[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 205-225.]

Попередня     Головна     Наступна            





О. І. Макшеєв

ПОДОРОЖІ ПО КИРГИЗЬКИХ СТЕПАХ І ТУРКЕСТАНСЬКОМУ КРАЮ


МІЙ ПЕРШИЙ ПОХІД НА СИРДАР’Ю І ПЕРЕБУВАННЯ В РАІМІ


ПРИЇЗД ДО ОРЕНБУРГА І ПРИЗНАЧЕННЯ В СТЕП


...23 грудня 1847 року я приїхав на службу в генеральний штаб до Оренбурга, а влітку 1848 року мені пощастило вже зробити тривалу подорож по киргизькому степу. Генерал-квартирмейстер головного штабу, генерал-ад’ютант Берг в листі до корпусного командира просив відрядити мене і ще двох молодих офіцерів генерального штабу, Каведєєва та Лео, в степ для визначення порядку просування загонів і ознайомлення з місцевістю. У зв’язку з цим спочатку мені було наказано йти із загоном, що мав з Новопетровського укріплення почати зйомку Усть-Урту, але одержані незабаром відомості про скупчення хівинців на Усть-Урті примусили корпусного командира відкласти цю зйомку, і я одержав розпорядження перебувати при загоні, який дістав завдання робити зйомку в пісках Каракум, і при цьому: по-перше, щоденно вести докладний подорожній журнал і, крім того, скласти опис пройденого шляху, маючи на увазі зокрема: а) найголовніші предмети місцевості, що заслуговують на увагу з воєнного боку, а саме: дороги, річки, озера, болота, колодязі, гори, піски, пасовиська й луки і т. ін., і б) відомості про киргизькі роди й аули, а також про сусідні азіатські володіння, якщо трапиться нагода їх зібрати, і, по-друге, вибрати між Уральським та Раїмським укріпленнями проміжний пункт для побудови форту, подібного до Карабутакського. А перед тим, як ми вже мали вирушати у степ, корпусний командир передав мені усний наказ перебувати при командирі 2-ї бригади 43-ї піхотної дивізії, генерал-майорі Шрейбері, призначеному командувати загонами й транспортами в степу та інспектувати укріплення, а після прибуття в Раїм дозволив вирушити з лейтенантом Бутаковим в Аральське море для опису його берегів; певна річ, я не пропустив нагоди скористатися з цього дозволу.




ПРИГОТУВАННЯ ДО ПОХОДУ


Одержавши призначення в степ, я мусив потурбуватись про засоби до існування на весь час свого перебування там, бо в степових укріпленнях у той час торгових крамниць іще не було. Хоч кожному офіцерові й видавалась у степу солдатська порція сухарів, крупів, м’яса й горілки, але, не звикши до солдатської їжі, я все-таки мусив запастися на півроку значною кількістю провізії, а саме: пшеничними сухаря.ми й борошном, коров’ячим маслом, закупореним у пляшки, чаєм, цукром, вином, сигарами та ін. Виявилося також, що, крім білизни, літнього одягу і взуття, треба взяти з собою похідний посуд, похідні меблі, тобто скла-/206/дане ліжко з матрацом, стіл і стілець, збрую для одного верхового й пари упряжних коней та інше. І все це треба було узгодити, з одного боку, З найнеобхіднішими потребами, а з другого — з можливостями перевезення всього цього на парі нещасних коней, приречених протягом усього походу щодня і беззмінно тягти свій вантаж, незважаючи на сипучі піски й солончаки, на цілковиту часом відсутність води й паші. Коней офіцерам давали казенних, замість підйомних грошей, на які Обручов був скупий. Крім того, для бівуаків офіцерам видавалися джеломейки, тобто невеличкі киргизькі кибитки, або круглі повстяні гостроверхі намети. Я не знаю нічого зручнішого для походу за джеломейку. Вона чудово захищає як від палючої спеки, так і від холоду й дощу, може відкриватися для вентиляції з будь-якого боку й згори, ставиться і прибирається надзвичайно швидко, не більше як за п’ять хвилин. Одне тільки незручне, що вона трохи заважка: верблюд везе не більше двох, а підвода не більше трьох джеломейок.

Закінчивши головніші приготування, я виїхав з Оренбурга на поштових 2 травня і трохи більш ніж за добу прибув до Орської кріпості. Спокійна цілий рік кріпость і станиця під час вирядження транспортів у степ надзвичайно пожвавлювалась. Вулицями снували козаки, башкири й киргизи, піші та кінні, а скрізь навколо стояли таборами обози, табуни коней та інше. Корпусний командир із своїм почтом і ті, що постійно служили в Орську, метушилися з раннього ранку до пізньої ночі...




ВИСТУП


11 травня виступив з Орська в степ головний раїмський транспорт, при якому я перебував. 1500 підвід витяглися вздовж дороги двома лініями, кожна по три ряди, і зайняли вглиб понад версту. Рота піхоти з двома гарматами розташувалась попереду між лініями, а дві сотні козаків обабіч і позаду. Відслужили напутній молебень, і транспорт рушив. Корпусний командир проводив його верстов зо три, а потім, ставши із своїм почтом на узвишші, пропустив повз себе й попрощався з усіма. Я їхав з провідниками киргизами попереду і був уже далеко, коли за мною прискакав ад’ютант корпусного командира, котрий згадав, що не попрощався зі мною.

Перше враження, яке справив на мене киргизький степ, було дуже сумне. Сонце немилосердно палило неозору рівнину, порослу жовтою, уже висохлою ковилою. Пилюка, збита підводами, широкою смугою закривала частину обрію. Навколо панувала тиша, і тільки розмірене й сумовите рипіння коліс порушувало цю мертву тишу. Козаки й башкири похнюпили носи. Солдати завели було пісню, та швидко замовкли. Навіть коні, ніби передчуваючи, що перед ними лежить далека й важка дорога, ліниво і мляво тягли свої вози. Тільки киргизи, наші провідники та посильні, безтурботно і весело їхали попереду, поглядаючи на всі боки, немов бачили у цій безмежній пустелі якусь особливу красу.

Увечері, коли транспорт зупинився на ночівлю, люди заходились порати коней і готуватись до відпочинку. Спека вже спала, і почало смеркати. Запалали вогнища. Біля казанів, у яких варилась проста похідна /207/ їжа, збиралися помалу групи відпочиваючих після виснажливого першого переходу, і звідусіль чути було жваву російську, татарську і ту особливу мову, якою розмовляють росіяни з татарами й розуміють одне одного. Серед загального пожвавлення особливо вирізнялися поблизу, в солдатському таборі, веселі жарти й сміх, а віддалік тиха пісня башкира, яку супроводили звуки чебезги. Потім усе замовкло, заспокоїлось, і тиша порушувалась тільки форканням та іржанням коней та ще окликами вартових, які раз у раз лунали навколо табору. А небо було безхмарне й ясне, чисте повітря відсвіжувало після задушливого дня, і на душі жодних турбот і тривог, що непомітно підточують життя у місті. Ніч згладила важкі враження дня, я почав звикати до степу і згодом постуново полюбив його.




ПОХІДНА ОБСТАНОВКА


З наступного дня похідне життя набрало одноманітного характеру. Транспорт виступав після ночівлі о шостій годині ранку, рухався із швидкістю від трьох до чотирьох верст на годину, стаючи напівдорозі на одногодинний привал, і закінчував перехід після полудня. Черепаше просування, при одноманітності степової природи і цілковитій відсутності поблизу людських осель, киргизьких аулів, що відкочували далеко вбік від російських загонів, і ще в таку спеку під сонцем, яке заливало яскравим світлом усю навколишню рівнину, на якій нема де спочити втомленим очам, було нестерпне і фізично, і морально. Та нарешті наставав час зупинятися на ночівлю. Я з провідником і кількома козаками їхав уперед вибирати місце для розташування транспорту. Провідник, що ходив зі мною у всі походи по степах, шановний старий Агау, знав топографію степу до найменших подробиць, як свої п’ять пальців. Хоч він і не розмовляв по-російському, та потроху ми навчились розуміти один одного. Перший же час перекладачем між нами був один із посильних, Алмакуров, який добре розмовляв по-російському. Замолоду Алмакуров був відважним і сміливим джигітом і полюбляв займатись барантою — викраденням чужої худоби. Якось він надумав побарантувати в нас на лінії, але його схопили і віддали в солдати. Таким чином він несподівано зробив мандрівку в Архангельськ, Петербург 1 Фінляндію; а прослуживши двадцять п’ять років у Вільманстрандському піхотному полку, одержав відзнаку за бездоганну службу й унтер-офіцерське звання, вийшов у відставку, повернувся в рідні місця, одружився і знову став кочовим киргизом, але більше не займається барантою. Розташування транспорту на ночівлю у певному порядку в перші дні було вельми утруднене, через те що башкири не розуміли по-російському, і тривало значно більше години, але згодом, коли вони зрозуміли, чого від них вимагають, діло пішло на лад, і все виконувалося з разючою точністю в найкоротший час.

Коли після всіх клопотів з транспортом, втомлений, я заходив під тінь своєї джеломейки, вмивався й сідав до чаю, то відчував таке задоволення, таку насолоду, яких не може дати місто з усім його вишуканим комфортом. Розумові сили відсвіжувались разом з фізичними, думки потроху яснішали, і з’являлась потреба говорити й слухати. У цей час /208/ зав’язувались жваві розмови з найрізноманітнішими за своїм розвитком людьми, починаючи від освіченого лікаря до наївного башкира...




ПАЛ


На другий день після нашого виступу ми бачили вдалині пал, тобто вогонь, пущений киргизами по степу, щоб спалити стару ковилу і дати можливість рости новій, і довго милувались, як спочатку окремі вогники поступово зливались у суцільні нитки, над якими стояла велика заграва. На бажання генерала Шрейбера Шевченко намалював аквареллю цю імпровізовану ілюмінацію і подарував йому свій малюнок.




ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ ОР


14 травня транспорту потрібно було переправитись через річку Ор, а оскільки вода стояла висока, то генерал доручив мені з лейтенантом Бутаковим навести плавучий міст. Справа ця була нелегка, через те що, використовуючи при будівництві мосту колоди й канати, які перевозились в укріплення, ми не мали права різати їх. А проте за кілька годин міст був готовий, і по ньому без перешкод пройшли війська, гармати й підводи. Після переправи транспорту було зроблено першу днівку в степу.




Т. Г. ШЕВЧЕНКО


На першому переході я познайомився з Т. Г. Шевченком, який, служачи рядовим в Оренбурзькому лінійному № 5 батальйоні, був відряджений, на прохання лейтенанта Бутакова, в описову експедицію Аральського моря для знімання берегових видів. Я запропонував нещасливому художникові й поету пристановище на час походу в своїй джеломейці, і він прийняв мою пропозицію. Весь похід Шевченко проробив пішки, окремо від роти, у цивільному благенькому пальті, бо в степу ні від кого, а надто від нього, не вимагалось дотримання форми. Він був веселий і, як видно, дуже задоволений привіллям степу і зміною свого становища. Похідні умови його нітрохи не обтяжували, та коли, після тривалого походу, ми приходили в укріплення, де мали можливість замінити сухарі та воду на свіжий хліб і хороший квас, Тарас Григорович жартівливо звертався до мого слуги із словами: «Дай, братику, квасу з льодом, ти знаєш, що я не так вихований, щоб пити просту воду». Він багато розповідав про свої дрібні злигодні, але про великі політичні ніколи не казав і слова. Особливо свіжа у мене в пам’яті розповідь Шевченка про школу, в якій він учився... Інша його розповідь — про початок солдатського життя. «Коли мене привезли в Оренбург, то представили корпусному, дивізійному та бригадному начальникам і потім в Орській кріпості — батальйонному та ротному командирам. У міру пониження ступенів військової ієрархії зі мною поводились усе грубіше й грубіше, і коли черга дійшла до ротного командира, він пригрозив мені навіть різками, якщо я погано поводитимусь. Щоб захистити себе від наруги, я вдався до дуже простого і, як виявилось, вельми дійового засобу: купив дуже /209/ багато горілки і зовсім мало закуски, запросив ротного командира і кількох офіцерів на полювання і напоїв їх. Відтоді стосунки наші стали якнайкращими, а коли частування починало забуватись, я повторював його». Єдина книга, яку Тарас Григорович мав із собою, була слов’янська біблія, а втім, він читав її мало й ніколи нічого не писав.




ДЖАНГИС-АГАЧ


26 травня, за кілька верст до Карабутака, ми побачили ліворуч від транспортної дороги джангис-агач, одне дерево, і поскакали до нього. Цим єдиним на всьому шляху від Орська до Раїма деревом був осокір, до двох сажнів в обхваті біля кореня і заввишки сажнів п’ять. На ньому було гніздо тальги, птаха з породи орлів. Киргизи вважали це дерево священним, аулів, і прикрашали його різними ганчірками. Не менш священним воно було й для російських мандрівців у літню спеку в степу, яскраво залитому палючими променями сонця, без вершка тіні, де міг би спочити погляд. Мало хто з верхівців проїжджав дорогою, не звернувши до джангис-агача й не відпочивши в його затінку. Але тепер і киргизи, і росіяни позбавлені цієї відради, бо якомусь п’яному козачому офіцерові спало на думку для власної забави зрубати й спалити дерево. І цей варварський вчинок лишився безкарним, наче це не кримінальний і не наймерзенніший злочин. Малюнок джангис-агача зберігся в альбомі киргизького степу, виданому Залеським у Парижі.




ЗАСНУВАННЯ КАРАБУТАКСЬКОГО ФОРТУ


Вранці 21 травня, після молебня, відслуженого священиком, який їхав до Раїма, в присутності генерала Шрейбера та інших осіб із транспорту, що стояв тоді на днівці, було закладено на річці Карабутак форт на 50 чоловік гарнізону. Після закладки будівник форту генерального штабу штабс-капітан Герн запросив нас до себе на обід. Ми пробенкетували до пізнього вечора і коли повертались у табір, то нас мало не підстрелили надто вже пильні башкири, які займали аванпости, через те що ми не знали пароля. Наступного дня священик, ображений, що його не запросили на обід, встигши уже, за власним його виразом, наповнитись духом, тобто спиртом, обернувся в бік форту й, урочисто знявши руки вгору, прорік: «Хай не буде благословення божого над фортом сим!» Вигук цей супроводжувався нескінченним лементом попаді, яка ще більш за свого чоловіка любила наповнювати себе духом. Це був один із багатьох бешкетів, які зчиняло згідливе подружжя в поході й потім У Раїмі...




УРАЛЬСЬКЕ УКРІПЛЕННЯ


30 травня транспорт прибув до Уральського укріплення й отаборився за кілька верст від нього. Укріплення побудовано редутом, кожен бік якого має 55 сажнів у довжину і складається з бруствера з ровом звичайного польового профілю; всередині всі будівлі, житлові й нежитлові, складено з необпаленої цегли і вкрито очеретом. Ця перша людська осе-/210/ля, після тритижневого походу, справила на всіх надзвичайно приємне враження, чому багато сприяли і зустріч з новими людьми, і ще більше свіжий хліб після сухарів, чудовий холодний квас після теплої води і взагалі різноманітніша їжа. Триденний відпочинок біля укріплення явно освіжив усіх, і ночами, при ясному небі й сріблястому світлі місяця, у таборі довго лунали то протяжні, то веселі звуки російської хорової пісні. В Уральському укріпленні раїмський транспорт, кінний і верблюжий, переформувався в два ешелони, по 500 возів і 1000 верблюдів кожний. Прикриття було підсилене з уральського транспорту, що склало разом: одну роту піхоти, п’ять з половиною сотень козаків і чотири гармати, З першим ешелоном їхав лейтенант Бутаков із своєю командою, а з другим, що виступав далі в похід 3 червня, генерал-майор Шрейбер.




ПОХІД ЧЕРЕЗ КАРАКУМ


Перехід через піски Каракум надзвичайно важкий. Кінний транспорт був споряджений в Орську дуже скупо з однокінних підвід, які могли везти по 20 пудів вантажу. До Уральського укріплення дорога була здебільшого тверда, недостачі води й паші не відчувалося, сильна спека ще не починалась, тому транспорт дійшов благополучно. У цей час можна було навіть стежити, щоб він, просуваючись, не розтягався; і коли несправність у якійсь підводі зупиняла всі інші, що рухались за нею, то її відтягали набік і після полагодження знову вводили в лінію.

Але в Каракумі, через сипучі піски, велику нестачу води й паші та посилення спеки, коні страшенно стомлювались. Підводи розтягались під час руху на 10, 15 і навіть 20 верст, порядку не було ніякого, коні падали, у вози підпрягали козачих коней, робили раз у раз днівки, і, незважаючи на все це, транспорт насилу дотягся до Раїма.

Верблюжий транспорт дійшов до Уральського укріплення також благополучно, тому що рухався окремо від кінного, але тут верблюдів з’єднали з повозками в три зовсім однакові ешелони. Захід цей виявився вкрай непрактичним. Бажання пристосувати рух верблюдів, які роблять звичайно від чотирьох до п’яти верст на годину, з рухом змучених коней, що насилу тягли свої вози, ішло на шкоду верблюдам. Крім того, кожен ешелон був такий великий, що для нього не вистачало води в кудуках. Кудуки спроможні напувати до 1000 голів худоби, а в ешелоні їх було до 2000. Через це, звичайно, ще більше терпіли нещасні коні.

Становище військ було не набагато краще, ніж упряжної та в’ючної худоби. Перехід кінчався тільки надвечір, і тому люди, що більшу і найважчу частину дня перебували в поході, знемагали від повільного і безладного просування, з безперервними зупинками, які робились для того, щоб зачекати підводи й подати їм допомогу, від пилюки, що в пісках укривала обличчя товстим шаром, ніби маскою, нарешті, від нестерпної спеки й спраги. На половині переходу давався привал на одну годину, та оскільки він припадав звичайно на найжаркішу частину дня і на безводному місці, то, відбираючи тільки час від ночівлі, не відсвіжував, а ще більше стомлював людей. Та й ночівля приносила їм мало відпочинку. Одразу після зупинки величезного і різношерстого транспорту починався важкий клопіт з водопоєм, особливо коли розташовувались /211/ далеко від кудуків, порання коней і верблюдів та інше; а на ніч значна кількість людей виходила в караули. Начальство, турбуючись найбільше про буквальне виконання інструкції корпусного командира, у якій на перше місце було поставлено цілість і безпеку транспорту, зовсім забувало про збереження сил військ і призначало в караули навіть більше третини всієї кількості людей. Люди, не маючи відпочинку, стомлювались і, звичайно, не могли виконувати й караульної служби належним чином. А тим часом її можна було значно полегшити, зменшивши надмірно велику кількість постів...




ОСТАННІЙ ПЕРЕХІД


На Камишли-баші ми вперше зустріли киргизькі аули. Це були житла агенчів, землеробів, що вкрай зубожіли від варварських набігів хівинців. У брудних кибитках з очерету, що заміняв кошму (повсть), не видно було ніякого майна. Чоловіки й жінки були ледь прикриті якимось лахміттям, а діти, навіть старші дванадцяти років, ходили голі. Ні в кого не було ні коня, ні корови, ні барана, і тільки в небагатьох лишилося по козі. У таких злиднях жили в 1848 році всі киргизи, що займалися хліборобством в околицях Раїма.

19 червня вранці, залишивши транспорт, я помчав уперед у Раїм із султаном Галі, який зустрічав свою дружину, що їхала з нами від Уральського укріплення. Ми проскакали всі 25 верст легкою риссю, ні разу не змінюючи алюру, по-киргизьки. Спершу така їзда була важка, але потім я до неї звик і мені здавалось, що вона найспокійніша і для вершника, і для коня. Тільки на половині дороги ми зупинились на короткий час, щоб випити по чашці кумису, який діяв на мене точно так, як і киргизька їзда. Перша чашка була неприємна, але потім я прийшов майже до того ж самого переконання, що й киргизи, — на світі немає кращого напою за кумис.

Під’їжджаючи до Раїма, ми зустріли багато солдатів, що йшли невеликими групами зустрічати своїх жінок; Обручов виписав їх з місць проживання, і вони йшли з нашим транспортом. Один із солдатів спитав мене, чи немає в транспорті його жінки, з якою він не бачився дев’ять років. Я був збентежений його запитанням, бо кілька днів тому вона народила в поході, та, після хвилинного вагання, вирішив сказати йому правду. Поважний служивий зовсім цим не засмутився і, як розповідали потім, зустрів жінку й дитину ніжно і ласкаво, та коли випив на радощах горілки, побив породіллю за зраду, а другого дня знову був до неї добрий і ніжний.




РАЇМСЬКЕ УКРІПЛЕННЯ І ПЕРЕДОВІ ПОСТИ


Раїмське укріплення було збудоване у вигляді неправильного багатокутника на мисі нагірного берега Сирдар’ї, що круто здіймався сажнів на 17 над розливами річки, які утворюють, із сходу й заходу від мису, озера Раїм та Джалангач, а з півдня — протоку між ними, завширшки півверсти й завглибшки понад сажень. Береги озер, протоки і значна частина прибережної смуги Сира, що сягає від однієї до двох верст /212/ завширшки, були в 1848 році поспіль укриті густим і високим очеретом. Решта берегової смуги виділялась із розливів завдяки чудовим за своєю простотою і доцільністю гідравлічним роботам місцевих жителів, за переказами, каракалпаків, що мешкали тут іще на початку минулого століття. З метою створити з раїмських розливів хороші зимовища і навіть місця, придатні для іригаційного хліборобства, вони дали певний напрямок руслу річки, зробивши вздовж неї, на протязі 20 верст від Тальбугута до Аман-уткуля, насип з аршин заввишки і завширшки, а для припинення напливу води з горішніх розливів насипали від Тальбугута, перпендикулярно до річки, греблю до нагірного берега у 280 сажнів завдовжки, близько сажня завширшки й аршинів зо два ааввишки. Ці два насипи, зменшивши кількість води в раїмських розливах, утворили біля річки смугу сухої землі, зручну для осель і для хліборобства. А для того, щоб не загинула на ній рослинність, місцеві жителі пускали іноді воду в долину, прокопуючи для цього береговий насип. Оселившись на Раїмі, росіяни додали до місцевих споруд іще одну. Одразу ж після заснування укріплення виникла доконечна потреба влаштувати зручне сполучення його з берегом річки, де збудували пристань для суден. З цією метою гарнізон укріплення негайно взявся до спорудження греблі через протоку, що з’єднувала озера Раїм та Джалангач. Роботи проводились у холодну осінню пору і переважно у воді, тому збільшились хвороби і смертність, звичайні на новому місці, коли треба зводити багато нових споруд. Гребля, завдовжки версту, була готова тільки під осінь 1848 року, а до того часу сполучення Раїма з пристанню здійснювалось за допомогою байдар та інших невеликих човнів по розчищеному серед очерету проході.

Місце розташування Раїма, оддалік від річки й особливо від моря, а також загальна думка про пасивне значення укріплення та про непрохідність Сирдар’ї як державного кордону, що склалась іще при його заснуванні, природно, спричинилися до зайняття кількох передових постів, а саме: біля пристані на Сирдар’ї для охорони дрібних суден та шлюпок, на острові Косаралі, що прикривав гирло Сира, з метою охорони суден, призначених для плавання морем, і, нарешті, на ближчих до укріплення переправах через Сир — Тальбугуті й Аман-уткулі. На кожному з цих постів перебувало до 50 чоловік і зводились казарми та інші приміщення, а також рились окопи з ровами.




ПЕРЕБУВАННЯ В РАЇМІ


У Раїмі, поки закінчували складати шхуну, мені довелося прожити більше місяця. Будівлі в укріпленні, такі самі, як і в Уральському, були ще далеко не всі готові, й тому я розташувався серед площі в кибитці, повернутій дверима до напівзруйнованої могили батиря Раїма, від якої дістали назву урочище й саме укріплення. Могила вважалась у киргизів священною, і тому Обручов залишив її серед укріплення; але згодом вона була зруйнована за розпорядженням підполковника Т., який інспектував у 1852 році степові укріплення. Повернувшись до Оренбурга й обідаючи на кочовищі в корпусного командира генерала Перовського, Т., серед загальної тиші, завів розмову: «А ось у Раїмі була /213/ киргизька могила, то я наказав її зруйнувати». — «Навіщо?» — сухо спитав Перовський. «Та яка з неї користь?» — наївно мовив Т. «А ви бачили корисні могили?» — що сухіше зауважив Перовський. Т. знітився й слова більше не казав про свої мудрі розпорядження.

У кибитці жив зі мною Т. Г. Шевченко. Ранками він малював з мене портрет аквареллю, але схожість йому не давалась, і тому він його не закінчив. Руки й почасти одяг доробив потім козак Чернишов, рідний брат відомого художника, і в такому вигляді портрет зберігся в мене. Він дорогий мені як чудова картинка і як пам’ять про Шевченка.

Товариство в Раїмі було невелике, але дружне. Тоді ще існував спільний стіл, який рятував офіцерів від нудьги, самотності та пияцтва й давав їм змогу мати смачний і дешевий обід. Певна річ, все привозне було страшенно дороге й недоступне для бідних офіцерів, але вони одержували даром м’ясо від казни та зелень з городів біля пристані й могли купувати дешево рибу. При мені купили одного разу живого осетра вагою з пуд за 50 копійок. А втім така дешевизна зумовлювалась почасти тим, що сирдар’їнські байгуші, бідняки киргизи, не розуміли ще добре значення грошей. Розповідали, що перший час по прибутті на Раїм, солдати розраховувалися з ними, замість срібних грошей, мундирними гудзиками. Спільний стіл проіснував однак не довго, і тепер, на жаль, його немає в жодному з російських степових поселень.

Після обіду я часто ходив на пристань, де Бутаков із своїми матросами діяльно складав шхуну «Константин». Пройшовши від Каспію до Аралу, матроси працювали з раннього ранку до пізнього вечора, незважаючи на нестерпну спеку й міріади комарів. Лише купання вдень і запони вночі трохи рятували їх від цих злигоднів. До пристані часто приходив байгуш киргиз, який зостався біля Раїма, коли сюди прибули росіяни, за що дістав у спадкове володіння клапоть землі на березі Сира. Бідолаху називали Джулбарсом, бо, для розваги росіян, він смішно зображував із себе тигра. Де він тепер і чи лишились у нього нащадки — не знаю.




ПОЇЗДКА ПО ОКОЛИЦЯХ


Під час перебування в Раїмі мені вдалося зробити, разом з начальником укріплення підполковником Матвєєвим і капітаном Шульцом, дві поїздки по навколишній місцевості: першу 27 червня, в якій взяв також участь генерал Шрейбер напередодні свого від’їзду з Раїма, в долину Акгерик, для огляду киргизьких нив; а другу 9 липпя на Тальбугут і вздовж прибережного сирдар’їнського насипу для огляду так званих сіножатей укріплення. Враження від цих поїздок були зовсім різні. У долині Акгерик ми побачили справді великі поля, вкриті майже достиглим хлібом, тоді як на березі Сира — жодного клаптика з чистою луговою травою, без домішки очерету. Біля Сира лише подекуди траплялися сухі місця з низьким очеретом упереміш з сякою-такою травою, а здебільшого нам доводилось пробиратись верхи по воді, іноді по черево коневі, серед очерету заввишки в два кінних вершники. А втім про Хліборобство та сінокосіння на Сирі я говоритиму при детальнішому Розгляді місцевих угідь біля Раїма в 1851 році... /214/




ВІДОМОСТІ З ОРЕНБУРГА ПРО ХОЛЕРУ


24 липня було одержано сумні вісті з Оренбурга. У місті лютувала спустошлива холера, яка забрала протягом десяти днів понад чверть усього населення, тобто 3000 чоловік із 11000 померли. Усі листи були заповнені довгими списками померлих. Перечитування списків справляло на всіх тяжке враження, та незабаром воно поступилось місцем іншим почуттям і думкам. Наступного дня ми переривали всякий зв’язок не тільки з Оренбургом, але й з Раїмом, і вирушали в не звідане ще ніким море, де бозна-що на нас чекало.








ПЛАВАННЯ ПО АРАЛЬСЬКОМУ МОРЮ


ОПИСОВА ЕКСПЕДИЦІЯ


Засновуючи укріплення на Сирдар’ї, за шістдесят верст від її гирла, генерал Обручов звернув увагу й на Аральське море. Море це — одне з найменших на всій земній кулі, через що багато хто з географів називає його навіть озером, а тим часом воно докладно не було відоме й стало предметом багатьох гіпотез. Бажаючи заповнити цю прогалину в географічній науці, Обручов потурбувався про вжиття заходів, щоб одержати вірогідні відомості про нього. Одночасно, з метою одержання від моря можливої користі, йому вдалося створити компанію рибного промислу на ньому, в якій взяли участь головним чином П. В. Голубков та інші московські капіталісти. За розпорядженням Обручова на початку 1847 року в Оренбурзі збудували два двощоглових судна: одне військове «Николай», а друге цивільне «Михаил». Перше призначалось виключно для дослідження моря, а друге для створення тут рибопромислової компанії. Обидва судна потім розібрали й навесні перевезли на підводах за тисячу верст на Раїм, де вони знову були складені й спущені на воду. Шхуна «Николай» одразу ж вийшла в море під командою колишнього моряка поручика Мертваго, але перше плавання її, через пізній час, обмежилось тільки околицями гирла Сира. Навесні 1848 року шхуна знову вийшла в море й обстежила північний його берег. Тим часом в Оренбурзі збудували друге військове судно «Константан», трохи більше за перше, яке таким же способом доставили на Раїм; на ньому лейтенант Бутаков мав того ж року почати систематичний опис Аральського моря...




СИРДАР’Я ВІД РАЇМА ДО КОСАРАЛУ


Сирдар’я тече в глибокому й крутобережному річищі, так що на відстані сажня, найбільше двох від берега людині буде вже з головою, а далі глибина сягає місцями п’яти сажнів. Але незважаючи на це, береги річки нижче Раїма та острови, яких багато на ній, низинні й майже поспіль вкриті очеретом, який заливається, особливо в час повені. Тому Сирдар’я від Раїма до гирла має тільки дві зручні переправи: Аман-уткуль, за 14 верст нижче Раїмської пристані, та Хан-уткуль, за 9 верст нижче Аман-уткуля. Неозорі очерети створюють незручності для /215/ літньої кочівлі киргизів на берегах Сира, зате взимку сюди перекочовує багато аулів. Очерет захищає від холодів та вітрів, крім того, використовується як паливо і корм для худоби, а також як матеріал для плотів, чи салів, з яких киргизи ловлять рибу, переважно сазанів, і на яких переправляються через річку. В гирлі Сира, верст на 15, утворюються відмілини, між якими фарватер дуже мілкий, вузький, звивистий і часто змінюється. За пізнішими спостереженнями Бутакова, взимку, коли крига лежить у багатьох місцях на самому дні, течія води прориває собі під нею шлях і промиває, таким чином, на весну фарватери в 3,5 та 4 фути; але на осінь їх знову заносить до 2 і 2,5 футів. Обміління гирла спричинюється, звичайно, осіданням піску й мулу з перенасиченої ними каламутної річкової води при зустрічі її з морською водою. Процес утворення мілин та островів на Сирдар’ї відбувається так швидко, що прибережним жителям легко за ним спостерігати. Якщо, приміром, сал відірветься од берега і, відпливши на середину, зупиниться на досить мілкому місці, то можна сказати напевно, що незабаром тут виникне острів. Ставши перепоною для вільної течії, сал зупиняє часточки піску й мулу, які несе вода, і вони, осідаючи, поступово утворюють мілину, а потім і низький острівець.

Плавання наше Сирдар’єю було пов’язане з великими труднощами: шхуни то прибивало до берегів, то несло з головного русла в бічні протоки чи рукави, то вони сідали на мілину; тому, незважаючи на швидкість річкової течії, ми прибули до Косарала тільки через дві доби.




ФОРТ І ВАТАГА НА КОСАРАЛІ


Косарал, по-російському зростаючий острів, перекриває Сирдар’ю з моря й розділяє її тут на два гирла, з яких південне зовсім обміліло й заросло очеретом та кугою. А головне русло північного гирла пролягло між Косаральською косою та найближчими до неї островами; фарватер проходить тут попід берегом коси. На самому її кінці розташувалась у 1847 році риболовецька ватага; але незабаром через моряну, вітер з моря, косу затопило, і це примусило рибалок перенести ватагу на інше місце, верст за п’ять від гирла. Для захисту ватаги й морських суден біля неї було збудовано форт з гарнізоном у 50 чи 60 чоловік з числа раїмських солдатів, здебільшого хворих, яким було корисне морське купання. Обидві шхуни пройшли повз ватагу й форт до виходу в море, Де моряки заходилися переносити вантажі з «Николая» на «Константин», скінчивши цю роботу за дві доби...




СКЛАД ТА УМОВИ ОПИСОВОЇ ЕКСПЕДИЦІЇ


30 липня шхуна «Константин» вийшла в море для опису берегів. На шхуні було 27 чоловік, серед них 4 офіцери; але в маленькій офіцерській каюті розмістилося 7. чоловік: начальник описової експедиції Олексій Іванович Бутаков, я, корпусу штурманів прапорщик Ксенофонт Єгорович Поспєлов, корпусу топографів прапорщик Артемій Оникійович Акишев, рядові Шевченко й Вернер та фельдшер Істомін. Цей останній, через відсутність хворих за весь час експедиції, завідував господар-/216/ством на шхуні й записував показання лота й лока, а під час стоянки на якорі полював на березі. Каюта наша була така тісна, що в ній неможливо було ні стояти, ні сидіти; тому вдень усі перебували здебільшого на палубі, а я лишався там і вночі. Разом з незручністю приміщення ми терпіли від великої нестачі харчів і навіть інколи води. Певна річ, вирушаючи в експедицію не з європейського порту, а з невеликої кріпості, щойно заснованої у далекій та безлюдній стороні, ми не могли нічим запастись і мусили задовольнятися майже зовсім зіпсованою провізією, яка була заготовлена в Оренбурзі задовго до початку експедиції, зберігалась, певно, у вологому місці й потім перевозилась під час сильної спеки на відстань понад тисячу верст. Чорні сухарі стали зеленими від плісняви, в солонині завелася черва, а масло було таке солоне, що “з ним неможливо було їсти кашу; тільки горох, певна річ, без жодної приправи, виручав нас, але його давали усього двічі на тиждень, по середах і п’ятницях. Бутаков вивішував іноді на ванту шмат солонини й, коли пили ринду, закусував ним, попередньо знявши з нього ножем білий шар черви і посипавши перцем ту, що вже залізла в пори м’яса; але, як мені здається, він робив це не з гастрономічної примхи чи навіть з голоду, а єдино для приохочення команди. Однак я не міг наслідувати його приклад і в усі негорохові дні харчувався виключно залишками своєї провізії, тобто чаєм із сухарями чи коржиками з рисом. Убога наша трапеза набирала святкового вигляду, якщо комусь щастило застрелити на березі одного-двох птахів чи зловити біля шхуни кілька маленьких рибок, схожих на оселедців, та це траплялось рідко й лише роздратовувало наш апетит. Одного разу Істомін убив з десяток бекасів і морську ворону, чи баклана (pelecanus carbo), птаха, якого вважають непридатним для їжі, й усі заходились коло нього, знехтувавши бекасів, надто вже мініатюрних для наших порожніх шлунків. Вода часом бувала так само погана, як і їжа...

Білизну ми прали завжди у морській воді, й хоч міняли її часто, іноді й двічі на день, але за весь час експедиції не могли позбутися паразитів. У таких некомфортабельних умовах єдиною розвагою нашою у вільний від занять час було читання книжок, яких вистачило тільки на початок кампанії, шахи, купання серед моря біля шхуни, звичайно, при штилі, а головне — висадки на берег, та вони не завжди були безпечні. З гребних суден ми мали тільки двовеслову шлюпку та барку — довгий човен. Шлюпка, привезена у спеку з Оренбурга, розсохлася і дуже текла, пробували засмолити її, та це мало допомагало, а на барці не можна було навіть подумати вийти в море, коли воно хвилювалося, бо море мінливе й після штилю могло раптово розбурхатись. Пам’ятаю дві-три поїздки, коли хвилі перехлюпували вже через борти шлюпки чи барки й коли всі бліді наче смерть мовчки гребли або вичерпували шапками воду; але море нас милувало, ми поверталися благополучно і при першій нагоді знову довірялись мінливій стихії. Так, можна звикнути до небезпек, можна навіть полюбити їх, коли до подолання їх спонукав така сила, як цікавість побачити новий, ще ніким не досліджений куточок землі. Кожен із нас енергійно й залюбки займався своєю справою, ставлячи на другий план випробування та небезпеки, з якими вона була пов’язана. /217/

Результати робіт описової експедиції давно вже стали надбанням географічної науки, але залишилась одна робота, майже нікому не відома, яка тим часом заслуговує на увагу. Кажу про чудовий акварельний альбом краєвидів Аральського моря Т. Г. Шевченка. Через особливі обставини альбом не було допущено до представлення разом з іншими описовими працями, і сам художник подарував його Карлові Івановичу Герну, який дав йому притулок у своїй домівці, в Оренбурзі. Кілька років тому я звернувся до родини покійного Карла Івановича з проханням розшукати альбом і дозволити його видати, але, незважаючи на прихильне ставлення до цього прохання, жоден із Шевченкових краєвидів Аральського моря ще й досі не знайдено.




ПІВНІЧНІ БЕРЕГИ МОРЯ: ОСТРІВ КУГАРАЛ І ПІВОСТРОВИ КАРА-ТЮБЕ ТА КУЛАНДИ


Вийшовши з гирла Сира 30 липня, шхуна вирушила yа захід до Кугарала. Вітер нам не сприяв, була велика хвиля. Бутаков сердився на море, називаючи його розхлюпаною склянкою води, і думав уже повернутися в Дар’ю. Вночі шхуну зірвало з якоря, але ми встигли вдержатись на місці. Я дуже терпів від морської хвороби і за весь час кампанії не міг повністю призвичаїтись до хитавиці. Острів Кугарал лежить усього верст за тридцять від гирла Сира, але шхуна йшла цю відстань дві доби й кинула якір за Південним мисом о першій годині пополудні 1 серпня. Вийшовши на сушу, ми вилізли на прибережні круті глинясті скелі, які височіли сажнів на 25 над поверхнею моря, і з вершини могли бачити весь острів, що мав вигляд солончакового степу, та найближчі до нього береги морів Малого (Кичкине-денгис), на північ від Кугаралу, і Великого (Улу-денгис), на південь від нього. Незадовго до нас Кугарал став місцем сумної події, про яку розповів нам Захряпін. У січні 1848 року сюди перекочувало по кризі кілька аулів з Косаралу, де, через велике скупчення киргизів з їхньою худобою, відчувалася нестача паші й палива. Киргизи, що відкочували сюди, розраховували навесні повернутися назад, але дощ і спричинена ним ожеледиця створили труднощі для перегонки худоби й особливо верблюдів. Через це тільки частина киргизів повернулась назад, і то з великими втратами, а інші, в кількості 46 душ чоловіків і жінок, лишились на Кугаралі, та незабаром у пошуках паші перекочували на острів Бюгаргунди. Тут, на початку липня, юрба усть-уртських киргизів (Чиклинського роду, Карабашівського відділення) напала на них і, захопивши все стадо (500 баранів, 85 голів рогатої худоби, 20 верблюдів та 16 коней), позбавила їх не лише всього майна, але й засобів до подальшого існування. Побоюючись другого нападу, киргизи перекочували на ослах на острів Кіндерлі. Протягом майже трьох тижнів вони харчувалися двома чи трьома баранами, що лишились у них, але цей убогий запас уже кінчався і їх чекала голодна смерть, коли 24 числа вони побачили риболовне судно «Михаил», яке поверталось із затоки Перовського в Сирдар’ю. Рибалки, помітивши сигнал, що їм подавали з острова, наблизились до нього, стали на якір і, /218/довідавшись про становище знайомих їм киргизів, узяли їх на шхуну й перевезли на Косарал, де й висадили 27 липня.

2 серпня шхуна «Константин», завдяки попутному вітру і спокійному морю, пройшла з третьої до одинадцятої години пополудні до мису Кара-тюбе, за яким і стала на якір. Другого дня ми вийшли на берег. Прибережна смуга була всіяна скам’янілими черепашками різних порід, в окремих екземплярах і в конгломератах, іноді досить значного розміру, з яких можна було б виробляти вази, столи та інші речі. Мис Кара-тюбе ще вищий і скелястіший за Південний на Кутаралі. Я видирався на Кара-тюбе з великими зусиллями й риском і вже був сажнів за два від шпиля, коли побачив, що лізти далі не можна, і мусив спуститися вниз, щоб знайти інший підйом. З висоти Кара-тюбе видно, з одного боку, теж голий солончаковий степ, а з другого — частину моря, оточену берегами Кугаралу, Куланди й Барса-кельмесу.

4 серпня, з восьмої години ранку до восьмої вечора, шхуна ішла до півострова Куланди, що дістав назву від слова кулан, чи дикий кінь, і стала на якір за його південно-східним мисом. Берег перед нами був низинний, але він підвищувався праворуч від шхуни мисом, а ліворуч вапняковими пагорбами, помітними з моря на далеку відстань. Вранці, коли ми вирушили до берега, через відмілину шлюпка не змогла підійти до нього ближче, ніж на півверсти, і ми змушені були пройти цю відстань пішки по воді. Вийшовши на піщаний берег, всипаний, проте, камінням, ми побачили сарану, яка хмарами налетіла на очерет і за короткий час об’їла його так, що лишилися самі тільки стебла. За очеретами й чагарником підіймався сажнів на три над рівнем моря нагірний берег з кам’янистим солончаковим грунтом і вельми бідною рослинністю. Повернувши праворуч, ми пішли до мису. Понад берегом було розкидано шматки кам’яного вугілля, мабуть, вимиті морем. Найбільший з них був завдовжки й завширшки більше фута та до п’яти дюймів завтовшки і лежав під водою біля самого берега. Знахідка ця дуже обрадувала Бутакова, який мріяв про пароплавство на Аральському морі, і він заходився шукати шари вугілля. Ідучи далі, я знайшов дуже цікавий пагорб Досить значної висоти, що утворився весь із осадів скам’янілих черепашок, серед них траплялися також і шматки скам’янілого дерева. Усі зібрані мною скам’янілості й штуфи з берегів Аральського моря я передав згодом Пешелю, який, розібравши їх, відіслав, якщо не помиляюсь, до музею Гірничого інституту. На віддалі півверсти за пагорбом височів другий, від якого починався низинний перешийок, завдовжки з півверсти й завширшки не більше двох сажнів, що з’єднував півострів Куланди з мисом Ізенарал і, видно, дедалі більше затоплювався водою. Таким чином, Ізенарал має вигляд острова, завдовжки 17 сажнів, завширшки близько 80 сажнів, і від шести до семи сажнів піднімається над водою. На південному кінці мису, який найбільше зазнає дії хвиль, виступав вапнякова скеля, що поступово підмивається і руйнується; в ній утворилося десятків півтора невеликих ущелин, оточених стрімкими, іноді зовсім прямовисними контрфорсами. Східний край мису являє собою перпендикулярну стіну, біля підошви якої лежить кілька великих і дуже багато дрібних уламків скелі. Північна частина не така стрімчаста і тут можна навіть вибратись на шпиль. Взагалі весь мис оточений, більш ніж /219/ на версту, великою кількістю підводного каміння різного розміру. Увечері ми всі зібрались коло відмілини і, обмінюючись один з одним денними спостереженнями, дісталися до шхуни.




ОСТРІВ БАРСАКЕЛЬМЕС


6 серпня о другій годині пополудні шхуна повернулась до острова Барсакельмес, що лежить за тридцять верст від Ізенарала, а другого дня о шостій годині ранку стала на якір біля його західного берега. 8 числа я з Акишевим і вісьмома матросами, взявши з собою провіанту на тиждень, висадились для обстеження острова та проведення напівінструментальної зйомки в масштабі двох верст у дюймі і влаштували своє тимчасове житло з парусини. Тим часом шхуна, набравши води з кудуків, удосвіта наступного дня знялася з якоря і, скориставшись з попутного вітру, рушила знову до півострова Куланди для дальших пошуків кам’яного вугілля. Невдовзі після цього знявся дужий поривчастий вітер, море страшенно розбурхалось і, видно, надовго. Три доби тривала буря, поступово, однак, слабшаючи, і тільки 11 серпня вітер почав зовсім вщухати і море стало заспокоюватись. Пізно ввечері того ж дня, коли вже смеркло, Акишев і більшість матросів повернулись із зйомки, пройшовши протягом дня, мабуть, не менше п’ятдесяти верст, оскільки острів простягається з заходу на схід більш як на двадцять верст. Усі вони були вкрай стомлені й похмурі. За чаєм шановний мій товариш настійно просить мене пити вприкуску, щоб поберегти цукор, бо шхуна, можливо, не повернеться. Але що в такому разі дали б кілька зайвих грудочок цукру?.. Із гурту матросів, котрі мовчки їли викинутого морем мертвого осетра і потім звареного, тільки раз хтось, було, почав: «Шхуна, напевне, загинула в бурю, і нам доведеться, братця, помирати голодною смертю», але йому ніхто не відповів. Залишивши стоянку, я пішов на берег моря і замислився над питанням: чи варто розраховувати з певністю на повернення шхуни й чекати її, чи взяти до уваги можливість нещастя і зараз же, поки ще не пізно, вжити якихось заходів для врятування команди? Шхуна може зовсім не повернутись, якщо вона загинула, або повернутись значно пізніше обумовленого строку, якщо вона дістала велике пошкодження, а тим часом за три дні в нас не стане провіанту й почнеться голод з усіма його страшними наслідками, і тоді помічений мною похмурий настрій команди так зросте, що з ним уже важко буде впоратись. Отож, якщо вживати заходів, то саме тепер, бо потім буде пізно; потрібно з самого ранку, скориставшись з настання штилю, відправити залишену нам барку на Косарал, щоб подати про себе звістку. Та чи можливо вирушати на барці у відкрите море, коли по дорозі ніде сховатися в разі негоди? І чи є певність, що ця тріска пропливе благополучно від ста до ста п’ятдесяти верст? Однак іншого, кращого виходу я не міг придумати, а покладатись на щасливий випадок в нашому важкому становищі не мав, за своїм переконанням, права. Після довгих вагань я нарешті зважився: вранці, якщо шхуна не повернеться і встановиться штиль, зібрати команду, викласти їй свої міркування і запропонувати двом охочим плисти на Косарал і, сповістивши там про наше становище, просити негайно прислати шхуну «Николай» /220/ чи навіть носові човни з провіантом. Якщо ж охочих не виявиться, то я зважився плисти сам-один з моїм слугою, вважаючи, що однаково як гинути, і навіть краще загинути відразу в глибині моря, ніж умирати на пустельному острові повільною голодною смертю. Прийнявши рішення, я заспокоївся і думав уже йти спати, як раптом побачив далеко над морем фальшфеєр. Я відразу ж повернувся на стоянку й звелів зібрати якнайбільше хмизу і запалити багаття, щоб показати місце нашої стоянки. Другого дня вранці, коли ми побачилися з Бутаковим, він зустрів мене словами: «Я витримав біля Куланди надзвичайно сильний шторм і дуже боявся, але більше за вас, ніж за себе. Якби шхуну розбило, я б збудував із уламків човен і дістався б до Сирдар’ї, а ви б усі вмерли з голоду». Бутаков сказав мені також, що він знайшов на Куланди, на глибині шести футів, шар кам’яного вугілля завтовшки в один фут, саме на нагірному березі, версти за три на захід від пагорба скам’янілостей і за версту від моря. Незабаром після зустрічі з Бутаковим ми побачили з острова шхуну «Михаил», що наближалась до нас, а ввечері, закінчивши зйомку, повернулись на «Константан».

Шхуна «Михаил» поверталась від мису Узун-Каїр на півострові Куланди в гирло Сирдар’ї, завернула до Барсакельмесу і 13 серпня висадила до нас прикажчика Захряпіна, який хотів скористатися з нагоди, щоб краще вивчити з нами море, і косаральського старого киргиза Альмобета, котрий супроводив його, бо добре знав місцевість навколо Аральського моря. Згодом, однак, виявилося, що Альмобет не міг упізнати з моря ті самі урочища, які, мабуть, дуже добре знав з суші, і тому як провідник був для нас не такий корисний, як ми сподівалися, та проте іноді повідомляв нам цікаві дані. Так, наприклад, про Барсакельмес він розповідав, що хоч тепер острів безлюдний, але до останньої зими на ньому постійно кочувало, сім років підряд, багато киргизьких аулів з отарами овець та верблюдів і що в цей час у них розвелося багато худоби, бо не зазнавали грабунків з боку хівинців і своїх одноплемінних барантовників; а взимку, боячись російських суден, вони відкочували на берег й одразу ж були пограбовані. Проте, мабуть, на Барсакельмесі й до приходу російських суден не було постійного населення. Взимку, коли частина моря, що відділяє острів від материка, вкривається кригою, Барсакельмес приваблює до себе аули незайманістю пасовищ, густими чагарниками, достатком палива. Та коли надходить весна, поселенці не завжди мають можливість відкочувати й лишаються тут таким чином на рік, а в теплі зими й на кілька років. Це й зумовлює незручність перекочовки на острів, про яку натякає сама його назва: Барсакельмес означає «підеш і не повернешся».

14 серпня о четвертій годині ранку шхуна «Константин» знову вирушила до Куланди й о другій годині пополудні стала на якір поблизу відомих пагорбів, що оточують невелику затоку, яка можь правити за досить хорошу гавань. Тут шхуна запаслася водою з кудуків, але із запасу не вдалося скористатись. Вода почала псуватись іще швидше за барсакельмеську, і ми змушені були невдовзі вилити її й задовольнятись протягом кількох днів, як я вже сказав, морською водою. Другого дня шхуна обійшла південно-західний мис Куланди, що зветься Узун-Каїр і лежить від Ізенаралу верст за 20, і вдруге стала на якір... /221/




ЗАХІДНИЙ БЕРЕГ МОРЯ


16 серпня о десятій годині ранку шхуна вирушила на південний захід до західного узбережжя й наблизилась до нього наступного дня ввечері, а з 16 по 25 серпня пливла уздовж нього до мису Ургун-Муруя, на відстані від двох до п’яти й більше верст од берега. За весь цей час шхуна ставала на якір тільки на ніч і зрідка вдень, через досить свіжий вітер, що постійно дув з півночі, і цілковиту відсутність зручних місць для якірних стоянок...

...Повернувшись до Оренбурга і здавши зйомки берегів Аральського моря, я висловив міркування про всі їх недоліки й запропонував, вживши деяких заходів для виправлення незадовільних робіт, чекати закінчення опису, але генерал Обручов, захопившись новизною географічних відомостей, наказав переробити за привезеними зйомками всі карти, що були в генеральному штабі Оренбурзького корпусу. Наказ цей виявився, повна річ, передчасним, бо наступного року, після закінчення опису Аральського моря, довелося вдруге переробляти карти. Проте я не певен, що й зараз західний берег Аральського моря встановлений цілком правильно.

Під час плавання вздовж Усть-Урту ми тричі пробували вийти на берег. Перша спроба була невдала. 19 серпня ввечері шхуна стала на якір, як здавалося, на досить близькій відстані від берега. Десятеро з нас сіли на шлюпку, з наміром оглянути чинк, або край Усть-Урту, й вибратися на нього; але, на наш подив, ми пливли близько години, а берег, здавалося, лишався на тій самій відстані від нас. Нарешті коли ми наблизились до нього так, що могли розрізнити дрібні берегові предмети, то, на превеликий жаль, побачили, що скелі зовсім прямовисно спускаються в море і біля них вирують буруни. Переконавшись у неможливості не тільки зійти на висоти Усть-Урту, але навіть пристати до берега, ми змушені були повернутись назад. Тим часом дірява шлюпка уже встигла набрати води, вітер почав свіжішати й море розбурхувалось, а шхуна здавалась ледве помітною цяткою на горизонті. Бутаков посадив на кожне весло по два матроси, усім іншим, що були в шлюпці, наказав вичерпувати з неї шапками воду, а сам, кермуючи, розповідав, для підбадьорення команди, смішні анекдоти. Однак у цей час було не до анекдотів, і всі напружено працювали, не звертаючи на них уваги. Гребці докладали всіх сил, через що могли зламатися весла — і тоді ми не мали б жодного шансу на порятунок, бо запасних весел у нас не було. Всі інші, що сиділи в шлюпці, без упину вичерпували в неї воду, але хвилі, перехлюпуючись через борт, знову добавляли її. Одна хвиля так сильно вдарила у спину матроса, який сидів на носі, що він впав у шлюпку. І жодної посмішки, жодного слова з цього приводу, усі мовчки робили свою справу. Коли шлюпка наблизилась до шхуни, Бутаков вигукнув: «Рятувальні засоби!» Нам кинули на мотузках порожні бочки, але ми з них не скористались і самотужки дісталися до шхуни.

Іншим разом нам вдалося пристати до берега, що утворив невеличку, затоку, скелясті береги якої були вкриті осетровою ікрою, викинутою, мабуть, навесні; але на шпиль Усть-Урту ми не могли зійти. Нарешті втретє ми виходили на берег в урочищі Аджібай, де кочува-/222/ло в той час кілька кибиток. Бажаючи скористатись із близькості людської оселі, щоб дістати свіжого м’яса, якого в нас давно не було, Бутаков відправив на шлюпці Поспєлова, та як тільки той вийшов на берег, пролунав рушничний постріл. Подумавши, що кочівники напали на наших, Бутаков, узявши зброю, негайно вирушив сам на барці, але виявилось, що стріляв Поспелов по червоній гусці (flamingo). Кочівники ж, тобто киргизи (Чиклинського роду, Джакоїмового коліна, Карабашівського відділення) і туркмени прийняли нас дружньо. В розмовах з нами вони висловлювали своє невдоволення хівинським урядом, заздрили долі киргизів, що перебували у підданстві Росії і виявляли бажання перекочувати в наш степ, якби не боялися помсти Хіви. Хівинський хан, казали вони, невдоволений заснуванням російської кріпості на Сирдар’ї, але ми, мовляв, розуміємо, що росіяни побудували її не для ворожих дій, а для полегшення торгівлі з тією ж таки Хівою через Аральське море, і бачимо, що вони ніякого лиха нам не чинять, навпаки, киргизи, їм підвладні, благоденствують. На щирість цих слів, певна річ, не можна було покладатись, оскільки карабашівці користуються в степу не дуже доброю славою; але вони не приховали від пас сумних для хівинців наслідків сутички 26 травня біля Достанової могили і після дружньої бесіди проміняли нам барана за чекмень (каптан). Завдяки карабашівцям і швидкому прибуттю шхуни в затоку Кин-Камиш, в якій була прісна вода з Амудар’ї, ми підкріпили свої сили, виснажені надто вже тривалим постом. Затока Кин-Камиш, що міститься в південно-західпій частині Аральського моря, мілка і по берегах заросла очеретом та кугою, а тому й незручна для якірної стоянки, особливо коли на морі гуляють північні вітри, від яких вона не захищена. Шхуна не могла наблизитись до мису Ургун-Мурун ближче ніж на десять верст...




ПІВДЕННИЙ БЕРЕГ МОРЯ


У 40-х роках, після хівинської експедиції, що мала такий розголос, наша політика в Середній Азії була дуже обережна. Боячись викликати недовірливість Англії, міністерство графа Нессельроде робило інколи такі розпорядження, які не тільки не відповідали гідності й інтересам Росії, але й не могли бути виконані на місці. Тому кращі безпосередні виконавці, щоб не принизити престиж Росії на далеких її окраїнах, змушені були обходити ці розпорядження, беручи наслідки на свій страх і відповідальність. Серед таких розпоряджень особливо дивними були дві заборони: одна гарнізону Раїмського укріплення і взагалі всім росіянам переходити будь за чим на лівий берег Сира, і друга — не лише риболовам, але & описовій експедиції Аральського моря наближатись до південного, хівинського його берега. В інтересах Росії і науки Бутаков не міг дотримуватись цього пункту даної йому інструкції. Порушуючи ного, він виправдувався супротивними вітрами, штилем тощо, але після успіху справи виправдання ці виявилися зайвими.

25 серпня, о першій годині пополудні, шхуна вирушила від Ургун-Муруна на північний схід і, пройшовши верст із двадцять п’ять, побачила перед собою острів Токмак-Ата, а ліворуч вирізнявся інший невеликий острівець, що виявився пізніше косою першого. Тоді шхуна змі-/223/нила курс на північний захід. Тим часом вітер почав дужчати й примусив нас обійти острівець і шукати за ним захисту. Наступного дня вітер зовсім ущух, і потім протягом усіх днів серпня і в перші дні вересня стояв спочатку глибокий штиль, після чого нодув північяо-східний вітер. Шхуна змушена була лавірувати, завдяки чому, хоч і дуже повільно, просувалася вперед. Таким чином, ми два тижні перебували біля південних берегів Аральського моря і встигли досить добре оглянути острів Токмак-Ата й гирла двох головних приток Амудар’ї, а саме: Талдика й Улудар’ї.

Острів Токмак-Ата дістав свою назву від могили святого, яка була на ньому. Серед хівинців побутувала легенда, що поки цей святий буде до них прихильний, жодне чужоземне судно не підійде до гирла Амудар’ї. В іншій легенді розповідалось, що на північ від острова є вир, який затягує кожне судна, що наближається до нього. Наша експедиція переконливо довела, що всі ці чутки дурниця. Острів Токмак-Ата, який сягає в довжину з північного заходу до південного сходу верст із двадцять п’ять і в ширину верст із п’ять, загалом низинний, піщаний і густо порослий чагарниками, а береги його заросли очеретом; але в двох місцях є глинясто-солончакуваті пагорби, саме у східній частині острова, де міститься могила святого, і в південно-західній. На острові було видно досить багато аулів, але постійних кочовищ на ньому, кажуть, не буває. Тільки з серпня місяця сюди приходить молитися багато прочан, а взимку раз на рік приїздить по кризі й сам хан. Прочан не пускають на острів, поки особливі чиновники не зберуть для хана ягоду джіду, що росте тут у великій кількості й для збереження якої суворо забороняється вирубувати чагарник. Токмак-Ата відділений від материка протокою з прісною водою, завширшки з чотири верети й завглибшки футів зо два і навіть менше. Хівинці перебираються через неї вбрід або на невеликих човнах, правлячи ними з допомогою тичок.

На схід від Токмак-Ата південний берег моря загалом низинний, піщаний і заріс очеретом та кугою. Мілини тягнуться від берега так далеко, що тільки на відстані кількох верст від нього море сягає глибина одного сажня. Вздовж усього південного берега в море впадає багатьма рукавами Амудар’я, утворюючи затоки Кинь-Камиш, Талдик, Іске й Тецебаш. У затоках Талдик та Іске, куди впадає головний рукав Аму Улу-Дар’я, глибина зменшується до двох і навіть до одного фута, а в затоку Тецебаш, куди впадає Янгі-су, ми не заходили. Прісна вода вдається в море від усього південного берега верст на 15, та коли довго дмуть північні вітри, вона змішується з морською навіть у затоках.

За весь час нашого плавання вздовж південного берега Аральського моря на ньому і вдень і вночі було видно сигнальні вогні, а берегом проти шхуни просувалася група, чоловік у сто, багато одягнених вершників на чудових аргамаках. Якось оглядаючи на шлюпці один з рукавів гирла Амудар’ї, ми підійшли до берега так близько, що могли перемовлятися з хівинцями. «Берекіль! Берекіль! (Ідіть сюди! Ідіть сюди!) — гукали вони. — У нас є все, що треба баликчам (рибалкам), і ми охоче вам виміняємо». Захряпін перемовлявся з ними, доки можна було робити промірювання, а коли шлюпка сіла на мілину й не могла далі йти, ми повернули її назад. Тоді кілька вершників кинулись за нами у воду, /224/ але ми відпливли, бо не мали ані найменшого бажання плентатись на аркані в Хіву. Ночами, коли шхуна стояла на якорі на глибині в кілька футів, ми вживали застережних заходів від нападу близьких сусідів, хоч і не вірили у можливість такого зухвальства з їхнього боку, але Альмобет дуже боявся і раз у раз умовляв Бутакова відійти од хівинського берега. Одного разу вдень, під час лавірування шхуни, на горизонті з’явилося щось біле. Ми всі вважали, що це вітрила, і сподівались незабаром зустрітися з якоюсь із наших шхун, але Альмобет запевняв, що це хівинський флот. «Я казав вам, — мовив він, — що у сартів є вітрильники, але ви не вірили, от і вийшло на моє. Я б не боявся, коли б у нас було кілька суден, а з одним що зробиш?» Проте ми всі помилились: цяточка, яка біліла вдалині, була не що інше, як птах баба (pelecanus onocrutalus).

7 вересня, під час лавірування в південно-східній частині Аралу, вдалині від берегів, матрос Сохнов, перший канканер і веселун на шхуні, помітив зі щогли якусь землю серед моря. Бутаков узяв напрям, вказаний Сохновим, і ми незабаром побачили низинний піщаний острівець завдовжки версти зо дві й завширшки сажнів з п’ятдесят. Як перше відкриття на Аральському морі, Бутаков назвав острів ім’ям Володимира Панасовича Обручова, чиїми стараннями була влаштована описова експедиція.




ВІДКРИТТЯ ЦАРСЬКИХ ОСТРОВІВ


8 вересня вітер почав повертати на захід. Лейтенант Бутаков, не маючи надії, у зв’язку з наближенням пізньої осені, при постійних північно-східних супротивних вітрах, встигнути оглянути східний берег з багатьма піщаними островами біля нього, вирішив наблизитись до Косаралу, лавіруючи у відкритому морі великими галсами і роблячи, між іншим, промірювання. З цією метою о дев’ятій годині ранку шхуна знялася з якоря і рушила на північний захід. 9 вересня о шостій годині ранку ліворуч вигулькнув якийсь острів. Вважаючи, що це Барсакельмес, Бутаков змінив курс на північ, розраховуючи незабаром побачити Кугарал. О другій годині пополудні ми справді побачили попереду праворуч землю, яка, проте, своїм виглядом та обрисами берегів не була схожа на Кугарал. Скоро ми переконались, що це Барсакельмес і що острів, який ми проминули раніше, — нове відкриття. О шостій годині вечора шхуна стала на якір посередині між Барсакельмесом та Куланди, а другого дня перейшла до мису Узун-Каїр, щоб уникнути сильної хвилі та запастися прісною водою і сіллю з тамтешнього озера. Скрізь у морі, де ми проходили, глибина його не перевищувала п’ятнадцяти сажнів.

12 вересня о шостій годині ранку шхуна вирушила від Узун-Каїра до нового острова. Море сильно розгулялося, хвилі здіймались горами й стрімко падали вниз, шхуна майже лежала на боці, вода перехлюпувала через борт, по палубі було неможливо ходити, а в каютах усе падало. Проте цього разу я не страждав на морську хворобу, мабуть, трохи звик до хитавиці. Опівдні ми помітили острів, а о шостій годині вечора шхуна стала на якір біля західного його берега. Вийшовши на берег, ми побачили сайгаків, які з подивом дивились на нас, підпускали дуже близь-/225/ко й не розбігались навіть після пострілу, але в наступні дні відійшли. на протилежну від нашої стоянки частину острова, майже поспіль порослого чагарником. З 13-го по 19 вересня Акишев із сімома матросами, роблячи зйомку, детально оглянув увесь острів, неподалік від якого виявилось іще два інших, менших розмірів... Бутаков назвав усю групу Царськими островами.

Про існування цих островів до 1848 року не було відомо. їх не видпо ні з якого берега, бо вони розташовані щонайменше за шістдесят верст від Усть-Урта, Куланди та Барсакельмеса, а навколишні жителі, не маючи вітрильних суден, на яких могли б виходити у відкрите море, обмежуються лише, і то вельми рідко, найближчим прибережним плаванням. Узимку ж море, що відділяє острови від берегів, якщо й замерзає, то не завжди; але й у ці рідкі зими навколишні жителі, не маючи ніякої потреби переходити через нього навпростець і наражатись даремно на небезпеку бути захопленими бураном, не могли ца них натрапити. Нарешті, судячи з місцевих даних і з того, що про острови не існувало ніяких, навіть темних переказів, котрі азіати дуже полюбляють, з вірогідністю можна дійти висновку, що до 1848 року на них ніколи не ступала людська нога...




ЗАКІНЧЕННЯ КАМПАНІЇ


Ця ніч ознаменувалась іще однією радісною подією, а саме зміною вітру, який давав нам можливість рушити до Сирдар’ї. Записуючи щодня від самого виступу з Орської кріпос.ті стан погоди, я помітив, що постійний північно-східний вітер змінювався на кілька днів південним через кожний синодичний місяць, і за тиждень раніше пропонував побитися об заклад, що близько 21 вересня вітер почне мінятися. Передбачення моє блискуче справдилось. Шхуна знялася з якоря і... попрямувала до Кугаралу, а 23 вересня о шостій годині ранку кинула якір в гирлі Сира і скінчила кампанію.









О. 1. Макшеєв

ПОДОРОЖІ ПО КИРГИЗЬКИХ СТЕПАХ І ТУРКЕСТАНСЬКОМУ КРАЮ


Вперше надруковано окремою книжкою: А. И. Макшеєв. Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю. СПб., 1896. Подається (із скороченням кількох місць, що безпосередньо не стосуються Шевченка) за текстом II і III розділів цієї книжки (с. 22 — 74).

Макшеєв Олексій Іванович (1822 — 1892) — офіцер генерального штабу, командирований в Оренбурзький край для військово-географічних досліджень. Згодом заслужений професор Академії генерального штабу, генерал-лейтенант. Автор численних праць у галузі військової статистики і географії (в кількох із них згадує про Шевченка). Навчаючись в Академії генерального штабу /460/ (1842 — 1847), зблизився з учасниками гуртка петрашевців, зв’язок з якими підтримував і після свого виїзду з Петербурга, внаслідок чого фігурував під час слідства, але до відповідальності не притягався.

З Шевченком познайомився в Орській кріпості в травні 1848 p., разом з ним брав участь у степовому переході на береги Аральського моря та в морській експедиції 1848 р. В Раїмському укріпленні влітку 1848 р. Шевченко намалював акварельний портрет Макшеєва, навесні 1849 р. передав йому звідти привіт до Оренбурга. Побачивши Макшеєва 1860 р. в Петербурзі під час якогось спектаклю чи публічного читання в залі Руадзе, Шевченко послав йому «очима й рукою дружне вітання», але ближчого знайомства не поновив.

Крім згадок про Шевченка в цитованій книжці, Макшеєву належать ще одні спогади про українського поета. їх було написано в березні 1871 р. на прохання одного з перших Шевченкових біографів В. П. Маслова (Маслія), передане через знайомого Макшеєву художника Є. С. Сорокіна (див.: «Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР». К., Наукова думка, 1966, с. 50). В. Маслов частково використав ці спогади в своїх працях про Шевченка і мав намір надрукувати їх повністю (там же, с. 64 — 65), але не встиг. Очевидно (наскільки можна судити із згадуваних В. Масловим деталей), саме цей текст був опублікований через багато років після того, як В. Маслов і О. Макшеєв померли («Русская старина», 1914, кн. 5, с. 305 — 308). Однак, хоча в цих спогадах ідеться не тільки про Аральську експедицію, а й про перебування Шевченка в Оренбурзі та про обставини його нового заслання на Мангишлак, вони не додають нічого нового до відомостей, докладніше наведених іншими мемуаристами (Ф. Лазаревський та ін.), і тому тут не передруковуються. На відміну від них, відомості О. Макшеєва про перебування Шевченка в Аральському поході та експедиції мають значення унікальних свідчень безпосереднього учасника, до того ж написаних на основі ведених тоді О. Макшеєвим докладних щоденних записів.

...при... Шрейбері, призначеному командувати загонами й транспортами в степу. — Шрейбер Іван Петрович — генерал-майор, командир 2-ї бригади 23-ї (а не 43-ї, як помилково зазначено в книжці О. Макшеєва) піхотної дивізії. З його відома Шевченко змальовував степові краєвиди з самого початку Аральського походу.

...Шевченко намалював аквареллю цю імпровізовану ілюмінацію... — акварель «Пожежа в степу» (та її попередній начерк олівцем), див. т. VIII, № 2, 141.

На першому переході я познайомився з Т. Г. Шевченком... — отже, знайомство О. Макшеєва з Шевченком відбулося 11 — 12 травня 1848 р.

Він багато розповідав про свої дрібні злигодні, але про великі політичні ніколи не казав і слова. — Це доводить,“ що, незважаючи на добрі стосунки з О. Макшеєвим, Шевченко ставився до нього стримано й не торкався в розмовах з ним таких тем, які раз у раз зачіпав, спілкуючись з політичними засланцями в Оренбурзькому краї.

...він читав її мало й ніколи нічого не писав. — Сліди знайомства з Біблією відчутні в Шевченкових творах, написаних як під час заслання, так і після нього. Всупереч останньому твердженню О. Макшеєва, слід відзначити, що Аральська експедиція була одним з найплідніших періодів поетичної творчості засланого Шевченка.

...джангис-агач... — Збереглася акварель Шевченка, де зображено це дерево /461/ (т. VIII, № 5). Зв’язані з ним казахські народні перекази і звичаї відбилися в Шевченковому вірші «У бога за дверми лежала сокира» (т. 2, с. 86 — 88).

Оскільки дерево, як свідчить сам Макшеєв, росло «за кілька верст до Карабутака» (закладеного 21 травня 1848 p.), транспорт, очевидно, був біля нього 20, а не 26 травня.

...в альбомі киргизького степу, виданому Залеським у Парижі. — Йдеться про видання: La vie des steppes Kirghizes, Paris, 1865.

...було закладено на річці Карабутак форт... — Кілька зображень форту Карабутак є серед малюнків Шевченка 1848 р. (т. VIII, № 3, 4, 142).

Раїмське укріплення було збудоване у вигляді неправильного багатокутника... — Збереглися численні Шевченкові малюнки Раїмського укріплення та його передових постів, а також спорядження біля нього шхун для Аральської експедиції (т. VIII, № 9, 10, 15 — 18 та ін.).

...напівзруйнованої могили батиря Раїма... — Залишки її змалював Шевченко (т. VIII, № 11).

...він малював з мене портрет аквареллю... — Розпочатий Шевченком і завершений М. П. Чернишовим акварельний портрет О. Макшеєва зберігався до 1920 р. в його нащадків у Петрограді. Де він нині, не відомо.

...під командою колишнього моряка поручика Мертваго... — Звільнений 1845 р. з Балтійського флоту капітан-лейтенант Мертваго Павло Степанович, попередник Бутакова в обстеженні Аральського моря, плавання по якому на шхуні «Николай» він здійснив улітку 1847 та навесні 1848 р. Зустрічався з Шевченком узимку 1849 — 1850 р. в Оренбурзі.

Акишев Артем Оникійович (нар. 1818 р.) — прапорщик корпусу топографів, учасник Аральської експедиції. Шевченко жив з ним в одній каюті на шхуні «Константин», змальовував краєвиди місцевостей, де Акишев провадив топографічні зйомки.

Вернер Томаш — учасник польського визвольного руху, 1844 р. засланий рядовим в Оренбурзький корпус. Разом із Шевченком брав участь в Аральській експедиції як геолог, згодом вони зустрічалися в Оренбурзі, де Шевченко намалював його портрет (оригінал не відомий, фото з нього зберігається в ДМШ).

Істомін Олександр Олександрович (нар. 1813 р.) — в Аральській експедиції виконував обов’язки фельдшера, а також завідував господарством і фіксував гідрологічні виміри. Шевченко жив з ним. в одній каюті на шхуні «Константин», зимував у 1848 — 1849 р. на острові Косарал (збереглася сепія, що зображує О. Бутакова та О. Істоміна під час цієї зимівлі — див. т. VIII, № 41), разом повертався з Аральської експедиції, зустрічався в Оренбурзі.

...чудовий акварельний альбом краєвидів Аральського моря... — Після повернення з Аральської експедиції Шевченко виготовив альбом акварельних малюнків, який, за задумом його друзів, мав бути представлений по начальству з метою домогтися для засланого художника офіційного дозволу малювати. Однак внаслідок арешту 1850 р. здійснити це не вдалося. Виїжджаючи з Оренбурга, Шевченко подарував альбом Герну. Дальша доля його не відома.

Захряпін Микола Васильович — прикажчик рибопромислової компанії на Аральському морі. Очолював рибальську ватагу і сприяв експедиції Бутакова.

Альмобет (Альмамбек) — ватажок Чиклінського роду казахів, служив провідником в Аральській експедиції, за що був відзначений нагородою.

...сутички 26 травня біля Достанової могили... — Ідеться про збройний на-/462/пад хівинців на два російських транспорти (які вирушили з Орська на день раніше, ніж загін генерала Шрейбера) поблизу могили казахського батиря Дустана. Загін з кількохсот вершників був споряджений хівинським ханом, який прагнув перешкодити просуванню російських військ до кордонів Хіви і домагався, щоб вони пішли з Раїмського та Новопетровського укріплень. Напад було відбито, загін розсіяно, й відтоді хівинці більше не наважувалися нападати на російські війська. Серед Шевченкових малюнків того часу є акварель «Дустанова могила» (т. VIII, № 6).












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.