[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 353-360.]

Попередня     Головна     Наступна            





Б. Г. Суханов-Подколзін

ЩО ПРИГАДАЛОСЯ ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА



Покійна моя матінка Н. Б. Суханова наприкінці 50-х та на початку 60-х років, як і чимало членів тодішнього російського суспільства, зазнала впливу нових, гуманних «віянь» і, як жінка розумна, а для світської пані освічена й начитана, зуміла залучити до своєї вітальні гурток людей, котрі трудилися на літературній і художній ниві.

Досить сказати, що письменники Полонський, Щербина, Майков, художники Пименов, Соколов, Айвазовський та інші були постійними відвідувачами нашого дому. Іван Сергійович Тургенєв, приїхавши до Росії, також з’являвся у вітальні матінки. Крім обговорення всіх можливих і неможливих питань, які виникали в той час, наче гриби після дощу, насмілюся тепер думати, що кріпосний кухар Семен, учень славнозвісної кулінарної академії графа Нессельроде, немало сприяв своїми гастрономічними талантами згуртуванню цього невеликого, вибраного інтелігентного гуртка.

Хоч у ті часи я був ще зовсім хлопчиком (мені було років тринадцять-чотирнадцять), згадані «віяння» позначилися й на мені завдяки моєму наставникові В. А. Фуксу 1, людині розумній і запальній. Я захоплено-шанобливо ставився до літературних і артистичних корифеїв, що бували в матінки, і, як міг, намагався вникати в смисл невгамовних диспутів і суперечок, які точилися з рідкісним запалом в усіх тодішніх салонах і кабінетах. То був час загальної лихоманки, коли, наприклад, через якусь статтю «Современника» люди загалом лімфатичні й неговіркі ставали якимись несамовитими, ладними втопити непоступливого опонента у першій-ліпшій склянці chateau-lafite 2. Зрозуміло, все це не могло не вплинути на меткого хлопчика, і він мимоволі настроювався під загальний лад.

Не пригадаю тепер точно, коли саме дедалі частіше стало при мені повторюватись ім’я Шевченка. Від свого вчителя я дізнався, що цей Шевченко — великий малоросійський поет, поет-самородок, який вийшов з народу. При цьому він (тобто мій учитель) продекламував кілька віршів цього поета; в одному з них був комічний епізод прочухана (?), що починався десь нагорі і спускався за всіма градаціями низхідної службової ієрархії.



1 В. А. Фукс — нині викладач приватної московської гімназії,

2 Французьке вино. /354/



Знову ж тепер не пригадаю, коли і хто увів у наш дім присадкуватого, лисого, вусатого чоловіка, якого відразу, надто ж ми, діти, полюбили і з яким зав’язали дружні стосунки. Особливо упадала коло нього, намагалася в усьому догодити йому наша кріпосна прислуга — всі уродженці Малоросії. Виявилося, що вони всі давно його знали й любили, що він у всьому був їм близький, завдяки тому, що у дворецького Пивоваренка було старе видання «Кобзаря»; ця маленька, засмальцьована книжечка переходила з рук до рук, безжально шарпалась, мандруючи з кухні до передпокою; вірші завчалися напам’ять і своїми рідними, теплими мотивами допомагали цим простим людям переноситись у думках на далеку батьківщину. На титульному аркуші цієї книжечки з-під грубого шару бруду виглядав старий“ бандурист, що сидів під вербами. Відтоді мені жодного разу не довелося натрапити на це видання.

Те, що Шевченко, увійшовши в дїм моєї матері, одразу і без жодних з його боку запобігань зумів завоювати загальну симпатію всіх домашніх, починаючи з перетягнутих у талії гувернанток-англійок і кінчаючи виїзним «слугою», найкраще свідчить, наскільки він був симпатичний, наскільки своєю простотою, сердечністю, самою своєю появою мимоволі приваблював до себе всіх, від малого до старого. Його дещо незграбні, але зовсім не вульгарні манери, проста мова, розумна, добра усмішка — усе якось привертало до нього й залишало враження давнього знайомства, давньої дружби, кола всілякі церемонії ставали зайвими. Під безпосереднім впливом захопленого наставника, цілком зрозуміло, для мене цей добрий, дивакуватий поет у моїй ще дитячій уяві набирав вигляду мученика, ще постраждав за правду, і ставав ще милішим серцю.

Матінка була добре знайома із сімейством тимчасового віце-президента Академії мистецтв графа Толстого, що, як усім відомо, палко й благотворно піклувався про долю Тараса Григоровича і надав йому після повернення із заслання казенну майстерню у самому будинку академії. Цілком можливо, що за спільною згодою домовлено було запросити Шевченка давати мені уроки малювання, аби під виглядом гонорару подати йому на перших порах матеріальну допомогу. Запропонувати йому гроші ніхто б не наважився, і я маю підстави гадати, що завдяки цій маленький хитрості я став одного чудового ранку учнем цієї, по-інститутськи обожнюваної мною, людини.

Тричі на тиждень я вирушав в академію і проводив передобідні години у майстерні мого вчителя. Навчання, строго кажучи, було дуже незначне, воно головним чином обмежувалося малюванням одного й того ж горщика для квітів у різних положеннях та на різних площинах. Особливої користі від цього методу бути не могло вже тому, що одноманітність сюжету паралізувала будь-яке бажання в учня. Поїздки ж на дальній Васильєвський острів, сидіння на правах дорослого у майстерні , художника-поета; артистична, не бачена ще обстановка самої майстерні; нарешті, гайнування серйозніших, зате й нудніших занять, — усе це перетворювало для мене поїздки в академію на справжнє свято, задля якого я охоче мирився з монотонністю незмінного горщика для квітів.

Перебуваючи таким чином досить часто «віч-на-віч» з Тарасом Григоровичем, я мав можливість бачити його незв’язаним будь-якими світ-/355/ськими умовностями і користуюся з цього, щоб з усіх сил повстати проти тих біографічних портретів, які силкуються зобразити мого вчителя малювання якимось дикобразом, що спився. У домі моєї матері, де він часто обідав і де вина подавалися на стіл у достатку, ніколи він не був напідпитку. Буваючи в нього і засиджуючись подовгу, я ніколи не бачив його в несамовитому стані, жодних цинічних вихваток він собі не дозволяв, ніяких брутальних висловів не вживав...

Мені дуже прикро було натрапити в книжці М. К. Чалого на опис дорогої для мене за спогадами майстерні, зроблений відомим монументних справ майстром Микешиним... Погоджуючись із тим, що студія Тараса Григоровича, а також і його спальня (на антресолях) не являли собою інтер’єру голландського minheer’а 1 , не можу погодитися з огидною картиною розкиданої скрізь погані, неприбраної постелі та інших проявів неохайності, описаних вищезгаданим відливачем дзвоноподібних квазі-пам’ятників. Кому доводилося коли-небудь бувати у студії художника, тим більше бідного, той не міг не помітити властивого цим приміщенням специфічного безладдя, що виникає від самого роду занять. Сане таке безладдя шанувало і в Шевченковїй майстерні Неохайності ж, бруду й погані у ній було стільки ж, скільки правда в описах добродіїв, що уподібнювали її шинку або й гірше.

Тої зими, коли мені вперше довелися їздити до Тараса Григоровича, він почав займатися офортними (eau forte) роботами, причому у керівники й наставники він обрав собі найвидатнішото майстра цієї справи — Рембрандта, старанно й ретельно копіюючи його найскладніші твори.

Траплялося так, що моє малювання уривалося пропозицією піти разом до академічної бібліотеки, Ермітажу чи до когось з колекціонерів, щоб подивитися якийсь ще не бачений рембрандтівський офорт. Зрозуміла радість, з якою я приставав на таку пропозицію, і гордість, з якою простував коридорами академії чи вулицями Петербурга, супроводжуючи мого дорогого вчителя у його неймовірнії, усім знайомій смушковій танці. Часто до Шевченка заходив пан Марін, власник чудової колекції гравюр, як великий знавець він пояснював Тарасові Григоровичу різні тонкощі й фортелі (trac) цього своєрідного й складного мистецтва. Пригадується, що якось я застав Тараса Григоровича у великих клопотах. Він збирався писати олією портрет відомого мазепинського Кочубея, на замовлення одного з його нащадків. Потрібні були полотно, різні аксесуари — як-от оксамит, парча, соболине хутро і т. д. Узяв мене Тарас Григорович із собою, і ми до пізнього вечора провештались по місту, розшукуючи всі ці речі, причому, нітрохи не зважаючи на свого «хлопця»-супровідника, він заходив до крамниць, до костюмерів, до знайомих. У зв’язку з тим же Кочубеєм один з уроків минув у тому, що ми, забравшись до якоїсь величезної академічної комори чи на горище, бабралися в цілому хаосі запорошених старих картин, щоб розшукати якісь портрети якихось малоросійських гетьманів (чи гетьмана), потрібні йому для більшої вірогідності Кочубеєвого костюма. Після довгих пошуків, виквацяні як чорти, відкопали якогось старого чубатого добродія та, охрестивши його чомусь «Мазепою», урочисто притягли до студії.



1 Шляхетного пана. /356/



Чи був колись закінчений цей кочубеївський портрет, що завдав стільки клопоту Шевченкові, і де він тепер є? Художники, які відвідували Шевченка, в один голос хвалили його роботу, що приводило його в чудовий настрій, який виявлявся, наприклад, у тому, що він, підходячи до полотна, давав різні ніжно-лайливі прізвиська «багатій і знатній» Мазепиній жертві 1.



1 Портрот був поясний, овальний. У Шевченка був старовинний портрет Кочубея досить примітивного малювання, він його дотримувався задля схожості, хоча пензель богомаза зобразив Кочубея якимось китайським мандарином. Шевченко портрет писав у Рембрандтовому стилі, з контрастами освітлення (clair — obscur).



Крім цієї роботи, я ще пам’ятаю малюнки, викопані сепією. Перший зображував старого турка, подібного до тих, що красуються на тютюнових вивісках, — тобто у повній своїй турецькій формі, у чалмі, з чубуком і кинджалом; він сидів, без якоїсь певної мети, поряд з дуже негарною одаліскою. Для цієї роботи з’являлися старий натурник і непоказна, навіть майже потворна дівиця-натурниця. На другому малюнку були зображені дніпрові русалки (досить легко вдягнені), що тягли молодого козака на дно річки. Козак чомусь не виходив у Тараса Григоровича і змивався нещадно; при цьому й без того стражденний запорожець обзивався «бісовою дитиною» та іншими неприємними епітетами. Хоч як намагався я заступитись за бідолаху, невтомний пензель продовжував свою руйнівну справу, й на місце загиблого козачини до чергового уроку з’являвся його заступник, якого русалки так само тягли у дніпровську безодню. Слід зазначити, що з дамами чи дівицями, які брали на себе клопіт позувати для русалок, я ніколи не зустрічався. Для зображення козака мені траплялось подовгу валятися на дивані, звісивши руку й ногу, часом у дуже незручній і навіть нестерпній позі. Мені не відомо, яка доля спіткала ці дві сепії, так само як і доля портрета олійними фарбами.

З’являючись дуже акуратно в години, призначені для уроків, я інколи не заставав господаря вдома. У таких випадках на дверях майстерні крейдою було написано, де він, коли повернеться або в кого із служителів ключ. Взагалі ці двері часто бували списані іменами відвідувачів, що не застали господаря, іноді навіть виразами пошани чи захвату, переважно малоросійською мовою, траплялося навіть, що захоплені звертання до «батька» прибирали віршованої форми.

Помалювавши з годинку, ми піднімалися нагору, у напівтемні антресолі, які правили за спальню Тараса Григоровича, де відбувалося своєрідне і незмінне частування. З величезної, воістину величезної зеленої скляної банки витягалися кільки, сторож — вічно чимось незадоволений старенький солдат — приносив свіжий хліб; господар випивав чарку горілки, і ми починали уминати непомірну кількість цих ревельських сардинок. Повторюю вже сказане: ніколи Шевченко при цьому не напивався і нічого зайвого собі не дозволяв.

Закінчивши цей скромний бенкет, ми спускались назад у майстерню, і Тарас Григорович знову брався за свої мідні дошки, наспівуючи під піс якісь журливі мотиви, де слова, такі як «серденько», «дівчина» і т. п., згадувались постійно. Іноді ж він сідав біля маленького столика і почи-/357/кав тихо, майже обережно, виводити на першому-ліпшому шматку паперу якісь чи то старечі, чи то старовинні карлючки. Бували такі випадки, що підкличе мене і тихим, співучим, добрим таким голосом почне читати не зовсім зрозумілі мені малоросійські вірші. Очевидно, що через мої обмежені знання в цій мові роль мольєрівської служниці була мені не під силу, проте я готовий був плакати, — так уже жалісливо, наспівно-ніжно виходили ці вірші з уст Кобзаря. Іноді за декламацією йшло пояснення самої теми. Так, наприклад, одного разу сюжетом вірша був сон селянки-матері, що стало приводом для довгої розповіді про те, як живуть бідні селяни, як погано їм ведеться...

Виправляючи мої малюнки, Тарас Григорович часто й охоче починав розповідати всілякі цікаві речі. Часто на сцену виводилось його солдатське життя... Багато сміху було при згадці про якогось шельму-солдатика, який вічно шкодив і завжди з успіхом уникав грізних покарань начальства. Іноді ж розповіді прибирали похмурішого колориту. Згадуючи якось свою солдатчину, Шевченко витягнув із запорошеної папки цілу послідовну серію малюнків; на одному з них зображувалося покарання шпіцрутенами. Пояснюючи за цим малюнком, яким чином відбувалося це катування, і бачачи, що я збираюся ревти, він, на мою велику радість, оголосив мені, що цьому звірству настав сподіваний кінець...

У тій же папці, між іншим, був і другий малюнок, що врізався якось у мою молоду пам’ять, тому що зображував підпилих купчиків, які смажили яєчню на палаючих кредитних папірцях. Чи належав цей етнографічний малюнок до серії малюнків із солдатського життя, тепер не пригадаю.

Багато доводилося мені чути розповідей про давню Малоросію, про Запорозьку Січ, війни, славних гетьманів, відважних мореплавців, про відьом, русалок. Коли мені набридав вічний горщик, що повертався з боку на бік, я підберуся, бувало, до Тараса Григоровича і не без хитрощів почну різними запитаннями наводити його на улюблені теми. Час летів непомітно, коли, піддаючись моїм замірам, Дорошенко й Сагайдачний знов починали нещадно бити «ляхів» та інших супостатів; І жодного разу цей добрий чоловік не проганяв від себе набридливого хлопчину!

До Шевченка у майстерню часто заходили відвідувачі, переважно його земляки; зрозуміло, що в таких випадках розмови велися виключно на малоросійському діалекті. Частіше від усіх бував П. Куліш, відвідини якого закарбувались у моїй пам’яті через те, що я чомусь вважав це прізвище надто вже дивним. Траплялося інколи бути свідком зворушливих зустрічей з палкими обіймами, поцілунками, навіть пролиттям сліз радості чи розчулення.

Пам’ятаю, якось один з гостей приніс із собою досить місткий портфель, який, мабуть, залишався десь з давніх часів на збереженні. Коли гість пішов, Тарас Григорович почав з моєю допомогою розбирати папери й малюнки, що були у портфелі (або в папці). Радів він їм, як мала дитина, і тут же, в нагороду за послуги, подарував мені акварельний ескіз Карла Брюллова, що донині зберігається в мене.

З-поміж маси найрізноманітніших етюдів, краєвидів і начерків відшукався портрет молодика із свічкою в руці, тіні на обличчі були дужо різкі, пишна шевелюра. Тарас Григорович запропонував мені відгадати, /358/ хто зображений на цьому портреті. Певна річ, я цього не міг зробити, тоді він сказав, що це його власний портрет, ним же самим давно колись намальований, ще тоді, як він навчався у Брюллова. Дуже сміявся він з мого подиву, погладжуючи свою лису голову, розправляючи запорозький вус і порівнюючи себе, стоячи перед дзеркалом, з кучерявим, безбородим юнаком із свічкою в руці. Він твердив, що свого часу портрет мав велику схожість з оригіналом, а тому тим більше шкода, якщо цей портрет Кобзаря квітучої пори його творчості втрачений безповоротно.

Згаданий у книжці М. К. Чалого приїзд до Росії трагіка Олдріджа зовсім свіжим зберігся в моїй пам’яті, а також і те враження, яке він справляв своєю грою на тогочасну петербурзьку публіку.

Мені довелося бути присутнім при тому, коли покійниця матінка напівжартома, напівсерйозно строго докоряла Шевченкові й Миколі Дмитровичу Старову 1 (великому приятелеві й шанувальникові поета) за те, що вояж, запрошені в ложу Маріїнського театру, де виступав Олдрідж, якоїсь патетичної хвилини, у надмірі почуттів, зчинили такий гармидер, галас і лемент, що не тільки привернули до себе увагу й викликали протести публіки, але, не слухаючи умовлянь матері, змусили її шукати порятунку у втечі і поїхати додому до закінчення вистави. Пихата знатна пані, що сиділа тут же в ложі, почувалася вкрай ображеною і написала з цього приводу матінці в’їдливого листа — через що скоїлась навіть сварка. Шевченко й Старов благали про пощаду, присягаючись наступного разу бути стриманішими у виявах свого захоплення; матінка змилостивилась і відмінила прийняте було рішення — не брати їх більше до своєї ложі. І що ж? Наступного разу захват узяв своє; клятвені обіцянки було забуто, і приятелі спільно порушили громадську тишу і благопристойність з не меншим успіхом, ніж першого разу, завдавши не меншої прикрості бідній матінці.



1 Він згадується в книжці М. К. Чалого. Товариш і друг мого батечка по Харківському університету. Особа надзвичайно симпатична, освічена, обдарована товкші гумором. Нині покійний. У той час був викладачем російської словесності в Першому кадетському корпусі. До старості зберіг душевну молодість; він був з тих, кого прийнято називати вічним студентом. Замолоду писав жартівливі вірші, що ходили по руках і мали успіх.



Цей же самий М. Д. Старов влетить, бувало, до майстерні Тараса Григоровича, почне теревенити, повідомляти побачене й почуте і тільки-но фатальним чином торкнеться «найбожественнішого і найдосконалішого» арапа, починався взаємний обмін враженнями, нагадування того чи іншого підміченого вдалого моменту у тій чи іншій ролі, зчинялася метушня, стільці, мольберт відсовувались, очі дико витріщалися; починалося жестикулювання, скрегіт зубів, Лір заважав Отелло покінчити з Дездемоною; Шейлоку не давали відновити свої кровожерні вимоги; усе, що тільки потрапляло під руку, правило за аксесуар для підсилення ефекту; подушку на дивані безжально умертвляли; одне слово, відбувалося щось зовсім неймовірне. Я ж, єдиний свідок цих захоплень, або сміявся до сліз, або не на жарт подумував про відступ. Треба тут же зазначити, що обидва ці ентузіасти були абсолютно незнайомі з мовою Шекспіра, і ця, мабуть, істотна обставина анітрохи не заважала їм до /359/ delirium’y 1 виявляти своє схиляння перед талантом славетного трагіка. Звичайно ж Шевченко скоріше підходив під тип так званої «статечної» людини.

На літо сімейство наше виїздило з Петербурга. По поверненні ж заняття, чи, якщо висловитися вірніше, поїздки на острів, відновлювалися; наскільки пригадую, у 1860 році, після повернення з мандрівки, мене більше не посилали до Тараса Григоровича, тому що, на жаль, він і моя матінка посварилися.

Це було так. На самому початку знайомства чимось зворушений Шевченко подарував моїй матінці малюнок тушшю, що зображував його самого у казармі, вночі, під час солдатської пиятики, коли він пригощав кренделем мале киргизеня. Крім справжніх художніх достоїнств (чудово передано порожнечу, димну атмосферу казарми), цей малюнок особливо цікавий тим, що, за словами самого художника, це була його перша спроба знову взятися до малювання після тривалої заборони доторкатися до рисувального приладдя. Історія здобуття шматка туші, майстрування пензлика, самого малювання нишком і крадькома, — усе це становило ряд надзвичайно цікавих епізодів з життя поета-засланця й надавало цьому малюнку, коли можна так висловитись, святу цінність.

Минуло років зо два відтоді, коли був подарований малюнок. Тарас Григорович приходив у наш дім запросто, обідав, просиджував вечори, малюючи наші портрети, і вважався зовсім своєю, домашньою, усіма любимою людиною. Міцно налагоджені, очевидно добрі стосунки обірвалися зовсім раптово. Одного разу Шевченко попросив повернути йому подарований ним колись малюнок, кажучи, що вія йому потрібен, щоб зробити з нього фотографічний знімок. При цьому він так бентежився і плутався у словах, що матінка, не бажаючи образити його прямою відмовою і в той же час помічаючи з його незвичайного зніяковіння, що він каже неправду, вирішила, перш ніж виконати його бажання, спитати у професора Пименова (їхнього спільного друга) пояснення загадці, а поки що вона обмежилась ухильною відповіддю. Пименов рішуче порадив матінці малюнка Шевченкові не віддавати, тому що, за його словами, Тарас Григорович часто висловлював жаль з приводу легковажності, з якою він розлучився з цим малюнком. Крім того, Пименов порадив матінці пояснити відмову тим, що альбом, до якого між іншим був вклеєний злощасний малюнок, такий великий і цінний, що доручати його незнайомому фотографу вона не наважується, — а сама відвезе його до відомого в той час художника Робільяра, котрий краще за будь-кого іншого зробить знімок, причому поведеться з самим альбомом бережно, не зіпсує і не забруднить його. Після одержання такої відповіді між Тарасом Григоровичем і моєю матір’ю почалося листування із взаємним обміном ущипливими словами, після чого він перестав у нас бувати. Хоч як намагалася потім моя матінка відновити дружні стосунки, пропонуючи навіть повернути малюнок, що став яблуком розбрату, Тарас Григорович не піддався на жодні умовляння, і всі намагання спільних друзів влаштувати примирення залишилися безрезультатними.



1 Хвороблива маячня, втрата самоконтролю (лат.). /359/



Нас не було з якоїсь причини у Петербурзі, коли поет помер, а тому мені не вдалося віддати останню шану моєму доброму, дорогому вчителеві.

Б. С. П.


Крім вищезгаданого малюнка, що став причиною сварки між Тарасом Григоровичем і моєю покійною матінкою, в мене збереглися такі його твори:

1. Портрет мого молодшого брата, звичайним олівцем, позначений 1858 роком.

2. Велика сепія. Сюжет: дві малоросіянки, що стоять з коромислами під вербами; вдалині сидить кобзар.

3. Дуже старанно виконана менша сепія, яка зображує матір, що стоїть на колінах і молиться перед колискою сплячої дитини.

Ці три речі не мають артистичної цінності, чого не можна сказати про малюнок тушшю, виконаний дуже жваво, з великим смаком і колоритно.










Б. Г. Суханов-Подколзін

ЩО ПРИГАДАЛОСЯ ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, кн. 2, с. 229 — 240, під заголовком «Воспоминание о Шевченко его случайного ученика», з позначкою наприкінці: «Село Казинка, 10 января 1885 года». В архіві М. Чалого вберігся автограф спогадів Б. Суханова-Подколзіна, озаглавлений «Что вспомнилось о Тарасе Григорьевиче Шевченко по прочтении книги М. К. Чалого», з датою: «Январь 84 г.» (ІЛ, ф. 92, № 361). Між текстом цього рукопису та публікацією в «Киевской старине» в численні різночитання. Подається за автографом.

Суханов-Подколзін Борис Гаврилович (1847 — 1904) — полковник. Хлопчиком (1858 — 1860) брав у Шевченка уроки малювання. Свої спогади написав у 1884 — 1885 роках, ознайомившись із книгою М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко».

Збереглося також кілька листів Б. Суханова-Подколзіяа до О. Кониського, написаних протягом 1895 — 1898 років (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 90 — 231). У листі від 22 липня 1895 p., відповідаючи на прохання О. Кониського доповнити свої спогади, опубліковані в «Киевской старине», Б. Суханов-Подколзін зазначав; «Мої спогади про Т. Г. наробили мені свого часу чимало неприємностей. До друку вони потрапили незалежно від мене й навіть усупереч моєму бажанню... Я їх прочитаю й, відповідно до Ваших запитань по пунктах, доповню, чим буду багатий... Буду пригадувати епізод мого дитинства, не мудруючи лукаво... згадуватиму про добру, чудову людину, від якої бачив саму тільки любов і привітну ласкавість» (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 90).

Покійна моя матінка... — Суханова Наталя Борисівна, поміщиця в Воронежчини. Шевченко познайомився з нею (через родину Толстих) у Петербурзі 1858 p., бував у неї на вечорах, які відвідували письменники й художники, продав і подарував їй кілька своїх малюнків. (Згодом їхні взаємини зіпсувалися через відмову Н. Суханової повернути авторові один із них). Збереглася записка Шевченка до Н. Суханової (т. 6, с. 230) та її записка до Шевченка («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 212).

...продекламував кілька віршів цього поета... — Як видно з дальших подробиць, серед них була й ще не друкована тоді поема «Сон».

...у дворецького Пивоваренка було старе видання «Кобзаря»... — Йдеться про перше видання 1840 р. з фронтиспісом В. Штернберга. Це свідчення доводить велику популярність творів Шевченка в найширших читацьких колах.

...натрапити в книжці М. К. Чалого на опис дорогої для мене за спогадами майстерні... — Мається на увазі процитований М. Чалим уривок зі спогадів М. Микешина (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченко, с. 132),

...пан Марін... — генерал-лейтенант Марін Аполлон Никифорович (1790 — 1873), петербурзький колекціонер.

...відомого мазепинського Кочубея... — генеральний суддя Лівобережної України Кочубей Василь Леонтійович (1640 — 1708), страчений гетьманом І. Мазепою за спробу попередити царя Петра I про підготовлювану Мазепою зраду. Його портрет (олія) Шевченко виконав навесні 1859 р. (т. X, № 35). Нині зберігається в ДМШ. Відома також ілюстрація Шевченка до поеми Пушкіна «Полтава», де зображено дочку й дружину В. Кочубея (т. VII, кн. 1, № 22).

...одного з його нащадків — князя Кочубея Петра Аркадійовича. /511/

...старого турка... поряд з дуже негарною одаліскою. — Така сепія Шевченка нині не відома; зберігся малюнок олівцем на цей сюжет (т. X, № 103).

На другому малюнку були зображені дніпрові русалки — сепія «Русалки» (т. X, № 37), виконана Шевченком як ескіз картини «Як русалки місяць ловлять» для розписів у будинку П. Кочубея. Як доведено Г. П. Паламарчук (див.: «Україна», 1961, № 9, с. 18), крім цього малюнка, Б. Суханов-Подколзін позував Шевченкові також для сепії «Хлопчик-натурщик» (т. X, № 58).

...одного разу сюжетом вірша був сон селяпки-матері... — В листі від 7 жовтня 1898 р. Б. Суханов-Подколзін сповіщав О. Кониського, що в нього зберігся вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»), свого часу вписаний Шевченком в альбом матері мемуариста (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 230).

...цілу послідовну серію малюнків... — Ідеться про серію «Притча про блудного сина».

...купчиків, які смажили яєчню на палаючих кредитних папірцях. — Малюнок Шевченка з таким сюжетом нині не відомий.

...портрет молодика із свічкою в руці... — Нині цей автопортрет Шевченка не відомий (див. т. VII, кн. 2, № 408). 1860 р. Шевченко виконав з нього офортну копію (т. X, № 60).

Старов Микола Дмитрович (1823 — 1877) — домашній учитель у родині Толстих. Захоплювався творчістю Шевченка, від імені прогресивної громадськості виголосив під час обіду на його честь 12 квітня 1858 р. промову, яку Шевченко вписав у свій щоденник (т. 5, с. 229 — 230).

...своє схиляння перед талантом славетного трагіка. — Про дружбу Шевченка з Олдріджем див. також у спогадах К. Юнге. За свідченням Б. Суханова-Подколзіна, Шевченко подарував йому фотознімок з намальованого ним портрета Олдріджа (ІЛ, ф. 77, 127, арк. 232).

...малюнок тушшю, що зображував його самого... — сепія «Казарма» (т. X, № 70), подарована Шевченком Н. Сухановій. На прохання Б. Суханова-Подколзіна наприкінці 1895 р. віденський фотографічний заклад Р. Паульсена дуже вдало перезняв малюнок «Казарма» й виготовив з нього тисячу гектогравюр. У січні 1896 р. Б. Суханов-Подколзін надіслав їх О. Кониському з проханням використати прибуток на увічиення пам’яті Шевченка (ф. 77, № 127, арк. 91, 110). Ця фотогравюра протягом довгого часу була єдиною копією малюнка, оскільки фотографія з нього, знята ще за життя Шевченка й згодом передана до музею В. Тарновського, не збереглася. Лише недавно оригінал малюнка виявлено в одній із приватних колекцій.

Можливо, в Н. Суханової були також інші малюнки Шевченка часів заслання. За свідченнями О. Благовєщенського та М. Микешина, Шевченко продав їй чотири сепії, що зображували казармені сцени в Новопетровському укріпленні.

...малюючи наші портрети... — Буваючи в домі Н. Суханової, Шевченко виконав і подарував їй з нагоди якогось свята портрети синів Бориса (т. X, № 27) і Гаврила. Крім цього портрета, Шевченко намалював Б. Суханова-Подколзіна в лежачому положенні (т. X, № 36) — очевидно, це один з етюдів до картини «Русалки», для якої він позував.

Портрет мого молодшого брата... — Суханова-Подколзіна Гаврила Гавриловича (1850 — 1900), згодом генерал-майора, почесного мирового судді по Старобільському повіту, Харківської губернії. Нині цей портрет не відомий.

Велика сепія. Сюжет: дві малоросіянки, що стоять з коромислами під вер-/512/вами... — Нині цю сепію виявлено в одній із приватних колекцій. Збереглися офорти та ескізи олівцем і тушшю на цей сюжет (т. X, № 28, 100, 69, 99).

...матір, що стоїть на колінах і молиться перед колискою сплячої дитини — сепія «Молитва матері» (т. IX, № 31). Оригінал нині не відомий, збереглася репродукція, зроблена за фотографією, яку було знято за життя Шевченка й згодом передано до музею В. Тарновського.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.