[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 225-236.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. Д. Новицький

НА СИРДАР’Ї В РОТНОГО КОМАНДИРА



На початку грудня 1883 року, по дорозі з Ташкента в Оренбург, мені довелося пробути близько чотирьох діб в м. Казалинську й там несподівано познайомитись з колишнім ротним командиром покійного Тараса Григоровича Шевченка, Єгором Михайловичем Косарєвим. Уродженець давно вже скасованого невеличкого степового укріплення Татищева, який усе життя своє прожив і прослужив серед неозорих і сумних прикаспійсько-аральських пустель, Єгор Михайлович у час мого з ним знайомства закінчував уже сорок восьмий рік своєї служби й, у чині полковника, займав посаду коменданта м. Казалинська, а також форту № 1. Нині Єгор Михайлович вже у відставці, але де мешкає, та чи й живий іще, того не знаю, бо останній лист його, — до якого він, як обіцяв, додав «замітку», де майже дослівно повторено те, що він мені розповідав про /226/ Шевченка, — відправлений на початку 1884 p., я одержав, через мої переїзди, лише в 1886 p., а на мій після того вже написаний лист до нього й адресований у м. Казалинськ, відповіді я й досі не одержав.

Високий зріст, атлетична статура та й уся загалом постать Єгора Михайловича, його навислі брови мимоволі при першому погляді наводили на думку, що перед вами представник того, нині, хвалити бога, вже зниклого типа старого фрунтовика-служаки, в якого, крім сухої формалістики та муштри, не лишилось уже нічого за душею. Та варто було тільки послухати розповіді й відгуки про «свого старого», як називали Єгора Михайловича його товариші по службі та підлеглі — до солдата включно, та хоч трошки особисто познайомитися з ним, щоб не лише змінити перше враження про нього, але навіть у душі засоромитись, як воно могло виникнути у вас?!. Перед вами поставав тоді Єгор Михайлович у зовсім іншому вигляді й світлі, вельми нагадуючи симпатичний образ лермонтовського Максима Максимовича: така сама зовнішня суворість поведінки й мови, під якою билося найлагідніше і по-дитячому чисте серце; така сама суміш здорового глузду і наївної простодушності в судженнях і оцінці людей та подій; така сама любов і прихильність до тих, з ким він жив, чи, вірніше сказати, — служив, бо когось іншого, крім тих, з ким служив, він мало навіть і бачив у своєму житті; така сама чутливість до їхнього горя і радощів і така сама, нарешті, готовність поділитися з ними останнім, а то й відповідати за них не тільки своєю кар’єрою, про яку Єгор Михайлович, подібно до Максима Максимовича, ніколи й не думав, але навіть головою. Наприкінці служби Єгора Михайловича така біда мало не спіткала його... «Та як же тут було повестись інакше?» — питав, розповідаючи про те, добродушний старий, і в пам’яті зринав той наївний малорос, який, не вміючи плавати, кинувся з мосту в Дніпро рятувати потопаючого, а потім, на зауваження тих, що врятували його самого від загибелі, як же це так він, не вміючи плавати, зважився рятувати іншого, відповів: «Ну, а як же, коли чоловік тоне?..»

Під час мого перебування в Казалинську один раз був я з візитом та раз обідав у Єгора Михайловича, який, між іншим, незважаючи на дуже обмежені свої достатки, відзначався ще й найщиросерднішою гостинністю, як, до речі, й усі наші степовики-туркестанці, без різниці чинів і звань. Але в мене у Казалинську було так багато справ і мало часу, що під час цих двох поквапливих відвідин я не мав можливості як слід порозмовляти з моїм господарем, в якому й не підозрівав колишнього Шевченкового ротного командира, та так, не довідавшись про це, певно б, і поїхав, якби несподівано мені не вішало провести ще й цілий вечір у казалинського коменданта.

Кінчивши справи і попрощавшись з добряками-казалинцями, я того ж дня увечері вирішив рушати в мою подальшу й нелегку дорогу, зробивши для цього всі невідкладні й звичайні в такому випадку закупки та приготування. Але недарма кажуть: «Чоловік мислить, а бог рядить».

Мороз, що сягав уранці вісімнадцяти градусів, раптом надвечір упав до семи; ясне досі небо почало швидко затягуватись важкими хмарами} подув сильний вітер, і в повітрі закружляли сніжинки: все це були ознаки близької хуртовини. Хазяїн заїжджого двору, де я квартирував, /227/ і ямщики, що приходили зі станції рихтувати й пакувати мій тарантас, почали умовляти мене відкласти виїзд до ранку. Однак я не здавався на їхні вмовляння і ретельно продовжував укладатись, коли раптом до мене заходить Єгор Михайлович, струшуючи з вусів крижані бурульки і витираючи засніжене обличчя. «Та невже ж, — здивовано питає він, — ви й справді збираєтесь сьогодні виїздити? Оце в таку темінь, та ще й у хуртовину?! Та в таку негоду навіть киргиз верхи на своєму коні нізащо нікуди не поїде, а куди ж вам, у тарантасі?! Це просто йти на погибель, як це й бувало вже не раз у нас в степу. От уранці подивитесь: затихне, ну, і з богом! А ні, то краще вже й завтра пересидіти по-доброму на місці, ніж пропадати в степу! Послухайте ради нашого брата-степовика, — киньте й думати про виїзд сьогодні!.. А щоб не лишатись у себе в номері самотою, то чи не завітаєте просто до мене, напитись чайку?» Я здався на умовляння Єгора Михайловича і через якісь півгодини сидів у нього в квартирі за великим столом, заставленим різними невибагливими наїдками, серед яких привітно шумів величезний самовар.

Нас, гостей, зібралось чоловік із п’ять, — усі, крім мене, давні туркестанці. Бесіда наша, що відразу ж набрала невимушеного, щирого характеру і точилася спочатку, як то кажуть, навколо «злоби дня» й сучасного стану нашої середньоазіатської окраїни, перейшла потім на її минуле. Єгор Михайлович, до якого при цьому раз у раз зверталися присутні, то щось уточнюючи, то розпитуючи, — чим далі жвавішав, поступово й непомітно для самого себе переходячи від ролі співрозмовника до ролі живого хронікера, розповіді якого — прості, безпосередні, здебільшого навіть уривчасті, але завжди правдиві, забарвлені то непідробним смутком, то таким самим гумором, — мимоволі нарешті заполонили нашу увагу.

— То, виходить, ви не залітний птах у Тутешніх палестинах, а справжній старожил? — звернувся я до Єгора Михайловича, щоб перервати смутно-задумливу мовчанку, що запанувала в нашій бесіді після одної з його розповідей, яка своїм гумористичним початком викликала навіть не один вибух загального сміху.

— Себто я? спитав Єгор Михайлович, здивовано глянувши на мене і відсунувши навіть при цьому набік довгий чубук своєї люльки, з якою він весь вечір не розлучався. — Та я не тільки безвиїзно служу в тутешньому краї з 1835 року, а тут і народився! Чули про кріпость Татищеву? Ну, ось там!.. Усе, що тільки трапилось тут років отак за п’ятдесят сім, усе це відбувалося наче на моїй долоні. Я добре пам’ятаю навіть приїзд Олександра І до Оренбурга, де я тоді вчився, і його самого ніби зараз бачу перед собою!.. Чи я ж не старожил тутешніх місць, де, мабуть, мені й кісточки свої доведеться скласти?! — зітхаючи, промовив він.

— А знаєте, Єгоре Михайловичу, вам було б гріх не записати ваших спогадів, які, повірте, охоче б надрукували... — далі провадив я.

— Та я з дня мого вступу на службу вів щоденник, до якого ретельно записував усе, що бачив і чував, і таким робом написав цілих два великих зошити, аж до червня 1856 року, коли, під час переходу з ротою із Новопетровського укріплення до м. Уральська) у мене раптом викрали обидва ці зошити... /228/

— Як так викрали? Та хто ж це міг?!

— Та хто ж? Свої ж!.. Усе це, знаєте, наші дурні жарти й смішки. Бач, мовляв, такий-то пише якийсь щоденник і нікому його не показує... а ну ж, подивимось, що він там строчить? Пожартуємо з нього, потягнемо його строчіння, — ціна йому не велика, зате сміху он скільки!

— То ви й не шукали крадія-жартівника?..

— Як не шукав? Шукав, і навіть прямо підозрівав одного поручика, що був зі мною в поході... Просив його навіть кинути ці жарти й віддати мені зошити. Так він божився і клявся, що не брав, хоч при цьому й посміхався... Ну що тут вдієш? Так і залишив це діло.

— Ну, а після того ви вже не вели щоденника, Єгоре Михайловичу?

— Після того, знаєте, якось охота пропала. Ну, та бог мене пам’яттю не обділив. Щоденник не щоденник, а спогади свої збираюсь-таки викласти на папері... Разів зо два я навіть, признаюсь, брався за це, хоч, правду кажучи, не майстер я писати...

— А скажіть, Єгоре Михайловичу, от ви бачили й знали тут багато різних людей, ну, а Шевченка часом не знали?

— Це Тараса Григоровича себто? Що ви, як не знати? Адже він у моїй роті в Новопетровському був...

Із нас п’ятьох, присутніх тут, — як навмисне, четверо виявились родом з України, а тому зрозуміло, з якою одностайністю звернулись ми після цих слів шановного амфітріона з проханням розповісти, що він знає і пам’ятає про нашого Кобзаря.

— Треба вам, панове, сказати, — почав Єгор Михайлович, — що я особисто взнав Шевченка не одразу після його висилки з Петербурга, а вже майже після трьох років його служби в Окремому Оренбурзькому корпусі, тобто в 1850 році, коли прибув на Мангишлак, у Новопетровське укріплення, нині, як самі знаєте, вже скасоване. Там я з ним уперше зустрівся і потім провів майже сім років, аж до його амністії в 1857 році. За цей час, — якби мій щоденник був цілий, — я, певна річ, міг би таки багато розповісти вам і про Тараса, і про наше взагалі життя-буття за Каспієм, у пустелі; ну а тепер вибачайте: хоч я вже й казав вам, що пам’яттю мене бог не обділив, але все ж таки багато що призабулося. Легко сказати, уже ж двадцять шість років, тобто більш як чверть століття, відтоді минуло!.. А щодо перших років служби Тараса в нашому корпусі, то все, що можу розповісти вам, усе це я чув або від нього самого, або від тих, хто служив з ним, або стало мені відоме із справ, що вберігаються в архіві при управлінні коменданта форту № 1, колишнього Раїмського укріплення. Небагато, проте, дають ці справи, хоч я таки всі їх перерив... Звичайно, у справах колишнього штабу Оренбурзького корпусу можна було б, покопавшись, знайти куди більше. Але ж де ці справи? І як до них добратись? Та ще нашому братові?! А сказати правду, то хотілося б цього і самому особисто та й щоб, до речі, виконати прохання двох хороших людей, котрі дуже вже просили мене про те ж саме.

...Ну так от, тільки-но привезли нашого Тараса в Оренбург, як відразу ж, за розпорядженням начальника краю, генерала Обручова, його послали служити рядовим у 4-й Оренбурзький лінійний батальйон, дві роти якого, перша й друга, займали тоді степові невеличкі кріпості, /229/ Оренбурзьку та Уральську, розташовані на річках Тургаї та Іргизі, а дві роти стояли з батальйонним штабом у кріпості Орській. З Оренбурга Шевченка, певна річ, направили в батальйонний штаб, тобто в Орськ, де його й зачислили на службу в другу роту, в якій, за ранжирним списком, він рахувався 191-м, а на зріст показаний 2 аршини й 1/4 вершка. Хочете, то я вам покажу цю вимітку, виписану мною із справ? — звернувся раптом до нас Єгор Михайлович, встаючи й наміряючись уже йти до свого письмового столу по неї, щоб документально підтвердити свої слова.

— Не треба, не треба, краще розповідайте далі, — в один голос почали ми його просити.

Єгор Михайлович відкашлявся, запалив люльку, сів і повів свою розповідь далі:

— Ротою, куди потрапив Шевченко, командував поручик Богомолов. Особисто я його не знав, та й не пам’ятаю, чи казав мені щось про нього Шевченко. Здається, що нічого, ні доброго, ні лихого... Не можу точно сказати вам, чи наприкінці 1847-го, чи на початку 1848 року (здається, на початку 1848-го), але обидві ці роти, а з ними, звісно, і Шевченка, було переведено з Орська в Уральське укріплення, звідки, майже одразу, в складі досить значного загону, мабуть, тисячі на дві чоловік, у число яких увійшли і козаки, і башкири, і навіть вільнонаймані, їх послали в пониззя Сирдар’ї, де тоді утверджувалась наша влада. А тому, тільки-но прибув туди цей загін, як одразу ж і розпочалось спершу завершення будівництва Раїмського укріплення, яке за рік до цього було закладене і в якому флоту лейтенант Бутаков з прапорщиком штурманів Поспєловим складав уже дві шхуни, названі згодом «Константин» і «Михаил», а потім будівництво невеликого форту, названого Косаральським. Форт цей, розташований неподалік від Раїмського укріплення, призначався для розміщення складів і людей нашої сирдар’їнсько-аральської флотилії, яка тоді тільки-но народжувалась. Незабаром і судна флотилії, і форт Косаральський, з приміщеннями для її людей, були готові, а оскільки саме людей для служби у флотилії і не вистачало, то, для виконання матроських обов’язків, була відправлена туди в розпорядження Бутакова від першої та другої рот 4-го Оренбурзького лінійного батальйону команда в кількості п’яти унтер-офіцерів, тридцяти шести рядових і одного фельдшера. Чим уже керувалися, вибираючи цих імпровізованих матросів, — не можу вам сказати, але тільки в їх число потрапив і рядовий другої роти Тарас Шевченко.

— Так он воно звідки, он коли писався цей чудовий вірш, — перебиваючи розповідь Єгора Михайловича, вигукнув один із наших співбесідників, щирий українець, який тут же напам’ять гарно прочитав:


Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі,

Помеж кугою в Сирдар’ю

Байдару та баркас чималий.

Прощай, убогий Косарале!

Нудьгу заклятую мою.

Ти розважав-таки два літа,

Спасибі, друже; похвались, /230/

Що люде і тебе знайшли

І знали, що з тебе зробити.

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!


— Ну, а як же все-таки Шевченко потрапив у матроси?! Не розповідав він вам? — питали ми Єгора Михайловича.

— Відомо, як: Бутаков забажав узяти його до себе; попросив начальство призначити, ну й призначили... Гарний був, розумний і щирий чоловік, і покійний Тарас частенько-таки його згадував, і завжди добрим словом. Важка була тоді, панове, наша степова служба, набагато важча за теперішню, навіть і для офіцера, а про солдата й казати нема чого! І маршировкою, і рушничними прийомами займайся, і походи відбувай і в спеку і в холод по цих безкраїх, безводних степах — іноді навіть на одних зачерствілих сухарях, або ще й гірше того! Рий, бувало, та тягай на собі землю для насипки укріплень — і це місяцями, в нестерпну спеку!.. Звісно, нелегко було служити й у флоті, та все ж легше, ніж у строю, а вже особливо для Тараса. Перше і найголовніше, як він сам потім мені розповідав, не було цієї ненависної для нього муштри, по-друге, там він уже не землю рив, а змальовував береги, краєвиди Сира й Аралу... Ну, та й жилось йому на тій шхуні, якою командував сам Бутаков, куди краще, ніж на суші, в роті...

Проплавав таким робом наш Тарас два літа підряд по морю Аралу, береги, острови й води якого Бутаков оглядав і описував, перебуваючи для цього на морі щоразу безперервно місяців по п’ять... Чимало-таки натерпілись при цьому наші мореплавці — і від штормів, і від лихоманок, і від незвички жити на воді, і навіть від клятих комарів, яких по берегах Аралу цілі хмари... Згодом усі нижні чини, що виконували обов’язки матросів, і серед них рядовий Тарас Шевченко, були навіть удостоєні за ці морські кампанії 1848 — 1849 років височайше дарованої грошової нагороди, кожен у розмірі п’ять карбованців сріблом.

Морською кампанією 1849 року кінчилась, проте, і служба Шевченка на морі. Щоб не залишати його в Раїмі після свого від’їзду, а ще більше для того, щоб поклопотатись про полегшення його долі, — бо Шевченко під час своєї морської служби поводився бездоганно, багато і працював, і малював, і креслив, — Бутаков, вирушаючи в жовтні до Оренбурга для подачі начальникові краю звіту про свої роботи, взяв з собою, серед інших осіб, що супроводили його туди, а саме: Поспєлова, двох топографів, унтер-офіцера Вернера, фельдшера й денщика, і — рядового Шевченка. Звітом Бутакова залишилися в Оренбурзі вельми задоволені, — так що не тільки його, а й Поспєлова незабаром навіть підвищили в чині; але клопотання його про Шевченка залишені були без уваги, і вся ця справа кінчилася тим, що повернули нашого Тараса знов на сушу, але тільки перевели з Сирдар’ї, з колишнього 4-го, в 1-й лінійний батальйон, штаб якого з двома ротами стояв тоді в м. Уральську. Після Оренбурга стоянка в Уральську, певна річ, вважалась у нас, та й справді була, кращою... Але Тарасові тільки й випало, що перези-/231/мувати там, бо в 1850 році, з відкриттям навігації, його зараз же відправили спочатку в Гур’єв-городок, а звідти — до Новопетровська, де стояли гарнізоном інші дві роти 1-го батальйону і куди навесні він і приплив через Каспій на поштовому човні. От саме з цього часу й почалось моє знайомство з ним... Я тоді командував третьою ротою, а четвертою, куди зарахували Шевченка, командував штабс-капітан Потапов, від якого я прийняв роту тільки в 1852 році, коли Потапова перевели до Уфи, а мені наказали прийняти під командування четверту роту, замість моєї, яку перемістили в Уральськ, звідки на зміну їй прислали в Новопетровськ першу.

Роти, що стояли гарнізоном у Новопетровську, змінювались по черзі, як правило, кожні два роки; ну, а офіцерів при цьому, які досвідченіші й солідніші, то тих інколи начальство залишало там беззмінно років по чотири, п’ять, чого, наприклад, був удостоєний і я. Певна річ, нелюбо було нікому залишатись у цьому закинутому за Каспій і наче богом забутому укріпленні, в якому, — чи повірите? — навіть і води криничної, крім солонцюватої, не було зовсім... Та що ж робитимеш? Адже наш брат, арміуш, служить не там, де хоче, а де бог приведе та начальство звелить. Спочатку, тобто коли ми тільки збудували Новопетровськ, — а моя рота, треба вам сказати, робила навіть розбивку й закладку його 1846 року, — то не доведи господи, як уже там тяжко й сумно було жити! Море, через яке сполучення було взагалі не дуже-то й часто, — з одного боку, а безлюдна пустеля — з другого: ні купити, ні дістати тобі щось! Поки збудували казарми, то довгий час ми й жили в юртах, як киргизи!.. Правда, не з медом, ох як не з медом жилося й потім. Ну, та ви ж знаєте, панове, що людина звикає до всього. Потроху звикли й ми до нашого, як слушно називали його солдатики, сибірного Новопетровська, — бодай і не згадувати! Побудувались, завели таке-сяке хазяйство, призвичаїлись... Понаїжджали туди і деякі купчики, повідкривали крамниці з різним крамом і навіть винну лавку з іноземними винами... Почали ми одержувати, хоч і не дуже справно, «Русский инвалид», «Пчелку» і навіть тодішні журнали «Отечественные записки» й «Современник», — певна річ, ускладчину; а дехто привозив з собою й різні інші книжки, — все ж часом від нудьги й почитаєш що-небудь!.. Ну, нарешті до багатьох, жонатих, — а їх було більше половини, — поприїздили і їхні родини: не нарізно ж було жити небагатим людям! Склалось таким робом сяке-таке товариство, — невелике, правда, чоловік так на сорок, щонайбільше — п’ятдесят, рахуючи, певна річ, не тільки всіх офіцерів, але й чиновників та купців, які значніші. Товариство наше жило між собою досить дружно, бо життя в такому глухому закутку мимоволі зближує людей... Удень, бувало, проводимо вчення, удосконалюємо марширування, рушничні вправи, фортові роботи, а вечорами вбираємось, здебільшого по сімейних домах, граємо в шашки, лото, преферанс чи єралаш — десь по одній двохсотій чи трьохсотій копійки: адже люд був не вельми багатий!.. Коли нестерпна спека влітку і такі ж самі нестерпні вітри восени й узимку не відбивали бажання вийти за межі укріплення, тоді інколи виїжджали й на полювання. Святами, бувало, співали в церкві на криласі; а коли згодом у нас із офіцерів і солдатів склалось два маленьких оркестри, то траплялося, що й тан-/232/цювали, і навіть влаштовували аматорські спектаклі в пустопорожній казармі, — треба ж було якось коротати час!..

— Ну, а Тарас же як став жити-поживати, прибувши в Новопетровськ? — нетерпляче перериваючи невеселі спогади шановного оповідача, спитав його той самий наш співбесідник, котрий тільки що продекламував вірш Кобзаря.

— Та, правду кажучи, попервах не дуже легко й солодко було, — пускаючи густі клуби диму з люльки й хмурячи свої кошлаті брови, мовив Єгор Михайлович, трохи стишивши голос — Тепер, панове, звісно, немає жодної хоч трохи освіченої людини, яка б не знала імені Шевченка, а в ті часи, та ще у нас, за Каспієм, то про нього ніхто й не чув! Ніяких письмових відомостей про нього в роту не прислали, а в двох розпорядженнях, переданих батальйонним штабом і комендантом ротному командирові, тільки й було, що, в першому, — вважати рядового Шевченка записаним у солдати за політичні злочини, а в другому вимагалося встановити за ним особливий нагляд і не дозволяти йому ні писати, ні малювати, ні навіть мати при собі яке-небудь приладдя для письма чи малювання. Звичайно, це останнє наводило на думку, що він, певно, був письменником або художником. Але що він писав чи малював? Звідки був? Хто він такий і за що потрапив у солдати? Цього ніхто з нас попервах не знав, та, правду кажучи, особливо й не цікавився, бо заслання подібних людей у наші степові батальйони в ті часи було не таким уже й рідкісним явищем... Ну от, помістили його в казарму, приставили для особливого нагляду за ним дядька з солдатів, почали водити на фортові роботи, на муштру... Усе це, звісно, нелегке вже саме по собі й для будь-кого, навіть простого селюка, що від сохи потрапив на службу, а для Шевченка, хоч доля його й не ніжила, було тим важче, що, на лихо собі, він потрапив під начальство Потапова. Неосвічений, бездушний, та ще, — ніде правди діти, — часто й без приводу брутальний і суворий був цей чоловік... Його не любили навіть офіцери, а вже про солдатів і Шевченка й казати нема чого: вони просто його ненавиділи! Діймав Потапов Шевченка не тим, бачте, що не робив для нього винятку чи послаблення, — про це той і не думав, знаючи, що Потапов і сам тільки виконавець наказів вищого начальства, — а різними дрібними й просто-таки зайвими причіпками, — наче навмисне збиткувався над людиною, яка й без того страждала. То, бувало, з доброго дива почне в нього вивертати кишені, щоб перевірити, чи немає там олівця або чогось писаного чи мальованого. То стане глузувати з нього за те, що на питання відповідає не голосно й не по-солдатському, або за те, що при цьому похнюпився, і т. ін. Але найбільше він мучив Тараса вимогою тонкої виправки, марширування та рушничних прийомів, що складали тоді ідеал солдатської науки і котрі Тарасові, хоч і як він старався, ніяк не давалися!.. «Не збагнути мені цієї премудрості, — хоч ляж отут і вмри», — з відчаєм казав мені не раз, бувало, після учення сам бідолаха. І справді, сміх і горе було дивитись на вченні, як він стояв під рушницею — одразу видно, що людина анітрохи не здатна до цього!.. «Ну, хіба ж ти сам не бачиш?» — казали ми іноді Потапову, бажаючи якось усовістити його, щоб він не так доскіпувався до сердеги. Та де там! «А мені, — каже, — потім відповідати за нього на оглядах перед начальством?!» /233/

«Ну що, брате Тарасе, — якось жартома сказав йому один молодий офіцер після учення, — правда ж краще було б, якби тебе знову послали на морську службу чи перевели в козаки?.. Адже служба на чайці або на коні більше вам, запорожцям, пасує, ніж у піхоті!..» — «А ще краще було б мені або зовсім на світ не родитись, або вмерти швидше», — відповів на це, похиливши голову, Тарас, і дві великі сльози, — от наче зараз бачу, — так і покотилися з його очей. Авжеж, нелегко, і навіть дуже нелегко жилося йому, бідоласі, у Новопетровську, а особливо попервах... Та згодом, як це буває, все потроху владналося. Тут же, до речі, — достеменно вже й не пам’ятаю, коли саме, але, здається, у червні 1852 року, — дозволено йому було і писати, і малювати, хоч і під наглядом призначеного для цього офіцера. Ну, довідались ми згодом і що за людина був Тарас, і за які такі гріхи потрапив під червону шапку... А як довідались, то всі його полюбили й почали приймати залюбки і нежонаті, й сімейні, починаючи з коменданта, дітям якого він став давати уроки. Та й як же було не полюбити його — одне, що вмів добре триматись та й вельми розумний був, а до того ще й дуже хороша, як то кажуть, щира людина, з якою навіть і не в Новопетровську, і не нашому братові, простому офіцеру, було б не тільки приємно, але, можна сказати, і корисно побесідувати. Отак-то!..

Сходився він з людьми якось обережно, не одразу. При зустрічах з малознайомими або з тими, кого він недолюблював, не доб’єшся, бувало, від нього й слова: сидить собі насупившись, наче води в рот набрав. Траплялося це з ним, проте, й тоді, коли йому вже надто тяжко було. Тоді хоч і не клич його до себе. Сидить такий похмурий і мовчки малює або ліпить щось, а то, бувало, й просто самотою сидить, наче закам’янілий, десь на пагорбі, зажурившись, і дивиться кудись удалину...

Та зате іноді, хоч і не часто, коли вже розійдеться, розбалакається та почне сипати різні свої приказки й анекдоти, — а він знав їх безліч! — або ж як візьметься при цьому зображувати купців, попів, дяків, старообрядців, — а він і на це був мастак, — тоді веселощам і сміху просто не бувало кінця!..

Що він писав у Новопетровську, того достеменно сказати не можу. А малював і відливав з алебастру багато, певна річ, відтоді, як йому було дозволено. Охоче він малював портрети з офіцерів і дам, але не фарбами, а кольоровими олівцями, і деякі з цих портретів, хоч і не всі, були дуже схожі. Кращими з них вважались у нас портрети коменданта і мій...

— Де ж він? Покажіть, будьте ласкаві! — в один голос вигукнули ми.

— Гм... де?! Чи ж багато збережеш, панове, коли більша частина моєї служби минула в перекочовуванні?! При переїзді в Карамахчі, на Сирдар’ю, якось загубилась, а, може, де й вкрали, моя скринька, а з нею і портрет... Або ось, панове, розповім вам цікавий випадок. Одного разу, влітку, десь близько шостої години ранку, з південного краю моря з’явився чудовий міраж якогось невідомого нам міста, з будинками, вежами та ін., і так довго не зникав, що Шевченко встиг навіть добре змалювати все це марево. Минає чимало часу. Дивуємось ми з картини й не можемо збагнути, яке ж це місто могло так виразно відбитись у повітрі?! Коли це приходить у Новопетровськ пароплав «Ленкорань». А Шевченко /234/ візьми та й покажи свою картину морським офіцерам. Уявіть же собі наше загальне здивування, коли ті в один голос вигукнули: «Та це ж Астрабад!», і тут же почали показувати вежі й будинки: «Ось, — кажуть, — це така-то, а оно такий-то» і т. ін.

Із багатьох фігур і статуеток, які він відливав з алебастру, мені особливо запам’яталися дві його групи. Одна зображувала Христа, якого мучать іудеї: перед Христом, що сидить у терновому вінку, стоїть на колінах єврей, висолопивши язика, й, видно, дражнить його, а позаду стоїть другий і шмагає спасителя по спині батогом. Друга група зображувала сцену з киргизького побуту: стоїть кибитка з піднятою від спеки кошмою. В глибині кибитки сидить киргиз із задоволеним виразом обличчя у повстяному капелюсі, зсунутому на вухо, і грає на домбрі (балалайці). Знадвору, біля входу, повернувши до нього усміхнене лице, стоїть його жінка й товче просо. Біля її ніг бавляться двоє маленьких голих киргизяток. З правого боку лежить прив’язане до кибитки теля, а з лівого — дві кози. Прегарні, знаєте, були обидві групи! Ця друга була і в мене, та під час клятого переїзду через степ, на жаль, геть розкришилась. Адже при наших переїздах і залізні речі псуються в дорозі, а де ж тут зберегти алебастрові?! І портрети наші змальовував, і алебастрові свої групи роздавав нам Шевченко звичайно даром. Але всі ми, знаючи його дуже скрутне становище, під різними слушними й необразливими для нього приводами, всіляко намагались якось віддаруватись за це, допомогти йому і взагалі не лишитись у боргу...

Я вже розповідав вам, панове, що з 1852 року Шевченко став дедалі частіше бувати в нашому маленькому товаристві, яке так, зрештою, полюбило його, що без нього, бувало, не влаштовувало вже нічого, — чи то обід, чи вечерю з якої-небудь нагоди, аматорську виставу, поїздку на полювання або просто холостяцьке зборище чи співочий хор.

Хор цей влаштовували офіцери, і Шевченко, котрий мав гарний і частий тенор і знав багато чудових українських пісень, був постійним учасником цього хору, який, їй-право, дуже й дуже непогано співав і російських, і українських пісень, а в свята, то й у церкві, на криласі.

Про обіди та вечері, які, бувало, кінчались іноді й випивками, годі й говорити: були вони такі, як і всі подібні обіди та вечері. Ну, а про ті вистави, в яких він брав найдіяльнішу участь як актор і декоратор, не можна не згадати, — тим більше, що без нього, при всьому захопленні й старанні, з якими розучували й грали свої ролі інші актори-аматори, навряд чи це наше починання викликало б той ентузіазм, з яким зустріла його наша новопетровська публіка, а її завжди в казармі, де йшли спектаклі, було повно-повнісінько.

На перших двох виставах була показана комедія Островського «Свои люди — сочтемся», яку повторили на загальне й одностайне бажання всієї публіки. У комедії цій, крім ролі Ризположенського, яку взяв на себе Шевченко, всі ролі, навіть жіночі, що їх наші дами грати не захотіли, виконувались офіцерами... Грав у ній, — їй-богу, смішно згадати! — і я роль Подхалюзіна, в костюмі якого, під час антрактів, ходив іще й в оркестр, щоб грати на скрипці, без якої там не могли обійтись; ну, та як то мовиться: «Взявся за гуж, не кажи, що не дуж». Оскільки генеральної репетиції в нас не було, а на репетиціях Шевченко ніколи /235/ по-справжньому не грав, то ми й не знали, який вийде з нього Ризположенський. Та коли на першій виставі він з’явився на сцені в костюмі та гримі й почав уже грати, то не тільки публіка, але навіть ми, актори, були здивовані й захоплені!.. Ну, вірите, наче це зовсім не він! Нічогісінько в ньому не лишилось Тарасового: ярига, достеменний тогочасний ярига, — і з вигляду, і голосом, і всією поведенцією!..

Після першої вистави підполковник Маєвський, дуже хороший і розумний чоловік, який був тоді комендантом нашим, — вічна йому пам’ять! — влаштував для нас, акторів, та інших офіцерів і їх сімейств вечерю, а потім танці, що тривали аж до ранку. Так от, після цієї вечері Маєвський підійшов до Шевченка, почаркувався з ним і правду сказав: «Щедро тебе, Тарасе Григоровичу, обдарував бог: ти й поет, і живописець, і скульптор, та ще, як виявляється, і актор... Шкода, голубе мій, одного, що не обдарував він тебе щастям!.. Ну, та бог не без милості, а козак не без долі!..»

На третій раз показували два водевілі, що їх уже грали самі нижні чини, які, їй-право, вельми непогано виконали свої ролі. Шевченко, який і задумав цю виставу та був її душею, сам, проте, в ній участі не брав, зате потішив публіку таким несподіваним сюрпризом, що вона від захоплення аж нестямилася! Під час антракту раптом підіймається завіса; оркестр починає грати малоросійську музику до танцю, а на сцені з’являється Тарас, переодягнений малоросом, і молодий прапорщик Б., переодягнутий малоросіянкою, та як ушкварять гопака, то просто віддай усе і мало! Від вигуків і оплесків мало казарма не розвалилась, їй же богу!.. Здивував тоді нас усіх Тарас своєю зугарністю до танцю! Потім, знаючи за ним і цей секрет, на вечірках частенько-таки упрохували його станцювати свого гопака, і коли він бував у настрої чи трошки, як то кажуть, «під шефе», то, бувало, і танцював, і співав...

Ну, от таким побитом жили ми поживали та про Кримську війну читали, як зненацька, — наче грім з неба! — одержуємо звістку про смерть імператора Миколи Павловича. Засмутились-таки ми всі при цьому, а багато хто ще й заплакав... Ну, та потім потроху підбадьорились: новий цар, а, значить, нові милості! Підбадьорився при цьому й наш Тарас. Та минає рік, минає коронація, видається й маніфест, а про Тараса, як то кажуть, анічичирк! Зажурився він тоді, сердега, так зажурився, що я іноді, повірите, побоювався, щоб він і рук на себе не наклав!.. Часто тоді я й умовляв, і потішав його, що «бог, мовляв, не без милості», та він, бувало, лише махне рукою та скаже: «Для всіх, та тільки, видно, не для мене!»

Пізно восени 1856 року поїхав я у відпустку до Уральська; оженився там, а навесні 1857 року знов повернувся до Новопетровська, де застав Тараса при доброму здоров’ї і неначе трохи бадьорішого. Він, бачте, одержав кілька листів від різних друзів і навіть від якоїсь графині, котрі потішали його надією на швидке повернення додому. Він сам мені й показував ці листи...

Тут знову відбулася зміна рот: четверту відправили до Уральська, а мені наказали прийняти другу, що прибула на її місце, куди я й перевів Шевченка. Цього хотіли він та і я сам, щоб уже, знаєте, не розлучатись нам. Так і прожили ми з ним до серпня, коли, не пам’ятаю /236/ вже якого числа, раптом приходить розпорядження: відправити рядового Шевченка в м. Уральськ, а звідти звільнити зі служби, повернувши в первісний стан. Про радість його при цій звістці не буду вже й казати. Раділи за нього багато хто, а особливо я, хоч мені було й дуже сумно в ним розлучатись: адже стільки років прожили разом, ділили горе й радість... Та й хороша, сердечна, обдарована людина був Тарас, хоч, як слушно зауважив Маєвський, доля наділила його всім, окрім щастя!.. Міцно-міцно обнявся я на прощання з Тарасом, виряджаючи його в путь і садовлячи на поштовий човен, яким він вирушив до Уральська. Більше ми з ним — вічна йому пам’ять! — вже не зустрічались.

Ну, от, панове, оце і все, що я можу розповісти вам про Шевченка.

— Соловей піснями ситий не буває, — зауважила Єгорові Михайловичу його шановна дружина, — ти й забув, що вже перша година і час просити їх закусити, чим бог послав.

Десь о другій годині ночі ми роз’їхались від нашого гостинного й справді милого і симпатичного господаря.

Поки ми слухали щирі та прості його розповіді й вечеряли, погода, як це часто буває в степах, знову змінилася. Вітер ущух, мороз посилився градусів до п’ятнадцяти, хмари зникли, й над нами заясніло чисте, безхмарне, всипане блискучими зорями небо. О шостій годині ранку я вже залишав Казалинськ, мимоволі по дорозі згадуючи Раїмське укріплення, форт Косаральський і вірші Шевченка, що невідступно зринали в моїй пам’яті всю дорогу:


Прощай, убогий Косарале!..









М. Д. Новицький

НА СИРДАР’Ї В РОТНОГО КОМАНДИРА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1889, кн. 3, с. 561 — 581, за підписом Н. Д. Н. і з присвятою: «Посвящается друзьям: Бер-у, Жит-у и Цв-у» (тобто В. Беренштаму, П. Житецькому, Ю. Цвітковському). Подається за першодруком.

Новицький Микола Дементійович (1833 — 1906) — офіцер, учасник революційно-визвольного руху 50 — 60-х років XIX ст., послідовник Чернишевського й Добролюбова, член таємного товариства «Земля і воля». Познайомився з Шевченком у Петербурзі наприкінці 50-х років, листувався з ним і допомагав у справі викупу поетових родичів з кріпацтва. Зустрівшися з колишнім ротним командиром Шевченка Є. Косарєвим, записав і опублікував його спогади, а також написав спогади про свої зустрічі з Шевченком.

Беренштам Вільям Людвігович — див. С. 431.

Житецький Павло Гнатович (1837 — 1911) — український мовознавець, фольклорист ліберально-буржуазного напряму. Брав участь у вшануванні пам’яті Шевченка та виданні його творів.

Цвітковський Юрій Юрійович (1843 — 1913) — український педагог, громадський і культурний діяч, учасник заходів по вшануванню пам’яті Шевченка та виданню його творів.

Косарєв Єгор Михайлович (в статті М. Новицького був помилково названий Тимофійовичем, 1818 — 1891) — штабс-капітан, командир роти (згодом — півбатальйону) 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, в якому Шевченко служив у Новопетровському укріпленні. Крім спогадів, записаних М. Швецьким, збереглися також власні записи Косарєва, опубліковані К. Оберучевим («Киевская старина», 1893, кн. 2, с. 243 — 257). В обох редакціях мемуарів Косарєва, написаних ним наприкінці життя, через багато років після смерті Шевченка, впадає в око намагання перебільшити й прикрасити свою роль у житті засланого поета. Сам Шевченко не раз неприязно згадував про те, як Косарєв, «в усій своїй ослячій величі», нещадно муштрував підлеглих солдатів (т. 5, с. 53).

...Тарасові тільки й випало, що перезимувати там... — Обставини, за яких Шевченко потрапив з Оренбурга до Новопетровського укріплення, Косарєв передає неточно, нічого не згадуючи про арешт 1850 p., ув’язнення в Орську та заслання на Мангишлак. В Уральську Шевченко не зимував: він вибув з нього 8 жовтня, а 17 жовтня 1850 р. його привезли в Новопетровське укріплення.

...«Русский инвалид», «Пчелку»... — Маються на увазі петербурзькі газети «Русский инвалид» та «Северная пчела». /463/

...дозволено йому було і писати, і малювати... — Це твердження не відповідає дійсності: царська заборона не була офіційно скасована до кінця Шевченкового заслання.

Кращими а них вважались у нас портрети коменданта і мій... — Намальований Шевченком в Новопетровському укріпленні портрет І. Ускова (т. IX, № 38) зберігається нині в ДМШ, портрет Косарєва — не відомий.

.І.Шевченко встиг навіть добре змалювати все це марево. — Малюнок Шевченка, на якому було зображено видиме в міражі з Новопетровського укріплення іранське місто Астрабад (теперішній Горган), нині не відомий.

Із багатьох фігурок і статуеток, які він відливав з алебастру... — Всі скульптурні твори Шевченка не збереглися.

...комедія Островського «Свои люди сочтемся»... — Згадана тут вистава комедії Островського, незадовго перед тим опублікованої в журн. «Москвитянин» (1850, № 6), відбулася в Новопетровському укріпленні 27 грудня 1851 р. Це була одна з її перших аматорських вистав у Росії; виставляти комедію на професіональній сцені заборонялося до 1861 р.

Він... одержав кілька листів від різних друзів і навіть від якоїсь графикі... — Йдеться про листи М. Лазаревського від 7 серпня 1856 р. та 11 квітня 1857 p., А. Толстої від 8 жовтня 1856 р. та ін. (див. «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 89, 91 — 92, 98).

...не пам’ятаю вже, якого числа, раптом приходить розпорядження: відправити рядового Шевченка в м. Уральськ... — Наказ про це виконуючого обов’язки командира 1-го Оренбурзького лінійного батальйону підполковника О. Михальського видано 26 червня 1857 p., до Новопетровського укріплення від дійшов 21 липня 1857 р. (т. 5, с. 80), відповідний рапорт командира Новопетровського півбатальйону Г. Косарєва датований 29 липня 1857 p. («T. Г. Шевченко. Документи і матеріали до біографії», с. 430).

...на поштовий човен, яким він, вирушив до Уральська. — Це твердження не відповідає дійсності: як відомо, завдяки тому, що І. Усков на свою відповідальність видав йому документ для прямого проїзду до Петербурга, Шевченко вирушив з Новопетровського укріплення до Астрахані 2 серпня 1857 p., уникнувши затримки в Уральську й Оренбурзі.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.