Попередня     Головна     Наступна





57. ПЕРЕХІД (IV)
ВІД СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДО ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ТА НОВІТНЬОЇ ДОБИ


1. Історичні рамці

2. Головні лінії еволюції фонематичної системи впродовж середньоукраїнського періоду

3. Писемна мова пізньосередньоукраїнської доби як джерело даних про фонологічний розвиток української мови

4. Головніші пам’ятки пізньосередньоукраїнської доби

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ





1. ІСТОРИЧНІ РАМЦІ


Після Полтавської битви 1709 р. скасування Гетьманщини було тільки справою часу. До нового гетьмана був приставлений російський "резидент", який мав пильнувати за всіма його діями, а 1722 р. владу перебрала Малоросійська колеґія, очолювана росіянином. Щоправда, гетьманську посаду поновлювано в 1727-1734 рр. та вдруге в 1750-1764 рр., але реальних владних повноважень їй бракувало. Нова Малоросійська колеґія (у складі чотирьох українців і чотирьох росіян під кермою росіянина), створена 1764 р., була простим знаряддям у руках російського уряду. Навіть ці рештки автономії були зліквідовані в 1782-1783 рр., коли впроваджено російський адміністративний поділ Гетьманщини на три губернії, або намісництва, що над ними ще стояло Малоросійське генерал-губернаторство — надбудова, майже не наділена практичними функціями. Цю примарну єдність остаточно зліквідовано 1835 р. Слобожанщина набула статусу російської губернії ще раніше — 1765 р. В усіх чотирьох губерніях 1783 р. закріпачено селян.

Січовики, повернувшися 1734 р. з Олешок на Запорожжя, зберігали своє самоврядування ще десь із чотири десятиріччя. Однак землі навколо Січі, колись безлюдні, тепер систематично заселялися новими й новими осадниками, внаслідок чого для козаків щороку звужувалася свобода пересування та дій. Вивершенням цієї колонізаційної політики стало створення навколо Запорожжя нової російської адміністративної одиниці — Новоросійської губернії (1764 р.). Нарешті, 1775 р. російське військо захоплило й зруйнувало Січ. Велика частина козаків осіла в дельті Дунаю, прийнявши турецьку зверхність. Ця нова Січ проіснувала до 1828 р. Інша їх частина була переселена 1792 р. на Кубань і стала форпостом Російської імперії в її боротьбі з кавказькими народами.

На підпольській Україні козацтво було офіційно скасоване ще 1699 р. Проте йому на зміну прийшов повстанський гайдамацький рух (хоча він не мав якогось визначеного географічного осереддя). Гайдамаки тримали країну в стані непевності та страху, здіймаючи час від часу потужні повстання (у 1734, 1750, 1768 рр.). То була доба повного занепаду Польщі, яка зазнала в 1772-1795 рр. трьох т. зв. "розборів" поспіль (тобто поділу її земель між Австрією, Пруссією та Росією). Зрештою, 1795 р. її державність зліквідовано. У ході розборів Австрія 1772 р. захопила Галичину до Бродів і по Збруч (а 1774 р. долучила до цього ще й Буковину); під Росією 1793 р. опинилися українські землі приблизно полінію Пинськ — Остріг — Кам’янець-Подільський, а 1795 р. кордон був відсунений ще далі, аж до Берестя й Володимира-Волинського. Водночас то був третій поділ України — цього разу між Австрією та Росією, — що створена ним ситуація дотривала до 1918 р. (Закарпаття й надалі належало Угорщині, яка теж входила до монарXIї Габсбурґів).

На Гетьманщині, Слобожанщині та Січі після Полтавської битви контакти з польською мовою практично урвалися, але на підпольській Україні (тобто на захід від Дніпра, за винятком Буковини та Закарпаття) вони лишалися міцними навіть по розборах Речі Посполитої, зокрема на тих землях, що припали Росії, — аж до часу польського повстання 1830 р., після якого розпочато їх активну русифікацію. Натомість на підавстрійській Україні інтенсивні контакти з польською мовою тривали й надалі впродовж цілого часу австрійського панування. Новим чинником на Лівобережжі, а з 1830 р. також і на Правобережжі був дедалі потужніший російський вплив. На Україні розташовано численні російські військові залоги; тим часом козаків постійно висилано до Росії на воєнні виправи та роботи. По українських містах з’являлося дедалі більше російських чиновників і купців; землі роздавано російським поміщикам. На південь країни переміщено навіть російських селян, хоча не дуже багато (в Новоросії 1787 р. їх частка сягала 4%). У зв’язку з індустріалізацією країни, починаючи з другої половини XIX ст., велика кількість росіян переселилася на Харківщину та Донеччину.

Хоча рухливість людності порівняно з середньоукраїнською добою зменшилася, вона все ж лишалася досить високою аж до запровадження кріпаччини. До цього спонукали кілька чинників: прагнення уникнути татарських наїздів, спрямованих відтепер передовсім на Слобожанщину; участь у гайдамаччині або втеча від пов’язаного з нею розруху; пошуки свободи від кріпацтва; урядова політика приваблювання переселенців на нові південні окраїни держави; пізніше також притягальна сила нових промислових осередків. Південний напрямок міґрації був головним.

Спершу активність козаків, а відтак російські військові виправи на турків і татар зробили нові причорноморські землі відкритими для колонізації. Перші великі спільні виправи російського війська та українських козаків на Крим (1681, 1689 рр.) зазнали фіаско. Сутички на кордонах тривали протягом багатьох дясятиріч. Ще й у 1731-1733 рр. існувала потреба побудувати оборонну лінію між Оріллю та Дінцем. Та все ж кордон невпинно відсувався на південь і заселення степів не припинялося. Злам настав у другій половині XVIII ст. До 1774 р. зайнято межиріччя Бога та Дніпра, 1783 р. зліквідовано Кримське ханство, а 1791 р. здобуто Очаків — останню турецьку тверджу на Україні. На півдні України одне по одному з’являються нові міста: 1754 р. засновано Лисавет, 1777 р. — Дніпропетровськ, 1785 р. — Гуляйполе, 1788 р. — Миколаїв, 1794 р. — Одесу, тощо.

Російський уряд прагнув залюднити новоздобуті терени якомога швидше. Осадників запрошували звідусіль, роздаючи землі грекам, болгарам (з 1752 р.), німцям, молдаванам і сербам. Наприклад, територію навколо Лисавета чи Бахмута майже цілком віддано сербським колоністам. Проте ці адміністративні заходи мали в підсумку далеко менший ефект, ніж самочинний рух українських селян і козаків, ваблених економічними перспективами та свободою від визиску, що їх вони шукали на донедавна нічийних землях (у Новоросії кріпаччину запроваджено щойно 1797 р.). Цим потужним напливом поглинуто чимало поселенців-інородців, що по них (як, приміром, по досить численних сербах) не лишилося й сліду. Деякі народності зберегли себе хіба що в невеличких анклавах. Та в цілому на новоздобутій території переважали українці — носії південно-східних говірок. За два століття — сімнадцяте й вісімнадцяте — українська територія більш як подвоїлася, наче втрату політичної незалежності та можливостей культурного розвитку компенсовано фізичним зростанням. Наприкінці XVIII ст. українська мовна територія сягала від Прип’яті до Криму й від Бардіївщини до Кубані, хоча статус усіх цих земель був колоніальний і політична зверхність належала Росії та Австро-Угорщині. Як наслідок, вищі верстви (поміщики, промисловці, великі купці) складалися на велику міру з чужинців, а українці, які до них належали, були переважно винародовлені. З запровадженням кріпаччини українська мова перетворилася в основному на селянську, й ця ситуація зберігалася навіть після розкріпачення селян 1861 р.






2. ГОЛОВНІ ЛІНІЇ ЕВОЛЮЦІЇ ФОНЕМАТИЧНОЇ СИСТЕМИ ВПРОДОВЖ СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОГО ПЕРІОДУ


Фонологічні процеси середньоукраїнського періоду мали в порівнянні з попередніми часами низку нових рис як у плані їхньої внутрішньої мотивації, так і щодо географічної дистрибуції. Щоправда, деякі звукозміни являли собою лише продовження та завершення еволюційних процесів, що намітилися ще за ранньосередньоукраїнської доби. До них належать просунення вперед и2 та ’u· з перетворенням їх на ü та і (йдеться про первісні давньоукраїнські звуки о та е: kut > küt > kit, ut’u· > ut’ük > utík), а також розщеплення прикінцевих складів із двома верхів’ями звучності щоразу на два склади (vitr > víter), чим просто поширено на цю позицію давніше потрактування таких самих складів у коренях. Проте в цілому звукозміни середньоукраїнського періоду вже не були спрямовані на латання дірок, створених у давньоукраїнській мові занепадом єрів. Як здається, головна тенденція цих звукозмін полягала в переході від однотоннішого до модульованішого промовляння: "зайві" склади зазнавали приподібнення до сусідніх і відтак усічення (наприклад, у закінченнях прикметників типу molóje > maléje > malé); у межах одного або двох сусідніх складів відбулося кілька припасовань: > ji, в говірках також aw > ow (дав > дов) та у > u після губних (мúло>мýло), uw > u (рýвний >рýний ’рівний’); у словах з двома звуками r їх замінювано на l + r (рúцар > лúцар); навіть появу вставного голосного в словах типу вíтер, як зазначалося вище, можна вважати за різновид такого припасування. Часткова редукція ненаголошених голосних створила передумови для посилення ролі приголосних. Із цим пов’язана поява нових приголосних фонем g, дз, x w та частіше вживання дж. Ще вагомішою була зросла вартість такої ознаки, як м’якість приголосних.

Це здійснено двома різними шляхами: в центральних і східних реґіонах країни збільшився діапазон фонематичного м’якшення, що його запроваджено перед і (dil ’долина’ проти [d’i]lýty ’паювати’), перед о (внаслідок переходу е > о перед зубними: sl’ozá) та, ймовірно, перед у в закінченнях прикметників (сúній = [sýn’yj]). На заході натомість (або на додачу) м’якість посилено суто фонетичної на зміну апікальній палаталізації прийшла дорсальна (vis’ > viś), t’, d’ перетворилися на k’, g’ ([d’id] > [g’id]), звукосполука s’t’ асибілювалася, давши s’c’ або навіть ść ([st’]iná > [s’c’]iná або [ść]iná).

Хоча вплив морфології на деякі звукові зміни тривав, він був слабший, ніж раніше. Скажімо, ствердіння с’ в говірках на значну міру відповідало характерові морфеми, в якій уживався цей звук. Однак у цілому морфологічний чинник, на відміну від ранньосередньоукраїнського періоду, здебільшого діяв не рівночасно зі звукозмінами, а вже по їх завершенні, зумовлюючи різні допасовання в застосуванні їхніх результатів, — тобто склалася шаблонна ситуація, характерна для багатьох мов. До таких явищ належить поява і у відкритих складах замість о та е в словах типу кінéць та в закритих складах у повноголосих сполуках (типу бéрег > діал. бéріг, storon > сторíн ґен. мн.). Допасовання в чергуваннях приголосних при відмінюванні дієслів (на кшталт пектú, печý замість печú, пекý) є від початку до кінця вмотивовані морфологічно, а отже, власне кажучи, не можуть бути визнані за справжні звукозміни.

Якщо брати географічне поширення звукозмін, середньоукраїнський період кардинально різниться від ранньосередньоукраїнського. Старий литовсько-польський кордон пішов у небуття. Новим потужним чинником стало формування південно-східних говірок, уживаних на просторій території, що невпинно зростала внаслідок здобуття нічийних земель і з часом перетворилася на найважливішу та найдинамічнішу частину країни з погляду історичних процесів, які там відбувалися. Саме звідти поширилися такі інновації, як перехід е > о в позиції перед зубними, перехід у- > і-, нові форми прикметників (бíла замість bilaja та ін.) і дієслів (пектú, печý), можливо, й уживання і на місці рефлексів давн. укр. о та е в закритих складах (із деякими застереженнями — див. 62.6). Як правило, ці інновації виходили за межі південно-східного наріччя, заторкуючи суміжні південно-західні говірки та переходові від північних до південних; проте віддаленіших південно-західних і північних говірок (карпатських, надсянських, підляських, більшої частини поліських, а в деяких випадках і наддністрянських) вони здебільшого не зачіпали. Зона цих інновацій приблизно охоплювала козацькі землі та територію, що зазнала найбільшого впливу з боку козаччини, — на відміну від реґіонів, куди цей вплив доходив у послабленій формі або не доходив зовсім. То є типове протиставлення центру та периферії, яке прийшло на зміну характерному для ранньосередньоукраїнської доби поділові країни на дві частини.

Це протиставлення центру та периферії посилювалося місцевими еволюційними процесами в периферійних говірках. Спричинені ними звукозміни не виходили за межі своєї периферії, а часто навіть не поширювалися на всі тамтешні говірки. До них належать ствердіння с’ (наявне в північному наріччі, карпатській групі діалектів та частині наддністрянських і західноподільських говірок — але за винятком бойківських, середньозакарпатських і західнополіських), ствердіння r’ (наявне на Волині й Поділлі, але відсутнє в карпатській діалектній групі й неконсеквентно зреалізоване в наддністрянських говірках), переходи у > е (гуцульські, покутські, західноволинські говірки) та у > і перед і в наступному складі (Закарпаття, Подунав’я), а > о перед w (надсянські, карпатські, наддністрянські говірки), втрата j у позиції між двома голосними (horoju > horou інстр. одн. — у наддністрянських і почасти в надсянських та лемківських говірках), огублення у з перетворенням його на u (частина північних говірок), дорсальна палаталізація (підляські, надсянські та карпатські говірки — за винятком гуцульських), уживання k’, g’ замість t’, d’ (гуцульські, буковинські, почасти бойківські, наддністрянські й лемківські говірки), зміни v > h (надсянські та лемківські говірки) та uw > u (частина закарпатських говірок). Таким чином, процеси, що мали місце в говірках Центральної та Східної України, відрізнялися від периферійних не лише істотою продукованих ними змін, а й ступенем свого поширення. У центральній та східній зонах зміни розповсюджувалися швидко й охоплювали велику територію. У периферійних говірках йдеться радше про низку локальних змін із малою інерцією поширення. Як наслідок, центр і схід країни характеризувалися тяжінням до мовної інтеґрації, а периферійні північні й західні реґіони, навпаки, — до диференціації та подрібнення. Ці відмінності, вочевидь, мають зв’язок також зі ступенем міґраційної мобільності населення.






3. ПИСЕМНА МОВА ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ ЯК ДЖЕРЕЛО ДАНИХ ПРО ФОНОЛОГІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Типова для середньоукраїнського періоду диглосія в літературному мововжитку зберігалася на підпольській Україні протягом цілого XVIII ст. — альтернативу становили Мелетієва редакція церковнослов’янської мови та прóстая мова (остання — з відчутною польською домішкою). Вона поширилася також і на Закарпаття, особливо після 1772 р., коли Галичина та Закарпаття опинилися в межах тієї самої держави — Австро-Угорщини. (Коли австрійський уряд 1774 р. заснував у Відні греко-католицьку духовну семінарію «Барбареум», у ній були передбачені квоти для обох реґіонів). Проте ще й до першого поділу Польщі підпольська та підугорська частини України були об’єднані тим, що обидві вони пристали на церковну унію з Римом (1646 p. — Закарпаття; 1697-1700 рр. — Львів). Сподіваючись, що поява греко-католицької Церкви зведе нанівець таку національну тверджу, як українська православна Церква, поляки спершу її підтримували, проте в дійсності вона дуже швидко стала охоронцем літературних і мовних традицій, плеканих на початку XVII ст. саме православним духівництвом.

Одначе різниця між станом обох різновидів літературної мови на землях, що перебували у XVIII ст. під польською, а відтак під австро-угорською зверхністю, та тим станом, який вони мали на Гетьманщині протягом середньоукраїнського періоду в вузькому розумінні цього терміна, була вельми істотна. За умов дедалі виразнішого економічного та політичного розпаду Речі Посполитої стан Української Церкви та школи був далеко не блискучий. На підпольських теренах не було вже таких культурних осередків, як давнє Львівське Успенське братство, Києво-Печерська Лавра чи Києво-Могилянська академія. Освіта й друкарська справа дуже підупали, а отже знизився й літературний та мовний рівень видань — навіть за часів, коли письменство тішилося певною увагою, скажімо, з боку львівського митрополита Варлаама Шептицького (1710-1715 рр.) чи мукачівського та ужгородського єпископа Андрія Бачинського (1772—1809 рр.). Нові культурні осередки, Львівська й Мукачівська єпархії та Почаївський василіянський монастир, своїм культурним і зокрема літературним потенціалом поступалися Києву та Львову середньоукраїнської доби strictu sensu, й обидва різновиди літературної мови мало коли витримувалися в чистоті, за винятком хіба що канонічних релігійних текстів. Відбувалося взаємопроникнення церковнослов’янської мови в її українській редакції та простої мови, причому перша, як правило, мала перевагу. Те саме стосується численних рукописних збірок, що містили повчальні тексти, житія святих та іншу релігійну лектуру. Хоча їхнє існування в добу друкарства здається анахронізмом, такі збірки є типовим явищем для тогочасної підпольської та підугорської України. Аналогічна суміш церковнослов’янської мови в її Мелетієвому варіанті та простої мови притаманна й тим небагатьом нерелігійним художнім творам, що набули поширення, наприклад «Александрії», відомій у кількох рукописних копіях XVIII ст.

Інша ситуація склалася на підросійській Україні, тобто колишній Гетьманщині, Слобожанщині та Запорожжі, що до них долучилися новозаселені південні степові території. Мелетіївську традицію в церковній службі та богослужбових книгах тут перервано волюнтаристськими заходами російського уряду. Чернігівську друкарню 1721 р. закрито з наміром передати її устаткування до Москви; Київській (а пізніше — в 1743-1786 рр. — так само Чернігівській) заборонено друкувати будь-що, крім канонічних церковних книг. Ці останні мусили взоруватися на російських виданнях, задля чого низкою указів Петра I та ухвал Синоду (1720, 1721, 1727, 1728, 1766, 1772, 1775, 1786 рр.) запроваджено мовну цензуру; в церковній службі за митрополита Самуїла Миславського заведено великоросійську вимову.

Трохи довше Мелетіїв варіант церковнослов’янської мови тримався в поезії та шкільній драмі, що їх плекано насамперед у Києво-Могилянській академії, а також у колеґіумах, створених на її взірець у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1730 р.), хочай у цих жанрах почали з’являтися риси російської редакції церковнослов’янської мови. Втім, шкільні драми востаннє написано й зіграно бл. 1754 р., й майже рівночасно вийшла з моди та відмерла традиційна барокова поезія.

Поза літургійним ужитком місце церковнослов’янської мови посіла російська. У судочинстві та врядуванні російська адміністрація запровадила її "явочним порядком" (наприклад, кодекс 1743 р. — «Права, по которым судится малороссийский народ»). Крім того, вищі верстви пристали на її вжиток у таких світських сферах, як наука чи історія, що можна проілюструвати літописами П. Симоновського (1765 р.), В. Рубана (1777 р.) та ін. (вивершенням цієї практики була анонімна «Исторія Русовъ» поч. XIX ст.). Навіть приватні щоденники тих часів, що їх вели, для прикладу, Я. Маркович (1718-1768 рр.) чи М. Ханенко (1727-1753 рр.), хоч і рясніють українізмами, але писані російською мовою. До дедалі ширшого вжитку російської мови замість церковнослов’янської поза церковною службою спонукала потреба знати її для просування вгору суспільними щаблями, а також брак чисто світської традиції застосування церковнослов’янської мови, однак головне — ґрунт для цього був підготований виробленим на Україні ще в XVII ст. уявленням про диглосію як нормальну ситуацію для літературної мови. У переходових світсько-релігійних жанрах уживалася мішанка церковнослов’янської та російської мов (останньої — з українізмами), характерна для цілого XVIII ст. (за приклад можуть правити теологічно забарвлені філософські твори Г. Сковороди, писані в 1758-1791 рр.).

У випадку прóстої мови традиція на позір перетривала краще, але в дійсності зміни були настільки істотні, що тяглість збереглася лише на незначну міру. По-перше, зменшилася кількість жанрів, у яких її вживано. Фактично, у XVIII ст. їх лишилося тільки два: з одного боку, це сатира та гумор у вигляді діалогу (традиція інтерлюдій) чи оповіді, з другого — пісня. Проте більшу вагу має та обставина, що простая мова втратила свій загальноукраїнський характер, перетворившися на таку собі фіксацію говіркового мовлення, або східнополіського (наприклад, у Некрашевича), або південно-східного. У XVII ст. простая мова якщо й базувалася на якихось говірках, то на південно-західних. Однак до підросійської частини України зона поширення цих говірок у XVIII ст. не належала. Теоретично це могло призвести до повного розпаду простої мови на низку місцевих варіантів. На велику міру цьому перешкодила мовна єдність південно-східного наріччя, бо на всій величезній території від правобережжя Дніпра до Дінця й від Полтави до Кубані, Криму та Одеси, в ґрунті речі, говорили одним-єдиним діалектом. Саме ця діалектна єдність і запобігла розкладові та зникненню "нової" простої мови за часів, коли історичні умови легко могли були спричинити її остаточний занепад. За цих умов північне наріччя невдовзі стало непрестижним у писемному вжитку, а південно-східне, навпаки, набуло авторитету. Такій переоцінці сприяла поява в південно-східній діалектній зоні нових економічних і культурних центрів (Полтава, Харків, пізніше Одеса та ін.), а також один особливий тогочасний звичай: подорожі т. зв. мандрованих дяків, тобто студентів і представників нижчого духівництва, які під час вакацій чи по закінченні студій, шукавши зарібку, нових вражень та можливостей докласти свої знання, виступали в ролі пропаґаторів літературної традиції. Нарешті, пісні та сатиричні твори, як популярні жанри, за самою своєю природою легко переносилися з місця на місце.

Ця традиція мала в основному усний характер. Хоча пісні та сатиричні твори часто записувалися чи навіть друкувалися, існували вони передовсім усе-таки в усних переказах. З-поміж наявних публікацій більшість здійснено за межами України (наприклад, у збірках пісень, видрукуваних у Москві та Санкт-Петербурзі впереміш із тогочасними російськими піснями та в непевному з мовознавчого погляду відтворенні).

У цілому, простую мову, якщо дотримуватися цього окреслення, збережено як принцип, згідно з яким має існувати особливий різновид літературної мови, наближений до мови говірної й протиставлений мовам церковнослов’янській і російській, розташованим на вищому щаблі; однак її матеріальна будова була оновлена. Щоправда, на ділі дихотомія язык славенороскій / простая мова перетворилася на дихотомію російська мова/діалекти (насамперед південно-східні). Як уже зазначено, єдність простої мови в її варіанті, виробленому в XVIII ст., забезпечувалася скорше "природною" однорідністю базового для неї наріччя, ніж свідомим дотриманням норм із боку писальників (як це відбувалося з простою мовою XVII ст.).

Саме ця докорінно змінена простая мова, зведена до статусу писемного варіанту діалектного мовлення, з настанням епохи романтизму зазнала свого злету. Навіть попередники романтизму надзвичайно уважно ставилися до різних говірок та їх відносної вартості. Скажімо, північани Опанас Шафонський 1786 р. та Я. Маркович 1798 р., порівнюючи між собою північне та південно-східне наріччя, віддавали перевагу останньому — як "м’якшому" й менш "грубому". І. Котляревський, чия літературна діяльність розпочалася 1798 р., пишався своїм полтавським корінням. Г. Квітка, почавши писати 1833 р., наголосив на своєму харківському походженні навіть вибором псевдоніма Основ’яненко, утвореного від назви Основа (передмістя Харкова). Ініціатор романтичного руху О. Павловський, уродженець Путивля на півночі України, у своїй граматиці, виданій 1818 р., але написаній ще 1805 р., закликав надати перевагу південним говіркам полтавського типу, які мали лягти в основу новітньої української літератури. Ця програма зреалізувалася в творах Т. Шевченка, що перший з них датується 1838 р. Романтики усунули всі жанрові обмеження, і колишня літературна обробка діалектного мовлення, здійснювана з вельми обмеженою метою, піднеслася до статусу основи нової повномасштабної літературної мови, уґрунтованої в діалектах. Поширення цієї нової літературної мови, вживаної романтиками в усіх поетичних та прозових художніх жанрах, на сферу літературної критики та гуманітарних і точних наук, як і її проникнення на українські терени, підвладні Австро-Угорщині, були вже тільки справою часу. Всі ці процеси дійшли свого завершення десь у 60-х рр. XIX ст. Хоча ще досить довго кожен автор вносив у свої твори певне діалектне забарвлення, то було не питання принципу, а радше мимовільна данина надзвичайно несприятливим політичним обставинам, у яких мусила існувати й розвиватися українська літературна мова (насамперед, брак українського шкільництва будь-якого рівня на підросійській Україні; пізніше — спеціальні урядові ухвали проти прилюдного використання української мови, що з них найсумнішої слави зажили заборони 1863 та 1876 рр.).

Найважчим для сучасної української літературної мови виявилося опанування офіційно-ділової сфери. Зі скасуванням Гетьманщини вживана по її канцеляріях урядова мова була приречена на зникнення. У діловодстві офіційно припускалася лише російська мова. Щоправда, в межах громад традиція канцелярської мови Гетьманщини ще якось протрималася до середини 70-х рр. XVIII ст., хоча домішка русизмів у ній постійно зростала. Пізніше українська мова була повністю усунена з системи врядування на підросійській Україні аж до 1917 р. (за винятком кількох незначних спроб пояснення законів селянам 1861 р.); натомість на підавстрійській Україні закон передбачав можливості вжитку української мови в урядуванні, але використовувалися вони недостатньо.

Як джерело даних для історичної фонології, російські тексти, писані українцями, не мають великої вартості, хоча деякі звукові особливості все ж можна видобути з уживаних ними лексичних українізмів. Те, що лишилося від славенороского языка та простої мови (на українських землях під Австро-Угорщиною), як вони існували в XVII ст., можна використовувати з тими самими застереженнями та за допомогою тих самих методів, які мали чинність для їхніх аналогів попередньої (середньоукраїнської) доби. Нарешті, записи на основі діалектного мовлення містять велику силу даних, і ці дані, як правило, є досить певні, хоча треба, звичайно, зважати на ту обставину, що діалект, ужитий у письменстві, перестає бути чистим діалектом, а тому до цих записів проникають різні домішки, які зачіпають навіть фонетичний рівень.

Це останнє застереження не стосується записів діалектного мовлення, зроблених із науковою метою. Їхня певність обмежується лише ступенем вишколу та досвіду записувача. Однією з прикмет того часу було зростання зацікавленості говірками як такими, а трохи згодом — прагнення щонайточнішої їх фіксації. Перші згадки про діалекти та їхні найпомітніші особливості датуються 80-ми роками XVIII ст. Спроби адекватного опису українських говірок почалися, зокрема, завдяки Я. Головацькому (1849 р.) та О. Потебні (з 1866 р.) — спершу, звичайно, з багатьма прогалинами; а вже з 1872 р., насамперед заходами К. Михальчука, була поставлена мета зафіксувати й науково описати цілокупність українських говірок. За всіх попередніх часів про такі дані годі було й мріяти.






4. ГОЛОВНІШІ ПАМ’ЯТКИ ПІЗНЬОСЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ


У цьому параграфі перелічуються лише пам’ятки, написані до початків романтизму — від першого романтичного маніфесту (що його містить «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського — 1818 р.) до перших плодів реалізації романтичної програми в книжках М. Костомарова-Галки («Сава Чалий», 1838 р.), А. Метлинського-Могили («Думки и пЂсни та шче де-шчо», 1839 р.) та Т. Шевченка («Кобзар», 1840 р.). Усі пізніші поетичні, прозові та наукові твори, а також періодичні видання являють собою невід’ємну частину літератури, писаної сучасною українською літературною мовою, а отже й немає потреби повторювати інформацію, яку можна легко знайти в історії літератури, історії журналістики та історіографії різних галузей науки.

Із жанрового погляду, XVIII ст. можна назвати добою відмирання багатьох типових для XVII ст. жанрів, які обслуговувалися двома літературними мовами: по черзі занепали та зникли церковне й богословське письменство, офіційно-ділова мова, шкільна драма, барокова поезія та літописання. На підпольській (пізніше підавстрійській) Україні цей процес мав повільніший перебіг і не завершився до кінця XVIII ст. Натомість на підросійській Україні він проходив інтенсивно, внаслідок чого єдиними жанрами, що збереглися, були сатира та лірична поезія. Саме вони стали тією основою, на якій за часів романтизму почався розвиток нової драматургії, сучасної поезії, художньої прози тощо.

Підупад письменства в широкому розумінні цього слова супроводжувався у XVIII ст. швидкою деґрадацією друкарства. На підросійській Україні дійшло до майже повного його застою. Поставлені в умови жорсткої цензури, що пильнувала за змістом і мовою видань, монастирські та єпархіальні друкарні фактично обмежили свою діяльність передруком російських книжок (богослужбових); у світській сфері кількість публікацій, якщо не рахувати урядових об’яв і постанов, практично дорівнювала нулеві. Показово, що коли настав час перших спроб видавати книжки українською мовою, вони, як правило, мусили друкуватися в Санкт-Петербурзі: «Енеїда» Котляревського, «Грамматика» Павловського, Гребінчин альманах «Ластівка» (1841 р.), Шевченків «Кобзар», перший український щомісячник «Основа» (1861-1862 рр.) тощо, — або в Москві (Квітчині «Малороссийские повести» — 1834 р.). Щойно із заснуванням перших університетів (Харківського — 1805 р., Київського — 1834 р.) з’явилися бодай обмежені можливості для друку поетичних і прозових художніх творів на території України. На підпольській Україні у XVIII ст., якщо поминути увагою кілька ефемерних друкарень із мізерним обсягом книжкової продукції, існували заледве три стабільні установи. З-поміж них друкарня Львівського братства (яка проіснувала до 1938 р.) мала офіційну монополію на видання літератури церковнослов’янською мовою в Польщі, але протягом XVIII ст. вона не продукувала майже нічого, крім богослужбових книг. Решта дві — то невелика друкарня в У(г)неві (існувала до 1770 р.) та більша в Почаєві (1735 -1799 рр.). З цієї останньої вийшло 79 книжок, друкованих кирилицею (проти 138 позицій польською та латинською мовами), й більшість із-посеред них — то знов-таки канонічні богослужбові тексти. Інколи українські книжки віддавано для друку до білоруського міста Супрасля (за приклад може правити церковнослов’янсько-польський «Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенский» 1723 p.). Перші закарпатські книжки українською мовою виходили друком у Трнаві на Словаччині (1698, 1699, 1727 рр.), а на місці друкарство (дрібне) започатковано 1754 р. Про бодай якусь видавничу діяльність на Буковині жодних відомостей немає.

З огляду на малу кількість друкованих книг та їхній специфічний характер, для історичної фонології української мови значно більшу вагу мають рукописні джерела — якою б парадоксальною ця ситуація не здавалася для XVIII ст.

Нижче подаються головніші пам’ятки розглядуваного періоду (приблизно з 1720 по 1818 р.), скласифіковані за жанрами:


1. Євангелії та Святе Письмо в цілому. На місце рукописних книжок прийшли друковані видання з унормованим і незмінним текстом, що ґрунтувався на російському синодальному варіанті церковнослов’янської мови. Для дослідження української мови вони не мають жодної вартості. У Карпатах протягом XVIII ст. ще й надалі переписувано та поширювано учительні Євангелії, які фактично являли собою радше збірки казань, ніж власне євангельські тексти. До них належать учительна Євангелія о. Петра з Колочави (Закарпаття, 1737 р.), учительна Євангелія П. Кузикевича з долученими до неї розмаїтими текстами релігійного характеру (околиця Дрогобича, сер. XVIII ст. — на основі учительної Євангелії, складеної 1619 р. К. Транквіліоном-Ставровецьким), а також аналогічні тексти з Нижніх Мирошівець (1759 р.), Волі Якубової (XVIII ст.)тощо. Всі вони лишаються неопублікованими, й описано їх дуже побіжно. Осібно стоїть апокрифічна «Євангелія Св. Томи», відома в кількох копіях XVIII ст.


2. Релігійні тексти: житія святих та біблійних персонажів, християнські легенди (часто апокрифічні) тощо, а також збірки таких творів, включно з казаннями. Переписування таких текстів було дуже поширене впродовж усього XVIII ст. та перших десятиріч XIX ст., головно в сільських районах по обидва боки Карпатських гір. Ці пам’ятки заведено позначати або за іменами перших власників, або за назвами місцевостей, де вони були знайдені. Більшість із них не опубліковано й навіть повністю не закаталогізовано. Нижче подається частковий перелік тих із них, з якими можна ознайомитися бодай в уривках: дві збірки з Літманови (на захід від Бардієва) поч. XVIII ст., збірка Я. Головацького поч. XVIII ст., збірка І. Дашовського з Гадинковець (Тернопілська обл.) 1736 р., дві збірки з Колочави 1737 та 1747 рр. (другу частково уклав Іоан Лугош), збірка Теодора Поповича з Тухлі поблизу Сколого 1751-1756 рр., збірка І. Прислопського з околиці Грибова 1760 р. (коментований Псалтир та пурґаторій св. Патріка). Також XVIII ст. (без ближчого окреслення) датуються рукописи Ст. Теслевцева з Дусина поблизу Берегова, Ст. Самборини (перша половина XVIII ст.) із західної частини Карпат, Г. Білявського, І. Яремецького-Білахевича з Покуття (після 1755 р.), Іспаський рукопис (Чернівецька обл.), Ужгородський рукопис (здебільшого казання), Калуський рукопис, Сокільський рукопис (Соколя поблизу Мостиськ) та ін. Ще 1778 р. закарпатський піп на ім’я Митро переписав «Зерцало богословія» Транквіліона-Ставровецького. У цих пам’ятках різною мірою змішано Мелетіїв варіант церковнослов’янської мови та простую мову. За межами цієї зони рукописні копії церковних і релігійних книг узагалі були рідкісним явищем. Якщо вони робилися (на підпольській Україні), то в них могли продовжуватися традиції XVII ст. До таких пам’яток належить Тріодь із Лисеївки (поблизу Вінниці).


3. Казання та повчальні твори. У Церкві, що перебувала під російською зверхністю, казання на велику міру втратили свою популярність. Таких текстів збереглося не дуже багато: наприклад, казання Й. Горленка (починаючи з 1743 р.), Г. Кониського (починаючи з 1755 р.) та деякі інші. У з’єдиненій Церкві на підпольській, а згодом на підавстрійській Україні цьому жанрові велося краще. Повчальні тексти включалися до учительних Євангелій та до багатьох збірок, що їх перелічено під пунктами 1-2. Деякі з цих творів вийшли друком: «Собраніе припадковъ краткоє й духовнымъ особомъ потребноє» митрополита Лева Кишки (Супрасль, 1722; У(г)нів, 1732), «Краткое припадковъ моралныхъ или нравных собрание» (видане з ініціативи Г. Бизантія — Трнава, 1727), «Богословія нравоучителная» (Почаїв, 1751), «СЂмя слова Божія на ни†сердецъ человЂческихъ сЂянного» (Почаїв, 1752), «НародовЂщаніе или слово къ народу кафолическому» (Почаїв, 1756 — і передруки 1768, 1778, 1856 рр.), «БесЂди парохіалнія на недЂли и нарочитій свята всего лЂта» (Почаїв, 1789 — церковнослов’янською мовою в її Мелетієвому варіанті; 1794 — у варіанті, ближчому до простої мови). З-поміж рукописів до місцевої говірної мови наближені «Поученія на євангеліє», переписані 1758 р. (з ориґіналу 1602 р.) у Няґові поблизу Меджилаборця в західній частині Закарпаття.


4. Літописи та історичні твори. Традиція писання місцевих літописів, які хиталися між Мелетієвим варіантом церковнослов’янської мови та народною говірною мовою, тривала на тій частині України, що перебувала під польською, а відтак під австро-угорською зверхністю. Ці пам’ятки є переважно досить невеликі за обсягом. До них належать: літопис, складений 1740 р. поблизу Львова; літопис Мотронинського монастиря під Чигирином (1749 р.); літопис, складений у Тисьменичанах поблизу Лисця (тепер Івано-Франківська обл. — 1749 р.); Городенківський літопис 1765 р.; літопис П. Свідзинського (1768 р.); літопис, складений 1770 р. у Поморянах; Перемиський літопис 1788 р.; літопис, складений 1791 р. поблизу Зборова Г. Гаванським; літопис, складений 1793 р. у Сатанові на Поділлі (фактично — неопублікований); літопис, складений 1818 р. в Гукливому (поблизу Воловця на Закарпатті) Михайлом Григаші.

На підросійській Україні цей жанр представлений скупо, хоча деякі монастирі (наприклад, Мгарський — 1775 р.) вели власні літописи; пор. також коротий світський літопис, складений 1725 р. у Чернігові. Натомість дістала поширення практика компілювання літописів, писаних російською мовою (принаймні за задумом) з більшим або меншим числом українізмів, які, щоправда, з часом траплялися дедалі рідше. Серед них можна назвати такі твори: «Краткое описаніе Малороссіи» (1734 р.), «ЛЂтописец или описаніе краткое знатнЂйших дЂйств и случаев, что в котором году дЂялося в УкраинЂ Малороссійской обЂих сторон ДнЂпра и кто именно когда гетманом был козацким» (1742 р. із доповненнями до 1783 р.; авторство приписується Я. Лизогубові), «ЛЂтописец, в русских и полских що ся сторонах дЂяло и якого року» (1750 р.), Сулимин літопис (1749 р.), Мовчанів літопис (1739 р.; з продовженнями Мазаракі до 1787 р.), «Хронологія високославних ясневельможних гетманов», написана ймовірно в Гадячому (1765 р.), «Краткое описаніе о козацком малороссійском народЂ» П. Симоновського (1765 р.), «Собраніе историческое» C. Лукомського (1770 p., Прилука), «Краткая лЂтопись Малыя Россіи» В. Рубана (1777 р.), «Краткое лЂтоизобразителное знаменитых и памяти достойных дЂйств и случаев описаніе» (1783 р.), «ЛЂтописное повЂствованіе о Малой Россіи и ее народЂ и казакахъ вообще» О. Ріґельмана (1786 р.), «ЛЂтописецъ Малыя Россіи» Ф. Туманського (1793 р.) та анонімна «Исторія Русовъ», написана, мабуть, бл. 1810 р. (в Новгороді-Сіверському?), яка стоїть осібно як зі стилістичного, так і з ідеологічного погляду.


5. Шкільна драма існувала в першій половині XVIII ст., плекана (як і шкільна поезія) в Києво-Могилянській академії, звідки її занесено в Сербію (до Карловаца) та в Росію (до Москви, Новгорода, Смоленська). Писано її в ґрунті речі церковнослов’янською мовою, що поступово трансформувалася від Мелетієвого варіанта до російського синодального. До найважливіших творів драматичного жанру належать: анонімна «Милость Божія Украину [...] свободившая» (1728 р.), «Образь страстей міра сего образомъ страждущаго Христа исправися» та «Трагедо-комедія изданная въ АкадемЂи Кіевскимъ iepoмонахомъ Сильвестромъ Ляскоронскимъ, учителемъ школи поетики» C. Ляскоронського (1728 р.), «Трагедія [...] о смерти [...] Уроша пятаго и о паденіи Сербского царства» (написана 1733 р. в Сербії М. Козачинським, перероблена І. Раїчем і опублікована 1798 р. в Будапешті), «Благоутробіе Марка Аврелия» (також твір М. Козачинського, написаний 1745 р.), «Комическое дЂйствіе» та «Властотворній образъ человЂколюбія Божія» М. Довгалевського (1736 і 1737 рр. відповідно), «Трагедокомедіа о награжденніи въ семъ свЂтЂ приїсканнихъ дЂлъ, мзды въ будущей жизни вЂчной [...]» В. Лащевського (1742 р. — з певним розмовним забарвленням, наданим церковнослов’янській мові), «Воскресеніе мертвыхъ [...] » Г. Кониського (1746 р. — з домішкою русизмів і українізмів), «Трагедокомедія нарицаемая Фотій» Г. Щербацького (1749 р.). У 60-х рр. XVIII ст. з’явилися твори, написані у формі діалогу, але не призначені для театральної сцени: київський «Диалог пастырей» (бл. 1760 р.) та «Разговоръ Великороссіи съ Малороссіею» С. Дівовича (1762 р.).

За приклад шкільної поезії може правити «Бранъ честнихъ седми добродЂтелей з седми грЂхами смертними» Й. Горленка (1737 р.) чи взірці панегіричних віршів, подані в поетиці М. Довгалевського (1736-1737 рр.); деякі фонетичні риси української мови зберігалися в сербській шкільній поезії XVIII — поч. XIX ст.

Літературна та мовна традиція Академії знайшла продовження також у пізніших копіях підручників, створених згідно з її навчальним планом, наприклад у риториці, що її скопійовано в Нямці на Буковині (XVIII ст.); пор. також датовану 1723 р. копію підручника М. Дилецького «Грамматика музикална».


6. Філософія. Церковнослов’янську мову в її російській редакції, сповнену численних українізмів та деяких просторічних російських форм, уживав у своїх філософських творах (писаних у 1766-1791 рр.) Г. Сковорода. Його поезії та байки ґрунтуються на тих самих ідеях і складені такою самою мовою.


7. Інтермедії, як складова частина шкільної драми, мусили б були зникнути разом із нею, тобто десь у середині XVIII ст. Проте вони все ще з’являлися в другій половині XVIII ст. Найцікавіші серед них вийшли з-під пера М. Довгалевського (1736-1737 рр.) та Г. Кониського (1747 р. і копія 1753 р.). До них ще можна долучити такі анонімні твори, як-от: «Интермедия на три персонЂ: баба, дЂдъ и чорть» (1719 р., Тернівці поблизу Львова), інтермедія в збірці Іоанна Даниловича (1771-1776 рр.), «ИнтермедЂя на три персони: смерть, воин и хлопецъ» (1788 р., наявна в російській копії) та «Мужикъ зъ дочкою на торгъ иде» (друга половина XVIII ст.). Як і раніше, інтермедії тяжіють до поєднання різних діалектів і жарґонів, часто з пересадами. Цей напрям знайшов продовження в комічних діалогах І. Некрашевича (наприклад, у «Ярмарку», написаному до 1796 р.), в анонімному творі, складеному східнополіською говіркою, «Суплика або замысл на попа» (кін. XVIII ст.) та в п’єсах І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1818 р.) і «Москаль-чарівник» (1819 р.), де підкреслено вживається полтавська говірка. Відлуння цієї традиції можна добачити в стилістичних вправах польських і російських драматургів, які вкладали говірну українську мову в уста своїх українських персонажів, особливо козаків; за приклад можуть правити «Trzy gody» Ф. Князьніна (1783 р.) чи «Казакъ стихотворецъ» А. Шаховського (1812 р.).


8. Сатиричні та гумористичні вірші, як правило, були анонімні. Їх писали та розносили мандровані дяки, поширюючи традицію барокової поезії, в ґрунті речі релігійної за змістом і церковнослов’янської за мовою, на низьку тематику та діалектний мовний матеріал, внаслідок чого церковнослов’янізми перетворювалися радше на засіб створення комічного ефекту. Це обернення навспак барокової традиції з особливою ясністю оприявнюється в різдвяних і великодніх віршах, що мають легке пародійне забарвлення, але навіть і в сатирі віднаходиться те саме перелицьовання барокової традиції. У цьому сенсі гумористичні та сатиричні твори являють собою специфічне сполучення високої академічної традиції та сільського фольклору. Деякі вірші мають подільське діалектне підложжя («Отець Негребецький»), трохи більша кількість — поліське (наприклад, «Великодній сон», 1786 р.), але найчастіше вживано південно-східне наріччя. Стиль і мову, типові для кінця XVIII ст. та пізніших часів, використано при створенні довших гумористичних поем, що з-поміж них можна назвати такі: «Вакула Чмир» (її містить «Грамматика малороссійскаго нарЂчія», видана 1818 р. О. Павловським), «Енеїда» І. Котляревського (1798-1822 рр.) та численні спроби її наслідування, до яких належать «Полтава» Є. Гребінки (1831 р.), «Вечорниці» П. Кореницького (1841 р.), «Горпинида, чи Вхопленная Прозерпина» П. Білецького-Носенка (до 1856 р.) та ін.


9. Пісні та лірична поезія. У рукописах XVIII ст. широко представлені як релігійні, так і любовні вірші. Інколи їх записувано по одному або по декілька, але досить часто впорядковувалися цілі збірки пісень (наприклад, пісенник середини XVIII ст. з Вишного Тварожця, що на північ від Бардієва, чи збірка віршів різних поетів, скомпонована у Воронежі з 1788 по 1805 р.). За ввесь цей час друком вийшла лише одна збірка релігійних пісень — почаївський «Богогласник» (1790 або 1791 р.), що містив 247 пісенних текстів. Ця книжка набула популярності й кілька разів перевидавалася протягом XIX ст. (шосте видання — Холм, 1900). Хоча пісні мали багато локальних говіркових рис, їх переважно фіксовано в мовному втіленні, що його можна окреслити як фольклорне койне, наближене до південно-східного наріччя. На відміну від інтермедій, а також — частково — від сатиричних і розважальних пісень, вони були спрямовані не на відтворення локальних рис, а на певну мовну універсальність. Див. також розділ «Пісні» в поданій нижче вибраній бібліографії.


10. У карпатському реґіоні вироблена в XVII ст. традиція повістярства неперервно тривала впродовж цілого XVIII ст., і переписування повістей було вельми поширеною практикою. Наприклад, «Александрія» відома в копіях з Іллінець поблизу Коломиї (1726 р.), з Хутара поблизу Стрия (до 1743 р.), з Пістрялова поблизу Мукачева (1774 р.). Переписувалися у XVIII ст. також «Слово о индийском великом царствіи», «Исторія о пышном цесару ЕввинЂяшу», «Житіє о бражнику» тощо. То є лише відлуння традиції, що сформувалася у XVII ст. Писано ці твори простою мовою, застосованою з більшою чи меншою консеквентністю, проте мають вони й певне локальне діалектне забарвлення. Натомість нова проза, що постала на початку XIX ст., наподібнювала оповідь не вельми освіченого мовця й хибувала на надмірне захоплення діалектизмами, наближаючися цим скорше до традиції інтермедій, ніж до звичної прози. Під це окреслення підпадають перші спроби О. Павловського («Отрывокъ изъ исторіи нЂкотораго Малороссіянина», 1818 р.), П. Гулака-Артемовського (особливо «Писулька до того, котрий що Божого місяця українського гінця [...] розсилає», 1819 р.). Ця манера сягнула свого вивершення у творах Г. Квітки-Основ’яненка, починаючи з його «Салдацького патрета» (1833 р.) і «Марусі» (1834 р.).


11. Мова діловодства. Органи місцевого врядування на підросійській Україні дотримувалися традиційної канцелярійної мови, заведеної на Гетьманщині, впродовж усієї першої половини XVIII ст., хоча й перемережували її численними русизмами. Завдяки цьому перехід на російську мову як єдину офіційну відбувся ступнево. Він став очевидним, коли на підросійській Україні запроваджено новий адміністративний поділ (1782 р.). З-поміж провінційних документів XVIII ст. опубліковано та/або досліджено з погляду їхньої мови лише малу крихту. Серед них можна назвати ратушні книги м. Кролевця (до 1748 р.) та м. Погара (1722-1795 рр.), Глухівські цехові книги тощо.

Більша кількість опублікованих матеріалів лишилася по двох великих переписах (із-поміж трьох), здійснених на підросійській Україні. Йдеться про «Генеральное слЂдствіе о маетностяхъ» (1729-1730 рр.), Рум’янцівський опис 1765-1767 рр. та «Описаніе намЂстничествъ» (1779-1781 рр.). Щоправда, з мовного погляду вони є менш цінні для історичної фонології української мови, ніж місцеві документи.

На підпольській Україні використання "руської" мови в урядуванні було офіційно заборонене 1699 р. Проте фактично вона вийшла з ужитку ще раніше. Ступневе витіснення української мови з офіційно-ділової сфери як на підпольській, так і на підросійській Україні можна простежити, наче на поздовжному перетині, переходячи від давніших до пізніших документів у збірці «Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.» за ред. І. Бутича та Ф. Шевченка (К., 1970), де охоплено період від 1717 до 1775 р.

На Закарпатті, де впродовж багатьох століть не було традиції вживання української мови у світському врядуванні, у 1771-1773 рр. здійснено унікальний експеримент. Т. зв. "урбар" (щось на кшталт перепису) 1771 р. передбачав дослівний запис угорськими писарями відомостей, отриманих від селян; натомість 1773 р. складено покажчик топонімів, «Lexicon universorum Regni Hungariae locorum populosorum», у якому назви поселень наводилися по-латині, по-угорськи, по-німецьки та по-слов’янськи (ці останні, коли йшлося про українські місцевості, подавано по-українськи). В обох цих пам’ятках є деякі перекручення, пов’язані з тим, що чужинці записували почуте згідно з власним сприйняттям, але в цілому їхні дані є досить певні. (Деякі риси місцевих говірок віддзеркалено й у попередніх переписах, приміром у т. зв. Вранівському "інвентарі" 1755-1756 рр. Проте цей прецедент так і не знайшов продовження й не призвів до формування місцевої української офіційно-ділової мови. Щоправда, Церква не зрезиґнувала з заведеного звичаю вживати українську редакцію церковнослов’янської мови з елементами місцевих говірок. Це можна спостерігати, наприклад, у збірці (копій) листів мукачівського єпископа Івана Брадача (1768 р.), а також у грамотах, виданих чи отриманих монастирями в Имстичеві (до 1787 р.) та в Заріччі (до 1760 р.).


12. Література практичного призначення. У Почаєві у XVIII ст. видрукувано дві книжки, які містили поради у справах буденного життя. То є «ПолЂтика свЂцкая» (1770 p.; передрукована 1790 p. у Львові як додаток до букваря), що являла собою науку ґречності, та «КнижицА длА господарства» (1778 р.). Того ж напряму дотримувався й Н. θеодорович (М. Федорович) з Михайловець (на північний захід від Ужгорода), компонувавши схожу за змістом, але ближчу до діалектної мови книжку «Помощникъ у домувст†и между людьми» (1791 р.). Всі вони продовжують традицію простої мови, вироблену в XVII ст. Існували також рукописні лікарські порадники, що з них цікавою мішанкою традиційної простої мови з російською вирізняється текст, скомпонований 1776 р. на Ромешцині. Підручник М. Дилецького «Грамматика музикална» (1723 р.) являє собою українську переробку ориґінального тексту 1677 р. (імовірно білоруського). Він присвячений теорії музики.


13. Словники та граматики. В оперті на традицію, започатковану П. Бериндою, складено «Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенский», виданий 1722 р. у Супраслі (й перевиданий 1751, 1756, 1804 рр.), де подаються польські відповідники церковнослов’янських слів. Ще виразніший вторинний характер мають два рукописні словники, скомпоновані Б. Зарудницьким: перший, «Лексикон сирЂч синонима» (1745 р.) — то обернення церковнослов’янсько-польського супрасльського «Лексикона» на польсько-церковнослов’янський; натомість другий, «От еврейского, греческаго и латинъскаго [...] тлъкования» (1747 р.), являє собою переробку словника імен власних, складеного тим-таки П. Бериндою. Обидва вони укладені у Варковичах поблизу Дубна й мають волинські діалектні риси. Крім того, словник Беринди послужив джерелом для церковнослов’янсько-польського лексикону, долученого до почаївського видання «Богословія нравоучителная» (1751 і 1756 рр.). У неоприлюдненому "латинсько-слов’янському" словнику Івана Максимовича (1718-1724 рр.) перемішано між собою переклади, взяті зі Славинецького, розмовну лексику північноукраїнського наріччя та російські слова — як прояв специфічної "пансхіднослов’янської" позиції.

Десь із кінця XVIII ст. на підросійській Україні оприявнюється зацікавленість збиранням історичного та діалектного лексичного матеріалу. Приміром, Ф. Туманський, опублікувавши 1793 р. «ЛЂтописецъ Малыя Россіи», долучив до нього короткий глосарій на 333 слова; перші два видання «Енеїди» Котляревського були доповнені словничком, що налічував майже тисячу слів; «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» Павловського також містила словничок на 1131 слово. Взявши за основу останні два словнички, І. Войцехович уклав 1823 р. «Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія» на 1173 гасла. Значно більший за обсягом словник П. Білецького-Носенка залишився неопублікованим. Його перший варіант, закінчений до 1842 р., втрачено; натомість другий (1838-1843 рр.) зберігся. Досі не видано ще дві тогочасні лексикографічні спроби: «Словарь украинскаго нарЂчія», укладений бл. 1842 р. невідомим автором, та словник Д. Запари з Ізюма (1849 р.). Усі ці праці являють собою двомовні українсько-російські словники.

Граматику на підросійській Україні представлено заледве двома книжками, що мали на меті забезпечити краще опанування російської мови освіченими верствами українського суспільства; деякі особливості української мови в них віднотовувалися лише задля того, щоб певніше їх уникати. Йдеться про анонімні «Правила о произношеніи Россійскихъ буквъ [...] собранныя изъ Россійскихъ грамматикъ» (1772 р.) та «Краткія правила Россійскаго правописанія, изъ разныхъ грамматикъ выбранныя, и по свойству Украинскаго діалекта для употребленія Малороссіянамъ дополненныя въ Харько※ I. Переверзєва (1782 і 1787 рр.). Обидва твори видано в Москві. «Грамматика малороссійскаго нарЂчія» О. Павловського, незважаючи на свою назву, містить у дійсності дуже короткий граматичний опис; одначе вона мала етапне значення, оскільки вперше описувала мову, а не припоручала її поправний ужиток (або правопис).

На Закарпатті з’явилася нова, досить вільна переробка граматики М. Смотрицького, позначена ліберальнішим ставленням до говірної мови. Назва цього твору, який залишився неопублікованим, — «Грамматика русская, сирЂчь правила извЂщателная и наставителная [...]». Склав її бл. 1788 р. Арсеній Косак з Буковця (на схід від Свидника). В іншому творі цього жанру, «Elementa puerilis institutionis in lingva latina, начало писменъ дЂтемъ къ наставлению на латинскомъ язикЂ», який з’явився за підтримки Михайла Мануїла Ольшавського й був виданий у Клужі (Коложварі) 1746 р., паралельно подавалися два тексти: латинський та церковнослов’янський в українській редакції.


14. Щоденники та листи. Ілля Турчиновський, типовий мандрований дяк, написав свою автобіографію (після 1718 р.) мішанкою Мелетієвого варіанту церковнослов’янської мови та простої мови, Й. Горленко — російською мовою з домішкою українізмів (1746 р.). Тогочасні щоденники української старшини на підросійських землях писано макаронічною українсько-російською мовою. За ілюстрацію можуть правити щоденники М. Ханенка (1722, 1727-1753 рр.) та Я. Маркевича (1717-1767 рр.). Дехто вживав для цього французьку мову (Павло Апостол, 1725—1727 рр.), польську мову (Пилип Орлик, 1720-1732 рр.) тощо. Офіційнішим тоном відзначався «Діаріушъ или Журнал», що його з перервами ведено в гетьманській канцелярії з 1722 по 1750 р.

В. Григорович-Барський описав свої мандри до близькосхідних православних святинь (1723-1747 рр.) церковнослов’янською мовою в її українській редакції; цю розповідь уперше оприлюднено 1778 р.

Із-поміж приватних листів XVIII ст. збережено й опубліковано небагато таких, які становлять інтерес для мовознавства: наприклад, листи Е. Граб’янки (1725 р.) та Е. Сахновської до їхніх чоловіків (1743-1744 рр.). Приватне листування старшини та шляхти здебільшого велося не українською мовою, а російською або французькою (див., наприклад, лист П. Мировича 1732 р. чи кореспонденцію родини Полетик до 1784 р.). Листи Сковороди здебільшого писані латиною. В. Григорович-Барський уживав для цього церковнослов’янську мову в українській редакції. Перехід з української мови на російську й далі на французьку можна побачити, зазнайомившися з листами, що їх різні особи писали родині Сулим (їх опублікував О. Лазаревський — КС 4,1882).


15. Записи іншими мовами. Перетворившися у XVIII ст. на російську та польську (пізніше австро-угорську) провінцію, Україна не надто привертала до себе увагу чужинецьких мандрівників. До того ж вони записували українські імена власні здебільшого в їхній офіційній, тобто неукраїнській формі. Це стосується таких творів, як «Исторія о козакахъ запорожскихъ» росіянина C. Мишецького (1740 р.) чи «Описаніе о Малой Россіи и УкраинЂ», складене (після 1773 р.) С. Зарульським, поляком на російській службі. Трохи більше даних можна засягти зі звіту Й. А. Ґюльденштедта про відбуті ним подорожі (СПб., 1791), хоча й він переважно подає топоніми в їхній російській формі.











ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ



Пам’ятки пізньосередньоукраїнської доби


Пояснення засад укладання, скорочень і позначок подано у вступних заввагах до вибраної бібліографії в розділі 14. Нижче Франко без дальших уточнень позначає видання:

Франко І. Апокрифи і легенди з українських рукописів 1-5. Львів, 1896-1910 (Пам’ятки українсько-руської мови ілітератури 1-4, 6), причому для кожного тексту додатково подано опис рукописів у ЗНТШ 37, 38 (1900);

Рєзанов — Рєзанов В. Драма українська 3-6, К., 1926-1929;

Петрушевич — Петрушевич А. «Сводная галицко-русская лЂтопись съ 1700 по 1800 годъ» и «Дополненія ко сводной галицко-русской лЂтописи съ 1700 по 1772 годъ» у ЛСбГРМ 1887, 1889 і 1896. Щодо побудови цього тексту — див. розвідку І. Крип’якевича в ІДжВ 1, 1964.

Літературні твори XIX ст., приступні в численних виданнях, до бібліографії не включено.

Публікації, до яких автор не мав доступу під час написання цієї книги, позначено зірочкою (*).

Антол. Біл. XVIII ст. Ф: Франко 4,5 +.

Антол. Присл. 1760. Ф: Франко 4+. Д: Огієнко І. ЗНТШ 99,1930.

Антол. Тесл. XVIII ст. Ф: Франко 1-5 +.

Аре. Коц. бл. 1788. Д: Панькевич І. Просв. 5, 1927.

Біл.-Нос. 1838-1843. ПД: Білецький-Носенко П. Словник української мови (за ред. В. Німчука). К., 1966 +.

Бражн. XVIII ст. П: Перетц В. КУИ 1907, 8 +.

Войцех. 1823. П: Войцехович И. Сочинения в прозе и стихах (Труды Общества любителей российской словесности при Императорском Московском уншерситете III). М., 1823.

Вранів 1755-1756. Д: Панькевич І. Просв. 3, 1924.

Гадинк. зб. 1736. Ф: Франко 4 +.

Генеральное слЂдствіе о маетностяхъ 1729-1730. П: Гадяцький полк — Василенко Н. Генеральное следствие о маетностях Гадяцкого полка. Полтава, 1893 (Ф); Київський полк — Василенко Н. ЧОНЛ 7, 1893 (Ф); Міжміський полк — * Василенко Н. Черниговский земский сборник. Чернигов, 1901 (Ф); Чернігівський полк — * Лазаревский А. Черншовские губернские ведомости 1892 та окремим виданням під назвою Генеральнеє следствие о маетностях Черниговского полка. Чернигов, 1892 (Ф); повнішу й певнішу публікацію можна знайти у виданні: Василенко Н. Материалы для истории жономинеского, юридического и общественного быта старой Малороссии 3. Чернигов, 1908; Стародубський, Ніженський, Прилуцький полки — Лазаревский А. Описание старой Малороссии 1-3. Киев, 1888, 1893, 1900 (Ф); Лубенський полк — Лазаревська К. Український архів 4. К., 1931; Стародубський полк — Лазаревська К. Український архів 1. К., 1929; Переяславський полк — Мякотин В. Сб. ХИФО 8, 1896 1.



 1 Серед інших збірок офіційно-ділових матеріалів можна назвати такі: Судиенко М. Материалы для отечественной истории. Киев, 1853; Василенко Н. Матеріяли до історії українського права 1. К., 1929 (= Збірник соціально-економічного відділу УАН 11); Лазаревська К. «Книга глухівського цеху калачницького» (починаючи з 1732 р.), Український археографічний збірник 1. К., 1926; Козубенко К. «СлЂдствіе о хуторахъ въ сотнЂ Яготинской» (1730), ЗІФВП, 1928; Василенко Н. «Збірка матеріялів до історії Лівобережної України 17-18 ст.», Український археографічний збірник 1. К., 1926; Эварницкий [Яворницький] Д. Вольности запорожских козаков. СПб., 1890, Приложение, сс. 309-367 (1732-1797). Эварницкий Д. Источники для истории запорожских козаков 1-2. Владимир, 1903(1681-1788); Лучицкий И. «Сборник материалов для истории общественных земель и угодий в Левобережной Украине (Полт. губ.)». КУИ 1883.



Горл. П: Горленко В. ЧОНЛ 6, 1892 ±; Желахов Н. Святитель Иоасаф Горленко, єпископ белгородский и обоянский I, 2. Харьков, 1907 ±.

Город, літоп. 1765. Ф: Петрушевич -.

Грам. Павл. 1818, 1822. П: Павловскій А. Грамматика малороссійскаго нарЂчія. СПб., 1818; Павловскій А. Прибавленіе къ грамматикЂ малороссійскаго нарЂчія. СПб., 1822. Д: Shevelov G. Y. ZSPh 27, 1958 (передрук у виданні: Shevelov G. Y. Teasers and Appeasers, München, 1971); Бучко Д. УМШ 1962, 5; Наконечний M. Мовозн. 1968, 5; Дзендзелівський. Мовозн. 1968, 6; З історії української мови, до 150-річчя «Грамматики» О. Павловського (за ред. В. Німчука). К., 1972; Дзендзелівський Й. Sl 44, 1975.

Григ.-Бар. 1747. Странствования Василия Григоровича-Барского по святым местам Востока c 1723 по 1747 г. 1-3 (за ред. Н. Барсукова); четвертий том містить інші твори та листи Григоровича-Барського. СПб., 1885-1887 +. Пор. також його листи: Русский архив 1874, 2 (за ред. О. Лазаревського).

Данил. 1771-1776. Ф: Перетц В. ИОРЯС 10, 1 (1905) і 12, 1 (1907) +.

Диал. паст. бл. 1760. П: Рєзапов 4 ±.

Діаріушъ 1722-1750. Ф: Бодянский О. ЧОИДР 1858, 1; Лазаревский А. ЧОНЛ 12, 1898; Судиенко М. Материалы для отечественной истории 1. К., 1853 -.

Дівов. 1762. П: Петров H. KC 1 і 3,1882 ±.

Довгал. 1736-1737. П: Рєзанов 4 ±; Українські інтермедії XVII-XVIII ст. (за ред. М. Гудзія). К., 1960 ±; Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний). К., 1973 ±.

ЕввинЂяш XVIII ст. П: Деркач Б. Перекладна українська повість XVII-XVIII століть. К, 1960 ±.

Заріччя — див. вибрану бібліографію до розділу 43 під цією назвою.

Зарудн. 1745, 1747. Д: Брик І. ЗНТШ 133, 1922.

Зарульський, після 1773. П: Бодянский О. ЧОИДР 1848, 3.

Зб. Голов. поч. XVIII ст. Ф: Яворский Ю. КУИ Í910, 2 +.

Зб. Ярем.-Біл. XVIII ст. Ф: Франко 1, 2, 4, 5+.

Имстичево — див. вибрану бібліографію до розділу 43 під цією назвою.

Инд. царство поч. XVIII ст. П: Перетц В. ЗНТК 9,1912 +.

Ист. Рус. поч. XIX ст. П: Бодянский О. ЧОИДР 1, 1846. Д: Shevelov G. Y. WSJb 16, 1970.

Інтерм. П: Українські інтермедії XVII-XVIII ст. (за ред. М. Гудзія). К., 1960 ±. Д: Марковський Є. ПІРУМ, 1962.

Ісп. зб. XVIII ст. Ф: Франко 1, 2, 4+.

Книж. госп. 1788. П: Возняк М. ЗНТШ 122,1915 +.

Козач. 1733 (1798). П: Соболевский А. ЧОНЛ 15, 1901 +; *Благоутробіе Марка Аврелия. Львів, 1745. Д: Маслов С. РЛ 1958, 4.

Колоч. зб. 1737. ФД: Гнатюк В. Просв. 1, 1922; Возняк М. ЗНТШ 146, 1927 +.

Колоч. зб. 1747. Ф: Яворский Ю. Catpatica 1A (за ред. К. Хотека). Praha, 1936 +.

Конис. 1746. П: Рєзанов 6 ±; Маслов С. ЧОНЛ 21-22, 1909, 1911 +; Українські інтермедії XVII-XVIII ст. (за ред. М. Гудзія). К., 1960 ±.

Наявні видання його творів (Собрание сочинений. СПб., 1835; Слова и речи. Могилев, 1892) є непридатні для мовознавчого аналізу.

Краткое лЂтоизобразителное знаменитыхъ и памяти достойныхъ дЂйствъ и случаевъ описаніе 1783. П: Белозерский Н. Южнорусские летописи. Киев, 1856 -.

Краткое описаніе Малороссіи 1734. П: Летопись Самовидца по новооткрытым спискам (за ред. О. Левицького). Киев, 1878 ±.

Крол. рат. кн. 1655-1748. Д: Свашенко А. Вісник Харківського університету 1965, 1, 12.

Лащ. 1742. П: Рєзанов 6 ±.

Листи Е. Граб’янки та Е. Сахновської. П: Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии 1, 2. Киев, 1892, 1895 -.

Лис. Тр. 1734. Д: Огієнко І. Έλπις, 1932.

Літм. антол. поч. XVIII ст. Ф: Франко 2, 3 +.

Літоп. Гукл. 1818. П: Біленький Я. ЗНТШ 104, 1911 +. Д: Бевзенко С. Доповіді та повідомлення Ужгородського університету, Серія філологічна 4, 1959.

Літоп. Ґав. 1791. Ф: Петрушевич —.

Літоп. Мовч. — Мазар. 1739-1787. П: Антонович В. КС 11, 1885.

Літоп. Руб. 1777. П: Рубанъ В. Краткая лЂтописъ Малыя Россіи. СПб., 1777.

Літоп. Свідз. 1768. Ф: Петрушевич -.

Літоп. Сулими 1749. П: Лазаревский А. КС 5, 1883 ±.

Луком. 1770. П: Летопись Самовидца по новооткрытым спискам (за ред. О. Левицького). Киев, 1878 ±; також у виданні: Величко С. ЛЂтописъ событій в Юго-Западной Россіи въ XVII-мъ вЂкЂ 4. Киев, 1864 -.

Льв. літоп. 1740. Ф: Петрушевич -.

ЛЂтоп. 1742. П: Белозерский Н. Южнорусские летописи. Киев, 1856 -. Також (в іншому варіанті) Антонович В. Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России. Киев, 1888 +.

ЛЂчебн. бл. 1776. ПД: Потебня А. КС 28, 1890 ±.

Ляскор. 1728. П: Г(олубев) С. ТКДА 18, 9 (1877) ±; також Рєзанов 3 +.

Мгар. літоп. 1775. Ф: Лазаревский А. КС 25, 1889.

Мик. Дил. 1723. П: Дилецький М. Граматика музикальна. К., 1970 +.

Мил. Бож. 1728. П: Антонович В., Драгомаиов М. Исторические песни малорусского нарада II, 1. Киев, 1875 -. Також Бодянский О. ЧОИДР 1858, 1. Д: Гординський Я. ЗНТШ 136-137, 1925.

Миров. 1732. П: Горбань М. Україна 1927, 5.

Миш. 1740. П: Бодянский О. ЧОИДР 1847, 6; також його История о козаках запорожских. Одесса, 1851.

Мотр. літоп. 1749. Ф: Куліш П. у виданні: Белозерский Н. Южнорусские летописи. Киев, 1856 (с. 7) ±.

Мукач. лист. бл. 1768. Д: Єдлінська У. ДМУМ 3, 1960.

Некраш. до 1796. П: Кістяківська H. Твори Івана Некрашевича. К., 1929 +; також Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы 3. СПб., 1902 (Записки историко-филологического факультета Санкт-Петербургского университета 64) +.

Няґ. 1758 (копія тексту 1602 р.). П: Петров А. СбОРЯС 97, 1921 +. Д: Paňkevyč І. Sl 27, 1958. По ранішій копії (кін. XVII ст.), т. зв. Текінській (з-під Виноградова), утраченій під час другої світової війни, лишився тільки опис: Геровский Г. Ročenka Slovanského ústavu X, Praha, 1937.

Опис нам. 1779-1781. П: Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 рр. (за ред. П. Федоренка). К., 1931.

От. Негреб. кін. XVIII ст. П: Франко І. ЗНТШ 65,1905.

Перем, літоп. 1788. Ф: Петрушевич —.

Пісні. Публікації розпорошені по різних виданнях. Нижче перелічено збірки більшого обсягу: Грушевський М. ЗНТШ 15,1897; Франко І., ЗНТШ 38, 1900; Перетц В. Историко-литературные исследования и материалы I, 2-3 («Из истории русской песни»). СПб., 1900 (= Записки историко-филологического факультети Санкт-Петербургского университета 54); ИОРЯС 12, 1 (1907); Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков. М.; Л., 1962; Гнатюк В. ЗНТШ 91, 1909; Яворский Ю. КУИ 1910, 1-2; Возняк М. Укр. арх. 9-11 (1913, 1914, 1925); ЗНТШ 133, 1922. ДФ: Кукушкіна О., Мартинов І. РЛ 1975, 11; Сперанский М. Труды Отдела древнерусской литературы 19, 1963 (розглянуто українські риси в сербських піснях).

Покр. записи — див. бібліографію під цим скороченням у розділі 43.

Прип. собр. 1727. Ф: Сабов Е. Христоматия церковнославянских и угрорусских литературных памятников. Ужгород, 1893+.

Ратушні книги 1720-1781. Вибрані уривки: Передрієнко В. Ділова і народнорозмовна мова XVIII ст. К., 1976 +.

Рит. Ням. кін. XVIII ст. ПД: Горбач О. Богословія 35,1971 +. Ріґельман 1786. П: Бодянский О. ЧОИДР 1847, 5-9.

Рум. оп. 1765-1767, в основному неоприлюднений. Загальний огляд подає Д. Багалій (КС 7, 1883); уривки див.: Лазаревский А., Константинович Н. *Обозрение Румянцевской описи Малороссии 1-4. Чернигов, 1866, 1867, 1873, 1875 -.

Самборина, 1-ша пол. XVIII ст. Ф: Франко 3,4 +.

Св. Том. XVIII ст. П: Адрианова В. ИОРЯС 14, 2 (1909) +.

Симон. 1765. П: Бодянский О. ЧОИДР 2, 1847.

Сковор. П: Сковорода Г. Повне зібрання творів в двох томах. К., 1973 (також Твори в двох томах. К., 1961) ±. Д: Бузук П. [у кн.:] Памяти Г. С. Сковороди (1722-1922). Одеса, 1923; Синявський О. Червоний шлях 1924, 4-5; Гнатюк Г. УМШ 1958, 3; Моргун П. [у кн.:] О. О. Потебня і деякі питання сучасної славістики. X., 1962; Жовтобрюх М., Непокупний А. Мовозн. 1972, 4; Witkowski W. SlOr 21, 1972.

Словн. Макс. 1724. Д Horbatsch O. Annals 8, 1960.

Соколя, XVIII ст. Ф: Франко 2, 4, 5 +.

Супр. слов. 1722. П: Лексиконъ сирЂчъ словникъ славенский. Супрасль, 1722.

Тисьм. 1749. Ф: Петрушевич —.

Туман. 1793. П: Россійскій магазинь 1793, I—III.

Турчин. після 1718. П: (Антонович В.) КС 11, 1885 ±.

Тухля 1751. Ф: Франко 1, 2, 4 +; Макушев В. ЖМНП 217, 1881.

Ужг. рукоп. XVIII ст. Ф: Франко 2-4 +.

Урб. 1771. П: Петров А. Материалы для истории Угорской Руси 5. СПб., 1908 (= СбОРЯС 84) +. Д: Флоринский Т. Отч. Увар. 54, 1915; Чередниченко І. НЗ Чернівецького університету 31, 1958; Desző L. StSIHg 11, 1965 і Slavica (Debrecen) 10, 1970.

Уч. Єв.: Колочава 1737 -. Д: Яворский Ю. Просв. 5, 1927 +; Кузикович сер. XVIII ст. -. Д: Schneider L. SFPS l, 1955 +; Нижні Мирошівці 1759 -. Д: Яворский Ю. Просв. 5, 1927 +; Воля Якубова XVIII ст. -. Ф: Франко 5 +.

Фот. 1749 (Г. Щербацького). П: П(етров) Н. ТКДА 18, 12 (1877) ±.

Ханенко 1722-1753. П: Бодянский О. ЧОИДР 1858. 1; Лазаревский А KC 8-16, 1884-1886; Титов А. КС 54, 1896.

Хит. Алекс. 1743. Ф: Франко І. ЗНТШ 10,1896; 37, 1900.

Хронол. 1765. П: Белозерский Н. Южнорусские летописи. Киев, 1856 -.

Черніг. літоп. 1725. П: * Лазаревский А. Материалы по истории, литературе и этнографии Южной России. Киев, 1890 -.

Шариш сер. XVIII ст. Ф: див. Перетц 1962 («Пісні»).

Як. Марк. 1717-1767. П: Дневник генерального подскарбия Якова Марковича 1-3 (за ред. О. Лазаревського). Киев, 1893, 1895, 1897 (текст за 1717-1734 рр.); Модзалевський В. Жерела до історії України-Руси 22, 1913 (текст за 1735-1740 рр.) ±. Ф: Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии 2. Киев, 1895 -.

θеодор. 1791. Ф: * Стрипський Г. Пам’ятники русько-української мови і літератури 1. Будапешт, 1919; Paňkevyč І. [в кн.:] Podkarpatská Rus (за ред. Й. Хмеларжа, С. Кліми, Й. Нечаса). Praha, 1923; Лелекач Н., Грига М. Вибор із старого руського письменства Подкарпаття. Ужгород, 1943. Д: Яворский Ю. [у ки.:] Карпаторусский сборник. Ужгород, 1931.

Elementa 1746. ФД: Перфецкий Е. ИОРЯС 21, 2 (1917).

Güldenstädt 1791. П: Güldenstädt J. A. Reisen durch Rußland und im Caucasischen Gebürge 2. СПб., 1791 (Частковий російський переклад: * Дневник путешествия в Южную Россию академика Гюльденштедта в 1773-74 г. СПб., 1879).

Lex. Loc. 1773. П: Петров А. Материалы для истории Угорской Руси 6. СПб., 1911 (= Записки историко-филологического факультети Санкт-Петербургского университета 105) —.
















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.