду, блошиць і смороду. Начальник «кутузки», прийнявши серед ночі такого незвичайного «гостя», засоромився, що «гостеві» ні на чому навіть лягти, бо навіть соломи чистої нема: він зглянувся і приніс Костомарову власну постіль.
Ранком другого дня (29 березіля в суботу) навідався до «кутузки» поліцмайстер Голяшкін і позволив собі нечуваним робом глумитися з Костомарова: «Сьогодні, — мовив він, — здається, призначене було ваше вінчання і весілля? Мабуть, отут вам не так гарно перебувати, як би було в /232/ господі з молодою жінкою?» — та з сім словом повернувся і пішов швидше геть.
Увечері 30 березіля «квартальний надзиратель» з двома жандарами повезли Костомарова і папери його до Петербурга. Проїхавши кільки миль від Києва, вони зустріли студентів Андрущенка і Андрузького, що по святах вертали до Києва. Костомаров розповів їм про свою пригоду і, не відаю чи, що й над Андрузьким вже висить лихо, дав йому гроші, щоб вирядив кого-будь з Києва остерегти Марковича і Шевченка. Останній тоді саме перебував, як ми вже бачили, у Лизогуба у Седневі; але київська адміністрація не відала, де він саме в Чернігівщині, тим-то й стало на тому, щоб дожидати, заким він вернеться до Києва, і повідомила про се Бібікова, а остнанній, як і шеф жандарів Орлов, написали до губернатора в Чернігів, щоб знайшов і арештовав Шевченка.
Поет наш нічого про се не відав, жодної звістки нікому не можна було до його подати; бо ніхто з приятелів його у Києві не відав, де він, а до того всю справу тримали і урядники, і приватні люде, хто чув про неї, в великій тайні.
Ледві Андрузький приїхав у Київ, його зараз же арештовали і вирядили під вартою до Петербурга. За день чи два вернувся Маркович, зараз же і його потрусили, арештовали і закинули в тюрму в фортеці. Потрусили ще студента Тулуба, але у його нічого не знайшли, тому і не повезли його в Петербург, а лишили в арешті в Києві.
Вночі під 3/15 квітня невідомо хто саме на паркані се литьби якоїсь Лазаревичевички (Лазаревичової. — Ред.) на «Александровском съезде» 431 наліпив таку «прокламацію»: «К верным сынам Украины. Братья! настает великий час; час, в котором вам представляется случай смыть поношение, нанесенное праху отцов наших, нашей родной Украине подлою рукою вечных врагов наших. Кто из вас не подымет руки за великое дело! За нас Бог и добрые люди! Вечно верные сыны Украины, враги кацапов» 432.
431 Нині просто Олександрівська вулиця, що йде з горішньої частини Києва (Печерська) на Поділ (Володимирський узвіз. Ред.).
432 Переклад прокламації «До вірних синів України! Настає великий час, час, коли вам трапляється нагода змити сором, заподіяний кісткам батьків наших, нашій Україні рідній підлою рукою віковічних ворогів наших. У кого з вас не підійметься рука на велику справу?! За нас Бог і добрі люде. Довіку вірні сини України, вороги кацапів».
«Прокламація» наробила страшенного переполоху і в Києві, і в Петербурзі. Поліція, знявши її з паркану, подала /233/ до Фундуклія, він 4 квітня відіслав її до Бібікова в Петербург, а поліції і жандарам велів що сили є шукати, хто наліпив «прокламацію», сочити на березі Дніпра Шевченка і скоро він приїде, зараз арештовати і прямо з возом привезти до його.
В Петербурзі ще більше переполошилися. 15 квітня Бібіков вислав естафетою в Київ накази губернатору, куратору Траскіну і комендантові, щоб якомога пильніш спостерігати за усіма мешканцями Києва, найпаче ж за військом, за сту дентами і за гімназистами, «дабы не могли быть привлечены ни к каким неблагоразумным действиям». Опріч того, Бібіков і Орлов, уважаючи, що вистежено на Україні «между некоторыми учеными и учащимися вредное направление», порадили цареві, і цар 15 квітня згодився скинути Траскіна з посади куратора, а університет у Києві і всю шкільну округу віддати під догляд Бібікова яко куратора; разом з тим велено було Бібікову зараз же вертати до Києва 433.
433 Матеріалом на все розказане в оцій главі стала мені що автобіографія Костомарова, надрукована Н. Білозерською в «Рус[ской] мысли», 1885 р., кн. V і VI і в «Рус[ской] старине», 1880 (кн. 3); а що зібрані мною з найпевніших джерел, ще нігде не оголошених, звістки про арештований Костомарова і поводження з ним адміністрації і поліції. Хоч оці звістки здебільш безпосередньо до Шевченка не належать, але я уважав потрібним додати їх, раз, через те, що вони не можуть бути не інтересними задля моїх читачів, бо розповідають цікавий епізод з життя нашого історика, а в друге — й через те, що ми не маємо і ніколи вже не будемо мати таких подробиць про поводження адміністрації і поліції з Шевченком під час арешту і слідства. З того ж, як поводилися з ученим «дворянином», професором університету, можна без помилки вгадати і те, як поводилися з художником з крепаків!
III
Так ото саме під час того переполоху, що наробила наведена вгорі «прокламация», Шевченко приїхав в Києв 5 квітня! На йому був фрак і взагалі він був одягнений немов на баль 434.
434 Рус[ская] мысль. — 1885. — Кн. V і VI — автобіогр[афія] Костомарова.
Фундуклій добре знав Шевченка і, побачивши, що він з дороги, а такий виголений, причепурений і в такому убранні, спитав його іронізуючи:
— Чого се ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися?
— Та, бачте, — відповів Шевченко, — я поспішав до /234/ Костомарова на вінчання; він прохав мене за старшого боярина; дак я ото, заким у Броварах перепрягли мені почтових коней, поголився і причепурився, гадав, щоб з воза просто до молодого.
— Еге! коли так — дак де жених, туди треба і бояринові, — мовив Фундуклій і казав потрусити Шевченка і його пакунок 435.
З пакунку забрали шість портфелів з малюнками, пакет з паперами, скриньку з красками і три пистолі (один з них попсований). Від Фундуклія відвезли Шевченка в «кутузку», а потім з «квартальним» вирядили в Петербург. Коли саме квартальний Гришков повіз нашого поета з Києва, певної звістки нема. Гришков привіз його і віддав в «III отделение» під квиток 17 квітня саме в торжественне свято — день народження престолонаслідника, потім царя Олександра II. Вже ж Гришков їхав день і ніч, значить, на подорож до Петербурга треба було не більш як 8 днів. З сього можна без помилки гадати, що в Києві Шевченка держали в «кутузці» не менш 3 — 4 днів.
В дорозі Шевченко був веселим, безпечним; жартовав, сміявся, співав і взагалі поводився так, що на одній станції смотритель, записуючи в книжку «подорожнюю», мовив: «З виду не можна вгадати, хто тут з вас арештований і хто кого «сопровождает»: чи Гришков Шевченка, чи навпаки»436.
Шевченка замкнули в окрему келію тюремну при «III отделении». Там по келіям сиділи вже приятелі його, братчики: Гулак, Костомаров і Андрузький; небавом привезли арештованих у Києві Маркевича і Посяду (властиво, Посяденка) з Полтави, Навроцького і Білозерського; Куліша заарештовали в Варшаві, професора Чижова десь в дорозі перейняли, коли він вертався з-за кордону, Савича — вернули в арешт із заграниці.
435 В праці д. Чалого є звістки, що Шевченка остерігав на поромі, як переправлявсь через Дніпро, якийсь гузарин і хотів пакунок його скинути в воду, але ся звістка, як і звістка, подана Білозерським в IX кн. «Киевской старины», 1882 р., здаються мені зовсім непевними. Про сочіння Шевченка і сподіваний арешт його адміністрація держала у великій тайні, а коли б хто з людей приватних і довідався про те, так остерегти Шевченка не можна було, бо ніхто не відав, де він, а розшукувати його не було вже часу.
436 [Костомаров Н. И. Письмо к изд[ателю] — редактору «Русской старины» М. И. Семевскому]. — Рус[ская] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 600.
Слідство провадив начальник «III отделения» генерал Леонтій Дубельт під кермою і доглядом шефа жандарів гра-/235/фа Орлова. Цар велів, щоб при опитах був і секретар Бібікова — Писарєв. З[і] споминок Костомарова і з документів, які доводилося мені бачити, знати, що головним помічником Дубельта був «действительный статский советник» Михайло Максимович Попов, колишній, як каже Костомаров, учитель відомого критика російського Вісаріона Бєлінського 437.
Слідчі перш за все розглянули забрані в арештованих папери і інші речі. У Костомарова, опріч іншого, був перстень з написом «Св. Кирил и Мефодій», печатка з вирізаними словами «Іоанна, глава XIII, стих. 32, Н. К.»; статут товариства і зшиток рукописний з творами Шевченка «превосходно иллюстрированными». У Куліша, опріч іншого, той самий, що і в Костомарова, «Закон божий», зшиток недрукованих творів Шевченкових, між ними «Кавказ» і «Сон», і проект просьби до царя, щоб дозволено було заводити на Україні школи задля освіти народу. З паперів Марковича можна зауважити тільки на листи Пильчикова та якоїсь родички Марковича Катерини Керстен, де вона доводила Опанасові «непристойность стихотворений Шевченка и ничтожество малорусского языка»: на її думку, Шевченко тому писав по-українські, що «не силен был в русском языке» 438. В паперах Гулака теж знайдено статут товариства, «Закон божий» і «Наддністрянку»; нарешті, в паперах Шевченка 439 були: 1) вірш Чужбинського і Андрузького; 2) чотири листи до його Куліша: в одному з них 23 липня 1846 р. з Петербурга Куліш висловлює своє глибочезне поважання до Шевченка; в другому пише, на які добрі добутки він здобувся, подорожуючи по Україні; в 3-м каже, що коли вони взялися проясняти очі землякам, так повинні діяти так, щоб один одному помагав, по правилу Хмельницького: «Тим і стала козацькая сила, що у нас, панове-молодці, була воля і душа єдина»; нарешті, в четвертому була звістка, що харків’яне заходжуються видавати «Записки о Южной Руси» і кличуть до праці його, Шевченка і інших.
437 Див.: автобіографію] Костомарова, записану Н. Білозерською. — Русская мысль, 1885, кн. V і VI, і Русск[ая] стар[ина], 1887, кн. III.
438 Киевск[ая] стар[ина]. — 1893. — Кн. III. — С. 461 і листи людей приватних, ще не оголошені.
439 За се цар пошановав Керстен епітетом «благоразумной и рассудительной девицы».
Два листи Квітки, в них останній «очень дурно отзывается о москалях и называет их — дурными кацапами», лист княжни Рєпніної, писаний 9/21 грудня 1845 р., де княжна /236/ натякає, що вона примірковала зробити щось на користь Шевченкових кревняків; листи якогось Карпа і Штрадмана, що був учителем у Рєпніних. З власних творів у Шевченка були «Сон», поема «Осика», написана 7 березіля 1847 р. у Седневі; кілька дрібних віршів; зшиток творів його, влаштованих до цензури з передмовою, в якій слідчі зауважили, що він «бранить (лає) русских» і каже: «Променяли мы свою добрую родину на пьяницу непотребную» (Россию). Слідчим кинулося в вічі, що у Шевченкових паперах нема статуту товариства, на руці нема у його перстеня, нема і образка Кирила і Мефодія. А се потроху свідчило б то, що він не належить до братства.
Почались опити арештованих.
І Куліш, і Костомаров в одно слово запевняють, що Дубельт 440 на опитах поводився занадто неввічливо, по-грубіянськи, гукав, лаявся паскудними «площадными» словами, тупотів ногами, загрожував карою на горло. Костомаров додає, що з Шевченком Дубельт поводився геть зневажно і на одному опиті мовив до Костомарова: «Та й гарне ж було б те товариство, до якого б належав і Шевченко». Куліш в своїх споминках характеризує Дубельта і Орлова «хлоп’ятами під сивим вусом, тільки що лиха доля московська звеліла їм правити дорослими. Та ще як правити, без всякого закону». Костомаров називає Дубельта старою лисицею. Опріч того, слідчі не соромилися уживати спокуси і підступства. Михайло Максимович Попов, як оповідає Костомаров, часто приходив в келії до узників і всякими заходами влещував і спокушав їх, щоб на опитах говорили те, чого бажав Дубельт, напр[иклад], що вони дійсно організовали товариство, але не політичне, а наукове, таке, щоб між слов’янами простало православ’я і з’єднання усіх слов’ян в одну державу під рукою імператора російського. Слідчим, очевидна річ, треба було довести тілько, щоб самі арештовані призналися, що товариство існовало; а вже яке товариство: чи наукове, чи політичне, про те розсудила б сама «третєотділенська юстиція».
440 Дубельт — начальник «III отделения» — родом гішпанець. Попередник графа Орлова — шеф жандармів і начальник Дубельта — граф Бенкендорф держав його в «полном подчинении»; в листах до його Дубельт підписувався «нижашим рабом». Див.: Рус[ский] арх[ив]. — 1892. — Кн. VII. — С. 357 — 358.
За такими заходами слідчих не диво, що дехто з братчиків поплутався. Напр[иклад], погрози і похвалки карою на горло, з одного боку, а з другого, — обіцянки царської ласки /237/ і нагороди за щирість так вплинули на Василя Білозерсько го, що він, повідав нам Куліш, «впавши навколішки, в усьому признався, з щирим каяттям повинився і все розповів про товариство» 441. З вісток урядових знаємо, що Білозерський на опитах виявив «благородство і откровенность» (звісно, з погляду слідчих і графа Орлова). Плутався і Андрузький, говорячи на опиті, що «Шевченко був крайнім репрезентантом української партії в слов’янському товаристві, а товариство те мало на меті возродити гетьманщину»; далі, що Шевченко «усіх монархістів називав падлецами; підбивав товариство до більш енергічної діяльності і до видання часописі мовою українською; а з гетьманів — більш за всіх хвалив і шановав Мазепу», і, нарешті, що «противозаконні» Шевченкові твори були на схованці у Навроцького» 442.
Більш за всіх стійко і з великою повагою до власного пошановання, до української ідеї і до Шевченка поводилися на опитах Гулак, кревняк його Навроцький і Куліш. Про Гулака граф Орлов в своєму «докладі» цареві каже: «що він незвичайно уперто не хотів відповідати на питання; не признавався навіть в тому, в чому призналися Білозерський і Костомаров і, «мабуть, в душі своїй ховав такі думки злочинні, яких не повідав і своїм товаришам» 443.
В одному тільки разі усі арештовані, опріч Андрузького, говорили в одно: що Шевченко до товариства не належав; але перегодом, коли 15 і 17 мая Андрузького поставили віч-на-віч з іншими і з Шевченком, він відрікся від того, що говорив попереду, і сказав, що такі думки свої про Шевченка він виводив з самих тільки здогадів, а не з фактів 444.
441 Див.: Хуторна поезія. — [С. 30 — 31]
442 З листів приватних.
443 Русск[ий] архив._ 1892. — Кн. VII, [с. 334 — 347] Доклад гр[афа А Ф.] Орлова.
444 З приватних, неоголошених звісток.
Самого Шевченка слідчі брали на опит першим разом 21 квітня. На питання він відповів, що він з крепаків; що до панського двора взято його р. 1828; потім його викуплено, Академію він скінчив р. 1844. Ще коли був в Петербурзі, дак чув дерзкі нарікання на «царя і на уряд його; а вернувшись на Україну, почув ще гірше: нарікали і молоді і старі. На власні очі він побачив страшенне убожество в народі і жахливі утиски панами крепаків, і все те діється іменем царя і його уряду. Признаючи себе автором творів «Сон», /238/ «Кавказ» і інших, він додав, що гострих виразів ужив в них «по неразумію». Ілюстрували ж його твори — якийсь Башилов, котрого він не знає, та граф Яків де Бальмен, з котрим бачився тільки один раз і котрого вбито на Кавказі р. 1844 (1845 р. — Ред.). До Кирило-Мефодіївського товариства — ніколи не належав; вірші почав писати ще р. 1837 в Петербурзі 445.
Таким чином, слідчі не здобулися жодних доказів на те, що доносив Петров — ніби і Шевченко був братчиком; все йшло на те, щоб Шевченка відокремити; але прийшла з Києва нова звістка і трохи затягла відокремлення. Бібіков, вернувшись до Києва, кинувсь всіма силами вистежувати «Україно-слов’янське товариство» і 3 мая за № 14 прислав Орлову звістку, що у арештованих повинна бути на тілі випечена ознака приналежності до товариства; ознака та — гетьманська булава 446. Тоді слідчі усіх арештованих роздягли гольцем, оглядували їх всіма сторонами, але ж жодного тавра на тілі ні в кого не знайшли... 447
Нарешті 15 мая арештованих поставили віч-на-віч з донощиком Петровим. Останній признався, що Шевченкових творів ніколи не читав, але стояв на тому, що Шевченко, Костомаров, Гулак і Савич говорили на царя «дерзкие, непристойные слова» і лаяли його. Звісно, ніхто не повинився; Дубельт лютував і, поставивши віч-на-віч Гулака проти Білозерського і Костомарова, мовив до його:
— От вони признались, що ви з ними і з іншими хотіли організовати потайне товариство, тільки не політичне, а наукове?
Гулак на те відповів:
— Дайте мені лишитися з тим, що я й попереду вам казав, що сього не було.
Тут вже не тільки Дубельт, але й граф Орлов не всидів, розлютився і, наче стерявшись, почав тупотіти ногами і кричати, вигукуючи усякі похвалки страшенної кари 448.
Ся сцена так вплинула на рахманну і полохливу вдачу Костомарова, так пригнобила його, що він зблід і руки опустив. Коли їх повели з залі по келіям, Шевченко, йдучи попліч з ними, мовив:
445 Ibidem і Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II.
446 З листів приватних, неоголошених.
447 Рус[ская] мысль. — 1885. — Кн. V, VI — і Рус[ская] стар{ина]. — 1880. — Кн. III (автобіогр[афія] Костомарова).
448 З листів приватних; Ibidem і «Хуторна поезія» Куліша. /239/
— Не журись, Миколо! Ще доведеться вкупі жити 449. Се були останні слова, які промовив тоді Шевченко до Костомарова; з того дня вони не бачились 11 років. Слова ті були пророчими і справдилися р. 1859.
IV
Під час слідства Шевченко завжди був веселим, бадьорим і спокійним. Перед опитом якийсь жандар-офіцер, помітивши, що Шевченко — ніби зажурений, мовив до його:
— Господь милостивий, Тарасе Григоровичу! Ви виправдитесь, тоді-то залунає ваша муза.
— Та не який же чорт усіх нас от сюди і загнав, як не ота бісова муза, — відповів Тарас 450.
Справді, журитися і вбиватися, здавалось, нема чого. Перед слідчими було тільки те павутиння, що самі вони з Петровими та з своїми павуками наплели; самі в йому заплуталися і не тямили, як виплутатися!.. Товариство — начебто й було, але було воно тільки кільки місяців під кінець р. 1845 та з початку р. 1846 і складалося воно з трьох чоловіка: Гулак, Костомаров та Білозерський; інші арештовані, як Посяденко, Навроцький і другі, тільки «сближались» з ними; а за Кулішем і за Шевченком не було й сього; вони «чинили злочинно на власну руку» 451.
За Шевченком усі «злочинні» вчинки були єдине вірші його. Вже ж не можна було не гадати йому, що за вірші великого лиха не буде: нехай — на кільки місяців закинуть в тюрму чи в хурдигу фортеці, — та на тому і край: «Висижу своє, та й годі!..»
Після 17 мая його вже не турбовали опитами; сидів він в келії самотою, читав Біблію (се єдина книжка, яку дозволено було йому читати) да часом творив вірші. 19 мая, сидячи біля вікна, він побачив, що блага неня Костомарова йшла в тюрму провідати свого дорогого одинчика 452.
449 Рус[ская] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601
450 Ibidem .
451 Рус[ский] арх[ив]. — 1892. — Кн. VII. — С. 341.
452 Костомариха, Мазуриха і Крагельська небавом після арешту Миколи Івановича поїхали до Петербурга; їм дозволено було бачитися з Костомаровим, на опит їх не брали.
Постать, вирази на тварі Тетяни Петрівни і всі тюремні обставини викликали з серця поета — один з найліпших віршів його. Наведемо його цілком, бо тут поет подає нам не тільки ха-/240/рактерні риси тюремних обставин, але і становище свого духу.
Весняне сонечко ховалось
В широких хмарах весняних,
Гостей зачинених своїх
Холодним чаєм наповали
І часових 453 переміняли —
Синємундирних 454 часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих
Моїх тяжких, кривавих сльоз;
А їх чимало розлилось
На марне поле... хоч би рута,
А то нічого не зійшло...
І я згадав своє село,
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині...
І серце тяжко запеклось,
Що нікому мене згадати...
Дивлюсь: аж, брате! твоя мати,
Чорніше чорної землі,
Іде, з хреста неначе знята...
Молюся, Господи! Молюсь,
Хвалить тебе не перестану.
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани 455.
453 Вартових.
454 Жандарі російські носять мундири синьої барви.
455 Русск[ая] стар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 602, 603.
456 Хуторна поезія.
Здається, опитами Шевченка і Андрузького 17 мая слідство скінчили і взялися розглядувати його і прибирати, кому яку кару призначити. «Правителям імперії р. 1847, каже Куліш , здавалося, що Шевченкові твори занадто злочинні не тільки своїм змістом і ідеями, не тільки тими добутками, до яких можна прийти людям, читаючи їх, але, головна річ, сама тільки думка, самий замір поета писати такі вірші, як «Сон».
Граф Орлов з Дубельтом, розгледівши все слідство про Шевченка і кириломефодіївців, скомпонували і подали цареві 26 мая «доклад». В «докладі» тому про Шевченка ви-/241/словлено так: «Шевченко, замість того щоб довіку носити в душі своїй побіжне почуття до осіб царської родини, що викупила його з крепацтва, творив вірші мовою українською найбаламутнішого змісту. В них він то вимовляє плач про зрабовання нібито і бідовання України, то гукає про славу гетьманського урядовання та колишню волю козацтва; то неймовірно сміливо виливає покліп і жовч на царську родину, забуваючи, що вона стала добродіями його 457. Опріч того, що все заборонене вабить до себе людей млявого характеру, Шевченко поміж своїх приятелів придбав собі славу знаменитого письменника українського. Тим-то вірші його двічі шкідливі і небезпечні. З любленими віршами можна було на Україні посіятися, а потім і закоренитися думкам про ніби бутнє раювання часів гетьманщини; про щастя вернутися до тих часів і про можливість Україні існовати окремою самостійною державою. Уважаючи на те непомірно велике поважання, яке усі україно-слов’яністи носили в собі до Шевченка і до його творів, здавалося спершу, що Шевченко був поміж них коли не діячем, то хоча зброєю, з якої вони бажали користоватися в своїх заходах; але ж, з одного боку, заходи ті не мали такої ваги, яку бачили за ними з першого погляду (на початку слідства), а з другого, — вірші свої баламутні Шевченко почав писати ще року 1837, коли ідеї слов’янські ще не інтересовали київських учених. Усе слідство доводить, що Шевченко не належав до українослов’янського товариства, а діяв собі окремо, під впливом попсованості власної. Одначе ж, уважаючи на баламутний дух і сміливість його, що перейшли за всякі межі, треба його признавати за одного з злочинців важних» 458.
457 Добродійство се досі річ темна. Шевченко на опиті хоч і згадав, що царська родина брала участь в лотереї на портрет Жуковського, намальований Брюлловим задля викупу його, Шевченка, але згадав про се лишень яко про факт, не надаючи йому жодного значіння добродійства; а пізніш в своїх «Записках...» він річ про добродійство царської родини називає «дурною байкою» і каже: «бездушному сатрапові і прибічнику царя (графу Орлову) привиділося, що мене викуплено з крепацтва і виховано коштом царя («Кобзарь». — Т. III. — С. 19), а я б то взяв та й віддячив своєму добродієві тим, що намалював з його карикатуру... Не тямлю, звідкіля взялася оця дурна байка; тямлю тільки, що вона мені не дешево коштує».
458 Русский архив. — 1892. — Кн. VII. — С. 341 — [34]2.
А скоро він злочинець, то й треба прибрати до його відповідну кару. Такої кари Орлов з Дубельтом не шукали ні в статуті карному, ні в кодексі етики або найпростішої справедливості, а знайшли її в звичаях того часу, властиво, в /242/ тому ладу, що кермовав тоді життям імперії. Зовсім не зна ти: з чого слідчі і судді впевнилися, що природа наділила Шевченка міцним здоров’ям; але вони порадили цареві, щоб художника Шевченка, за написання баламутних і до високого ступня сміливих віршів, яко наділеного міцним здоров’ям, віддати рядовим (звичайним) солдатом до війська оренбурзького з правами вислуги; наказати начальству, щоб строго доглядало за ним і щоб з-під пера його не виходило ні в якому разі баламутних і пасквільних творів».
Імператор Микола I, розглядівши доклад, пристав до поради, вимовленої Орловим і, конфірмуючи 28 мая, до прису ду Шевченка додав: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати!» 459.
459 Ibidem. Тією самою конфірмацією присужена кара і всім іншим арештованим: «Гулака (25 років), яко головного керманича товариства, закинути в Шлісельбурзьку фортецю на три роки, а потім заслати його під пильний догляд в далекі провінції. Костомарова (27 років, властиво, тоді 30) замкнути в фортеці на один рік, а потім заслати в яку великоросійську губернію на службу, але не по «ученой части» і під пильний догляд. Білозерського — Орлов радив спершу замкнути в фортеці на чотири місяці, а потім повернути на службу, тільки не на Україні. Цар звелів: «За щирість просто на службу в Олонецьку губернію під догляд». Куліша (26 років) Орлов радив замкнути в фортеці на 4 місяці, а потім вирядити в яку далеку губернію на службу під догляд, не дозволяючи йому їздити на Україну, і щоб цензура звертала найпильнішу увагу, коли він буде що писати і друковати. Цар звелів: заборонити йому писати і вирядити на службу в Вологду. Навроцького закинути на півроку в арешт на гаупвахті, а потім заслати в яку далеку губернію на службу під догляд. Андрузького (19 років) і Посяду (властиво. Посяденка) вирядити в Казань, щоб там скінчили науку університетську, а потім заслати в далекі губернії на службу під догляд і не дозволяти їздити на Україну. Надруковані твори: Шевченка «Кобзар», Костомарова «Українські балади» і «Вітка» і Кулішеві «Повесть об украинском народе», «Україна» і «Михайло Чернишенко» заборонити і не дозволяти більш продавати. І граф Орлов, і цар не забули віддячити донощикові Петрову: велено було взяти його на службу в те саме «III отделение», надавши йому права укінченого студента, хоч він і не скінчив університету; видати йому 500 карб[ованців] на одежу («обмундирование»), а перегодом, уважаючи на його щирість на службі, зробити йому відповідну запомогу грошову. З інших джерел (Рус[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. XI) відомо, що сей Петров, служачи в «III отд[елении]», викрав якусь резолюцію царську про коней жандарського дивізіону і вкупі з анонімним доносом на Дубельта одіслав її до царя «яко доказ, що в «III отделении» за гроші можна добути все». Цар звелів вистежити донощика. Слідство довело, що донос зробив Петров; він повинився і признався, що зробив те, керуючись помстою. Цар звелів закинути його в фортеці в тюрму на цілий рік, а потім заслати під догляд поліції в Олонецьку губернію. Випустили його з заслання лишень р. 1870. Помер він р. 1883; живучи на волі, вже страшенно бідовав, перебиваючись заробіт ком з лекції музики. /243/
Матері Петрова цар звелів давати пенсії не 100, а 200 р. Звернули увагу на матір і на невісту Костомарова: як відомо мені з джерел, ще не оголошених, велено було матері Костомарова і жінці Куліша, доки син першої і чоловік другої сидітимуть в фортеці, видавати ту саму платню, яку брали на службі Костомаров і Куліш до арешту їх. Насамкінець велено було видати грошові запомоги: Мазуровій з дочкою на дорогу в Київ три сотні карбованців, а Білозерському, Посяденку, Андрузькому і Навроцькому по дві сотні кожному «на обмундирование» (на одежу б то). Знаємо, що Білозерський був людина геть не вбога.
30 мая привели в хату «III отделения» Шевченка і товаришів його, щоб вичитати їм царський присуд. Шевченко, як розповів Костомаров 460, нестеменно спокійно вислухав той незвичайно жорстокий присуд і на запитання, що він скаже? — мовив, що почуває, що заробив на тяжку кару і признає справедливість царської волі.
Жодної причини нема не йняти віри словам Костомарова, але ж в словах його ми чуємо єдине іронію, звісно, не з Шевченка. Річ очевидна, що Шевченкової відповідь не можна брати за щиру. Шевченко не сподівався, та й не було жодної причини сподіватися на таку жорстоко-тяжку кару. Почувши такий присуд, він яко людина вдачі перейнятливої, певна річ, зумився. Лишитися спокійним не можна було; чоловік і з риб’ячою кров’ю здригнув би! Спостережений Костомаровим «спокій» дійсне не був спокоєм; то була німа приголомшеність духу і всього організму, несподівано придавленого присудом такої кари. Відповідь Шевченка треба вважати просто за несвідому, автоматичну; вона стає перед нами свідком і того, як « третєодділенські» судді поводилися з нашим поетом! За тими обставинами, за якими перебував тоді Шевченко, іншої відповіді і не можна було висловити. Найпростіша гуманність повинна б була сказати Дубельтові, що не личить йому вдаватися до приголомшеного поета з таким запитанням. Та й до чого і нащо було те запитання? Можливе і потрібне воно тільки в суді, коли вичитують присуд, на який можлива апеляція або касація; а тут про се і речі не могло бути! Поміркуймо тільки: що зробили б Шевченкові, коли б він на запитання Дубельта дав був щиру відповідь? коли б він присуд назвав власним його йменням? Ми маємо спроможність запевне сказати, якої був думки Тарас про висловлений йому присуд. На другий день він написав вірші: «Понад полем іде». В них читаємо:
Мужика й шинкаря,
Сироту кобзаря —
460 Рус[ская] отар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601. /244/
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мине й царя.
І мене не мине,
На чужині зітне,
За решоткою задавить 461.
Не трудно зрозуміти думку сих віршів і дух їх, а щоб виразніш став перед нас внутрішній образ поета в ту годину, коли йому вичитано конфірмацію, наведемо оцінку присуду, висловлену Тарасом в своїх «Записках» 462, тоді вже коли він відбув кару і був визволений, себто р. 1857. «Скільки пам’ятаю себе, — каже він, — коли я був ще дитиною, мене солдати не вабили, як се звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити в ті літа, коли справи вже розумієш, так у мене прокинулося непереможене гидовання до «христолюбивого воїнства». Відповідно тому, як ширшали мої зносини з людьми оцього «христолюбивого» стану, гидовання моє більшало і зростало до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так люто поглумитися з мене: взяла вона та й кинула мене в найсмердючу гущу оцього «христолюбивого» стану. Коли б я був душогубом, кровопивцем, то й тоді не можна б було примірковати задля мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до війська. А до того мені заборонили писати 463 і малювати і відібрали найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного присуду нелюдського. Бездушні справники огидливо до останньої ниточки справили його. Август-поганин, засилаючи Назона до хижих готів, не боронив йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те й друге. Обидва вони деспоти, але один з них християнин XIX віку. Республіка Флорентинська, напівхижа, розбісована християнка середніх віків, і вона все-таки не поводилася так з своїми непокірливими горожанами, от хоч з Дантом Альфєрі» (У Шевченка Альгієрі. — Ред.).
461 Кобзар. — 1876. Т. І. — С. 216.
462 Кобзар. — Т. III. — С. 18 і 19 [запис від 19 черв. 1857 р.].
463 Заборону писати в практиці російських кар стрічаємо не вперше. Відомо, що священику Федору Левицькому, засланому в монастир, заборонено було давати папір і атрамент. Див. Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. І. — С. 119 — 127.
Кару, присужену царем Костомарову і Кулішеві, Шевченко уважав (хоч і не зовсім вірно, як побачимо) ще більш тяжкою морально. «Я, — писав він до княжни Рєпніної з /245/ Орська 24 жовтня р. 1847 464, все-таки вважаю себе щасливим, коли прирівняти до Костомарова і Куліша. у першого, — блага неня старенька, а в останнього — прекрасна жінка молода; і я не тямлю, за яке злочинство вони так страшенно покарані?»
Варто спинитися та обмізковати питання: чи не прибільшує Шевченко лиходійної сторони присуду?
Розглянути присуд і обмірковати його поглядом права і закону — річ цілком не можлива. Бачимо, що в «докладі» шефа жандарів ніже єдиним словом не згадано про який-будь закон, немов в Росії жодного закону нема. Тим часом, коли в Росії організовано інституцію жандарів, так потребу її доводили нічим більш, як потребою доглядати, щоб в Росії пановав закон. Доклад графа Орлова перш за все знехтовав грунтовний закон російський, що ні в кого і ніхто, опріч певного суду, не може одібрати приналежних йому прав горожанських, та й суд може одібрати тільки за злочинну подію, заборонену законом, доведену перед судом певними доказами, кваліфіковану судом і припасовану до відповідного їй закону карного. Бачили ми, що у Шевченка одібрано без суду права горожанина і художника і призначено йому кару, якої жоден закон не призначає.
На Шевченка наложено чотири кари: заслання без терміну ; заслання в солдати; заборона писати і заборона малювати. Будемо далі бачити, наскільки люто тяжкі задля поета-художника були оці кари і яким невимовно пекельним огнем вони мордовали його цілих десять років; тепер же нагадаємо лишень думку Куліша про ті кари: «Правителям імперії р. 1847, — каже він 465, — здавалося ділом дрібним запроторити в російську преісподню мужичу дитину, що писала вірші не знати якою мовою. Тепер оця дитина стоїть поруч дитини панської, поруч Пушкіна, і як усе чесне, усе благородне, усе високе умом в Росії йде слідом Пушкіна, так усе, що є істинно людського на Вкраїні, іде за стягом Шевченка. Обидва поети обдаровані великими дарами природи; Шевченко ще більш, ніж Пушкін. Коли б судді Шевченкові знали своє стійло і не мішалися б у такі речі, яких їм не дано розуміти, тоді б те серце, що засвітилося спасенною думкою спокутовати гріх щербатої долі Тарасової, не пройшов би гострий меч» 466.
464 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — [С. 263], листи Шевченка до [В.] Рєпніної.
465 Див.: Хуторна поезія. — [С. 29 — 40].
466 Ibidem . /246/
Виходить, що царська заборона Шевченкові писати стала забороною Україні, Слов’янщині і цілому світові скористоватися тими великими дарами, якими природа наділила Шевченка. Хто зна! до якого б високого ступня загальнолюдських ідей добра людського і поступу розвився б Шевченків талант і в які б високохудожницькі форми він вилився б, коли б не обтяла йому крил рука «III отделения»! Ті, що карали Шевченка забороною писати, добре тямили, що діяли, і мені не можна пристати на Кулішеву думку, що вони вважали дрібним ділом таку саме кару. Заборону писати вони виправдували в докладі — тим, що Шевченко своїми творами надбав собі на Україні великої слави і поваги ; от їм і йшло про те, щоб знівечити не «злочинця», а поета, щоб знівечити на Україні твори, які здавалися їм «двічі небезпечними і шкодливими» з їх погляду. Граф Орлов, немов на глум, вважає прибрані Шевченкові кари «милосердними». Він вдає, що уважає на молодий вік, на «попсованість моральну», яку треба полагодити; каже, що бажання царя завжди простує до милосердія, і радить покарати Шевченка засланням, солдатчиною та забороною писати; а цар самостійно вже, без чужої поради і мотивів, додає нову кару: заборону малювати. Шевченко кільки разів в листах до приятелів і в записках своїх стоїть на тому, що до сієї кари і приводу не було, бо він ніколи не малював нічого такого, щоб простовало проти уряду!
Коли в «правосудді» колишнього «III отделения» треба шукати якої доброї сторони, так се хіба те, що воно, нехтуючи всякий закон, відкидало формалізм, справляло свій суд дуже швидко: за два місяці воно над Шевченком і його товаришами справило і слідство, і суд і виконало присуд 467.
467 Хоча і як жорстокою здається нам кара Шевченка і товаришів, одначе, річ певна, що коли б карав їх Бібіков, так він покарав би ще більш люто; бо проти жорстокості його змагалися інколи навіть голови «III отделения». Напр[иклад], довідавшись, що дідич Григорій Галаган (від р. 1881 радник Ради державної) приймав у себе Шевченка і був близький приятель Чижова, Бібиков доводив 13/25 мая за № 21 шефу жандарів, що через те й Галаган «человек неблагонамеренный». Орлов відписав, що він не бачить «неблагонамеренности» в тому, що Галаган загарливо любить свій рідний край, одначе ж «проти українофілів буде ужито обережного і непомітного спостереження». Дійсне, 30 мая по наказу царя велено було київському і харківському генерал-губернаторам стежити, чи не лишилося у кого Шевченкових віршів і інших творів «баламутних»; а тим паче чи не живуть між українцями думки про колишню волю. Гетьманщину та про право на самостійне існовання України. Більш за все звертати увагу на тих українців, що займаються українською давниною, /247/ історією і літературою, і пильно братися, щоб в сій сфері знівечити всякі «надужиття», одначе чинити се обережно, непомітно і скількимога не роздратовувати українців («уроженцев Малороссии»). Див.: Рус[ский] арх[ив]. — 1892. — Кн. VII. — С. 346.
V
В 31-й день мая жандарі відвезли Шевченка з тюрми «III отделения» і віддали на руки уряду військовому, щоб вирядив до Оренбурга. Костомаров, стоячи біля вікна своєї келії тюремної, бачив, як вартові жандарі вивели Шевченка з келії на тюремний двір і посадовили на бричку. Сідаючи, поет підвів голову вгору і, глянувши на тюремні вікна, побачив Костомарова, зняв шапку, усміхнувся і привітно поклонився йому 468.
Уряд військовий не гаявся справити царську конфірмацію: генія нашого слова одягли в солдатську шинелю. Військовий міністр граф Адлерберг велів фельд’єгерю підвезти Шевченка в Оренбург і віддати начальникові війська Оренбурзького генералові Обручову.
Відлер 469 2/14 червня рушив з Шевченком з Петербурга, а 9/21 т. м. о годині 11 вночі був вже в Оренбурзі 470, проїхавши, таким чином, за сім день 2110 верстов. Виходить, що за добу він пробігав не менш трьох сотень верстов. (Верства на 25 сажнів менш за кілометр). Не треба дивоватися такій бистрій їзді, хоча тоді залізниця була тільки з Петербурга до Москви. Річ відома, що в Росії, коли везуть «державних злочинців», дак везуть хоч би й кіньми день і ніч, спиняючись лишень на такий час, якого неминуче треба, щоб перепрягти коней; одно слово, тому, хто супроводить «злочинця», пильно наказували їхати «безостановочно». Про спочин не було й річі. Пити, їсти, спочивати «злочинцеві» можна тільки під той час, коли перепрягають коней або їдучи на возі. Навіть коли б «злочинець» занедужав в дорозі, дак супроводникові не забороняли при такому випадку спинитися тільки в губернському місті і тут спитатися в урядового лікаря: чи дальша їзда не причинить смерті «злочинцю» і коли ні, то їхати далі, не вважаючи на недуг. Супроводник стає повним господарем і паном «злочинця», за ним є навіть право застрілити останнього, коли б той побажав утікти.
468 Русск[ая] стар[ина]. — Кн. III. — 1880. — С. [601].
469 Віддер. — Ред.
470 Истор[ический] вестн[ик]. — 1886. — Кн. І. — С. 159 — і Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. /248/
Згадуючи про оцю подорож через десять років, Шевченко, вертаючись вже з заслання, писав в свому Журналі 471: «Вдруге переїжджаю через Симбірськ і вдруге не пайдить мені подивитися на пам’ятник Карамзіну. Першим разом, 1847 р., мене везли через Симбірськ, але тоді було не до пам’ятника. Тоді я ледві встиг пообідати. Тоді мене вельми треба було нащось в Оренбурзі. Тим-то фельд’єгер не дрімав і, перегнавши тільки одну коняку поштову, на восьмий день примчав мене в Оренбург».
Начальник війська Оренбурзького на другий же день (10 червня) дав за № 25 приказ начальникові 23 пішої 472 дивізії, щоб «колишнього художника с. петербурзької Академії художеств Тараса Шевченка, обвинуваченого і пока раного за те, що писав мовою українською баламутні вірші найнахабнішого змісту, зареєстровати «рядовым» солдатом («нижним чином») і тримати його під найпильнішим доглядом, не даючи йому писати і малювати» 473. Начальник дивізії призначив Шевченкові служити в п’ятому батальйоні, що перебував далі на схід, в Азію, в Орській фортеці.
471 Кобзар. — Т. III. — Записки. — С. 115 — [116] (9 вересня 1857 р.)
472 Піхотної. — Ред.
473 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — Кн. V. — С. 438.
Заким вирядили нашого поета до Орська, він мусив кільки день перебути в Оренбурзі. Оренбург був тоді містом неве личким, новим ще, «криницею», з якої культура російська військовими походами простовала на Схід, в Середню Азію. Властиво, се був осередок військовий, так мовити, «двері» з Росії європейської; тими «дверми вилітали птахи «гнізда Петрова» на киргизів і інших перехожих, вільних тубільців степових. Разом з тим Оренбург був і містом заслання «державних злочинців». Більш за все закидали сюди поляків, але і з великоросів немало таких злочинців покутували в Оренбурзькому краю свої «гріхи», напр[иклад], Плещеєв Олексій, Достоєвський і інші. Нарешті, Оренбург був осередком торгу з народами Середньої Азії. Тут була таможенна комора під кермою таможенної комісії. Через се в Оренбурзі перебувало тоді чимало людей освічених, що по волі, чи по неволі, чи свідомо, чи не свідомо служили «обрусению». Були тут і наші земляки-українці на службі в таможенній комісії, між ними були Сергій Левицький і Федір Лазаревський. Вони особисто Шевченка не знали, але відали твори його. Не скажу, від кого Лазаревський довідався, /249/ що Шевченка привезли в Оренбург. У його зайнялося добре бажання побачити земляка-поета. Але Шевченко перебував в казармі військовій і, щоб побачитися там з ним, треба було дозволу начальства військового. Лазаревський вдався до свойого знайомого полковника Матвієва — людини, очевидно, доброї, і прохав у його дозволу і чим можна попільжити гірку долю поета.
— Добре! — мовив Матвієв. — Зробимо усе, що можна буде 474.
Прийшовши в казарму, Лазаревський застав, що Шевченко лежав горілиць на «нарах» (ніби ліжко), на йому була тільки сорочка та солдатські штани з грубого полотна; він уважно читав Біблію, яку ще в Петербурзі він випрохав собі, щоб читати з страшенної нудьги; бо і в тюрмі, і тут, в казармі, йому нічого іншого читати не давали.
474 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 5], стаття [М. І.] Стороженка [«Первые четыре года ссылки Шевченко»].
Поет особисто теж не знав Лазаревського, може, й не чув про його. Маючи за собою недавній гіркий досвід, що з людьми незнайомими не треба поводитися одверто, він повітав свого гостя здержливо, але рідна мова, щирість і сльози, що блищали на очах у гостя, перемогли обережність, і він відчинив земляку-гостю двері до своєї «святої святих». Перекинувшись кількома словами, Тарас з першого ж разу сприятелився з Лазаревським, як колись у Києві з Костомаровим.
Дякуючи добрісті Матвієва, Шевченкові не заборонено того ж дня увечері провідати Лазаревського, Тут зібралися і інші земляки, які були в Оренбурзі, і щиро повітали поета. Таким чином, Шевченко трохи не через три місяці після виїзду свого з Седнева від Лизогуба тепер вперше опинився не під арештом, не під доглядом дозорців, а серед щирих земляків освічених, почув рідне слово і щиру бесіду. Стало можна йому, коли не відпочити серцем і душею, то хоча болящі рани їх скропити тією росою спочуття щирого, дорогого кожному письменникові, що хоч не загоїть виразки, так принаймні на якусь часиночку заціпить, вгамує біль. Той вечір у Лазаревського був Тарасові тим дрібним дощиком, що в спеку серед степу оживляє рослину.
З того дня і до самого виїзду з Оренбурга в Орськ Тарас щодня бував у Лазаревського і сприятелився де з ким з своїх земляків, як-от з Левицьким, і з поклонників його Музи, як /250/ от з капітаном Герном і полковником Матвієвим. Нові приятелі заходилися дуже клопотати, чи не можна прихилити Обручова, щоб не засилав Шевченка до Орська, а лишив в Оренбурзі, але в сьому разі їм не поталанило і військове начальство вирядило його до п’ятого батальйону.
Не відомо нам, коли саме він рушив з Оренбурга, може, не раніш 23 червня; бо тільки в той день видано про се приказ і записано Шевченка на «действительную службу». Таким чином, 23 червня ми і беремо яко день похорон, відповідно волі царя Миколи I, нашого поета-художника, властиво, похорон його музи і пензля. З 23 червня не стало поета-художника Академії, а був лишень «рядовой из политических преступников Тарас Шевченко». Геній нашого слова, краса України і слов’янщини, наші національні гордощі, став безправним жовніром! З того незабутнього довіку дня не тільки офіцер, не тільки темний фельдфебель, навіть підпилий жовнір-«дядько» мав «право» знущатися, глумитися, мордовати Шевченка військовою муштрою і навіть бити своєю брудною рукою ізбранного Богом найкращого сина нашої України прекрасної.
Не трудно тепер зрозуміти, що діялося тоді в душі у Шевченка, які думки повинні були перейняти і охмарити увесь його організм духовий і моральний? Річ певна, що тоді його перейняло, обгорнуло почуття гірше за те, яке б обгорнуло чоловіка, вповні свідомого і дужого всіма сторонами, коли б його зненацька силоміць закинули-забили в тісну, холодну труну темну. В труні чоловік не довго б мордовався; він небавом задушився б, а Тарас ішов на довге мордованая в широкій труні-казармі. Він тямив, що в тяжких стражданнях фізичних і моральних він мусить проквільно умирати.
Але ж, каже Шевченко в своєму журналі, вислухавши присуд царський, я сказав собі на думці: не зроблять з мене солдата... і не зробили. Добре. Але яких же тяжких мук повинен був зазнати поет, борючись проти силковання зробити з його «бравого солдата»? Про се буде у нас річ потім, а тепер зауважимо ось на що.
Кажуть-говорять: людина може до всього призвичаїтися, до всього привикнути, опріч хіба ніколи не привикне до тюрми. А я додам, що чоловікові легше привикнути до тюрми, ніж до заслання без терміну. Таке заслання гірше, важче усякої тюрми; бо воно повсякчас мордує, бентежить і дрочить чоловіка. В тюрмі можлива самітність, людині можна /251/ тоді, принаймні ніхто не перешкодить, на дно душі своєї зазирнути, ширяти неокраєними думками, впиватися мріями, хоч одну хвилину спочити в царстві своїх ідеалів. Нічого сього не можна в казармі: товариство не дасть. Саме заслання без солдатчини, отаке-от, яке постигло Куліша, Костомарова і інших, і то вже кара люта, бо воно переломлює у чоловіка усі обставини, переміняє йому побут матеріальний і соціально-моральний. Тяжко було Костомарову покинути дорогу Україну, люблену професію та любу йому матір і свою наречену, молоду Крагельську, та замість кафедри у Києві сидіти цілий рік в самітній келії тюремній, а потім опинитися в Саратові в канцелярії і працювати в гурті сіпак. Тяжко було і небіжчику Кулішеві замість подорожі задля освіти і науки в слов’янщину мандровати в темну Тулу, поховавши надію на сподівану професорську кафедру в Петербурзі; та все не таки стежка до самоосвіти не була їм перекопана; не були вони високим муром відгороджені від хоч поодиноких людей освічених; їх не закидали в «смердячу казарму», в товариство п’яних, темних, зневолених людей під пильний і безупинний догляд темного «дядька». Їх не неволили товаришувати з п’яницями, з злодіями, з варнаками. Їх не знесилювали убогою їжею солдатською, важкою рушницею та щоденною муштрою осоружною.
Зовсім інша річ з Шевченком.
З берегів красюка-Дніпра, з старезно-славетного діда Києва, з рідної України, прекрасної своєю меланхолічно-величавою природою, Шевченка закинули на берег «сухорлявої» річки-калюжі Орі в голу пустелю, до невеличкого напівдикого міста військового Орська, та ще й тут — в смердячу казарму! Тут усе, чисто все, було про Шевченка чужою-чуженицею — гіркою, сумною, непривітною: замість ясно-голубого неба України — «небо невмите»; замість розкішних степів зелених — тут «голий, рудий степ киргизький»; замість веселих світлиць Тарновського, Лизогуба, Рєпніних і ін. — темна казарма, повна бруду та смороду; замість товариства таких світлих людей, як Костомаров, Пильчиків, Гулак, Маркович, Лизогуби, Рєпніна, — товариство темних жовнірів та п’яниць-офіцерів! Перед Шевченком три місяці назад була сподівана в Київському університеті кафедра малярства, де він навчав би освічену молодіж, — тепер він ішов на науку муштри і «шагистики». Ясні мрії про блискучу надію на Академію художеств в Києві заступила густа хмара безнадійності жахливої; замість /252/ пензля художника — рушниця важка; замість книжки і поезії — солдатська «словесність» величання начальства; замість світа взагалі — тьма і пітьма, неволя і пригнобленність духу... Перспектива перед Шевченком була в Орську занадто жахлива!
Підемо і ми за ним до Орської фортеці подивитися, як він тяжко там жив своє великомучениче життя.
