[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 188-194.]

Попередня     Головна     Наступна            





О. І. Матов

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО НА ЗАСЛАННІ


І

Відомо, що талановитий малоросійський народний поет Тарас Григорович Шевченко, перебуваючи на засланні (наприкінці 40-х років), якийсь час провів у Орській кріпості, Оренбурзької губернії.

Кріпость ця — з упокоренням киргизьких степів і після зникнення баранти — давно вже перетворилася на тихе повітове містечко Орськ. Від колишніх кріпосних споруд у наші дні тут майже не лишилося й сліду; тільки казарми з побитими шибками вікон промовляють ще про те, як колись тут, на пострах ворогам, містилося військо й утримувалися пильні козацькі пікети...

Місто розташоване біля підніжжя Яшмової гори, яка, ніби мовчазний вартовий, пильнує пустельну околицю. Важко уявити собі тепер, якою була Орська кріпость за часів заслання сюди Тараса Григоровича... Старожили розповідають, що гору було обнесено земляним валом, який тягнувся аж до берега Уралу. Всередині були розташовані казарми і десять-двадцять офіцерських та козацьких будиночків. Довкола — майже безлюдний степ, який і до сьогодні являє собою пустельний, монотонний пейзаж. Лише вздовж узбережжя Уралу трапляється убога рослинність у вигляді корявих паростків колись могутніх осокорів.

Щоправда, навесні степ оживає і до середини липня квітне, ніжиться і своєю буйною рослинністю нагадує розкішну барвисту скатертину. Але скоро все зникає: пекуче сонце робить із цієї прекрасної скатертини вигорілу, сумну, пожовклу рівнину, місцями покраяну піщаними барханами, /189/

Урал, багатоводний навесні, як Нева, перетворюється у жалюгідну непривабливу річку, а місто потопає у клубах їдкої, задушливої куряви, що її несе з собою дужий східний вітер, який дме тут періодично... Пече сонце; вулиці безлюдніють, і наглухо зачиняються віконниці будинків. Обиватель, зморений спекою, поринає у сплячку або, забившись у льох, ліниво цідить снотворний кумис. Літні ночі, такі живлющі в Малоросії і середніх губерніях, тут страшенно задушливі, й тільки перед сходом сонця їх оживлює свіжий, пахучий степовий вітерець.

Восени — дощі й непролазна грязюка, про що свідчить той факт, що ще 1887 року в самому центрі міста потонув верблюд 1. Взимку — морози й страшенні бурани, які засипають цілі хутори й аули... Суворий край!

Поряд з цими негостинними рисами тут є чудове полювання, що може змусити полюбити й цей дикий закуток. Там, де тепер розташована жалюгідна пародія на людське житло — глиняне передмістя Ташкент, — двадцять років тому простягалися величезні болота, які кишіли різноманітною дичиною. Саме ці покриті височезним очеретом і буйною зеленню болота й були для Тараса Григоровича улюбленим місцем, куди він ходив, бувало, розвіяти своє горе...

Проживши в Орську близько року, ми не раз пробували зібрати, наскільки це було можливо, матеріали, що стосувалися перебування тут Шевченка, але все було марно.

Старожили, до яких ми зверталися, пам’ятали Шевченка невиразно: для них він був лише — «конфірмований солдат». Дехто, як-от А. Ф. Канфер і М. І. Бажанов, — правда, повідомили дещо 2, але це були зовсім малоцінні факти. Архів, на який ми покладали великі надії, за словами найближчого начальства, знищений великою пожежею 1888 p., і шукати в ньому якихось документів 1847 — 1848 років — означало б непродуктивно витрачати час і працю. Ми вже було втратили всякі надії знайти тут щось цікаве із життя поета на засланні; проте в останніх числах грудня 1895 року, під час нашого перебування в Орську, один факт випадково наштовхнув нас на думку про те, що архів — цілий.

Річ у тому, що наприкінці 80-х років у Орську проживав засланий студент Даценко, який користувався матеріалами Орського архіву й опублікував у «Киевской старине» деякі документи із справи про Шевченка.

Одержавши люб’язний дозвіл військового начальника, ми подивилися архів. На жаль, він був надто занедбаний, безліч справ (про Шевченка — всі) викрадено, незважаючи на напис «для постійного збереження»; аркуші обірвані й папери розрізнені... Даценко каже, що в архіві зберігся присяжний лист, підписаний Шевченком, але його там не було. Хто викрав ці дорогоцінні справи — про те тільки бог відає. Щоправда, ходять серед обивателів деякі чутки, але важко повірити в них, бо викрадачем називають одну інтелігентну особу, яка нібито встигла вигідно поексплуатувати ці документи...

Спробуємо тепер згрупувати спогади про поета Орських старожилів, записані нами майже дослівно.



1 Факт цей ми взяли з письмового прохання, поданого в управу якимсь обивателем у 80-х роках; у нас є копія цього оригінального прохання.

2 «Русские ведомости», № 242 за 1895 рік. /190/



За більш-менш докладні відомості про перебування Шевченка в Орській фортеці ми маємо дякувати сімдесятирічній бабусі Лаврентьєвій та її сестрі.

Чоловік Лаврентьєвої під час заслання Тараса Григоровича служив у Орському інженерному відділенні, спочатку писарем, а згодом чиновником (кондуктором). Це була людина, що не одержала ніякої освіти, а своїм розвитком завдячувала лише сама собі. Лаврентьєв любив літературу, видно, захоплювався нею і щодня приділяв книжці трохи вільного часу. Тому не дивно, що як тільки Шевченко прибув у кріпость, між ним і Лаврентьєвим встановилися добрі стосунки, які не припинялися аж до походу 5-го лінійного батальйону в степ.

От як розповідала нам Лаврентьєва про прибуття Шевченка у фортецю:

«Приставили його сюди влітку з Оренбурга по етапу, а коли — достеменно не можу сказати: до холери (1846 р.) чи після... На той час у нас був тільки один конфірмований, Хаников, — якийсь, бач, придворний. Подейкували, що гофмейстер, а чи так воно — бог його знає... Я й досі ще пам’ятаю: приходить чоловік після служби і каже, що пригнали ще одного конфірмованого, якогось страшного-престрашного хохла... Грішниця, я ще хлопця полякала отим-таки хохлом... Аж от — десь через тиждень конфірмований хохол і завітав до нас у гості. Та й почав учащати. ...Бувало, що божого дня у нас; і страшного в ньому нічого не було — тільки вусища! Отакі, скажу я вам, були у того чоловіка вусища, що я зроду таких не бачила!.. Довгі та закручені, — ну, далебі, наче конопляні мотузки...»

У подальшій розмові взяла участь також сестра Лаврентьєвої. Тому ми вважаємо, що найзручніше буде згрупувати їхні спогади і передати їх власними словами.

Спочатку Тараса Григоровича утискували, бо прочули звідкись, що він «конфірмований» нібито за якусь «політичну справу». На той час він жив у казармах, служачи як справжній фрунтовик. За кріпосний вал суворо забороняли виходити, і поет приходив відпочити до Лаврентьєва. Вони разом читали, сперечалися, гуляли по кріпості. В їхніх бесідах брав участь і Хаников, проте до нього Лаврентьєв ставився не так сердечно, як до Тараса Григоровича. Про що вони сперечалися щодня, стара не знає, та й не її то було діло. Спочатку всі її стосунки з Тарасом Григоровичем зводилися лише до того, що вона частувала його чаєм, обідом — та й усе.

Посилений нагляд за поетом скоро послабшав, і він зміг частенько виїжджати з Лаврентьєвим у степ на «прогулянку». Вони брали з собою самовар, закуску, посуд для кумису... Ці поїздки завжди збуджували Тараса Григоровича: він приїздив із степу веселий, говіркий, жартував і безтурботно бавився з дітьми Лаврентьєва.

Приблизно тоді ж поет дістав можливість і малювати, і ходити на полювання. Очевидно, в степу поет тамував своє наболіле почуття розлуки з Україною. До того ж його вабила в степ палка любов до природи й пристрасть до веселого полювання, яке на той час було тут напрочуд щедрим. Качки, казара, кулики найрізноманітніших видів, гуси, стрепети, дрохви водилися тут у такій кількості (та й тепер їх багато), що варто було лишень вийти за кріпосний вал, щоб настріляти цілу купу дичини, /191/

Старожил Стариков, сімдесятип’ятирічний дідусь, розповідав нам, що кожного разу, виходячи на полювання, він зустрічався тут із Шевченком. Поет або відпочивав на м’якій траві, пильно вдивляючись у спокійну, синю небесну далечінь, або, обвішаний різною дичиною, блукав по болотах. Стариков, який був на той час столоначальником, не знався з поетом і, мабуть, уникав його.





II

Немає сумніву, що на гостинному лоні широкого степу Тарас Григорович відпочивав, спостерігаючи оригінальне життя, що вирувало довкола нього. А життя справді оригінальне! Ці киргизькі аули й понурі зимівлі, безладно розкидані по зеленій, квітучій рівнині, це пекуче сонце з далеким обрієм, на тлі якого де-не-де пропливають часом мальовничі каравани нав’ючених верблюдів, із своїми строкатими групами киргизів-ватажків, — все це було для поета-художника багатющим матеріалом. І Шевченко, напевно ж, користувався ним: були у Лаврентьєва й начерки олівцем, виконані Тарасом Григоровичем, і вірші, де степ відігравав не останню роль; але, на жаль, — як передає Лаврентьєва, — «після покійного все дітлахи порозтягали». Справді, у паперах, залишених Лаврентьєвим і переглянутих нами, не виявилося нічого, що могло б кинути хоч якесь світло на тутешнє життя поета і на його творчість.

Хоча від часу перебування Тараса Григоровича в Орську минуло вже півсторіччя, проте Лаврентьєва ще добре пригадує невисоку, кремезну, дещо вайлувату постать поета. За її словами, Тарас Григорович відзначався добротою, уважністю й благородством характеру.

— Це була справді благородна людина! — казала вона з якимось старечим благоговінням.

— Кажуть, він добряче тут випивав?

— Ні, не можу сказати! жодного разу того не бачила,.. Може, й випивав, тільки я не знала; та, чого грішити, і від інших родичів моїх не чула.

Друга Лаврентьєва тільки підтвердила сказане сестрою:

— Багато, либонь, про нього тут плескали, та хіба можна повірити? Казали, що він і фармазон, і п’яниця, і чого тільки не балакали! Але треба вам сказати, що всі ті чутки йшли від заздрощів. На той час моєму хлопчині було років сім, так от Тарас Григорович і навчав його грамоти. Зрозуміло, навчав безплатно. Які були наші достатки?! Ну, от інших і завидки брали... А бог його знає, може, й справді був не від того, щоб перехилити чарочку; тільки ні — не бачили ми... Прийде, було, навчати, — похмурий такий, мовчазний, вовкуватий... Ми й не встрявали. Звісно, такій людині — хіба в нас жити? Що в нас тут було?! Сама страмота... От Хаников теж було замислювався...

— А чи довго він навчав вашого сина?

— Як вам сказати... Мабуть, більше року. Добре небіжчик, царство йому небесне, вчив! Жодного лихого слова не скаже, було, на заняттях: все жартом та ласкою, — тільки попервах нібито сердитий... А все ж, як зазирнеш до них, було, соромився нас трохи {стара всміхнулась). Адже незвиклий він був до нашого брата-мужика!.. /192/

— Як то незвиклий? Та він же й сам із мужиків.

— Що ви, господь із вами! Він був благородна людина, — захвилювалася Лаврентьева. — Високої освіти людина! Нічого поганого ми за ним не помічали... Сварився, було, з моїм чоловіком, та це не наше діло. Бачимо: все разом, усе разом, — виходить, лише так трохи посперечалися... Золотий був чоловік, царство йому небесне!

Ми насилу переконали поетових сучасниць, що Шевченко походив із кріпаків і відпущений на волю лише в 1838 році.

Лаврентьєва розповіла нам, між іншим, такий факт. Одного разу зібралися в них гості, Шевченка серед них не було. Спершу трохи закусили, а потім сіли до чаю. Почалися голосні розмови. Саме тоді нагодився Шевченко. Зупинившись у дверях і уважно оглянувши гостей, він дістав олівець і папір і швидко накидав групу, що розмістилася навколо самовара. Усі були так гарно зображені, так живо й характерно, що художника оточили з усіх боків, благаючи подарувати малюнок. І Тарас Григорович подарував, але кому — стара не пам’ятає; всі обличчя у неї якось змішалися. Деяких засланців, як, наприклад, Зенковського, вона відносить до періоду перебування Шевченка в Орській кріпості, тим часом як цей-таки Зенковський був у кріпості наприкіці 30-х років; чогось істотного нам від неї так і не пощастило дізнатися.

Не позбавлений інтересу спогад про Тараса Григоровича Анк. Андрійовича Биданова, записаний нами зі слів старожила М. І. Бажанова.

Биданов служив у одній роті з Шевченком, спочатку унтер-офіцером, а згодом — фельдфебелем. Помер він недавно, дослужившись до класного чину. Тарас Григорович, за його словами, був поганим солдатом. Він ставав у стрій більше для того, щоб своєю огрядною, незграбною постаттю смішити солдатів і начальство, яке в Орську ставилося до нього досить сердечно і співчутливо. Служба поетові не давалася, і коли б від нього вимагали те саме, що й від решти фрунтовиків, то він не виходив би з карцеру. Амуніція його завжди була нечищена, гудзики поржавілі. Вузький мундир сидів на ньому якось не по-людському і під час марширування часто розлазився по швах. Перед вченням у роті звичайно відбувалася справжня комедія: сам Шевченко не міг одягти мундир, і дядькові щоразу доводилося з усіх сил натягувати цей вузький на той час одяг на широкі плечі свого огрядного учня. Тарас пихтів, відсапувався, його вкривав рясний піт, і, задихаючись, він починав лаятись: «Ой бісів кожух!»

Поет не скидав свого мундира цілими днями, побоюючись, що знов доведеться морочитися з ним. У жаркі літні дні, після учення, Тарас Григорович любив викупатися в Уралі, але вузький одяг нерідко позбавляв його й цієї невинної втіхи. Частенько, втративши терпіння, він кидався у воду одягнений. Певний час він систематично купався в тому мундирі, поки репресії начальства, у вигляді добового арешту, не примусили його скидати з себе одяг, який обтяжував його.



1 Оповідання Канфера надруковано нами у «Русск. ведом.», 1895, № 242.



Биданов підтверджує розповідь А. Ф. Канфера 1, що під час походу /193/ в степ, для зведення Раїмського укріплення на березі Аральського моря, з Тарасом Григоровичем сталося щось подібне до сонячного удару: він упав і здавався зомлілим. Кричали: «Води, води!», — але води, як на гріх, ні у казахів, ні в манірках у солдатів не було. За словами Биданова, Тарас Григорович опритомнів, але, не маючи ще сил говорити, на мигах показав, щоб йому хоч чимось освіжили засмаглі вуста... Скоро Шевченко одужав...

Оце й усе, що нам пощастило зібрати в Орську про Тараса Григоровича...

Новопетровське укріплення, або форт Олександровський, засноване в 1848 — 1849 роках генералом Обручовим. Матеріальною частиною під час будівництва завідував тоді випадковий ад’ютант Обручова, поручик Володимир Петрович Воронцов, згодом ротний командир Тараса Григоровича.

Нижченаведені рядки, що є характеристикою нудного й одноманітного життя поета в Новопетровському укріпленні, розповіла нам дружина покійного Воронцова. Ось що вона нам переповіла:

Невдовзі після закінчення будівництва Новопетровського укріплення туди було прислано з Оренбурга Шевченка, і він, ніби навмисно, попав у роту до найсуворішого командира. Це був справжній фрунтовик, який чудово засвоїв систему дисциплінарних стягнень графа Аракчеєва. Фухтелі були у нього найзвичайнішим прийомом для установлення в підлеглих дисципліни і чиношанування. От до нього й потрапив спочатку Тарас Григорович. Немає сумніву, що поет, завдяки своїй цілковитій нездатності до фрунтової служби, дуже часто мав стягнення. Єдиним порятунком для нього був послужний список, в якому зазначалося, що Шевченко записаний у солдати «за політичний злочин». Це і стало противагою спалахам жорстокості розгніваного начальника. На щастя, його швидко позбавили командування ротою «за жорстоке ставлення до солдатів». Яке вже було це «ставлення», якщо навіть у той суворий час його вважали «жорстоким»?!

Після відставки жорстокого начальника Тарас Григорович зітхнув вільніше. Новий командир, Володимир Петрович Воронцов, не був прихильником фухтелів і шпіцрутенів. Це була людина освічена, з добрими пориваннями, артист у душі і, при всьому тому, м’який і добрий начальник. Він чудово малював аквареллю і олійними фарбами, захоплювався безкраїм піщаним степом і дзеркальною гладінню Каспійського моря... Згодом він добросовісно вчив напам’ять Шевченкові вірші й довго їх пам’ятав.

Зрозуміло, засланий солдат і командир-художник дуже швидко познайомились і заприязнились, наскільки було можливо заприязнитися начальникові з підлеглим за тодішнього військового режиму. Шевченко на той час був юридично зовсім безправний; йому було найсуворіше заборонено писати і малювати й навіть мати письмове приладдя. Це, певна річ, було важко для поета, змушувало його стримувати в собі пориви вже зміцнілої музи. Як же він зрадів, коли дізнався, що його новий ротний командир художник, та ще й до того ж любитель віршів! Відтоді Шевченко оживає... /194/

Спочатку не зайвим буде сказати, що Воронцов і всі офіцери кріпостї протягом тривалого часу знали Шевченка лише як талановитого солдата, який умів гарно малювати й писати милозвучні вірші. А про значення його як народного малоросійського поета, вони, звичайно, довго не знали.






О. І. Матов

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО НА ЗАСЛАННІ


Вперше надруковано в казанській газ. «Камско-Волжский край», 1897, 11 січня, № 307; 17 січня, № 313; 22 січня, № 318. Скорочений виклад спогадів опубліковано в харківській газ. «Южный край», 1897, 19 січня, № 5509. Подається за першодруком.

Матов Олександр Іванович — російський журналіст. Співробітничав у поволзькій пресі, наприкінці 90-х років редагував в Оренбурзі газету «Степь». Цікавився матеріалами часів заслання Шевченка, розшукував їх в Орську й Оренбурзі. Однак записані ним спогади старожилів не відзначаються достовірністю. Публікація їх викликала полемічні відгуки в тодішній пресі. Зокрема, П. Юдін у статті «К биографии Т. Г. Шевченко» («Русский архив», 1898, кн. 1, вып. 3, с. 461 — 476) закидав О. Матову ряд неточностей, незнання джерел, некритичне ставлення до відомостей, узятих з других рук. Сумнівними вважають їх і деякі сучасні шевченкознавці (див., наприклад: Большаков Л. Літа невольничі, с. 396). Крім спогадів, О. Матов включив до своєї статті перелік документів про Шевченка, записаних у журнали реєстрації вхідних і вихідних паперів Орського батальйону, які становлять певний інтерес і для сучасних дослідників, оскільки нині відомі не всі з них.

Дехто, як-от А. Ф. Канфер і М. І. Бажанов, правда, повідомили дещо... — Записані й опубліковані О. Матовим (газ. «Русские ведомости», 1895, 2 вересня, № 242) спогади цих Орських старожилів не лише малозначущі (що визнав і сам публікатор), а й недостовірні. Як нині встановлено, колишній фельдфебель 5-го (а не 4-го, як твердить мемуарист) лінійного батальйону Канфер Агапій Федорович не міг зустрічатися в Орській кріпості з Шевченком, бо почав служити в ній не раніше 1853 — 1854 років, коли Шевченка там уже не було (див.: Большаков Л. Літа невольничі, с. 257 — 258). Про особу М. І. Бажанова жодних відомостей немає.

...засланий студент Даценко... опублікував у «Киевской старине» деякі документи... — Йдеться про статтю Г. П. Даценка «Несколько слов о Тарасе Григорьевиче Шевченко» («Киевская старина», 1893, кн. 2, с. 252 — 261).

...викрадачем називають одну інтелігентну особу... — Очевидно, мається на увазі журналіст П. Юдін, який розшукував тоді в Оренбурзі документи про Шевченка. Можливо, кинуте О. Матовим звинувачення було однією з причин різкого тону згаданої полемічної відповіді П. Юдіна.

Чоловік Лаврентьевої... — писар Орської інженерної команди (згодом дрібний чиновник) Лаврентьєв Павло Сергійович, з яким приятелював Шевченко.

На той час у нас був тільки один конфірмований, Хаников... — одна з численних неточностей у спогадах Лаврентьєвої. Петрашевець Хаников Олександр Володимирович (1825 — 1853) потрапив до Орської кріпості 5 січня 1850 p., незабаром очолив там таємний гурток політичних засланців (І. Завадський, В. Докальський та ін.). Шевченко зблизився з ним під час свого другого перебування в Орську (червень — вересень 1850 p.). Перебуваючи в Новопетровському укріпленні, він одержав через М. Савичева «листи і різні словесні доручення» від Ханикова, переведеного до Уральська після розгрому Орського гуртка.

...поет дістав можливість і малювати, і ходити на полювання. — Малювати /455/ Шевченкові доводилось крадькома, офіційно заборона писати й малювати не була знята з нього до кінця заслання.

...були у Лаврентьєва й начерки олівцем, виконані Тарасом Григоровичем, і вірші... — Ці малюнки й автографи Шевченка нині не відомі.

Мабуть, більше року. — Вперше Шевченко перебував в Орській кріпості з червня 1847 р. до травня 1848 p., після другого арешту — з червня до вересня 1850 р. Можливо, сестри Лаврентьєви змішують обидва ці періоди.

Воронцов Володимир Петрович — підпоручик 1-го Оренбурзького лінійного батальйону. Служив у Новопетровському укріпленні до 1852 р. Шевченко намалював портрет Воронцова (зберігається в ДМШ).

...попав у роту до найсуворішого командира. — Йдеться про штабс-капітана Потапова Меркула Матвійовича, який був першим ротним командиром Шевченка в Новопетровському укріпленні протягом 1850 — 1852 років. Брутальність і самодурство Потапова підтверджуються також спогадами Г. Косарєва.

У спогадах Воронцової багато неточностей і недостовірних відомостей, з огляду на це виклад їх у записі О. Матова подається тут у скороченому вигляді.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.