[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 255-264.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. Ф. Савичев

КОРОТКОЧАСНЕ ЗНАЙОМСТВО З ТАРАСОМ ГРИГОРОВИЧЕМ ШЕВЧЕНКОМ



Про Тараса Григоровича я вперше почув у Малоросії, куди потрапив, коли служив в Уральському козачому № 6 полку, командированому 1849 року в діючу армію в Угорщину. Та поки полк наш ішов до своєї мети, угорська війна закінчилася, і нас розквартирували в містах і селах Київської та Волинської губерній. Штаб полку розташувався у місті Звенигородка. Я був при штабі полковим писарем. У Звенигородці, в одній веселій бесіді, я почув розмову про Шевченка: сперечалися про місцевість, у якій він перебував у той час. Один із співбесідників звернувся до мене і сказав:

— Цей чоловік, про якого ми зараз говоримо, має бути у вашому краї — біля Аральського моря, і ви можете з ним побачитися.

Судячи з такого загального географічного визначення місцеперебування Шевченка, я не міг сподіватися побачити його, але просив розповісти мені, хто він такий. Співбесідник охоче і з особливим теплим почуттям розповів про Шевченка як про незвичайну людину. І з усього сказаного я дізнався, що він живописець і поет, з кріпосних людей п. Енгельгардта, і за один свій твір відданий у солдати і засланий кудись, за Оренбург. Коли я побачив, з яким захопленням говорять про Шевченка, мені стало соромно, що я раніше нічого не знав про нього.

У вересні 1850 року один з наших офіцерів квартирував з десятьма козаками в селі Кирилівці, недалеко від Звенигородки; він запросив мене погостювати в нього, щоб «розділити нудьгу». Я прожив у нього три доби досить весело, по-нашому, але не знав, що Кирилівка — колис-/256/ка дитячих літ Тараса Григоровича, і зовсім тоді не передбачав, що дізнатися про це мені доведеться від нього самого.

У 1851 році полк наш повернувся на батьківщину. В Уральську я зустрівся з людьми, які особисто знали Шевченка. Це були офіцери, котрі служили на Сирдар’ї. Тоді ж я дізнався, що Шевченко переведений у Новопетровське укріплення (тепер Петро-Олександровськ), в тамтешній гарнізон.

Навесні 1852 року командир батальйону № 1, розташованого в Уральську, майор Михайлов, запросив мене поїхати з ним у Новопетровськ «для компанії». Він їздив туди щовесни ревізувати роту свого батальйону. Я не думав, що ми під час мандрівки могли скласти один для одного приємну компанію, але згадав, що там перебуває Шевченко, і думка побачити його, познайомитися з ним спонукала мене прийняти запрошення майора Михайлова.

Знайомі Шевченка, дізнавшись, що я їду з Михайловим у Новопетровськ, надавали мені листів і різних словесних доручень до Тараса Григоровича. Це були троє молодих поляків, з конфірмованих, за їхніми словами, і четвертий — О. В. Хаников, забритий у солдати у справі Петрашевського. Ханикова незадовго перед тим прислали в Уральськ з Оренбурга, замість О. М. Плещеєва, викликаного до Оренбурга.

До Гур’єва ми приїхали з майором Михайловим 1 травня і прождали три дні пароплава з Астрахані, який робив кожного літнього місяця по одному рейсу до Новопетровська мимо Гур’єва, де він забирав пошту. Нарешті ми пливли на пароплаві «Астрабад» по ледь помітних хвилях каламутно-зеленого Каспію.

Був чудовий, ясний вечір. На другу добу, опівночі, пароплав кинув якір у Новопетровській бухті. Гучний, протяжний гудок розбудив нас від ранкового сну. Ми з палуби побачили Новопетровськ, освітлений першими променями сонця. Укріплення від берега моря далеко, на високій горі, відокремленій від моря піщаною низиною.

Годині о восьмій ранку за нами приїхали дві тройки, запряжені в довгі й широкі тарантаси. Капітан-лейтенант Дудинський (який служив колись на відомому кораблі «Інгерманланд», що загинув біля берегів Норвегії), мічман, майор Михайлов і я поїхали в укріплення. Михайлову заздалегідь приготували квартиру, в якій розташувався і я.

Об одинадцятій ми пішли відрекомендуватися коменданту. Це був добрий і розумний підполковник Маєвський. У коменданта були наші моряки і кілька місцевих офіцерів. Подали розкішний сніданок.

«Покличте Шевченка», — сказав комендант.

Денщик відповів, що він пішов додому. Я дізнався, що Тарас Григорович у цей час займався на другій половині дому уроками з дітьми Маєвського і, закінчивши заняття, пішов.

Після сніданку, переодягнувшись на квартирі і взявши листи для Шевченка, я пішов до нього в супроводі прапорщика Михайлова, який узявся показати мені житло Тараса Григоровича, і ми прийшли в казарму.

Казарма як казарма — довге приміщення з низькими нарами обабіч, з маленькими, але частими вікнами майже під самою стелею; долівка була побризкана для прохолоди, яка ще віяла й крізь відчинені вікна. /257/Солдатів у казармі було небагато: хто був на роботі, хто у відрядженні по службі.

Ми пройшли до кінця приміщення і побачили в кутку чоловіка, який лежав на нарах і поринув у читання. Це був Шевченко. Коли ми підійшли вже зовсім близько, він підвівся, глянув на мене, потім запитально на Михайлова. Останній відрекомендував мене, сказавши: «Цей чоловік хоче бачити тебе».

Шевченко підвівся і запросив нас сісти біля нього. Я передав йому поклони від його уральських знайомих і вручив листи, які Тарас Григорович поклав у кишеню своїх широких штанів. Шевченко був у літній формі, у сорочці не з тонкого полотна, а з казенного. Він видався мені не вищим за середній зріст, був кремезний, кругловидий, рум’яний, з таранкуватим обличчям, сірими очима, тоді досить відкритими і ясними, мав уже лисину.

На постелі його був тонкий матрац, застелений рядном, подушка з не зовсім чистою наволочкою, — взагалі не видно було жодного комфорту в його казарменому побуті, не було в нього ні стола, ні стільця. Але цих меблів і не потрібно було йому через особливу обставину: йому, як ходили чутки, та й сам він казав, не велено було давати до рук ні пера, ні олівця, ні паперу.

Я сказав Шевченкові, що мені треба переказати йому дещо від знайомих, і просив його прийти до мене коли завгодно; але він запропонував мені зайти до нього годині о п’ятій після обіду, коли спаде полуднева спека, щоб прогулятися в полі, поза укріпленням.

Коли я прийшов до нього у призначений час, то застав його знову в лежачому положенні і з книжкою. Він підвівся, поклав книжку на полицю над головою, де лежали інші книжки, й почав одягатися. Поки він брав кисет, тютюн, застібав на три гудзики коротеньке парусинове пальтечко, я взяв на полиці одну з книжок. Це були історичні драми Шекспіра в перекладі Кетчера...

Ми вийшли за браму кріпості, спустилися в лощину, підійшли до однієї обривистої кручі, вкритої величезними уламками черепашнику, і, вилізши на висоту, сіли між цими уламками на замшілій наносній вемлі. Перед нами розстилався синій Каспій.

Тут я переказав Тарасу Григоровичу все, що мені було доручено. Це були звістки про життя-буття його знайомих, досить одноманітне і майже беззмістовне. Якось у розмові я випадково сказав, що був у Малоросії. Він запитав, де саме я був, і, дізнавшись, що в Звенигородці, одразу спитав, чи не був я в селі Кирилівці.

Я відповів, що був.

— А бачив ти там попа, панотця Кирила? — запитав він, дивлячись на мене широко відкритими очима.

Я відповів ствердно.

— А брата мого Микиту бачив?

— Ні, кажу, — не знав такого.

— Та скільки часу ти там пробув?

Три доби, — кажу.

— А ще кого ти там знав?

— Був у диякона в гостях... /258/

— Ну, ось там живе і брат Микита.

— Можливо, — кажу, — нас тут багато було, гостей, — як би я взнав, що серед них був і брат ваш Микита?

— Е, облиш, будь ласка, це «ви»... А ще козак... А Кирилівка — то ж моя батьківщина!.. Ну, кажи, як ти там жив і що робив?

Я почав розповідати, як у панотця Кирила, поважного старого, ми були на іменинах, склавши нашвидкуруч імпровізований оркестр із трьох козаків; як цей оркестр старався, а паничі і панночки-попівни танцювали до впаду під шалену музику — скрипка, бандура й бубон, і про інше.

Шевченко слухав з такою напруженою увагою й радісною цікавістю, що треба це бачити, а не слухати з розповіді. В кінці він реготав до сліз над моєю розповіддю. А втім, якщо взяти до уваги всю простоту, привілля, невимушеність гулянки, про яку я розповідав до найменших подробиць, і те, як усе це було близьке серцю опального Шевченка, — то не дивно, що розповідь захопила його, нагадавши йому про улюблену і далеку батьківщину.

В кінці розповіді він зітхнув і сказав: «А все-таки негаразд, що ти не познайомився з моїм братом Микитою». Потім змусив мене розповідати те саме і перебивав різними запитаннями, навіть запитав, у кого ми з товаришем квартирували. Та оскільки я забув прізвище хазяїна, то він просив пригадати, чи немає в них чогось особливо прикметного. Я пригадав, що на городчику була єдина і величезна груша, з її вершечка ми збивали палицями груші, які там залишилися.

— Знаю, знаю, — скрикнув Шевченко, назвав хазяїна, додавши, що й сам ласував цими грушами, вилазячи на це дерево, що більшого й старішого від цього дерева в Кирилівці немає і що воно було таким у дні його отроцтва. (У 1852 році Шевченко лічив собі сорок другий рік). Кінчилося тим, що випадковістю свого перебування у Малоросії я зарекомендував себе Тарасу Григоровичу найкращим чином і став для нього цікавого людиною вже тільки тому, що був у його рідній Кирилівці.

Так просиділи ми до присмерку і пішли в укріплення. Наша дорога пролягала повз квартиру ротного командира, де вже світився яскравий вогник і голосно розмовляли кілька офіцерів; вікна були відчинені. Хазяїн дому побачив нас і закликав до себе покуштувати «чихирю», щойно привезеного з Астрахані. Тут я помітив, як люб’язно всі ставилася до Тараса Григоровича. Хоч він був не дуже говіркий, але виглядав людиною не зайвою, і його присутність між офіцерами була помітна.

Незважаючи на те, що він був якийсь зосереджений у собі, ніби відлюдкуватий, але разом з тим симпатичний, і всі його любили; та найбільше любили його солдати. Шевченко не відділяв себе від солдатського середовища і жив із солдатами по-братськи, просто. Солдатам це подобалося тим більше, що вони відчували в ньому культурну людину, співчували його невідповідному становищу і за його людське до них ставлення платили йому тим, що в його присутності не проявляли ні солдатського цинізму, ні взагалі казармених вихваток, які пояснювалися особливим, відірваним від світу життям у степових укріпленнях.

Перед Шевченком солдатик поставав безпосередньою, чистою і щирою людиною — за любов і повагу до Шевченка, які він здобув так само про-/259/сто і невимушено. Я був переконаний, що він мав і ширший вплив на солдатів і міг би скористатися з нього для більшого олюднення їх, з цікавості, властивої розумній і благородній людині; але розумів, що його добра, безкорислива справа була б витлумачена зовсім по-іншому, як шкідлива пропаганда. Однак якогось солдатика, котрий хотів навчитися грамоти, він потай учив азбуці — та й годі.

Ми домовилися з Шевченком бачитися після обіду, оскільки у нього вранці були уроки дітям коменданта. Наступного дня ми пішли гуляти, і, певна річ, за укріплення. Тарас Григорович цього разу зайшов у вірменські крамнички, де серед інших товарів продавалися вина і горілка; останньої він узяв пляшку і сказав: «Ходімо тепер на одне моє улюблене місце», — і ми пішли вниз, до підніжжя тієї скелі, на якій стоїть укріплення, у бік моря. Ми йшли вздовж прямовисної стіни заввишки сажнів із тридцять; все це громаддя повністю складалося з ракушняку.

Шевченко звернув мою увагу на паралельні смуги, що йдуть уздовж стіни на висоті сажнів п’ятнадцять над рівнем моря. Лінії ці строго горизонтальні, у вигляді стрічки сажнів зо три завширшки; смуги розташовані не на однаковій відстані одна від одної, деякі з них заглиблені, наче вирізані, інші рельєфно виходять назовні і складаються з осаду. Стрічка урізноманітнюється темними плямками, розташованими не зовсім горизонтально. Це заглиблення, діри, — одне слово, нори, які раки роблять у ярах.

Безсумнівно, що на цій висоті колись був рівень моря. Риски, утворені в стіні, показують поступове зниження морських вод. Несамохіть ми зацікавилися питанням: коли тут було море і куди воно поділося? Шевченко висловив кілька геогностичних зауважень (забутих мною), які він узнав від ученої комісії, що приїздила для дослідження на півострів Мангишлак і до якої він входив як рисувальник, але таємно.

Ми зайшли в щілину ракушнякової стіни 1 і посідали між уламками каменів. Шевченко знову змусив мене розповідати про життя в Малоросії до найменших подробиць і слухав цього разу задумливо. Нарешті розповідь моя вичерпалася, я замовк; мовчав і Шевченко.

У цей час віяв легкий західний вітерець, до нас здалеку долинали приємні звуки — то на пологий піщаний берег накочувалися хвилі; дворогий місяць тьмяно світив із синього неба; були сутінки чудового травневого вечора, під впливом якого ми могли тільки мовчати.

Шевченко після тривалого мовчання продекламував, ніби сам собі, вірш малоросійською мовою, — мабуть, власний. Змісту тепер не пригадую, але згадувалося море, «хвилі і хмари».



1 Ракушняк використовувався в Новопетровську на будівництві: на фундаменти під дерев’яні будинки; кріпосні вежі, стіни — повністю з цього каменю. Його одразу після виломлювання розпилюють на великі брили, тому що він тоді м’який, а після витримування на повітрі твердішає. На ганку одного будинку вирізьблені з ракушняку два леви, витвір каменярів. Шевченко покепкував з цієї скульптури, сказавши: «Тут потрібен напис: „Се леви, а не собаки“». (Прим. автора).



Тільки опівночі ми повернулися до укріплення. Коли ми наблизилися до відчиненої брами, вартовий здаля гукнув нам: «Хто йде?!» Шевченко, всупереч моїм сподіванням, так само голосно відповів: «Чорт!» Вар-/260/товий упізнав голос Тараса Григоровича і приязно всміхнувся. Цей жарт надався мені винятком із того загального ладу, в якому звичайно тримався Шевченко. Але думав і те, що він хотів сказати вартовому щось приємно-задьористе в його стилі, і солдат відгукнувся усмішкою.

Одного разу ми пішли на «город». Поблизу укріплення є долина з родючим наносним грунтом — єдиний оазис біля кріпості. Комендант Маєвський висіяв на ньому різні овочі і навкруги посадив дерева — вербу і тополю, вивезені з Астрахані. Деревця були тоді ще молодими і ріденькими; але тут у свята влаштовувалися гуляння місцевої аристократії.

По дорозі на город ми зайшли у вірменські крамнички й запаслися дарами Вакха. На городі влаштувалися в легкій альтанці, куди прийшов городній сторож засвідчити своє шанування і запропонувати послуги Тарасу Григоровичу. Шевченко попросив його принести редиски, бо ж іще тільки вона й дозріла на городі. Старий приніс добірної редиски і, люб’язно подаючи її, промовив: «Це тільки для вас, Тарасе Григоровичу, а то нізащо не дав би нікому».

Шевченко налив йому чарку горілки, побалакав з ним, трохи, злегка кивнув; сторож пішов собі задоволений. Тут я побачив ще одну людину, щиро прихильну до Шевченка.

На запитання про минуле життя Шевченко демонстративно не відповідав, ніби не чув запитання. Але на городі детально розповідав про своє життя художника в Петербурзі. На жаль, я багато чого забув, пам’ятаю тільки взагалі, як він «перебивався з хліба на воду». Але бували і в нас свята, казав Шевченко, коли мені чи Васьці Штернбергу (якого інколи називав і Васенькою) вдавалося написати портрет з якогось купця або чиновника. Тоді ми винагороджували себе «за всі голодні дні». Із Штернбергом у Шевченка була найтісніша дружба; кажучи про нього, він часто додавав: «Душа-людина». Шевченко зрадів як приємній несподіванці, коли я сказав йому, що бачив Штернберга в Уральську влітку 1839 року.

— А, це він мав щастя готувати альбом для імператриці Олександри Федорівни, — зауважив Шевченко, — і мандрував по Росії.

Ми згадали, як Штернберг вирушив з В. О. Перовським у Хівинський похід, не витримав суворої зими, захворів, був відправлений назад в Оренбург і незабаром, в Італії, закінчив своє життя.

Шевченко говорив багато доброго про К. П. Брюллова як про художника і людину...

І обидва ми не знали, що в той самий час Брюллов, залишивши острів Мадеру, повільно конав поблизу Рима.

Шевченко, дізнавшись, що я трохи малюю, радив мені з’їздити в Разумановський сад, верст за сім від кріпості, але сам чомусь відмовився їхати туди. Я поїхав. Замість саду я побачив щось вражаюче своєю дикістю й оригінальністю. Величезні уламки скель, повалених одна на одну, спускаються в мальовничому безладді з п’ятдесятисажневої висоти до плоского узбережжя моря, яке неозорою гладінню йде вдалину. Це водорий, що утворився протягом віків від стоку снігової води з Мангишлацького плато. Обвали каменів, глибокі рови, оброслі кущами, цікаві /261/ саме своєю хаотичністю; а красива градація тонів різних нашарувань скель цікава для живописця і для геолога.

На одному з невеличких майданчиків, природно обгородженого з трьох боків кам’яною оградою, стояли три великі дикорослі шовковиці; кілька грядок з квітами, молодий виноградник на тичинах, місток через тріщину, кілька лавок — от і весь сад Разуманова, названий за прізвищем одного багатого купця, який знайшов і вподобав цю місцевість. На довершення всього мангишлацького пейзажу внизу видніється скеля, схожа на монаха в рясі і клобуці, чому й названа «Монахом».

Я зробив кілька абрисів з цієї місцевості і представив їх на перегляд Шевченкові. Він зауважив мені, що я захоплююсь деталями і залишаю поза увагою ансамбль. Це зауваження послужило мені добрим уроком. Шевченко обіцяв наступного дня показати мені свою роботу. Я нетерпляче ждав цієї години. Нарешті ми на городі; з нами продукт вірменської крамнички, редиска і під пахвою в Тараса Григоровича портфель, який він не поспішав відкривати, але коли відкрив — я впився очима в перший малюнок.

На ньому було зображено внутрішню частину киргизької кибитки. Під склепінням кибитки встановлено російське вікно, що пропускало сонячне проміння, відбите мікроскопічними пилинками. Ясна річ, вікно було спеціально зроблене для того, щоб той, хто малює, мав зручне освітлення згори. Під вікном, за столиком, сидить, освітлений півтонами, як аксесуар, сам Шевченко з рейсфедером у руці (а не з пензлем), і пильно дивиться на «натуру». Натура ця стояла посеред кибитки — напівоголений чоловік у шкіряних киргизьких шароварах, — спиною до глядача. Художнику, який згадав у степу про академічні заняття, знадобився торс... Ох і проробив же він цей торс! Малюнок виконано сепією, на кольоровому папері, а полиски зроблено китайськими білилами... Анатомія, рельєф — чудо! Цей малюнок дістав би в академії найвищий бал, знавець-любитель щедро заплатив би за нього.

За натурщика був поручик Турно, член мангишлацької вченої експедиції.

Другий малюнок також був зроблений сепією: до мальовничої малоросійської хати-корчми, що стояла на розі вулиці, двоє солдатів привели двох арештантів, закутих поодинці і разом один з одним. Один із солдатів увійшов до корчми, а другий, зіпершись рукою об горішній одвірок зовнішніх дверей, стояв спиною до глядача, чекаючи чарки горілки від товариша. Він скоса дивився на арештантів, що відпочивали біля стіни. Вони були — один великорос, другий — циган. На вулиці, в глибині дальнього плану, з’явилася група мандрівних циган, справжня вакханалія: бубон, скрипка, скомороська пісня, несамовиті танці жінок — все це було в розпалі. Арештант-циган, вражений рідними звуками волі, рвонувся і висунув голову за ріг хати, але при цьому він потягнув за собою товариша, який апатично вишукував у своєму одягу паразитів. Загримів ланцюг, і потривожений російський арештант злобно дивився на цигана, караульний солдат звернув на шум увагу, що помітно з повороту голови. І все. Але як це зроблено... Композиція, експресія у постатях, чистота і правильність малюнка, розташування плям — незвичайне!

Згодом мені доводилося бачити немало творів, але таких траплялося /262/ небагато. Гідним суперником Шевченка міг бути з наших — чудовий рисувальник-жанрист Штернберг, та й то не в акварелі, а в олівці. Пізніше мені довелося бачити дві акварелі фарбами роботи Шевченка: два жіночих портрети — один до пояса, другий по коліна, ще пізніше — бачити акварелі К. П. Брюллова, і, судячи з манери одного й другого, вважаю, що Шевченко був учнем Брюллова чи його щасливим наслідувачем.

Ще в портфелі Шевченка були етюди скелястих вибалків, кам’яних обвалів і груп шовковиць. Я попросив подарувати мені один з етюдів на пам’ять, але Шевченко сказав, що на пам’ять про себе намалює мій портрет. Я був у захопленні від цієї обіцянки. За кілька хвилин він сказав мені:

— Тепер ходімо до Федора Юхимовича, доброго чоловіка.

Ми пішли. Недалеко від міста і кріпості, ніби в одній з вершин рівнобічного трикутника, стоїть досить висока, стрімка і майже конусоподібна скеля. У ній вирубано східці зигзагами, щоб зручно було ходити. На вершині скелі, на невеликому майданчику, був дворик, обнесений низькими кам’яними мурами, казарма для десятка козаків, і в ній окремо дві. кімнати для офіцерів. З муру дивилася невеликого калібру гармата, жерлом чомусь на кріпость. Все це називалося батареєю № 1.

Звідси виднілися гребені сусідніх гір як на долоні, виднівся на піщаному березі ряд дерев’яних хат «поселенців», відкривалася вся кріпость, в якій на передньому плані була гарненька церква, а найголовніше — розстелялося в голубому блиску Каспійське море. Ми зупинилися в дворику, щоб передихнути від сходження на гору, і роздивлялися навколо. Мені, новачку, подобалися ці околиці, але я подумав, що через два місяці мені все це набридло б у тій обстановці, на яку тут приречені люди.

Я не стримався, щоб не спитати Шевченка:

— А що, Тарасе Григоровичу, мабуть, тобі набридли всі ці краєвиди? Він, як звичайно, нічого не сказав на це ні словом, ні виразом обличчя.

Отут і жив Федір Юхимович, «добрий чоловік», до нього ми й прийшли по втомливій кручі. Господар прийняв нас радісно, як добрий і до того ж нудьгуючий чоловік. Він одразу наказав робити пельмені; їх заходилася готувати ціла команда козаків. Цю страву, відому в Східній Росії, ми запивали не лафітом, а астраханським чихирем, який незрівнянно кращий від усіх отих ярославсько-соболевських лафітів, тому що натуральний.

Шевченко був у чудовому настрої. Він сипав веселими анекдотами й оповіданнями. Таким веселим я його не бачив раніше. Йому захотілося викликати й хазяїна, від природи мовчазного, на розмову й розворушити його. Цей останній був старосвітський офіцер, старообрядець, хоча досить індиферентний. Шевченко почав йому розповідати, з поетичними прикрасами, про подвижницьке життя старовірів на Вітці і в Стародуб’ї, як про справи безсумнівні, — і розворушив доброго чоловіка, викликав його на суперечку і зрештою примусив відчути принадність стародавнього благочестя.

Ми просиділи за північ і заночували на гостинній батареї. Вранці /263/ Шевченко попросив послати козака попередити коменданта, що не прийде на уроки. Його нестримно вабило до малювання, у чому він давно не практикувався і дуже сумував від бездіяльності. Після чаю він узявся за мій портрет 1, перед тим запнувши одне вікно, а в другому залишивши світло тільки на горішній половині.



1 Свої припаси для малювання Шевченко зберігав на цій батареї, у «доброго чоловіка». (Прим. автора).



До обіду зроблений був абрис і прокладка. Пельмені перервали роботу; вони вийшли ще смачніші, ніж учорашні, що змусило Шевченка признатися, що пельмені набагато краща їжа, ніж вареники його рідної Хохлапдії. Ці ж таки пельмені, политі чихирем, спонукали нас до сну після обіду. Ми добре виспались; після чого Шевченко підтушував ранкову роботу, почистив контури, і портрет був готовий. Він зберігається в мене й тепер.

Під час малювання я побачив, що в рейсфедері в художника вкладені огризки олівців, що ледве трималися. На моє зауваження Шевченко сказав: «Це залишки олівців, а цілих у мене мало, і я їх бережу, бо взяти їх ніде». Тому я віддав йому свої олівці, скільки у мене їх було, чим він лишився дуже задоволений.

Взагалі Тарас Григорович, живучи у кріпості, дуже бідував, йому бракувало передусім грошей, потім книжок, яких не можна було дістати й за гроші. Невеличку комендантську бібліотеку він прочитав; спільної офіцерської бібліотеки не було. Читав він тільки те, що присилали йому знайомі з Оренбурга, а це траплялося не часто.

Якось Шевченко запросив мене на восьму годину вечора на флагшток, де він повинен був відстояти на варті до півночі. Шевченко був звільнений від усіх казенних робіт і учінь, але відбувати свою чергу на варті він хотів сам, навіть іноді напрошувався відстояти на варті за інших. Я прийшов у призначений час і місце. Флагштоком звалося місце на краю кріпості. Це була прямовисна скеля, що височіла над піщаною приморською низиною і виступала вперед мисом. Тут серед невисокої і неширокої огорожі стояла башточка, що захищала вартового влітку від дощу, а взимку від хуртовини. На башті був шпиль, на якому, коли треба, піднімали прапор. Пост цей був неважливий (через що потім знесений), і Шевченко, поставивши рушницю в башточці, сів на огорожу і ждав мене.

Ми просиділи до півночі. Зараз зовсім не пам’ятаю, про що ми тоді розмовляли, мабуть, ні про що особливе. Коли на гауптвахті пробило дванадцять годин, Шевченко взяв рушницю, сказав, що йому на зміну ніхто не прийде, і ми пішли по домівках. Тоді був час тихий і безпечний, тому деякі суворі вимоги по службі в укріпленні були зайві.

Ніколи Шевченко жодним словом не поскаржився на своє становище, ніколи я не бачив його сумним і пригніченим. Він був фізично здоровий, рум’яний, погляд у нього був завжди ясний і відкритий. Щоправда, в ньому постійно жила якась дума, але дума ця була тиха і, так би мовити, живила й підтримувала його дух. Іноді можна було подумати, що він слухає спів сфер: так заносила його звична і світла дума в галузь, /264/ тільки йому відому і приступну. Слід гадати, що в ньому проходила поетична течія, яка служила йому щитом проти ударів гіркої дійсності.

Ніколи не чув я від Шевченка розмови політичної чи навіть з політичним відтінком. Може, він не любив розмов про політику, яка нерідко вводить людей в оману. Він тоді здавався мені потайним, але тепер я думаю інакше: він не міг розкритися переді мною повністю. Я був молодий і до того ж не розвинений ні науками, ні досвідом життя. Може, він оберігав мою невинність.

Шевченка дуже турбувало тоді рішення вищого начальства, якому доповіли про бажання опального художника намалювати олійними фарбами, безкоштовно, образ воскресіння Христового для місцевої церкви. Через місяць Шевченко писав до мене в Уральськ і гірко нарікав, що відповідь про цю ікону надійшла негативна.

Настав час повертатися нашому пароплаву назад, але комендант просив капітана лишитися на кілька днів, до його іменин. Однак п. Дудинський не погоджувався; на щастя Маєвського, тут нагодився капітан-лейтенант (забув прізвище) — командир пароплава, що крейсував уздовж усього східного Каспійського берега... Цей капітан залишився до іменин, умовив і Дудинського залишитися, ще й позичив коменданту дві дюжини пляшок шампанського, оскільки курсовий човен, посланий ним до Астрахані по шампанське, через зустрічний вітер не міг прийти вчасно в укріплення.

На іменинах коменданта було весело і приємно: зійшовся люд усе теплий... Шевченко сяяв. Ми сиділи з ним по обидва боки вірменського священика, який приїхав для виконання християнських треб до вірмен, які жили в укріпленні. Це був на диво розумний і освічений чоловік, не католик, а григоріанець і розмовляв по-російськи досконало. Шевченко не відходив від нього; священик також зацікавився Шевченком. Мені було що послухати — і взагалі, і біля них зокрема.

Ми, гості з господарем, у кількості рівно дванадцять чоловік, засіли за стіл об одинадцятій годині ранку, а підвелися аж о дванадцятій годині ночі. Тройки з довгими і широкими тарантасами були готові. Сіли всі і поїхали на пристань. Вірменський священик і Шевченко були нерозлучні, мов близнята. Всі ми попрощалися з теплими і щирими поцілунками, похитуючись під впливом шампанського, яке забрело й на пристань. Нас, морських мандрівників, — о життя російське! — перевезли напівсонних на пароплав човнами, а сухопутних, хто зовсім заснув, доставили додому тройки з довгими і широкими тарантасами.

У капітан-лейтенанта були розведені на пароплаві пари, і він одразу відчалив, а капітан «Астрабада» велів підняти якір на світанку.

Побачився я з Шевченком у Москві, взимку 1858 року, в академіка А. М. Мокрицького. Тарас Григорович був невпізнанний, і я, тільки придивившись, упізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий...

Більше я не бачив Тараса Григоровича.








М. Ф. Савичев

КОРОТКОЧАСНЕ ЗНАЙОМСТВО З ТАРАСОМ ГРИГОРОВИЧЕМ ШЕВЧЕНКОМ


Вперше надруковано в газ. «Казаний вестиик» (Новочеркаськ), 1884, 24 травня, № 53 і 27 травня, № 54. Подається за першодруком.

Савичев Микита Федорович (1820 — 1885) — хорунжий (згодом — військовий старшина) Уральського козачого війська. Цікавився мистецтвом і літературою, сам писав вірші, виступав у пресі. Зустрівся з Шевченком 7 травня 1854 р. в Новопетровському укріпленні, куди приїхав з м. Уральська спеціально, щоб познайомитися з поетом, про якого перед тим багато чув на Україні. Привіз Шевченку листи і вітання від петрашевця О. Ханикова та польських політичних засланців. Через М. Савичева Шевченко надіслав у Москву лист до О. Бодянського, якого просив передати йому «Слово о полку Ігоревім» і літопис Величка (т. 6, с. 99 — 100). Одержавши літопис, М. Савичев затримав його в себе й віддав Шевченкові тільки 1858 р. у Москві (т. 5, с. 214); можливо, це й було причиною того, що після заслання їхнє знайомство припинилося. В Новопетровському укріпленні Шевченко намалював портрет М. Савичева.

...за один свій твір відданий у солдати... — Цим засвідчується, що після арешту Шевченка в досить широких колах населення України склалося, всупереч офіційно прийнятій версії, цілком правильне уявлення про те, що справжньою причиною заслання Шевченка була його революційна поезія.

...тепер Петро-Олександровськ... — 1858 р. Новопетровське укріплення було перейменовано на форт Олександровський.

Михайлов Лев Андрійович — майор, до 1853 р. командував 1-м Оренбурзьким лінійним батальйоном, штаб якого був розташований у м. Уральську, а дві роти постійно перебували в Новопетровському укріпленні.

Знайомі Шевченка... надавали мені листів... — Нині ці листи не відомі, очевидно, вони були знищені Шевченком з огляду на їх зміст.

...троє молодих поляків, з конфірмованих... — Один з них, очевидно, був Максиміліан Ятовт (бл. 1827 — 1895), засланий 1849 р. у солдати Оренбурзького корпусу. У жовтні 1850 р. зустрічався в Уральську з Шевченком. Пізніше згадував про ці бесіди, що «революція була його (Шевченка) мрією, можна сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри» (Див.: Gordon Jаkub [M. Jatоwt]. Sołdat czyli sześć lat w Orenburgu і Uralsku. Lipsk, 1867, c. 96-100).

...замість О. М. Плещеєва... — О. Плещеєв у березні 1852 р. був переведений з 1-го Оренбурзького лінійного батальйону до 3-го, розташованого в Оренбурзі.

Дудинський Олександр Іванович (М. Савичев помилково називає його Дубинським) — капітан-лейтенант, з 1847 по 1854 р. командував пароплавом «Астрабад», що курсував з Астрахані до Гур’єва та Новопетровського укріплення. Один з небагатьох, кому пощастило врятуватися після катастрофи російського військового корабля «Ингерманланд» 30 серпня 1842 р. в протоці Скагеррак (див.: «Москвитянин», 1844, № 3, с. 55).

...займався... уроками з дітьми Маєвського... — Синам коменданта Маєвського Ігнатію та Антону було тоді близько 10 — 12 та 6 — 7 років.

...історичні драми Шекспіра в перекладі Кетчера... — Прислати цю книжку /477/ Шевченко просив А. Лизогуба в листі від 11 грудня 1847 р. Одержав вів її в Орській кріпості 6 березня 1848 р. (т. 6, с. 44, 52).

У 1852 році Шевченко лічив собі сорок другий рік. — Неточність у спогадах: Шевченкові було тоді 38 років.

...ученої комісії, що приїздила для дослідження на півострів Мангишлак... — Ідеться про Каратауську геологічну експедицію під керівництвом гірничого інженера О. Антипова, в якій Шевченко брав участь улітку 1851 р.

Змісту тепер не пригадую, але згадувалося море, «хвилі і хмари». — Очевидно, йдеться про вірш Шевченка «І небо невмите, і заспані хвилі», написаний 1848 р. в Аральській експедиції (т. 2, с. 130),

...вирушив з В. О. Перовським у Хівинський похід... — Ідеться про невдалий похід проти Хівинського ханства взимку 1839 — 1840 p., в якому російські війська під командуванням В. Перовського, що був тоді оренбурзьким військовим губернатором і командиром Окремого Оренбурзького корпусу, зазнали тяжких втрат. В. Штернберг, захворівши в цьому поході, помер в Італії від туберкульозу легень у листопаді 1845 р.

Шевченко говорив багато доброго про К. П. Брюллова... — Незважаючи на те, що К. Брюллов не відгукнувся на прохання Шевченка поклопотатися про зняття царської заборони малювати, протягом усього життя він зберігав почуття глибокої поваги і вдячності до свого вчителя, про що свідчать також численні згадки в шевченківських листах і щоденнику. Виїхавши 1849 р. на о. Мадеру, а згодом в Італію, К. Брюллов помер в Марчано (поблизу Рима) 23 червня 1852 р.

Разумановський сад — місцевість за сім верст від Новопетровського укріплення, в якій росло кілька старих шовковиць і де зусиллями уральських козаків Разуманових та інших поселенців станиці Ніколаєвської («купця» Разуманова в станиці не було) розведено невеличкий садок і виноградник. Шевченко часто малював дерева й скелі в цьому саду (т. IX, № 19 — 28). Савичев згадує ці малюнки як «етюди скелястих вибалків, кам’яних обвалів і груп шовковиць».

...я впився очима в перший малюнок. — Ідеться про сепію «Шевченко серед товаришів» (т. IX, № 15).

Другий малюнок — сепія «Циган» (т. IX, № 14).

...ходімо до Федора Юхимовича, доброго чоловіка. — Як нещодавно встановлено (Большаков Л. Літа невольничі, с. 396 — 397), ідеться про сотника Уральського козачого війська Чаганова Федора Юхимовича. Приязні стосунки з ним, як свідчать записи в щоденнику, Шевченко зберігав до кінця свого перебування в Новопетровському укріпленні (т. 5, с. 48, 57).

Все це називалося батареєю № 1. — На малюнках Шевченка описаний тут пост названо батареєю № 2 (т. IX, № 138, 139, 142 та ін.).

...і портрет був готовий. Він зберігається в мене й тепер. — Згодом портрет М. Ф. Савичева (т. IX, № 29) був переданий до Уральського військового музею. Нині зберігається в Історико-краєзнавчому музеї м. Уральська.

Флагштоком звалося місце на краю кріпості. — Його зображено на кількох малюнках Шевченка (т. IX, № 141 — 144).

Через місяць Шевченко писав до мене в Уральськ... — Цей лист до М. Ф. Савичева нині не відомий.

...командир пароплава, що крейсував уздовж усього східного Каспійського берега... — Очевидно, йдеться про капітан-лейтенанта Єфимова Миколу Тихо-/478/новича, капітана поштового пароплава «Ленкорань». Про знайомство Шевченка з моряками цього пароплава йдеться також у спогадах Є. Косарева.

...вірменського священика... — Мхітарова Мінея Мхітаровича, священика Астраханської вірмено-григоріанської церкви.

Побачився я в Шевченком у Москві, взимку 1858 року... — Повертаючись із заслання, Шевченко бачився у Москві з М. Савичевим 20 березня 1858 р. Очевидно, ця зустріч відбулася в художника А. Мокрицького, звідти Шевченко пішов на квартиру М. Савичева, щоб забрати ще 1854 р. переданий для нього О. Бодянським літопис Величка (т. 5, с. 214).












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.