[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 69-72.]

Попередня     Головна     Наступна            





П. І. Мартос

ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ ШЕВЧЕНКА



В «Основі» постійно подавалися вірші Шевченка, уривки з його щоденника, листи, матеріали до його біографії. Я хочу повести мову про надруковану в травневій книжці минулого року статтю п. Сави Ч., в якій я помітив кілька неточностей.

Шевченка я знав близько. Я познайомився з ним наприкінці 1839 року в Петербурзі, у милого, доброго земляка Є. П. Гребінки, котрий рекомендував мені його як талановитого учня К. П. Брюллова... Я просив Шевченка намалювати мій портрет аквареллю, і для цього мені треба було їздити до нього. Квартира його була на Васильєвському острові, недалеко від Академії мистецтв, десь під небесами, і складалася з передпокою, зовсім порожнього, й невеликої, з напівкруглим зверху вікном, кімнати, де ледве могли вміститися ліжко, щось подібне до столу, на якому безладно було розкидане малярське приладдя господаря, всілякі пошматовані списані напери й ескізи, мольберт і один напівзламаний стілець; не можна сказати, що кімната була охайна: скрізь лежала товстим шаром пилюка, на підлозі теж валялися шматки списаного паперу, під стінами стояли обтягнуті в рамах полотна; на деяких було розпочато портрети й різні малюнки.

Якось, закінчивши сеанс, я підняв з підлоги шматок списаного олівцем паперу і ледь міг розібрати чотиривірш:


Червоною гадюкою

Несе Альта вісті,

Щоб летіли крюки з поля

Ляшків-панків їсти.


«Що се таке, Тарасе Григоровичу?» — запитав я господаря. «Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець», — відповідав він. «Так що ж? Це ваше сочинєніє?» — «Еге ж!» — «А багато у вас такого?» — «Та є чималенько». — «А де ж воно?» — «Та отам, під ліжком у коробці». — «А покажіть!»

Шевченко витяг з-під ліжка луб’яний ящик, наповнений клаптями паперу, і подав мені. Я сів на ліжко й почав розбирати їх, але ніяк не міг дати ради.

«Дайте мені оці бумаги додому, — сказав я, — я їх прочитаю». — «Цур йому, добродію! Воно не варто праці». — «Ні, варто — тут в щось дуже добре». — «Йо? Чи ви ж не смієтесь із мене?» — «Та кажу ж, ні». — «Сількось, візміть, коли хочете, тільки, будьте ласкаві, нікому не показуйте й не говоріть». — «Та добре ж, добре!»

Узявши папери, я одразу ж пішов до Гребінки, і ми з великими труднощами сяк-так дали їм лад і, що могли, прочитали.

Під час наступного сеансу я нічого не говорив Шевченкові про його вірші, чекаючи, чи не запитає він сам про них, та він уперто мовчав; нарешті я сказав:

«Знаєте що, Тарасе Григоровичу? Я прочитав ваші стихи — дуже, дуже /70/ добре! Хочете — напечатаю?» — «Ой ні, добродію! Не хочу, не хочу, далебі, що не хочу! Щоб іще побили! Цур йому!»

Я доклав багато зусиль, щоб умовити Шевченка; нарешті він погодився, і я в 1840 році надрукував «Кобзаря».

При цьому не можу не розповісти про один випадок з моїм цензором.

Це був поважний, вельмишановний Петро Олександрович Корсаков.

Остання п’єса в «Кобзарі» (мого видання) — «Тарасова віч». З нею було найбільше клопоту, щоб довести її до ладу. Друкування наближалося вже до кінця, а вона тільки була закінчена. Швиденько переписавши її, я сам пішов до Корсакова з проханням підписати її.

«Добре! — сказав він. — Залиште рукопис і днів через два пришліть за ним». — «Не можна, Петре Олександровичу, в друкарні чекають оригінал». — «Та мені тепер, їй-право, ніколи читати». — «Нічого, підпишіть не читавши; ви ж все одно не знаєте малоросійської мови». — «Як не знаю?» — сказав він ображеним тоном 1. «Та звідки ж ви знаєте малоросійську мову?» — «Як же! Я в 1824 році проїздив повз Курську губернію». — «Звичайно, цього досить, щоб знати мову; і я прошу у вас пробачення, що засумнівався у ваших знаннях, але, їй-богу, мені ніколи чекати; будь ласка, підпишіть швидше, повторюю, в друкарні ждуть оригінал». — «А що, тут нема нічого такого?» — «Анічогісінько». Найдобріший Петро Олександрович підписав; «Кобзар» вийшов. Саме тоді перебував у Петербурзі Григорій Степанович Тарновський, з яким я познайомив Шевченка, а незабаром приїхав Микола Андрійович. Маркевич, посварившись з московською цензурою за свою «Історію Малоросії» і сподіваючись у петербурзькій знайти поблажливішу. Я звів його з найдобрішим Петром Олександровичем і водночас познайомив з ним і Шевченка...



1 Петро Олександрович був великим знавцем мов, особливо набридав мені Plat Deutsch. Якось уранці сидів я в нього; ми курили чудові сигари й розмовляли про літературу. Корсаков тільки що почав видавати журнал. Доповідають про якогось пана, прізвище котрого я забув. Петро Олександрович попросив зайти — і тієї ж миті схопив товстелезний зошит і почав читати незрозумілою мені мовою. Читав він понад чверть години, а мені цей час видався кількома годинами, так що я ладен був уже піти, та пан випередив мене. Після того, як він пішов, Корсаков вибухнув гомеричним сміхом.

— Що це за комедія? — запитав я.

— Вибачте, будь ласка! Іншого засобу позбутися цього пана, який страшенно мені набрид, я не знайшов, ніж доконати його цим читанням.

— А що це ви читали?

— Прообраз Фауста на Plat Deutsch, Чудова річ!

— Ну, зробіть милість, бог з нею!



І ось Тарас наш розвернувся, завелися грошики, почав гуляти...

Пригадую ті знамениті, незабутні оргії в одного з наших улюблених тоді письменників, на яких часом бував і Тарас. Весело, безтурботно весело жилося тоді!.. Та й які особи бували на них, які імена! Одначе — «иных уж нет, а те далече».


У листі Шевченка до редактора «Народного чтения» є теж неточності й нема багато чого такого, що було насправді; так, він не описує основної причини свого звільнення, про що йтиметься далі. Можливо, це відомо /71/ й іншим. Сам Шевченко мені ніколи про це не розповідав, а запитати його було мені ніяково.

П. Сава Ч. пише, що, за словами поета, під час поїздки Шевченка з сестрою в Лебединський (Київської губернії) монастир, запала в його душу ідея майбутніх «Гайдамаків»,

Ні! це було не так.

Тоді ж (в 1840-му) мені хотілося докладніше дізнатися про Барську конфедерацію. Стаття «Энциклопедического лексикона» Плюшара не задовольнила мене. Часто я говорив про це з Гребінкою в присутності Шевченка, який був тоді ще досить скромний і не тільки нічого не сказав мені, а й навіть виду не подав, що йому щось відомо про події того часу. Я перечитав безліч творів, у яких сподівався хоч щось знайти про це; нарешті до мене потрапив роман Чайковського польською мовою «Wernyhora», виданий у Парижі. Я дав Шевченку прочитати цей роман; зміст «Гайдамаків» і переважну частину подробиць цілком запозичено звідти.


Серед хлопчиків, узятих у поміщицький двір для всякої прислуги, після екзамену «Тарас був записаний здатним на кімнатного живописця» («Основа»), Це сталося тому, що ще раніше, коли Тарас був дома і потім у своїх велемудрих учителів, скрізь розмальовував крейдою або вуглинкою столи, лави, навіть стіни хат та ін., за що завжди й одержував від господарів належні добрі напучення та винагороди, як-от: чубайки, підзатильники тощо. Несправедливо сказано, що Тараса було відправлено до Петербурга по етапу; його було відправлено, серед іншої прислуги, з панським обозом.


Справа про викуп Шевченка почалася зовсім не так, як розповідає п. Сава Ч. і сам Шевченко, котрий замовчує справжній факт. Це було ось як.

Наприкінці 1837 чи на початку 1838 року якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. Портрет вийшов дуже вдалий і, головне, надзвичайно схожий. Його превосходительство був дуже некрасиаий; художник, зображуючи його, не відійшов від правди. Можливо, це, а можливо, й те, що генералові не хотілося дорого, як йому здавалося (хоча він був дуже багатий), платити за таку бридку фізіономію, але він відмовився забрати портрет. Шевченко, замазавши генеральські атрибути й прикраси, навісив замість них на шию рушник і, додавши до нього приладдя для гоління, віддав портрет у цирюльню для вивіски. Його превосходительство впізнав себе, і от спалахнув генеральський гнів, який треба було вгамувати хоч би там що... Дізнавшись, хто такий Шевченко, генерал приступив до Енгельгардта, який перебував тоді в Петербурзі, з пропозицією купити в нього кріпака. Поки вони торгувалися, Шевченко дізнався про це і, розуміючи, що його може чекати, кинувся до Брюллова, благаючи врятувати його. Брюллов повідомив про це В. А. Жуковського, а той — імператрицю Олександру Федорівну. Енгельгардта попередили, щоб він утримався продавати Шевченка.

Неодмінною умовою задоволення клопотання про Шевченка імператриця зажадала від Брюллова закінчити портрет Жуковського, який Брюллов давно вже обіцяв, навіть почав малювати, але облишив, як це /72/ дуже часто бувало з ним. Портрет незабаром було закінчено й розіграно в лотереї між високими особами імператорської фамілії. Енгельгардту внесено було гроші за Шевченка...

Він у віршах і на словах, по шинках, скрізь проповідував смуту. Ось ходячий з цього приводу анекдот.

Якось у святковий день сидів Шевченко у мужичій свитці у шинку; перед ним стояла пляшка з горілкою. В шинку завжди багато порядних людей на свята.

Тарас, попиваючи горілочку, вийняв з кишені кілька пригорщей житнього зерна і висипав його на столі в одну велику купку, потім від неї відділив другу, меншу, а третю — ще меншу.

«Що се ти, дядьку, робиш?» — запитав його один з присутніх. «Ось що, — відповідав він. — Оця велика купка — оце ми, мужики, менша — се пани, а ся, малесенька, — се цар. Тепер дивіться! — І, взявши пригоршнею всю велику купку, засипав нею обидві менші. — Тепер нема ні панів, ні царів — тільки ми»...



1863 р.

Квітень








П. І. Мартос

ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Вестник Юго-Западной и Западной России», 1863, т. IV, № 10 (квітень), с. 32 — 42. Підписано криптонімом П. М—с. Подається за першодруком.

Мартос Петро Іванович (1811 — бл. 1880) — поміщик Лохвицького повіту, Полтавської губернії, відставний штабс-ротмістр. У 1822 — 1827 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, учнями якої в той час були також М. Гоголь, 6. Гребінка, Н. Кукольник, А. Мокрицький та ін. В гімназії Мартос захоплювався волелюбними декабристськими ідеями, поширював серед гімназистів рукописний вірш «Друзья мои, друзья свободы», підписаний прізвищем К. Рилєєва; разом з О. Данилевським та М. Прокоповичем був таємно покараний «по-отецькому різками» та взятий «під особливо суворий нагляд» за поширення вільнодумних поезій Пушкіна. Після цього покарання Мартос покинув гімназію і вступив на військову службу в 2-й український уланський полк. У роки реакції, яка настала після розправи над декабристами, суспільні погляди Мартоса набули ретроградних, реакційних рис. Вони яскраво виявилися й у спогадах про Шевченка. Мартос познайомився з Шевченком в 1839 — 1840 роках у Петербурзі, зустрічався з ним у вихованців Ніжинської гімназії вищих наук 6. Гребінки, Н. Кукольника та ін., а також у М. Маркевича. Його спогади про поета викликані появою в журн. «Основа» (1861, № 5) статті-спогадів Сави Ч. (М. К. Чалого) «Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко». Написані в глумливо-зневажливому тоні, спогади Мартоса пройняті ворожим ставленням до революційно-демократичного спрямування поезії й усієї /418/ діяльності Шевченка, але містять і деякі цікаві й цінні відомості про перший петербурзький період життя поета, зокрема про вихід у світ 1840 р. коштом Мартоса славетного Шевченкового «Кобзаря». При цьому треба мати на увазі, що свою роль у появі «Кобзаря» Мартос перебільшив і, навпаки, явно применшив роль Гребінки.

Я просив Шевченка намалювати мій портрет аквареллю... — Портрет Мартоса роботи Шевченка не зберігся або не розшуканий. Портрети Мартоса малював також С. К. Зарянко. Два з них наприкінці XIX ст. належали дочці Мартоса Н. П. Сіверс.

Квартира його була на Васильєвському острові... — В будинку Г. І. Аренс Шевченко наймав квартиру в 1839 р. разом з Г. К. Михайловим.

Червоною гадюкою // Несе Альта вісті... — рядки з поеми Шевченка «Тарасова ніч».

...в 1840 році надрукував «Кобзаря». — Рукопис першої збірки Шевченка під назвою «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения» на 20 сторінках подав до Петербурзького цензурного комітету 7 березня 1840 р. Гребінка (ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 204, арк. 7 звор. — 8; ф. 772, оп. 1, № 1298, арк. 161). Очевидно, Гребінка залучив до видання й Мартоса як видавця. На обкладинці «Кобзаря» 1840 р. було надруковано: «Издание П. М-са».

Корсаков Петро Олександрович (1790 — 1844) — російський письменник і перекладач, з 1835 р. — цензор Петербурзького цензурного комітету. Цензурував більшість прижиттєвих видань творів Шевченка: «Кобзар», СПб., 1840; «Гайдамаки», СПб., 1841; «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», СПб., 1844; «Гамалія», СПб., 1844. На «Кобзар» 1840 р. відгукнувся рецензією в журн. «Маяк» (1840, № 6), в якій високо оцінив твори поета. Під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства III відділ висловив невдоволення Корсаковим за даний ним дозвіл на видання «Кобзаря» 1840 р. і мав намір оголосити йому догану, проте з’ясувалося, що на той час Корсаков уже помер.

Найдобріший Петро Олександрович підписав; «Кобзар» вийшов. — Квиток на випуск «Кобзаря» в світ Корсаков підписав 18 квітня 1840 p., того ж самого дня, коли видрукувана книжка надійшла з друкарні до цензурного комітету (ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 272, арк. 14; ф. 772, оп. 1, № 1299, арк. 38 звор.). В підписаному ним примірнику «Кобзаря» поема «Тарасова ніч» не мала купюр. Про це свідчить ідентичний примірник «Кобзаря», що зберігається в науковій бібліотеці Ленінградського університету, в якому текст «Тарасової ночі» повний (див. факсимільне видання цього примірника, здійснене 1962 р. Видавництвом АН УРСР). Мартос як видавець «Кобзаря» одержав з друкарні примірники й почав їх роздаровувати ще до того, як цензор Корсаков підписав квиток на випуск книжки в світ. Так, ще 13 квітня він надіслав примірник «Кобзаря» М. Маркевичу. 24 квітня 1840 р. на вечорі у М. Маркевича на «Кобзар» та його видавця й автора різко напав Н. Кукольник. «А Кукольник, — занотував того дня в щоденнику Маркевич, — уже напав на Мартоса, критикував Шевченка. Запевняв, що спрямування його «Кобзаря» шкідливе й небезпечне. Мартос впадав у відчай» (ІРЛІ АН СРСР, відділ рукописів, ф. 488, № 39, арк. 41 звор.). Мабуть, перелякавшись, Мартос не спинився перед додатковими витратами на переверстку і зажадав викинути з «Кобзаря» 1840 р. ті місця, які могли обернутися проти нього як видавця книжки. Більша частина тиражу «Кобзаря» 1840 р. вийшла в світ з купюрами в поемі «Тарасова ніч» та з більшими купюрами в посланні «До Основ’яненка». /419/

...перебував у Петербурзі... Тарновський, а яким я познайомив Шевченка... — Тарновський Григорій Степанович (1788 — 1853) — поміщик Чернігівської губернії, приймав у своєму маєтку Качанівці М. Гоголя, М. Глінку, С. Гулака-Артемовського, М. Маркевича, В. Штернберга та інших діячів культури. Незадовго до свого приїзду до Петербурга побував у Качанівці й Мартос. Проте важко певно сказати, чи саме Мартос познайомив Шевченка з Г. С. Тарновським. Шевченко міг познайомитися з ним, імовірно й познайомився, дещо раніше через Штернберга. Взимку Г. С. Тарновський в основному жив у Петербурзі, де мав власний будинок, який часто відвідував Штернберг. Шевченко написав на замовлення Г. С. Тарновського кілька картин (зокрема «Катерину»), листувався з ним, 1843 р. побував у нього в Качанівці, 1845 p. — у містечку Потік (Потоки), Канівського повіту, Київської губернії. У повісті «Музыкант» Шевченко дошкульно змалював Тарновського під ім’ям Арновського як кріпосника-самодура.

Я звів його а найдобрішим Петром Олександровичем і водночас познайомив з ним і Шевченка... — Насправді Маркевич, як свідчить його щоденник, познайомився з Корсаковим раніше, ніж з Мартосом. Він відвідав Корсакова 10 квітня 1840 р., був у нього на обіді 19 квітня, а його зустріч з Мартосом відбулася лише 22 квітня 1840 р. (ІРЛІ АН СРСР, відділ рукописів, ф. 488, № 39; арк. 37, 39 звор., 41).

...в одного з наших улюблених тоді письменників... — Мається на увазі Кукольник Нестор Васильович. На вечорах Кукольника постійно бував Глінка, який написав на його слова багато романсів і пісень. Разом з Брюлловим бував на них і Шевченко. Він зустрічався з Кукольником також на вечорах у Струговщикова і Маркевича.

Стаття «Энциклопедического лексикона» Плюшара не задовольнила мене. — Йдеться про статтю «Барська конфедерація» в 5-му томі «Энциклопедического лексикона» А. Плюшара, виданого в Петербурзі в 1835 — 1841 роках. На цю статтю як історичне джерело посилається Шевченко у «Приписах» (примітках) до першого видання поеми «Гайдамаки» (СПб., 1841).

...роман Чайковського... «Wernyhora»... — Чайковський Міхал (1804 — 1886) — польський письменник, один із представників т. зв. української школи в польській літературі. У повісті «Вернигора» (1838) тенденційно, в дусі шляхетських мемуарів змалював Коліївщину. Твердження Мартоса, ніби Шевченко запозичив з повісті Чайковського мало не весь зміст своїх «Гайдамаків», — явне перебільшення. Пишучи поему в основному за народними переказами, розповідями свого діда Івана, свідка Коліївщини, Шевченко взяв з повісті «Вернигора» лише окремі відомості й подробиці, з яких не всі відповідали історичним фактам, вплітаючи їх у власну, глибоко оригінальну, самостійну й самобутню художню розробку теми Коліївщини, ідейно відмінну від висвітлення її польським письменником. Повість Чайковського є, зокрема, джерелом одного з найдраматичніших епізодів поеми Шевченка, який не відповідав історичній дійсності, — сцени вбивства Гонтою своїх синів (розділ «Гонта в Умані»).












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.