[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 551-572.]

Попередня     Головна     Наступна





Коментарі


КАПИТАНША


Джерело тексту:

чорновий автограф (ІЛ, ф. 1, № 92).

Рукопис складається з 9 (за авторською нумерацією) подвійних аркушів іп 4°. В автографі є численні авторські поправки — закреслені чи до/552/писані над рядком слова. Текст твору не викінчений: в окремих реченнях пропущено слова, в словах є пропуски букв і складів, не уніфіковано ім’я головного героя повісті, є не помічені автором повтори слів. Після речення «Я вошел в пространную, чисто выбеленную хату, разделявшуюся во всю длину ее, как стеною, кафельного печью» на лівому полі автографа зірочкою винесене слово «Бироновщина».

Подається за автографом. Пропуски слів заповнюються редакторськими кон’єктурами в квадратових дужках. Імена персонажів уніфікуються. Скорочені імена персонажів, а також скорочена форма звернення «ваше благородие» подаються повністю, неузгодженості виправляються:





Автограф

Основний текст

С. 291

Мужичок почесал в затылке и, посмотрел на меня с минуту, спросил


Мужичок почесал в затылке и, посмотрев на меня с минуту, спросил

С. 300

но это уже утро кануло в вечное


но это утро уже кануло в вечность

С. 305

— А! это Омелько Туман!


— А! это Яким Туман! 1

С. 306

А то приличие да приличие, и вся жизнь основана на взаимном обмане, т. е. и приличии.


А то приличие да приличие, и вся жизнь основана на взаимном обмане, т. е. приличии.

С. 307

развязал и развернув сверток


[я] развязал и развернул сверток

С. 312

Ротный командир и поручил мне, между прочими занятиями, поручил мне только что прибывших


Ротный командир и поручил мне, между прочими занятиями, только что прибывших

С. 335

Позвольте мне ее переписать ее, так, для памяти?


Позвольте мне переписать ее, так, для памяти?




1 Тут і далі уніфікується за дальшим текстом повісті.



Автограф датований: на арк. 1 вгорі Шевченко, очевидно, зазначив початок роботи над повістю: «15 марта». Дати завершення нема. Рік написання повісті встановлюється на підставі листа Шевченка до В. І. Григоровича, записаного на першій сторінці 6-го аркуша автографа, на якому пізніше впоперек аркуша чорним чорнилом написана чергова сторінка повісті. Лист до В. І. Григоровича без дати, він датується за аналогією його змісту з листом Шевченка до Ф. П. Толстого від 12 квітня 1855 р., тобто близько 12 квітня 1855 р. Отже, якщо трохи більше половини повісті (5 арк. з 9-ти) було написано до середини квітня, то решта (4 арк.) написа/553/на, можна гадати, в проміжку від середини квітня до 10 червня (час початку роботи над повістю «Близнецы»),

Датується орієнтовно: 15 березня — початок червня 1855 р., Новопетровське укріплення.

Вперше згадано про твір в «Извещении о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке» (Основа. — 1862. — № 3. — С. 142). У повідомленні йдеться про автограф, який нині зберігається в ІЛ.

Вперше надруковано за цим автографом у журналі «Киевская старина» (1887. — № 4. — С. 589 — 625; № 5. — С. 1 — 25) з багатьма виправленнями, змінами та окремими переробками. Наприклад, надруковано «Радушный хозяин посмотрел на...» замість «Он посмотрел на...». В автографі було: «Туман ретиво принялся работать, и не прошло году, как Туман уже работал на всех офицеров...» (арк. 5), в журналі — «Туман ретиво принялся работать, и не прошло году, как он уже работал на всех офицеров...» (№ 4, с. 617).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поэмы, повести и рассказы Шевченка, писанные на русском языке. С портретом поэта / Издание редакции «Киевской старины». — Киев, 1888. — С. 364 — 424, текст подано за журнальною публікацією. Вперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Повна збірка творів: У 5 т. — К., 1939. — Т. 3. — С. 307 — 377, де здійснено першу наукову публікацію повісті за автографом.

Твір побудовано як повість у повісті. Основна його частина — оповідання очевидця «Капитанша, или Великодушный солдат» — обрамлена розповіддю про поїздку розповідача з Москви в Україну. Змалювання цієї подорожі має автобіографічну основу і відбиває окремі факти поїздки Шевченка з Петербурга в Україну весною 1845 р. Хоч біографічна достовірність опису цієї поїздки загалом не викликає сумніву, абсолютизувати її також було б перебільшенням.

Автобіографічність авторської розповіді тут скоріше спонтанна, побудована на пам’яті вражень, підпорядкована художньому задуму. Маємо справу з орієнтацією на досить поширений у XVIII і початку XIX ст. жанр — «старовинну форму „дорожніх заміток“», часто доповнювану «різного роду вставними оповіданнями, іноді поданими у формі чужих розповідей, що подаються ніби з рукопису, іноді це чужі листи, найчастіше — записи чужих розповідей» (Білецький О. І. Російська проза Шевченка // Зібр. праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 230).

У повісті «Капитанша» вставне оповідання, представлене автором як «рассказ самовидца», є по суті ядром твору, якому підпорядковані попередня і наступна його частини. Історична й побутова основа його потребує детального вивчення. Цілий ряд історичних реалій (перша спроба їх розшифрування і коментування належить Л. Лященку у статті «Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла») свідчить про те, що «рассказ самовидца» написаний на основі чиїхось усних чи письмових спогадів. «„Оповідання самовидця“, коли вникнути глибше в усі його подробиці, викликає почуття подиву: щоб так оповісти все це, треба було або докладно вивчити ту епоху, або мати геніальну пам’ять. Пишучи цю повість, Шевченко не мав жодного друкованого або писаного матеріалу під руками, а проте все тут, до дрібничок, — документально точне: назви місцевостей, пересування війсь/554/кових частин, прізвища історичних осіб, найдрібніші побутові риси» (Зайцев П. Повість «Капитанша» // Шевченко Т. Повне вид. творів: У 16 т. — Варшава; Львів, 1936. — Т. 8. — С. 322). Але навіть якщо припустити, що Шевченко таки використав тут якісь рукописні спогади чи усні перекази очевидця, він «не був пасивним переказувачем чужого оповідання: він уніс до нього чимало своїх думок та міркувань, характерних для нього як автора і людини. Насамперед вони характеризують Шевченка як художника, а тоді як справжнього демократа» (Лященко А. Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. — К., 1929. — С. 14).

Тематично повість «Капитанша» є традиційною для Шевченка — це започаткована поемою «Катерина» розповідь про долю покритки. Але, на відміну від творів подібної проблематики у його творчості, головну увагу в «Капитанше» зосереджено виключно на образах позитивних героїв (Якима Тумана, Віктора Олександровича). Реалізуючи через них свої пошуки художнього осмислення духовних основ народного національного характеру, тут, як і в повістях «Наймичка», «Княгиня», Шевченко виступає продовжувачем традицій Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Повість «Капитанша» окремими своїми особливостями перегукується з «Малороссийскими повестями» зачинателя нової української прози — «Сердешна Оксана», «Маруся», «Добре роби — добре і буде», — а саме з їх сентиментальною тенденцією, що виявила себе, зокрема, у темі непомітного героїзму представників нижчих шарів суспільства, у підкресленні моральної гідності «простих людей», в «ідеї моральної переваги людей „простого звання“ над благородними» (Білецький О. Українська проза першої половини XIX століття: від Г. Квітки до прози «Основи» // Зібр. праць: У 5 т. — Т. 2. — С. 158). Ця ідейна тенденція дуже помітна в контрастуючих образах морально розбещеного, егоїстичного гультяя-капітана, про якого Шевченко не без іронії говорить як про представника «самой благородной, аристократической фамилии», і солдата-українця Якима Тумана, працьовитого, наполегливого, альтруїстичного у своїх турботах про ближнього. В контексті цілої повісті це протиставлення моральних, а в основі своїй також і національних типів, є складовою ширшого протиставлення, що простежується в авторських спостереженнях, враженнях, історичних ремінісценціях, — протиставлення російського і українського світів.

В 1845-м, в том самом году, когда наводнением до половины разрушило город Кременчуг, а Крюков остался невредим... — Дніпровська повінь 1845 р., свідком якої був Шевченко, коли в квітні прибув в Україну, зафіксована в багатьох документах того часу. В одному з них, як і в повісті Шевченка, йдеться про Кременчук і Крюків: «В исходе апреля, начиная с 20-го числа, от необыкновенного сильного разлива реки Днепра город Кременчуг и противолежащий ему посад Крюков были затоплены водою, которая причинила очень много вреда строениям и имуществу жителей. Апреля 27, с которого дня вода начала убывать, она поднялась в Кременчуге на 9 аршин и 6 вершков» (Месяцеслов на 1846 год, В Санкт-Петербурге при Императорской Академии наук. — С. 162).

Опис повені на Дніпрі Шевченко дає і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». /555/

...а в Киеве так даже к Братскому монастырю вода поднялася... — Братський монастир заснований Київським братством у 1616 р. на Подолі неподалік Дніпра. В районі Києва «вода піднялася більш як на десять аршин (аршин — 0,72 метра)» (Гамалій А. Весняна повінь 45-го: Розвідка про третій приїзд Тараса Шевченка до Києва // Наука і суспільство. — 1988. — № 3. — С. 45).

...в этом критическом году, в конце марта месяца, выехал я из Москвы... — Йдеться про поїздку Шевченка в Україну 1845 р. Виїхавши з Петербурга 25 березня разом з О. А. Лук’яновичем, Шевченко зупинявся в Москві, де зустрічався з О. М. Бодянським і М. С. Щепкіним. За повідомленням газети «Московские ведомости» від 3 квітня, О. А. Лук’янович (а з ним і Шевченко) вибув із Москви між 30 березня та 2 квітня 1845 р. (див.: Жур П. Дума про Огонь. — С. 29 — 30).

...по Тульскому, тогда только что открытому шоссе. — Мається на увазі шосейна дорога від Москви до Орла, будівництво якої завершилося в січні 1845 р. Офіційний документ — «Высочайше утвержденное расписание станций по шоссе от Москвы до Орла», де вказано назви станцій, кількість верст між ними і «каких разрядов устроить почтовые дома», датовано 18-м січня (див.: Полное собрание законов Российской империи. — Собр. 2-е. — СПб., 1845. — Т. 20. — № 18643).

...на второй станции, т. е. в городке Подольске... — Шлях з Москви на Полтавщину, куди 1845 р. їхав Шевченко, пролягав через станції: Подольськ, Тула, Орел, Кроми, Дмитровськ, Есмань, Глухів (див.: Жур П. Дума про Огонь. — С. 30).

...(между нами будь сказано, я таки не отстал от своих земляков в этой добродетели, т. е. в упрямстве, что мы из вежливости называем силою воли). — В цих словах можна помітити певний іронічний натяк на характеристику українців у книзі «Памятная книжка военных узаконений для штаб- и обер-офицеров»: «Малороссиянин отличается медлительностью, скрытостию, твердою волею, простирающеюся иногда до упорства» (СПб., 1851. — С. 20 — 21).

...на пище святого Антония... — тобто майже надголодь. Антоній Фівський (251 — 356) — один із перших пустельників, роздав своє майно біднякам і поселився в пустелі, де приборкував свою плоть постами.

...город Тула хотя и славится ружьями и гармониками... — Тульські зброярі славилися вже з кінця XVI ст. У 1712 р. в Тулі за наказом Петра I засновано завод для виготовлення зброї. У XIX ст. тут існували також так звані «гармонные» фабрики.

...Ока и Орлик затопили не только все постоялые дворы, но и большую часть самого города. — Ока й Орлик (притока Оки) — річки, що протікають через м. Орел. Про дуже великий розлив цих річок на початку квітня 1845 р. повідомляла газета «Орловские губернские ведомости» від 7 квітня 1845 р.

...уезда Митровского. — Дмитрівський повіт Орловської губернії (тепер Дмитрівський район Орловської області Російської Федерації).

Это было на шестой неделе Великого поста. — Шостий тиждень Великого посту за календарем припадав 1845 р. на 2 — 8 квітня.

...у меня в Глухове есть и другой приятель... он одной фарфоровой глины продает тысяч на сто в продолжение года... — Глухів — повітове місто Чернігівської губернії (тепер районний центр Сумської області). /556/ Шевченко бував у Глухові у 1844, 1845 і 1859 рр. Каолінову глину для виробництва порцеляни добували неподалік Глухова, у селі Полошки, на землях поміщика Івана Михайловича Скоропадського, родича Петра Петровича Скоропадського, з яким Шевченко був знайомий з 1843 р. (див.: Жур П. Дума про Огонь. — С. 33). У тому ж Глухівському повіті у селі Волокитино мав свою фабрику порцелянових виробів поміщик А. М. Міклашевський.

Tableau de genre (франц.) — жанрова картина.

...я и не дерзаю соперничать ни с кем из этих досужих списателей, ни даже с самым гомерическим описанием в стихах постоялого двора, напечатанного, не помню, в каком-то журнале, где и сравнивается это описание с «Илиадою». — Йдеться про вірш І. С. Нікітіна «Ночлег извозчиков», повністю наведений у статті Н. К. (Н. В. Кукольника) «Листки из записной книжки русского», що була опублікована в журналі «Библиотека для чтения» (1854. — Т. 126. — № 7. — Отд. 1. — С. 102 — 103). «Іліада» — епічна поема, приписувана Гомерові. Шевченко познайомився з нею у російському перекладі М. І. Гнєдича, що вийшов 1829 р. Згадка про цей переклад є у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Кроми — повітове містечко Орловської губернії (тепер селище міського типу, районний центр Орловської області Російської Федерації).

...до самой Эсмани (первая станция Черниговской губернии). — Есмань — село Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер селище Глухівського району Сумської області). Есмань була першою поштовою станцією в Україні на поштовому шляху з Москви до Києва.

Едучи из Киева через Чернигов... — Уперше Шевченко проїздив через Чернігів у травні 1843, прямуючи з Петербурга в Україну, був тут у лютому — березні 1846 р., коли за завданням Археографічної комісії описував пам’ятки Чернігівщини, а також проїздом навесні 1847 р.

«Ой у поли верба, Пид вербою корчма». — У збірниках українських народних пісень зафіксовано кілька варіантів пісні «Ой у полі верба...», але другий рядок у них відмінний від записаного Шевченком у тексті повісті. Наприклад:

Ой у полі верба,

Під вербою вода...

(Українські народні пісні. — К., 1955. — Кн. 1. — С. 326).

...после орловских дворников... — Йдеться про господарів постоялих дворів.

...хату, разделявшуюся во всю длину ее, как стеною, кафельною печью. — В рукопису після слова «печью» поставлено позначку і на лівому полі написано «Бироновщина». Можливо, запис пов’язаний з епізодом в «Истории русов» про переслідування одного поміщика за зневаження російського державного герба, — герб був зображений на пічних кахлях у його хаті: «Переезжавший чрез местечко оное офицер армейский, по имени Якинф Чекатунов, не довольно утрактованный хозяином, увидел в доме его на одной печи горничной, по кахлям или изразцам печатным, вымалеванного мастером орла, тотчас арестовал командою своего хозяина сего, отослал в министерскую канцелярию с доносом, что он жжет на печах своих герб государственный, неведомо с каким умыслом» (История русов или Малой России. — С. 239). /557/

Біронівщина — доба в російській історії, що припала на 30-ті роки XVIII ст., коли державою фактично правив Ернст Бірон (1690 — 1772), фаворит імператриці Анни Іванівни, німець за походженням. Біронівщина характерна засиллям іноземців у всіх сферах державного життя, репресіями, шпигунством, доносами. За Бірона значні земельні маєтності іноземці одержали і в Україні.

У Владимирской губернии квартировали шесть лет... — Тут і далі описані в повісті місця збігаються з місцями квартирування 30-го єгерського полку (див.: Лященко А. Т. Г. Шевченко і В. М. Забіла // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. — К., 1929. — С. 12 — 13).

...ходил и под француза? — Мається на увазі участь одного з героїв повісті у Вітчизняній війні 1812 р. проти французьких нападників на чолі з Наполеоном І Бонапартом і, зокрема, в закордонних походах російської армії 1812 — 1814 рр.

А что, я думаю, ходил и под француза? Этот вопрос я сделал ему потому, что заметил у него голубую ленточку, нашитую на шинели. — Це блакитна стрічка російської медалі, якою нагороджували учасників кампанії 1812 р.

...в «Записках русского офицера». — Йдеться про книжку Ф. М. Глинки «Письма русского офицера о Польше, Австрийских владениях, Пруссии и Франции; с подробным описанием похода россиян противу французов, в 1805 и 1806, также отечественной и заграничной войны с 1812 по 1815 год. С присовокуплением замечаний, мыслей и рассуждений во время поездки в некоторые отечественные губернии» (М., 1815 — 1816).

Еще в десятом году, когда йшлы мы из-под турка... — Йдеться про російсько-турецьку війну 1806 — 1812 рр.; закінчилась підписанням Бухарестського мирного договору 16 (28) травня 1812 р.

Тут и пруссак, тут и цысарець, и англичанин, як той рак червоный, и синеполый швед. — Союзну армію, що воювала проти Наполеона І в 1813 — 1814 рр., складали війська Англії, Росії, Пруссії, Австрії. Швеція також брала участь у цій війні, оскільки була зв’язана з Росією союзним договором від 24 березня (5 квітня) 1812 р. Цісарець — солдат австрійської цісарської армії.

Камрад (нім. Kamerad) — товариш.

...и махен вейн, и закусымо... — неточно вжиті німецькі слова machen (робити) і Wein (вино).

...мамзельхен либер... — неправильно узгоджені німецькі слова Mamsellchen (панночки) і lieber (любі).

...перевелы через Париж церемониальным маршем... — Війська антинаполеонівської коаліції вступили в Париж 18 (30) березня 1814 р.

О, дер дейфель! (нім. O der Teufel) — О чорт!

...вона и есть копытанша. Да еще не простая, а лейб-гвардейская... — Лейб-гвардія — особливо привілейовані гвардійські війська в ряді монархічних держав, в тому числі і в Росії, одним із завдань яких була охорона особи імператора та його сім’ї.

На каком-нибудь самом простом слове построишь целую драматическую фантазию не хуже прославившегося в этом фантастическом роде почтенного Н. К[укольника]. — Кукольник Нестор Васильович (1809 — /558/1868) — російський поет і драматург, критик. Деякі зі своїх п’єс (Торквато Тассо. — М., 1833; Джакобо Санназарт. — СПб., 1839) називав «драматическими фантазиями». Написані в казенно-патріотичному дусі, вони мали певний успіх у глядача. Під час навчання в Академії мистецтв Шевченко бував на літературних вечорах у Кукольника, зустрічався з ним у О. Струговщикова, М. Маркевича, Є. Гребінки. На одному з вечорів у М. Маркевича (квітень 1840 р.) Н. Кукольник «напал на Мартоса (український поміщик, коштом якого видано «Кобзар» 1840 р. — Ред.), критиковал Шевченка. Уверял, что направление его „Кобзаря“ вредно и опасно» (Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К., 1988. — С. 82).

...Виктор Александрыч. — Прототипом Віктора Олександровича був український поет Віктор Миколайович Забіла (1808 — 1869). Шевченко 1842 р. переслав йому для заочного знайомства окреме видання поеми «Гайдамаки». В 1843 р. вони особисто познайомилися в с Качанівці, куди Шевченко приїхав на запрошення Г. С. Тарновського. В квітні 1845 р., під час описуваної в повісті подорожі, Шевченко не заїжджав до В. М. Забіли (див.: Т. Г. Шевченко: Біографія. — К., 1984. — С. 127). Зустрічалися вони в січні 1846 р. в Мойсівці — маєтку Т. Волховської і взимку 1847 р., коли Шевченко відвідав Забілу на його хуторі Кукуріківщина (Забілівщина) й намалював його портрет (не зберігся). Забіла не був відставним ротмістром, а залишив службу в чині поручика в 1834 р., тримав не корчму біля Есмані, а поштову станцію в Борзні.

Не доезжая версты две до города Глухова, в правой стороне от большой дороги [...] вьется маленька[я] дорожка. Эта дорожка привела меня прямо к усадьбе Виктора Александровича. — Хутір Віктора Забіли, про який тут ідеться, насправді був біля Борзни, так само зовсім близько від міста.

...хозяин этого скромного пейзажа, в смушевом тулупе, крытом серым немецким сукном, подпоясанный красным поясом и в черной смушевой шапке. — Шевченко тут наголошує на тому, що його герой (як і прототип — В. Забіла) любив носити національне вбрання і, як видно з дальшої розповіді, неохоче вдягав прийнятий у панському середовищі фрак.

Спасибо, спасибо! А я уже думал, что ты непременно обманешь. — Ці жартівливі докори, вкладені в уста героя повісті, \рунтуються на реальних фактах у взаєминах Віктора Забіли і Шевченка. На початку лютого 1844 року, повертаючись до Петербурга з України й проїжджаючи через Борзну, Шевченко не зміг відвідати хутір Забіли. На послану тоді з Борзни Шевченкову записку чи виправдальний лист ображений Забіла відповів розлогим віршовим «посланням», де в жартівливій формі докоряв колезі по письменству, що той «зазнався, бач, з панами, А земляка дак і забув». Є в тому посланні слова, якими можна пояснити ситуацію як Шевченкову (він поспішав), так і Забіли, який, очевидно, чекав раніше обіцяного візиту:


Який же ти земляк? Який же ти писака?

Неначе гнав тебе собака,

Боявся день подаровать,

Щоб побувать у мене в хаті...

(Текст віршованого листа В. Забіли і коментар до нього див. у кн.: Листи до Тараса Шевченка. — С. 17 — 18, 201 — 202). /559/


...а по праздникам надевал фрак и ездил обедать к своему церемонному соседу. — Мова йде про Григорія Степановича Тарновського (1788 — 1853), українського поміщика і мецената, власника маєтку в Качанівці. Див. коментар до повісті «Музыкант».

Воспитывался он, правда, в Нежинском лицее, в одно время с незабвенным нашим Гоголем, потом служил в каких-то гусарах... — М. В. Гоголь навчався в Ніжинській гімназії вищих наук у 1822 — 1829 рр., а В. М. Забіла — в 1822 — 1824. У гімназичних журналах, зокрема у списку «Полугодичная классификация поведения учеников и их успехов по наукам, с 1-го августа по 24 декабря 1822 года», М. В. Гоголь (Яновский Николай) і В. М. Забіла (Забила Виктор) записані як учні четвертого класу — перший у графі «гимназические пансионеры», другий — «вольноприходящие» (див.: ІР НБУВ, Гоголіана, № 1126, арк. 191 та ін.). На службі в Київському драгунському (потім гусарському) полку В. М. Забіла перебував з 18 вересня 1825 по 25 січня 1834 р. (див.: Модзалевский В. А. Малороссийский родословник. — Киев, 1910. — Т. 2. — С. 89).

Как настоящий бандурист, играл он на бандуре. — Ще одна деталь, яка підтверджує припущення, що прототипом Віктора Олександровича був В. М. Забіла. У посланні «До Шевченка» В. М. Забіла писав:


Боявся день подаровать,

Щоб побувать у мене в хаті,

Щоб пісень вмісті заспівати,

Якії серце нам гризуть.

Ми б на бандурці забринчали...

(Листи до Тараса Шевченка. — С. 17).


...занимался сочинением чувствительных малороссийских романсов, из числа которых один положен на музыку известным нашим композитором Глинкою. — Глинка Михайло Іванович (1804 — 1857), російський композитор. У серпні 1838 р., перебуваючи в Качанівці, М. I. Глинка познайомився з В. М. Забілою і написав музику до двох його поезій — «Гуде вітер вельми в полі...» і «Не щебечи, соловейку...». З приводу цього в своїх «Записках» М. І. Глинка занотував: «Малороссийский поэт Виктор Забелла иногда также гостил в Качановке; две его малороссийские песни: Гуде витер и Не щебечи, соловейко, я положил тогда на музыку» (М. И. Глинка: Автобиографические и творческие материалы // Литературное наследие. — Л.; М., 1952. — Т. 1. — С. 186).

И чтобы сохранить самобытность в литературе, не читал он ровно ничего, кроме басен Федра, переведенных во время оно знаменитым Барковым, да еще кое-когда заглядывал в «Ц арь, или Спасенный Новгород» Хераскова. — Названі книги, звичайно, не вичерпували лектуру В. М. Забіли (образ Віктора Олександровича не слід сприймати як повну відповідність його прототипу — В. М. Забілі). В іншому місці повісті Шевченко по-іншому характеризує літературні інтереси свого героя: «Много и много переговорили мы о разных совершенно посторонних предметах, в том числе и о современной литературе, за которой он, как и всякий порядочный человек, следил довольно внимательно, что меня немало удивило, потому что я, кроме варварского перевода басен Федра, ни одной книжки не видел в его доме». Федр (бл. 15 р. до н. е. — бл. 70 р. /559/ н. е.) — римський байкар. У повісті йдеться про книжку: Федра, Августова отпущенника, нравоучительные басни, с Эзопова образца сочиненные / Перевод сделан Иваном Барковым. — СПб., 1764, чи її перевидання у 1787 р. Барков Іван Семенович (за іншими даними Степанович; бл. 1732 — 1768) — російський поет і перекладач. «Знаменитий» своїми порнографічними віршами, що поширювалися у списках. Як автора непристойних віршів І. Баркова згадано в Шевченковому щоденнику 9 липня 1857 р. Херасков Михайло Матвійович (1733 — 1807) — російський поет, автор патріотичних поем «Россияда», «Владимир Возрожденный», а також згаданого тут твору «Царь, или Спасенный Новгород. Стихотворная повесть» (М., 1800).

...в его смуглом, изрытом оспою лице... — Дуже подібно описує зовнішність В. М. Забіли Наталка Полтавка (Надія Кибальчич): «Зросту середнього, стрункий, обличчє смагляве, рябовате від віспи, очі карі, великі, чуб чорний, густий, трохи кучерявий...» (Наталка Полтавка. Роман Віктора Забіли // Зоря. — 1894. — № 13. — С. 405).

...нельзя было смотреть на него без удовольствия, особенно когда он рассказывал малороссийский анекдот или передразнивал кого-нибудь из своих соседей: самой естественной мимикой владел он в высшей степени. — Про В. М. Забілу П. Куліш згадував: «...Дивував він мене більш усього своїм комізмом, своїм юмором і вміннєм поставити на сцену кожну людину, про яку оповідував так, мов її бачиш своїми очима і чуєш власними ушима...» (Куліш П. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 22). М. І. Глинка писав у своїх «Записках»: «Этот Забелла был необыкновенный мастер представлять в лицах, в особенности хорошо представлял он слепцов» (М. И. Глинка: Автобиографические и творческие материалы// Литературное наследие. — Т. 1. — С. 186).

Он так освоился с своим одиночеством, что о женитьбе и помину не было. [...] нельзя было предполагать, чтобы он когда-нибудь женился, а вышло иначе: не дальше как через год после моего свидания с ним он женился... — Прототип героя — Віктор Забіла, закоханий у свою сусідку Любов Білозерську (сестру громадського і літературного діяча, журналіста, одного з організаторів Кирило-Мефодіївського братства Василя Білозерського і Олександри Білозерської — письменниці Ганни Барвінок, дружини П. Куліша), не одружився з нею, залишившись самотнім на все життя. Батько Л. Білозерської не дозволив доньці вийти заміж за незаможного поета. Любовна драма стала головним мотивом поезії Забіли.

...среди своих подданных он был как отец среди семейства... — Такий демократизм у поводженні зі своїми селянами-кріпаками справді був характерний для В. Забіли. Наталка Полтавка свідчила: «...Коли він вмер, усі, хто знав його, сердешно жалували за ним, і навіть його власні крепаки, бо він був для них не паном, а рідним батьком» (Зоря. — 1894. — № 13. — С. 405).

..его расходы были чрезвычайно ограничены. — Про свої скромні статки, а точніше кажучи бідність, В. Забіла не раз згадував і в своїх поезіях, називаючи себе безталанним: «Да лиха година, Що я такий безталанний На світ уродився: І сам бідний, і з бідною Вірно полюбився!» Нарікання на безгрошів’я звучить і в листі-посланні до Шевченка: «Біда жить в світі без запасу, Грошима люди що зовуть». /561/

...загнуть угоя... — картярський термін.

Блюхер Гебхард-Леберехт (1742 — 1819) — прусський фельдмаршал (з 1813 р.). В кампаніях 1813 — 1814 рр. командував союзною сілезькою армією, більшу частину якої складали російські війська. В 1815 р. — головнокомандуючий пруссько-саксонською армією, що відіграла вирішальну роль у битві під Ватерлоо, де армія Наполеона І зазнала остаточної поразки. Блюхер на чолі союзницької армії вступив у Париж. Мав велику популярність серед солдатів.

Он сослуживец и однополчанин моего отца ... А лучше всего я подарю тебе рукопись, написанную со слов покойного батюшки... — Батько В. Забіли — Микола Іванович Забіла, закінчивши 1796 р. Сухопутний шляхетський кадетський корпус, в армії прослужив кілька років, 1802 р. вийшов у відставку в чині підпоручика (Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. — Киев, 1910. — Т. 2. — С. 89). Участі в подіях 1812 р. не брав. Оповідання «Капитанша, или Великодушный солдат» не було рукописом поета Віктора Забіли, це, безсумнівно, плід Шевченкової творчості. Проте підзаголовок «рассказ самовидца» — не просто художній прийом з метою надати пропонованому далі вставному оповіданню психологічної достовірності. Реальні історичні події, зафіксовані в оповіданні, їх широка й дуже конкретна географія дають підстави думати, що Шевченко дійсно опрацював розповіді учасника подій, можливо, якогось ветерана 1812 р. Це міг бути хтось із родичів (Модзалевский В. А. Малороссийский родословник. — Т. 2. — С. 89 — 90).

Я думал было напечатать ее, да после раздумал. Пожалуй, еще какой-нибудь Барон Брамбеус остриться на мне вздумает или просто назовет ее пустою выдумкой ... — Барон Брамбеус — псевдонім Сенковського Осипа (Юліана) Івановича (1800 — 1858), письменника і критика, професора Петербурзького університету, видавця і редактора журналу «Библиотека для чтения» (в ньому він друкувався під псевдонімом Барон Брамбеус). У 1856 — 1858 рр. О. І. Сенковський вів у журналі «Сын отечества» відділ «Листок Барона Брамбеуса». Як редактор відомий своїм зневажливим ставленням до волі авторів, що друкувалися в його журналах. За висловом «остриться на мне вздумает» криється Шевченкова оцінка стильової манери критичних статей Сенковського, їх деколи іронічно-глузливий тон, що, очевидно, виробився ще у пору, коли Сенковський видавав польську гумористичну газету «Bałamut» (виходила у Петербурзі в 1830 — 1836 рр.). У такому ж глузливому, з претензіями на дотеп тоні написана і рецензія Сенковського на «Кобзар» 1840 р., надрукована без підпису в журналі «Библиотека для чтения» (1840, т. 39). Шевченкова полеміка з недоброзичливими критиками його творчості у вступі до поеми «Гайдамаки», очевидно, стосувалася і Сенковського.

...клавикорды Аихтенталя! — Клавікорд — клавішно-струнний ударний музичний інструмент, на початку XIX ст. остаточно витіснений фортепіано, що його за традицією ще довго називали клавікордом. Ліхтенталь — бельгійський фортепіанний майстер, у 1840-х роках XIX ст. в Петербурзі організував фортепіанну фабрику, яка проіснувала до 1854 р.

Даровавши мир Европе, войска наши маршировали восвояси... — Йдеться про переможне завершення антинаполеонівської війни й укладення 1815 р. між Росією, Пруссією та Австрією Священного союзу (роз/562/пався на початку 30-х років XIX ст.). Російський цар Олександр I, який фактично очолював цей спрямований проти революційних та національно-визвольних рухів союз, вважав себе миротворцем Європи. Барабанный староста... — старший полковий барабанщик. Бонмо (франц. bonmot) — веселе, влучне, гостре слівце; жарт, дотеп. Мы хуже браминов. Тот по крайней мере издыхать будет, а у парии воды не попросит, чтобы не быть ему ничем обязану. — Браміни, або брахмани, — жерці брахманізму, давньої індійської релігії, люди, що належали до найвищої касти Індії. Парії — одна з нижчих каст «парайян», найбільш безправна частина населення Південної Індії. Парії були «недоторкувані», спілкування з ними вважалося принизливим. Індійська конституція 1950 р. проголосила рівноправність каст.

...из модного магазина субретка. — Субретка (франц. soubrette) — покоївка, горнична; персонаж комедій та водевілів XVII — XIX ст. — весела, спритна служниця, звичайно повірниця та помічниця своєї пані у любовних інтригах.

В 1809 году запасные войска наши были расположены частию в Бессарабии, частию в Херсонской губернии... — Йдеться про російсько-турецьку війну 1806 — 1812 рр., що була спричинена прагненням воюючих сторін захопити Північне Причорномор’я та Грузію. Тривала з великими перервами. Закінчилася підписанням Бухарестського договору (1812), за яким до складу Російської імперії ввійшли Бессарабія і Західна Грузія.

...кончил курс наук в Шляхетном кадетском корпусе... — Шляхетський кадетський корпус — закритий загальноосвітній військово-навчальний заклад, заснований у Петербурзі 1732 р. для дворянських дітей віком від 13 до 18 років. У 1743 р. одержав назву Сухопутного шляхетського корпусу. В 1800 р. перейменований у 1-й Кадетський корпус. У 1752 р. був відкритий також Морський шляхетський корпус. На початку XIX ст. назва «шляхетський корпус» перестала вживатися у зв’язку зі створенням системи кадетських корпусів. Випускники цих навчальних закладів виходили на службу в чині унтер-офіцерів, прапорщиків і підпрапорщиків. Крім того, в цих закладах готувалися також кадри цивільних чиновників і дипломатів, суддів тощо. У другій чверті XIX ст. вони знову стали виключно військово-виховними.

Капрал — військове звання молодшого командира (перший чин після солдата) в арміях деяких країн і в російській армії у XVIII — першій половині XIX ст.; при Миколі І замінено званням унтер-офіцера.

...мы сами сноровки не знали, как обращаться с рекрутами, особенно с моими земляками. Владиславлев в то время не издавал еще памятной книжки для штаб- и обер-офицеров, в которой помещено весьма дельное наставление доктора N. на этот предмет. — Владиславлев Володимир Андрійович (1807 — 1856) — російський письменник, видавець альманаху «Утренняя заря» (СПб., 1839 — 1843). Служив у жандармському корпусі. Шевченко був знайомий з В. А. Владиславлєвим. Обидва бували на літературних вечорах у О. М. Струговщикова в 1839 — 1841 рр. (див.: Спогади про Тараса Шевченка. — С. 73). В альманасі «Утренняя заря» за 1841 р. були вміщені гравюри з акварелей учителя Шевченка — К. П. Брюллова «Перерване побачення» та «Сон бабусі й онуки». Копії з цих акварелей, виконані Шевченком, належали видавцеві (Судак В. О. Сторінки діяльнос/563/ті Т. Г. Шевченка-ілюстратора // Народна творчість та етнографія. — 1989. — № 1. — С. 4).

У згаданій Шевченком книжці для офіцерів — упорядкованому В. А. Владиславлєвим довіднику «Памятная книжка военных узаконений для штаб- и обер-офицеров» (СПб., 1851) про українців сказано таке: «Самі дуже добрі, вони не терплять грубості й жорстокості від інших. Ласкавістю з українцем можна всього досягти» (цит. за вид.: Шевченко Т. Повне видання творів: У 16 т. — Т. 8. — С. 302). Цим рекомендаціям передує характеристика українців як національно-психологічного типу.

...выбивал на барабане зорю ... — Йдеться про подавання умовного військового вранішнього чи вечірнього сигналу на барабань

Бородіно — село, поблизу якого 26 серпня відбулася битва між російською армією під командуванням М. І. Кутузова і французькою армією Наполеона I, що мала вирішальний вплив на хід Вітчизняної війни 1812 р.

В настоящее время русский солдат в отношении обмундировки просто богдыхан китайский. — Тобто добре обмундирований. Богдихан (від монгол, богдохан — священний володар) — назва китайських імператорів, прийнята в російських грамотах XVI — XVII ст. та в літературі.

...увлекся крагами да кутасами... — Краги — шкіряні гетри. Кутаси — оздоба з коси та китиць на єгерських шапках і ківерах в 1784 — 1828 рр.

...опойковые сапоги... — чоботи із шкур молодих телят.

...всех офицеров в полку и даже на самого бригадира... — Бригадир — командир бригади, проміжний чин між полковником і генерал-майором. Звання бригадира введено Петром I і скасовано в кінці XVIII ст. Павлом I. Поділ на бригади зберігся лише в єгерських полках.

...настоящая Córka regimentu, что в прошлом лете в Ромне польские актеры представляли. — «Córka regimentu» — польська назва комічної опери італійського композитора Г. Доніцетті (1797 — 1848) «Дочка полку». Вперше поставлена в Парижі 1840 р., відразу стала однією з найпопулярніших комічних опер. У Росії вперше поставлена у 1841 р. на італійській сцені Оперу «Дочка полку» Шевченко міг слухати в Петербурзі в 40-х роках, про що свідчить запис у щоденнику від 23 січня 1858 р., де їй дається негативна оцінка. Очевидно, Шевченко слухав цю «оперетку», як він називає її у згаданому записі, і у виконанні якоїсь польської трупи під час свого перебування в Україні (див.: Пилипчук Р. Я. Перебування Т. Г. Шевченка в Ромнах // Радянське літературознавство. — 1979. — № 5. — С. 38). Ромни — повітове місто Полтавської губернії (тепер районний центр Сумської області), в XIX ст. славилося ярмарками, під час яких показували вистави місцеві й заїжджі театральні трупи. В 1845 р. Шевченко побував у Ромнах під час Іллінського ярмарку, про що згадує у щоденнику (запис від 20 липня 1857 р.). Шевченко фіксує (як і в своїй першій повісті «Наймичка») первісну історичну назву міста — Ромен. Під такою назвою воно вперше згадується у «Повчанні» Володимира Мономаха. Назва міста пов’язана з назвою річки Великий Ромен, біля якої воно розташоване.

Фактор — довірена особа, що виконує різні доручення, посередник, дрібний маклер. /564/

В городах, особенно в Борисове и Красном, были видны еще следы войны... — Борисов — повітове місто Мінської губернії (тепер районний центр Мінської області Білорусі). Відступаючи, армія Наполеона І переправлялася через річку Березину біля Борисова. Місто було пограбоване і майже зруйноване. Красне — тепер село Смоленської області Російської Федерації; поблизу нього двічі під час Вітчизняної війни 1812 р. (13 серпня і 15 — 18 листопада) відбулися великі бої російської і французької армій.

В одном Смоленске оставались еще целые улицы в развалинах. — Залишаючи Смоленськ, французькі війська зруйнували і спалили багато будівель. Сліди цієї пожежі були помітні ще багато років після війни (див.: Мурзакевич Н. Н. Записки // Русская старина. — 1887. — № 1. — С. 45 — 46).

А собор уже возобновлялся. — Очевидно, мається на увазі Успенський собор (1677 — 1679, добудовувався у 1732 — 1740 рр.) у Смоленську.

Гіменей — у грецькій міфології бог шлюбу. Переносно — «узы Гименея» — подружній союз.

...с каким-то безногим богачом Энгельгардтом... — Ідеться про Андрія Васильовича Енгельгардта, брата П. В. Енгельгардта, кріпаком якого був Шевченко. А В. Енгельгардт у 1807 р. в битві під містом Фрідляндом (Східна Пруссія) під час російсько-пруссько-французької війни втратив ногу.

...начнет она читать «Помилуй мя, Боже» и дойдет до стиха «Сердце чисто созижди во мне, Боже»... — уривки із псалма 51.

...и бывший тогда еще корпусный наш командир, покойник Сакен... — Сакен (фон дер Остен) Фабіан Вільгельмович (1752 — 1837) — російський генерал, фельдмаршал (від 1826 р.), вступив на військову службу сержантом ще 1769 р. У 1794 р. за дії в Польщі нагороджений золотою шпагою, 1797 р. — одержав чин генерал-лейтенанта. В 1812 р. Сакен за наказом імператора Олександра І був відправлений у діючу армію як командир резервного корпусу. Його дії на Волині і в Білорусі мали вирішальний вплив на хід війни. Корпус Сакена був у складі сілезької армії Блюхера. Як командир частини союзної сілезької армії відзначився в боях біля Мекерна і Лейпцига (1813). 19 березня 1814 р. Сакена призначено генерал-губернатором Парижа. В 1818 — 1819 рр. він проводив зі своєю армією маневри під Муромом, про які згадується в повісті. Сакен не видавав наказів, про які говорить розповідач.

...великий ревнитель народного образования Ланкастер. — Ланкастер Джозеф (1771 — 1838) — англійський педагог, що розробив систему взаємного навчання в початковій школі, за якою старші та більш здібні учні проводили заняття з іншими учнями. Ця система була названа белл-ланкастерською (від прізвищ англійських педагогів А. Белла (1753 — 1832) і Д. Ланкастера; вони незалежно один від одного запропонували подібні методи взаємного навчання в народних школах). У Росії белл-ланкастерські школи з’явилися 1818 р.

Покойный Основьяненко в своем «Шельменке, волостном писаре»... — Грицько Основ’яненко — літературний псевдонім Г. Ф. Квітки. Тут ідеться про твір Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Шельменко, волостной писарь, комедия в трех действиях» (Харків, 1831). /565/

Нашему полку назначена была квартира в Муроме... — Муром — повітове місто Владимирської губернії (тепер районний центр Владимирської області Російської Федерації), розташоване на лівому березі р. Оки. Йдеться, очевидно, про 30-й єгерський полк. «По окончании войны с Францией.., русские воины, возвратясь в отечество, квартировали по разным губерниям. В Муроме расположен был 30-ый егерский полк» (Титов А. А. Историческое обозрение г. Мурома // Труды Владимирской ученой архивной комиссии. — Владимир, 1902. — Кн. 4. — С. 86).

...предложил ему синенькую... — тобто асигнацію в 5 крб.

...и складывает вслух тма, мна... — див. коментар до повісті «Княгиня».

«Алмаз, а не человек», думал я и не жалел даже, что этот алмаз в коре, так он мне нравился в своем естественном виде. Хотел было я сделать сравнение с червонцем Крылова, да раздумал: такие натуры, как Туман, едва ли в состоянии переродиться, т. е. переобразоваться. — Йдеться про байку I. А. Крилова «Червонец», в якій висловлено негативне ставлення до поширювання освіти серед народу, очевидно, з побоювань, що освіта може позбавити народ властивих йому моральних чеснот. Це особливо наголошено в перших рядках байки:


Полезно ль просвещенье?

Полезно, слова нет о том.

Но просвещением зовем

Мы часто роскоши прелыценье

И даже нравов развращенье:

Так надобно гораздо разбирать,

Как станешь грубости кору с людей сдирать,

Чтоб с ней и добрых свойств у них не растерять,

Чтоб не ослабить дух их, не испортить нравы...

(Крылов И. А. Сочинения: В 2 т. — М., 1969. — Т. 2. — С. 25).


З позицією І. А. Крилова солідаризується в даному разі не Шевченко, а герой його повісті, офіцер російської армії.

...Викторика своего отправил я в Нежин к сестрице, чтобы она приготовляла его для лицея. — Йдеться про гімназію вищих наук князя І. А Безбородка, засновану в Ніжині 1820 р., а 1832 р. перетворену на ліцей.

Издавался в то время журнал под названием «Благонамеренный». — Щомісячний журнал «Благонамеренный» виходив у Петербурзі в 1818 — 1826 рр. Його видавцем був байкар, прозаїк і журналіст Олександр Юхимович Ізмайлов (1779 — 1831).

Я прочитал в «Московских ведомостях» объявление... — Газета «Московские ведомости» видавалася з 1756 по 1917 р.

...самый беспардонный кутила, а в то время это была не последняя добродетель, и Давыдов несправедлив, приписывая эту благородную страсть одним гусарам... — Давидов Денис Васильович (1784 — 1839) — російський поет, герой Вітчизняної війни 1812 р. Автор багатьох «гусарських» поезій, в яких звучали анакреонтичні, вакхічні мотиви. Про увагу Шевченка до творчості й особи Д. Е. Давидова свідчить також цитата з вірша Давидова «Современная песня» у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Шевченко мав намір зобразити Давидова на одній з ілюстрацій до книжки М. Полевого «История князя Италийского, графа Суво/566/рова-Рымникского...» (СПб., 1843) (див.: Листи до Тараса Шевченка. — С. 14; Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. — К., 1986. — С. 183 — 186).

...читал наизусть и даже пел некоторые такие песни Беранжера, что порядочный француз постыдится петь их в холостой пьяной компании... — Йдеться про поезію французького поета П’єра-Жана Беранже (1780 — 1857), яка ще до появи перших перекладів і окремого їх видання російською мовою (Песни Беранже / Пер. Василия Курочкина. — СПб., 1858) мала велику популярність в Росії. Записи у щоденнику, куди переписано вірші «Старый холостяк» і «Навуходоносор», а також листування Шевченка свідчать про його великий інтерес до творчості Беранже. Характеристика деяких пісень Беранже, як таких, що «порядочный француз постыдится петь», належить одному з героїв повісті — авторові «рассказа самовидца».

Карамзин тогда начал издавать свою знаменитую историю... — Карамзін Микола Михайлович (1766 — 1826) — російський письменник, історик, публіцист. Ідеться про його дванадцятитомну працю «История Государства Российского», що виходила протягом 1816 — 1829 рр.

... в Москву по случаю коронации. — Коронація Миколи I відбулася в Москві 22 серпня 1826 р.

... от лица всего котлова... — Конклав — рада кардиналів, що збирається для обрання нового Папи Римського; тут — в іронічному значенні: від муромської громади.

Вологда — губернське місто Вологодської губернії (нині обласний центр Російської Федерації).

Вагенбург (нім.) — полковий обоз.

...церковь святых мучеников Бориса и Глеба, что в Благовещенском монастыре... — Борис і Гліб (кінець X ст. — 1015) — молодші сини великого князя київського Володимира Святославича, вбиті в міжусобній боротьбі за престол після смерті Володимира за наказом їхнього старшого брата Святополка. Православна церква канонізувала Бориса і Гліба. Церква Бориса і Гліба насправді знаходиться не в Благовіщенському, а в Троїцькому монастирі (див.: Добринкин В. Муром прежде и теперь. — М., 1903. — С. 38).

З Варвары симнадцятый пошел. — За церковним календарем день святої Варвари припадає на 4 грудня за ст. ст.

...житие Варвары-великомученицы. И всякий раз, когда она прочитывала имя Диоскора... — Житіє святої Варвари — одна з книг християнської агіографії, в якій розповідається про страждання за віру Варвари, дочки язичника Діоскора, що прийняла християнство і через це зазнала жорстоких переслідувань з боку прихильників язичництва — була вбита своїм батьком.

...назидательная книга это житие святых Петра и Февронии, тут, в Муроме, в Благовещенском монастыре, нетленно почивающих... — «Повесть о Петре и Февронии» — твір давньоруської житійної літератури, остаточна редакція якого склалася, очевидно, в середині XVI ст. Петро і Февронія вважаються реальними особами — муромським князем Давидом Юрійовичем і його дружиною Єфросинією, що померли 1227 р., як розповідає легенда, в один день і поховані разом в одній домовині. А. Лященко у згаданій вже статті, посилаючись на книгу В. Добринкіна «Муром прежде и теперь», уточнює, що «рака Петра і Февронії /567/ міститься не в Благовіщенському монастирі, а в соборній церкві Різдва» (див.: Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. — С. 14; Кривошеев М. В. Исторические реалии в «Повести о Петре и Февронии» // Вестник Ленинградского университета. Серия 1. — 1987. — Вып. 2 (№ 9). — С. 23 — 29).

...наподобие Сивиллы Куманской Кипренского... — Кіпренський Орест Адамович (1782 — 1836) — російський художник портретного та історичного жанру, академік Петербурзької Академії мистецтв. Картину О. А. Кіпренського «Сивіла Тибуртинська» Шевченко тут неточно називає «Сивилла Куманская».

...или просто юную красавицу, при свече читающую книгу, во вкусе фламандского мастера Рембрандта. — Рембрандт Гарменс ван Рейн (1606 — 1669) — голландський художник. Подібну варіацію мотиву рембрандтівської «свічки» знаходимо і в листі Шевченка до В. М. Рєпніної від 25 — 29 лютого 1848 р.: «Все спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо мое, — не правда ли, картина во вкусе Рембрандта?» На думку П. О. Білецького, «рембрандтівські ефекти світла він (Шевченко. — Ред.) трактує як штучне освітлення свічкою, що в деяких випадках цілком імовірно» (Білецький П. О. Шевченко і Рембрандт // Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. — К., 1959. — С. 127). Рембрандтівська техніка світлотіні відчутно позначилася на творах Шевченка («Казарма», «Молитва за померлими», «Автопортрет зі свічкою», «Автопортрет 1861 р.» та ін.). Після заслання Шевченко, оволодівши технікою офорта, виконав ряд гравюр за творами Рембрандта, а також зробив копії з його офортів. Сучасники іноді називали Шевченка «російським Рембрандтом».

...в Академию художеств? — Академія мистецтв у Петербурзі (заснована в 1757 р.) — вища школа образотворчого мистецтва й архітектури. В Академії мистецтв з 21 травня 1838 по 22 березня 1845 р. навчався Шевченко. В червні 1858 р. Шевченкові тут відвели приміщення, яке складалося з кімнати, поділеної на дві (верхню і нижню) частини, що правило водночас і за житло, і за майстерню. Наступна репліка одного з персонажів повісті «...дворянское ли дело в красках пачкаться... В Академию! вместе с холопами! Прекрасную карьеру выбрала ты своему сыну...» свідчить про існування забобонів серед малоосвіченого панства щодо професії художника.

... как Рафаэль обессмертил свою Форнарину... — Рафаель Санті (1483 — 1520) — італійський живописець й архітектор доби Відродження. Джордж о Вазарі у своїй знаменитій праці «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів» (Рим, 1550), яку Шевченко добре знав з часу навчання в Академії мистецтв, писав, що жінка, яку Рафаель кохав до самої смерті, зображена на портреті, що зберігався тоді у флорентійського купця Маттео Ботті (Вазари Дж. Жизнеописания наиболее знаменитых живописцев, ваятелей и зодчих. — М., 1970. — Т. 3. — С. 175). Коментатори зазначають, що йдеться про портрет «Донна велатта» («Жінка під покривалом»). Цей самий портрет відомий і під назвою «Форнаріна» (Там само. — С. 196).

... как Гвидо Рени целомудренную Беатриче Ченчию. — Йдеться про портрет Беатріче Ченчі, виконаний італійським живописцем Гвідо Рені (1575 — 1642). Беатріче Ченчі згадує Шевченко в поемі «Княжна» (1848), ставлячи її стійкість у відстоюванні власної гідності й честі за приклад ге/568/роїні поеми. Ченчі Беатріче (1577 — 1599) — дочка знатного римлянина Франческо Ченчі, героїня одного із знаменитих італійських судових процесів, на якому була засуджена до страти разом зі своєю мачухою за причетність до вбивства батька, що переслідував її любовними домаганнями. Незвичайна краса Беатріче та її трагічна доля приваблювали багатьох художників і письменників пізніших епох. Із письменників XIX ст. їй присвятили твори П.-Б. Шеллі, Ю. Словацький, Стендаль. Архалук — верхній одяг у вигляді короткого каптана. ...работает перед стеклянным глобусом... — тобто перед лампою, світло якої підсилювалося спеціальним приладом, який мав вигляд скляної посудини сферичної форми на підставці і ставився перед джерелом світла.

...о тульчинских маневрах... — Йдеться про маневри біля Тульчина, заштатного містечка Брацлавського повіту Подільської губернії (тепер районний центр Вінницької області). Тут у 1796 — 1797 рр. була штабквартира О. В. Суворова, який командував російською південно-західною армією. У 1806 — 1807 рр. тут жив І. П. Котляревський, який був тоді ад’ютантом командира корпусу. Від 1818 р. у Тульчині знаходився один із центрів декабристського руху в Україні, що поширювався переважно у середовищі офіцерського складу російської армії.

Брегет — кишеньковий годинник, названий за прізвищем французького механіка і годинникаря Луї-Авраама Бреге (1747 — 1823), відомого своїми вдосконаленнями годинникових механізмів і багатьма відкриттями в галузі механіки й фізики.

«Губернские ведомости» в то время еще не печатались. — Указ сенату від 27 жовтня 1830 р. (див.: Полное собрание законов Российской империи. — Собр. 2-е. — СПб., 1831. — Т. 5. — № 4036) про видання губернських газет спочатку в шести губерніях не був реалізований. «Положение» 1837 р. передбачало організацію видання губернських газет в усіх тодішніх губерніях (див.: Полное собрание законов Российской империи. — Собр. 2-е. — СПб., 1838. — Т. 12. — № 13304). Регулярний випуск «Губернских ведомостей» у майже всіх губерніях Російської імперії почався з 1838 р. «Губернские ведомости» складалися з двох частин — офіційної, де друкувалися різні постанови і казенні оголошення, й неофіційної, в якій містилася інформація про різні події, торгівлю, господарство, навчальні заклади, історичні, етнографічні та інші матеріали, а також друкувалися приватні оголошення.

В Молози... — Молога — повітове місто Ярославської губернії, знаходилося при впадінні річки Мологи у Волгу. Під час спорудження Рибінської ГЕС і Рибінського водосховища в кінці 30 — на початку 40-х років XX століття територію міста було затоплено.

Вскоре началась польская революция, и нашему корпусу велено было двинуться в Литву. — Польське національно-визвольне повстання (29 листопада 1830 — жовтень 1831 р.) охопило також Західну Білорусь, Правобережну Україну. Ф. В. Остен-Сакен зі своїм корпусом, про який ідеться у повісті, брав участь у придушенні польського повстання. Віктор Забіла, прототип персонажа повісті Віктора Олександровича, також «був у поході 1831 р. в Польщі» (Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник. — Т. 2. — С. 89).

...и поехали в город, в исторический Николаевский собор «Деяния» слушать. — Йдеться про Миколаївську церкву у Глухові, збудовану 1696 р.; збереглася донині. «Діяння апостолів» — анонімний ранньохрис/569/тиянський твір, включений до Нового Завіту. Розповідає про поширення християнства після розп’яття Ісуса Христа. Читання цієї книги входить до богослужіння.

...где стояла знаменитая Малороссийская коллегия... — Малоросійська колегія — центральний орган державного управління Російської імперії у справах Лівобережної України. Заснована за указом Петра I від 16 травня 1722 р. у м. Глухові при гетьмані І. І. Скоропадському з метою посилення в Україні адміністративної влади органів російського самодержавства і поступової ліквідації автономії України. Малоросійська колегія здійснювала нагляд за діяльністю гетьмана, генеральної, а також полкової та сотенної старшини, яких було позбавлено права самостійно видавати універсали, розпорядження тощо. Фактично Малоросійська колегія, очолювана тоді бригадиром С. Вельяміновим, у складі 6-ти штаб-офіцерів російських полків і гарнізонів на Гетьманщині узурпувала права української влади, ставши найвищою адміністративною, судовою й скарбовою установою. Брутальна поведінка російської окупаційної влади викликала велике невдоволення української старшини. Ліквідована 1727 р., коли було відновлено гетьманство. Знову відкрита 1764 р., після остаточного скасування гетьманства. Проіснувала до 1786 р., коли на Україну було повністю поширено систему адміністративного управління Російської держави.

...где стоял дворец гетмана Скоропадского... — Скоропадський Іван Ілліч (1646 — 1722) — гетьман Лівобережної України (1708 — 1722). Гетьманська резиденція знаходилася у Глухові. Як видно з дальшого тексту повісті, де І. І. Скоропадського іронічно названо «простоватый Ильич», Шевченко осуджує його за плазування перед царськими вельможами, зокрема перед О. Д. Меншиковим. З іронією Шевченко пише про І. І. Скоропадського і в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». У поезії «П. С», присвяченій П. П. Скоропадському, Шевченко назвав останнього нащадком «гетьмана дурного».

...он чествовал Данилыча, когда он заехал поблагодарить гетмана за гостинец, т. е. за город Почеп с волостию... Данилыч, тобто Меншиков Олександр Данилович (1673 — 1729) — російський державний і військовий діяч. Ставлення Шевченка до О. Д. Меншикова сформувалося під впливом «Истории Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Истории русов или Малой России», «Літопису самовидця», де його показано підступною, мстивою людиною, охопленою жадобою збагачення. Згаданий тут епізод описується в «Истории русов»: «Гетман Скоропадский, ища облегчения в возложенных тягостях народу малороссийскому, и без того разоренному до крайности войною, язвою и сараною, подарил князю Меншикову свою урядовую гетманскую, Почепскую волость с городом Почепом» (с. 221). Почеп — містечко Мглинського повіту Чернігівської губернії. За Б. Хмельницького — сотенне містечко Стародубського полку. Криваві злочини Меншикова проти українського народу згадані Шевченком в описі руйнувань Батурина у містерії «Великий льох». Тоді за командою Меншикова «все населення поголовно, не виключаючи жінок і дітей, було вирізане, місто було зруйноване й спалене. Від блискучої гетьманської столиці залишились обсмалені руїни, калюжі крові й гори людських трупів» (Дорошенко Д. Нарис історії України. — К., 1992. — Т. 2. — С. 151). Натяки на злочини Меншикова є і в повісті «Близнецы». /570/

...а Данилыч, не будучи дурак, да к Почепской волости и отмежевал посредством немецкой астролябии сотню Бакланскую, Мглинскую и половину Стародубовской... Однако ж старшины, не устрашились и, будучи в Москве, пожаловались на грабителя, за что наперсник и был штрафован. — Усі описані тут епізоди Шевченко подав за «Историей русов» (с. 221 — 222). Почепська, Бакланська, Мглинська, Стародубська сотні належали до Стародубського полку. Незаконне привласнення цих земель О. Д. Меншиковим викликало обурення, і старшини спеціально послали делегацію до царя з вимогою повернути ці землі. Нині територія колишнього Стародубського полку зі згадуваними тут сотенними містами — Почеп, Баклань, Мглин, Стародуб — перебуває у складі Брянської області Російської Федерації.

Астролябія — прилад, що до початку XVIII ст. використовувався для визначення положення небесних тіл, а пізніше — для геодезичних вимірювань.

... светлейший гость, в знак благодарности, велел скласть на площади против дворца каменный столб и вбить в него пять железных спиц: одну для гетмана, а прочие для старшин... — Цей вчинок Меншикова Шевченко переказує за тим же джерелом: «... Первым сигналом мщения Меншикова было посещение его всей Почепщины, а оттоль резиденции гетманской, города Глухова, где, хотя и деланы ему от гетмана всевозможныя встречи, торжества и угощения, однако велел он при себе поставить на площади глуховской каменный столб и на нем воткнуть пять железных спиц, по числу голов — гетманской и генеральных старшин» (История русов. — С. 221 — 222).

Где коллегия с своим кровожадным чудовищем тайною канцеляриею? — Тут Шевченко, йдучи за «Историей русов», помиляється: у Глухові знаходилася лише Малоросійська колегія, а Таємна канцелярія була в Петербурзі і мала своє відділення в Москві. Таємна канцелярія — урядова установа, що здійснювала розслідування і суд у політичних справах (замахи на царя, спроби політичного перевороту, державна зрада та ін.). Створена Петром I у 1718 р., ліквідована 1726 р. У 1731 р. знову відновлена під назвою «Тайная канцелярия розыскных дел». Скасована 1762 р. Петром III і відновлена в тому ж році Катериною II під назвою «Тайная экспедиция», що проіснувала до 1800 р. Слідство проводила із застосуванням найжорстокіших катувань. Автор «Истории русов», яку Шевченко мав за одне з джерел своїх відомостей про Таємну канцелярію, порівнював її «судилища» із Священною Римською інквізицією: «В ней не принимались доказательства и оправдания, ни письменные, ни свидетельские, ни совестные, т. е. под присягою; но испытывали и взыскивали в ней собственного признания в возводимых винах или подозрениях. Не признающий себя виновным должен вытерпеть то пыткою чрез три приема или три перемены и разными орудиями, а наконец огненными, т. е. раскаленною железною шиною и зажженною серою» (История русов. — С. 228).

Сто лет каких-нибудь мелькнуло, и Глухов из резиденции малороссийского гетмана сделался самым пошлым уездным городком. — Резиденцією гетьманів Лівобережної України Глухів був у 1708 — 1722 та 1727 — 1734 рр.

Карл Самойлович Стерн, эскулап наш уездный. — Лікаря з таким іменем, як стверджує П. Жур, «не було не лише в Глухові, а й у всій Ро/571/сійській імперії. Офіційний довідник засвідчує, що в Переяславі тоді служив лікарем Мартин Григорович Штерн (Адрес-календарь или общий штат Российской империи на 1845 год. — СПб., 1845. — Ч. 2. — С. 159). Очевидно, він і є прототипом повітового лікаря з повісті» (Жур П. Дума про Огонь. — С. 34). Описуючи вечірку в Переяславі 19 серпня 1845 р., міський лікар А. О. Козачковський згадує «пана поважного віку, походженням німця, віросповіданням протестанта» (Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 77), що міг бути Штерном.

...как египетские сфинксы... — статуї фантастичних істот з тулубом лева і головою людини або священної тварини, втілення в мистецтві Стародавнього Єгипту ідеї надлюдської суті фараона. Два величезні кам’яні єгипетські сфінкси були встановлені на набережній Неви проти Академії мистецтв у 1834 р.

...если бы проснулся великий слепец хиосский... — Гомер, легендарний давньогрецький поет, з ім’ям якого пов’язують створення епічних поем «Іліада» та «Одіссея»; одним із можливих місць його народження вважають острів Хіос, зображали його сліпим.

Да, может быть, подумал бы, что на хуторе ждут Кадма с товарищами. — Кадм — герой давньогрецької міфології, засновник міста Фіви.

Єпитрахиль — частина обрядового одягу православного священика у вигляді довгої смуги з хрестами, що надягається на шию.

Клір (грецьк. — жереб) — у християнській церкві сукупність усіх священно- і церковнослужителів. Християнське духовенство спочатку вибиралося жеребкуванням — звідси і назва.

Приятель мой... буквально следовая слову златоустого витии... — Очевидно, йдеться про повчальні християнські проповіді св. Іоана Златоуста.

Тонкая белая рубаха... ложилася на плечах и на груди такими складками, какие не снилися ни Скопазу, ниже самому Фидию. — Скопас — давньогрецький скульптор й архітектор IV ст. до н. е. Фідій — давньогрецький скульптор (II — III чверть V ст. до н. е.), один із найбільших майстрів давньогрецького мистецтва епохи високої класики. Скульптури Скопаса й Фідія відзначаються особливою майстерністю відтворення пластики людських фігур.

Озеров вполне чувствовал эту прелесть, сказавши устами Эдипа: Мой не увидит взор Ни мужа кроткого приятного чела, Которого рука богов произвела. — Озеров Владислав Олександрович (1769 — 1816) — російський драматург. Шевченко з пам’яті цитує уривок із його трагедії «Эдип в Афинах» (дія друга, ява перша):


Нет, никогда уже мой не увидит взор

Ни красоты долин, ни возвышенных гор,

Ни в вешний день лесов зеленые одежды,

Ни мужа кроткого приятного чела,

Которого рука богов произвела.

(Сочинения Озерова. — Изд. 5-е, дополненное и сверенное по рукописям автора. — СПб., 1828. — Ч. 1. — С. 13).


...на Фоминой неделе я думаю венчаться... — Фоминим називали перший тиждень після Великодня, коли в Україні, за звичаєм, справляли весілля. /572/

...я в нем начал видеть самого натурального, самого естественного мудреца, чуть ли не выше самого Сократа. — Сократ (470 — 469 — 399 рр. до н. е.) — давньогрецький філософ. Не задовольняючись натурфілософією свого часу, Сократ зосередився переважно на філософсько-етичних і політичних проблемах, приділяючи особливу увагу аналізу людської свідомості і мислення. Відзначався вмінням ведення філософського діалогу, чим здобув славу мудрої людини. Головним етичним ідеалом людини вважав знання і мудрість. Мудрість людську Сократ вбачав у тому, щоб люди піклувалися не про гроші, славу і почесті, а про розумність, істину і душу свою, щоб вона була якомога кращою. Цілком присвятивши своє життя філософським бесідам про людські моральні чесноти, Сократ закинув свої особисті справи й терпляче переносив занепад домашнього господарства (див.: Платон. Апология Сократа // Собр. соч.: В 4 т. — М., 1990. — Т. 1. — С. 83 — 85).

...о тонкой современной политике Меттерниха... — Меттерніх-Віннебург Клеменс-Венцель-Лотар (1773 — 1859) — австрійський державний діяч, дипломат, князь. У 1809 — 1821 рр. — міністр закордонних справ і фактично глава австрійського уряду, в 1821 — 1848 — канцлер. Меттерніх відзначався великою активністю як дипломат і державний діяч під час і після війни з Наполеоном. Намагався перешкодити зміцненню позицій Росії в Європі. Один із головних організаторів і керівників Священного союзу і його конгресів.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.