Попередня «Слово о полку Ігоревім» та його доба Наступна


Про орфографічні та палеографічні особливості Мусін-Пушкінського рукопису «Слова о полку Ігоревім»


Перше видання «Слова о полку Ігоревім» у 1800 р. було видатною літературною подією. О. І. Мусін-Пушкін, М. М. Бантиш-Каменський, О. Ф. Малиновський старанно підготували до друку текст рукопису, дали близький до ориґіналу переклад, історичні і філологічні коментарі. Уже в цьому виданні були започатковані різні напрямки у вивченні «Слова»: філологічний, історичний, палеографічний, у зв'язку з народною творчістю і етнографією. Однак художня система, історична інформація «Слова», малозрозумілі місця в ньому часто осмислювались на рівні припущень.

У травні 1812 р. у Товаристві любителів російської словесності було поставлене питання, якою мовою написана Пісня о полку Ігоревім 1.



1 Труды Общества любителей российской словесности при имп. Московском университете. — М., 1812. - Ч. IV. — С. 159.

2 Там само. — С. 180.


Молодий К. Ф. Калайдович відповів, що вона написана чи то давньою слов'янською мовою, чи то якоюсь обласною говіркою давньої мови слов'янської. І все ж К. Ф. Калайдович вважав, що Пісня могла бути написана жителем Новгорода-Сіверського 2. Згодом, коли рукопис «Слова» був уже втрачений, К. Ф. Калайдович звернувся до О. І. Мусіна-Пушкіна з рядом запитань, в тому числі і щодо археографії рукопису. 31 грудня 1813 р. О. І. Мусін-Пушкін відповів, що схильний віднести переписку «до кінця XIV чи до початку XV ст.». Сама Пісня, «хоч досить чітким характером була писана, та розібрати її було дуже важко, тому що не було ні правописання, ні рядкових знаків, ні поділу на слова; перш за все потрібно було її поділити на періоди і потім добиратися до смислу» 3.

Свідчення інших очевидців першого видання були опубліковані М. П. Польовим у 1839 р.: М. М. Карамзін відносив рукопис до кінця XV ст.; О. Ф. Малиновський датував його то XV, то кінцем XIV ст.; О. М. Єрмолаєв говорив про півустав XV ст. Друкар С. І. Селівановський, який орендував Московську сенатську друкарню, де видавалось «Слово», сам набирав текст, повідомив, що «бачив у рукописі Пісню Ігореву. Вона написана справді у книзі, як сказано в передмові, і письмом, не таким давнім, схожим на почерк Дмитрія Ростовського» 4.

У наступні роки про орфографічні і меншою мірою палеографічні особливості рукопису писали М. О. Максимович, П. П. Пекарський, М. С. Тихонравов, О. І. Смирнов, О. О. Потебня, Ом. Огоновський, Є. В. Барсов, І. І. Козловський, П. К. Сімоні, М. М. Сперанський, Л. К. Ільшський, В. М. Перетц, С. П. Обнорський, М. В. Щепкіна, Д. С. Лихачов, Л. О. Дмитрієв, О. В. Творогов, Л. В. Милов та ін. В. М. Перетц запропонував свою реконструкцію тексту рукопису 5. Висловлювались різні припущення про рукопис, час і місце його виникнення, характер письма - півустав або півустав, що переходить у скоропис. Була розроблена наукова методика текстологічного і орфографічного аналізу рукопису, визначене коло джерел для дослідження, розкриті деякі прийоми роботи перших видавців «Слова» над текстом рукопису.

У 1985 р. Л. П. Жуковська, пропонуючи кодикологічні коментарі до реконструйованої Б. О. Рибаковим композиції «Слова о полку Ігоревім», спробувала обґрунтувати гіпотезу про трикратне переміщення аркушів у різночасових редакціях «Слова» до кінця XV ст. У зв'язку з цим були висловлені також припущення відносно правопису і датування Мусін-Пушкінського списку «Слова» (далі: СМП), запропонований його північноросійський орфографічний аналог XV ст. 6



3 Записки и Труды Общества истории и древностей российских, учрежденного при имп. Московском университете. — М., 1824. — Ч. II. — С. 35-36.

4 Див. «Сын Отечества». — 1839. — Т. 8. — Отд. 6. — С. 17.

5 Перетц Володимир. Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України-Руси XII віку. — Київ, 1926.

6 Жуковская Л. П. О редакциях, издании 1800 г. и датировке списка «Слова о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве» и его время. — М., 1985.- С. 68-125. Далі посилання на це дослідження — в тексті статті.


Незважаючи на те, що міркування Л. П. Жуковської з приводу переміщень фрагментів тексту «Слова», зроблених Б. О. Рибаковим, носять апологетичний характер 7, все ж її підходи до відтворення особливостей СМП вимагають окремого наукового аналізу. З цією метою слід широко використати усі без винятку матеріали, що стосуються СМП, — Катерининську копію тексту «Слова» (далі: К), Щукінський список (далі: Щ), фрагменти поеми у виписках І. П. Єлагіна, О. Ф. Малиновського (далі: М), М. М. Карамзіна (далі: КАР), текст першого видання (далі: П), переклади, зроблені у XVIII ст. (дані про ці джерела див. у Коментарях).

Визначення аналога СМП є однією з проблем, вирішення якої може стати важливим етапом у дослідженні пам'ятки. Це завдання передбачає відтворення орфографічних і палеографічних рис СМП. Саме це допоможе, як відмітив у свій час І. І. Козловський, визначити і те століття, в якому був переписаний СМП, дасть можливість порівнювати його з типом рукописів тієї чи іншої епохи, розшукувати там і тут аналогічні помилки і описки і, дякуючи цьому, дошукуватися справжнього прочитання, бо «без критично опрацьованого тексту неможливі й інші пошуки в галузі пам'ятки, що цікавить нас» 8.



7 Див. Яценко Б. И. К вопросу о перестановках в тексте «Слова о полку Игореве» // Русская литература (РЛ). — 1987. — № 3. — С. 105 — 111.

8 Козловский И. И. Палеографические особенности погибшей рукописи «Слова о полку Игореве»// Древности. Труды Московского археологического общества. — М., 1890. — Т. XIII. - Вып. И. — С. 6.



Що ж вносить у вивчення проблеми Л. П. Жуковська? Схема її дослідження базується на припущенні про майже повну ідентичність орфографії СМП і тексту першого видання «Слова». Цим пояснюється і намір Л. П. Жуковської «дослідити норми самого СМП за даними першого друкованого видання...» (с. 80), відмовившись від порівнянь з Катерининською копією (К). Л. П. Жуковська зближує текст першого видання «Слова» (П) з орфографією Хутинського віршованого прологу 1479 р., дає широку порівняльну характеристику. На її думку, «згорілий список був скопійований з ориґіналу XIV ст. під час важливого моменту російської історії — перед так званим «стоянием на Угре» 1480 р. (с. 122). Слова про «важливий момент» (визволення Московського князівства від татар) не мають стосунку до змісту дослідження і з'явились внаслідок тієї ж орієнтації на рукопис 1479 р.

Проте, вивчаючи можливі ознаки СМП у тексті першого видання «Слова» 1800 р., дослідники враховували також і текст Катерининської копії, іноді вважаючи її ближчою до СМП. В. М. Перетц, наприклад, зазначав, що писець К уважніше, аніж П, передав вживання прикінцевого Ь у дієсловах, а тому, «реконструюючи рукопис Мусіна-Пушкіна, на нього можна більше покладатись». Цікаве також його спостереження, що «в К є помилки, але немає навмисних перероблювань, про П цього сказати не можна» 9. Вивчення проблеми взаємозв'язку між К і П внесло певні корективи у перші враження, але не підірвало довіри до тексту К, як одного із найважливіших джерел в орфографічному і палеографічному дослідженні СМП.

Основні аспекти взаємозалежності відомих текстів «Слова» були вперше сформульовані Д. С. Лихачовим 10, який, вивчивши прийоми передачі тексту в К і П, відношення цих текстів до рукопису і між ними, прийшов до обґрунтованого висновку, що текст К і текст П походять з одного і того ж протографарозшифровки, причому хоч текст П був звірений з рукописом СМП, його орфографія була до деякої міри уніфікована відповідно до правописних норм XVIII ст.

Л. О. Дмитрієв у ґрунтовному дослідженні показав генетичний зв'язок перекладу, знайденого в паперах канцелярії Катерини II в 1864 р., зі всіма іншими перекладами XVIII ст., які використали переклад К як зразок. Разом з тим кожен з перекладів зберіг сліди звірки з СМП  11. Висновки Д. С. Лихачова і Л. О. Дмитрієва значно розширили базу для текстологічного, орфографічного і особливо палеографічного дослідження Мусін-Пушкінського рукопису «Слова», включивши у науковий обіг, окрім текстів і фрагментів пам'ятки, також і переклади XVIII ст.


9 Перетц Володимир. Слово о полку Ігоревім. — С. 31, 33.

10 Лихачев Д. С. История подготовки к печати текста «Слова о полку Игореве» в конце XVIII в. // Труды отдела древнерусской литературы Института русской литературы (ТОДРЛ). - М.; Л., 1957. — Т. XIII. — С. 66 — 89.

11 Дмитриев Л. А. История первого издания «Слова о полку Игореве»// Материалы и исследование. — М.; Л., 1960. — С. 287 — 302.


Таким чином, текст П не піддається однозначній оцінці. В ньому відобразились різні етапи розвитку давньоруського письменства з кінця XII ст. і аж до правопису XVIII ст. У даному тексті неважко знайти орфографічні прикмети того чи іншого періоду і зробити прив'язку до нього, підібравши аналог. Зрозуміло, що якісь загальні риси будуть зафіксовані. Може навіть виникнути ілюзія ідентичності. Але не притаманні гаданому періодові форми прийшлося б або «втискувати» в той час, або «підчищати» під вибраний аналог, або в крайньому випадку віднести до редакційної сваволі перших видавців.

Саме такий шлях дослідження обрала Л. П. Жуковська, відшукавши для тексту першого видання «Слова» орфографічний аналог XV ст., тобто того часу, до якого відносять СМП М. М. Карамзін, О. І. Єрмолаєв та ін. Відмовившись від реального порівняння текстів К і П, Л. П. Жуковська звузила базу дослідження до прямого зіставлення тексту П (не ідентичного СМП!) з гаданим аналогом. Про наукову наступність тут не може бути й мови. Всі спостереження і висновки, які не вкладаються в рамки аналога, Л. П. Жуковська вважає «немотивованими полемічними висловлюваннями» видавців (с. 81). Але і в цій позиції, яку відстоює Л. П. Жуковська, немає чіткої послідовності.

Характерним у цьому відношенні є ставлення Л. П. Жуковської до питання про прийменники в СМП. У свій час С. П. Обнорський висловив припущення, що саме писець СМП був схильний до сталого вживання ъ (твердого знака) наприкінці прийменників 12. Д. С. Лихачев назвав це припущення помилковим, виходячи з того, що прийменники в СМП писались зі смисловим словом разом, а прикінцева буква ъ у текстах К і П розставлена згідно з правописом XVIII ст. 13. Невідомо, чим керувалась Л. П. Жуковська, але, «перевіривши» висновок С. П. Обнорського... за текстом першого видання «Слова», який і був об'єктом полеміки, вона вирішила, що «С. П. Обнорський правий у суті справи... і не правий його опонент», мовляв, у тексті П прийменники ВЪ , КЪ , СЪ дійсно написані з буквою Ъ (с. 81-85). Отож, Л. П. Жуковська замкнула спір про текст П на самому ж тексті П. Більше того, на основі цих «спостережень» вона робить висновок, що «писець СМП проводив у цьому випадку найновішу орфографію другої половини XV ст. і XVI ст.» (с. 85).

Але чи дійсно писці XV і XVI століть стабільно вживали Ъ наприкінці прийменників? Л. П. Жуковська могла переконатись, що це не так, навіть на тому матеріалі, який запропонувала як аналог СМП, тобто на матеріалі Хутинського прологу 1479 р. За нашими підрахунками у тому уривку, який дає Л. П. Жуковська (с. 98-100), вжито 20 прийменників без Ъ (з ярчиком 4), 10 прийменників і префіксів ОТ, префікси В ЪС-, В-, ИЗ- теж без прикінцевого Ъ. Буква Ъ проставлена у 18 прийменниках.


12 Обнорский С. П. Очерк по истории русского литературного языка старшего периода. — М.; Л., 1946. - С. 138.

13 Лихачев Д. С. История подготовки к печати «Слова...» — С. 70-71.

14 ЦНБ НАН України, від. рук. Ніж. 39, арк. 215 зв.; Попов А. Обзор хронографов русской редакции. - М., 1866. — Вып. I. — С. 33- 34 та ін.

15 ЦНБ НАН України, ф. VIII, 106 (Лаз. 48), арк. 168 зв., 200.


Особливо часто пишуться прийменники разом зі смисловим словом у півуставних XV-XVI століть і скорописних XVI-XVII століть пам'ятках північноросійського 14 і особливо українського і білоруського (віленського) письма. Так, у «Кройниці» Стрийковського (XVI ст.) знаходимо: споловцЂ, здругой стороны (арк. 168 зв.), здЂди(ц)тва, пре(з)послы, внасмеви(с)ку, скоторо(го), кутому, авъдругобичу (арк. 200) 15. Із акту Київського магістрату 1599 р.: зыме(н)я, вда(л)ши(й) затягъ, о(т) на(с) учиненоє, вдубе велико(м) та ін. 16. Із історичної праці Захарії Копистенського «Палінодії» (поч. XVII ст.): втакомъ положеню, о(т)творити, в'томЂТрете(м), и(ж)по свячены(м)о(т) ри(м)ского бы(л) 17. Звернімо увагу на слово «оттворити» (в П: оттворяеши, оттвори), а також на написання разом кількох слів і розірване написання окремих слів. Можливо, з такими явищами зіткнувся і О. І. Мусін-Пушкін, розшифровуючи СМП.

До середини XVIII ст. загальна картина змінюється. Хоч в окремих документах проглядається несталість, правопис зобов'язує до вживання Ъ наприкінці прийменників. Розглянемо уривок із Київського Софійського літопису XVIII ст., а саме «Повість про похід Ігоря Святославича на половців у 1185 р.» 18. Тут немає жодного випадку написання прийменника без Ъ: В Ъ вжито 10 разів; ВО - 3; СЪ - 5; СО — 3; ЗЪ — 3 ; О(Т) — 4; КЪ (КО) — 2. Префікси ИЗ- (ИС-, ИЗІ-) у 9 випадках пишуться без Ђ. Виняток складає зіпсоване місце «искову» (потрібно: «и съ Ковуи»), що лише підтверджує факт написання прийменника С разом зі словом «ковуи» у давнішому списку, з якого був переписаний Київський літопис XVIII ст.

Таким чином, написання прийменників з Ъ було уніфіковано видавцями уже у протографі К і П (в обох текстах вони передані однаково). У П збереглось лише три написання, які, мабуть, відображають орфографію ориґіналу: вмоемъ (с. 23), стугою (с. 19, 43) *.


16 ЦНБ НАН України. - ДА / Леб. 216, арк. 99.

17 Там само. — ДА / Леб. 309, арк. 244.

18 ЦГИА СССР, ф. 834, оп. 4, ед. хр. 583, лл. 143-143 об.

* Тексти першого видання і Катерининської копії «Слова о полку Ігоревім» аналізуються за такими джерелами: 1) Ироическая пЂснь о походЂ на половцовь...- М., 1800; 2) Дмитриев Л. А. История первого издания «Слова о полку Игореве». — С. 140 — 151.


Важко сказати, чому О. І. Мусін-Пушкін, звіривши підготовлений до друку текст, повернувся до цих написань. Можливо, вони нагадували йому цільні слова або були й інші міркування. Так чи інакше, але ці написання збігаються з орфографією XV-XVI століть, тобто того часу, до якого і відносять СМП дослідники. Отож, припущення Л. П. Жуковської про ідентичність П і СМП не переконливе і не може привести в пошуках аналога СМП до об'єктивного наукового результату. Ця проблема має свої аспекти і ділиться на кілька етапів. Безперечно, вирішальним є орфографічний аспект дослідження. Необхідно виділити із наявних текстів чи фрагментів «Слова» орфографічні особливості СМП і віднести їх до певної епохи. Але це ще не буде рішенням проблеми, хоч уже можна буде зорієнтуватись на певний аналог. Вивчивши орфографічні риси СМП і приблизно датувавши їх, слід вирішити проблему і в палеографічному аспекті. Це дозволить не лише впевнено датувати, а й локалізувати СМП, створити умови для його графічної реконструкції і прочитання «темних місць» пам'ятки.

Орфографічні риси Мусін-Пушкінського рукопису «Слова» проявляються:

• у спільних для К і П прочитаннях, які не суперечать правописним нормам рукописів, датованих орієнтовно XV-XVI століттями;

• у варіативних прочитаннях К і П, що виходять з певної форми СМП, але одержали різне орфографічне наповнення;

• в однакових прочитаннях К і П, що виходять з певної форми СМП і одержали однакове орфографічне наповнення згідно з правописом XVIII ст. (можливо, ще у протографі К і П).

У СМП, як і звичайно в рукописах XV — XVII століть, не було послідовного вживання правописних норм. Так, у К і П однакові закінчення дієслів -ть у 28 словах і -ть у 27 словах, написання з Ъ у середині слів збігаються у 30 лексемах, а з Ь — у 46; закінчення іменників -ть, відмінкові закінчення -мъ, -въ у К і П у більшості випадків однакові. У 19 словах збігаються в обох текстах -ръ- і -лъ-. У трьох випадках немає підтвердження Ъ або Ь у К (чрленыя) і П (мркнетъ, утрпЂ). У п'яти словах відбулася зміна Ъ — Ь (у П: чрьленыя, тльковины та ін.). Можна погодитись з Л. П. Жуковською, що в СМП ім'я «Володимир» писалось через повноголосся і неповноголосся, що у деяких словах були скорочення під титлом, що в рукопису були восьмеричне И і десятеричне І (с. 108-109), що написання Я — А після шиплячих і Ц співіснували (с. 110), що в СМП вживалась «омега», а також йотоване А поряд з «юсом малим»; слово «пЂснь», форма «бысть» писались скорочено з виносною С (с. 115). Ці догадки висловлювались ще в XIX ст. і пізніше і заперечень не викликають.

Однак багато орфографічних рис СМП сховані в К і П за упорядкованим правописом. Тому необхідно відсіяти сліди редакційної роботи видавців. При цьому врахуємо, що написання К виходять з протографа обох текстів, а написання П — з протографа, а також з рукопису СМП (при повторному звертанні до нього). О. В. Творогов зробив зведену класифікацію різночитань між К і П (близько 300), вважаючи Катерининську копію (К) «контрольним текстом», який дозволить нам хоч частково реконструювати видавничі принципи» 19.


19 Творогов О. В. К вопросу о датировке Мусин-Пушкинского сборника со «Словом о полку Игореве» // ТОДРЛ. — Л., 1976. — Т. 31. — С. 150.


Давно помічено, що одні і ті самі 39 дієслів із закінченням -ть (К) або -ть (П) могли писатись у СМП скорочено з надрядковою Т і по-різному розшифровані в К і П.

У тексті К багато слів пишуться з суфіксом -ьск-, а у П в цих же словах буква Ь пропущена (П: Кїевскый, Готскїя, Угорскыи та ін.). Схоже, що суфікс -ьск- був нормою для рукопису (див. КП: «междю Угорьскими»), але у виділених словах писався скорочено, і букви В, Т, Р та інші стояли над рядком. У протографі (і у тексті К) ці букви були внесені в рядок із супроводжуючими Ъ і Ь і правильно переданий суфікс -ьск- та інші орфографічні норми. Інакше вирішує проблему редактор П, який, повторно звернувшись до СМП, переглядає рішення попередників і відмовляється від Ъ і Ь при внесенні приголосних в рядок і в інших словах (П: шестокрилци, Святславъ, Святславлича (двічі), Салтаны, бес, утрпЂ і т. д.). Винятками можуть бути лише пЂсь, бысь, де слова не відновлені, але проставлено Ь.

Інше ставлення до ярчика. О. В. Творогов помітив, що у виданні Воскресенського літопису наприкінці XVIII ст. ярчик, як правило, переданий буквами Ъ і Ь 20. Це ж явище може спостерігатись і у тексті П (изъострены, тьмою, чръленыя, орьтьмами, Инъгварь, мъглами; або: ТьмутороканЂ, сильными, Тьмутороканя, крильца, Васильковъ, седьмомъ, нельзЂ, мьглами, только та ін.). Редактор П був послідовним, проставивши замість ярчика необхідну за змістом букву Ъ або Ь (у різночитанні Ъ — Ь проявилось змішання Ъ — Ь). У протографі ж (і у тексті К) ярчик був залишений поза увагою (К: изострени, тмою, чрленыя, орьтмами, Ингварь та ін.).

Відносно розходжень В — ВЛ, то в кожному окремому випадку тут могла бути втрачена надрядкова буква Л. У прикметниках і займенниках вживалось виносне закінчення -го, що передавалось надрядковим знаком після «омеги». У тексті К, що виходить з протографа, це закінчення було прочитане як -ого, а в П — -аго. Не був розшифрований цей знак у слові «его» (КП: «е гоголемъ»).

Багато суперечок викликає і проблема болгаризованих написань у текстах К і П. Л. П. Жуковська заперечує «інослов'янський вплив на орфографію» СМП і підкреслює прагнення писця до архаїзації (с. 103). Мабуть, для Хутинського прологу характерний саме такий підхід до орфографічного оформлення рукопису (див. «кръсоунь», «влъга»), бо в Московії південнослов'янський вплив ослаб уже в XV ст. і почалося повернення до колишньої манери письма. Але в Україні цей вплив був помітний і у XVI, і навіть у XVII ст. Ось найхарактерніше написання із учительних євангелій XVI ст. : «всЂм срдцемъ чти внимая», «слово плъзы дховны исплънено»; «истлъкованіє» і поряд: «истлкованіє»; «предмлъва» і «предмолъва»; «стлпъ съвершенных»


20 Творогов О. В. К вопросу о датировке Мусин-Пушкинского сборника со «Словом о полку Игореве» — С. 143. і далі: «симеона стлъпника». А ось із учительного євангелія 1645 р.: «от свЂта в темныя врътепь» 21.


В українських текстах XVI ст. є всі орфографічні особливості, які проявляються і у тексті «Слова», зокрема буквосполучення -ръ-, -лъ- і наявність складоутворюючих Р і Л, дієслівні закінчення -ть і -тъ, виносні букви в середині і наприкінці слів; писці схильні до вживання йотованих, з'являються слова з просвітленими -ол- і -ор-, скорочення прикінцевого -й у прикметниках, що передається ярчиком або кендемою у значенні -й.

Слова із складоутворюючим Р — чрленыя (К), мркнеть, утрпЂ, (П) — Л. П. Жуковська вважає «простими описками писця СМП» (с. 107). Але в цьому випадку слід вважати такими самими помилками і слова у передачі М. М. Карамзіна: із списку «Слова» — Святоплкъ; із «Синагрипа» — мужескъ плъ (нижче: мужескъ полъ), дЂвическъ плъ; із «Деяния» — плки поставити 22. Отож, ці «описки» могли бути в СМП нормою. Але про зовнішній вигляд слів можна лише здогадуватись. М. В. Щепкіна, наприклад, розглянувши 45 слів, у яких відбувається зміна -ор-, -ол- (К) на -ръ-, -лъ- (П), гадала, що тут Р і Л стояли над рядком 23. Л. В. Милов висловив припущення, що у словах полкъ (плъкъ) буква Л могла бути виносною і стояти над глухим повного звучання (пълкъ), але також могло бути і написання з ярчиком: плsки 24. На нашу думку, найбільш прийнятна форма написання із скороченнями, але без виносу над рядок: истлкованіє, стлпъ, Святоплкъ, плки та ін. Ця форма і дала різні орфографічні вирішення, які зустрічаються в текстах К і П: плку - пълку — плъку — полку.

У «Слові» нараховується 28 випадків вживання закінчення -ыя у множині прикметників (храбрый, Половецкыя та ін.), яким протистоять 16 прикметників із закінченням -ыи, -іи. Ми вважаємо, що деякі закінчення -ыя (-ія) слід віднести на рахунок перших дослідників СМП. З 50-х років XVIII ст. існувало штучне правило про вживання закінчень -ые, -ие (чол. р.), -ыя (жін. р.), -ая (середи, р.), що виходить із практики Петербурзької академічної друкарні 25.


21 Опис рукописів народного дому з колекції Ант. Петрушевича. Зладив д-р Іляріон Свенціцкий. - Львів, 1906. — Ч. І. — С. 2, 6; 1911. — Ч. II. — С. 4; 1911. — Ч. III. — С. 8, 16, 24, 28.

22 Карамзин Н. М. История Государства Российского. — СПб., 1818. — Т. III. — Прим. 268, 272.

23 Щепкина М. В. К вопросу о правописании рукописи «Слова о полку Игореве» // ТОДРЛ. — М.; Л., 1957. — Т. XIII. — С. 100.

24 Милов Л. В. О «Слове о полку Игореве» (Палеография и археография, чтение «русичи»)// История СССР. — 1983. — № 5. — С. 93.

25 Черных П. Я. Историческая грамматика русского языка. — М., 1962. — С. 210.


І все ж говорити про довільну заміну закінчень -ыи на -ыя ми не можемо. Йдеться лише про орфографічне наповнення існуючої в рукопису форми типу храбры, Половецкы. Окремі такі форми збереглися у тексті П: «То было въ ты рати и въ ты плъкы» (с. 17), «красны дЂвице» (с. 44). Але: «подъ тыи мечи» (с. 32), «Тій бо бес щитовъ» (с. 27). Написання типу тыи — тій свідчать про те, що звуки (Ы) і (И) у вимові зливаються, а кінцева буква Ы писалась під впливом орфографії коротких прикметників. Можливий і інший варіант: після закінчення -ы в СМП міг стояти ярчик або кендема, що передавали кінцеве И. І вже перші видавці замість ярчика або кендеми поставили закінчення -я. У рукописній «Кройнике» Стрийковського (XVI ст.) знаходимо: «погани которыs теж споловцЂ едного народу были» 26. Б. Ларін відносить форму «копія харалужныя» (замість середа, р. — харалужная») лише на рахунок перших видавців 27.


26 ЦНБ НАН України, від. рук., ф. VIII, 106 (Лаз. 48), арк. 168 зв.

27 Ларин Б. А. Лекции по истории русского литературного языка (X- середина XVIII в.). — М., 1975. — С. 160.


Так само неможливе і закінчення середнього роду множини для прикметника жін. р. — на живая струны (замість «живыи»).

Таким чином, у порівнянні К і П проступають як основні орфографічні риси СМП, так і впорядкування правопису, зроблене в основному ще в протографі К і П і згодом доповнене при підготовці першого видання «Слова»:

• прийменники у більшості випадків писались разом зі смисловим словом і без букви Ъ (міг бути ярчик); видавці уніфікували написання прийменників згідно з правописом XVIII ст. — окремо від слова і з буквою Ъ;

• закінчення дієслів теперішнього часу були в СМП у двох формах: -ть і -ть; окрім того, були написання із надрядковою Т; у протографі (і тексті К) вони були прочитані -ть; редактор тексту П при повторному звертанні до тексту СМП вибрав варіант закінчення -ть;

• у СМП було немало виносних букв у середині слів; у протографі (і К) вони були внесені в рядок із супроводжуючими (за змістом) Ъ і Ь, а в П — без них;

• вживався ярчик на означення пропущених букв Ъ і Ь у середині слів; у протографі (і К) він не був взятий до уваги, а редактор тексту П вставив замість ярчика букви Ъ і Ь;

• закінчення прикметників і займенників -го передавалось в СМП надрядковим знаком, схожим на обернутий апостроф; у протографі (і К) це закінчення прочитане як -ого, а в П ближче до норм XVIII ст. — -аго;

• у СМП були написання з -ор-, -ол- і -ръ-, -лъ-; окрім того, в окремих випадках букви Р і Л були надрядковими, або з ярчиком, або складоутворюючими. Ці скорочення були заповнені по-різному: у протографі (і К) вони були просвітлені (-ор-, -ол-), а редактор П віддав тут перевагу -ръ-, -лъ-;

• у СМП окремі прикметники втратили прикінцевий И (або ярчик) і писались за типом коротких прикметників (храбры, Половецкы, ты красны); ще у протографі К і П ці слова були доповнені за правилами XVIII ст. закінченням -я.

Зазначаючи, що копія К — ідентична протографу К і П, ми не виключаємо, що у протографі могли бути деякі скорочення з СМП — написання під титлою (як у К — «гне» замість «господине»); прийменників разом зі смисловими словами (К: стугою, отнихь), надрядкові в середині і наприкінці слів та ін. Всі ці особливості зустрічаються і в скоропису XVIII ст.

Привертають увагу протилежні написання букв Ъ і Ь в Катерининській копії і у першому виданні (К: соколовъ — П: соколовь). Л. В. Милов висловив з цього приводу думку про «альтернативні роздуми» видавців у К і П внаслідок упорядкування правопису 28. Але ця гадка нічим не підкріплюється. І якщо врахувати всі ті випадки, коли Ъ і Ь з'явились внаслідок внесення букв у рядок, то залишиться ще 54 слова, у яких спостерігається періодична заміна Ъ (К) — Ь (П) і Ь (К) — Ъ (П).

Текст Катерининської копії «Слова» займає у паперах імператриці аркуші 27-34, списані з обох боків, і арк. 35, на якому лише 5 заключних рядків. Ми застосували саме ці позначення у порівнянні зі сторінками першодруку. Ось як розподіляються зміни Ъ і Ь у текстах К і П:

аркуші 27-28 зв. (с. 1-12): Ъ (К) — Ь (П) — 17 слів, окрім: имъ, яругамъ, мъгла (П); у К — Ь;

аркуші 29-30 зв. (С. 12-22): Ь (К) — Ъ (П) — 14 слів, окрім Святоплъкь, человЂкомь (П); в К — Ђ;

аркуш 31-31 зв. (с. 22-27): Ъ (К) — Ь (П) — 10 слів;

аркуші 32-35 (с. 27-46): Ь (К) — Ъ(П) - 13 слів.

В усіх 54 словах, де зафіксовані букви Ђ і Ь в періодичних замінах, за змістом і за формою повинна стояти буква Ђ (соколовъ, Велесовъ, Святоплъкъ, человЂкомъ та ін.), яка і підтверджується то в К, то в П. Звернімо увагу, що писець К правильно передав букву Ъ на арк. 27-28 зв., 31-31 зв., а писець П — на арк. 29-30 зв., 32-34; на арк. 35 різночитань цього типу немає. Отже, справа не в «альтернативних роздумах» видавців, як вважає Л. В. Милов, а в особливостях протографа, який переписували по-різному в К і П.


28 Милов Л. В. О «Слове о полку Игореве». — С. 88-89.


Можливості палеографічного аналізу для нас тут дуже обмежені. Протограф не зберігся, немає і рукописного тексту П, підготовленого до друку. Отже, ключем до проблеми може бути лише рукописний текст К. Ретельне вивчення графем К приводить до висновку, що палеографічні аналоги їм знаходимо лише в київських скорописних документах другої половини XVIII ст. Така перш за все києво-софіївська копія Донесення Синоду Арсенія Мацієвича (1697-1772), митрополита Ростовського. Про українське походження копії 1763 р. свідчить написання И замість Ы (вери, доходи, доми, бивших, иних, нужнихь, ответи, которихь та ін.), Ы замість И (мыр), тверде Р (монастырь), специфічне накреслення букви І (божіимь, воины, епископіи) та ін. У Донесенні і тексті К близькі накреслення букв Б, Д, И, К, Л, Т, Ш, Ђ, Ь та ін. 29. Близький до них і скоропис ділових документів, зокрема розписка якогось Петра Назаренка, дана братові Прокопу (1788 р.) 30. Того самого типу і почерк писця О. І. Мусіна-Пушкіна, як свідчить знайдений нами лист, підписаний графом 17 лютого 1798 року 31. Почерком цього самого писця написаний і текст К та інші матеріали по «Слову» в паперах канцелярії Катерини II. Таким чином, текст К переписаний київським скорописом XVIII ст. І тут немає нічого дивного: Мусін-Пушкін підтримував дружні контакти з київським губернатором (про що свідчить згаданий вище лист) і міг мати писарів з України.



29 ЦНБ АН України, від. рук. II, 2577, арк. 2-4.

30 ЦДІА України, ф. 262, од. збер. 200, арк. 12.

31 ЦНБ АН України, від. рук. III, 9347, арк. 1.


Ми не знаємо, як укладався текст П, але відомо, що останнім переглядав його О. І. Мусін-Пушкін, який вніс певні правки, які викликали заперечення і протест М. М. Бантиша-Каменського і О. Ф. Малиновського. Так чи інакше, але протограф був ще раз звірений з СМП і пройшов крізь призму сприймання О. І. Мусіна-Пушкіна, який орієнтувався, звичайно ж, на московський скоропис. Цей факт може пояснити деякі розбіжності між К і П, бо відмінності між київським і московським скорописами були ще значні і в XVIII ст.

Однак альтернативне сприйняття протографа, періодична заміна Ъ і Ь залишаються загадкою. І розв'язання цієї проблеми слід шукати у самому протографі.

Перш за все треба вивчити графеми букви Ъ у київському і московському скорописах XVIII ст., бо періодична заміна проявляється саме в цій букві. У київському і московському скорописах було кілька накреслень букви Ъ Деякі з них збігалися з графемами букви Ь то в одному, то в іншому скорописах. Ці міркування приводять до висновку, що три аркуші 1, 2, 5, у яких писець К впізнав графему Ъ, були написані в протографі київським скорописом (у паперах Катерини II арк. 27-28 зв., 31 — 31 зв.); решта п'ять аркушів з початком шостого (29 — 30 зв., 32-35) були написані московським скорописом; і в них редактор П теж впізнав і правильно передав графему Ъ . Це аркуші 3, 4, 6, 7, 8, 9. Отже, рукопис СМП був розшифрований двома писарями, з яких один орієнтувався на київський скоропис, а другий — на московський скоропис. Це і привело до різнонаписань Ъ — Ь у текстах К і П.

Особливістю протографа можна пояснити і більшість різночитань -ча (К) — -чя (П). Справа в тому, що наприкінці XVIII ст. букву Я у московському скоропису писали одним круговим розчерком пера. При швидкому письмі кути щезали, і буква Я ставала схожа на А. Писарі виходили з становища, приставляючи спереду своєрідний «язичок». Та часто про нього забували, і буква Я читалась як А. Такий, наприклад, автограф О. Ф. Малиновського, у якого можна прочитати «Игора», «своа», «живаа» замість «Игоря», «своя», «живая» 32. Ось чому писець К, переписуючи протограф, у 15 словах поставив -ча-, написав також «радяше» замість «рядяше». Винятком у К є два слова з -чя-(у П: -ча-): Святъславличя, Полочяномъ.

Таким чином, у прочитаннях, що виходять із СМП і протографа-розшифровки, проступають певні принципи, якими керувались видавці, упорядковуючи правопис першодруку «Слова». Розкриваючи різні скорочення в СМП, вони не вносили виправлень у текст, хоч і в К, і в П форми СМП одержували іноді різне орфографічне наповнення. Цілком очевидно, що О. І. Мусін-Пушкін, М. М. Бантиш-Каменський, О. Ф. Малиновський дотримувались різних способів передачі тексту. Якраз ці розходження між К і П, іншими фрагментами «Слова» є основним матеріалом для встановлення орфографічних характеристик СМП, як рукопису XVI ст. 33. Проте не виключено, що СМП міг бути переписаний і пізніше із збереженням орфографії XVI ст. Тому, щоб уникнути помилки, треба відтворити, окрім орфографії, і накреслення графем, інколи різних для однієї і тієї ж букви.


32 Див. Дмитриев Л. А. История первого издания «Слова о полку Игореве».- С. 193 — 195.

33 Таке датування СМП запропонував у 1866 р. М. С. Тихонравов і науково обґрунтував О. В. Творогов у статті «К вопросу о датировке Мусин-Пушкинского сборника со «Словом о полку Игореве»// ТОДРЛ. — Л., 1976. — Т. 31. — С. 163.


Палеографічні риси СМП проявляються перш за все в графічних помилках перших дослідників та інтерпретаторів «Слова» ще у XVIII ст., що зобов'язує нас старанно вивчити сліди використання рукопису. При цьому треба врахувати, що, як встановив Д. С. Лихачов, тексти К і П мають спільний протограф, але П був звірений з ориґіналом при підготовці тексту до друку. Тому розходження і помилки у К і П можна умовно поділити на такі групи:

• помилки СМП, які могли бути в рукопису до початку робота О. І. Мусіна-Пушкіна та інших над ним;

• помилки перших дослідників, що виникли внаслідок неправильного прочитання СМП, відобразились у протографі-розшифровці і перейшли звідти в тексти К і П;

• помилки, які виникли внаслідок варіативної передачі в К і П накреслень протографа;

• помилки П, які виникли під час повторного звернення до СМП, під час підготовки тексту до друку;

• помилки в перекладах К, Т, М, П, що виникли внаслідок прямого звернення їх авторів до СМП чи протографа-розшифровки.

Палеографічну цінність мають ті помилки, які виходять із сприйняття СМП прямо чи через посередництво протографа. Деякі з них вказують на способи написання слів, зокрема вживання скорочень з надрядковими буквами в середині і наприкінці слів, ярчиків замість Ђ, Ь, И, Й, кендем замість И, Й, вживання титлів тощо: тоже, Ярославь, е гоголемь (К і П); Святьславича, пякъ, ПлЂньска (К); Святславъ, Ростислави (П). Немало помилок пояснюється неправильним прочитанням графем СМП: который, подобію, Всеволожь, повелЂя, вступилъ, съ нимъ, одЂвахъте, времены та ін. (К і П); Косожьскыми, опуташа, Шоломянемъ, Ярославнымъ, на морЂ, Святьславличь, Всеволоде, Игоревичь (К); Ярослову, свистъ звЂринъ въ стазби, Рускый, горнастаемъ, Святъславлича, ВсеволодЂ (П).

До найдавніших помилок слід, мабуть, віднести ті, що виникли внаслідок пропуску виносних букв (Ярославь, Ростиславя) або неуваги до надрядкових знаків (тоже, с гоголемъ). Це дає можливість відновити окремі незрозумілі місця у пам'ятці. Ми вважаємо, що у словах «ратаєві кикахуть» (с. 17), «рано кычеть» (с. 37) однаково пропущена (не вставлена в рядок) буква Л. Необхідно: «кликахуть», «клычеть». У цьому переконує аналогічне місце в «Задонщині»: «ни ратаи, ни пастуси в полЂ не кличют» 34. У фразі «Нъ нечестно одолеете, нечестно бо кровь поганую проліясте» (с. 26) неправильно внесена в рядок буква «с». Потрібно: несчетно. І тоді фраза набуває змісту 35.


34 «Слово о полку Игореве» и памятники Куликовского цикла// К вопросу о времени написания «Слова». — М.; Л., 1966. — С. 538.

35 Яценко Б. И. 1) Северские князья в «Слове о полку Игореве»// РЛ. — 1981. — № 3; 2) О некоторых особенностях рукописи «Слова о полку Игореве».-ТОДРЛ. — СПб., 1992. -Т.45. — С. 351-363.



Цікава помилка допущена у фразі «и въ морЂ погрузиста» (с. 25). Автор говорить про половців, що розбіглись по Руській землі, вбиваючи і грабуючи, «и въ мор Ђ погрузиста», тобто Кончак і Гзак погрузили (занурили) їх (руських людей) в мор (погибель, смерть). Тут «Руська земля» виступає і як географічна назва, і у значенні збірному, що означає людей; в цьому випадку узгоджується з іншими словами у множині. У цій грі слів — «въ мор Ђ» і «въ морЂ» — виникає також і образ бездонного моря людських сліз і страждань.

Неправильний поділ на слова і у фразі «воззни стрикусы» (с. 35). Спроби пояснити «стрикусы» у XVIII — XX століттях не були переконливими. Ми запропонували читати — «воззнис трикусы» (кус — зуб, зубець), тобто Всеслав возніс, підняв тризуб — символ влади Рюриковичів, великих князів, і ворота Новгорода відкрилися самі 36. Щоб забезпечити саме такий ефект, автор «Слова» міняє хронологічний порядок подій: у нього Всеслав став великим київським князем і потім займає Новгород, хоч насправді було навпаки. Помилки з поділом на слова могли виникнути ще під час переписки з уставу чи півуставу.

Необхідність відтворити накреслення графем була усвідомлена ще наприкінці XIX от. І. І. Козловський зазначив, що помилки у витлумаченні окремих накреслень дають можливість не лише встановити характер письма, а й час створення рукопису, запропонувати науково обґрунтовані кон'єктури 37. Фактично І. І. Козловський виклав основи нової науки, яку ми в 1986 р. запропонували назвати палеографічною трасологією 38. Переписуючи та інтерпретуючи рукописи, дослідники чи писці залишають сліди використання рукописів - помилки, своє бачення і прочитання, які і є джерелом для палеографічної трасології. За цими слідами і реконструюються графеми втрачених рукописів.

М. В. Щепкіна писала, що розкрити неясні місця тексту можна, відновивши правопис рукопису, його накреслення; лише так можна вирішити, «які прийоми виправлень закономірні і допустимі у тексті «Слова» 39.

Видавці зі всією відповідальністю підійшли до передачі кожної графеми рукопису, окрім тих випадків упорядкування правопису, про які йшлося вище. Про це свідчить той факт, що в К і П залишено окремі неправильні варіанти прочитань, хоч за змістом їх можна було виправити: времены замість «бремены»; буй туру ВсеволодЂ замість «буй туру Всеволоду» та ін.


36 Марсове поле. - К., 1988. — Кн. І. — С. 64. Тут опублікований ритмічний переклад «Слова о полку Ігоревім» Б. Яценка.

37 Козловский И. И. Палеографические особенности...- С. 6 — 7.

38 Яценко Б. Словознавча конференція в Ленінграді// Радянське літературознавство. — 1986. - № 3. — С. 80.

39 Щепкина М. В. Рукопись «Слова о полку Игореве»// Слово о полку Иго-реве. — Л., 1952. — С. 290.

* Переклади К, Т, М цитуються за книгою Л. О. Дмитрієва «История первого издания «Слова о полку Игореве».


Інакше у перекладах *. Тут інтерпретатори намагалися осмислити прочитане, передати зміст. І оскільки переклад інколи далеко відходив від ориґіналу, то це і було свідченням, що окремі графеми були прочитані неправильно: «осталась победа» замість «встала обида», «утоптав плоскость» замість «У ПлЂньска на болони», «Они не говорят» замість «Нъ рекосте», «яко тигри» замість «аки тури» — все це у перекладі К; «воды купить» замість «воды испить» — у перекладі Т; «мучить людей в пламенной росе» замість «смагу людемъ мычучи въ пламянЂ розЂ» — у перекладі М та ін. Пари слів — осталась — встала, победа-обида, не-нъ, тигри-тури, купить-испить, росе- розЂ та інші — дають певне уявлення про те, як були прочитані окремі графеми ориґіналу: В як О; О (ОМЕГА) як ПО; Е як И (Ђ); Т як ТИ; У як Г; ИС як КУ; 3 як С та ін.

Питання про відтворення графем СМП складне, але перспективне. Візьмемо для прикладу проголошення слави князям у текстах К і П: «Слава Игорю Свягъславличь, буй туру Всеволоде, Владимиру Игоревичь» (К); «Слава Игорю Святьславли-ча, буй туру ВсеволодЂ, Владимиру Игоревичу» (П). У всіх іменах - давальний відмінок, необхідне закінчення -у. Але натомість у К: Свягъславличь, Всеволоде, Игоревичь; у П: Святъславича, ВсеволодЂ, Игоревичу. Лише останнє слово із шести однотипних написане правильно; у двох словах тексту П з'явились інші закінчення. Без сумніву, видавці бачили тут граматичні невідповідності, але залишили ті накреслення, які, як їм здавалось, були в тексті. Саме такі помилки дають можливість відтворити графеми Мусін-Пушкінського рукопису «Слова».

Почнемо з помилки, яка була виправлена: Игоревичь (К) — Игоревичу (П). Необхідно знайти, у якій графіці накреслення букви У нагадує або навіть збігається з написанням Ь (м'якого знака). Пильне палеографічне вивчення різних півуставних і скорописних (віленського, київського і московського скорописів) пам'яток переконує в тому, що така графема є у віленському і київському скорописах XV — XVII століть. В. М. Перетц у свій час відмітив цю особливість київського скоропису: «загальний кучерявий вид письма, Ж, у з недописаною лівою верхньою частиною, нарешті, Б типово українського малюнка, що остаточно одержує своє завершення уже до середини XVII ст.» 40.


40 Перетц В. Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI — XVII веков. — Л., 1928. — С. 111.


У проголошенні слави князям буква У була прочитана як Ь, Е, А, Ђ; як О у слові «подобію» (замість «по дубію»); нарешті в СМП могли вживатись і бути правильно прочитаними інші графеми букви У (можливо у і y). Така багатоваріантність графем букви У спостерігається лише у київському скоропису третього періоду (за визначенням І. Каманіна), що охоплює другу половину XVI ст. до середини XVII ст. 41. Орфографічні риси СМП теж вільно вкладаються в цей період.

З цього погляду можна пояснити і різнонаписання Е (К) -

Ђ (П): писець К майже всюди пише стрелы, а в П — стрЂ лы. Є. В. Барсов звернув увагу на те, що у XVI ст. часто вживалась графема букви Ђ, схожа на «м'який знак» з високою мачтою 42. Таке ж накреслення букви Ђ зустрічається і в XVII ст. у полтавських актових книгах 43. І в СМП могла бути така ж графема 44. Мабуть, при першому прочитанні СМП було вирішено, що це найдавніша орфографічна особливість XII — XIII століть і треба писати стрелы. Ця форма і була зафіксована у протографі-розшифровці, а згодом і у тексті К. Укладач П, звіривши розшифровку з ориґіналом, зрозумів, що це найновіша графічна особливість, і правильно передав написання — стрЂлы.

Цікаві помилки «который дотечаше» (КП) замість «которыи», а також «земли Рускый» замість «Рускыи». Тут написана буква Й замість спеціальної графеми, що позначає українську І. Зображення цієї букви у XVII ст. було близьке до накреслення букви Й: наприклад у фразах (у дужках показані виносні літери): «в Костелы лати(н)скїи.», образы чудотво(р)ныи.», «тым которїи.», «пророки свои.» 45. Інколи закінчення -ї передавалось літерою -е»: «церкви золотове(р)хое кие(в)ское» 46.



41 Каманин И. Главные моменты в истории развития южнорусского письма в XV — XVIII вв. // Палеографический изборник. — К., 1899. — Вып. I. — С. 7.

42 Барсов Е. В. Слово о полку Игореве как художественный памятник Киевской дружинной Руси. - М., 1885. — Ч. II. — С. 125-126.

43 Панашенко В. В. Палеографія українського скоропису другої половини XVII ст. — К., 1974. — С. 60, 63.

44 На одному із примірників першого видання «Слова» під шифром Гр. 5254 зроблений напис: «Арх. сп. -Ь -Ь» (див. Дмитриев Л. А. История первого издания «Слова о полку Игореве». — С. 54).

45 ЦНБ АН України, від. рук., ДА/Леб. 309, арк. 733. 46 Там само. — ДА/216, 1632 р.

47 Див. Слинько І. І. Історичний синтаксис української мови. — К., 1973. — С. 41.


У «Слові» фіксується лише один такий випадок: «Которое бо бЂше насилїе...» (с. 35). У іншому місці закінчення -ої прочитане як

-ой: «изъ земли Половецкой» (с. 39). Таку ж описку знаходимо у Пирятинських міських книгах XVII ст., виданих у 1908 р., — йхав замість «й.хав» (їхав) 47.

Ми проаналізували всі різночитання і різнонаписання із текстів К і П, виписок І. П. Єлагіна, О. Ф. Малиновського, М. М. Карамзіна. Вони мають палеографічну цінність і одержують пояснення на матеріалі київського скоропису XVI — XVII століть. Основними, окрім описаних, є такі графічні розходження (першим названо варіант П): ь — Ђ, с — з, н — м, ъ — ь, ь — ъ, о - ъ, от — о, щ — ш, вл — в, а — о, ю — у, ж — д, и — е, в — с, п — б, а — и, е - ы, ь — ы, д — б, б — д, в — б, ъ — и та ін. Нами були відтворені графеми СМП, багато випадкових лігатур (таблиця додається). Найбільше накреслень у букв Б, В, Д, Е, И, У, Ы, Ђ. На основі реконструйованого графічного алфавіту рукопису були розшифровані деякі «темні місця» у тексті «Слова о полку Ігоревім». Зупинимося на двох із них.

У фразі «свисть звЂринъ въ стазби» (с. 9) зіпсованим вважалось лише «въ стазби», для якого шукали рішення, пропонувались кон'єктури. Але текстологічний і палеографічний аналіз переконує в тому, що ключовим є слово «свисть». У ньому допущена та ж помилка, що й у слові «времены» (замість «бремены») — Б прочитана як В. Тобто у рукопису вжитий сигматичний аорист сбисть. Далі: треба читати «звЂрину» (буква У прочитана як Ђ). Кінець фрази зрозумілий: въ стады замість «въ стазби»; тут Д прочитана як 3, а Ы — як БІ. Схожі накреслення є в київському скоропису. Кон'єктура відповідає всім граматичним і графічним нормам: «нощь стонущи ему грозою птичь убуди, сбисть звЂрину въ стады; дивъ кличеть връху древа...» Обидва дієслова першої фрази «убуди», «сбисть» відносяться до слова «нощь».

Ще менше виправлень потребує фраза «Съ тоя же Каялы Святоплъкь повелЂя отца своего...» (с. 16). М. М. Карамзін читав «по сЂчЂ я...», тобто після битви забрав...48. Отже, буква В була прочитана як С, якщо порівнювати з варіантом тексту П. Наступний склад прочитаний як ЛЂ (перше видання) або ЧЂ (Карамзін), тобто графема СМП нагадувала і Л і Ч. Такою могла бути у київському скоропису XVII ст. лігатура СТ. Тут треба читати: по вЂстЂ я.., тобто одержавши вість про смерть свого батька Ізяслава Ярославича, що загинув у битві на Нежатиній ниві 3 жовтня 1078 р., Святополк забрав його тіло з поля бою і поховав у храмі Софії Київської. Вислів «по вЂстЂ» зустрічається у пам'ятках XVII ст.: «Казимер перши(й) року 1041 по вЂстю знаукъ приехалъ...» 49.


48 Карамзин Н. М. История Государства Российского. — Т. III. — Прим. 268.

49 ЦНБ НАН України, ф. VIII, 107 м(57), арк. 4.


Підведемо підсумки. Пошуки аналога СМП — завдання комплексне і ускладнюється воно тим, що у текстах «Слова», які дійшли до нашого часу, відобразились як орфографічні характеристики рукопису, так і сліди редакційної роботи видавців XVIII ст., які своїм упорядкуванням правопису дещо змінили характер рукопису. Тому цілком очевидно, що запропонований Л. П. Жуковською метод прямого порівняння орфографії першого видан ня «Слова» з орфографією довільно вибраного рукопису XV ст. не виправдовує себе. Як показав у своєму дослідженні Д. С. Лихачов, тексти «Слова» містять різні орфографічні нашарування, в тому числі і з XVIII ст., і можуть бути лише матеріалом для реконструкції рукопису 50. Розроблена ним схема зв'язку між текстами К і П, їх протографом-розшифровкою і самим СМП, будучи взята в основу даного дослідження, дозволила розмежувати редакційні нашарування і основні орфографічні характеристики СМП, класифікувати графічні помилки видавців як в ориґінальних текстах «Слова», так і у перекладах XVIII ст. Порівняння цих графічних помилок з накресленнями реальних рукописів XV — XVII століть дозволило відтворити графеми СМП, які, без сумніву, відносяться до київського скоропису другої половини XVI ст. — першої половини XVII ст., а також розшифрувати деякі «темні місця» у києво-руському тексті «Слова о полку Ігоревім».



50 Лихачев Д. С. История подготовки к печати текста «Слова о полку Игореве». — С. 88.













ПРО ЩУКІНСЬКИЙ СПИСОК «СЛОВА О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»


У 20-х роках М. Н. Сперанський, завідуючий відділом рукописів Московського Державного Історичного музею, звернув увагу на список «Слова» у зібранні П. І. Щукіна під № 1075 (далі: ЩС 1), але, задовольнившись побіжним оглядом, зробив висновок, що це підробка початку XIX ст. 2. Відтоді майже ніхто не цікавився тим списком. Лише в 1985 р. Н. К. Гаврюшин опублікував його, давши детальний опис, де, зокрема, зазначив, що рукопис «не залишає враження свідомої підробки» 3.


1 ГИМ России, собр. Щукина, № 1075.

2 Сперанский М. Н. Русские подделки рукописей в начале XIX века (Бардин и Сулакадзев) // Проблемы источниковедения. V. — М., 1956. — С. 79.

3 Гаврюшин Н. К. Щукинская рукопись «Слова о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве» и его время. — М., 1985. — С. 393. Далі посилання в тексті.


І далі: «Над заголовком є скромна заставка так званого «балканського» стилю, яка часто зустрічається в рукописах кінця XV — першої половини XVI ст. ... Текст писаний прямим, впевненим, але нерівним швидким півуставом (який іноді помилково називають скорописом), що на останніх аркушах виявляє нахил праворуч, який свідчить про прискорення роботи писця... Якби не рідке використання виносних (як правило, наприкінці рядка) і майже повна відсутність скорочень під титлами..., зовнішні риси тексту можна було б вважати дуже характерними для рукописів першої половини XVI ст.» (с. 394).

Дослідник зазначив характерну для того часу орфографію: «на початку слова переважно ставляться «оу», йотоване «а», у вжитку «Ђ» та «е» помітний різнобій, що також нерідко спостерігасться у наведений період. Зустрілися разові застосування лігатур «ти» й «ук», кендема у значенні «и» виносного» (с. 394 — 395). Були помічені й інші особливості письма XVI ст.

Такий початок був цікавим і перспективним, особливо порівняння ЩС з Катерининською копією (далі: К) і текстом першого видання «Слова» (далі: П). Але Н. К. Гаврюшин несподівано перейшов до опису обкладинки ЩС. Порівнявши його з обкладинкою «Молитвенника» теж із зібрання П. І. Щукіна під № 1072, прочитавши на них якісь господарські записи 1852 та 1853 років, дослідник вирішив, що й ЩС можна датувати другою чвертю XIX ст. (с. 396). Не виходячи за ці хронологічні рамки, Н. К. Гаврюшин намагався перевірити кілька версій походження рукопису. Спочатку було висловлене припущення, що «книжник-старообрядець, взявши друковане видання 1800 р., вирішив відповідно до своїх можливостей відтворити зовнішній вигляд тексту (графіка, правопис, заставка), яким він повинен був бути в «дониконівські» часи» (с. 396).

Мабуть, усвідомивши, що у нього мова йде все-таки про свідому підробку, «серйозну філологічну працю», яка була не під силу гаданому старообрядцю, Н. К. Гаврюшин відмовився від цієї думки, як і від ідеї компіляції двох джерел К та П, і відвів старообрядцю роль всього лиш старанного переписувача «іншого, невідомого нам рукопису «Слова» (с. 398).

Тут випадала ще одна можливість серйозно вивчити ЩС та його протограф, але вплив «обкладинки» виявився сильнішим. Порівнявши ЩС з К та П, врахувавши так звані «кон'єктури» (читання, які були запропоновані різними дослідниками після першого видання), Н. К. Гаврюшин прийшов до висновку, що протограф ЩС зроблено з Мусін-Пушкінського списку (далі: СМП), і, не обтяжуючи себе пошуками доказів, просто об'явив збіги ЩС окремо з К та П «вірогідними написаннями їхнього спільного архетипу», тобто СМП, а гадані «кон'єктури» — наслідком більш упевненого прочитання ориґіналу (с. 399).

Навряд чи можна погодитися з твердженням про впевненість писця, який не зміг прочитати багато фрагментів і скоротив їх. Так само непереконлива і теза про «спільний архетип». Тут проявилося статичне сприйняття текстів К та П як ніби даних самих по собі. Але такий підхід не діалектичний. Справа в тому, що збігам ЩС в К та П (104 та 116) відповідає стільки ж альтернативних написань в П та К. Разом з тим якщо «спільному архетипу» відповідають лише збіги, то яке ж походження альтернативних написань К та П, яке їх відношення до СМП? Більше того, ЩС не збігається з спільними написаннями КП у 85 випадках. Отож, прямі запозичення в ЩС, К та П із «спільного архетипу» повністю відпадають.Причини збігів та різночитань у К та П набагато складніші. Можна зрозуміти Л. В. Милова, який запропонував у свій час ідею «альтернативних роздумів» видавців «Слова», які нібито зафіксували в текстах К та П різні варіанти прочитань цілком свідомо. Хоч аналіз не підтвердив таких довільних змін, все ж у тому припущенні була своя логіка: мова йшла про дві різні інтерпретації, а не «спільний архетип» 4. Л. В. Милов і Н. К. Гаврюшин не врахували відкритих Д. С. Лихачовим текстологічних зв'язків між СМП, його розшифровкою (протографом К та П), а також копією К і текстом першодруку П. Якщо К прямо походить від протографа, то П, окрім того, був звірений з СМП перед друком 5. Ми встановили, що різночитання К та П виникли внаслідок різного сприйняття і графем розшифровки, і одних і тих самих форм СМП, які одержали в К та П різне орфографічне наповнення 6.

Таким чином, спостереження Н. К. Гаврюшина щодо датування ЩС XV — XVI століть переконливіші, аніж його остаточний висновок, що рукопис був виготовлений у XIX ст. Список міг бути дійсно переплетений у XIX ст., але матеріалом для дослідження повинен бути сам текст, а не палітурка. І все ж версія про залежність ЩС від СМП дає можливість не обмежуватися XIX ст., а повернутися до початків СМП. Це, мабуть, найголовніший підсумок дослідження П. К. Гаврюшина, який підвів наукову базу під проблему ЩС, але не розкрив її до кінця.

О. В. Творогов зайняв більш послідовну позицію, припускаючи, що особливості ЩС залежать від видань «Слова» в XIX ст., а не від давньоруського ориґіналу. І тут він висловив цікаву думку, яка може бути ключем до розуміння збігів ЩС з іншими текстами: видавці XIX ст. вносили поправки в текст «Слова», «виходячи зі своїх уявлень про норми давньоруської орфографії, і такі поправки часто збігалися з прочитаннями Е. К.» (тобто Катерининської копії. — Б. Я.); тому, мовляв, і в публікації М. О. Максимовича (1859 р.) ще до відкриття рукопису К (1864 р.) з'явилися десятки прочитань, ідентичних з текстом К. Більшість із них знаходимо і в ЩС 7.


4 Див. История СССР. - 1983. — № 5. — С. 94.

5 Лихачев Д. С. История подготовки к печати текста «Слова о полку Иго-реве» в конце XVIII в. // ТОДРЛ. — М.; Л., 1957. — Т. 13. — С. 66 — 89.

6 Яцеико Б. И. О некоторых особенностях рукописи «Слова о полку Игореве» // ТОДРЛ. — СПб., 1992. - Т. 45. — С. 351 — 363.

7 Творогов О. В. Щукинский список «Слова» // Энциклопедия «Слова о полку Игорем». — СПб., 1995. - Т.5. — С. 247 — 248.


Але якщо у трьох незалежних один від одного текстах виявляються однакові прочитання, то необхідно говорити вже не про уявлення видавців, а про те, що реально існуючі норми давньоруської орфографії, які добре знав М. О. Максимович, ще раніше відобразилися і в ЩС, і в К. Видавничі зразки XIX ст. були тут зайвими. З цього погляду треба оцінювати і загадку 31 лакуни в тексті ЩС. Були випущені не лише ті місця, які й зараз лишаються незрозумілими, а й багато з тих, що одержали задовільне тлумачення уже в першому виданні 1800 р. і наступних виданнях. Особливо примітним є те, що були випущені й окремі слова — «воя», «Олга», «орьтьмами», «босуви», «Хинова», «Деремела», «въ колоколы» 8. Мабуть, незрозумілих слів було для писця значно більше, і він випустив цілі фрагменти у пошуках логічних переходів. Таким чином, ЩС може виявитися одним із найбільш ранніх прочитань СМП або навіть ориґінальним списком. Науково обґрунтовані висновки можуть проявитися лише у порівнянні ЩС із реставрованим СМП.

Можна погодитися з Н. К. Гаврюшиним, що писець ЩС не був редактором тексту і нічого в ньому не змінював, «просто старанно копіював свій рукописний протограф» (с. 397). Все ж явні помилки і численні виправлення можуть свідчити, що він мав справу не з якоюсь розшифровкою, призначеною для переписки, і не з компіляцією К та П, а з ориґінальним текстом, причому досить складним для розуміння.

Але чи був це СМП? Окремі прочитання, спільні для ЩС та КП, можуть свідчити на користь їх спільного протографа, як на перший погляд. Закінчення прикметників -ыя (-ія) збігаються у всіх трьох текстах: чрълЂныя, поганыя (чотири випадки), красныя (двічі), половецкыя (п'ять випадків), кровавый (двічі), оварьскыя, хиновьскыя, литовьскыя, чръныя, храбрыя; але: храбріи, храбрый, половецкыи, городеньскіи, угорьскыи, желЂзный (також: желЂзны), рускыи, ляцкыи та ін. Можливо, в деяких словах закінчення -ыя було вже у ранніх списках, починаючи з XII ст. Але не виключено, що до закінчень коротких прикметників -ы (як, напр., красны дЂвице) дещо пізніше було додано -я. Так, у рукописній «Кройниці» Стрийковського (XVI ст.) знаходимо: «погани которыs теж споловцЂ едного народу были» 9; із учительного євангелія 1645 р. - «от свЂта вs темны врътепь» 10. Однакові і деякі помилкові написання: тоже (треба: тоs же), кикахуть (кликахуть), нечестно (несчетно), кычеть (клычеть).


8 Ироическая пЂснь о походЂ на половцовъ удЂльнаго князя Новагорода-СЂверскаго Игоря Святославича, писанная стариннымъ русскимъ языкомъ въ исходЂ XII столЂтія... — М., 1800. — С. 5, 6, 11, 23, 32, 36.

9 ЦНБ НАН України, від. рук., ф. VIII, 106 (Лаз. 48), арк. 168 зв.

10 Опис рукописів Народного дому з колекції Ант. Петрушевича. — Львів, 1911. — Ч. 3. — С. 28.


Але цілий ряд помилок в ЩС не збігаються з КП: нышняго (треба: нынЂшняго), паведе (наведе), лужецъ (луце жъ), славію (славы), назнаемЂ (незнаемЂ), далече (давечя), себре ней (сребренеи), значеній (злачеными), напорзи (поморы), понизите (понизить), вонзите (вонзить — нак. спосіб), номоея (на моея), въ лугу (къ лугу), слатымъ (златымъ).

Привертають увагу в ЩС 38 слів та виразів, які більше, ніж у КП, відповідають орфографічним нормам і змісту пам'ятки: бяшеть, который, орломъ, славы, Ярославль, Всеволод(ъ), (сЂяшеться, съ тугою, Даждь Божа, Свят(ъ)славъ, половецькую, съ нима, тьмою, съ слезами, стремена, Галичкыи, бремены, подклониша, по Рси, течеть, пріодЂша, трубять, внуци, славы, стелють, слышаше, горЂ, въ ПутивлЂ, лады, имъ, въсшумЂ, подвизошася, мьглами, его гоголемъ, пЂвши, Свят(ъ)славличю, Всеволоду, Игоревичю.

Звичайно, укладач ЩС міг прочитати СМП самостійно. Тоді в них повинні проявитися однакові орфографічні характеристики, які в СМП визначені нами досить повно:

• прийменники писалися разом зі смисловим словом;

• дієслівні закінчення були різні: -ть, -тъ і з виносною «т»;

• в СМП були слова на -ор-, -ол-, -ръ-, -лъ, а також із складоутворюючими «р», «л» типу плки;

• було немало виносних «в», «л», «н», «р», «с», «т» та ін.;

• широко вживався ярчик замість «ъ» та «ь» в середині і наприкінці слів або кендема замість закінчень «и» та «й»;

• закінчення прикметників та займенників у непрямих відмінках -го було передано надрядковим знаком;

• деякі прикметники, втративши кінцевий -и (ярчик або кендему), писалися за типом коротких прикметників.

Розглянемо, як ці особливості проявилися в ЩС та його протографі. Так, прийменники в протографі ЩС, як і в СМП, писалися разом зі смисловим словом. Це підтверджує помилкове написання «номоея» замість «на моея». В ЩС, як і в КП, прийменники написані окремо, але після деяких не проставлено «ъ»: «с ними», «в нихъ», «в Черниго※, «с вечера». Прийменник «от(ъ)» з виносною «т» вживаються вісім разів, «под(ъ)» з виносною «д» — двічі, а також «пред(ъ)». В одному випадку вжито прийменник, який відсутній в КП — «съ слезами». У двох фрагментах прийменники не збігаються: «въ ПутивлЂ», «въ лугу Донца» (ЩС) — «къ Путивл'Ь», «къ лугу Донца» (КП) 12.


11 Яценко Б. И. О некоторых особенностях рукописи «Слова о полку Игореве». — С. 351 — 363.

12 Текст К взято з публікації: Дмитриев Л. А. История первого издания «Слова о полку Игореве». - М.; Л., 1960. — С.318 — 325.


У ЩС із 20 дієслівних закінчень -ть 15 збігаються з КП; 4 — лише з П, 1 — лише з К (каютъ). Спільні -ть проявилися в 24 словах (в КП 28). Там, де в СМП могла бути виносна «т», в ЩС, як і в К, стоїть закінчення -ть (39 слів).

У СМП було 45 слів із складоутворюючими «р» або «л» типу плки. В К ці слова просвітлені -ор-, -ол-, а в П, як і в ЩС, болгаризовані -ръ-, -лъ-.

На відміну від П в ЩС, як і в К, зустрічаємо суфікси -ьск-(у П -ск-): готьскьш, Кіевьскьи, латиньскыми, угорьскыи, литовьскыя, ПолотьскЂ, кіевьскымъ. Схоже, що в СМП букви «т», «в», «н», «р» були виносними і вставлені в рядок з «ъ» або «ь» у К і без них у П. У протографі ЩС виносних могло і не бути. Про це можуть свідчити спільні написання К, П, ЩС — касожьскыми, тьмутороканьскый, городеньскыи, оварьскыя, хиновьскыя (але в усіх трьох списках: «литовскыми мечи»). Так же внесені в рядок букви і в інших словах К та ЩС: салътани, утръпЂ тощо, а в П: салтани, утрпЂ.

Ярчик СМП був замінений в П відповідно «ъ» та «ь»: изъострени, въступи, тьмою (двічі), чръленыя, Тьмутороканя, крильца, мьглами (двічі) та ін. Такі самі написання і в ЩС, хоч є й винятки: Олгово, Ингварь, шестокрилци, нелзЂ. В К ярчик залишено поза увагою.

Хоч у ЩС віддано перевагу закінченню прикметників -ого, як і в К, в усіх трьох списках знаходимо: от(ъ) стараго Владимера, ратнаго духа, кроваваго вина, другого Всеволода, до малаго Донца; але: поганого кощея.

Спостерігається також заміна «Ђ» — «е». У словах, де повинна бути «Ђ», стоїть «е» в К у 37 словах, а в П — у 12; в ЩС — теж у 12 словах. Що стосується «Ђ», то вона вживається: в П — у 39 словах; в ЩС — у 33 словах, а в К — лише в 13 словах. У ЩС витримана «Ђ» у всіх словах кореня стрЂл-.

Разом з тим у ЩС нараховується 23 слова, в яких стоїть «Ђі», а в КП — «е»: звЂнить, лЂбеди, брЂшуть, чрълЂныя, грЂмлеши, уЂдіе, срЂди, полЂгоша, дрЂво (двічі), плЂщучи, грЂци, половЂцкыя, издалЂча, рЂзанЂ, калЂными, господинЂ (тричі), трЂсну, ДнепрЂ, полЂтЂ, половЂцкомъ. У деяких словах ЩС вжито «е», але «Ђ» в КП: оседлани, залетело, выседе, одевах(ъ)те, кнеса. Цікаве спостереження З.С.Хомутецької, що в актових книгах кременецьких судів XVI ст. для позначення «е» вживались обидві «е» та «Ђ» 13. Але це явище виникло значно раніше. Так, в «Успенском сборнике XII — XIII вв.» немало таких взаємозамін 14: землямъ — зЂмлямъ (с. 570), презьрети — прЂзрети; престояти — прЂстояти; преяти - прЂяти (с. 660), прибЂже — прибеже (с. 661), приобрете — приобрЂте (с. 664), прЂити — преити, прЂклони — преклони (с. 671), прЂстолъ — престолъ (с. 673), прЂтьрпЂти — претьрпЂти, прЂчюдьнъ — пречюдьнъ (с. 674) та ін.


13 Хомутецька З.С. Палеографічні особливості актових книг кременецьких судів XVI ст. // Історичні джерела та їх використання. — К., 1964. — Вип. І. — С. 195 — 202.

14 Успенский сборник XII — XIII вв. — М., 1971.


Таким чином, у ЩС та СМП фактично проявились одні і ті самі орфографічні риси, але в ЩС вони передані в повній формі, а в СМП були гранично стиснуті з допомогою виносних, ярчиків, кендем, скорочень під титлами та ін. Якщо припустити, що писець ЩС працював по СМП, то необхідно пояснити, як йому вдалося провести величезну наукову роботу: відокремити прийменники від смислових слів (у П лишились стугою, вмоемь); віддати перевагу закінченню -ть у словах з виносною «т» і болгаризованим написанням у словах зі складоутворюючими «р» та «л»; відтворити суфікс -ьск, а також «ъ», «ь» при внесенні приголосних у рядок; замінити ярчик, кендему на глухі «ъ» та «ь», а також «и» та «й» у закінченнях слів тощо. Крім того, намагаючись реставрувати список «дониконівського» часу, він повинен був підібрати відповідну заставку, застосувати повною мірою орфографію XV — XVI століть, зокрема диграф «оу», йотоване «а» на початку слів, лігатури, кендеми й особливо різнобій у застосуванні «Ђ» та «е». Він повинен був уважніше прочитати окремі фрагменти, які лишаються загадкою і до нашого часу, засвоїти накреслення багатьох графем, як вони писалися в XVI ст., про що скажемо нижче. Таку роботу виконали (лише частково!) найбільш підготовлені археографи М. М. Бантиш-Каменський у 90-х роках XVIII ст. та М. О. Максимович у 50-х роках XIX ст., наближаючи текст до орфографії XII ст. Тому в публікації М. О. Максимовича немало збігів з текстом К. Усе це дає підстави для висновку, що зазначені орфографічні особливості ЩС були уже в його протографі, а не були відтворені писцем на основі СМП. Логічно припустити, що у ЩС та СМП був спільний протограф*.


* Надрядкові знаки гострого та тупого наголосу були проставлені писцем послідовно лише на початку ЩС; а це може свідчити, що він працював безпосередньо над давнім рукописом.

15 Яценко Б. И. О некоторых особенностях рукописи «Слова...» — С. 59-60.


Різні описки в ЩС дають можливість відтворити накреслення окремих графем методом палеографічної трасології. При цьому помилки ЩС і його відмінності від КП є основним матеріалом для реставрації графем. Деякі з цих випадків ми розглянули в 1992 р. 15. П. К. Гаврюшин зазначив помилки в ЩС, які були виправлені переписувачем: «дому» замість «Дону», «сололію» замість «соловію», «Дрепре» замість «Днепре», «леведи» замість «лебеди», «студеною» замість «студеную», почав писати «ч» замість «л» у слові «чрьлеными» (згадаємо, як М. М. Карамзін наполягав на прочитанні «по сече» замість прийнятого видавцями «повелЂ» 16), «о» замість «ы» у слові «быстрой», «и» замість «ы» у слові «плъкы», «е» замість «Ђ» у слові «дЂднеи». Він почав писати «мълніи», але поправив на «млъніи»; можливо, «л» була тут складоутворюючою. У протографі ЩС були схожі накреслення «н» та «п» ( паведе, напорзи), «а» та «о» (номоея).

Відмічені помилки могли виникнути під час переписування і скорописного, і півуставного тексту. Збіги н-м, в-л характерні для скорописного тексту, якщо «н» та «в» були в латинському варіанті. Збіги б-в, у-о, л-ч, ы-о, Ђ-е теж могли проявитися в скоропису. Правда, наприкінці XVI ст. все частіше вживається «е» замість «Ђ» (у значенні «і» та «ї»), «ы» замість «і»: на речцы, своее, моее 17; «а» замість «я», ярчик замість «й» (которыs людеs18. У деяких випадках «г» схожа на «ч», «т», «с»; «у» схожа на «ъ»; «б» — на «ъ» (моск.) або «ь» (київськ.); «ы» — на «ь» тощо.

П. К. Гаврюшин правильно зазначив, що заставка належить до типу «балканських» орнаментів XV-XVI століть. Ми вважаємо, що із заставок, опублікованих у «Записках Отдела рукописей ГБЛ» 19, найближчі до заставки ЩС мал. 5 (с. 219), 22 (с. 223), 29 (с. 225), 73 (с. 235) і деякі інші. А графеми близькі до почерків актових книг кременецьких судів 1568 р., зокрема графеми «а», «б», «и», «л», «п», «с», «т», «у», «ы» та ін. 20. Хоч ЩС написаний півуставом, у ньому знаходимо специфічне скорописне накреслення графеми «ж», яке могло належати лише до першої половини XVI ст. Уже в наступний період вона набуває інших (більш овальних) форм. Графічним аналогом протографа ЩС могли бути також деякі почерки «Кройники» Матвія Стрийковського 1582 р. 21.


16 Див. Карамзин Н.М. История Государства Российского. — СПб., 1818. — Т. 3. — С. 536; Прим. 268. — С. 164.

17 ЦНБ ПАН України, від. рук. ДА/216. — Арк. 94.

18 Там само. — Арк. 99.

19 Ухова Т.Б. Миниатюры, орнамент и гравюры в рукописях библиотеки Троице-Сергиева монастыря // Записки Отдела рукописей ГБЛ. — М., 1960. — Т. 22 (Альбом схем).

20 ЦДІА України, ф. 22, оп. 1, од. зб. 1, 38.

21 ЦНБ НАН України, від. рук. I, 57487, арк. 167 зв., 191 зв.



Визначення графічного аналога допомагає зрозуміти і причини описок. Ми вважаємо помилковим написання «умомъ подъ облаки» (КП), треба: «орломъ...» (ЩС). Писець СМП лігатуру «ор» прочитав як «у», а «л» разом з «омегою» — як «мо». «Того внуку» читаємо як «Олга внуку»: тут «омега» була прочитана як «то», а «га» — як «го»; виносна «л» не була помічена або прийнята за надрядковий знак. У скоропису XVI — XVII століть можливі й інші графічні збіги: и-я, ы-и, л-в, Ђ-ъ, в-к (і навпаки). Конкретно для ЩС та КП характерні різнонаписання и-ы, е, й; ы-Ђ, я-а, а-я, е; ъ-ь, Ђ-ъ; щ-ч, о-а тощо.

У слові одевах(ъ)те мя (ЩС) — одЂвахъте мя (КП) буква «Ђ» була прочитана як «е». Різнонаписання Ђ-е могло виникнути внаслідок того, що ще в XVI ст. буква «Ђ» часто передавалася графемою, схожою на «ь» (м'який знак) з високою мачтою і була прийнята за давнє «е». Слово «одЂвахъте мя» цікаве ще й тим, що в ЩС літера «х» стоїть над рядком, а тому можливе прочитання «одевах» (І особа одн., імперфект). У давньоруській мові «одівати» означало і «покривати» 22. Тому в протографі ЩС та СМП, можливо, було прочитання «одЂвах(ъ) темя», тобто «покривав тім'я чорною паполомою на кроваті тисовій» — так мовить Святослав Київський про себе, розповідаючи віщий сон. У цьому випадку не потрібні ніякі кон'єктури, лише інший поділ на слова.

Палеографічно можливі і змішання е-а в слові назнаємЂ (ЩС) — незнасмЂ (КП). Написання «е», близьке до «а», поширене в київському скоропису XVI ст. 23. До цього часу відносяться і збіги н-п, б-в. В окремих словах протографа писець СМП не помітив виносні «д» та «с», але в ЩС вони є: Даждь Божа, подклониша, въсшумЂ, въстроскоташа (ЩС) — Дажь Божа, поклониша, въшумЂ, втроскоташа (КП). Буква «с» була також виносною у словах рассушяся, въсплакашася (ЩС) — рассушясь, въсплакашась (КП), а також у слові не бысть (ЩС) — не бы (К) - не бысь (П). Перші дві лексеми написані в ЩС в українському повноголоссі. Це ж стосується і слів сЂяшеться, половецькую (ЩС) - сЂяшется, половецкую (КП); вони озвучені в ЩС по-українськи.

Помилково написане в ЩС слово «себренеи» (КП — «сребренеи»). Тут складоутворююча «р» могла лежати над рядком і прочитана як «е». Схожі накреслення зустрічаються в київському скоропису XVI ст. 24.


22 Срезневский И. И. Словарь древнерусского языка. Репр. изд. — М., 1989.- Т. 2. — Ч. I. — С. 626.

23 Соболевский А. И. Славяно-русская палеография. — СПб., 1908.- Табл. XVII.

24 Там само.


Те саме трапилося і зі словом значеній (ЩС) — злачеными (КП): у протографі ЩС та СМП літера «л» була над рядком і прочитана в ЩС як «н». У слові Галичкыи (ЩС) - Галичкы (КП) на місці кінцевого «и» стояв ярчик або кендема; в СМП та літера не була відтворена.

Окремо треба зупинитися на різнонаписанні который (ЩС) — который (КП). У цьому контексті «который дотечаше...» (с. 13) треба читати закінчення — ї (-йі). В СМП воно було передано спеціальною графемою й., яку першовидавці прийняли за «й». Те саме сталося і зі словом «средь земли Рускый» (с. 20- 21). Звук (ї) передався в київському скоропису з кінця XVI ст. також літерою «е» (див. вище: своее, моее). Це знайшло відображення і в тексті «Слова»: «...на жизнь Всеславлю. Которое бо бЂше насиліе отъ земли Половецкыи!» (с. 35). Слово «Которое», яке відкриває означальне речення, майже завжди писалося з великої літери після крапки і читалося «которої». Сама графема й з'являється дещо пізніше, в XVII ст., і відобразилася в СМП у словах «который», «Рускый». Так же читалося і слово «оть земли Половецкыи». Схоже, що в протографі ЩС та СМП цієї графеми ще не було, і писець ЩС не був знайомий з нею.

Підведемо підсумки. Комплексне текстологічне, орфографічне та палеографічне вивчення Щукінського списку «Слова о полку Ігоревім» переконує в тому, що висновок М. Н. Сперанського про нього, як про підробку, був помилковий. Не підтверджується і припущення Н. К. Гаврюшина, що ЩС був «відтворений» (фактично свідомо підроблений!) як рукопис «дониконівського» часу в першій третині XIX ст. Прямі порівняння ЩС і текстів Катерининської копії (К), першого видання (П), виписок І. П. Єлагіна, О. Ф. Малиновського, М. М. Карамзіна не можуть пояснити багатьох різнонаписань ЩС з кожною із цих інтерпретацій Мусін-Пушкінського списку (СМП). Тут не врахований науково обґрунтований висновок Д. С. Лихачева, що К та П походять з протографа-розшифровки СМП, але, крім того, П був ще раз звірений з ориґіналом, внаслідок чого з'явилися розходження між К та П. Таким чином, важливо було порівняти ЩС з реконструйованим СМП.

Аналіз показав, що СМП був щільно спресований з допомогою скорочень під титлами, виносних, ярчиків, кендем та ін., що характерно для скоропису XVII ст. М. М. Бантиш-Каменський, розкриваючи скорочення в СМП, намагався зробити текст більш доступним для читача. І це знайшло відображення в К. Але під час підготовки першого видання «Слова» О. І. Мусін-Пушкін по-своєму інтерпретував текст, часто підганяючи його до орфографічних норм XVIII ст.

Щукінський список «Слова» більш вільний від різних скорочень, і це відрізняє його від СМП. У ньому виразно проступають особливості орфографії XII ст., яку писець ЩС не міг відтворити самостійно. Тому є всі підстави для висновку, що ЩС та СМП походять з одного протографа середини XVI ст.



 Раніше:

Переднє слово

Історична основа «Слова о полку Ігоревім»

Слово о плъку Игореві, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова

Історико-філологічний коментар (до ритмічного перекладу)

З історії відкриття «Слова о полку Ігоревім»



 Далі:

Реконструйований список «Слова о полку Ігоревім»

Орфографічний і палеографічний коментар

Різнонаписання в текстах ориґіналу

Про особливості читання і перекладу «Слова о полку Ігоревім»

The Saga of Ihor's Folk, of Ihor, Son of Sviatoslav, Grandson of Oleh

Основні наукові праці Б. І. Яценка з проблем киево-руської літератури



Попередня «Слово о полку Ігоревім» та його доба Наступна




Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.