Як зазначено в 1.5, періодизація фонологічної еволюції української мови, використана в цій книзі, має за основу факти зовнішнього ґатунку щодо самих звукозмін, тобто характер джерел можливої інформації про їх природу та час реалізації. Після того, як увесь матеріал викладено, зринає спокуса перевірити, бодай на шапкобрання, чи можна побудувати періодизацію, засновану на самій природі звукозмін, тобто — періодизацію внутрішню.

Такої внутрішньої періодизації досі ще не пропоновано й поготів не дискутовано, тому будь-які міркування в цій недослідженій ділянці можуть мати хіба що пробний характер. До того ж — варто застерегтися від початку — нинішній стан знання про перебіг звукозмін в українській мові протягом її історії не дає підстав до поділу на якісь чітко визначені періоди. З огляду на це, викладені нижче припущення мають правити лише за дискусійний матеріал.

а). Час до остаточного припинення дії (пізньо)праслов’янських тенденцій у фонологічній еволюції ¹.

¹ Під тенденцією розуміється послідовність процесів, що призводять до певного наслідку. На рівні поодинокого мовця з артикуляторного та, можливо, й психологічного погляду тут ідеться про більший засяг застосування тієї чи тієї мовної звички в порівнянні з попереднім поколінням.

Для праслов’янської мови на пізньому етапі її розвитку були характерні переважання відкритих складів з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних та досить широкий діапазон голосних (оскільки існувало їх протиставлення за часокількістю, а для довгих — ще й за тоном). Для консонантизму типовою була наявність рядів м’яких і твердих приголосних. Засада внутріскладової гармонії вимагала, щоб після м’якого приголосного йшов голосний переднього ряду. Коли в протоукраїнських діалектах сталася модифікація "дифтонгів" _оаr, _oal, _еаr і _eal у зв’язку з постанням повноголосу (див. 6.1), то була лише ланка в разку праслов’янських звукозмін, що призводили до усунення дифтонгів, згідно з засадою зростання звучності в межах складу. Спрощення tl i dl з їх перетворенням на l (див. 4.1) ще більше скорочувало кількість припустимих скупчень приголосних. Утрата j перед о та u на початку слова (див. 10.1) зміцнювала правило внутріскладової гармонії. Той самий наслідок мало й пом’якшення приголосних перед ě ([і_е]), _іа < ę (див. 11.2; 8.6), а також друга й почасти третя палаталізація велярних (див. 3.1). Із хронологічного погляду, останньою зміною такого характеру було пересунення у вперед і вгору з перетворенням його на і після g, k і x, вочевидь після пом’якшення цих останніх через асиміляцію до попереднього приголосного, що йому, своєю чергою, передував голосний ь (звукосполуки на кшталт kon’ьskyi > kon’ьs’kyi > kon’ьs’k’ii). Ця зміна припала в київсько-поліських діалектах на першу чверть XII ст., а отже приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.

Та все ж цього періоду не варто мати за просте продовження праслов’янських тенденцій, адже в його межах ці останні співіснували з іншими, фактично протилежними тенденціями. Наявність цих тенденцій, спрямованих в інший бік, прозраджують певні особливості, що їх можна спостерегти навіть у перелічених вище процесах. Пом’якшення приголосних у протоукраїнських діалектах у деяких випадках було не таке сильне або не таке консеквентне, як в інших тогочасних слов’янських діалектах: скажімо, звук x, пом’якшуючись, перемінявся на s’, а не на ś (звідки походить ś, наприклад, у польській мові); у київсько-поліських діалектах k i g не перетворювалися внаслідок пом’якшення на c i дз у позиції перед v, за яким ішов ě, як це мало місце, приміром, у російській та болгарській мовах; звук s перед l’ і п’ не перетворювався на ś, як, приміром, у староцерковнослов’янській мові; звук k після s був збережений або поновлений у позиції перед ě та, можливо, деякими іншими голосними переднього ряду (див. 3.2-4 і 23.7); пом’якшення приголосних перед _іа < ę було суголосне із засадою внутріскладової гармонії, але з переходом _іа > а попередній голосний залишався пом’якшеним (див. 8.6) уже всупереч цій засаді.

Більшу вагу, ніж ці часткові відхилення, мала наявність таких звукозмін, що суперечили правилам та тенденціям пізнього етапу розвитку праслов’янської мови самою своєю природою. Сюди належать (коротко повторюючи вже сказане) унедійснення опозиції за тоном і втрата самостійного статусу тривалості голосних (сполученої з наголосом), через що значно зменшився набір голосних фонем (див. 7.1); ця тенденція продовжилася зникненням носових голосних і була вивершена занепадом єрів у 1050-1150 рр. (див. 8.1; 16.1); посилення двоскладової гармонії голосних, що оприявнилося в постанні повноголосу (див. 6.7) та діалектному розщепленні _еа на о та е залежно від якості голосного в наступному складі (див. 9.8), руйнувало правила побудови складу, характерні для пізнього етапу розвитку праслов’янської мови; заміна складних голосних простими (_еа > е, о; _оǎ > о; _оā > а) або дифтонгами (_еā > іе в київсько-поліських діалектах) (див. 5.4; 9.8; 13.1) послаблювала засаду зростання звучності в межах складу й передвіщала її унедійснення, яке й стало доконаним фактом після занепаду єрів, коли припустимими зробилися всі типи складів, зокрема й закриті. Пом’якшенню приголосних протистояло ствердіння l’ і п’ перед голосними переднього ряду (див. 11.3; 11.5), а в київсько-поліських діалектах і всеохопне ствердіння r’ (див. 12.1).

Із занепадом єрів постала сила нових скупчень приголосних і набули поширення нові чергування голосних (о : Ø, е : Ø, у : Ø, і : Ø, o· : о та е· : e), звідки в мові згодом з’явилося й потрійне чергування і : j : Ø. Таким чином, періодові, що розпочався в VI-VII ст., було притаманне співіснування протилежних тенденцій: частина з них — то продовження праслов’янських процесів (вони поступово втрачали на силі, застосовуючися в дедалі вужчій сфері), інші — то зовсім невідомі праслов’янській мові явища, які поступово брали гору на означеній території, знаменуючи собою початок усамостійнення української мови як такої. Кінцем цього періоду різноспрямованої еволюції став занепад єрів. Надалі коли щось навіть і нагадувало давніші тенденції, властиві праслов’янській мові на пізньому етапі її розвитку (наприклад, приподібнення голосного до приголосного в межах складу — або навпаки), то насправді жодного зв’язку з відповідними праслов’янськими явищами вже не було. Якщо мати на увазі напрямок звукозмін, постання української мови тоді вже стало доконаним фактом (щодо її діалектної єдності та відмежування від суміжних слов’янських діалектів — див. 14.1 і 62.2). Отже, період визрівання чи формування (як його можна назвати) завершився приблизно в 1125—1150 рр.

б). Наслідком цього періоду одночасної дії різноспрямованих тенденцій, вивершеного занепадом єрів, стала вельми хаотична ситуація на синтагматичному рівні мови. З’явилося небачене доти розмаїття звукосполук та типів складів. Усе це вимагало якогось упорядкування та обмеження. Модифікації скупчень приголосних засвідчені з початку XIV ст.; скупчення з новопосталим j усунено в XV ст. (див. 37.1); кореневі склади з двома верхів’ями звучності — наприкінці XIII ст. (див. 27.2—3), хоча в інших типах морфем на це знадобилося ще кілька століть (див. 35.7; 44.1; 58.1); поява протетичних приголосних поклала край існуванню складів, утворених самим лише голосним звуком (див. 34.11); ствердіння губних наприкінці складу (див. 26.3) також було ланкою в низці обмежень, спрямованих на усунення деяких скупчень приголосних. Відбулися процеси взаємного пристосування в межах складу: в південно-західному наріччі то був перехід ’а > ’е (див. 41.2—4); на землях, прилеглих до Львова, та, незалежно від цього, на північно-східних теренах — ствердіння середньопіднебіних (див. 42.4). В інших випадках пристосування долало межу складів: l > v після о (див. 30.1), а також постання довгих приголосних на місці допіру згаданих сполук типу C +j (див. 37.1).

Потреба обмеження та припасування звукосполук одна до одної часто спонукала до застосування морфологічних чинників у ролі реґуляторів: скажімо, приголосні в позиції наприкінці слова чи складу зберігали дзвінкість (або набували її) за умов морфологічної підтримки (давн. укр. besреčьnъ > ранньосер. укр. bezpečnyj — див. 23.6 і 36.2), подвоєння приголосних стало сигналізувати межу морфем (наприклад, беззýбий, грýддя тощо — див. 36.6 і 37.3), вставні голосні е та о поширилися в тих позиціях, де мало місце чергування е та о, посталих на місці єрів, із Ø (давн. укр. ogn’ь > суч. укр. огóнь — див. 35.6). У деяких випадках ці процеси допасування закінчилися щойно одне-два сторіччя тому.

На парадигматичному рівні змін було відносно небагато, й стосувалися вони системи вокалізму. Тривала тенденція до скорочення набору голосних. Найочевиднішим її виявом було злиття у та í в одному звуці у (див. 31.1-2). Зміщення місця артикуляції í вниз та назад потягло за собою зумовлене поляризацією (а також вакантністю позиції для í в системі вокалізму) зміщення артикуляції ё вгору й уперед — з перетворенням його на і (див. 32.1). Паралельний перебіг мав процес переходу о· > и₂ (див. 33.1), а в XVI ст. — за участю морфологічних чинників — зміна ’u· на i (див. 46.7). Таким чином, спільний наслідок перелічених процесів був той, що голосні, які не входили до числа шести ядерних (і — у — е — а — о — и), зводилися до цих останніх, чим досягалося подальше спрощення системи вокалізму в цілому.

Типовою прикметою всіх звукозмін, що сталися протягом цього періоду, була їх незалежність від наголосу ². Як здається, після втрати фонематичного тону та фонематичної часокількості наголос не здолав вибороти якоїсь важливої ролі.

² За винятком хіба що рефлексації ненаголошеного ę як е та браку дифтонгізації е перед складом зі слабким ъ у північноукраїнському наріччі, але в обох цих випадках ідеться про явища протоукраїнської доби.

Отже, це був, так би мовити, період пристосування. Тривав він від середини XII ст. до початку XV ст. (у північноукраїнських діалектах) чи до його кінця (у південноукраїнських діалектах), хоча деякі припасовання, як уже згадувалося, припадали й на пізніші часи.

в). Після періоду пристосування настав період усталення. Деякі тенденції попередньої доби тривали й надалі. Зокрема, якщо говорити про вокалізм, то в більшості говірок — унаслідок зміщення вгору артикуляції и₂ з його перетворенням на й й відтак на і (див. 45.1) — викшталтувалася проста шестичленна система голосних фонем із двома низками чергувань (о, е : Ø та і : о, е), що підлягали, в ґрунті речі, однаковим правилам. У системі консонантизму через ствердіння губних (див. 38.1) і середньопіднебіних (див. 42.4) м’якість сконцентрувалася в підгрупі зубних, посиливши тут свою роль завдяки поширенню на нові позиції (перед í — див. 45.6; перед о — див. 51.6; у багатьох південно-західних говірках також перед е < ’а — див. 41.3), а в південно-західному наріччі й завдяки відтягненій назад артикуляції: ś, ź замість s’, z’; k’, g’ замість t’, d’ тощо (див. 55.2 і 55.4). Як і раніше, в деяких звукозмінах брав участь морфологічний чинник. До таких належать ствердіння с’ (див. 47.1) та постання i на місці и₂ та ’u· (див. 45.8); морфологічно зумовлені додаткові допасовання вплинули на дистрибуцію у та і (див. 52.2-4) та на чергування велярних (див. 50.1 і 60.2).

Утім, нові риси, що оприявнилися протягом цього періоду, мали неабияку вагу. Різко скоротилося число звукозмін суто асиміляційної природи (до числа таких належить перехід у > і після j — див. 52.6). Віддзеркаленням контактів України з Балканами та Заходом стало впровадження нових фонем, якими заповнювано вакантні місця в системі, тобто g, дз, дж та — без якогось успіху — f (див. 48.1, 48.4, 48.7 і 48.9). Та найголовніше — у таких змінах, як монофтонгізація північноукраїнських дифтонгів (див. 59.6), перехід о в а перед складом із наголошеним звуком а (див. 39.5), перехід о в u в переднаголошеному (а в деяких говірках узагалі в ненаголошеному) складі та злиття ненаголошених е та у (див. 40.7), дієвим чинником став наголос; ба більше — у деяких говірках навіть ствердіння середньопіднебіних відбувалося лише в ненаголошеному складі (див. 43.2).

Цей період усталення на північноукраїнських теренах розпочався з перших десятиріч XV ст., коли відбулася монофтонгізація дифтонгів, а на південноукраїнських — десь із кінця XV ст., коли засвідчено перші випадки вживання а та м на місці ненаголошеного о.

г). Засяг нашого погляду є занадто обмежений і не дозволяє категорично стверджувати, що злам XVIII-XIX ст. став часом початку нового періоду. Як здається, відтоді перестають з’являтися якісь засадничі нові звукозміни, а декотрі старіші вигасають (втрата продуктивності чергування е, о : i; закріплення одного з альтернатів у чергуваннях u : v та і : j за певними лексемами; вигублення опозиції за твердістю / м’якістю перед і та опозиції у проти і на початку слова; випирання проривного g щілинним h, характерне для багатьох мовців). Ці втрати частково спричинені природним зужиттям звукових законів, але на значну міру й потужним російським впливом. Ледве чи можна вважати випадковістю, що вигладжуються саме ті риси української мови, які є непритаманні мові російській. (До цього можна додати поширення [v] коштом [w] у позиції перед голосним). Чи то є початкова фаза нового періоду, чи тимчасова затримка в розвитку, наразі сказати неможливо. Відомо-бо, що в перебігу фонологічної еволюції мов періоди численних і радикальних змін чергуються з періодами відносного застою та навіть відступу назад.

Зрештою, сумнівність і спірність — то прикмети не самої лише проблеми виокремлення чи невиокремлення четвертого періоду. Як підкреслено вище, вся пропонована нами періодизація є дискусійною. Звичайно, можна провести якісь інші лінії поділу. Тому в подальшому викладі ми дотримуватимемося періодизації, використаної в попередніх розділах цієї книги. Попри свій зовнішній характер щодо самої логіки фонологічної еволюції, вона має ту перевагу, що ґрунтується на конкретних фактах і відтак може бути пов’язана з чіткими хронологічними орієнтирами.

2. ФОРМУВАННЯ ДІАЛЕКТНИХ ГРУП (ПІВНІЧНОЇ ТА ПІВДЕННОЇ)

Хоч як парадоксально це звучить, але поділ діалектів на північні та південні в українській мові є давнішим від самої української мови, що вона, власне й виникла завдяки злиттю цих двох діалектних угруповань (точніше — південного та південної частини північного, оскільки північна частина цього останнього з бігом історичного розвитку віддалилася від південної частини, ввійшовши в процес формування та еволюції білоруської мови).

Уже на пізньому етапі розвитку праслов’янської мови звукозміни в південноукраїнських і північноукраїнських діалектах проходили трохи по-різному. Зокрема, якщо коротко повторити викладене в 14.3, для північноукраїнських діалектів характерні збереження kv перед ě (květъ проти півд. укр. cvětъ — див. 3.2); збереження або поновлення k у сполуці sk перед ě (див. 3.4); рішучіше, ніж на південних землях, заступлення зімкнено-щілинного дж (< dj) щілинним ž (див. 3.8).

Якщо говорити про специфічні локальні зміни, то й на півдні, й на півночі відбулося перетворення праслов’янського *_еа (т. зв. ě) на _іе, але на півночі цей голосний у наголошеній позиції зберігся й дотепер (чи зберігався донедавна), тимчасом як на півдні його монофтонгізація пройшла ще за доісторичних часів, давиш у висліді e· (див. 13.7). І там, і там тон та часокількість утратили фонематичний статус, але на півночі під наголосом узяла гору типово спадна крива, а на півдні радше поземна (див. 7.6). Крім того, на півночі ще за доісторичної доби відбулося кілька звукозмін, що оминули південні терени, зокрема — розщеплення праслов’янського *_eǎ на е та о (на півдні тут регулярно виступав голосний е — див. 9.8) та ствердіння r’ (див. 12.1). Уже в цей ранній період принаймні дві звукозміни на півночі були пов’язані з наголосом: по-перше, носовий ę давав під наголосом *_іа > ’а, a в ненаголошених складах — е (див. 8.4); по-друге, звук е в позиції перед складом зі слабким ъ зазнавав видозміни, що пізніше мала призвести до постання дифтонга, лише під наголосом (див. 22.1). На початку історичної доби в північних діалектах мала місце зміна сполук ky, gy, xy на k’i, g’i, х’і; натомість на півдні аналогічний процес відбувся приблизно двома з половиною сторіччями пізніше, тобто наприкінці XIII ст. (див. 15.4).

Утім, ці посутні розбіжності не були перешкодою на шляху спільних розвоєвих процесів, що до них належать, приміром, зміна звукосполук типу губний +j на звукосполуки типу губний + l’ (див. 3.9), спрощення звукосполук tl i dl до самого лише приголосного / (див. 4.1), однаковий перебіг постання повноголосу (див. 6.1), втрата j перед и та о на початку слова (див. 10.4), пом’якшення приголосних перед ě та слабким ь, а також ствердіння праслов’янських l’ і п’ перед голосними переднього ряду (див. 11.5). Однак показовою є та обставина, що з-поміж перелічених звукозмін лише остання не була спільною також із якимось іншим суміжним діалектом праслов’янської мови (вживаючи умовних окреслень — проторосійським, протобілоруським, протопольським, протословацьким чи протоболгарським).

Новопостала єдність північно- та південноукраїнських діалектів ³, вочевидь, закріпилася, коли обидва реґіони підпали під владу Київської держави. Її першим виразним проявом був занепад єрів (бл. 1050—1150 рр.). Це окреслення покриває, зрештою, цілий комплекс звукозмін, що серед них не одна й не дві мали принциповий характер, і повна тотожність цих процесів аж до дрібних деталей, за винятком вторинних розбіжностей у передачі звукосполуки -iji в закінченні ґен. мн. (київ.-поліс, людéй проти гал.-под. людúй) та в поодиноких словах на кшталт соловей проти гал.-под. соловíй (див. 17.4), безперечно доводить уже досягнуту ними на той час єдність.

Щойно сказане не означає, одначе, що відтоді фонологічна еволюція обох діалектних груп проходила однаково. Хоча тотожних звукозмін було чимало — наприклад, постання чергувань и : v та і : j (див. 19.5), перетворення зімкненого g на щілинний h (див. 25.6), ствердіння губних наприкінці складу (див. 26.1) тощо, з огляду на відмінності, успадковані від давніших часів, навіть деякі спільні звукозміни різнилися деталями. Насамперед можна згадати, що в обох діалектних групах звуки е та о зазнали змін у позиції перед складом, де первісно був слабкий єр. Але якщо на південних землях безпосереднім вислідом цього процесу була поява звужених голосних е· та о· (а також о), то на північних — дифтонгів типу іе та ио (див. 20.4; 21.1; 22.1). Результатом злиття і та у на півдні був звук у, а на півночі — передніший звук у (див. 28.1) ⁴.

³ Узявши за пункт віднесення географічні назви, їх також можна окреслити — як на ту добу, то, мабуть, і влучніше — як київсько-поліські та галицько-подільські відповідно.

⁴ Починаючи з цього часу, є можливим відтворення дрібніших локальних варіацій у межах обох первісних наріч. Оскільки це здійснено у відповідних розділах і частково нижче (62.3-5), то немає потреби повторювати його тут. У цьому параграфі представлено або найтиповіші рефлекси, або — якщо такі важко визначити — ті рефлекси, що в кожній діалектній зоні мають поширення ближче до другої з географічного погляду.

До того ж, в обох групах відбувалися власні нові процеси, адже інтеграція їх не була повною навіть у добу політичної зверхності Києва, яка тривала недовго. Зв’язки між обома зонами послабшали під час міжусобної борні у XII-XIII ст. й особливо після татарської навали 1240 р. та загального розпаду країни.

Серед таких окремішніх звукозмін, зупинившися лише на найважливіших, можна назвати — для південної частини — перехід е > а після jj (див. 24.2), інтенсивне поширення протетичних приголосних v і h (див. 34.5), тенденцію до нерозрізнювання ненаголошених е та у чи о та и (див. 40.1), поступове зміщення артикуляції е· вгору й уперед із перетворенням його на і, a о· — на и > ü > і (див.: 45.1; 46.7), у деких місцевостях також зміщення a вгору й уперед із перетворенням його на е в позиції після пом’якшених приголосних (див. 41.3), поширення звука дз (див. 48.4), де-не-де запозичення звука f (див. 48.9), ствердіння r’ (повторення в XV-XVI ст. звукозміни, яка на півночі відбулася ще в XI ст. — див. 49.1) і, нарешті, усічення прикметникових закінчень (bíla < bílaja тощо — див. 53.2).

До осібних північних процесів належать усунення складів із двома верхів’ями звучності в кореневих морфемах вставленням голосного у після сонанта (krvav -> kryvav- — див.: 27.3; 35.3) — при тому, що на півдні та сама проблема, виринувши двома з половиною сторіччями пізніше, розв’язувалася теж за допомогою вставного голосного, але розташованого, як правило, перед сонантом (kyrvavyj ~ kervavyj тощо — див. 35.3), огублення l у позиції після о перед приголосним (див. 30.2; аналогічна зміна відбулася на півдні двомастами роками пізніше, тобто в середині XVII ст. — див. 30.3), збереження або запровадження морфологічно мотивованої дзвінкості наприкінці слова та перед глухими приголосними (див. 36.2), обмежений ужиток а замість о в переднаголошених складах (див. 39.5), зміщення вгору артикуляції ненаголошеного a з перетворенням його на е в позиції після початкового j (див. 41.2), ствердіння -с’ (див. 47.4; воно подекуди представлене й на півдні).

Отже, північноукраїнські діалекти, генетично незалежні від південноукраїнських, зберегли впродовж мало не тисячолітньої історії спільної еволюції не лише власні архаїчні риси, але й особливості розвоєвих процесів. У той самий час, численні процеси характеризувалися збіжністю (завдяки чому названі діалекти є діалектами однієї мови) — почасти під безпосереднім південноукраїнським впливом, а почасти через структурні подібності між обома діалектними групами, що ними й зумовлювалася однакова спрямованість процесів, виниклих на півдні та на півночі щоразу незалежно один від одного.

3. ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ В ПІВНІЧНОМУ НАРІЧЧІ

Між східно- та середньополіськими говірками (щодо внутрішнього поділу північного наріччя — див. 1.4) існують лише незначні фонетичні відмінності, що жодна з них не є спадком доісторичної доби. У східнополіських говірках дифтонги, посталі з ě, е та о в наголошених складах, збереглися краще, ніж у середньополіських, де вони виступають залишково й зазвичай бувають заступлені монофтонгами: u, o· або у· на місці о; і на місці ě та е. Ці процеси монофтонгізації припали переважно на XIX-XX ст. На Східному Поліссі здебільшого втрачено j після і та у (bíly), не застосовується протетичних приголосних (або застосовується j- перед u- : úlyc’a ~ júlyc’a) і в багатьох місцевостях збережено м’якість č’. Жодна з цих рис не постала раніше, ніж у XVI ст. Ствердіння -с’, характерне для західної частини Середнього Полісся, втрата l’ після губних у дієсловах четвертого класу над Случчю (див. 38.7) і більш поширене тепер на Середньому Поліссі вживання протетичного h перед u (húlyc’a — див. 34.6) — то особливості, які можуть датуватися XVI—XVII ст. щонайпізніше. Таким чином, відмінність між цими групами говірок найімовірніше викшталтувалася саме в цей час, оскільки знайти якісь давніші ознаки диференціації немає змоги.

А втім, у викладених вище міркуваннях поминуто увагою частину східно- та середньополіських говірок. На Східному Поліссі то є говірки, поширені на північ від Десни, з характерним для них аканням, м’якими (або напівпом’якшеними) приголосними перед і (ба навіть перед у!), протетичним v перед наголошеним о- (vózero ~ див. 34.5) та формою прикметників сер. роду на -oje (проти форм на -eje в решті поліських говірок: bíloje ~ bíleje — див. 53.2), що є в ґрунті речі білоруські, хоч і мають певні українські нашаровання, накладені на них упродовж трьох останніх століть; на Середньому Поліссі — говірки, поширені в понизов’ї Прип’яті, що сформувалися в ході потужного білоруського руху на південь уздовж Дніпра в XVI—XVII ст. і мають мішану природу, чи не найкраще увиразнену одночасною присутністю в них як акання, так і над поправного о (наприклад, trová < tráva).

На південніших теренах свого поширення як східно-, так і середньополіські говірки зазнали відчутного впливу з боку південних діалектів української мови. Взагалі, північноукраїнська діалектна зона первісно була далеко більша порівняно з тим, якою вона є тепер. Північне підґрунтя цих "опівденених" говірок найочевидніше прозраджується тим, що наявні в них південні рефлекси ě, е та о (як правило, і) виступають у такій формі лише під наголосом, як і північноукраїнські дифтонги. Безперечно, вони з’явилися тут, заступивши собою ці дифтонги. На підставі цього доволі певного критерію можна стверджувати, що території навколо Ромна, Переяслава, Хвастова та Житомира первісно цілком належали до північного наріччя.

Проникнення південних рис у західнополіську зону проходило набагато інтенсивніше й розпочалося раніше. По-перше, Берестя (як і Пинськ) належало до Київського князівства. Та головне — південно-західна частина Полісся була ареною не лише діалектних взаємовпливів, але також (і передовсім) міґрацій людності. Історично це віднотовується в XIII ст., коли частина людності Галицько-Волинського князівства переселилася туди з волі володарів, а інша — стиXIйно, рятуючися від татарської навали; а також у XV ст., коли причиною втечі були безупинні наїзди кримських ординців. Як наслідок, чистота північноукраїнського типу в цих говірках втрачена; вони засвоїли силу південноукраїнських (точніше — південно-західних) рис і з усіх пунктів зору мають трактуватися як змішані. Відповідно й кількість відмінностей між ними та середньо- чи східнополіськими говірками є разюча. З південно-західними говірками (або частиною цих говірок) вони поділяють такі особливості, як знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухим приголосним, наявність протетичного v перед о- та u- незалежно від наголосу (обидві ці риси — ще з XV ст., хоча функцію протетичного приголосного десь із XVI ст. почав виконувати також звук h); рефлексація наголошеного ě як i, а ненаголошеного — як у (звідки випливає, що південноукраїнський рефлекс ě як і набув поширення в цій зоні ще до злиття i та y); рефлексація наголошеного звука е в новозакритих складах (якщо далі первісно йшов склад зі слабким єром) як і, а звука о за тих самих умов — як ü, і, у або u залежно від місцевості (при тому, що дифтонги спостерігаються хіба залишково в найпівнічніших селах цієї зони). На місці протоукр. ę не лише під наголосом, але часто й у ненаголошеній позиції вживається ’а (колóдязь). Ненаголошений звук о в багатьох місцевостях реалізується як u, а ненаголошений е — як у. Усі ці південноукраїнські риси защепилися в XVI ст. (або — щонайпізніше — в XVII ст.). Якщо говорити про консервативні явища, то західнополіські говірки зберігають закінчення -ovy в дат. одн. іменників чол. роду (sýnovy) та частку ny, уникнувши в обох випадках перетворення у на і (пор. nyxtó). З-поміж інновацій, що мали б датуватися дещо пізнішими часами, можна згадати асиміляцію j до попереднього m (mjáso > mn’áso), інфінітивні форми на кшталт bíxčy ’бігти’, pekčý ’пекти’ та реалізацію у та е як y ^e та æ відповідно. Зі сказаного випливає, що західнополіські говірки в основі своїй були належали до північного типу, але, починаючи з XIII ст., їхні зв’язки з середньополіськими говірками звелися майже нанівець, тимчасом як вплив південно-західного наріччя дедалі міцнішав. У самостійну групу вони чітко виокремилися щонайпізніше в XV ст., а ймовірніше — ще в XIV ст.

Меншого впливу з південного боку зазнало Підляшшя. У тамтешніх говірках краще збереглися дифтонги, посталі на місці наголошених ě, е та о, а також двоїсті рефлекси ę (під наголосом — ’а, у ненаголошеній позиції — е). Унаслідок контактування з польською та білоруською мовами в багатьох підляських говірках відбулася палаталізація приголосних перед е та і (цей другий звук відрізняється від у), хоча частіше все-таки перед самим лише i. З південно-західного наріччя вони запозичили реалізацію ненаголошеного о як u та ненаголошеного е як у; звукосполуки ky, hy, xy переважно виступають як k’i, h’i, х’і. Оскільки зазначені риси оприявнилися десь у XIV ст., саме цим часом і можна датувати початок схрещення діалектів на підляських теренах. Інші специфічні явища були спричинені контактами з польською та білоруською мовами. Полонізація особливо посилилася в XIX-XX ст. З 1945 р. підляські говірки існують лише як дрібні анклави в польському оточенні.

Таким чином, до XIII-XIV ст. у північноукраїнському наріччі жодних проявів диференціації не було. Внутрішні чинники диференціації були слабкі; про відмінність між східно- та середньо-поліськими говірками може йтися щойно починаючи з XVI ст. Головною причиною диференціації було змішання з південноукраїнськими говірками. Унаслідок цього виокремилася західнополіська діалектна група (вочевидь, починаючи з XIV ст.). Усамостійнення підляської групи говірок пояснюється їх периферійним розташованням на українсько-польсько-білоруському порубіжжі, а також спрямованим на північ впливом південно-західного наріччя. Є підстави гадати, що вони теж сформувалися бл. XIV ст.

4. ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ В ПІВДЕННО-ЗАXIДНОМУ НАРІЧЧІ. ЗАГАЛЬНІ ЗАВВАГИ. ПРИКАРПАТСЬКА ДІАЛЕКТНА ЗОНА

Найприкметніші спільні риси південно-західних говірок (якими вони різняться від північних) перелічено в 62.2. Південно-західне наріччя відзначається своєю внутрішньою диференційованістю й поділяється щонайменше на дев’ять діалектних підгруп (щодо їхніх назв і меж — див. 1.4). Про час формування цих підгруп є тільки скупі відомості. У наукових дискусіях цю проблему часто пов’язують із часом заселення тієї чи тієї території, стосовно чого історики в деяких випадках (Лемківщина, Закарпаття, Гуцульщина) мають дуже відмінні погляди, діапазон яких сягає від доісторичної доби до пізнього Середньовіччя. Мовознавець не годен відповісти на питання про час заселення за допомогою методів історичної фонології, хоча й може сприяти його розв’язанню, досліджуючи хронологію появи найдавніших діалектних особливостей, тобто проблему постання діалектів, що зазвичай не може бути ототожнене з заселенням території. У південно-західному наріччі можна виділити відносно невелику й чітко окреслену карпатську групу (зона поширення цих говірок розташована вздовж гір), і більшу за розміром, але менш чітко виокремлену групу говірок, поширених на північ (а точніше на північний схід) від Карпат. На її позначення вживатиметься умовне окреслення "прикарпатська група".

Прикарпатська група складається з чотирьох головніших говіркових груп (щодо географічних меж їхнього поширення — див. 1.4):

1. Волинська діалектна група (територіально вона зовсім не збігається з теперішньою Волинською областю) є досить різнорідна. Її історичним ядром була Західна Волинь, тобто терени, розташовані на південний захід від приблизної лінії Локачі (західніше від Луцька) — Вінниця. Типовими для цієї зони рисами є чергування о з і, реалізація ненаголошеного о як u, збереження м’якості середньопіднебіних та с’, ствердіння r’, знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухими, заміна у на і в закінченнях "м’якої" відміни (тип na zemlí) та дат. одн. на -ovi (sýnovi), брак подвоєння на місці давніх сполук C +j (hrúd’a ’груддя’), наявність протетичного v перед u- (vúlус’а) й найчастіше h перед о- (voráty ~ horáty ’орати’), а також — найбільш несподівано — пониження артикуляції наголошеного е до æ або a (trába ’треба’) й наголошеного у до е (réba ’риба’).

З-поміж усіх цих рис лише останні дві (é > æ ~ á, ý > é) та збереження м’якості середньопіднебінних не віднаходяться так само й у сусідніх говірках. Установити час зазначених переходів у системі вокалізму нелегко. Вони вже напевне були доконаним фактом у XVII ст., але могли статися й раніше, ще в XV ст. (див. 40.14). Ствердіння середньопіднебінних в інших діалектах відбулося в XV-XVI ст. (див. 42.4). Укання мусило прийти з півдня в XVI ст., а знеголошення дзвінких приголосних — у XV ст. Якщо брати вживання протетичного h перед о-, відоме з XVI ст., то Волинь становить осереддя великої зони, що сягає від Ясельди до Поділля й далі на південний схід (див. 34.5); коли ж ідеться про чергування о з і, яке поширилося в XVI-XVII ст., вона утворює ніби місток між наддністрянськими говірками та новопосталим на той час південно-східним наріччям. Ствердіння r’, розпочавшися на Волині в XV ст., трохи згодом перейшло звідти в наддністрянські говірки (див. 49.1). Цій зміні могли посприяти контакти з середньополіськими говірками, де звук r’ був ствердів ще в XI ст.

З поданої вище стислої характеристики випливає, що "волинські" говірки з історичного погляду радше мають трактуватися як передатна ланка в поширенні інновацій з південного заходу (наддністрянські говірки) на схід і навпаки (а інколи й як місток між північно-західними та південно-східними теренами), але не як самостійна одиниця. Навіть коли якась інновація була започаткована на Волині, вона здебільшого поширювалася далі на південний захід або на південь, а часом і в обох цих напрямках. Це свідчить про важливу роль Волині в збереженні єдності української мови, іноді в тяжких історичних умовах, але водночас пояснює, чому самостійний волинський (чи бодай західноволинський) діалект так ніколи й не викшталтувався. Це можна показати такою схемою:

В овалі, який має символізувати Волинь, уміщені звукозміни, що їх центром і був цей реґіон. Значення літер: ho — протетичний h перед о-; æ — перехід е > æ ~ а; е — перехід у > e; Pd — м’які середньопіднебіні; і — чергування о з і; ovi — закінчення дат. одн. іменників чол. роду (замість -ovy); zemli — закінчення -і замість у в іменниках м’якої групи; r — ствердіння r’; u — укання; знеголош. — знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухими. Цифри в дужках стосуються гаданого часу зміни, стрілки показують напрямок поширення.

Прикметно, що до XV ст. годі виокремити якісь риси, притаманні волинським говіркам ⁵.

⁵ У мовознавчій літературі цим терміном часто окреслюються північноволинські говірки, тобто фактично середню- або західнополіські.

Найімовірніше, такої діалектної одиниці зовсім не було, хоча не виключено, що вона таки була існувала, але її характерні риси вигубилися внаслідок міґрацій людності в XIV-XV ст. Можливо, деякі давньоволинські риси містять архаїчний шар характерних південноукраїнських особливостей, і досі присутніх у західнополіських говірках (див. 62.3), адже більшість переселенців прийшли туди саме з Волині.

Східна Волинь не відрізняється якимись власними рисами, цікавими з погляду історії мови. То є зона змішаних говірок, у яких сполучаються між собою риси західноволинські, подільські, східноукраїнські та (до певної міри) поліські.

2. Подільські говірки теж належать до переходових. Східну межу їх поширення ледве чи можна визначити — настільки непомітно нагромаджуються в них південно-східні риси. Наприклад, характерне для південно-західної частини Поділля знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова й особливо перед глухим чи властиві Західному Поділлю відмінювання всіх прикметників за "твердим" зразком, збереження закінчення -у в парадигмі відмінювання іменників "м’якої" групи та закінчення -ovy в дат. одн. іменників чол. роду, ствердіння r’ та c’ тощо — то все є особливості, які виступають дедалі рідше і зрештою зникають, що ближчою стає східна межа цього реґіону. Через Поділля, мабуть, потрапили на схід такі риси, як укання та нерозрізнення ненаголошених е та у. З-поміж власне подільських інновацій найбільше привертає до себе увагу асиміляція j до попереднього m (mn’áso) та повсюдне вживання l’ замість j після решти губних (zdoróvl’a). Жодна з подільських мовних особливостей не віднаходиться раніше, ніж у XVI ст. Якщо навіть перед тим була існувала якась подільська діалектна окремішність, то вона була зведена нанівець міґраціями людності через плюндрування краю татарами (наприклад, 1672 р.). Одначе подоляки відіграли важливу роль у залюдненні Східної України (говірки поблизу Полтави ще й досі зберігають деякі подільські прикмети), а отже не виключено, що деякі риси, трактовані сьогодні як південно-східні (та перебрані літературною українською мовою), виникли на Поділлі або поширилися на схід через подільські терени. При цій нагоді можна згадати такі важливі прикмети південно-східного наріччя та літературної української мови, як чергування о з і, непом’якшення зубних приголосних перед і, що чергується з о, а також нерозрізнення е та у в ненаголошеній позиції. Питання про те, чи т. зв. південно-східні риси на Східному Поділлі запозичені зі сходу, чи, навпаки, потрапили далі на схід саме з цієї частини Поділля, дотепер іще лишається відкритим.

3. Оскільки Наддністрянщина, на відміну від Волині чи Поділля, зберегла неперервність заселення, в цій діалектній зоні спостерігається тяглість мовної еволюції від самих часів формування української мови. За ранньосередньоукраїнської доби, коли основна частина українських земель була поділена між Литвою та Польщею, ці терени відіграли ключову роль у ширенні інновацій на північ (у надсянські говірки) та на південь (у буковинсько-покутські говірки) в межах підпольської (та підмолдавської) України. Серед цих інновацій можна назвати реалізацію ненаголошеного о як u та ненаголошеного е як у, перехід а > е після м’яких приголосних (l’ek ’ляк’; у ненаголошених складах артикуляція цього звука відтоді змістилася вгору та вперед, і він перетворився на у або і : l’ikáty ’лякати’), знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухими тощо — й усі перелічені зміни відбулися в цій зоні ще в XIV ст. Пізніше, після знесення литовсько-польського кордону, частина носіїв цих говірок узяли участь у заселенні Східної України, а отже й у формуванні південно-східного наріччя.

Існування цієї діалектної одиниці простежується від кінця XIII ст. На додачу до архаїчних рис, перелічених у попередньому уступі, слід узяти до уваги ще й пом’якшення велярних перед у (що тепер вони реалізуються як k’e, h’e, х’е або як k’i, h’i, х’і) та протетичний v перед о- та u-.

Серед інновацій XVI-XVII ст. можна назвати сильну (дорсальну) палаталізацію s’, z’ і с’, які перейшли у ś, ź i ć, а також перетворення t’ і d’ на k’ i g’; ствердіння r’ (у більшості місцевостей); приподібнення е до і, якщо той іде в наступному складі (v’iśíl’e ’весілля’), та а до w у позиції перед цим останнім (prówda ’правда’); огублення l у позиції перед приголосним (horíwka ’горілка’); скорочення подвоєних м’яких приголосних (žyt’é ~ žyk’é ’життя’); у багатьох місцевостях перехід усіх прикметників до твердої відміни тощо. Одначе на схід ці риси не поширилися. Вони не вийшли за межі Наддністрянщини або поділялися хіба що деякими іншими південно-західними говірками. (Частково вони були спільні з карпатськими говірками, що є геть нетиповим явищем для ранньосередньоукраїнської доби).

4. Надсянські говірки (після 1945 р. розпорошені, за винятком кількох сіл на східному березі Сяну) були відкриті для польських впливів. Одначе ті їхні первісні риси, які перетривали, свідчать про тяглий розвиток принаймні з давньоукраїнської доби. Досить показовим у цьому плані є збережене розрізнення у та і (що перед ним не пом’якшується приголосний: dym проти dívo ’диво’), яке в суміжних говірках, розташованих на схід і на південь від надсянської зони, зникло щонайпізніше в XIII ст. (див. 28.3). Поза тим, у надсянських говірках є інновації, датовані XIII-XIV ст.: заміна сполук ky, hy, ху сполуками k’i, h’i, x’i (а відтак — під наголосом — сполуками k’e, h’e, х’е), реалізація ненаголошеного е як і (що перед ним не пом’якшується приголосний) та ненаголошеного о як u, а також, у центральній частині цієї діалектної зони, перехід а > е після м’яких приголосних, — але всі вони є спільні з наддністрянськими говірками. Інші спільні особливості надсянських і наддністрянських говірок датуються XVI-XVII ст.: це огублення l із перетворенням його на w у позиції перед приголосним та наприкінці слова (horíwka); асиміляції типу viśíl’e; приподібнення а до наступного w (prówda), вживання протетичного h перед о- (поряд із протетичним v); вимова j замість l’ у дієслівних формах на кшталт robju ’роблю’; ствердіння -с’ (а також -s’) тощо. Натомість відрізняються надсянські говірки від наддністрянських такими рисами, як звуження артикуляції наголошеного е (ne·bu ’небо’), уживанням ’u як рефлекса е, якщо далі первісно йшов склад зі слабким ъ (n’us ’ніс’ чол. рід мин. часу — при тому, що альтернатом о виступає i!), збереження двоскладових закінчень прикметників на кшталт maloji ’мале’ сер. рід одн., стягнення типу pytáš ’питаєш’ (пор. 53.8) та веляризація v i f у прийменниках та префіксах (вони перетворюються — відповідно — на h і x). Оскільки деякі з цих специфічних характеристик є спільні з лемківськими говірками, надсянські говірки можна розглядати як переходові від наддністрянських до лемківських, а отже й до карпатської підгрупи говірок південно-західного наріччя в цілому. Проте спорідненість має тут неоднакову природу: якщо між надсянськими та наддністрянськими говірками існують стосунки сестринства, то лемківські говірки відносно надсянських є радше дочірні (див. нижче 62.5).

Підсумовуючи, можна ствердити, що група прикарпатських говірок є доволі різнорідна. Існування наддністрянських і надсянських говірок простежується ще з давньоукраїнської доби, а волинських і подільських — принаймні з ранньосередньоукраїнської. Якщо в першій парі говірок мали місце численні власні інновації, то в другій таких було небагато, проте саме вони сполучали між собою східні та західні землі України. Назву південно-західних може з повним правом носити лише перша пара, натомість другу відносять до південно-західного наріччя тільки тому, що ці говірки не є ні північні, ні південно-східні.

5. ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ В ПІВДЕННО-ЗАXIДНОМУ НАРІЧЧІ. КАРПАТСЬКА ЗОНА

До цієї зони входять п’ять говіркових угруповань, які розглядатимуться нижче в послідовності, що відповідає їх розташуванню вздовж географічної осі, спрямованої з північного заходу на південний схід.

1. Лемківські говірки збереглися у Східній Словаччині (попри пословачення лемківських сіл, розташованих найзахідніше); натомість у Польщі їх носії після 1945 р. живуть у розпорошенні. Діалектна окремішність тут мусила бути доконаним фактом на кінець XIII ст., оскільки в цих говірках не сталося злиття у та і, а в значній частині їх — і переходу і > у·, тобто звукозміни, що на південному заході України припала на кінець XIII ст. (див. 31.2). Щоправда, існує й контраргумент: якщо лемківські говірки завдячують своє постання носіям надсянських говірок, що переселилися далі на захід (а таке припущення виглядає цілком імовірним), то вони могли принести з собою це розрізнення й у пізніші часи, адже (як показано вище — див. 62.4.4) воно дотривало в цих говірках іще й дотепер. Одначе тут є один важливий нюанс: розрізнення у та i в надсянських говірках, справді збережене й до сьогодні, не стосується позиції після велярних, де в усіх випадках вимовляється і (або е). На відміну від надсянських говірок, у лемківських звук у надалі виступає після k, h i x — чого решта південно-західних говірок позбулася ще в XIII ст. Натомість усі попередні звукозміни лемківських говірок не оминули. Тому не варто відсувати формування лемківських говірок на давніший час, ніж XIII ст. ⁶

⁶ Для хронології має вагу ще одна специфічна подробиця: у лемківських говірках є чимало запозичень із польської, де сполука an/am виступає на місці теперішніх польських носових ę та ą ([о_н]), як-от: gamba ’обличчя’, pantlyc’a ’петлиця’, vantroba ’печінка’ тощо (пор. суч. пол. gęba, pętlica, wątroba). У польській мові до початку XVI ст. був тільки один носовий голосний — ą. Отже, запозичення такого ґатунку потрапили в лемківські говірки не пізніше, ніж у XV ст., і цим потверджується факт їхнього існування на той час. Щоправда, переконливість такого доводу применшується тим, що в деяких південно-малопольських говірках (приблизно — у межах трикутника Живець — Тарнів — Новий Сонч) за єдиний рефлекс усіх праслов’янських носових голосних править звук а.

Самостійний статус лемківських говірок у XIV-XV ст. потверджується тим, що вони не брали участі в таких тогочасних процесах, як просунення вперед артикуляції а після м’яких приголосних (лемк. l’ak ’ляк’ проти надсян. l’ek), реалізація ненаголошеного о як u, постання протетичних приголосних (у лемківських говірках замість них уживається твердий приступ) та перехід l > v ([w]) у формах чол. роду одн. мин. часу (лемк. брал проти брав у решті українських говірок, хоча в середньо- та західнолемківських говірках цю обставину приховано тим, що пізніше тут відбувся всеохопний перехід l > w/v).

Зі сказаного не випливає, що після XIII ст. у лемківських говірках не було жодних звукозмін, спільних з іншими південно-західними говірками. Однакові процеси мали місце. Інколи паралельний перебіг відбувався, слід гадати, незалежно, але в усіх випадках так бути, вочевидь, не могло. Наведімо кілька прикладів: у лемківських говірках і виступає як регулярний альтернат о, а ’u — як альтернант е (перед ъ); дзвінкі приголосні зазнали знеголошення перед глухими , та наприкінці слова, а r’, c’ та середньопіднебіні стверділи; у ролі прийменника та префікса замість v (f) виступає велярний h (x); до s’, z’, c’ застосовано дорсальну палаталізацію (ś, ź, ć); у дієслівних формах типу роблю звук l’ заступлено звуком j (robl’u > robju); склади з двома верхів’ями звучності в коренях слів зліквідовано за допомогою у, вставленого перед сонорним (kyrvauyj); голосні е· та o· (звужені) з’явилися на місці о, якщо наступний склад містив і, u або о·, а також перед м’яким приголосним та е в цій останній позиції, тощо. З-посеред суміжних говірок перелічені процеси віднаходяться принаймні в деяких. Фактично єдина вагома зміна, наявна в лемківських говірках, що не є спільна з рештою українських говірок (і натомість є спільна з польською мовою та східнословацькими говірками), — це перехід до наголосу на передостанньому складі. Поза тим, можна ще згадати ствердіння всіх приголосних у позиції наприкінці слова. Слід гадати, що лемківські говірки, відокремившися від надсянських, почали контактувати з карпатськими (і що міг відбутися також приплив мовців із тих теренів). Отже, "індивідуальність" лемківських говірок створюється радше специфічним сполученням різних фонетичних особливостей, ніж їхньою неповторністю в рамцях південно-західного наріччя й особливо карпатської діалектної зони.

2. Роль бойківських говірок у карпатській зоні можна порівняти з роллю наддністрянських говірок у зоні, розташованій північніше від Карпат: вони обіймають центральну позицію й характеризуються безперечною тяглістю перебування на власній території. Окремішність бойківських говірок, як і лемківських, простежується з XIII ст., оскільки вони не були зачеплені процесом злиття у (цей звук зберігається або в первісному вигляді, або як огублений "ω") та í (цей звук здебільшого реалізується як у·) й зберегли вимову у після велярних k, h і x. Збереження дж на місці прасл. dj — то є риса ще архаїчніша, але не така важлива, бо не можна точно сказати, коли саме його заступлено щілинним ž у говірках, поширених далі на схід. У бойківських говірках зберігається м’якість середньопіднебіних і r’, тобто вони не знали й відповідних звукозмін, що проходили деінде в XV та наприкінці XVI ст. Як і в наддністрянських та надсянських говірках, у бойківських має місце огублення а перед w (prówda), а вживанням і як альтернанта о та е вони приєднуються до наддністрянських говірок та всіх інших, розташованих далі на схід.

Саме бойківські говірки, слід гадати, були тим центром, звідки на всю карпатську підгрупу, зокрема на лемківські, закарпатські та — у дещо зміненому вигляді — на надсянські говірки, поширилося звуження голосного е перед м’якими приголосними та голосного о перед складом із голосним високого піднесення та м’яким приголосним. Ця звукозміна була незалежна від наголосу: бойківські говірки відрізняються від більшості говірок південно-західного наріччя тим, що в них зберігається відмінність між ненаголошеними о та u чи е та у. До пізніших процесів у бойківських говірках належать утрата j у позиції між голосними (яка позначилася на морфології: rukóv, pytaš < rukóu, pytáeš < rukóju, pytáješ) та перехід звукосполук šk i n’k у čk i jk відповідно.

3. Говірки, що звуться закарпатськими, насправді не обіймають ні західної частини Закарпаття, де вживаються лемківські говірки, ні його східної частини, заселеної гуцулами (і ті, й ті осіли на південних схилах Карпат значно пізніше, ніж носії середньозакарпатських говірок: лемки, мабуть, у XVIII або — щонайраніше — в XVII ст., гуцули в XVII ст.). Тому їм більше пасувала б назва середньозакарпатських. У цьому вужчому значенні закарпатські говірки своїми найголовнішими характеристиками наближаються до бойківських. Цілком очевидно, що більшість українських переселенців потрапила на ці терени, перетнувши гори. До бойківських рис належать розрізнення у (або ω < у) та у· (< і), наявність звужених е· та о·, які виступають за тих самих умов, що й у бойківських говірках, та втрата j між голосними. Одначе переселенці примандрували сюди ще перед тим, як альтернат о почав вимовлятися як i; відповідно, у закарпатських говірках він виступає головно як u чи ü — проміжні стадії на шляху перетворення в і. Менш певні висновки випливають із того, що в багатьох районах Закарпаття наявні стверділі середньопіднебінні, яких немає в бойківських говірках. Хоча схожі явища спостерігаються в багатьох інших говірках, це була, скоріше за все, незалежна від зовнішніх впливів закарпатська інновація.

З цих даних випливає, що переселенці-бойки (чи — ширше — українці) потрапили на Закарпаття ніяк не пізніше, ніж у XVI ст., — а таке твердження не вносить нічого нового, оскільки присутність українців на цих землях ще з кінця XIV ст. (а можливо — з XIII ст.) є засвідчена цілком певними історичними документами. На підставі даних самої лише історичної фонології задавнену проблему часу першої появи тут українців (протоукраїнців?) розв’язати незмога. Говірки давніших осадників (якщо такі існували) були поглинуті бойківськими (див. 14.3).

4. Гуцульські говірки. Стосовно їхнього походження дискутовано так само гаряче, як і у випадку говірок лемківських чи закарпатських. Діапазон висловлених припущень при цьому сягав від теорій, згідно з якими вони продовжують доісторичний племінний діалект уличів (та тиверців), до гадки, що то є румунський діалект, зукраїнізований порівняно недавно (наприклад, Калужняцький, Брюкнер — див. 14.3).

Якщо говорити про фонологічний розвиток гуцульських говірок, то найдавніші прояви їхньої окремішності можна датувати XIV ст., оскільки вони не приєдналися до таких процесів, як постання протетичних приголосних (XIV ст. — див. 34.10), замість яких уживається твердий приступ, поява укання (ще одна зміна, датована XIV ст.), ствердіння середньопіднебінних і подвоєння приголосних на місці сполук C +j (грýддя — гуц. hrúg’e) — обидві останні зміни припадають на XV ст. (див.: 42.4; 37.2). З другого боку, зміщення вперед і вгору артикуляції а після м’яких приголосних (š’épka ’шапка’), зафіксоване з XV ст. (але не на Гуцульщині), спершу було розвинулося в гуцульських говірках і ще встигло поширитися на інші говірки в XV ст. Менш важливим з погляду хронології є збереження м’якості r’, оскільки в суміжних говірках його ствердіння відбулося щойно в XVII ст. (див. 49.1).

Сформувавшися, гуцульські говірки пройшли через досить численні звукозміни, з-поміж яких найважливіші — то ствердіння s’, z’ і с’ наприкінці складу, сильна палаталізація t’ і d’, що перетворилися на k’ i g’ відповідно (g’id ’дід’; але палаталізація s, z i с перед голосними залишилася альвеолярною: s’, z’, c’), та пониження й відтягнення назад артикуляції кількох голосних: е > æ, у > е та, мабуть, і (як рефлекс о) > у. Літ. укр. мéтений, мúто, мíцно відповідають гуц. mǽt(enyj), méto, mýcno.

5. Буковинсько-покутські говірки не є однорідні й містять силу переходових явищ, що наближають їх до всіх суміжних говірок: гуцульських, бойківських, наддністрянських і подільських. Узагальнюючи, можна сказати, що буковинсько-покутські говірки найбільше скидаються на гуцульські, якщо з цих останніх вилучити пізніші зміни в системі вокалізму. Буковинсько-покутські говірки, як і гуцульські, характеризуються пересуненням уперед і вгору звука а в позиції перед м’якими приголосними (š’épka), ствердінням s’ і с’ наприкінці слова та палаталізацією t’ і d’ до стадії k’ і g’ відповідно (g’id). Знов-таки спільною з гуцульськими говірками є збережена м’якість середньопіднебіних і r’ та альвеолярна палаталізація s’ i z’. Ці особливості наштовхують на гадку, що буковинсько-покутські говірки були за основу для гуцульських. Проте вони відрізняються від більшості гуцульських говірок своїм уканням, тобто вимовою ненаголошеного о як u. Починаючи з XV ст., звукозмін у буковинсько-покутських говірках (на відміну від гуцульських) було небагато. Серед них можна згадати всеохопне ствердіння с’, часткове (залежно від місцевості) знеголошення дзвінких приголосних у позиції наприкінці слова та перед глухими приголосними, а також неподвоєння приголосних на місці колишньої звукосполуки C’+j (hrúd’е ~ hrúg’e). Так уже повелося, що швидкість фонологічної еволюції на споконвічних теренах проживання буває менша, ніж на новозаселених землях.

6. ФОРМУВАННЯ ДІАЛЕКТНИХ ГРУП. ПІВДЕННО-СХІДНЕ НАРІЧЧЯ

Південно-східні говірки в сучасній українській мові утворюють найбільше й найвпливовіше наріччя. Історичне тло та головні напрями, за якими проходило їх формування, представлено в 43.1 та 57.1-2. Якби навіть бракувало інформації про ті історичні події, що зробили можливим і природним формування південно-східного наріччя (головно в XVI-XVII ст.), то, розглянувши їхні звукові особливості, легко можна з’ясувати, що до того часу в них не відбувалося жодних власних звукозмін. Майже всі давніші звукові риси південно-східних говірок віднаходяться в південно-західному (особливо на Волині та Поділлі) чи в північному наріччі, або ж і там, і там, адже сáме міґрація людності з цих реґіонів і призвела до постання південно-східних говірок.

Ця теза потверджується поданим нижче оглядом найпомітніших звукових характеристик:

Згідно з наведеними вище даними (а цей список не є повний), південно-східні говірки просто мають спільні риси з одним із двох давніших наріч: південно-західним або північним. Подекуди трапляються й складніші варіанти сполучення рис. Наприклад, це стосується м’якого r’. У північному наріччі цей звук ствердів, а в південно-західному приблизно до 1600 р. зберігав м’якість. До південно-східного наріччя він потрапив із південно-західного, але, зважаючи на північне підґрунтя, почав уживатися непоправно з історичного погляду. Як наслідок, у південно-східному наріччі r’ зберігає статус фонеми (при тому, що в більшості південно-західних говірок цей звук пізніше зник), але дистрибуцію має своєрідну.

Ще більшою складністю відзначається потрактування рефлексу е, що первісно був розташований перед складом зі слабким ъ: двоїстість рефлексів залежно від місця наголосу (мед : мéду проти ніс : неслá), що стосується співгри е та і, є суто південно-східною особливістю. Однак рефлекс е є такий самий, що й у північному наріччі, а рефлекс і — такий самий, що й у південно-західному. При цьому засада їх дистрибуції знов-таки змушує згадати північне наріччя, хоча там вона стосувалася — в дещо інакшому варіанті — дифтонга та е, а не двох монофтонгів i та е.

Якщо південно-західні або північні рефлекси, перебрані південно-східним наріччям, були наслідком звукозмін, завершених до початку його формування, то воно просто переймало вже наявне. Його роль була пасивна й полягала у відборі, що ніяк не дорівнює справжній мовній зміні. Далеко менш простою ситуація виявлялася тоді, коли зміна щойно започатковувалася або тривала вже під час існування південно-східних говірок. За показові приклади можуть правити перехід и₂ в ü й далі в і як альтернат о та перехід ’u· в і як альтернат е (бік : бóку, ніс : неслá). Вони обидва датуються XVI-XVII ст. і заторкнули як південно-східні, так і більшість південно-західних говірок. Теоретично вони могли, поставши в південно-західному наріччі, поширитися на південно-східне, але могло статися й навпаки, або ж іще вони могли спонтанно виникнути в різних місцевостях без зв’язку один з одним. Коли брати i, який чергується з е, то дані пам’яток суґерують, що розпросторення йшло з Волині на захід у напрямку Львова, а відтак на південний схід, але перші його з’яви в пам’ятках можуть мати випадковий, а отже й оманливий характер. Натомість у випадку і, що чергується з о, навіть такого ґатунку даних не знайти.

З огляду на обставини свого формування, південно-східне наріччя не надається до поділу на менші діалектні групи, як це має місце в північному й особливо в південно-західному наріччі. Спроби класифікації цих говірок зазнали фіаско. Південно-східні говірки е доволі однорідні, а дрібні відмінності між ними зазвичай не охоплюють великих територій, змінюючись від села до села або від групи сіл до групи сіл. Така мозаїчна структура точно узгоджується з історією залюднення цих обширів. Частина сіл були засновані носіями тієї чи тієї південно-західної говірки, інші — північної, а ще в декотрих населення було змішане. Поза тим, населення південно-східної діалектної зони часто-густо полишало недавно обжиті місця, рушаючи далі на схід. Наприклад, у 40-х рр. XVII ст. на Сумщину, Охтирщину та Харківщину прийшли переселенці з Гадячого, Лохвиці та Миргорода, а 1679 р. туди ж масово переселилася людність із південно-західної діалектної зони (Брацлав, Умань), але водночас також і з Чигирина, Канева та Білої Церкви. Заселення Донеччини здійснювалося чернігівцями (північне наріччя), але були там і люди з Полтавщини та Харківщини. Докладно відбиті в історичних документах масові переселення на Кубань у 1808-1811, 1820-1821 та 1848-1849 рр. ішли з Чернігівщини, а також із Полтавщини та Харківщини. Потрапили переселенці з південно-східної діалектної зони й у Добруджу ⁷. Такі "вторинні" міґрації людності в межах південно-східної зони не могли не спричинитися, причому на значну міру, до уніфікації локальних варіантів говірної мови. Таким чином, унаслідок цих міґрацій відбулося вигладжування істотних відмінностей у мові, хоча дрібніші подекуди збереглися.

⁷ За часів Середньовіччя в Нижньому Придунав’ї була українська людність, що розмовляла південно-західними говірками (йдеться про бродників та берладників, згадуваних у літописах XII-XIII ст.), але вона зникла в ході історичних подій ранньосередньоукраїнської доби.

7. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД ХРОНОЛОГІЇ ПОСТАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ДІАЛЕКТІВ

Якщо підсумувати наявні дані щодо формування українських діалектів, вимальовується картина, що її подано нижче.

Доісторичні наріччя: північне (київсько-поліське) та південно-західне (галицько-подільське) — приблизно з VI-VII ст.

Диференціація протягом історичного періоду: час активної діалектної диференціації на західноукраїнських землях припав на кінець давньоукраїнської — початок ранньосередньоукраїнської доби. Це твердження, зроблене на підставі розгляду звукозміи, узгоджується з історичними фактами: країна проходила тоді крізь період політичної подрібненості, нестабільності й непевності, що сприяє відцентровим процесам у мові.

Існування наддністрянських, надсянських, лемківських і бойківських говірок простежується від XIII ст. Імовірним часом постання західнополіських, буковинсько-покутських і гуцульських говірок є XIV ст. Ознаки волинських говірок починають оприявнюватися з XV ст., закарпатських — до початку XVI ст., подільських — щойно в XVI ст. На більшій частині Північної України, що не зазнавала сильних впливів із півдня, діалектна диференціація ледве чи могла статися раніше, ніж у XVI ст., але початки мовної окремішності Західного Полісся (та Підляшшя), як зазначалося вище, сягають XIII-XIV ст.

Нарешті, формування найбільшого — південно-східного — наріччя припадає головно на XVI -XVII ст.

Зайве й казати, що все це датування має тільки здогадний характер. Воно ґрунтується на самих лише фонологічних критеріях. І хоча фонологія, звісна річ, забезпечує більшу певність у датуванні, ніж морфологія чи словництво, все ж залучення інших даних, особливо топонімічних, може спонукати до істотних уточнень, ба навіть перегляду хронології.

Головні ізоглоси доісторичної та давньоукраїнської доби лежать між південно- та північноукраїнською зонами; протягом ранньосередньоукраїнського періоду ізоглоси проходили переважно з півночі на південь, уздовж литовсько-польського кордону, лишаючи осторонь Карпати та Закарпаття; за середньоукраїнських часів цей напрямок утратив своє значення: основні тогочасні ізоглоси відокремлювали периферійні території на півночі та на заході від центральних чи, інакше кажучи, землі, що перебували в межах засягу козаччини, від решти земель, на яких вона не набула помітного поширення. Зміна орієнтації ізоглос залишила глибокий відбиток на структурі та на географічному розмежуванні українських діалектів, як ми їх знаємо тепер.

8. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО БІЛОРУСЬКОЇ

З-поміж усіх слов’янських мов українська має найбільшу кількість спільних або однакових звукозмін із білоруською. Можна легко дійти висновку про близьку спорідненість цих двох "мов-сестер". Одначе такий статистичний підхід має поверховий характер і може ввести в оману, а зроблені за його допомогою висновки хибують на поспішність і надмірну спрощеність. При розгляді цього питання потрібна гнучкість.

Щонайперше впадає в очі, що впродовж протоукраїнського періоду не було жодної звукозміни, спільної для протоукраїнських та лише для білоруських діалектів, узятих як цілокупність. Частина звукозмін мала поширення лише в зоні, яка тепер зветься південнобілоруською. Сюди належать збереження kv перед ě (див. 3.2), перехід ненаголошеного ę в е (див. 8.4), ствердіння r’ (див. розділ 12), перехід ě в _ie (див. 13.7), а також, імовірно, уживаність sk перед ě (див. 3.4). Жодна з цих змін не мала місця в північнобілоруських діалектах. Інші звукозміни охоплювали також і північнобілоруську зону, але не лише її. Скажімо, пом’якшення x з перетворенням його на s’ (а не š — див. 3.3), спрощення j із перетворенням його на ž (див. 3.7), перехід j у І’ після губних (див. 3.9), випадіння t i d перед І (див. 4.2), повноголос і метатеза в сполуках типу _oaSC на початку слова (див. 6.1), утрата фонематичного статусу тону та часокількості (див. 7.2—4), перехід наголошеного ę в ’а (див. 8.4) та o_н в u (див. 8.1), утрата j перед u- та о- (див. 10.4) — то все є риси, спільні з російською мовою, а в деяких випадках іще й з болгарською; неперехід i та u (> y) перед j у єри (див. 5.3) — то риса, спільна з польською, словацькою та болгарською мовами. Якщо говорити про огублення _eа з перетворенням його на ’о, то північнобілоруські діалекти так само, як і південнобілоруські, характеризувалися появою о після всіх приголосних, але засадничо ця звукозміна полягала в тому, що перехід відбувався лише після середньопіднебіних і j, — і в такому варіанті вона віднаходиться не тільки в (північно)українських (див. 9.8), але також у проторосійських діалектах чи, принаймні, у частині цих діалектів.

Ба більше, з-посеред специфічних рис, спільних для "південнобілоруських" та українських діалектів, усі, крім, можливо, однієї, поширювалися не на цілокупність українських діалектів, а лише на північні. хіба що перехід ě > _iе був, імовірно, представлений так само й у південних протоукраїнських діалектах, але тільки нетривалий час. Якщо в північноукраїнській зоні _iе судилося довге життя, то в південноукраїнській зоні незабаром відбулася його монофтонгізація в е·.

Отже, насправді жодна з перелічених змін не була українсько-білоруською в риґористичному розумінні, тобто не обіймала всіх українських і всіх білоруських діалектів, обмежуючись тільки цими двома мовами. Усі зміни або охоплювали ширшу територію, або спостерігалися лише в особливому діалектному утворенні, що ми його умовно називаємо київсько-поліським наріччям. Пізніше це утворення розпалося: його північна частина вступила в процес формування білоруської мови, а південна — української. Ілюзія спільності давніх процесів в українській і білоруській мовах створюється наявністю в них спільних рис. Однак ці спільні риси зумовлені "поділом" київсько-поліського наріччя між обома мовами.

Описана вище ситуація ще тривалий час зберігалася протягом давньоукраїнського періоду. Серед першої групи процесів, які по суті були київсько-поліськими, можна назвати дифтонгізацію е та о в новозакритих складах (див.: 20.5; 21.3; 24.1), схожість у потрактуванні новопосталих скупчень типу середньопіднебіний + зубний (див. 23.7) та появу нових голосних у складах із двома верхів’ями звучності (на кшталт іржá, кривáвий). До другої групи, тобто до звукозмін, спільних із білоруською мовою, але водночас також і з котроюсь іншою з-поміж слов’янських, належать перехід у > і після g, k i x (див. 15.4), занепад слабких єрів і заміну сильних єрів на о та е (див. 16.10), потрактування звукосполуктипу Съ/ьSC (див. 18.1), подзвінчення глухих перед дзвінкими (див. 23.6), ствердіння м’яких зубних перед зубними (див. 23.10) та перетворення проривного g на щілинний у (див. 25.1).

Одначе в той час у фонологічній еволюції та поділі діалектів уже оприявнюються нові прикмети. Обіймаючи на позір широку зону, деякі зміни на півночі з’являються зі значним запізненням (на сто-двісті років): наприклад, це стосується еволюції ky, gy i xy, занепаду єрів тощо. Фактично, це внеможливлює їх інтерпретацію як спільних звукозмін: вони радше можуть бути окреслені як самостійні звукозміни з тотожними наслідками. Якщо виключити ці звукозміни з числа спільних, то таких виявиться набагато менше. Почали з’являтися деякі важливі звукозміни, що їх можна назвати власне українсько-білоруськими (в повному розумінні слова): однакове потрактування "єрів" перед j (як не зважати на дрібні деталі — див. 17.8), запровадження чергування u : v (див. 19.5) та ствердіння губних наприкінці складу (див. 27.6). Хоча таких змін було небагато, сама їх поява мала неабияке значення. Вона свідчить, що первісно розмаїті діалекти об’єдналися у дві мови, які мали одна з одною щільніші взаємозв’язки, ніж із рештою суміжних слов’янських.

За ранньосередньоукраїнської доби, коли обидва народи опинилися у складі литовської держави, зростає число спільних звукозмін, як-от: огублення l із перетворенням його на [w] (див. 30.8), поява протетичного v перед о- та u- (див. 34.3-6), утрата l наприкінці слова після приголосних у дієвідміні (див. 35.6), подвоєння приголосних на місці скупчень типу С’ +j (див. 37.2), а також, можливо, ствердіння середньопіднебінних (див. 42.4). Із другого боку, практично перестали з’являтися власне київсько-поліські особливості: до таких можна віднести хіба що дзвінку вимову приголосних наприкінці слова та перед глухим, коли до цього спонукали морфологічні чинники (див. 36.2). У будь-якому разі, новопосталий литовсько-польський кордон спричинився до того, що деякі звукозміни, поширюючися з півночі, доходили тільки до його лінії: до них належать огублення l, подзвінчення глухих приголосних у деяких позиціях, подвоєння м’яких приголосних, принагідне знеогублення ненаголошеного о з перетворенням його на а (див. 39.5), можливо й ствердіння середньопіднебіних. (Деякі зміни, започатковані південно-західніше від цього кордону, також зупинялися або сповільнювали ходу на рубежі підпольської України). Лише одна-єдина звукозміна — ствердіння м’яких губних у позиції перед голосним —охоплювала всю територію України, та водночас лише південну частину Білорусі (див. 38.6). Крім того, має вагу та обставина, що принаймні у випадку декотрих звукозмін можна встановити їхнє білоруське походження й подальше поширення на українську мову (огублення l та, можливо, ствердіння середньопіднебіних, а за середньоукраїнських часів — ствердіння с’ у північноукраїнському наріччі).

У XVI ст. започатковано новий процес, що на позір виглядає як спільний білорусько-український, тобто звукозміну в українській мові, взоровану на наявному стані (не на звукозміні) в білоруській мові: сюди слід віднести, безперечно, принагідне знеогублення о в переднаголошеному складі перед наголошеним а (багáтий — див. 39.5), а також, можливо, огублення е після губних із перетворенням його на о (див. 51.6) та перехід у > і після j та на початку слова (див.: 52.6; 52.10). Хоча всі ці звукозміни мали українське підґрунтя, білоруська мова, судячи з усього, відіграла роль каталізатора.

Таким чином, наявність подібностей в українській і білоруській мовах почасти пояснюється розпадом київсько-поліського наріччя і його поділом між цими двома мовами, почасти спільними звукозмінами, почасти каталітичним впливом білоруської мови на українські звукозміни. Спільні українсько-білоруські звукозміни як такі припадають на період від середини XIII до XVII ст., але найбільшу інтенсивність і вагомість вони мали від середини XV до середини XVI ст., тобто під час міцної зверхності Великого князівства Литовського над значною частиною України. Втім, і тоді чимало білорусько-українських звукозмін не переходили за польський кордон. Якщо говорити про зв’язки між українською та білоруською фонологічною еволюцією в ширшому слов’янському контексті, то вони були щільні як за доісторичної доби, так і за пізніших часів.

9. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО РОСІЙСЬКОЇ

За критерієм виключності спільних звукозмін (тобто беручи до уваги звукозміни, поширені лише в дотичній парі мов, і притому в усіх діалектах кожної) українська та російська мови таких не мають. Якщо надавати значення спільності в межах ширшого слов’янського мовного простору (а на те можна знайти рацію), то протягом доісторичного періоду було чимало звукозмін, спільних для протоукраїнських і проторосійських діалектів. Декотрі з них є українсько-російсько-білоруські: перехід tj у č та dj y дж зі швидким подальшим спрощенням цієї останньої африкати та перетворенням її на ž (за винятком південно-західних українських діалектів — див. 3.7), повноголос (див. розділ 6), втрата фонематичного статусу тону та часокількості (див. розділ 7), деназалізація з перетворенням о_н на u та наголошеного ę на ’а (див. розділ 8), огублення _еă з перетворенням його на о в позиції після середньопіднебіних та j (див. 9.8; в українській мові лише в межах київсько-поліського наріччя), втрата j- перед u та о (див. 10.4) і пом’якшення приголосних перед ě та слабким ь (див. розділ 11); інші мають більше поширення, охоплюючи ще й болгарську мову: пом’якшення x із перетворенням його на s’ (див. 3.3), перекшталтування звукосполук губний +j y губний + l’ (див. 3.9; у болгарській мові — з подальшою втратою) та втрата t i d перед l (див. 4.2).

Перелік таких змін може бути продовжений уже для давньоукраїнських часів: перехід сильних єрів у звуки о та е (див. 16.10) і так само в сполуках типу Съ/ьSC (див. 18.4) є спільним для української, російської та білоруської мов; перехід у > і після k, g i x мав місце в тих самих трьох мовах і почасти в польській (окрім як після x — див. 15.4); утрата слабких єрів сталася в усіх слов’янських мовах (див. 16.10), як і подзвінчення глухих приголосних перед дзвінкими (див. 23.6) чи ствердіння м’яких зубних перед твердими зубними (див. 23.10). Проте всі ці звукозміни, хіба що за винятком потрактування сполук ky, gy, xy та Съ/ьSC, нічого не важать із погляду наявності якихось особливих зв’язків між українською та російською мовами, бо вони мали місце в різних слов’янських мовах у різні часи й з усією очевидністю являли собою незалежні еволюційні процеси, подібність між якими цілком задовільно можна пояснити спільним праслов’янським спадком. Фактор часової незбіжності, завважмо, охоплює й дві останні з-поміж перелічених звукозмін: переходи ky, gy, ху > ki, gi, xi та Съ/ьSС > Co/eSC у російській мові відбулися принаймні на сто років пізніше, ніж в українській. Отже, можна припустити, щонайбільше, індукційний вплив на російську мову з боку української, але жодних фактичних даних на підтвердження такої гадки немає. Найімовірніше, тут ідеться все-таки про незалежні одна від одної звукозміни, дарма що однаково спрямовані.

Для доісторичних часів такі хронологічні відмінності здебільшого затерті. Неможливо визначити, скажімо, чи повноголос у протоукраїнських і проторосійських діалектах розвинувся рівночасно, чи з певним часовим відступом. Отже, як підказує обережність, напевне можна говорити радше про однаковість результатів, лишаючи питання щодо спільності процесів відкритим. Звичайно, виключити такої можливості не можна, але так само не можна вважати її чимось самоочевидним, надто з огляду на величезну відстань, скажімо, між Галичем і Новгородом чи Тмутороканню та Суздалем. Навіть якщо взяти самі лише результати, численні відмінності в деталях спонукають до обережності. Серед таких можна назвати, приміром, наявність в українських говірках дж на місці dj і брак щонайменших слідів чогось подібного в російській мові; продовження — у змодифікованому вигляді — різниці тонів у рефлексах звука о (ω > проти о) в російських говірках і брак такого розрізнення бодай в одній-єдиній українській говірці; обмеження м’якості приголосних лише позиціями перед і та перед е в проторосійських діалектах, якому, вочевидь, не судилося статися в більшості українських говірок; наявність т. зв. другого повноголосу в (північно)російських говірках і його майже цілковитий брак в українській мові тощо. Отже, факти дають підстави говорити про можливість понад десяти доісторичних звукозмін, спільних для протоукраїнських і проторосійських діалектів (і так само для протобілоруських та інколи для інших слов’янських протодіалектів), але водночас слід мати на увазі й інший варіант — вірогідніший з огляду на часові та просторові чинники, — тобто можливість рівнобіжної еволюції в деяких або й в усіх цих випадках. Така рівнобіжність еволюції може бути пояснена спільністю праслов’янської основи. Вона стосується не лише спільності матеріалу (тобто однакового набору звуків і фонем), але й спільності еволюційних тенденцій. Діапазон можливих відхилень тут невеликий і рівнобіжність у змінах — неуникненна. Нікому не спаде на думку, що процес еволюції звукосполуки tj у протоукраїнських та протословенських діалектах був спільний, дарма що в його висліді й ті, й ті мають звук č, — адже відстань між Україною та Словенією просто є для цього завелика. Одначе насправді зі Львова ближче до Любляни, ніж до того-таки Новгорода, та й сама географічна близькість не конче є запорукою спільності фонологічних процесів. Утім, чи вже йдеться про спільні процеси, чи про рівнобіжні, протоукраїнські діалекти мали в їх висліді більшу кількість спільних рис з проторосійськими (та протобілоруськими), ніж із будь-якими іншими тогочасними слов’янськими. Таким чином, якщо ці процеси були просто рівнобіжні, їхня рівнобіжність мусила бути спричинена спільністю, що існувала або під час цих процесів (що є менш імовірним), або раніше, тобто за праслов’янської доби.

Після XIII ст. жодної спільності у фонологічній еволюції української та російської мов уже не було. Можна відзначити хіба що кілька позірних збігів: в обох мовах відбулося ствердіння š і ž (в українській мові також č — див. 42.4), утрата -l після приголосного в дієслівних формах чол. роду мин. часу (див. 35.6), поява вставних голосних у деяких типах складів із двома верхів’ями звучності наприкінці слова (укр. вітер, рос. вéтер — див. 44.6), але ці нечисленні подібності є випадкові й лише часткові.

Щоправда, десь із середини XVII ст. в українській мові стаються певні маргінальні звукозміни, у висліді яких вона окремими деталями наближається до стану, наявного в російській мові: це огублення е з перетворенням його на ’о після зубних (див. 51.6; у російській мові не лише після зубних), поступове усунення у в позиції на початку слова (див. 52.10) та усунення звукосполуки j + у (див. 52.6). У сучасній українській мові поширенню тенденції до автоматичного пом’якшення всіх приголосних перед і (див. 59.4), як і обмеженню вжитку g (геть зниклого в деяких східноукраїнських говірках — див. 48.3), цілком імовірно може сприяти вплив із боку російської. Якби ці звукозміни зреалізувалися до кінця, їх наслідком було б злиття /і/ та /у/ в одну фонему та скорочення числа велярних до трьох — як у російській мові.

Отже, спільні риси в українській і російській мовах спричинені спільністю або рівнобіжністю (або почасти спільністю й почасти рівнобіжністю) їх еволюції за доісторичних часів у ширшому слов’янському контексті, а також відносно недавніми російськими впливами на українську (щонайраніше від середини XVII ст.).

10. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО ПОЛЬСЬКОЇ

Звукозмін, спільних виключно для української та польської мов, не було. Єдиний можливий виняток — це поява протетичних приголосних: v перед о- (характерна риса південнопольських говірок — див. 34.5) і перед u- (риса, притаманна більшості польських говірок — див. 35.6), а також h перед а- (характерна риса південномалопольських говірок — див. 34.7).

На протоукраїнську та давньоукраїнську добу припадає кілька процесів, що призвели до тотожних результатів в українській і польській мовах: перетворення j на l’ після губних (у польській мові хутко облишене — див. 3.9), збереження ĭ та ў перед j (див. 5.3), двоїста рефлексація сполук типу *_oarC- i *_oalC- з метатезою залежно від тону (див. 6.2), пом’якшення приголосних перед ě та слабким ь (але в польській мові також перед і, е та сильним ь — див. 11.5), перехід ky, gy > ki, gi (але в українській мові так само ху > xi — див. 15.4), утрата слабких єрів (див. 16.10; з подальшими приподібненнями в новопосталих скупченнях приголосних — див. 23.6; 23.10). Однак усі вони мають розглядатися в ширшому слов’янському контексті й не вказують на якусь особливу спільність у фонологічній еволюції української та польської мов. Якщо взяти специфічну еволюцію о та е в новозакритих складах, обидві мови прийшли до схожих результатів, отримавши u (в українській мові цей звук відтак просунувся вперед, перетворившися на ü та і) та і (в польських говірках) відповідно, але різними способами (у польській мові через подовження, в українській через звуження) й у різний час (українські звуки u та i значно давніші від польських), і тому ці процеси в обох мовах напевне не пов’язані один з одним.

Починаючи з XVI ст., увиразнюється безпосередній польський вплив на лемківські говірки: якщо в інших карпатських говірках середньопіднебінні, як правило, зберігали м’якість, то в лемківських (північнолемківських і спиських), як і в польській мові, вона була втрачена (див. 42.2); дещо раніше (в XVI-XVII ст.) лемківські говірки втратили вільний наголос, що йому на зміну прийшов наголос на передостанньому складі (див. 7.7). Наражалися на польську експансію також говірки Підляшшя, Холмщини та Посяння. У багатьох селах із плином століть перейшли на польсько-український суржик, і цей процес активно триває серед розпорошених решток української людності, що залишилася в рідних місцях після 1945 р.

У загальноукраїнській мові поза периферійними найзахіднішими говірками польські впливи, оприявнившися з середини XVI ст., особливо посилюються в XVII ст. Польська мова, разом з іншими західними, напевне, сприяла поновленню g в українській мові (див. 48.1), а можливо — й запровадженню дз (див. 48.6). З неї потрапили до української мови деякі слова, що містили f (див. 48.8). Крім того, польська мова могла сприяти переходові е в ’о після зубних (див. 51.6), заміні у на і після j та на початку слова (див. 52.6; 52.10), впровадженню усічених форм у закінченнях прикметників, зокрема закінчення -е в сер. роді одн. (див. 53.6), стягнених дієслівних форм на кшталт pytaš, уживаних у надсянських і карпатських говірках (див. 53.8), та дорсальної палаталізації, що дала ś, ź i ć (див. 55.2). Проте в усіх цих випадках діяли насамперед унутрішні закони та тенденції української мови, тимчасом як польська могла відіграти хіба що роль каталізатора — завдяки наявності в ній тих явищ і правил, які щойно впроваджувалися в українську мову.

11. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО СХІДНОСЛОВАЦЬКИХ ДІАЛЕКТІВ

Контакти української мови зі словацькою, а точніше зі східнословацькими діалектами, були тільки периферійні. Лише лемківські говірки перебували зі словацькою мовою в прямому контакті. Навіть у бойківських говірках, де були, нехай нечисленні, спільні звукозміни зі словацькою мовою, це скорше слід розглядати як наслідок лемківського посередництва.

Упродовж протоукраїнського й давньоукраїнського періоду як в українській мові, так і в східнословацьких діалектах постали звукосполуки типу SoC- на місці *_оaSC за спадної інтонації (див. 6.2), звук u на місці о_н (див. 8.5), звук h на місці g (з характерним збереженням g у звукосполуці zg — див. 25.1; 25.6), а також відбулося ствердіння губних наприкінці складу (див. 26.4). Проте всі ці звукозміни охоплювали ширшу територію й не можуть правити за якусь українсько-східнословацьку специфіку.

Фонологічний зв’язок між українською мовою, представленою її лемківськими говірками, з одного боку, та східнословацькими діалектами, з другого, є ймовірніший, коли йдеться про довше збереження сонорних r і l без супроводу вставних голосних у сполуках типу CSC, що виводяться від CSъ/ьС (літ. укр. кривáвий) із подальшим вставленням голосного на кшталт е ~ у поряд із сонорним, часто попереду (сх. словац. kyrvi ~ kervi ~ krevi ’крові’ ген. одн. — див. 35.7), про перехід до наголосу на передостанньому складі та про стягнення голосних, первісно відділених один від одного приголосним j (pytaš тощо — див. 53.6).

Поза тим, лемківські говірки поділяють зі східнословацькими такі риси, як дорсальна палаталізація s i z (ś, ź), веляризація n перед k i g (сх. словац. ceŋki ’тонкий’), подзвінчення приголосних у позиції наприкінці слова перед сонорним (сх. словац. počekaž те ’зачекаєш на мене’) та форми з j у 1 ос. одн. дієслів четвертого класу з основою на губний (robju). Усі вони є характерні також для південно-західних говірок польської мови й належать до прикмет цієї вторинно утвореної "карпатської" мовної спільності. Загальний вектор їх поширення (хоч, може, й не завжди) був із заходу на схід, хоча для більшості з-поміж цих рис бракує фактичного матеріалу, що дозволяв би з’ясувати, де вони вперше постали чи звідки розпочали своє розпросторення. На підставі загальних міркувань і часткових спостережень можна гадати, що при переселенні лемків на терени, розташовані південніше від Карпатських гір, та ще деякий час по тому сáме нові осадники могли бути призвідниками мовної інтеграції, але в XIX-XX ст. ситуація, як здається, змінилася. Втім, наголос унерухомився на передостанньому складі у східнословацьких діалектах (та в польській мові) раніше, ніж у лемківських говірках (приблизно в XV ст. та наприкінці XVI чи в XVII ст. відповідно), а це показує, що міркування загального характеру легко можуть виявитися хибними.

12. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО БОЛГАРСЬКОЇ

Стосовно характеру українсько-болгарських контактів за доісторичної доби певних відомостей є обмаль. Припущення, що до появи угрів (894 р.) предки українців були сусідами протоболгарських племен у Семигороді та на інших землях, які пізніше ввійшли до складу Угорщини, є суто умоглядне й у будь-якому разі не має практично жодного значення з погляду історичної фонології, оскільки особливостей української мови на той час увиразнилося зовсім мало, а слов’янська людність на цих теренах невдовзі була поглинута уграми, залишивши по собі слід хіба що в деяких топонімах (та словах, запозичених угорською мовою). Походи князя Святослава на Болгарію (968-971 рр.) через Добруджу що мали на меті приєднання цієї країни до Київської держави, тривали недовго й були безуспішні. Вони свідчать про зацікавлення Києва болгарськими справами, але аж ніяк не про інтенсивне взаємопроникнення мовних елементів. У культурному житті Київської Русі болгари відігравали важливу роль, але чи справило це якийсь вплив на тогочасну фонологічну еволюцію, сказати важко. Пізніше, у XII-XIII ст., володіння Галицького князівства сягали Нижнього Придунав’я, де контактів із болгарами ледве чи можна було уникнути. Тамтешні слов’яни, називані бродниками (XII ст.) та берладниками (XII-XIII ст.), могли являти собою суміш українців і болгар. Однак то були віддалені землі, що їхнє слов’янське населення, вочевидь, не підтримувало щільних зв’язків з основною частиною українського народу.

Українсько-болгарським контактам на велику міру перешкоджали кочові тюркомовні племена в українських степах, починаючи від печенігів (кін. IX — сер. XI ст.), а пізніше й румуни, які вбили клин між обома народами, колонізувавши Добруджу. Безпосередні українсько-болгарські контакти поновилися 1752 р., коли на півдні України з’явилися болгарські осадники, запрошені російським урядом. Проте ці поселення були нечисленні й занадто ізольовані, щоб справити який-небудь помітний вплив на фонологічну еволюцію української мови.

Упродовж протоукраїнського та давньоукраїнського періодів деякі звукозміни були спільні для української та болгарської мов, як-от: перехід kv > cv перед ě (у південно-західних українських діалектах — див. 3.2), пом’якшення x із перетворенням його на s (див. 3.3), постання l’ на місці j після губних (див. 3.9; у болгарській мові цей звук невдовзі втрачено), утрата t i d перед l (див. 4.2), збереження й (> ў) та í перед j без перетворення їх на єри (див. 5.3), у південно-західних українських діалектах заміна _еă лише на е, а не на е та о (див. 8.4), пом’якшення приголосних перед ě та (слабким) ь (див. 11.5), а також ствердіння r’, спершу характерне лише для київсько-поліського наріччя (див. 12.1). Проте всі ці зміни, за винятком останньої, мали місце не тільки в українській та болгарській мовах, охоплюючи так само землі, розташовані північніше, або південніше й західніше (потрактування _еă чи й та ĭ), або й ті, й ті.

Як не дивно, найбільшого впливу з боку болгарської мови українська зазнала не прямо, а через посередництво тих-таки румунів, які внеможливили українсько-болгарські зв’язки. Носіїв цього впливу називано волохами (див. 62.13).

13. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО РУМУНСЬКОЇ

Ареною українсько-румуиських контактів, добре задокументованих для періоду XIV-XV ст., були буковинські та покутські землі: тоді Снятин, Коломия та Покуття переходили то від Польщі до Молдавії, то навпаки. (Компактних зон поширення румунської мови в цьому реґіоні до XIII ст. не було). Однак передумови для інтенсивних українсько-румунських контактів були створені волоською колонізацією, що йшла вздовж Карпатських гір (починаючи десь із XIII ст. ⁸) й мала на меті пошук нових пасовищ для овець, посилюючися під час політичних заворушень, особливо турецьких інвазій (докладніше див. 40.7).

⁸ Усі спроби довести наявність давніших українсько-балканських зв’язків (П. Лавровський, С. Смаль-Стоцький, С. Бернштейн) виявилися безуспішними.

Як показали новочасні дослідження, волохи радше становили окрему групу не з етнічного погляду, але з професійного (то були гірські вівчарі), а в XV-XVI ст. — також із юридичного (на них поширювалося т. зв. волоське право). Етнічний склад цієї групи був строкатий: до неї входили македонці, болгари, албанці, румуни, а з поступовим просуненням на північний захід долучилися ще й українці, поляки, словаки. У межах України більшість цієї групи первісно становили, судячи з усього, румуни з домішкою представників інших балканських народів (як за антропологічним, так і за мовним критерієм), яким пізніше судилося зукраїнізуватися. Рух лемків на захід, вочевидь, до певної міри вписувався в цей процес, але власне румунський елемент навряд чи коли перетнув Уг у своєму стремлінні на захід. Волохи принесли на Україну усереднену балканську цивілізацію в її настушому варіанті, яка на південному сході означеної зони має яскраві форми вияву, але стає все менш помітною, якщо йти далі на північний захід уздовж Карпат.

Кілька звукозмін "балканського" типу сталося в південно-західному наріччі української мови (здебільшого в поясі говірок по схилах Карпат від Буковини до Сяну) протягом ранньосередньоукраїнського періоду. З-поміж них найочевиднішими є нерозрізнення ненаголошених е та у, з одного боку, та ненаголошених о та u (т. зв. укання) — з другого (див. 40.7), зокрема й реалізація ненаголошеного суфікса -ova- як -uva- (див. 40.9); зміщення артикуляції ’а вгору з перетворенням його на ’е після м’яких приголосних (див. 41.3); запровадження африкати дз (див. 48.6); палаталізація t’ і d’ з перетворенням їх на k’ i g’ відповідно (див. 55.4). Розповсюдженню вжитку g i дж (див.: 48.1; 48.8) також міг сприяти волоський вплив, хоча передумови для цього, як і для решти перелічених звукозмін, виникли внаслідок унутрішньої еволюції української мови. Наявність l· у буковинських, покутських (можливо, саме з Покуття цей звук перенесено українськими переселенцями на Полтавщину) та гуцульських говірках (див. 61.8) також можна розглядати як балканську рису, що її поширенню сприяли волохи.

Усі ці зміни хоч і не були принесені безпосередньо болгарами, але віднаходяться в болгарській мові чи її говірках. Румуни виконували роль посередників, як вони це робили й при перенесенні болгарської лексики (пор., наприклад, гуц. graždá ’садиба’ — слово, яке має всі прикмети болгарської фонологічної системи при тому, що безпосереднім джерелом його запозичення до гуцульських говірок було рум. grajd ’хлів’). У цьому зв’язку варто підкреслити, що розглядувані явища не походили з якогось одного болгарського діалекту. Потрактування ненаголошеного о як u та ненаголошеного е як у (в болгарській мові скорше як і) притаманне східноболгарським, балканським і банатським говіркам; зміщення артикуляції а вгору з перетворенням його на е в позиції між м’якими приголосними має місце у східноболгарських і балканських говірках, а в позиції після м’якого, але незалежно від якості наступного приголосного, тобто так само, як в українській мові, — у родопських говірках; палаталізація t’ і d’ із перетворенням їх на k’ i g’ та широкий ужиток дз характерні для західноболгарських говірок та частини балканських (Котел — Єлена — Дряново). Це знов-таки свідчить, що українці безпосередньо не стикалися з жодним болгарським діалектом, мавши натомість контакти з волохами, які в ході своїх міґрацій сполучали риси багатьох говірок і до яких долучалися носії різних наріч.

Після XVI ст., коли пік волоських міґрацій минув, а населення південно-західної частини України набуло стабільних рис, взаємозв’язки румунської (чи болгарської) мови з українською перейшли у фазу застою.

Щільні контакти українських козаків із Молдавією впродовж XVI—XVII ст. ледве чи лишили бодай якісь сліди у фонологічній еволюції української мови. (Можливо, появі протетичного v перед о- в молдавських говірках румунської мови сприяло його постання в українській мові). Характерний для Молдавії перехід v > h перед голосними заднього ряду нагадує заміну прийменника та префікса v на h у лемківських говірках, але умови були відмінні. Відзначалося (Яневим), що наступник звука е в гуцульських говірках, тобто звук æ, акустично стоїть близько до рум. ə (на письмі — ă) і міг був викшталтуватися в ході контактування з румунською мовою, але певності щодо цього немає. У говірках, що існують у румунському оточенні (Сучава), дифтонгізація у та е з їх перетворенням на _іу та_іе після зімкнених зубних має рівнобіжники в суміжних румунських діалектах (див.: 11.4; 22.5).

14. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО УГОРСЬКОЇ

По дорозі зі своєї первісної батьківщини, розташованої десь у районі Уралу, до теперішньої Угорщини, яку вони загарбали 894 р., угри пройшли вздовж південної межі українських земель. Про якісь контакти між протоукраїнськими племенами та уграми практично нічого не відомо. Бракує інформації навіть про швидкість їхнього руху й відповідно про тривалість контактування з тимчасовими північними сусідами. За різними гіпотезами, відповідна цифра коливається в діапазоні від трьох років до трьох століть. Жодних слідів цих контактів у історичній фонології української мови не віднайдено (зрештою, угорської — так само).

На своїй новій батьківщині угри рано чи пізно мали вступити в контакт із українським осадництвом на Закарпатті. Найраніші свідчення про ці контакти датуються щойно XIII ст. (див. 62.6.3), й лише починаючи з XIV ст. на них можна з певністю покладатися. Ліпше знані є обставини угорського політичного та воєнного втручання в галицькі справи в 1199—1349 рр., проте справити якийсь вплив на фонологічну еволюцію обох дотичних мов вони навряд чи могли.

Разюча подібність у фонологічній еволюції між ними обома — це втрата коротких голосних u, і та ü наприкінці слова в угорській мові та втрата єрів у тій самій позиції (але також і в багатьох інших) у давньоукраїнській мові. Ба більше, обидві ці зміни відбулися приблизно одночасно: в угорській мові — від середини XI ст. до кінця XII ст., у давньоукраїнській — між 1050 і 1150 рр. (див. 16.10). Однак ця подібність оманлива. Зв’язки між носіями обох мов були занадто слабкі й периферійні, щоб уможливити такий масштабний спільний процес. Крім того, обидві ці звукозміни істотно різнилися засягом та природою. В українській мові занепад єрів відбувся не лише в позиції наприкінці слова. В угорській мові втрата u, і та ü призвела до замінного подовження попереднього голосного (utu > út ’дорога’), чого в українській мові не сталося. Хоча означену звукозміну в угорській мові можна пов’язати з її слов’янськими контактами, то зовсім не обов’язково мусять бути контакти з українською, бо в болгарській, сербсько-хорватській чи словацькій мовах, які межували з угорською чи були поширені на тій самій території, занепад слабких єрів мав місце щонайпізніше в X ст., а в румунській мові, яка теж межувала з угорською й була поширена на тій самій території, втрата прикінцевих -u та -і в позиції наприкінці слова (а також у деяких інших позиціях) припала на XI ст. Саме ці процеси й могли спровокувати аналогічну звукозміну в угорській мові.

Ще одна угорська звукозміна, схожа на українську, — це постання подвоєних палатальних зубних і середньопіднебіиих на місці сполук зубного чи середньопіднебіного з j. Реалізувалася вона протягом XIII—XV ст. В українській мові рівнобіжна зміна (типу sudьja > sud’ ja > su[d’]á — на письмі суддя) поширилася з південного заходу (на Буковині вона засвідчена з XV ст.) на решту території країни до середини XVI ст. (див. 37.2). У цьому випадку можливість зв’язку між обома звукозмінами, попри всю її малоймовірність, цілком виключити не можна.

Натомість у системі вокалізму угорська мова загалом не має спільних звукозмін з українською. Якщо заризикувати дуже спрощене узагальнення, то в угорській мові існувала тенденція до відкритішої артикуляції голосних (і > е, и > о, ü > ö, о > å), а в українській — до закритішої (о· > и > ü > і, е > е· > і тощо). хіба що у випадку закарпатських говірок наявність звука й в системі вокалізму угорської мови могла сприяти збереженню такого самого звука в центральній частині Закарпаття (приблизно від Мукачева до Виноградова) аж до сьогодні, хоча майже в усіх південних українських говірках він іще в XVII ст. перейшов у звук і.

Також наявне на говірковому рівні варіювання x ~ h, яке часом трапляється на Закарпатті (neháj < nexáj), можна приписати безпосередньому впливу з боку угорської мови (див. 56.3). Питання про те, чи мав перехід е та о в e· та o· відповідно в позиції перед голосними переднього ряду (або просуненими вперед) та/або перед м’якими приголосними в закарпатських говірках (і так само в бойківських — див. 40.3) якийсь зв’язок із засадою гармонії голосних в угорському слові, залишається відкритим.

15. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО ТЮРКСЬКИХ МОВ

Нараженість української мови на потужні впливи з боку тюркських мов мала місце впродовж багатьох століть. Засяг цих впливів — як з погляду територіального, так і з погляду глибини проникнення — був найбільший із-поміж усіх неслов’янських мов, що з ними контактувала українська.

Протягом століть на південному та східному рубежах України були присутні тюркські племена. Ці племена то здійснювали наїзди на Україну, то виступали в ролі спільників українських володарів, то торгували з українцями, то брали їх у ясир, то звойовували їх, то самі були звойовані українцями, то осідали на українській території — за різних обставин і в різній ролі, час від часу беручи участь у всіх аспектах громадського та приватного життя, за винятком релігії. Добре відомо, з якими тюркськими військовими та політичними утвореннями мусили мати справу протоукраїнські племена та український народ. Якщо подати лише стислий огляд, до них належали авари, які, йшовши на захід у VI ст., подекуди отерлися об протоукраїнські терени чи й зачепили їх; булґари, частина яких осіла в Північному Приозів’ї, а частина рушила далі до Болгарії в VI-VII ст.; хозари, які в IX столітті підкорили полян і сіверян та збирали з них данину; печеніги, що з кінця IX до середини XI ст. кочували між Доном та Дністром; половці, що домінували в українських степах від кінця X до середини XIII ст.; т. зв. татари, що загарбали Україну бл. 1240 р., на велику міру зберігаючи свою зверхність аж до 1363 р.; кримські татари, що з 1363 до 1453 рр. перебували у васальній залежності від Литви, а з 1475 р. — від Туреччини, здійснювали численні руйнівні наїзди на Україну, починаючи з середини XV ст., і були остаточно розгромлені щойно 1783 р.; нарешті, турки, які володіли південною смугою українських земель з XVI по XVIII ст. та певний час (1672—1699 рр.) утримували під своєю зверхністю Поділля.

Під назвами цих військових і політичних утворень приховувалося величезне мовне розмаїття. Кожне з них являло собою не надто стійкий союз племен, які говорили цілою низкою тюркських, а часто — беручи ширше — й алтайських мов і говірок, що з-поміж них є сила зовсім невідомих або відомих лише завдяки недавній фіксації. Якщо історична фонологія тюркських мов (з певною хронологією) досі перебуває, висловлюючися фігурально, у колисці, то точне порівняльне дослідження збігів у фонологічній еволюції тюркських і слов’янських мов і поготів можна вважати ще навіть не народженим.

Формуючи підвалини для таких досліджень, сьогодні можна тільки вказати на подібні тенденції у фонологічній еволюції української мови, як представниці слов’янських, та тюркських мов (чи частини з-посеред них), лишаючи розв’язання проблеми можливих узаємовпливів між ними на майбутнє.

Уважається, що в давнину тюркські мови мали опозицію за часокількістю в системі вокалізму, причому до первинних довгих долучилися вторинні, які, вочевидь, з’явилися під наголосом або ж як спосіб компенсації за втрату наступного приголосного у. Одначе бл. 900 р. часокількість, як гадають, зникла в тюркських мовах, поширених побіля України. Приблизно в той самий час часокількість перестала бути фонематично релевантною також і в протоукраїнських діалектах (див. 7.6).

Для тюркських мов, як правило, була характерна гармонія голосних у межах кожного слова. За протоукраїнських часів і пізніше численні процеси були спрямовані коли не на досягнення справжньої гармонії голосних у цілому слові, то, принаймні, на двоскладову гармонію, що вона, можливо, являла собою ядро гармонії голосних у слові. Вони узагальнено представлені в 40.13. Одначе напрямок уодностайнення був різний: якщо в українській мові наступний склад зазвичай зумовлював вибір голосного в попередньому, то в тюркських перший склад визначав якість голосних у наступних. Щоправда, є й винятки: в уйгурських мовах існує губно-піднебінна гармонія, що діє в напрямку до початку слова, і схожі явища відомі також в узбецькій, чаґатайській, татарській (казанській) мовах тощо; натомість у постанні повноголосу за протоукраїнських часів перший голосний, можливо, визначав вибір другого (див. 6.3).

У повноголосі був іще один аспект, який можна пов’язати зі структурою тюркського слова. Як добре відомо, замість повноголосу, приміром, у польській чи болгарській мовах застосовано метатезу, внаслідок чого пол. złoto чи болг. злáто відповідає укр. зóлото. Завдяки повноголосові тут уникнуто скупчення приголосних на початку слова, яке було, завважмо, неприпустимим у тюркських мовах (а також в угорській).

У булґарській групі тюркських мов розвинулися протетичні приголосні перед е та о : е- > je-, o- > vu-, vy-. Те саме сталося й в українській мові: перед е ще за доісторичних часів, перед о — в XIII-XIV ст. (див. 34.4-5).

У тюркських мовах після переходу p- > f- уживаність звука f зменшилася; в українській мові звук f так ніколи й не спромігся посісти якогось певного місця в системі консонантизму. Довгі приголосні в тюркських мовах з’являються хіба що на межі морфем. В українській мові після занепаду єрів такою ж була головна функція подвоєння. Наявність звука γ у тюркських мовах могла викопати роль каталізатора при переході g > у (> h) у давньоукраїнській мові.

Цей перелік, вочевидь, міг би бути продовжений.

16. УКРАЇНСЬКА МОВА В ЇЇ СТОСУНКУ ДО КОТЕРИТОРІАЛЬНИХ МОВ

Було багато носіїв чужих мов, що компактно селилися на Україні: наприклад, половці за давньоукраїнських часів, німці та вірмени (по містах) за ранньосередньоукраїнської доби, невеличкі циганські табори почали мандрувати Україною в XVI ст., пізніше (надто у XVIII — на початку XIX ст.) постали чеські, сербські, болгарські села. Проте ці групи були занадто ізольовані або ж розчинялися в місцевому (українському) мовному оточенні занадто швидко, щоб справити який-небудь вплив чи взяти яку-небудь участь у фонологічній еволюції української мови, хоча їхні пам’ятки подеколи містять вартісні дані, що віддзеркалюють її тогочасний стан. Інакшим було становище поляків, що в різні часи, починаючи з XIVст. і закінчуючи серединою XX ст., осідали по українських містах і селах, а також росіян, чия присутність відчувається з середини XVII ст. і дотепер. То були привілейовані верстви, для яких українська мова правила за субстрат. У деяких дрібницях вони вплинули на фонологічні процеси в українській мові, хоча й не спромоглися істотно змінити маґістральний напрям її еволюції (щодо польської мови див. 62.10, щодо російської 62.9 та 62.1г).

Єдина мова непанівної меншини, що впродовж кількох сторіч зберігала власну тотожність, уникнувши водночас ізоляції, — це ідиш. Ця мова, потрапивши на Україну наприкінці XIV ст., перетривала ще й до сьогодні. Протягом цього часу вона пройшла власну фонологічну еволюцію, внаслідок чого виник особливий південно-східний варіант ідишу, поширений на більшій частині України та в Молдавії, що протиставляється його північно-східному варіантові, вживаному в Литві, Латвії та Білорусі, центральному варіантові, вживаному в Польщі, на сході Угорщини та в Закарпатській області України, та західному варіантові, вживаному в західній частині Словаччини й Угорщини та на сході Австрії.

Південно-східний, а почасти також центральний і північно-східний варіанти ідишу відзначаються кількома важливими звукозмінами, що їм mutatis mutandis можна знайти паралелі в українській мові.

Декотрі з цих паралелей — то справді випадкові збіги (наприклад, е > е· > і в українській мові та ē > і в ідиші — див. 32.10), проте інші, вочевидь, віддзеркалюють реальні конвергентні процеси. До таких належать передовсім поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова в північноукраїнському наріччі та в північно-східному варіанті ідишу (див. 36.2), а також перехід и > і через проміжну стадію ь в південно-східному варіанті ідишу (див. 45.6). Як і в українській мові, у південно-східному варіанті ідишу викшталтувалася опозиція між у та i, не застосовувана в позиції після j та на початку слова (див. 52.10).

Ізоглоси цих звукозмін в українській мові та в ідиші зазвичай не збігаються, але почасти перетинаються. Ця розбіжність є особливо разючою, коли йдеться про поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова. Крім того, є відмінності в хронології, хоча вони ледве чи коли перевищують сотню років. Щоправда, жодна з цих двох відмінностей не повинна дивувати, беручи до уваги мобільність як української, так і жидівської людності вкупі з тією обставиною, що головні осередки внутріжидівського суспільного життя перебували не в тих містах, де українське населення становило б значну частку.

Збіжність між українською мовою та ідишем спостерігається й у дрібніших явищах. Приміром, поширення в ідиші афективного пом’якшення зубних (knáker ’велике цабе’ ~ афективний варіант kn’áker — Вайнрайх), поза сумнівом, було стимульоване слов’янським впливом, дуже ймовірно — українським.

17. ПІДСУМКОВИЙ ОГЛЯД

Як правило, звукозміни є результатом узаємодії різних чинників. Брак рівноваги в системі фонем, звукові припасування в межах мовленнєвих сеґментів, притаманна певному часові еволюційна інерція, прагнення до більшої прозорості та консеквентності в морфології, афективний ужиток, контакти з іншими мовами, особливо в умовах двомовності, та інші чинники, діючи спільно або протидіючи один одному, вкупі зумовлюють звукозміну та визначають її напрямок. У таких складних ситуаціях результати звукозмін теж бувають складні й зазвичай містять унутрішні суперечності. Спрощення на одному рівні призводить до ускладнення на іншому. Наприклад, перехід dj > дж (див. 3.8) уможливив спрощення в синтагматиці (один приголосний замість двох, збільшення кількості складів із найпростішою будовою C + V), але в парадиґматиці це призвело до появи нової фонеми /дж/. У більшості говірок завдяки її дальшому спрощенню й перетворенню на ž це ускладнення було усунуте, але натомість зробилася менш прозорою система чергувань приголосних: відтоді звук ž чергується як з d, так і з z, а отже й угадати його конкретний альтернант у кожному випадку стало неможливо. У висліді розщеплення _еă на е та о після середньопіднебінних та j залежно від якості наступного голосного досягнуто чогось на кшталт двоскладової гармонії голосних, проте втрачено внутріскладову гармонію, поки середньопіднебінні зберігали свою м’якість. Суперечності всілякого ґатунку виринають у зв’язку практично з кожною звукозміною, і то є один з основних чинників невпинності фонологічної еволюції.

Наявність прогалини в системі фонем звичайно вможливлює звукозміну: зміщення котроїсь фонеми на вільне місце або постання нової фонеми. Перехід g > γ (> h) став можливим, оскільки в підсистемі велярних було вільним місце дзвінкого щілинного:

k — g

перетворюється на

х — γ (> h) (див. розділ 25).

По кількох століттях нова прогалина була заповнена завдяки відновленню g:

k — g

x — h (див. розділ 48).

За класичний приклад править також постання нового i на місці ě. Коли українська мова залишилася без успадкованого від праслов’янської звука і, що перейшов у звук у·, на це місце протягом якихось двох десятиріч пересунувся ě (див. розділ 32). Місця дзвінких відповідників č і с були заповнені на зламі XVI-XVII ст. завдяки запровадженню дж i дз (див. розділ 48).

Та все ж у кожному такому випадку свою роль відігравали й додаткові чинники, вочевидь доконечні для здійснення звукозміни. При спірантизації g то було спрощення чергувань велярних, тобто чинник морфонологічного ґатунку. При запровадженні g, а також дз i дж, — контакти з іншими мовами, що мали такі приголосні, та наплив запозичень із цими звуками. У випадку ě > і то було спрощення в синтагматиці: як перехід і > у· був почасти спричинений пристосуванням í до попереднього твердого приголосного, так само завдяки переходові е· > і голосний припасовано до попереднього м’якого приголосного. В обох випадках досягнуто чогось на кшталт внутріскладової гармонії.

Якщо прогалина в системі вимагала заповнення, то недостатня вчленованість фонеми (або її риси) в систему полегшувала її втрату. Саме так трапилося з фонемою у, що була постала на етапі виокремлення протоукраїнських діалектів із праслов’янської мови, а відтак, уже за давньоукраїнських часів, зникла внаслідок злиття з у· (< і) (див. розділ 28). М’якість середньопіднебінних, а в багатьох говірках і м’якість с’ була втрачена через її надлишковість — з огляду на брак твердих середньопіднебінних та с (див. розділи 42, 47). У випадку r’ та м’яких губних опозиція існувала, але оскільки її функціональне навантаження було мале, то вони таки поступово стверділи (див. розділи 12, 26, 38, 49). Як наслідок, опозиція за твердістю/м’якістю зосередилася в підгрупі зубних (до певної міри — за винятком с), де вона ще й зміцніла, поширившися на нові фонемно релевантні позиції (перед i — див. розділ 45; перед о — див. 51.6; перед е та у — див. розділ 52), а в деяких говірках і під фонетичним оглядом — завдяки переходові до дорсальної палаталізації (s’, z’ > ś, ź; t’, d’ > k’, g’ — див. розділ 55).

Якщо кинути загальний погляд на еволюцію мови впродовж століть, виявиться, що втрата фонем траплялася частіше, ніж запровадження нових фонем. Лише чотири нові фонеми втрималися в мовній системі: g, дз, дж i "f" (фактично [x ^w]), і навіть вони не ввійшли до неї як слід. Дві інші фонеми, що постали за давньоукраїнської доби, е· та о·, пройшовши крізь низку звукозмін, у кінцевому підсумку злилися з і (див. розділи 21, 32, 33, 45), тобто фонемою, що вже мала своє місце в системі вокалізму. Як щойно згадувалося, у та і злилися в у, а про давніше (протоукраїнське) скорочення набору голосних внаслідок утрати розрізнення за тоном і часокількістю та деназалізації носових голосних (див. 7.8) зайве й казати. Отож, мавши колись набір голосних фонем, що сягав 29 одиниць, українська мова дійшла до стадії, коли вона їх має 6, і притому існує тенденція скоротити їх кількість до 5 оберненням у на алофон і (див. розділ 59). У системі консонантизму зменшення числа фонем не було аж таке радикальне; проте, як зазначалося вище, м’які губні та r’ все-таки відпали, тобто кількість приголосних стала меншою на 5 одиниць.

За таке обтинання набору фонем довелося розплачуватися складною системою чергувань приголосних і голосних, що багато які з них є непередбачувані й частково закріплені за певними лексемами, як-от: о : Ø, е : Ø (див. розділ 17), і : Ø, и : Ø (див. розділ 19), о: і, е : і, о : у, а в системі консонантизму — чергування велярних із середньопіднебінними та зубними, дзвінких із глухими, м’яких із твердими тощо.

Особливістю фонологічних процесів в українській мові від кінця давньоукраїнської доби стає участь морфологічних чинників на самому початку деяких звукозмін. У коренях слів застосовувалися інші вставні голосні, ніж у суфіксах чи на межі морфем: відповідно у (кривáвий) у першому випадку та е чи о (корабéль), типові альтернати Ø у суфіксах, деінде (див. розділи 35, 44, 58). Поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова та наприкінці складу було обумовлене морфологією (див. розділ 36). Подвоєння приголосних, як правило, припускалося на позначення межі морфем (див. розділи 36, 37).

Навпаки, наголос та складова структура відігравали у стимулюванні звукозмін лише другорядну роль. У північноукраїнському наріччі рефлекси ę зазнали розщеплення в залежності від місця наголосу (див. розділ 8), як і рефлекси е, що за ним первісно йшов склад зі слабким ъ (див. розділ 22); пізніше дифтонгічна вимова рефлексів о (за яким первісно йшов склад зі слабким єром), е (за яким первісно йшов склад зі слабким ь) та ě зникла тільки в ненаголошеній позиції (див. розділ 33). Ці звукозміни припадають на середину X ст., на XIV ст. та на XV ст. відповідно, тобто три звукозміни, зумовлені наголосом, за більш як тисячорічний період. У південноукраїнських говірках звукозмін, зумовлених наголосом, налічується ще менше, й по суті всі вони відбулися в XVI ст.: принагідна заміна о на а в переднаголошених складах перед á (див. розділ 39) та нерозрізнення ненаголошених о та u чи е та у (див. розділ 40), причому реалізовано їх і в говірках, і в літературній мові частково або неконсеквентно. Перше явище прийшло з Білорусі, друге — з Балканського півострова. Подальші важливі звукозміни в більшості говірок знов-таки відбувалися незалежно від наголосу, навіть такі, як зміщення вгору й уперед артикуляції а з перетворенням його на е після м’яких приголосних (див. розділ 41) чи огублення е з перетворенням його на о після м’яких приголосних (зубних) у XVII ст. (див. розділ 51). У відносно нечисленних говірках наголос впливав ще на деякі дрібні звукозміни, але в цілому його роль була незначна, надто в порівнянні з білоруською чи російською мовами.

Складоподіл у праслов’янській мові на пізньому етапі її розвитку відбувався автоматично. Із занепадом слабких єрів цей автоматизм був порушений. Та все ж із-посеред подальших процесів лише дуже нечисленні були пов’язані зі структурою складу, а ті, що були — радше на невелику міру, — зараджували справі, частково поновлюючи давнішу будову складів: сюди можна віднести усунення складів із двома верхів’ями звучності (див. розділи 27, 35, 44, 58) та часткове усунення складів, утворених самим лише голосним, завдяки застосуванню протетичних приголосних (див. розділ 34).

Кількісно переважали звукозміни, спрямовані на допасування одного звука до іншого в межах (фонетичного) слова, байдуже чи ці звуки були розташовані поряд один з одним, чи на відстані. У першому випадку більшість звукозмін були чинні в межах складу й мали наслідком щось на кшталт внутріскладової гармонії. Ця модель є добре знана з праслов’янських часів; її продовженням була друга палаталізація велярних (див. розділ 3). Пізніше вона знову оприявнюється у процесі втрати j перед о- та u- (див. розділ 10), у звуженні ě до е· й відтак до і після м’якого приголосного (що ним охоплено і старий, і "новий" яті — див. розділи 13,32), та, навпаки, у зміщенні і до відкритішої артикуляції (як y·) після твердих приголосних (див. розділ 26), у переході у > і після велярних, які, слід гадати, зазнали проґресивної палаталізації на початковій стадії цього процесу (див. розділ 15), у діалектному зміщенні артикуляції а вгору й уперед із перетворенням його на е після м’яких приголосних (див. розділ 41) та в значно пізнішій зміні у на і після j (див. розділ 52). Усе це можна назвати виявами асиміляції в межах складу, дарма що в науковому вжитку цей термін звичайно не застосовується до важливих звукозмін, у яких брав участь також і фонемний чинник і які створили певну інерцію, тобто започаткували низку однаково спрямованих звукозмін, відділених одна від одної значними проміжками часу, як, наприклад, у послідовних переходах е > е· > і чи (цього разу йдеться про процес, початок якому дала не внутріскладова акомодація) о > о· > и > ü > і (див. розділи 21, 33, 45).

Такі внутріскладові акомодації (у широкому розумінні) мали місце між голосним і попереднім приголосним, як це відбувалося в рамцях відкритих складів, типових для праслов’янської мови. Проте після занепаду слабких єрів в українській мові з’явилися й закриті склади, що теж підлягали змінам акомодаційного характеру, тепер уже між голосним і наступним приголосним. До таких змін належить огублення о з перетворенням його на v ([w]) після о (див. розділ 30), а також діалектне огублення а з перетворенням його на звук типу о в позиції перед [w] (див. розділ 54).

У деяких випадках асиміляція долала межу складів, як-от при перетворенні скупчень типу C +j на подвоєний приголосний (суддя — див. розділ 37) та при взаємному пристосуванні приголосних у скупченнях один до одного за дзвінкістю/глухістю, твердістю/м’якістю (див. розділ 23) тощо. Усунення скупчень, що містили j, і втрата t i d перед l за протоукраїнських часів (див. розділи 3, 4) — то теж процеси, які на позір долали межу складів, але на той час, судячи з усього, ці скупчення цілком належали наступному складові, тобто складоподіл, приміром, у формі metlъ ’мів’ мав вигляд me||tlъ (як це тепер є у слові su||dd’a — всупереч чинним правилам переносу).

Цікаво, що звукозміни, які призводили до двоскладової гармонії й у принципі могли вступати в суперечність із вимогами внутріскладової гармонії за м’якістю/приналежністю до переднього ряду, порушуючи ці останні, насправді ніколи з ними не конфліктували, за винятком постання о на місці _еа й пізніше, вже в XVII ст., на місці е, як зазначалося вище. Головні зміни, що вели до двоскладової гармонії, а саме повноголос (див. розділ 6) та переходи о > а, о > и, е > у в переднаголошених складах через приподібнення до наступного наголошеного (див. розділи 39, 40), не вносили жодної напруги в унутрішию будову заторкнутого складу.

На суто артикуляторному рівні відбувалися процеси спрощення скупчень приголосних, коли один або декілька з них випадали (див. розділи 23, 36). Ствердіння r’ (див. розділи 12, 49), губних наприкінці складу (див. розділ 26), середньопіднебінних (див. розділ 42), а також — по говірках — с’ (див. розділ 47), -s’ або й усіх приголосних наприкінці слова (в лемківських говірках — див. 61.7) так само можна вважати за вияви артикуляторного спрощення, хоча фонематичні чинники тут теж були присутні.

Афективність діяла тоді, коли йшлося про заміну простішої вимови складнішою задля створення емфатичного ефекту. Це можна проілюструвати випадками поширення дз i дж коштом z i ž (див. розділ 48), подекуди пом’якшенням приголосних перед о (див. 51.6) тощо. Втім, афективні чинники жодного разу не породили справжньої звукозміни, впливаючи лише на поодинокі слова.

Із-поміж зовнішніх чинників могли мати вплив контакти з суміжними мовами, надто в часи, коли вся Україна або велика частина її перебували під чужинецькою зверхністю: татарською, польською, російською, частково угорською та молдавською. Варто не забувати про різницю між спільними процесами та стимулюванням звукозмін. Спільні процеси відбуваються в дотичних мовах приблизно рівночасно; натомість при стимулюванні наявний стан в одній мові викликає звукозміну або заміну в другій. Коли йдеться про давніші періоди, для яких часто буває неможливо з’ясувати точну хронологію, стимулювання легко може бути сплутане зі спільним процесом. Наприклад, за протоукраїнської та давньоукраїнської доби процеси постання повноголосу (див. розділ 6), розщеплення _еа на е та о після середньопіднебіних і j (див. розділ 9), утрати j перед о- та u- (див. розділ 10) скидаються на спільні з протобілоруськими та проторосійськими діалектами; але існує ймовірність, що вони відбувалися в різних наріччях нерівночасно, і тоді мало місце стимулювання змін в одному з боку другого. Де-не-де певні дрібні відмінності вказують на таку можливість, але наявних даних замало, щоб дійти остаточного висновку.

Найбільша кількість стимульованих іззовні звукозмін припадає на часи, коли основна частина країни перебувала під польською зверхністю, зокрема на XVI-XVII ст. Стимулювання відбувалося як із боку самої польської мови (скажімо, це стосується переходу до дорсальної палаталізації s’, z’ і с’ у деяких говірках — див. розділ 55) чи польської мови як посередника в передачі інших західних впливів (поява g i f — див. розділ 48), так і з боку балканських мов (поширення звуків дз i дж та нерозрізнення ненаголошених о та u, e та у — див. розділи 48, 40). Дещо раніше білоруська мова сприяла переходові о > а в переднаголошених складах (див. розділ 39). Стосовно постання протетичних v і h (див. розділ 34) непросто з’ясувати, чи це був спільний процес із польськими діалектами, чи процес, стимульований з боку польських діалектів, чи, нарешті, процес, стимульований у польських діалектах українською мовою.

Якщо говорити про сучасний період, то поступове усунення g та нерозрізнення приголосних за твердістю/м’якістю перед і (див. розділи 48, 59) виглядають як процеси, стимульовані російською мовою.

Утім, в обох варіантах міжмовної взаємодії, тобто з польською та з російською мовами, всі спільні та стимульовані звукозміни проходили в певному суголоссі з фонологічними тенденціями, спричиненими ситуацією в українській системі фонем як такій, і не збивали українську мову з її "природного", тобто внутрішньо мотивованого, шляху еволюції. Ба більше, беручи до уваги очевидний брак самостійності в політичній історії України, самé їх число є порівняно незначне. Характер і спрямованість звукозмін в цілому визначалися внутрішніми чинниками. Натомість зовнішні чинники більше впливали на кшталтування й перекшталтування українських діалектів та географічних меж їх поширення.

Ці підсумки увиразнюють неадекватність поняття східнослов’янської мовної єдності для належного пояснення історичної еволюції української фонологічної системи та її складових частин. Українська мова ніколи не була пов’язана з південнослов’янськими щільніше, ніж із сусідніми східнослов’янськими (усупереч позиції С. Смаль-Стоцького та ін.). Із цими останніми українська мова поділяла такі важливі давні звукозміни (чи їхні результати), як постання повноголосу та деназалізацію ę з перетворенням його на u, з другого боку, в протобілоруських і особливо в проторосійських діалектах були аж ніяк не менш важливі інновації, що оминули українську мову (акання, а для проторосійських діалектів також перехід ĭ та й перед j відповідно в ь та ъ тощо). Не існувало не лише цілковитої східнослов’янської єдності, але й української єдності, оскільки в південноукраїнських і північноукраїнських діалектах часом відбувалися різні звукозміни. Протягом ранньосередньоукраїнського та середньоукраїнського періодів навіть такого характеру українсько-російські зв’язки звелися практично нанівець, а українсько-білоруські істотно послабшали. Українська мова була наражена на впливи із західного напрямку (хоч і не переродилася, звісно, з цієї причини в західнослов’янську). Незалежно від того, які саме історичні обставини спричинили цей поворот, ориґінальність тогочасної фонологічної еволюції української мови слід шукати якраз у цьому. Якщо підходити до цієї ориґінальності, наперед закладаючи непохитний східнослов’янський характер української мови, то ні побачити, ні пояснити її належним чином немає змоги. Щойно в XX ст. радянський режим запровадив політику, спрямовану на цілковите "осхіднослов’янщення" української мови. Яким буде вислід цього унікального експерименту, покаже тільки майбутнє. Одначе сьогоднішній стан чи майбутній вислід не вільно проєктувати на дотеперішню історію.

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

А. Періодизація фонологічної еволюції

1. Latta V. «Periodizácia vývinu fonologických systemov vo východoslovanských jazykoch». Československé přednášky pro V. mezinárodní sjezd slavistů v Sofii. Praha, 1963.

Б. Формування діалектів

(Див. також вибрану бібліографію до розділу 1, В)

2. Михальчук К. «К южнорусской диалектологии». КС 1893, 9.

3. Ганцов В. «Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку». ЗІФВ 2-3, 1923.

4. Ганцов В. «Діялектологічна класифікація українських говорів». ЗІФВ 4, 1924 (також передруковано окремим виданням, Кельн, б. р. [1975]).

5. Hancov Vs. «Das Ukrainische in neueren Darstellungen russischer Mundarten». ZSPh 2, 1925.

6. Ганцов В. «Діялектичні межі на Чернигівщині». Чернигів і Північне Лівобережжя. К., 1928.

7. Смаль-Стоцький С. «Поліські мішані говори і поліські дифтонги». Sl 6, 1927.

8. Кобилянський Б. «Гуцульський говір і його відношення до говору Покуття». УДЗ 1, 1928.

9. Кобилянський Б. «Походження східнокарпатського і покутського діалектів». НЗ Львівського педагогічного інституту 12, 1959.

10. Кобилянський Б. Діалект і літературна мова. К., 1960.

11. Kuraszkiewicz W. «Z badań nad gwarami północnomałoruskiemi». RS 10, 1931.

12. Kuraszkiewicz W. «Z badań nad ikawizmem w ruskich gwarach karpackich». LSl 1938.

13. Kuraszkiewicz W. «Rozwój ’a na tle dyftongów i palatalizacji w dawnych gwarach ruskich Podlasia i Chełmszczyzny». SFPS 3,1958.

14. Панькевич І. «Відношення південно-карпатських говорів української мови до всіх інших українських говорів». ЗНТШ 155, 1937.

15. Панькевич І. Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей. Прага, 1938.

16. Панькевич І. «Уваги до вияснення процесу ікавізму в українських південнокарпатських говорах». НЗбУВУЗ. Прага, 1942.

17. Панькевич І. «До питання генези українських лемківських говорів». Славянская филология 2. М., 1958.

18. Панькевич І. Нарис історії українських закарпатських говорів 1. Прага, 1958 (= Acta Universitatis Carolinae, Philologica 1).

19. Жилко Ф. «Про умови формування полтавсько-київського діалекту — основи української національної мови». Полтавсько-київський діалект — основа української національної мови. К., 1954.

20. Жилко Ф. «Про виникнення діалектних груп української мови». ДБ 9, 1962.

21. Жилко Ф. «Особенности диалектных границ ⁹ украинского языка». Вопросы диалектологии восточнославянских языков. М., 1964.

⁹ Помилково надруковано групп.

22. Ващенко В. Полтавські говори. X., 1957.

23. Dejna K. Gwary ukraińskie Tamopolszczyzny. Wrocław, 1957.

24. Иллич-Свитыч В. «Лексический комментарий к карпатской миграции славян». ИОЛЯ 19, 3, 1960.

25. Солонська Г. «До вивчення українських говірок Воронежчипи та їх зв’язку з іншими діалектами української мови». О. О. Потебня і деякі питання сучасної славістики. X., 1962.

26. Варченко І. Лубенські говірки і діалектна сумежність. К., 1963.

27. Дзендзелевский И. «Лингвогеографические свидетельства о расселении подолян и волынян Ф. Корятовича в Закарпатье». Вопросы теории и истории языка (Юв. Лар.). Л., 1963.

27. Назарова Т. «Проблема перехідних говірок між українською і білоруською мовами». ПРДНXI, 1965.

29. Dezső L. «Zur Geschichte der subkarpatischen ukrainischen Mundarten». WSl 10, 1965.

30. Дэже Л. Очерки по истории закарпатских говоров. Будапешт, 1967.

В. Українська мова в її стосунках до суміжних і котериторіальних мов ¹⁰.

¹⁰ Перелічено лише публікації, в яких бодай частково розглядаються проблеми фонології.

31. Miklosich F. «Die slavischen Elemente im Rumanischen». DS 12, 1862.

32. Miklosich F. «Über die Wanderangen der Rumänen in den dalmatinischen Alpen und den Karpaten». DS 30, 1880.

33. Miklosich F. «Die Türkischen Elemente in den südost- und osteuropäischen Sprachen». DS 34-35, 1884-1885 («Nachtráge» — DS 37-38, 1889-1890).

34. Lehr-Spławiński T. «O mowie Polaków w Galicji Wschodniej». JP 2,1914.

35. Lehr-Spławiński T. «Wzajemne wpływy polsko-ruskie w dziedzinie językowej». Przegląd współczesny 70, 1928 (Передрук у вид.: Lehr-Spławiński T. Studia i szkice wybrane z językoznawstwa słowiańskiego 2. Warszawa, 1966).

36. Ştefanescu M. Elementele ruseşti-rutene din limba româneascǎ şі vechimea lor. Iaşj, 1925.

37. Бузук П. «Взаємовідносини між українською та білоруською мовами». ЗІФВ 7-8, 1926.

38. Janów J. «Ze stosunków językowych małorusko-rumuńskich». Юв. Собол., 1928.

39. Melich J. A honfogłalaskori Magyarország. Budapest, 1929 (A Magyar Nyelvtudományi Tárasaság Kiadványai. 1925-1929).

40. Ohijenko I. «Wpływ języka polskiego na ukraiński w XIV-XVI w.» Pamiętnik Zjazdu Naukowego im. J. Kochanowskiego. Kraków, 1931.

41. Kniezsa I. «Pseudorumänen in Pannonien und in Nord-karpathen». Archivum Europae Centra-Orientalis 1-2, Budapest, 1935-1936.

42. Kniezsa I. «Ungarns Völkerschaften im XI. Jahrhundert». Archivum Europae Centra-Orientalis 4, Budapest, 1938 (Те саме угорською мовою: «Magyarország népei a XI században». Szent Istvan-Emlék-könyv. Budapest, 1938).

43. Stieber Z. «Wpływ polski i słowacki na gwary Łemków». Sprawozdania PAU 41, 1936 (Передрук у вид.: Stieber Z. Świat językowy Słowian. Warszawa 1974).

44. Панькевич І. «Чи можна говорити про болгаризми в південно-карпатських говорах?» Науковий збірник в 30 річницю наукової праці [...] І. Огієнка. Варшава, 1937.

45. Панькевич І. «Українсько-болгарські мовні зв’язки в Семигороді». Sl 24, 1955.

46. Зілинський І. «Взаємовідносини між українською та польською мовою». ЗНТШ 155, 1937.

47. Crânjalǎ (Кранджалов) D. Rumunské vlivy v Kaipatech. Praha, 1938.

48. Crânjalǎ (Кранджалов) D. «K dnešnímu stavu studia rumunských vlivů v Karpatech». StSlHg 10, 1964.

49. Novák L. «Slovenské a podkarpatsko ruské nárečia vo světle europskej fonologickej geografie». LSc 1-2, 1939-1940.

50. Novák L. «Neznáme německé vplyvy na západoslovanský, východoslovanský a madarský konsonantismus». LSc 1-2, 1939-1940.

51. Reichenkron G. «Slavisch-Rumānisches». ZSPh 18, 1942.

52. Shevelov G. (Šerech Y). «The Problem of Ukrainian-Polish Linguistic Relations from the Tenth to the Fourteenth Century». Word 8, 4, 1952.

53. Shevelov G. (Šerech Y). Problems in the Formation of Belorussian. New York, 1953 (= Word Monograph No. 2).

54. Joffe J. «Dating the Origin of Yiddish Dialects». The Field of Yiddish. New York, 1954.

55. Перени Й. (Perény J.) «Взаимоотношения между венграми и восточнославянскими племенами». StSlHg 2, 1956.

56. Петрович Е. (Petrovici Е.) «Явлення сингармонизма в исторической фонетике румынского языка — следствие славяно-румынской языковой интерференции». RmSl 2, 1958.

57. Петрович Э. (Petrovici Е.) «Изоглоссы славянских элементов в румынском языке». Sl 31, 1962 (Румунський переклад у вид.: Petrovici Е. Studii de dialectologia şi toponimie. Bucureşti, 1970).

58. Petrovici E., Pǎtraţ I. «О румынской ономастике славянского происхождения». Slawische Namenforschung. Berlin, 1963 (= Deutsche Akademie der Wissenschaften zu Berlin, Veröffentlichungen des Instituts für Slawistik, Nr. 29).

59. Menges K. «Influences altaїques en slave». Académie royale de Belgique, Bulletin de lá Classe des lettres et des sciences morales et politiques, 5 ^е série, tome XLIV. Bruxelles, 1958.

60. Weinreich U. «Yiddish and Colonial German in Eastern Europe» The Differential Impact of Slavic». American Contributians to the Fourth International Congress of Slavists, The Hague, 1958.

61. Weinreich U. «Four Riddles in Bilingual Dialectology». American Contributions to the Fifth International Congress of Slavists, The Hague, 1963.

62. Strumiński B. «Ukrainizmy gramatyczne we współczesnym języku polskim». PJ 1961, 9-10.

63. Пушкар M. «Перехід ’а > ě (e) у чеській мові та його українські паралелі». Тези доповідей V міжвузівської республіканської славістичної конференції. Ужгород, 1962.

64. Пушкар М. «Називний-знахідний однини на -я (’а) в іменників середнього роду -ijo- основ у мовах українській та словацькій». Питання слов’янознавства. Львів, 1962.

65. Онишкевич М. «Словацько-українські мовні зв’язки». Питання слов’янознавства. Львів, 1962.

66. Опишкевич М. «До питання про українсько-румунські мовні зв’язки». Структура і розвиток слов’янських мов. К., 1967 (= Сл. мовозн. 5).

67. Мокань А. «Важнейшие фонетические и морфологические особенности венгерских заимствований в украинском укающем диалекте Тячевского района Закарпатской области». УЗ Ленинградского университета 314. Л., 1962.

68. Мокань А. «К истории украинского населення на территории современного распространения мараморошского диалекта Закарпатской области». Вестник Ленинградского университета 2/1, 1965.

69. Vraciu A. «Note de dialectologie slavo-románe». RmSl 7,1963.

70. Удлер P. «Украинско-молдавские языковые взаимосвязи». Материалы конференции «Актуальные вопросы современного языкознания и лингвистическое наследие Е. Д. Поливанова» 1. Самарканд, 1964.

71. Дзендзелевский И. «К вопросу о времени расселения восточных славян на южных склонах Карпат». VII Международный конгресс антропологических и этнографических наук. М., 1964.

72. Stanislav J. «Zo vzt’ahov medzi Slovákmi a východnými Slovanmi v stredoveku ». JaŠ 9, 1966.

73. Vrabie E. «Influenţa limbii române asupra limbii ucrainene». RmSl 14, 1967.

74. Мельничук А. «Значение восточнороманских языковых данных для истории древнерусского и украинского языков». Восточнославяно-молдавские языковые взаимоотношения 2. Кишинёв, 1967.

75. Генсьорський А. «До походження карпатських русинів». УІЖ 1968, 10.

76. Robciuc І. «Interferenţe fonetice româno-ucrainene». Studii de slavisticǎ 1. Bucureşti, 1969.

77. Herzog M. «Yiddish in the Ukraine: Isoglosses and Historical Inferences». The Field of Yiddish 3. New York, 1969.

78. Bogdan D. P. «Liens de la linguistique et de la codicologie slavo-romaines». ByzSl 30, 1969.

79. Лизанець П. «Про східнонослов’янсько-мадярські міжмовні контакти». Мовозн. 1969, 3.

80. Lizanec P. Magyar-Ukrán nyelvi kapcsolatok. Ungvár, 1970.

81. Болокан Г. (Bolocan G.), Нестореску B. (Nestorescu V.), Робчук И. (Robciuk L), Гуцу O. (Guţu O.) «Типологические заметки в области консонантизма». RmSl 17, 1970.

82. Бернштейн С. «Проблемы карпатского языкознания». Карпатская диалектология и ономастика. М., 1972,

83. Бернштейн C. «Проблемы интерференции языков карпатодунайского ареала в свете данных сравнительной диалектологии». Славянское языкознание. М., 1973.

84. Жылко (Жилко) Ф. «Палескія гаворкі ўкраінскай мовы». Юв. Крап. 1972.

85. Назарава (Назарова) Т. «Беларускія ізаглосы на тэрыторыі Украіны». Юв. Крап. 1972.

86. Романова Н. «Вивчення українсько-польських мовних контактів у слов’янській філологічній науці». Мовозн. 1972, 4.

87. Рот А. Венгерско-восточнославянские языковые контакты. Budapest, 1973 (з бібліографією інших його праць).

Попередня Головна Наступна

Вибрана сторінка

Арістотель: Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків. ( Арістотель )

Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.