[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 122-130.]

Попередня     Головна     Наступна            





П. О. Куліш

ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

(Уривки)



II

...На початку року 1847-го гостював я на Вкраїні, переїздом за границю, й треба знов тут сказати, що не було, може, тоді й на всій Україні такого щасливого чоловіка, як я. Бо, не згадуючи ні про що інше, доволі було для великого мого щастя й того, що їхав я простісінько до учителя і друга Пушкіна, В. А. Жуковського, й мав у пазусі лист од Плетньова, котрий починався словами: «Посилаю до вас другого себе», а в Жуковського жив тоді Гоголь.

Бувши таким щасливим, я застав і своїх любих киян також вельми щасливими, а найщасливішим був між ними Шевченко. Він-бо тоді й сам у собі чув, і всі, як одно серце, чули, що подає, яко поет, надії грандіозні. Тоді вже його муза запротестувала з усією енергією своєю проти ледарства сильних мира сього, і се була причина, що нові його твори були пені зовсім незнані. Ніхто-бо не смів посилати до мене на столицю такого дива, як його плачі та пророкування. І розумно кожному, що мені, поновленому гарною душею Плетньова, вони здались мовби якимсь одкриттям а неба. І до мого переїзду на столицю душа моя була повна того вповання, котрому — лелеї — судила доля сповнитись ще вельми нескоро. Тепер пророчий плач і пророче взивання кобзаря кобзарів українських зробили мені ці вповання такими, неначе я осязав їх.

Нехай знають, кому се треба знати, що, піклуючись коло свободи українського кріпацтва, мали ми на думці не одно те, щоб тільки вирвати кріпака у пана з рук. Сього з нас було мало, або краще сказати, се в нас було діло останнє. Програмою нашого освободження кріпаків служили слова ізбавителя: «И уразумеете истину, и истина освободит вы».

Задача наша правда що була суб’єктивна: диктувала нам її наша самонадійна юність, а проте мала вона під собою грунт глибокий. Недаремно-бо написав один ветхозавітник, що душа чоловіча більш іноді скаже, ніж семеро блюстителів, що сидять на високому місці наблюдаючи. . А божественного слова про істину, котра робить чоловіка свободним, ніхто не назове суб’єктивним або мечтательним...

Хто се все тонким чуттям обійме й серцем зрозуміє, той зрозуміє й те, як я зрадів, почувши на Україні високі ноти національної кобзи. Молоді наші мрії, здавалось мені, знайшли своє оправдання; царство вищого розуму, царство спасенних задумів мовби все наступало. І воно так було справді, коли не забуватимемо, що й Христове жадання «да приидет царствие твое» сповняється не хутко. Справді, наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання, знайшли заруку своєї будущини. Сам Шевченко зробивсь не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. Восторженому щастям, наукою й поезією, мені здавалось, мовби перед нами сталося те, чого /123/ дознав на собі ветхозавітний посол господень, те, що змалював нам, по його слову, такий же великий, як і сам Шевченко, геній слова:


. . . . . . . . . . . . . . . .

И он к устам моим приник,

И вырвал грешный мой язык,

И празднословный и лукавый,

И жало мудрыя змеи

В уста замершие мои

Вложил десницею кровавой.

И он мне грудь рассек мечом,

И сердце трепетное вынул,

И угль, пылающий огнем,

Во грудь отверстую водвинул.

Как труп в пустине я лежал,

И божий глас ко мне воззвал:

«Восстань, пророк, и виждь, и внемли,

Исполнись волею моей,

И, обходя моря и земли,

Глаголом жги сердца людей».


Київська інтелігенція, краще сказати, плодюща її частина, обгортала українського барда глибоким почитанням. Для мене ж сяйво духу його було чимсь надприродним...




III

Під сей незабутній час поставила мене доля близько коло однієї землячки. Се була людина хуторна, мало свідома в світі і його широкій добрій і злющій жизні, мало учена, мало тямуща в рідному слові... і велико розумна тим розумом, котрий натхнув непорочні уста промовити: «В мире скорбни будете, но дерзайте: яко аз победах мир», велико здібна до зрозуміння такого, що буває втаєне од премудрих і розумних, велико чуйна до краси і сили рідного, прибитого вже к самій землі слова. Я став читати їй напам’ять (бо всі ми знали їх, як «Отче наш») Шевченкові плачі та пророкування. Нове творчество поета освітило і осіяло її душу так, мов небесне обітування чогось грядучого в перевазі світу над темрявою, правди над лжею, любові над ненавистю.

Не забуду довіку тих сліз, якими вона плакала, слухаючи сі поетичні плачі, сі побідительні пророкування. Сповнилося тут зрушаюче нас бажання незнаного ще кобзаря у прелюдії до його дум:


Одну сльозу з очей карих —

І пан над панами...


Се не були ті сльози, про котрі давній якийсь кобзар промовив:


Жіночі сльози дурні — як вода тече.


Се були сльози воскресення в нову, вічну народну жизнь. Глибоко почула українка великі скорботи поета, великі його задуми і зараз почала міркувати, як би спокутувати гріх щербатої Тарасової долі. Ентузіастка рідного слова носила в німій душі своїй чоловічну ідею сього великого слова. Не довго думавши, вона тут же предложила до послуги кобзареві-перебенді усе, що мала, усю свою худобу, увесь свій скарб... /124/

Була вона саме тоді невістою, чи «молодою княгинею», і предложила тому, хто оце пише, обернути все її віно на те, щоб Шевченко прожив за границею три года, а віном її були жемчуги, коралі, намиста, сережки й персні, що переховувались у роду ще, може, з часів великої руїни польської, да три тисячі рублів готовими грошима. Правда, що «молодий князь» був собі на всю губу пан, і байдуже було йому про те віно.

Зоставалось тільки нахилити поета до прийому такого приносу. У сьому дражливому ділі спустились на мене.

Саме того часу деякі пановиті земляки вистарали у міністра для Шевченка місце професора живопису при всеучилищі св. Володимира. Любо прийняв Шевченко вітання моє з такою переміною його козацького побуту. Нічого так не хотілось тімасі, як зачепитись на життя в Києві, і вже мечтав про якусь живописну академію на Україні, про якесь царство пластики української. Бо він тоді більш дбав про пластику, ніж про саму поезію. Ще й сам не знав, куди й як далеко тягоне його ієреміївське пророкування. Більш знали се або чули душею ми, ніж великий Кобзар наш.

Веселячись укупі з ним ясними перспективами українського духу, почав я жалкувати, що він у Києві, яко артист, буде самітником і що самітність не дасть йому розвинути художницького смаку до повної повні.

«Не по чім і б’є, як не по голові», — відказав Тарас насупившись і міцно стукнув по якійсь товстелезній книзі своїм кулаком, дужим, як у гладіатора.

Тоді я сказав йому просто, що, коли б він здобув собі художницький пашпорт за границю, то гроші будуть видаватись йому видавцем, як із царського скарбу, три годи, а скарбівничим буду сам я, нехай тільки дасть слово не допитуватись, звідкіля сі гроші взялися.

Почувши се, Шевченко зрадів, як дитина, простодушно й поетично. Любо мені було, що се його й не здивувало. Зараз почав міркувати, як роздобути художницький папшорт. Були тоді в нас між панами такі люди, що й тут підложили б свої руки під великого Кобзаря. Справа була не морокувата.

Вельми щасливий і восторжений, яким ще не бував ніколи, виїхав Тарас з Києва на Чернігівщину, щоб позбирати докупи свої, як він звав, шпаргали. Бо, тулячись по Вкраїні козаком-артистом, покинув не в одному панському домі свої рукописи.

Чи так мені здавалось у моєму власному сяйві щастя, чи й справді так речі стояли, наші пани — беручи їх огулом — були тоді якось більше схожі на людей, ніж опісля, як розпочалась українська мартирологія. Поетові жилось між ними не гірш, дарма що вони рідко подекуди розуміли, що воно таке за проява. Оце ж, кочуючи тепер, вже зимою, від куреня до куреня й від будинку до будинку, Шевченко опинивсь на весіллі в тієї самої українки, що пожертвувала своє віно на кохання духу його між духами вільними, незапечатаними сімома печатями, як ми на Вкраїні.

Скоротали ж тоді ми з Тарасом не один веселий день і вечір на любих розмовах і співах. Та найбільш мені пам’ятна вечорина в одного нежонатого пана, поблизу хутора «молодої княгині».

Був він також собі поет з природи. Ще до появу Шевченка в літературі писав сей хуторний проява українські пісні, взором звичайних /125/ жіночих, та й козачих, і в інші з них улив стільки душі, що співались вони або читались у рукопису геть широко по Україні між панами, а деякі чував я й між простацтвом. Так само як у Харківщині проявилась рідна поезія за приводом Гулака-Артемовського, а в Полтавщині за приводом Котляревського, так і в Чернігівщині, не знать звідкіля, повінуло тоді по тихих хуторах поетичним надихом, і козакуватий сусід нашої «молодої княгині» був самостійним органом нового почуття нації.

Беручи сю людину в цілості, мушу сказати, що був се чолов’яга з великим природним даром, та на біду собі з ніжинської гоголівської гімназії шурхнув у військове товариство, в кірасири, здається, а добре там загартувавшись, чи то, мовляв, той, «привикнувши до служби», устряв, доматорствуючи на господарстві, між таких приятелів, про котрих сам говорив почасту: «Великий нёдурень випити».

Випити й сам він був недурень, та зсовувався з глузду в картах, бо програвав тисячу за тисячею, і з багатого пана зробився убогим панком. Нещасливе закохання сестрою нашої «молодої княгині», котру не схотіли віддати за п’яного картівника, ще частіш почало штовхати горопаху то в Сціллу — пияцтво, то в Харібду — картівництво.

Як гостювали ми в нього з Шевченком, тоді ще він не спився й не звівся, а тільки вельми сумував на тему:


Мимо двір, де живе мила,

Я проїхав двічі,

Та й не бачив голубоньки

Я своєї в вічі...


Се ж його були й вірші. Любив їх співати, дзвонячи в кобзу, і тяжко було слухати бідолаху, бо я знав, що там у нього на душі діється. Сумувати про невилазні довги тоді ще йому не доводилось, а хоч він і любив справляти в себе широкі бенкети, хоч і любив куликати так, що рідко бував і тверезим, та без карт йому худоби стало б до смерті і не довелось би з такою чулою, як у нього, душею помирати в своєї сестри на ласкавому хлібі.

Оце ж і тепер було в хуторного поета бучно й гучно. Зібралось до нього доволі «великих недурнів випити», тих, що робили з нього другого Тімона Афінського. [Річ знана, що й Шевченко справджував на собі слова київського літописця: «Русі єсть веселіє пити» і недаремно написав ув одному шинку на стіні вуглем такий експромт:

Вип’єш перву — стрепенешся;

Вип’єш другу — схаменешся,

Вип’єш третю — в очах сяє,

Дума думу поганяє.]

Та, вернувшись на Україну 1847 року, знайшов я його, можна сказати, непитущим. Так і в сей пам’ятний мені вечір, Кобзар наш був глухий на поклик свого «родича по вдохновенню» й давнього товариша по чарці.

Державсь він осторонь од тієї світлиці, де приятелі нового Тімона Афінського голосно реготали, весело гукали і підспівували під господарську кобзу. Засівши з тверезими кругом каміна, він бесідував із ними тверезо й поважно про науку й літературу. Дивуючись і радіючи серцем, постеріг я в нім тоді велику здібність до поетичного критицизму, що ним до такого високого ступеня володів єдиний російський поет Пушкін, взором недосяжного в премудро поетичнім критицизмі батька нових поетів — Шекспіра.

Розмовляв Шевченко широко про свою поему «Іван Гус», почитуючи гарною дикцією своєю деякі місця, й жалкував, що, писавши, не спромігся проштудіювати гаразд усіх обставин часу і самої особи чеського пророка німецької реформації. Раз по раз у сій розмові поривав наш /126/ Кобаар очі за ту межу, що відмежовує імперію од народів свободних, і я один розумів усі слова його. А розколихавши духа, перейшов од розмови до народних пісень, як се бувало в нього щоразу, скоро його серце заб’ється гаряче з радощів, з великого гніву на недолюдків або з великої туги.




IV

Чарівною силою свого слова і голосу розгорнув передо мною Шевченко широку сцену життя людського, і по сій сцені, здавалось мені, проходила мовби драмована історія жизні обох поетів поруч, великого, що саме розправляв против сонця крила, і малого, що вже сідав на хуторне сідало.

Нещасливий коханець учився в Ніжині, вкупі з Гоголем, сидячи з ним на одній лавці. Щедра українська природа надала йому не самий тільки дар поезії і музики. Між многими здібностями своїми до великих і малих речей дивував мене він більш усього своїм комізмом, своїм юмором і вмінням поставити на сцену кожну людину, про яку оповідував, так, мов її бачиш своїми очима й чуєш власними ушима: чи то був москаль, чи то лях, чи то піп, купець, мужик, жид, циган, чи то дівча, чи стара баба, чи мала дитина. Оповідання ж його були не просте балакання: се були такі зрозумовані всякими обставинами сцени, які рідко доводиться вбачати на театрі. Тут він виявляв розум проникливий, чувство глибоке, всеодоліваючий комізм і могущу сатиру.

Хоть, може, хто й здивується, та я скажу, що се в нас був би другий Гоголь, ще, може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі. Треба додати й се, що худобу свою проциндрив сей дорогий чоловік не на одних картах та широких учтах, по старосвітському звичаю гостинності. Був він вельми милосердний до вбогих і без усякої міри великодушний до своїх другів. Багацько святого добра було в сій нещасливій людині, і все те з’їла ледача панська жизнь, та жизнь, котру нам не дали справити на луччий шлях, та сама жизнь, котру так весело й так гірко малював Гоголь, а змалювавши, промовляв: «Скучно на сім світі, панове».

Поруч із поетом, що вже втонув по шию


В том омуте, где с вами я

Купаюсь, милые друзья...


ні, в гіршому, далеко в гіршому того, в котрім тонув та й потонув-таки Пушкін, поруч із ним, тімахою, бачив я перед очима душі моєї другого поета, ранішнє сонце поезії, що тілько ще окрайцем своїм видвигнулося на чермнуючімся небі і сипнуло промінням по росяних травах. Ще не підбилось воно вгору; не зазирнуло в гидку безодню пансько-рабівського і християно-ідольського побуту; просвічувало тільки крізь ті сльози, що зросили поетичні береги прозаїчної безодні, і немовби обливало кров’ю золоті корони драконів, що назирають звисока цю мракобісную безодню, наслідне достояння своє.

Слухав я Шевченка одним вухом; слухав, бо не міг не чути його товариша другим; то радів, то сумував, то знов радів і думав: «Ти, чадо попсованого привілеями панства, втеряло єси навіки возмогу кращого /127/ життя духовного. Ти ж, представителю свіжої своєю поетичністю маси, тебе ще спасемо гуртом од мертвячого подиху тієї среди, що без бою побиває в людині «сокровенного чоловіка серця». Сохрани тільки непідлеглу волю духа свого, не піддайся тим, що й самим благоволенням своїм понижують високу природу поета до низьких ідеалів своїх, то зробишся, зробишся певно звіздою первої величини і возсіяєш на кругозорі України, Росії, Польщі, цілої Слов’янщини та й усього культурного світу».

Справді, Шевченко був того вечора, так би сказати, у найвищій порі Преображення свого. І жених великої почитательки його таланту задивився на нього, заслухався його пророчих речей, його чарівних пісень і не хапавсь до «молодої княгині». Завдячений поетові, що він квітками душі своєї уквітчав його щастя, не знав він, як висловити свою дяку, і замість дяки просив його до себе «старшим боярином».

Залюбки прийняв Шевченко його прохання, ба, може, і з таємною одрадою. Не мав Кобзар наш нікого нижчого від себе на Вкраїні, та не мав же нікого й вищого. Братавсь охоче з останнім перебендею-старцем, а проте дядьком не вважав і найпершого пана. Тепер, нашого часу, поставити упоетизованого мужичого сина шафером серед українського панства було б ділом звичайним. Тридцять же й п’ять літ назад се була пречудна диковина. Хуторний поет шаферував уже раз у тому домі і бажав шаферувати ще раз. На виразнім, хоч і бахусуватім виду його зажевріла обида, і він дав сьому чувству волю при першій нагоді, а гості його здвигнули без сорома плечима. Не знаю, чи догледівсь до сього Шевченко, бо «молодий князь» повіз до своєї «молодої княгині» свого «старшого боярина» зараз.




V

Там знали Шевченка по його творах та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може, найлуччий співака народнїх пісень на всій Україні обох дніпровських берегів, і сам я не думав, що почую в його піснях щось ще нечуте ба й у гостині в хуторного поета, де, правду сказати, п’яні гості приглушували голоси тверезих.

Новий його талант виявився того ж таки вечора. Тоді між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти рідною мовою, і сам Шевченко говорив у гостях у панів мало не все по-російськи...

Такою людиною сталась йому того вечора, та й до кінця весілля, «молода княгиня». Почав з нею розмовляти по-нашому і, на велику собі радість, побачив, що в своїй розмові не шпетила вона рідного слова. Тоді Шевченко заходивсь екзаменувати її з рідних пісень. Репертуар «молодої княгині» виявлявся значним і звеселив «старшого боярина» ще більше, а як показала вона йому голос і самий текст пісень, котрих він у неї допитувавсь, він похвалив чи подякував її по-свойому: сам почав їй співати і це зробив так просто, як сказав про себе один з його рідних братів поетів:


Ich singe, wie der Vogel singt... 1


1 Я співаю, як пташка... (Нім.). /128/



Позакладавши назад руки, почав ходити по залі, мов по гаю, і заспівав:


Ой зійди, зійди,

Ти зіронько та вечірняя;

Ой вийди, вийди,

Дівчинонько моя вірная...


Доволі було тоді гостей у тім поважнім здавна домі. Гули вони по всіх кутках, мов ті джмелі, щебетали, мов горобці. Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче зостався він один під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную.

Як у ту пору своєї жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях. Порвались разом усі розмови і між старими і між молодими. Посходились і з усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, мов у темному лузі, серед червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І, скоро вмовкав, зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а собі самому ще й на більшу. Ти б казав, звеселився поет гіркого плачу і докору, що знайшов modus vivendi l з очужілими земляками, що знайшов modus животворящої розмови з тими людьми на Вкраїні, до котрих покликав у своїм посланні до мертвих і живих і ненароджених:


Умийтеся! Образ божий

Багном не скверніте,

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...


Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу, яку, може, ще не скоро чутимуть на Вкраїні. І всіх більш розкошувала нею щаслива своїм таємним подвигом «молода княгиня».

Прощаючись з Шевченком, вона подарувала йому на спомин ще один дорогий клейнод, найдорожчий з усього добра, яке мала коли: свою вінчальну квітку. Сим задушевним подарунком вона в мислях своїх знаменувала на нім і вітала його грядуще величчя, котрого так гаряче жадала для щастя України.

Тут кінчається весілля і розпочинається похорон. Провозвіснику і першому герою справдешньої свободи української, не такої, якої допевнялись козаки, готовилось те саме поприще, до котрого довоювались завзяті вороги завзятих його предків.



1 Спосіб життя (лат.).




VI

Приїхавши на початку року 1847-го в Київ, дочув я глухо, що моє О Христі браття зорганізувалось у якесь товариство Кирила та Мефодія, скомпонувало собі статут і навіть має свою цеху — з литого заліза персні, на котрих сяють літери К. М. Один з сих послідувателів чи поклонників святих братів слов’янських лагодивсь їхати в Слов’янщину, щоб у чеській /129/ Празі і по других центрах слов’янського народовідання повиучувати слов’янські мови, а вернувшись, шукати собі протовпу до кафедри в котрому з українських всеучилищ. Я хоч і прямував з листом Плетньова до Жуковського, та не для того, щоб засісти в Німеччині. Недавно перед тим умер академік славіст Прейс, а про Срезневського, що його заступив опісля, ще не було мови. Академія наук послала мене доповнити моє слов’яновідання, з тим, щоб, вернувшись, бути мені заразом і ад’юнктом академії і професором університету. Змовились ми з сим братчиком їхати за границю вкупі. От я й приступив до нього з короткими гужами: чи сьому ж бо таки правда?

Безпечно засміявшись, відказав мені братчик, що се була в них на якийсь час хлоп’яча забавка, та вони, схаменувшись, той статут давно спалили, а персні позакидали в воду.

Була ж се в них заготовлена про мене і про Шевченка одповідь, на случай, коли б ми довідались як-небудь про їх політичне общество. В статуті, як опісля вже стало мені відомо, між іншими премудрими задумами, було сказано, що українці сполучать усю Слов’янщину в одну федерацію під протекцією всеросійського імператора, а коли б всеросійський імператор на се не зволив, то будуть промишляти об собі як-небудь інше.

Обох нас не прийнято в тайне політичне общество задля того, що ми й самі по собі працюватимемо для слов’янської і вкраїнської свободи, а тим часом на случай ігемонського гонення до нас ніхто не причепиться.

Се була ведмежа послуга. Дружнє благородство погубило обох нас.

Втішаючись великими своїми подвигами в будущині, не вважали кияни на малі речі і розмовляли про свої таємничі задуми так голосно, що за дверима все було чути. Якийсь Петров, підслухавши щось дивне, знайшов собі дорогу до товариства, почав серед нього глаголити ще голосніше про волю України, про московську тісноту і таке інше. Українські Політики зараз прийняли його між свої члени, а він, мавши в руках деякі ознаки тайного політичного общества, подав їх пану Юзефовичеві Михайлові, що правив тоді за попечителя київського учебного округа.

Як у сьому ділі справлявся пан Юзефович, нехай про се розкаже хто інший. Сам я нічого не бачив і казав би тільки казане; дознавши ж з раннього молоду великого добродійства від сього чоловіка, вельми був би рад, коли б воно було все так, як сам пан Юзефович мені про свою позицію у сій справі разів зо два оповідував.

Виїхали ми з добрим і справді вельми добрим братчиком благополучно з Києва в Варшаву та й почали там довбатись у старосвітській польщизні за допомогою й порадою благородного труженика науки Вацлава Олександровича Мацієвського. Пишемо ми собі та виписуємо з книжок усяку всячину удвох на одному столі, піджидаючи звістки од Шевченка, і невдогад мені, що в шухлядку того стола заложено страшенну міну. Сією міною був статут общества святих братів Кирила і Мефодія, що братчик мій з якимись великодушними мріями пер у Слов’янщину, не натякнувши мені про се ні півсловечком.

Між іншими людьми в Варшаві спізнались ми з сенатором Стороженком, що був тоді правою рукою покорителя Варшави князя Варшавського графа Паскевича-Еріванського. Сей земляк великого полководця й сатрапа піддобрювавсь йому тим жартівливим українським балаканням, котре /130/ ще й за російських цариць не одного нашого земляка «виводило в люди». Був-бо Паскевич також наш патріот щодо анекдотів, борщу, вареників і інших українських ласощів. Раз йому й каже перший його міністр, докладаючи до підпису всякі папери: «Світлійший князю, от ви кохаєтесь у тутешніх наших земляках, що вони гаразд про нашу Україну балакають; а я вам покажу не такого земляка — щирої козацької породи, земляка чистокровного, що від нього так і несе низовим вітром, Січчю-матір’ю й Великим Лугом — батьком». — «Чи справді?» — питає сатрап, підписуючи комусь там волю або каторгу, жизнь або смерть. «Не шуткую, ваша світлість. Сей вам розкаже і розмаже не то про запорозькі звичаї, та й про всі запорозькі думки». — «Рад, рад його послухати; привези, братець, його до мене».

Саме під сю любу розмову двох патріотів українських подають сатрапові пакет із столиці. Розпечатав, позирнув і засміявся: «Хорош, братец, земляк-то твой, вели-ка его арестовать по высочайшему повелению».

Так скінчились наші варшавські студії...









П. О. Куліш

ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

(Уривки)


Вперше надруковано як передмову до збірки П. О. Куліша «Хуторна поезія» (Львів, 1882, с. 7 — 42). Подається за першодруком.

«И он к устам моим приник...» — уривок з вірша О. Пушкіна «Пророк».

...близько коло однієї землячки... — О. М. Білозерської.

«Одну сльозу з очей карих...» — рядки з вірша Шевченка «Думи мої, думи мої...».

...вистарали у міністра для Шевченка місце професора живопису при всеучилищі св. Володимира. — Йдеться про посаду учителя малювання в Київському університеті, на яку міністр народної освіти С. С. Уваров 21 лютого 1847 р. призначив з річним іспитовим строком Шевченка, за котрого клопотала В. О. Рєпніна — мати В. М. Рєпніної. Однак працювати в університеті поетові не довелось у зв’язку з арештом у справі Кирило-Мефодіївського товариства.

...вечорина в одного нежонатого пана... — Йдеться про Віктора Миколайовича Забілу, маєток якого був поблизу Борзни.

«Мимо двір, де живе мила...» — Початок поезії В. Забіли «До милої».

Тімон Афінський — сучасник Сократа й Арістофана. Різко картав сучасників за моральний розклад, став об’єктом глузування, а його ім’я — прозивним ім’ям мізантропа, людиноненависника. Зберігся діалог Лукіана «Тімон», який використав В. Шекспір у драмі «Тімон Афінський».

«В том омуте, где с вами я...» — рядки з роману Пушкіна «Евгений Онегин».

«Ich singe, wie der Vogel singt...» — рядок з вірша Й. В. Гете «Співець».

«Умийтеся! Обрав божий...» — рядки з послання Шевченка «І мертвим, і живим...».

...про Срезневського... ще не було мови. — Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 — 1880) — російський славіст, філолог та історик. У 1834 — 1838 роках видав збірник «Запорожская старина» в кількох випусках. Матеріали цього збірника Шевченко використав у деяких своїх історичних поезіях.

Була ж се в них заготовлена про мене і про Шевченка одповідь... — Най-/435/імовірніше, що такої «одповіді» не було. Ні в документах слідчої справи Кирило-Мефодіївського товариства, ні в заявах жодного з кириломефодіївців, ні офіційних, ні приватних, про щось подібне не йдеться.

Якийсь Петров... — Петров Олексій Михайлович (1827 — 1883), студент Київського університету, який наприкінці 1846 р. з провокаційною метою вступив до Кирило-Мефодіївського товариства й незабаром його видав. Пізніше деякий час був співробітником III відділу.

...подав їх пану Юзефовичеві... — Йдеться про перший (усний) донос провокатора О. М. Петрова 29 лютого 1847 р. помічникові куратора Київського учбового округу М. В. Юзефовичу про існування Кирило-Мефодіївського товариства. Через кілька днів, 3 березня, Петров подав про це письмовий донос куратору Київського учбового округу О. С. Траскіну.

Маціевський Вацлав Олександрович (1793 — 1883) — польський історик, професор. Обстоював ідею всеслов’янського єднання.

...сенатором Стороженком... — Стороженко Андрій Якович (1790 — 1857) — головний директор урядової комісії внутрішніх і духовних справ у Польщі.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.