[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 195-197.]

Попередня     Головна     Наступна            





К. І. Герн

Т. Г. ШЕВЧЕНКО



Спільне горе зближує людей! Я не вважаю вас чужим, мій добрий знайомий незнайомцю; як зможу і скільки зможу, виконаю ваше побажання надіслати відомості про перебування нашого дорогого небіжчика Тараса в Оренбурзькому краї. Оскільки відомості ці призначені для його друзів, то, певне, не будете гніватися на мене за подробиці. Багато з них, безперечно, вже знаєте з усних розповідей покійного.

Тарас прибув до Оренбурга влітку 1847 року з наказом призначити його на службу до однієї з віддалених кріпостей; вибрали кріпость Орську, куди він одразу ж і вирушив. Перший повідомив мене про це наш напівбожевільний начальник штабу Прибитков, в якого, через його хворобу, я ніс тоді службу. «Уявіть собі, Карле Івановичу, якого пана до нас сьогодні прислали: йому заборонено і співати, і розмовляти, і ще щось таке! Ну як же йому за таких умов можна жити?»

Хоча я згодом дізнався, що заборона стосувалася зовсім не співів, проте, розуміючи, що жити йому справді буде важко, пішов до відомого своєю добротою бригадного генерала Логвина Івановича Федяєва, і ми разом настрочили послання командирові батальйону, куди був призначе-/196/ний Тарас, майорові Мєшкову, просячи його, щоб він звернув особливу увагу на бідолашного засланця й допоміг йому чим зможе.

Мешков зрозумів наше прохання по-своєму: почав особисто, по кілька годин на день, мучити бідного Тараса солдатською виправкою, учбовим кроком у три прийоми та іншими тонкощами стройової науки, вибиваючись із сил, щоб зробити з нього справного фрунтовика. Муки ці тривали до весни 1848 року, коли доброму Олексію Івановичу Бутакову пощастило прикомандирувати Тараса до команди, призначеної для плавання по Аральському морю.

Пробувши в цій експедиції без малого три роки, Тарас привіз із собою безліч ескізів, зроблених ним під час подорожі по степу та під час плавання морем, деякі олівцем, а деякі, де треба було передати особливості степового колориту, ледь наведені акварельними фарбами. Повернувся він уже не в Орськ, а просто в Оренбург; жив спочатку з Бутаковим, а після від’їзду Бутакова до Петербурга перейшов жити до мене.

І яка ж чудова душа в цього Тараса!.. Живучи в мене, він багато малював, особливо портрети, і зробив кілька чудових пейзажів аквареллю за привезеними з Аральського моря ескізами; почав олійними фарбами малювати портрет мій і моєї дружини. Серед відвідувачів його досить часто бував Левицький, з яким вони на два голоси співали малоросійських пісень. Здається, брат ваш Федір теж іноді брав участь у тих імпровізованих концертах; але я не чув нічого прекраснішого за той спів.

Не довго тішилися ми: знову війнуло на бідного Тараса негодою! Якась підла людина написала губернаторові донос про те, що Тарас малює. Попереджений друзями, він устиг заховати сліди малювання, причому мій злощасний портрет було спалено; але донос той спричинився до двох тяжких наслідків: було знайдено лист Левицького, написаний у досить необережних виразах, через який бідолаха згодом дуже постраждав, і самого Тараса знову перевели на Сирдар’ю, а потім у Новопетровське укріплення на Мангишлаку. Багато він тут зазнав горя й нудьги!.. Спочатку налякане начальство суворо стежило за тим, щоб він не писав і не малював, але згодом ці суворі заходи пом’якшали, і, як ми довідалися, він устиг переслати в Малоросію кілька чудових акварельних і намальованих сепією картин, звідки, завдяки щирому співчуттю відданих друзів, надходили до нього й засоби до існування. А втім жив він завжди так скромно, що йому небагато було потрібно.

Звідти я одержав від нього чудовий акварельний малюнок піщаного бурану в Мангишлацькій пустелі, який бережу як єдину, що залишилася в мене, дорогу пам’ять про небіжчика; все, що зберігалося в мене, — ескізи, папери й книжечку з малоросійськими його віршами, — я повернув йому. Залишилася тільки чернетка його листа до Жуковського, який він писав у дуже сумному настрої, перед відправленням у Новопетровське укріплення. У кінці листа я вам зніму копію з цього документа, у якому так рельєфно показано становище нещасного страдника й нарікання на К. П. Б. (очевидно, Карла Павловича Брюллова)...

У Новопетровському укріпленні Тарас спробував ліпити. Першою спробою були два барельєфи: на одному зображено киргизьку кибитку зсередини, з двома сидячими постатями — чоловіком і жінкою; на дру-/197/гому — спасителя, що молиться; кілька відливків тих барельєфів він надіслав своїм оренбурзьким друзям; а мені — самі їхні форми. На жаль, я не взяв їх з собою в Орду, а залишив у себе на хуторі; а то можна було б на пам’ять його друзям відлити отих барельєфів скільки завгодно. Зрештою, на це ще є час: колись же бог дасть мені повернутися додому і вирватися з цієї мертвої пустельної Орди, в яку, мабуть, за якісь тяжкі гріхи мої закинула мене доля.

Перед відправкою у Новопетровськ Тарас, перебуваючи вже під арештом на гауптвахті, почув про існування в Оренбурзі бідного міщанина Хлєбникова, що мав надзвичайний хист до живопису; розшукав його, упевнився у справді прекрасних здібностях цього юнака і, від’їжджаючи, передав його на мої руки. На жаль, ми могли допомогти Хлєбникову лише матеріально: згодом він був звільнений з міщанського стану, поставлений учителем малювання в повітовому училищі і сяк-так животів, підтримуючи свою дуже бідну родину. Під час останнього мого перебування в Оренбурзі, восени минулого року, я бачив Хлєбникова і довідався від нього, що він зміг, нарешті, зібрати трохи грошенят, щоб їхати до Петербурга і там, з допомогою Тараса, вступати в Академію мистецтв. Чи застав цей бідолаха Тараса ще живим, і що з ним тепер, і чи зумів він влаштуватися, я не знаю, бо не одержав від нього обіцяного листа з Петербурга. Якщо він у вас не був, то розшукайте його, будь ласка. Можу вас запевнити, що покійний щиро клопотався про нього, і, допомагаючи цьому нещасному бідоласі, ми здійснимо заповітну мрію Тараса, і він нам за це з того світу скаже спасибі. Ви й мені дайте можливість брати участь у цій добрій справі...








К. І. Герн

Т. Г. ШЕВЧЕНКО


Вперше надруковано в журн. «Русский архив», 1898, кн. 3, № 12, с. 550 — 555, з підзаголовком «Письмо К. И. Герна к М. М. Лазаревскому» і датою: «12 апреля». Наприкінці публікації зазначено: «Сообщено Н. М. Тереховым». Подається за першодруком.

Спогади є відповіддю К. Герна на лист М. Лазаревського з проханням поділитися відомостями про зустрічі з Шевченком на засланні. Передруковуючи спогади Герна, журн. «Киевская старина» (1899, кн. 2, с. 67 — 73) супроводив їх приміткою від редакції: «...вважаємо не зайвим додати, що хоча рік у цьому листі не зазначено, не викликає сумніву, що його написано 1861 року, коли, під свіжим враженням від смерті поета, його друзі почали дбати про збирання /456/ матеріалів для біографії Шевченка. Очевидно, тоді ж звернувся М. М. Лазаревський до полковника К. І. Герна, який служив у Оренбурзі, з проханням повідомити, що він знає про оренбурзьке життя Шевченка. Всі ці відомості збиралися для вміщення їх в «Основі», що тоді видавалася. Яким чином не позбавлена інтересу відповідь Герна, що містила, крім того, такий цікавий лист Шевченка до поета Жуковського, потрапила не в «Основу», а в руки невідомого нам п. Терехова, — пояснити не можемо, знаючи всю відданість М. М. Лазаревського пам’яті дорогого йому поета...».

Надсилаючи М. Лазаревському свої спогади, К. Герн додав до них також копії з листів Шевченка до Жуковського та невідомої йому офіційної особи в Петербурзі, чернетки яких зберігалися в нього. Як встановлено О. А. Назаревським (див.: «Радянське літературознавство», 1947, № 7 — 8, с. 107 — 113), йшлося про дві чернетки листа Шевченка до Жуковського, написаного між 1 і 10 серпня 1850 p., та чернетку його листа до Дубельта від 10 січня 1850 p.; нині ці Шевченкові автографи не відомі, однак, зважаючи на те, що текст згаданих листів Шевченка опублікований (див. т. 6, с. 63 — 64, 426, 292), відповідна частина листа К. Герна до М. Лазаревського тут не передруковується.

Прибитков Павло Іванович — генерал-майор, начальник штабу Окремого Оренбурзького корпусу до 1849 р. За його підписом був виданий наказ про зарахування Шевченка до 5-го лінійного батальйону, розташованого в Орській кріпості.

...якого пана до нас сьогодні прислали... — Хронологічна неточність у спогадах Герна: його не було в Оренбурзі на початку червня 1847 p., коли туди доставили Шевченка, оскільки з 15 травня до 12 серпня він супроводжував В. Обручова в інспекційній поїздці по степових укріпленнях (див.: Большаков Л. Літа невольничі, с. 26). Очевидно, листа до Орської кріпості з проханням полегшити долю Шевченка було написано після повернення Герна до Оренбурга. Уперше Герн міг зустрітися з Шевченком на початку травня 1848 p., перед виходом транспортів Аральської експедиції з Орської кріпості або на шляху з Орська до Карабутака.

...майорові Мєшкову... — У червні 1847 p., коли Шевченко потрапив до Орська, Д. Мєшков ще був капітаном; майорське звання присвоєно йому пізніше. Намагання декого з публікаторів спогадів Герна спростувати відомості про брутальне ставлення Мешкова до Шевченка (див., наприклад, «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 67 — 73) — безпідставні.

Пробувши в цій експедиції без малого три роки... — Шевченко перебував в Аральській експедиції з 11 травня 1848 р. по 31 жовтня 1849 р.

...після від’їзду Бутакова до Петербурга перейшов жити до мене. — Повернувшись до Оренбурга, Шевченко спершу жив на квартирі О. Бутакова, оформляючи експедиційні матеріали, а потім — у флігелі будинку Герна в Голубиній слобідці (нині вул. Казаковська, 43).

Якась підла людина написала губернаторові донос... — Герну, без сумніву, було відомо, що донос написав прапорщик Ісаєв.

...Тараса знову перевели на Сирдар’ю... — Неточність у спогадах, викликана тим, що Герн довірився тут згадці «меня посылают опять на Сырдарью» в Шевченковому листі до Жуковського, написаному ще до арешту 1850 р. (т. 6, с. 64). Як відомо, після цього арешту Шевченка було ув’язнено в Орській кріпості.

...я одержав від нього чудовий акварельний малюнок піщаного бурану /457/ в Мангишлацькій пустелі... — Доля цієї акварелі, як і інших автографів та малюнків Шевченка, які лишилися в сім’ї Гернів, нині не відома. Одержавши передану йому з Новопетровського укріплення акварель Шевченка, Герн намагався скористатися нею як приводом для ще однієї спроби порушити клопотання про полегшення долі засланого художника. Однак, як писав Герн: наприкінці свого листа до М. Лазаревського від 12 квітня 1861 p., «покійний граф Василь Олексійович Перовський, на якого ми покладали такі великі надії щодо Тараса, після призначення його до нас генерал-губернатором, рішуче відмовився від будь-якого співчуття до нього. Тим часом граф був людиною по-справжньому великодушною й мав ангельськи добре серце. Коли я йому показав подарований мені Шевченком малюнок «Буран», він мені, між іншим, сказав: «Мені Чернишов (художник) ще в Петербурзі казав про Шевченка, і я був готовий зробити для нього все, що можливо — попросив для цього в Дубельта оригінал справи про нього, прочитав її сам від дошки до дошки й переконався тільки в тому, що мені заступитися за нього й просити про нього государя не можна! І вас прошу надалі мене ніколи не просити ні про що стосовно нього; я вже це і Глебову, і Середі, і Павлову сказав» («Русский архив», 1898, кн. 3, № 12, с. 550 — 555). Це свідчення Герна, з одного боку, розкриває ті мотиви, з яких В. Перовський відмовився допомагати засланому Шевченкові, а з другого — дозволяє розширити уявлення про коло осіб, які не лише співчували Шевченкові, а й прагнули так чи інакше допомогти йому. Крім самого Герна, до них належали і згадані в його листі Глєбов Павло Миколайович (нар. 1823 р.) — старший чиновник особливих доручень при генерал-губернаторській канцелярії, який прибув на службу в Оренбург 18 Києва і, можливо, ще там мав певні відомості про Шевченка; чиновник тієї ж канцелярії Середа Микола Якимович (1830 — 1893) — судячи з прізвища, українець за походженням; оренбурзький лікар Павлов Іван Васильович (1832 — 1904), який під час навчання в Московському університеті був близький до гуртка Грановського, а згодом підтримував зв’язки з Герценом, Некрасовим, Салтиковим-Щедріним, Плещеєвим та ін., сам виступав як літератор і журналіст.

У Новопетровському укріпленні Тарас спробував ліпити. — Шевченко почав займатися скульптурою, щоб обійти царську заборону малювати. Надіслані ним до Оренбурга барельєфи та форми для їх відливання не збереглися (див.: Чабров Г. М. До питання про скульптурні твори Шевченка. — Збірник праць VII наукової шевченківської конференції, К., Вид-во АН УРСР, 1959, с. 133-140).

...бідного міщанина Хлебникова... — Хлєбников Микола Петрович (нар. 1830 р.) — художник-самоук, згодом (1868 р.) поручик допоміжного військового формування — Оренбурзького губернського батальйону. До петербурзької Академії мистецтв вступити йому не вдалося. Намальований ним «Портрет бухарця» є в альбомі Обручових, що зберігається нині в ДМШ. /458/












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.