[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 345-351.]

Попередня     Головна     Наступна            





Данило Мордовець

З МИНУЛОГО ТА ПЕРЕЖИТОГО



Коли, кажуть, нема під рукою ні гака, ні гвіздка, то й ухналь часом чоловікові у пригоді стане.

Себто мені нагадалось дещо з давненьких-таки часів мого життя, коли ще й батько Тарас живий був.

Було се року божого 1859-го, коли я, молода ще людина, двадцяти восьми літ, четвертий рік стояв на уряді редактора «Саратовских губернских ведомостей», ще й «начальника газетного стола», та ще на придачу і на уряді «переводчика губернского правлення». Такі уряди, бач, були тоді у нас, може, вони й тепер існують — не знаю, бо давно вже я на старості літ не зазирав у той святий «Свод законов».

Тими часами козакував у неволі, як той Кішка Самійло, і Микола Костомаров у тому ж городі Козлові, чи то пак у славному Саратові. І от ми з ним, козакуючи сяк-так, керували укупі і «Саратовским губернским /346/ статистическим комитетом», любенько нанизуючи, як колись татари бідних невільників на аркани, оту гаспидську «статистику» на цілі юрби усяких «таблиць». А як Миколу закликано до Петербурга на кафедру історії, то я вже сам-один керував тією статистикою.

А козакуючи коло статистики, я ще гірш став козакувать, — як той козак Голота коло татар, — у «Губернских ведомостях» коло усяких, як то кажуть, «злоупотреблений» і коло усякої «неправди», бо тоді здавалось, що «щирій неправді», котра «весь світ зажерла», прийшов кінець перед отим «освобождением крестьян», чого дуже сподівався і батько Тарас, катуючи «щиру неправду».

50-і роки, як ви, люди добрі, може, пам’ятаєте, а найгірше того — кінець 50-х років, — то були часи усяких «обличений». Герцен голосно дзвонив у свій говіркий дзвін — «Колокол» у Лондоні і «обличав», здається, і батька і матір, і попа, й попадю з поповою дочкою. Щедрін-Салтиков «обличав» усіх неправедних крутогорян з крутогорянками. Батько Тарас і батогом, і пужалном катував усяку «щиру неправду», що «весь світ була зажерла», і т. ін.

А вже ж сказано: «Куди голка, туди й нитка».

Я й був тоді такою ж ниткою: куди Герцен та батько Тарас, туди й я. То я йшов битись навкулачки проти казенної палати за те, що вона здала торги на сіль та на горілку одкупщикам, а не на користь казні. То зачіпав я своїм козацьким ратищем строїтелів Волго-Донської залізниці за те, що вони годували робочий люд свій червивою солониною, і т. ін.

Хоч і сипались, як горох із мішка, скарги губернаторові на моє козакування, але він не звертав на те уваги, бо такі тоді часи були: аби правда, то ріж у вічі. А губернатором тоді був — нехай царствує! — Олексій Митрович Ігнатьєв, така щира душа, що, було, як прийдеш до нього, то він вийме, було, із свого столу послідній номер «Колокола» та й питає собі, ніби з похвалкою:

— Не бачили ще сього?

Де вже, — кажу, — не бачили! Учора ще з Костомаровим та з іншими людцями читали та господа бога й Герцена за правду благали.

Такі-то часи були! Се, бач, у повітрі пахло вже «освобождением крестьян» і «великими реформами царя-освободителя».

Коли якось завертаю до губернатора за якимсь ділом, а він бере з свого столу бумагу та, подаючи її мені, й промовляє трохи з докором:

— Вот, — каже, — и «дообличались»!

Зазирнув я в ту «бумагу» та так і остовпів!

У тій «бумазі» «министр внутренних дел», котрим на той час був Ланськой, що після того пожалуваний був графом, пише губернаторові «по высочайшему повелению», що государ імператор, прочитавши (се воєнний міністр підніс мені тертого хріну!) — прочитавши у такому-то номері «Саратовских губернских ведомостей» невеличку замітку про те і те, «повелеть изволил: объявить саратовскому губернатору строгий выговор», потім — «подвергнуть соответственному наказанию редактора «Губернских ведомостей», та ще й «разыскать автора» гаспидської замітки і також «подвергнуть соответственному наказанию».

Отака ловись! От тобі й за батьком Тарасом... «у холодну»!

«Разыскать автора»... Та на що було його, задрипаного, й «разыски-/347/вать», коли і автор той Д. М., і редактор — се ж був я, грішний, лихом недобитий, — Данило Мордовець.

— Що ж тепереньки маємо робити? — питає губернатор.

— А святий його зна! — кажу я. — Може, ми у свого бога, як то люди кажуть, теля з’їли... Тепер хоч сядь та й плач...

Поміркував губернатор, зітхнув, небога, та й каже:

— Донесу я міністрові для докладу государю імператору, що, сповняючи «высочайшее повеление», я посадив вас, як редактора і автора замітки, на чотири дні на воєнну гауптвахту, замість «холодної», а ви, не гаючи часу, мерщій прямуйте до Петербурга та там самі й викручуйтесь, а я теж викручуватиму вас якмога, бо я там маю руку...

А за що таки — може, спитаєте, — така капость накрила нас, мов мокрим рядном?

А от за що...

«Обличаючи» усе направо й наліво, катуючи «щиру неправду», я й «обличив» у тій гаспидській замітці одного офіцера Бутирського полку, що стояв тоді у Саратові, «обличив» за те, що він ні за се, ні за те на улиці, перед народом, зацідив по пиці якогось унтер-офіцера, та так зацідив, що аж-аж! — так і ляснуло.

Покарай він його у себе, у полку, не при людях, — то се його діло. А то на улиці!..

Ну, та се невелика птиця — офіцер. А я — каюсь — у тій нещасній замітці і над цілим полком чималенько-таки поглузував.

Воно б, може, це глузування і проковтнулось у Саратові, хоч офіцери усі до одного хотіли було визивать мене на дуель. Але тут замішався сам нечистий — той, що греблі рве. На лихо мені, те моє глузування пішло гулять не тільки по усіх чисто часописах «матушки Рассеи», але перескочило й за кордони, та й почало скрізь лунати, мов та зозуля весною поміж деревами. Горенько моє!

Так он воно з чого сердешний губернатор поперед мене ускочив у халепу, мов сірий у капкан, бо у воєнному міністерстві дуже косо подивились на мою нещасну заміточку. Лихо, та й годі.

Тим-то губернатор і велів мені мерщій летіть у столицю та викручуватись.

От я й повіявся, як той, блаженної пам’яті, послідній кошовий отаман, Петро Калниш, — до «столиці» — викручуваться.

Ох, чи викручусь? Коли вже губернатор ковтнув гаряченького кулішу, то мені, певно, завдадуть не кулішу, а березової каші.

Причвалав я до столиці та зараз у міністерство.

— Ось і я, — кажу, — як той рябко...

— А! Пилип з конопель... Се ти, кажуть, голубчику, ускочив у коноплі, чи то пак у реп’яхи?

— Я, — кажу, — господа начальство.

— А де ж бамага?

— Яка бамага?

— А «донесение губернатора на высочайшее повеление»... Воно мусило прийти не пізніше трьох днів, а його й досі нема.

— А тут, як на лихо, государ скоро мусить відбути до Криму, — додав якийсь сивенький чоловічок з Володимиром на шиї. /348/

Головонько моя бідна!.. От чого наробив батько Тарас зі своєю правдою!

А як показали мені «діло» з приводу моєї гаспидської заміточки, то я так і присів! Воно розбухло так, як ото набухає чоловік від водянки. Воєнний міністр Сухозанет уже вдруге чи утретє требує видать йому головою «автора» все тієї ж гаспидської замітки. Міністр народної просвіти — забув, хто — требує того ж і незабаром проганяє з уряду інспектора саратовської гімназії, небіжчика Ангермана, цензора, допустившого до друку «замітку».

Лихо, та й годі!

— А хто ж, — питаю, — докладатиме моє «діло» господину міністрові?

— Товариш його, — кажуть, — Олександр Григорович Тройницький.

Я раптом до Тройницького.

— Такий і такий, — докладаюсь.

— А! Секретар саратовського статистичного комітету?.. Знаю, — каже, — та ще й редактор «Губернских ведомостей»?

— Так, — кажу, — я самий.

На моє превелике щастя, тими часами у міністерстві заходились вироблять новий «устав» статистичних комітетів, а Тройницький знав уже деякі мої праці по статистиці та й почав мене розпитувать, як се діло ведеться на місці. Я й витрусив йому з моєї торби чималенько дечого, чим і вдовольнив його до гаразду.

А далі й питаю про моє «діло».

А він і каже, що вже докладав про мене Сергієві Степановичу Ланському, котрий і перемовився про моє «діло» з воєнним міністром і з міністром народної просвіти, і вони умовились, що як ще нема «всеподданнейшего донесення» від саратовського губернатора про се нещасне «діло», а государ імператор не сьогодні-завтра зволить відбути до Криму, то вони й порішили заготовить «всеподданнейшие доклады» про мене ік повороту государя до столиці.

— А ви тим часом що маєте робити у Петербурзі? — питає Тройницький.

Я маю, — кажу, — дещо працювать у Публічній бібліотеці.

— І добре, — каже, — незчуєтесь, як і государ імператор повернеться до столиці.

Оселився я тоді у «Балалаївці», якраз коло самої Публічної бібліотеки. У ті часи про цю «Балалаївку» у Петербурзі, як ото у козацьких думах співають: «Слава дибом встала». Це була гостиниця Балабаєва з номерами, і у тих номерах та ще з «мусікією», як казав батько Тарас, проживав тоді і Микола Костомаров, працюючи на професуру до університету.

Первий, кого я побачив, прийшовши до Костомарова, був батько Тарас.

— А, чув, чув, земляче, про те, як ви у реп’яхи ускочили, — сказав, сміючись і здоровкаючись зо мною, Тарас.

— Е! бодай воно скисло! — махнув я рукою.

— Це пусте, хлопче, — додав ласкавим голосом автор «Кобзаря», — воли заразом у холодну не посадовили, то вам байдуже й думать про це... Он нас з Миколою колись, як того Семена Палія, в мент «на колес-/349/ниці та на коні» — і засадовили у ту високу та гостру «швайку», що за Невою...

Коли двері рип! — і на порозі показалась руда голова.

— Нет бога, кроме бога, и Николай пророк его! — промовив рудоголовий.

Се був Чернишевський, Микола Гаврилович. Такими словами він завжди шкилював над Костомаровим і моєю жінкою (вона тут же була), шкилював за те, що й вони над ним шкилювали.

— Здоров був, вовче у овечій кожушині, — одрубав Костомаров. А Чернишевський до мене:

— Читали, читали, — каже, — ваше «обличение»... Назвать героев-бутырцев «мокрыми орлами», чуть не курами! Да за это «обличение» сидеть вам в месте. злачне, а месте прохладне, идеже праведнии пророк Николай и кобзарь Тарас упокоялися... Так, Тарас Григорьевич?..

— Ні, трохи не так, — відповів батько Тарас, — а ви там таки посидите!

І пророком оказався Тарас, а не Миколай.

— Що ж, — сказав я, — і я посидю там! Заробила коза те, чим їй роги правлять!

І пішла у нас весела розмова, бо за Чернишевським незабаром придибали у «Балалаївку» і Печерський-Мельников, і Іван Федорович Горбунов, і Митро Юхимович Кожанчиков.

У ті часи «Балалаївка» була якоюсь-то літературною корчмою. Тут, було, Горбунов розказує свої тільки що з печі витягнені гаряченькі бублики — жартівливі оповіданнячка, котрі потім розлітались по усіх усюдах, а наша громадка аж за животи хапалась. Тут, було, Печерський-Мельников повідає, як він, мов на ведмедів з ратищем, ходив на старообрядців, що ховались «В лесах» і «На горах» (його твори); а Кожанчиков так, було, й сипле, мов з рукава, усякими літературними побрехеньками та книжними новинами.

— А знаєте, господа, — обертається до нас рудоголовий Чернишевський з жартливим посміхом, — еду я это сюда мимо Думы, коли глядь на небо — и диву дался: что за история творится на небе во вселенной? Там появилась какая-то новая, неведомая звезда, да такой величины и блеска, такое светило, что, пожалуй, и Сириусу и Арктуру нос утрет. Коли подъезжаю сюда, глядь, а звезда эта как раз над «Балалаевкой»...

— Это, видите ли, новое светило появилось в «Балалаевке», — скривився Горбунов і очима показує на Костомарова.

— Та ні! — озвався Микола, — це над Тарасовою головою зійшла нова зірка, бо його тепер Петербург не зна, де й посадовить та чим і частувать.

— Так, так, — каже Печерський, — про эту ж звезду Тарас Григорьевич и мурлычет весь вечер:


Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя.


Воно ж так і було.

Увесь тобі вечір батько Тарас усе ходить по номеру та все якось-то тихенько та гарненько мугиче собі:


Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя.

Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная... /350/


[Сьорбаючи так склянку за склянкою, та помацає пляшечку з коняком, подивиться на світ та до Хоми, що змалку та до сивого волоску був ніби джурою у пана Миколи.

— Хомо, а подивись, козаче: вже пляшечка й порожня, матері його сто копанок! Отої Москалі усе видудлили!

То Хома й принесе другу пляшечку.

Довгенько таки ми засиділись тоді у Миколи.]

На другий день пішов я до батька Тараса. А жив він тоді в Академії художеств, у невеличкій та світленькій студії. Застав я батька у чомусь біленькому, — чи то свитина полотняна, уся замурзана фарбами та іншими плямами, чи то «спінжачок» задрипаний. Сидів Тарас за своїми офортами і з великим запалом працював біля їх, бо дуже до душі припала йому ся праця.

Став він тут показувать мені свої офорти, і свого власного компонування, і деякі гарні копії з великих майстрів. Тут же й подарував мені на добру незабудь кілька там своїх офортових малюнків, котрі я потім, у 90, мабуть, році, передав до українського музею невмирущої пам’яті Василя Васильовича Тарновського, а він мені за сі подарунки привіз із Києва гарний Тарасів портрет, що й досі веселить мою козачу хатину у Столярному закутку.

— А там (себто там!..) там, де козам роги правлять, там, — каже, — ні до офортів, ні до інших малюнків моя солдатська рука і доторкнутись не сміла, — там був отой зась!.. Тільки як я з адміралом Бутаковим плавав по Амудар’ї та по Аралу, мені вільно було малювати у альбом Бутакова.

Сей альбом я й бачив, як Тараса вже не було на світі.

У 1864, здається мені, році Бутаков привозив свій альбом до Андрія Олександровича Краєвського, і ми його усі бачили — усі! — а з усіх, мабуть, зостались на світі тільки я та Леонід Олександрович Полонський, — він не дасть мені збрехать. А де дівся той альбом і де він тепер — святий його знав!

А дорогий був альбом.

Живучи так у «Балалаївці» і працюючи у Публічній бібліотеці за одним столом з Добролюбовим 1, блаженної пам’яті другом Чернишевського, зайшли ми якось з жінкою до Костомарова.

— Не бачили, — питає він нас, — Тараса?

— Ні, а що?

— Та бог його знає, що й думать! От вже три дні й три ночі, як не був він в академії, і нігде його не видко!

— А может, он, как Иона, во чреве китове, — усміхнувся Чернишевський.

— Може, й там, на лихо, — похитав головою Костомаров.

— Я вже посилав Хому і до графа Толстого (що був тоді віце-президентом Академії художеств), і до Василя Матвійовича Лазаревського, — так і вони нічого не знають.

Дуже нам прикро тоді стало. Чи не попав часом знов, сердешний, у ту государствену холодну, що у Цепного мосту? А за віщо? На се ніхто не міг дати відповіді... Так, може, за понюх табаки й заперли... І пропаде чоловік ні за цапову душу... А чи довго ж і був він на волі! Чи рік, чи два роки...

Сидимо отак та сумуємо.



1 Я писав тоді монографію «Обличительная литература в первых русских журналах и стеснения гласности», котру й надрукував у «Русском слове» під редакцією Хмельницького чи, може, вже й Благосвєтлова, а Добролюбов працював над сатиричеською літературою за часів Катерини II і надрукував свою працю в «Современнике». /351/



Коли чуєм — щось у коридорі за дверима бубонить... Прислухаємось — коли чути:


Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя...


Ми думали — се Хома.

Так ні! Про вовка помовка, а вовк і шасть у хату...

Рип двері — і на порозі стоїть Тарас...

Жінка моя як зірветься з місця та до нього:

— Голубчику! Де се ви пропадали?

— Та застукали мене, як ото співають у пісні:


Застукали мене

Розсукині сини,

Богучарські пани...


— Застукали мене гаспидські пани — Жемчужников та отой граф Олексій Товстий (Толстой)... Поманили мене, як цапа капустою, українськими варениками та й продержали у Товстого під арештом аж три дні, поки не втік, — мат-тері їх сто копанок чортів!

— А ми вже думали, чи не теє-то, як його... — усміхнувся Костомаров.

— Яко Иона во чреве китове, — додав Чернишевський.

— Ні, вже — кат мене бери — протух за Аралом.

— Ну, і за те хвалити бога... А нам таке лізло у голову, що аж-аж! — промовив хазяїн. — А воно, бач, приїхала Хима з Єрусалима...


Ой зійди, зійди...


— Що се я! — зупинив він сам себе, обертаючись до мене.

— А як ви? Ще черга ваша не прийшла?

— Ні, дякувать господові, і не прийде!

— Як так, мат-тері його?

— Та господь ізглянувся на мене! — кажу. — Ще вчора Тройницький казав, що мене вирятував ухналь.

— Який ухналь? Той, що в підіски заганяють?

— Та вже ж він... Я чув од старих людей, що коли нема під рукою ні гаків великих, ні гвіздків добрих, то часом і ухналь чоловікові у пригоді стане.... Таким ухналем став для мепе саратовський губернатор. Він так написав про мене Ланському, та ще й Мілютіну Миколаю Олексійовичу, таке надряпав, що буцім я такий чолов’яга, така спасенна душа, так працюю на користь урядові, що й не сказати! Ланськой і покажи того листа другим міністрам, та й государю імператору «всеподданнейше» доложив так щиро, що царське величество всемилостивіше й дарувало мені, грішному, мою провину.

— От так ухналь, мат-тері його! — вдарив Тарас об поли руками.

— То-то воно й є! Які великі гаки та шпигори стирчать тут, а, бач, нічого задля мене не зробили! А вискочив ухналик і викрутив мене, хоч самому й залили за шкуру сала.

— Нехай же скисне та холодна та та «швайка»! — промовив батько Тарас.


Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя...


Більш я вже й не бачив батька. /352/







Данило Мордовець

З МИНУЛОГО ТА ПЕРЕЖИТОГО


Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1902, № 6, с. 243 — 252, під заголовком «З минулого та пережитого (Про батька Тараса та ще про дещо. Спомини Данила Мордовця)». Подається за першодруком.

Данило Мордовець — псевдонім українського та російського письменника, історика, ліберально-буржуазного діяча Мордовцева Данила Лукича (1830 — 1905). Познайомився з Шевченком 1859 р. в Петербурзі, виступив з рецензією на «Кобзар» 1860 р. Згодом полемізував зі спробами П. Куліша знецінити історичні твори Шевченка, брав участь у вшануванні пам’яті поета. Його спогади про Шевченка призначалися для видання: «Літературний збірник на спомин Олександра Кониського (1836 — 1900)». К., 1903, але не були пропущені цензурою.

...козакував у неволі... Костомаров... — Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаров 1848 р. був висланий до Саратова, де перебував до 1859 р. Тут він познайомився з М. Чернишевським.

...закликано до Петербурга на кафедру історії... — М. Костомаров був запрошений на посаду професора Петербурзького університету навесні 1859 p., його перша лекція відбулася в листопаді.

Герцен голосно дзвонив у свій говіркий дзвін «Колокол»... — перша російська безцензурна газета, яку видавали О. Герцен і М. Огарьов. У Лондоні виходила з 1857 по 1865 p., опублікувала ряд матеріалів про Шевченка.

...усіх неправедних крутогорян з крутогорянками. — Мається на увазі цикл сатиричних нарисів М. Салтикова-Щедріна «Помпадуры и помпадурши». Згадуючи про нього в зв’язку з подіями кінця 50-х років, мемуарист припускається анахронізму, оскільки цей цикл написано дещо пізніше — протягом 1863 — 1874 років.

...«великими реформами царя-освободителя». — Оцінюючи описувані ним події (зокрема реформи Олександра II) з ліберально-поміркованих позицій, Д. Мордовцев користується термінологією, загальнопоширеною в тодішній пресі.

Оселився я тоді у «Балалаївці»... — Йдеться про відомий тоді в Петербурзі трактир і готель Валабіна (нині вул. Садова, 18). Протягом року (з травня 1859 р.) тут жив М. Костомаров, готуючись до лекцій в університеті.

...засадовили у ту високу та гостру «швайку», що за Невою... — Йдеться про Петропавловську фортецю. Приписуючи Шевченкові ці слова, мемуарист припускається неточності: насправді заарештованих членів Кирило-Мефодіївського товариста було ув’язнено в казематах III відділу, який містився біля Ланцюгового мосту (нині набережна Фонтанки, 16).

Горбунов Іван Федорович (1831 — 1896) — російський письменник і актор, автор і виконавець гумористичних оповідань з життя петербурзької бідноти.

Кожанчиков Дмитро Юхимович (1819 — 1877) — російський книгар і видавець. Підтримував зв’язки з діячами революційно-визвольного руху в Росії /509/ та за кордоном, брав участь у багатьох заходах прогресивної громадськості, зокрема в організації публічних читань і вистав. Збирався видати в 1859 р. твори Шевченка, писав поетові в цій справі («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 161 — 162). У 1867 р. випустив найповніший на той час «Кобзар».

У ті часи «Балалаївка» була якоюсь-то літературною корчмою. — Йдеться про зустрічі літераторів і вчених у готелі Балабіна.

...Бутаков привозив свій альбом... — В альбомах подружжя Бутакових часів Аральської експедиції були малюнки Шевченка, а також акварельні та офортні копії з них, зроблені дружиною капітана Бутакова. Після її смерті альбоми перейшли до її прийомної дочки, художниці Т. 3. Глазенап, яка згодом передала дванадцять малюнків Шевченка в ДМШ (див.: Мацапура М. Альбом Бутакова. — «Україна», 1961, № 15, с. 14 — 15).

Полонський Леонід Олександрович (1833 — 1913) — російський критик.

Я писав тоді монографію... — Праця Д. Мордовцева «Обличительная литература в первых русских журналах и стеснение гласности» була опублікована в журн. «Русское слово» (1860, № 2, с. 307 — 376; № 3, с. 321 — 377), що виходив тоді за редакцією А. Хмельницького — хитрого ділка, який відзначався суто комерційним підходом до публікацій у журналі; в липні 1860 р. редактором «Русского слова» став Г. Благосвєтлов.

...Добролюбов працював над сатиричеською літературою за часів Катерини II... — Йдеться про працю М. Добролюбова «Русская сатира в век Екатерины», опубліковану в журн. «Современник» (1859, кн. 10, с. 257 — 356).

...Жемчужников та отой граф Олексій Толстой... — учасники групи поетів, що виступали під колективним псевдонімом — Козьма Прутков. З братами Володимиром, Олександром та Олексієм Жемчужниковими Шевченко познайомився 17 квітня 1857 р. в Петербурзі (т. 5, с. 172). У листі до П. Ковалевського від 20 лютого 1861 р. В. Жемчужников просив поклопотатися через Літературний фонд про перевезення хворого Шевченка до лікарні («Летописи Гослитмузея. Письма к А. В. Дружинину». М., 1948, с. 154). Толстой Олексій Костянтинович (1817 — 1875) — російський письменник, родич оренбурзького генерал-губернатора В. Перовського. Клопотався про полегшення умов заслання Шевченка та звільнення його від військової служби.













Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.