[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 197-204.]

Попередня     Головна     Наступна            

Д. Г. Клеменсов

ДЕЩО З ЖИТТЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В РАЇМІ

Рівно десять років, з 1847 по 1857 рік, пробув обдарований український поет Тарас Григорович Шевченко на засланні...

9 червня 1847 року Шевченко був уже в Оренбурзі, звідки його негайно, за розпорядженням генерала Обручова, відправили до Орської кріпості для зарахування в 5-й Оренбурзький лінійний батальйон. Тут він пробув майже рік, до травня 1848 року. Як перебув поет цей рік, ми не знаємо, можемо тільки сказати, що робив він усе так, як то хотілося начальству, — це видно з офіційної атестації командира 5-го лінійного батальйону: «Рядовий Тарас Шевченко поводиться добре, службу несе справно, напрям думок його не дав жодного приводу до чогось недозволеного» («Исторический вестник», 1886 p.).

11 травня 1848 року Шевченко вже йшов каракумськими пісками і у складі прикриття транспорту генерала Шрейбера в укріплення Раїм, збудоване незадовго перед тим на узбережжі річки Сирдар’ї, яка була /198/ тоді природною прикордонною межею між Росією і володінням незалежних степових інородців.

Начальником укріплення тоді був Єрофєєв, особа легендарна, але як при ньому, так і пізніше, до репресалій, що почалися з 1850 року, життя Тараса Григоровича було досить стерпне. Він мав якнайширшу свободу, можливу в напівдикій країні, яка перебувала до того ж на воєнному становищі.

Він жив не з солдатами, а в окремій калмицькій юламейці, ходив і їздив коли й куди завгодно, відвідував навіть сусідніх мирних киргизьких старшин; його листування з друзями не контролювалося, місцеве начальство не забороняло йому навіть носити традиційну опушкову шапку й партикулярний одяг, у всякому разі, в такому вигляді застав його в Раїмі дев’ятнадцятирічний прапорщик, нині шанований земський діяч Е. В. Нудатов, зі слів якого ми пишемо ці рядки.

Зрозуміло, що про заборону малювати ніхто й не згадував, і хоч у Тараса Григоровича не було фарб, — він безборонно малював тушшю і пером. Робилося це не тільки з відома, але часто й на прохання начальства — так, у нас є портрет Е. Нудатова, намальований Шевченком тушшю на прохання цього офіцера. Трохи пізніше, коли для виміру і взагалі для вивчення берегів Аральського моря було послано спеціальну експедицію під начальством капітан-лейтенанта флоту Бутакова і Шевченка прикомандирували до цієї експедиції «для замалювання берегів Аральського моря», генерал Федяєв, який прибув до Раїма для заміни гарнізону, привіз Тарасу Григоровичу набір фарб. Слід гадати, що всі ті фарби пішли на потреби експедиції, бо наступної зими 1849 року Шевченко вже не мав їх і знову малював портрети та інше просто тушшю або пером.

...Береги Сирдар’ї та Аральського моря були на той час для всього цивілізованого світу в повному розумінні слова terra incognita ¹... Що уявлення про ті місця були досить туманні, видно з такої характерної обставини, яка свідчить, до речі, про типову запопадливість казенного чиновника.

Командир Оренбурзького корпусу генерал-майор В. П. Обручов, як начальник усього Оренбурзького краю, до якого входили узбережжя Сирдар’ї, дав якомусь Шульцу, офіцерові генерального штабу, офіційне доручення дослідити невідомі тоді береги Сирдар’ї і відшукати на них зручні місця для зведення укріплень, пристаней та всього іншого. Запопадливий німець вирушив на чолі великої експедиції, кілька місяців ходив десь і, повернувшись, доповів Обручову, що береги нагадують собою щось подібне до едему: трави там заввишки з людину, рослинність тропічна, клімат чудовий, небо блакитне і взагалі усі принади, які можуть тільки снитися справжньому німцю в Одіновій Валгаллі. Описана німцем краса зачарувала Обручова, і він вирушив у експедицію особисто, маючи намір закласти на річці укріплення-порт у якомусь із вигідних місць, на котре вказав Шульц. Те, що постало перед очима начальника краю, було таке далеке від райдужних описів німця, що Обручов, нашвидку звівши деякі необхідні споруди, квапливо втік звідти, віддавши перед від’їздом категоричне розпорядження:

¹ Невідома земля (лат.). /199/

— От що, друже, якщо ти цей проклятий богом край називаєш раєм, то сиди тут, поки не виростиш пахучих трав заввишки з людину, не прихилиш сюди блакитного неба і всього того, про що писав у своєму рапорті. Справді, як видно з розповідей п. Нудатова, край той був страшний. Весь шлях, майже від Орської кріпості, простягався по неозорих сипучих пісках, які при найменшому вітерцеві змінювали увесь профіль місцевості. В’юки, зняті з коней і верблюдів на привалі, на ранок були геть засипані хвилями сипучого піску. А береги Сирдар’ї являли собою суцільні болота, порослі велетенським, до трьох сажнів, очеретом, в якому знаходила притулок сила-силенна диких гусей, качок, двохаршинних ікластих кабанів, змій і тигрів.

Недивно, що цей край, який з легкої руки Обручова перетворився на місце військово-адміністративного заслання, щось на зразок дисциплінарного батальйону, не вабив до себе нікого й поповнювався виключно випусками з «палочної академії». Якщо туди й потрапляли вихованці інших академій, то це було просто випадковістю, що грунтувалася на прислів’ї «суми та тюрми не зарікайся». От як, наприклад, потрапив туди п. Нудатов, вихованець Оренбурзького Неплюєвського корпусу.

1848 рік у XIX столітті був одним із найважчих для російського народу. Азіатська холера божим бичем пройшла тоді мало не по всій Росії...

Одним із міст, яким холера завдала найбільшої шкоди, був Оренбург.

Жертви цієї страшної, тоді ще зовсім не вивченої хвороби, падали без ліку, мов колосся, зрізане гострою косою, їх не встигали ховати. Під час епідемії з Оренбурга на десятки верст навкруги посилали козачі роз’їзди ховати трупи, які гнили просто неба...

Щоб поховати трупи, до караван-сарая щоденно приводили із замку великі партії арештантів, які цілими днями тільки копали братські могили та скидали туди трупи. Багато хто з вимушених могильників копали могили буквально для самих себе, бо тут же падали, вражені страшною хворобою. І от одного такого жахливого дня дев’ять арештантів не витримали і втекли з партії, що поверталася в замок. Оскільки на караулі того дня стояв п. Нудатов, то й відповідальність за втечу падала на нього. Надіслана з цього приводу військовосудова комісія, безперечно, виправдала б мимовільного винуватця, але, як на лихо, наляканий якимсь арештантом, офіцером із поляків, прапорщик вирішив виправдуватися тим, що на ньому й на всіх нижчих офіцерах лежали непосильні обов’язки, і в такому дусі дав письмові відповіді на такі ж запитання судової комісії.

Це визнали за скаргу на начальство, що в ті суворі часи вважали за вчинок непростимий, і прапорщика, так-сяк зам’явши справу, заслали на край світу в укріплення Раїм, незадовго перед тим збудоване, як ми вже казали, Обручовим за допомогою Шульца. Вже згодом, мабуть, прагнучи якось закінчити справу, комісія знову зажадала від п. Нудатова відповідей на свої запитання вже з Раїма.

Шевченко, якого Нудатов запитав як «досвідченого, компетентного», що йому робити, порадив відповісти: «На це маю честь повідомити військовосудову комісію, що відповіді на запитання, які вимагає ця комісія, я вже дав такого-то числа, коли перебував у Оренбурзі», тобто порадив /200/ послатися на виправдну відповідь, яка, власне, й спричинилася до заслання п. Нудатова в Раїм.

— Нехай-но вони там почухаються! — додав порадник.

Як Тарас Григорович і сподівався, Нудатова більше не турбували.

Перша зустріч п. Нудатова з поетом, який перебував в укріпленні вже майже півроку, відбулася на параді біля церковного намету в день прибуття п. Нудатова на чолі великого транспорту, що доставив у Раїм гроші, провіант і зброю. Враження від зустрічі передаємо словами оповідача.

«Мене вразила, — розповідає п. Нудатов, — якась дивна незграбна постать, що походжала по церковному майдану. Довкола все військові — солдати, офіцери, а він у смушевій шапці, у широких шароварах, у якійсь чудернацькій свитці і з бородою. Він походжав так вільно, заговорював собі з офіцерами, сміявся».

На запитання п. Нудатова один із офіцерів укріплення відповів, що це знаменитий поет Шевченко, відданий у солдати в якійсь політичній справі.

— У солдати? Чому ж він не в формі? І з бородою?

— Та що ви, йому й без того гірко!

От як ставилися до Шевченка товариші по службі.

Начальником укріплення тоді був уже козачий полковник Юхим Матвійович Матвєєв, який ставився до поета-солдата теж турботливо і співчутливо.

Прибув Шевченко в Раїм, як уже згадувалося, трохи раніше, ніж туди було призначено Матвєєва, при Єрофєєві, про ставлення якого до поета ми вже говорили. Таких добрих стосунків дотримувалися всі, хто так чи інакше спілкувався з ним. Узагалі йому дозволялося багато такого, про що його петербурзькі друзі не мали й уявлення. А втім, слід зауважити, що віддаленість Раїма від усіх адміністративних центрів Росії спричинялася до таких наслідків, що за долю засланця побоювалися, і небезпідставно...

Взагалі все життя поета в Раїмському укріпленні уявляється нам, зі слів п. Нудатова, дуже сумним... Рідко коли Шевченко захоплювався малюванням якого-небудь портрета, ще рідше віршами, які він одразу ж, прочитавши комусь із приятелів, знищував.

Читати йому майже не було чого, якщо не брати до уваги двох-трьох книжечок, які були в офіцерів.

Грошей у Тараса Григоровича було дуже мало; не одержуючи ніякої допомоги, він відчував у них гостру потребу. Єдиним його заробітком були портрети товаришів, за які він одержував в основному по червінцю за кожний, але оскільки офіцерів в укріпленні було небагато ¹, то й весь річний бюджет Тараса Григоровича був вельми мізерний. Хоч все необхідне для підтримування існування забезпечено було йому казенним коштом, але ж не хлібом єдиним, як сказано, живе людина, і Тарас Григорович змушений був суворо обмежувати свої потреби.

¹ Крім згаданих у цій статті і крім козачих офіцерів, у Раїмі були: Ковальський — начальник артилерії, Васильєв — інженер, Салецький — штаб-офіцер, Шкуп — ротний командир і Богданович — субалтерн. /201/

Живучи в окремій від солдатів юламейці, разом з таким же бідним солдатом з поляків (Нудатов не пригадав його прізвища), Тарас Григорович, по черзі з ним, приносив собі туди їжу із спільного солдатського казана.

Не для характеристики раїмського, який був загалом зовсім непоганим, а для визначення взагалі солдатського пайка, ми наведемо таку характерну розповідь п. Нудатова.

Над консервуванням їстівних продуктів думали й тоді, тому-то бісмарківська горохова ковбаса в цій справі — не первина; не німець придумав консерви. Генерал Обручов не відставав від інших і придумав сушену капусту. Насушили цілі купи капустяного листя і розіслали в різні підвідомчі винахіднику місця для наповнення терплячого солдатського шлунка. В число об’єктів випробування потрапив і раїмський гарнізон із Тарасом Григоровичем. З консервованої капусти наварили якоїсь бурди й урочисто, в присутності всього начальства кріпості, дали покуштувати солдатам. Солдатики скривилися, сьорбнули раз, вдруге й позасовували ложки, своїм звичаєм, за халяву.

— Смачно? — питає Матвєєв.

— Так точно, вашскобродіє!

— Чому ж не їсте, моше, не смачно?

— Так точно, вашскобродіє! .

— То що ж, викинути, чи що?

— Раді старатися, вашскобродіє! — зраділи солдатики.

— Знаю, що ви раді б, та казенне добро викидати не годиться. Що ж робити з нею? — замислився Матвєєв.

— Киргизам замість тютюну збудемо, вашскобродіє! — запропонував чийсь винахідливий голос, і весь транспорт капусти пішов киргизам, які охоче вимінювали й курили це зілля ¹.

¹ Торгівля з киргизами на той час була тільки мінова. Киргизи зовсім не брали грошей, і якщо в киргизьких стійбищах інколи й траплялися монети, то тільки у вигляді сережок, намиста і тому подібних жіночих прикрас.

Щоправда, раїмський гарнізон не потребував ніяких консервів; сирдар’їнські зарості очерету давали йому стільки всілякого добра, що вся так звана порціонна худоба залишалася весь час незаймана. Солдати ходили цілими командами в очерет і після кожного полювання приносили таку кількість дичини — кабанів, качок, гусей, фазанів, що весь гарнізон харчувався тільки цим. Навесні збирали таку безліч яєць дикої птиці, що їх возили в Раїм вщерть повними човнами. Зрозуміло, що Тарас Григорович не потребував харчів, але тоді, коли йому чомусь не хотілося їсти солдатського варива з мішанини кабанячого, гусячого та іншого м’яса, він вільно йшов обідати до когось із офіцерів, а ті завжди радо приймали Тараса Григоровича до свого столу.

Сам Тарас Григорович полювання не любив і ніколи не ходив на нього, але п. Нудатов пам’ятає один випадок, коли Шевченко брав активну участь у знищенні тигра. Тигрів у непролазних очеретах Сирдар’ї було дуже багато, проте солдати й козаки уникали цього полювання; іноді вбивали леопардів, але тигрів боялися. Якось, пливучи в баркасі з великою партією людей — чоловік з сімдесят, п. Нудатов почув у очереті страшенний тріск. Кабан так не ходить, в нього є готові протоптані /202/ стежки, а це йшло, видно, напролом, не розбираючи дороги. Козаки здогадалися, що це був тигр, і попросили дозволу пристати до берега пополювати, але не встиг ще ніс баркаса уткнутися в берег, як мисливці позадкували, незважаючи на те, що за шкуру вбитого звіра казна платила тоді по 10 карбованців.

Взагалі за весь час перебування п. Нудатова в Раїмі (Раїм-Кала, яка дістала свою назву від місцевого богатиря Раїма, похованого всередині укріплення на невеликому пагорбі. Могила його — кам’яний півмісяць — уціліла, здається, й до сьогодні) в укріпленні не влаштовувалося жодного полювання на тигра; вбито лише одного при активній участі Тараса Григоровича, але про це далі, а поки що скажемо — на той час, коли були тільки поганенькі кремінні рушниці, тигрове полювання навряд чи кого могло привабити.

У 1849 році був такий випадок: якийсь ласун-тигр уподобав собі стійбище киргизів, яке налічувало 50 чи 60 чоловік. Спочатку він тільки тягав худобу й тихцем з’їдав її десь в очеретах, а тоді дійшов до такого нахабства, що, анітрохи не боячись людей, забирався в стійбище (вони звичайно влаштовуються так, що юламейки ставлять колом, залишаючи всередині велике подвір’я) і, закусивши верблюженям, спокійнісінько лягав собі тут-таки на нічліг. Виспавшись, він ішов, мабуть, для моціону в очерет, а згодом знов повертався.

Поки йшлося про верблюдів, киргизи не дуже хвилювалися. «Кушай мала-мала», — спокійно говорили вони, хоч кілька разів змінювали місце, тигр, проте, дуже швидко знаходив його, зовсім, мабуть, не збираючись залишати свої звички, але невдовзі непрошений гість почав добиратися й до людей. Варто було якомусь киргизеняті вистромити носа із своєї нори в недозволений час, тигр тут як тут і їсть молодого каракалпака. Цього вже не можна було терпіти; киргизи порадилися і вирішили віднадити гостя.

Чоловік із сто, озброєних списами, шаблями, кинджалами, луками (рушницями російський уряд їх не балував, а англійці ще не знали цих місць), висипали разом із юламейок і рушили плече в плече на здивованого хижака. Тигр піднявся, випростався і став, вичікуючи наближення непокірних данників. Сталася страшна рукопашна сутичка цілої сотні проти одного, й справа скінчилася тим, що тигр пішов, правда, весь поранений, але на місці бою залишилось шість людських трупів та чоловік із двадцять, страшенно покалічених, привезли в укріплення до військових лікарів.

А «полювання» Шевченка відбулося за таких обставин: якось четверо козаків забили величезного кабана. Тушу сяк-так витягли з очерету й кинули на березі, збираючись наступного ранку прислати за нею воза, але на ранок половину двадцятипудової туші було з’їдено, причому на піску, безсумнівно, залишилися сліди тигра. На солдатській раді, що зібралася з цього приводу, Тарас Григорович запропонував залишити тушу на місці, але навести на неї кілька рушниць. До них від туші протягти вірьовки і приладнати їх так, щоб тигр, зачепивши свою вечерю, неодмінно спустив би всі курки. Тарас Григорович одразу ж зробив модель пристроїв на спеціальних ріжках, і мисливці поставили свою засідку. Наступного ранку, на превелику радість Тараса Григоровича, тигра зна-/203/йшли мертвим, але за півверсти від місця катастрофи! Шість рушниць випустили свої набої, шість куль всадили в звіра, але він мав ще сили відійти майже на півверсти. Шкура цього царя очеретів, не враховуючи хвоста, була не менше як чотири аршини завдовжки.

Як було не боятися такого звіра!

Отже, харчі Тарасу Григоровичу не були потрібні, але гроші — дуже, і тому він сам пропонував комусь намалювати портрет. Один із таких випадків нагадав п. Нудатову цікаву розмову з поетом, яку ми вважаємо не зайвим навести тут.

Користуючись у Раїмі відносною свободою, Шевченко часто виїжджав із кріпості гостювати в сусідні стійбища мирних киргизів. Під час однієї з таких поїздок до бія (калмицький князь), лежачи на простеленій коло бійової палатки кошмі і п’ючи плитковий чай, Шевченко запропонував п. Нудатову намалювати його портрет в отакій саме позі й обстановці,

— Облиште, Тарасе Григоровичу, — відповів Нудатов, — коли б з цього червінця, що ви заробите, користь була...

Тарас Григорович схилив голову.

— Що про це говорити! — через хвилину сказав він. — Ви ось теж, як і я, за провину сюди потрапили, але знаєте, що скоро вийдете і знов будете вільним птахом, а я? Я не тільки не знаю, коли й куди, а навіть не знаю, чи вийду з цієї каторги.

Портрет все-таки було намальовано. От до чого було принижено людину, а тим часом його петербурзькі друзі платонічно співчували долі переслідуваного поета. Зрештою, інакше на світі й не буває. Всі приятелі В. Бєлінського обурювалися видавцем, який закріпостив для себе працю геніального критика, але нікому й на думку не спало допомогти товаришеві вирватися з-під важкої руки експлуататора...

Крім портретів, Шевченко іноді малював краєвиди та жанрові сценки, а одного разу зобразив велику карикатуру на місцеве товариство.

Жіноче товариство укріплення складалося, якщо не враховувати попаді, з однієї лише родини провіантського чиновника Цибисова (Даміс, новий начальник Раїма, що змінив Матвєєва, прибув в укріплення з дружиною, здається, морганатичною, й дочкою дещо пізніше). Дочка Цибисова, гарненька дев’ятнадцятирічна брюнетка, заволоділа всіма серцями укріплення. Найсильніше така любовна гарячка відчувалася в перших числах кожного місяця, коли голови офіцерів іще не встигли прийти в норму після безперервних пиятик (вшанувань Бахуса). Бідна дівчина в ці дні вислуховувала до десяти освідчень, про які наступного ж дня, після витверезення, винуватці забували. От саме на цей наплив матримоніальних почуттів у п’яні серця Шевченко й намалював карикатуру. Він зобразив усіх залицяльників, які йшли до будинку Цибисова просто з палатки маркітанта. Серед інших офіцерів Тарас Григорович зобразив і своїх чотирьох найближчих приятелів — поручиків Ейсмонта і Нудатова, а також двох лікарів — Лаврова й Кількевича. Винуватниця демонстрації сиділа в обіймах матері біля входу в юламейку, а над ними в позі боксера височіла постать обуреного батька, що лопатою погрожував женихам. Ця велика, близько аршина завдовжки, карикатура була накреслена пером на великій чистій дошці звичайного дерев’яного нефарбованого стола, що стояв у наметі. /204/

Ось у яких умовах прожив поет найкращі роки свого життя, ті, коли найбільше виявляється сила і творча наснага людини...

Та яке ж інше життя могли створити решта товаришів його — піонери заселення «степової Росії», Росії каракалпаків, тигрів, сипучих пісків і страшенних зимових буранів, які заносили снігом невибагливі глинобитні мазанки чи то села, чи то кріпості? Не кажучи вже про книги чи газети, у віддалених степових укріпленнях часто не вистачало навіть провіанту. Якось офіцери Раїма одержали «циркулярне» запрошення від одного з товаришів «пити чай із цукром». Помилуватися цукром, якого вже майже місяць як не стало, зібралися всі офіцери, був тут і Шевченко. Виявилось, що жартівник-хазяїн, відшукавши грудочку цукру, яка випадково завалялась десь у чемодані, підвісив її на мотузочку над столом і запропонував присутнім пити чай, поглядаючи час від часу на єдину вцілілу в укріпленні грудочку цукру.

Влітку 1849 року Шевченко їздив з Бутаковим в Аральську експедицію. Якою була та експедиція, що дала вона поету, п. Нудатов, котрий залишився в Раїмі, не знає, та й багато чого навіть із баченого й чутого за довгі сорок років від 1848 по 1889 рік випало з його пам’яті. І не дивно. Слава Тараса Григоровича, ця примхлива коханка, яка звичайно увінчувала своїх обранців по закінченні всіх їхніх життєвих хвилювань, слава поета засяяла набагато пізніше, ніж час, про який ми писали, і аж тоді Нудатов дізнався, з ким колись звела його доля.

І тепер у його спогадах, уже оповитих серпанком минулого, симпатичний образ вигнанця-поета вимальовується зовсім невиразними штрихами. Нас пощадив лише окремі епізоди, та й то визначні, а деталі спілкування Нудатова з поетом зникли за непроникним серпанком минулого.

«Шевченко часто читав нам свої вірші, — каже Нудатов, — і я ніби зараз чую його м’який, співучий, голублячий голос. Пам’ятаю, як одного разу навесні ми вийшли з ним на сонечко й посідали на глинобитних лавах біля південної стіни солдатських казарм. Ми були самі й сиділи мовчки. Довго дивився Тарас Григорович на жовтувато-білі піски голого степу, що, здавалося, яскраво блищали, і почав читати мені якісь уривки на своєму рідному наріччі.

Я вже не пам’ятаю їх змісту, але в мене залишилося в пам’яті одне слово, начебто назва поеми — „Наймичка“».

Ні солдатська шапка, ні тягар вигнання не змогли вивітрити з засмученої душі — душі поета — рідних звуків його далекої батьківщини. /205/

Д. Г. Клеменсов

ДЕЩО З ЖИТТЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В РАЇМІ

Вперше надруковано (в іншій редакції) в газ. «Южный край», 1890, 81 грудня, № 3435; в переказі М. Комарівни — українською мовою — «Зоря», 1891, № 5, с. 91 — 94. За автографом ЦНБ АН УРСР опубліковано в кн.: Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. К., Держлітвидав України, 1957, с. 50 — 69. Подається за автографом (Відділ рукописів ЦНБ АН УРСР, I, 316).

Д. Клеменсов — псевдонім Монтвида Дмитра Григоровича, російського письменника і журналіста, співробітника періодичних видань 70 — 80-х років, автора збірки «По волнам. Рассказы и сценки», СПб., 1887. Цікавився творчістю Шевченка; взяв за епіграф до свого оповідання «Христос воскрес» рядки з поеми «Гайдамаки» в російському перекладі. Живучи в Пензі, зустрічався там з Е. В. Нудатовим (на той час управителем відділення дворянського та Селянського банку), від якого і записав спогади про перебування Шевченка в Раїмському укріпленні. Рукопис спогадів був надісланий до журналу «Киевская старина» разом із супровідним листом від 30 березня 1889 р. (Відділ рукописів ЦНБ АН УРСР, III. 4019), однак у «Киевской старине» спогади Опубліковані не були.

Рукопис Д. Клеменсова цікавий насамперед тим, що в ньому збережено — зі слів очевидця Е. Нудатова — деякі подробиці перебування Шевченка в Раїмському укріпленні. Разом з тим у тексті Д. Клеменсова є ряд неслушних акцентів і висновків (зокрема, щодо причин Шевченкового заслання: мемуарист безпідставно вважає однією з них якісь «непристойні» малюнки), а також виразне намагання ідеалізувати постать царя Миколи І і виправдати його жорстокий вирок українському поетові й художнику. З огляду на це тут передруковується тільки та частина рукопису Д. Клеменсова, яка містить записані ним спогади Е. Нудатова.

Нудатов Ераст Васильович (нар. 1828 р.) — вихованець Неплюєвського кадетського корпусу в Оренбурзі, прапорщик 4-го Оренбурзького лінійного батальйону. 1848 року потрапив до Раїмського укріплення, де зустрічався з Шевченком. Згодом став земським діячем, служив у Самарсько-Нижегородському банку.

...з офіційної атестації командира... — Мається на увазі відповідь майора Д. Мєшкова від 10 березня 1848 р. на запит вищого начальства про поведінку Шевченка в Орській кріпості («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 259). У записі Д. Клеменсова цей документ цитовано за статтею: Гаршин Е. Шевченко в ссылке. — «Исторический вестник», 1886, № 1, с. 66 — 73.

Начальником укріплення тоді був Єрофеєв... — Підполковник Єрофєєв Степан Єгорович командував Раїмським укріпленням до кінця 1848 p., коли був звільнений за службові упущення та пияцтво. Шевченко був свідком його самодурства та жорстокого поводження з підлеглими, про що й розповідав Нудатову.

...у нас в портрет Е. Нудатова, намальований Шевченком... — Доля згаданого тут портрета не відома.

...генерал Федяєв... — Ідеться про генерал-майора Федяєва Логвина Івановича (нар. 1794 p.), командира 1-ї бригади 23-ї піхотної дивізії. Був відомий /459/ своєю чесністю й гуманністю, прихильно ставився до Шевченка, підтримував клопотання друзів про полегшення його долі.

Прибув Шевченко в Раїм... — В Раїмському укріпленні Шевченко перебував тричі: з 19 червня по 25 липня 1848, під час підготовки шхун до початку Аральської експедиції; з січня по квітень 1849 р. (саме тоді з ним і познайомився Е. Нудатов) та з кінця вересня по 10 жовтня 1849 p., повертаючись до Оренбурга після закінчення Аральської експедиції.

Васильєв Олексій Степанович (нар. 1816 р.) — інженер-прапорщик, гарнізонний інженер Раїмського укріплення.

Шкуп Владислав Адамович (1799 — 1863) — капітан, командир роти 4-го Оренбурзького лінійного батальйону. (Мемуарист помилково називає його «Шкуль»). Поляк за національністю, брав участь у польському повстанні 1830 р. Потрапивши в полон, вступив на російську службу, 1833 р. притягався до слідства у справі «польської змови» в Оренбурзькому краї.

Богданович Павло Іванович — поручик, субалтерн-офіцер роти 4-го Оренбурзького лінійного батальйону.

Цибисов Михайло Васильович — губернський секретар, наглядач Раїмської крамниці Оренбурзької польової провіантської комісії. До його дочки Цибисової Анастасії Михайлівни (нар. 1833 р.) залицялися офіцери, зображені на жартівливому малюнку Шевченка. 1850 року вона вийшла заміж за одного із зображених на Шевченковій карикатурі — прапорщика Ейсмонта Густава Карловича.

Даміс Яків Якович — майор, зайняв посаду командира 4-го Оренбурзького лінійного батальйону в грудні 1848 p., у травні 1849 р. став начальником Раїмського укріплення. Помер у Раїмі в грудні 1850 р.

Лавров Арсентій Михайлович — титулярний радник, молодший лікар Раїмського лазарету. Приятелював із Шевченком, разом з ним написав із Раїма листа до О. Макшеєва від 26 березня 1849 р. (див.: «Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР». К., Наукова думка, 1966, с. 16 — 17, Однак підпис А. Лаврова розшифровано там неточно).

Кількевич Сильвестр Станіславович (нар. 1813 р.) — титулярний радник, старший лікар Раїмського укріплення, поляк за національністю. Навчався у Віленській медико-хірургічній академії, за зв’язки з польським визвольним рухом 1843 р. був переведений на службу в Оренбурзький корпус. Підтримував зв’язки з польськими політичними засланцями, приятелював з Шевченком у Раїмі.

Попередня     Головна     Наступна