[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 365-366.]
Попередня
Головна
Наступна
Г. М. Честахівський
ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Кобзар Тарас Григорович Шевченко якось дуже бідкався, що не збреде натурщиці для парсунку виду козацької вроди. «А постривайте, батьку, я понишпорю, чи не надибаю де гніздечка, щоб підобрать орлицю, може, бог погодить, а фортуна стане в пригоді». — «Будьте ласка, сердечно Вас прошу, поклопочіться, як мога, бо мені дуже, дуже треба».
Я пішов до знайомої сім’ї української і почав благать жінку Горпину, рідну сестру українського маляра Петра Соколенка, щоб вона сама, а коли хоче, то ще з ким-небудь повела свою сестру Одарочку в академію, до батька Тараса — звести її вид на папері. Горпина Соколівна не знала, як це діло укукобить, і каже: «Я не знаю, треба спитаться братів, що вони скажуть». А брати тоді пробували в Україні, в Славгороді. На велику силу ублагав її, виміг слова, що піде з сестрою до Кобзаря, але ж щоб братам написать про це, і то тільки тим, що як ще жила на Вкраїні, то перечувала про мене добре від братів, як було поприїздять з Петербурга, а тепер і сама добре знала, який я чоловік; а то ні в світі не пішла б. Я при ній написав від себе лист і послав братам її Соколенкам в Україну, щоб вони не жахались цього діла, як сестра їх Горпина, а ще гордували б тим, що їх Одарочка стане в пригоді і послуже тому, хто став дуже в великій пригоді уеій Україні, поневірявся за нею, чистою душею, щирим серцем служить чесній громаді, працює задля чесного громадського діла. Я навпослід дознав, як це склалось уже без мене.
Ось як було. У суботу Одарочка прийшла додому від модниці французки, де вчилася шиття. А в неділю, з своєю заміжньою сестрою Горпиною і родичем, жонатим чоловіком, архітектором Хижняком, ранком в десятім часі, чорнява сімнадцятилітня Одарочка в білій чохлатій сорочці з червоною стьожкою, в плахотці, запасці, стрічках, кісниках і голівка квітами заквітчана, як маківка на городі, опинилась-зацвіла в Кобзаревій майстерні.
У понеділок я навідавсь до Кобзаря — дознать, чи приходила Одарочка до його? Він, як орел крилами, ухопив мене дужими руками і придавив до своїх дужих орліх грудей. «Спасибі тобі, мій голубе сизий, моє серденько любе, за твою добру ласку, бодай тебе ніколи лихо не знало!» — «А за віщо це, батьку?» — «Учора в мене був Великдень в перший раз після того, як вигнала мене лиха доля з України. Учора я так зрадів, звеселів, обновивсь серцем, як радіють вірющі, що Христа дочекались на Великдень; наче важке тягло з грудей зсунулось. Десять рік просидівши в Оренбурзі, наче в густім тумані, як кайданник в мурах, не бачивши сонця, ні живої людини, а вчора несподівано — чорнява Одарочка, як маків квіт на сонечку, загорілась на моїх пилом припалих очах і, як те сонечко ясне, освітила мої очі, просяяла туман з душі заснулого серця. Хвалити богу, що не вмер на чужині, оце довелось побачити, подивиться на маків квіт з козацького огороду! Що за люба дівчинка, ота Одарочка: який голосочок, яка мова, дзвенить краще срібла, а душа яка славна, чиста. Ще не вспіла зачумитись петербурзьким смердючим ду-/366/хом. Як пташка з божого раю, нащебетала мені в оцих мурах сумних. Наче ненька Україна тхнула мені в серце теплим, легким духом, пахучими нивами, запашистим квітом вишневих садочків і трави зеленої, як побачив чистісіньку свою людину, почув рідну мову. Ох боже мій! Коли б скоріш літо, помандрую на Вкраїну. Дуже закортіло. Де ви її видрали, оцю мальовану пташеньку?» Я розповідав, що вона — кріпачка, вся сім’я і весь рід її — кріпаки князів Голіциних. Брати наче з води виросли, як один, хороші на вроду. Федір — кухарем, Микола — панькає коло князя, чистить чоботи і всяке збіжжя, а Петро-маляр — попихач усяких одбутків у княгині. Я розповідав, а Кобзар тихесенько ходив трошки пошило вздовж майстерні, в бархатних чоботях і кобеняці козацькому. Густі брови його осунулись, наче темна хмара холодно насурмила очі... Промовив: «Горе-горенько в світі, лишенько тяжке, яке добро гине і нікому рятувати!» Хто чував, як, було, теплесенько гріє в серце його ясна, тепла, як грій сонця, мова, як поведе розмову про свою запашну неньку Україну і люд козачий... Хоть найсухіше серце розтопить і видавить з його криваву сльозу... Хто чував, у того й дідом не замре, не заніміє, щемітиме в серці його голос, щире слово і довіку райським співом правди на душі буде витати. В його серці любов до народу українського така завбільшки, як той світ просторий, і така ясна й тепла, як освіг сонця божого.
Г. М. Честахівський
ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА
Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1895, кн. 2, с. 142 — 144. Частково передруковано в газ. «Одесские новости», 1895, 16 лютого, № 3209. Подається за першодруком.
Честахівський Григорій Миколайович — див. с. 416.
Соколов (Соколенко) Петро Максимович (1827 — 1887) — український художник, колишній кріпак. Зустрічався з Шевченком у Петербурзі, допомагав йому переписувати «Букварь южнорусский», зобразив Шевченка на кількох малюнках. Брав участь у похороні поета. Шевченко подарував йому «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом.
...свою сестру Одарочку... — Соколова (Соколенко) Одарка Максимівна, кріпачка князя Голіцина, народилася в Славгороді. В 1858 р. позувала Шевченкові для малюнка «Дві дівчини»; збереглися його ескізи олівцем і тушшю (т. X, № 69, 99), малюнок сепією нині не відомий (т. X, № 157). За цим малюнком 1858 р. Шевченко вигравірував офорт (т. X, № 28,100).
