[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 21-48.]

Попередня     Головна     Наступна





«Пролетаріат не має батьківщини» Карл Маркс (1848)


«Між індивідом та людством стоїть нація» Фрідріх Ліст (1841)



1. Вступ



У березні 1845 р. Карл Маркс узявся писати критичний нарис, присвячений книзі свого сучасника, Фрідріха Ліста: «Національна система політичної економії», яка була опублікована у 1841 р. Він так і не закінчив свою «Критику Ліста», і вона перебувала поза інтелектуальним обігом ще довго після його смерті, аж поки в 1971 р. з’явилася в російському перекладі в журналі «Вопросы истории КПСС» 1.

Ця рання праця Маркса надзвичайно важлива для розуміння його інтелектуальної біографії загалом, і особливо — його теоретичних міркувань щодо національного питання та проблем націоналізму (галузь, де, як загалом прийнято вважати, він так і не дав достатньо стрункої і зрозумілої картини своїх поглядів). Фактично «Критика Ліста» — єдина з праць Маркса, де його погляди на націоналізм викладені найдокладніше.

Представники традиційного марксознавства стереотипно починають огляд позицій Маркса щодо національного питання й націоналізму з тих формулювань, які він та Ф. Енґельс опрацювали в 1848 — 1849 рр. Стало своєрідним каноном починати з короткого, хоча й досить незручного для марксознавців, звернення до «Маніфесту Комуністичної партії» з його стандартним набором пасажів: про зникання національних особливостей, про появу єдиної світової літератури, про те, що світовий ринок підкоряє відста-/23/лі нації розвиненим. При цьому, зрозуміло, аж ніяк не можна уникнути чергової згадки про те, що робітники «не мають вітчизни». До цього набору, звичайно, додається розгляд національного питання в європейських революціях 1848 — 1849 рр., і проблема викладається цілком і повністю в річищі праць лише Енґельса, особливо його «Революції і контрреволюції в Німеччині». Саме в цій праці Енґельс поділив нації на «історичні» (німці, поляки, угорці) і «неісторичні» (чехи, хорвати та інші східноєвропейські народи), прихильно поставившись до національних прагнень перших і відповідно відмовивши у праві на існування другим.

Спробуємо переглянути згаданий традиційний підхід, незважаючи на його поширеність і навіть певну канонічність. Марксові в 1848 р. виповнилося 30 років, вік, який у його часи не вважався «молодим»; він уже був автором чималої кількості серйозних праць. Найважливіше ж те, що традиційне марксознавство абсолютно не враховує один дуже важливий момент, а саме: яким було ставлення «молодого» Маркса (тобто Маркса до 1848 р.) до «німецького питання», яке передусім було саме «національним питанням»? Відповівши на це, можна скласти уявлення про тодішнє Марксове бачення світу, бо очевидно, що «німецьке питання» було головною національною проблемою Європи в період між 1815 і 1848 рр. Отже, вивчаючи проблему «Маркс і націоналізм», гадається, неможливо не помітити згаданої проблеми. У даному контексті досить дивною видається та обставина, що численні автори, які присвячували свої праці ранньому Марксові, навіть ті, які аналізували його програму «визволення» Німеччини, вперто уникали розгляду такого важливого історико-біо-/24/графічного питання, як Маркс і німецький націоналізм.

Брак уваги до згаданої проблеми з боку традиційного марксознавства стає ще дивнішим, якщо враховувати той очевидний факт, що для сучасників «молодого» Маркса проблеми націоналізму в Німеччині були найактуальнішими: ці проблеми пов’язувались не тільки з культурою й політикою, але й з економічною сферою, включно з проблемою модерного промислового розвитку (індустріалізації). Саме остання й перебувала в центрі уваги Фрідріха Ліста (1789 — 1846). Для Маркса було б абсолютно неприродним залишити поза увагою німецький націоналізм (особливо аспекти, пов’язані з промисловою модернізацією) або «не помітити» Ліста, цього «найвиразнішого і найоптимістичнішого з ідеологів націоналізму» 2. Видання «Критики Ліста» зробило можливим і необхідним вивчення системи поглядів Маркса на німецьке питання і націоналізм взагалі до 1848 р.

Це, зрозуміло, не означає, що до публікації «Критики Ліста» нічого не було відомо про ставлення Маркса й Енґельса до нього або про їхню оцінку економічної програми німецького націоналізму. У листі до Маркса (березень 1845 р.) Енґельс згадував як «цікаву» ту обставину, що і він, і Маркс одночасно й незалежно один від одного мали намір писати «критику Ліста». Енґельс запропонував «розподілити обов’язки»: він критикуватиме ідеї Ліста «з практичного боку», а від Маркса, «знаючи його особисті нахили», він сподівався, що той зверне більшу увагу на «... теоретичні передпосилки Ліста, ніж на його висновки» 3. /25/

Енґельс так і не написав запланованої праці про Ліста. Утім, він критикував його програму у своїх промовах в Ельберфельді (8 і 15 лютого 1845 р.), тобто за місяць до того, як Маркс почав писати свою «Критику Ліста». Енґельс вважав, що Німеччина стоїть на порозі соціальної революції. Будь-який напрямок розвитку країни на засадах приватної власності — чи це буде політика впровадження поміркованих протекціоністських тарифів, чи вона базуватиметься на принципах вільної торгівлі без обмежень, чи її основою будуть рекомендації Ліста — неухильно призведе до революції. Енґельс доводив, що «... комунізм є для Німеччини якщо не історичною, то економічною необхідністю» 4. Навіть якщо б Німеччині довелося повторити англійський варіант промислового розвитку з початкового етапу, доводив він у своїх промовах, то «... рано чи пізно ми досягли б того становища, в якому перебуває тепер Англія, а саме: ми опинилися б напередодні соціальної революції». Крім того, економічне змагання між Англією і Німеччиною не тільки не принесе прибутків промисловцям обох країн, а й обов’язково спричинить «соціальну революцію». Свою впевненість Енґельс пояснював таким чином:


«... з тією ж упевненістю, з якою ми з певних математичних аксіом можемо вивести нове положення, з тією ж упевненістю можемо ми з існуючих економічних відносин і з принципів політичної економії зробити висновок про прийдешню соціальну революцію» 5.


Енґельс не мав сумнівів, що ця майбутня соціальна революція запровадить «принципи комунізму». Іншого не дано 6.

Отже, Енґельс, як і обіцяв, звернувся до «практичних аспектів» ідей Ліста. Його ж пропозиція Марксові зайнятися «теоретичними передпосилка-/26/ми» Ліста сприяла, як нам відомо, появі «Критики Ліста». Як ми побачимо далі (див. розділ 3), Маркс вмонтував погляди Ліста, німецьку проблему і національне питання в цілому у значно ширший контекст своїх загальних інтерпретацій природи капіталізму.

На той час, коли Маркс уперше звернувся до теорій Ліста, він уже дійшов висновку, що капіталізм — глибоко хибна й аморальна система, самою історією приречена на неминучу загибель. Ця ідея була основою його арґументів, коли він розглядав майбутнє Німеччини в роботах, присвячених критиці Геґеля і Ліста. Природа суспільства для Маркса визначалась наявністю двох класів, які перебували в непримиренному конфлікті: панівного — буржуазії (капіталістів) і експлуатованого — пролетаріату (індустріальних робітників). Це суспільство було продуктом тривалого історичного розвитку, найсучасніша й найважливіша фаза якого була започаткована одним з головних зрушень нового часу — промисловою революцією. Іншою центральною подією в Марксовій картині нового світу була Велика французька революція. Теорія і практика 1789 р. та їх наслідки вкупі з впливами промислової революції були для нього аспектами одного глобального процесу — виникнення й розвитку капіталізму.

Водночас Марксова критика капіталістичного ладу формулювалася в рамках тієї системи філософських понять, тією мовою, яку він запозичив у класичних німецьких філософів, передусім — у Геґеля. Отже, коли марксизм остаточно склався як певна світоглядна система, він був не тільки історичною, політичною, економічною, філософською теорією, але й також — програмою визволення людини. Маркс був упевнений в тому, що всі сфери буття людей /27/ взаємно пов’язані, і його програма відповідно стосувалася усіх цих сфер у їх діалектичній єдності. Ця теорія була не тільки результатом його власних інтелектуальних зусиль, але й відображенням об’єктивно діючих історичних сил, її запровадження в життя, відповідно, було б нічим іншим, як закономірним результатом історичного розвитку. «Матеріальною силою», яка була покликана історією реалізувати його філософію в реальному житті, Маркс вважав пролетаріат.

Виходячи з цього, неважко зрозуміти, чому Маркс визнав теорії Ліста, особливо його історичні погляди та програму дій на майбутнє, за несприйнятні і хибні. Маркс був переконаний у тому, що доктрина Ліста абсолютно не відповідала усьому, що насправді відбувалося в житті суспільства. Для нього було аксіомою те, що промисловий розвиток підсилює й загострює протиріччя між буржуазією й пролетаріатом — той антагонізм, який у найближчому майбутньому має вибухнути революцією. Ліст, зі свого боку, говорив про необхідність класової солідарності і співпраці у справі побудови національної держави. Маркс вважав, що промислова революція та викликане нею зростання впливу і влади буржуазії ведуть до уніфікації світу і зникання національних особливостей. (Комунізм, на його думку, мав скасувати нації взагалі). Ліст доводив, що та сама промислова революція підсилює національні відмінності і загострює конфлікти між націями.

Маркс наполягав на необхідності об’єднання робітників різних націй для боротьби проти спільного ворога — буржуазії. Ліст закликав до єдності усіх елементів однієї нації для відстоювання її інтересів перед іншими. Для Маркса ідеї 1789 р. та їх реалі-/28/зація в житті новітньої капіталістичної держави були об’єктом критики, оскільки він вважав їх ілюзорними: вони іґнорували реалії «суспільства», в якому панувала приватна власність і людина пригноблювала людину. Завданням було взагалі скасувати політику як таку шляхом повномасштабної соціальної революції і таким чином визволити людство. Політичні теорії та інституції Заходу критикував і Ліст. Реальною основою політичної спільноти для нього була нація, яку він визначав як культурну спільноту (також, звичайно, як і мовну). Ця культурна спільнота мала оформитися політично, в межах своїх етнічних кордонів. Проте Ліст зосереджував свою критику переважно на тих закономірностях, які регулювали взаємини між націями, особливо на тих, що стосувалися свободи торгівлі. Як ми побачимо, Ліст вважав фрітредерство (принцип вільної торгівлі) димовою завісою, яка приховувала нерівноправні взаємини між націями (таким же чином як Маркс вбачав у гаслі політичної свободи ідеологічне прикриття для класового гноблення).

Найневідкладнішим і найважливішим пунктом порядку денного в сучасній політиці Маркс вважав заклик до пролетарської революції. В якому ж становищі опинявся він, коли Ліст виступав зі своїми «абсурдними» заявами про те, що найважливішим завданням німців є об’єднатися проти Англії, щоб не тільки зрівнятися з нею, а й перемогти її в економічному, культурному і політичному суперництві?

Виділення цих головних моментів дискусії між Марксом і Лістом дає можливість поставити деякі питання, з’ясуванню яких присвячена ця книга. Як порівняти і протиставити націоналізм з марксизмом і Ліста з Марксом? Чи можна стверджувати, що /29/ Ліст був особистістю, яка в інтелектуальному, особливо філософському плані, не поступалася Марксові, або що бачення світу крізь призму націоналізму було не менш широким і глибоким, ніж марксистське світосприйняття? Чи взагалі існує теорія націоналізму?

Зрозуміло, що без націоналізму неможливо уявити собі історію Європи XIX століття від Великої французької революції і Наполеона до початку першої світової війни. У XX столітті націоналізм неодноразово і успішно доводив свої можливості у змаганні з марксизмом і комунізмом. Очевидно також, що коли комуністична доктрина перемагала інші, вона завдячувала своїм успіхом саме націоналізмові, у якого запозичувала принаймні деякі з його принципів, не кажучи вже про ті випадки, коли комунізм сам ставав національним, по суті, націоналістичним. Нарешті, навряд чи треба окремо доводити, що і в сучасному світі націоналізм залишається однією з наймогутніших сил.

Проте навіть ті, хто визнає політичну вагу націоналізму, не вважають цей феномен змістовним і цікавим з інтелектуального погляду. Який зміст можна знайти в націоналізмі, крім антипатії до чужинців і відданості ідеї суверенності «власного народу»? Чи можна говорити про націоналізм як визначений світогляд (Weltanschauung), певну концепцію, яка мала б власне бачення людської природи, історії і суспільства, розуміння закономірностей розвитку світу? Чи має націоналізм власних мислителів, яких можна було б поставити поруч з інтелектуальними гігантами інших спрямувань суспільної думки? Чи існує в націоналізмі постать, здатна висунути філософську альтернативу марксизмові? /30/

Щоб відповісти на ці запитання, варто спочатку з’ясувати ту «систему координат», у якій марксизм оцінюється як одне з найвпливовіших політичних та інтелектуальних спрямувань. Його значення, як правило, визнається у зв’язку з певними історичними процесами й подіями, і не тільки з тими, які покликали марксизм до життя, а й з тими, які він сам прагнув викликати та інтерпретувати. Першою з таких подій була промислова революція, що кардинально вплинула на економічне, соціальне, політичне й релігійне життя, спричинила появу цілої хвилі нових теорій, поглядів і рухів, серед яких дослідники виокремлюють три головних течії: марксизм, лібералізм і консерватизм (як вважає Джордж Ліхтгайм, марксизм був історичною противагою лібералізмові — а цей останній з’явився раніше, як реакція на суперечності, породжені промисловою революцією) 7.

Разом з промисловою революцією та «її відлуннями в теоретичній сфері» Велика французька революція з її колосальним впливом на Німеччину початку XIX століття стала головним початковим пунктом у згаданому дослідженні марксизму Джорджа Ліхтгайма. Він не обмежився вивченням лише ідей Маркса, а ще й простежив ідейну еволюцію та діяльність Марксових учнів і послідовників протягом цілої історичної епохи — аж до революції 1917 року в Російській імперії. Ліхтгайм вважає, що зрозуміти й оцінити Маркса можна лише враховуючи «ті історичні зміни, які той не тільки передбачав, але й запроваджував у життя». Марксизм був одночасно і «теоретичним відображенням», і «політичним суб’єктом» процесу соціальних змін, що стали породженням Французької та промислової революцій. Це була «теорія одного, особливого революційного руху ... ко-/31/трий виник як результат впливу індустріалізму на глибоко стратифіковане європейське суспільство дев’ятнадцятого століття», вона ж стала перехідною ланкою між Великою французькою і російською революціями 8.

Очевидність тісного взаємозв’язку промислової революції з Великою французькою революцією загальновизнана в сучасному суспільствознавстві. Ідея «подвійної революції» покладена в основу книги історика-марксиста Е. Гобсбаума «Революційна епоха 1789 — 1848» 9. Інший дослідник історії ідей, Тріґве Р. Тольфсен, також наголошує на тому, що взаємодія соціального, інтелектуального та ідеологічного розвитку вирішальним чином вплинула на обличчя епохи. Не тільки марксизм, а й інші соціалістичні течії виросли з цієї «взаємодії». Багато з тих, кому довелося визначати свої погляди на тогочасний світ, доходили висновку, що «принципи свободи і рівності, а також «постулати раціонального устрою світу» вимагали трансформації новонародженого індустріального суспільства у щось кардинально відмінне»10. На підтвердження власних міркувань Тольфсен наводить також арґументи іншого дослідника, Дж. Талмона, котрий зауважував, що промислова революція не могла автоматично викликати появи суспільних ідей лише самим фактом «створення нових умов». Тільки завдяки Великій французькій революції виникло те світосприйняття, яке дозволило людству підійти до якісно нового розуміння соціально-економічних змін, викликаних промисловою революцією 11. Інакше кажучи, інтелектуальний. і політичний клімат, утворений Великою французькою революцією, став тим середовищем, у якому визрівали ідеї стосовно індустріального суспільства. /32/

Варто також навести міркування Франсуа Фуре, згідно з якими Французька революція «винайшла новий тип політичного дискурсу і практики, якими ми користуємося й зараз». Вона вивела «на історичну сцену ... практичний та ідеологічний спосіб суспільної дії, подібного якому раніше не існувало» «’. Фуре також виділив появу двох типів світосприйняття, які стали «фундаментом революційної свідомості». Один з них полягав у трансформації проблем особистості, моральних чи інтелектуальних дилем у політичну площину з відповідним висновком про те, що ці проблеми піддаються політичному вирішенню. Що ж до другого, то, «оскільки все можна пізнати і змінити — дія, знання і мораль ідеально збігаються... Отже, можливості й вигоди політичної дії безмежні» 13.

Погодившись з думкою Фуре про те, що Французька революція стала першопоштовхом нової ери, Тольфсен робить висновок: «Те, що Франція «винайшла» у 1789 році, було не стільки демократією, скільки новим революційним феноменом, новим стилем ідеології і практики» 14.




* * *


Усі ці спостереження важливі не тільки для розуміння розвитку марксизму, вони дають моживість зрозуміти також генезу націоналізму. Беручи до уваги згадані головні риси нового світогляду, ми відразу можемо визначити специфічність Марксового підходу на тлі всіх інших теорій, які у власний спосіб інтерпретували нові реалії. У чому ж полягала специфічність, відмінність, оригінальність Маркса? Напевне, саме в тому, що він поєднав аналіз згаданих політичних і економічних явищ у єдиній філо-/33/софській системі, яку він створив сам під впливом Геґеля. Беручи до уваги цей принцип поєднання філософії з політикою й економікою, можна зрозуміти причини вражаючої історичної поразки марксизму як політичної програми, і водночас — причину його тривалої інтелектуальної життєздатності.

Оскільки різні підходи до розуміння промислової революції формувалися під впливом філософських і політичних ідей, які, власне, не були продуктом простого «відображення» економічних процесів, нема нічого дивного у тому, що ці теорії трактували її суть і наслідки зовсім інакше, ніж соціалізм взагалі і марксизм зокрема. У 1931 р. американський історик Карлтон Дж. Гейз зауважував, що


«промислова революція — це не обов’язково інтелектуальна революція. Сама по собі вона не є ані націоналістичною, ані інтернаціоналістичною. За змістом вона механічна і матеріальна. Вона лише запроваджує вдосконалені засоби і більші можливості для розповсюдження будь-яких ідей, які продукуються впливовими індивідуальностями. Сталося так, що коли почалася промислова революція, найвпливовішою інтелектуальною течією, навіть поширенішою, ніж інтернаціоналізм, ставав націоналізм» 15.


Націоналістичні доктрини, на думку Гейза, уперше з’явилися ще до промислової революції, «в аграрному суспільстві, перед настанням ери нових індустріальних технічних засобів», але вони поширилися і проґресували вже тільки після запровадження цих засобів і переходу від аграрного до індустріального суспільства. Вражаючі досягнення промислової революції дали можливість «закріпитися» націоналістичним ідеям. Поширення впливу промислової революції, робить висновок Гейз, відбувалося /34/ «паралельно з зростанням і поширенням популярності націоналізму» 16. Розвиваючи цю ідею, ми можемо «локалізувати» той пункт на карті історії, в якому, завдяки збігові цілого ряду факторів, подій і впливів, відбулося народження націоналізму в доіндустріальну епоху. В цьому пункті зійшлися й деякі культурні течії, такі, як, наприклад, німецький романтизм, і ідеї Французької революції, і, нарешті, — певні історичні події, які відбулися у Східній Європі, головним чином — поділи Польщі й виникнення «польського питання». Не можна не згадати ті явища і події, які через часову віддаленість також вплинули на генезу націоналізму хоча і опосередковано, але не менш вирішальним чином, — йдеться про появу друкарства і протестантську Реформацію (див. розділ 6). Усі ці фактори створили умови для формування інтелектуального і політичного клімату, сприятливого для появи націоналістичної доктрини і відповідно — критики промислової революції з позицій цієї доктрини.

Гейз був одним з перших, хто помітив це. Він, зрозуміло, визнавав, що економічний лібералізм власників підприємств і соціалізм фабричних робітників були двома першорядними доктринами, які безпосередньо віддзеркалювали парадокси промислової революції 17. Однак він також вказував на те, що економічний лібералізм і марксівський соціалізм хоча й були початково «сформульовані як суто економічні доктрини», поступово набули «націоналістичного звучання і вплинули на розвиток націоналізму дев’ятнадцятого століття». Крім того, він перший відзначив те, що і в політичній економії були специфічні, суто /35/ націоналістичні мотиви, і вони, безсумнівно, «значно вплинули на еволюцію націоналізму» 18.

Однією з центральних ідей цієї книги — варто наголосити на цьому ще раз — є те, що націоналізм не був породженням промислової революції, він з’явився раніше, отже, конкретно націоналістична реакція на цю революцію не може бути зведена до ліберальних, консервативних чи соціалістичних позицій.

Той, хто обмежує себе таким чином і розглядає лише «лібералізм», «консерватизм» чи «соціалізм», як самодостатні поняття, не завжди пам’ятає, що ці визначення мають на увазі як зрозумілий факт наявність усталеної соціально-політичної спільноти, іншими словами, певного типу суспільства. Навіть більше, відповідно до такого підходу, ця спільнота має бути достатньо розвиненою, оскільки вона складається з буржуазії, землевласників та промислових робітників (інтереси цих груп і «відображають» згадані ідеології). Такий підхід не тільки хибує на механістичну прямолінійність і обмеженість, безпосередньо адресуючи певні ідеології конкретним економічним класам. Він також випускає з поля зору той факт, що XIX і XX ст. були періодами, коли різноманітні традиційні державні утворення, етнічні групи, реґіональні й релігійні спільноти переплавлювалися, переформовувалися в нації. Ліберали, консерватори і соціалісти під впливом промислової революції розвивали свої ідеології у рамках вже існуючих суспільств і державних утворень. Проте були ще націоналісти, які стали активною силою в утворенні нових спільнот, і саме вони переймалися питанням — як промислова революція вплинула на /36/ становище їхньої нації (яка нерідко ще перебувала у стадії формування) у порівнянні з іншими націями.

Ми вже порушили багато тем, на яких можна побудувати порівняльний аналіз марксизму та націоналізму і протиставити їх. Додамо до них ще одну. Коли люди розглядали проблеми, породжені промисловою революцією, в системі понять, яку вони так чи інакше сформували під впливом ідей і подій Великої французької революції, для багатьох ставало зрозумілим, що ці дві революції пропонували різні підходи до вирішення питання влади і керівництва суспільством. Суть 1789 року, звичайно, полягала у принципах свободи, рівності і братерства, демократії і суверенності нації. Ключові питання, які підіймала промислова революція, стосувались керівництва, фахівців, експертів; в центрі уваги була роль менеджера, вченого, інженера, підприємця у вирішенні проблеми — як узгодити економічні інтереси капіталістичного менеджменту з політичними інтересами ширшого загалу, з національними інтересами взагалі?

Маркс з його всеохоплюючою схемою революції вважав, що в нього є готовий рецепт вирішення цієї проблеми (як і взагалі будь-якої іншої). Ліберали, демократи і консерватори також мали свої власні ідеї щодо того, хто може стати на чолі нації, керувати економікою, і як будувати взаємини між політикою і «громадянським суспільством». Але і націоналісти не стояли обіч.

У праці, присвяченій історії Європи, під красномовною назвою «Свобода проти організації. 1814 — 1914 рр.» відомий англійський філософ Бертран Расел так пояснював свою головну ідею:


«Мета цієї книги — простежити протистояння і взаємодію двох /37/ основних принципів, що стали основою змін у XIX столітті: віри в СВОБОДУ (яку сповідували ліберали і радикали) і в необхідність ОРГАНІЗАЦІЇ, яка виникала з природи промисловості й науки» 19.


Націоналізм — і саме тут ідеї Ліста особливо важливі й цікаві — мав власне бачення дилем, породжених протистоянням «свободи» (однієї з головних ідей 1789 р.) і «організації» — центрального питання епохи підйому промисловості.

Цю проблему, хоча і в рамках дещо відмінної системи понять і в ширшому контексті, розглянув Александр Ґершенкрон у книзі «Економічна відсталість в історичній ретроспективі» (1962), яка мала великий вплив на світове суспільствознавство. Оцінюючи історичну роль націоналізму взагалі і Ліста зокрема, Ґершенкрон зауважував, що в Англії, звідки починалася промислова революція, раціональні арґументи на користь індустріалізації не потребували освячення «квазірелігійною вірою». Проте у Франції, Німеччині та Росії, які стали на шлях промислового розвитку після Британії, виникла необхідність створити «ідейне підґрунтя запізнілої індустріалізації», яке було б «духовним важелем програми промислового стрибка»: тут не можна було уникнути втручання ідеології.


«Щоб прорватися крізь бар’єри стаґнації у відсталій країні, щоб викликати у людей натхнення і спрямувати їхню енергію на службу справі економічного розвитку, — писав Ґершенкрон, — потрібні були сильніші ліки, ніж проста обіцянка кращого розподілу ресурсів чи нижчої ціни на хліб. У цих умовах навіть бізнесмен, навіть класичний тип підприємця, здатного на ризик і новації, потребує могутніших стимулів, ніж перспектива високого прибутку. Що справді потрібно, аби подолати гори /38/ звичної повсякденності і забобонів, — це, за словами Сен-Сімона, віра в те, що золотий вік людства — не в минулому, а у майбутньому» 20.


На думку Ґершенкрона, вчення Сен-Сімона стало ідеологією промислового перевороту у Франції. (Ґершенкрон не змішує Англію і Францію в один пріснявий коктейль з наліпкою «Захід»). В Росії відповідну ідеологічну функцію перебрав на себе наприкінці XIX ст. марксизм, а у Німеччині — доктрина Ліста:


«Теорії індустріалізації Фрідріха Ліста у найзагальнішому плані можна вважати спробою перекласти надихаючий заклик сен-сімонізму на мову, сприйнятну в німецькому середовищі, в якому відсутність вчасної політичної революції і раннього національного об’єднання зробили націоналістичний сентимент найвиразнішою ідеологією промислового перевороту. Ця спроба була зроблена людиною, яка особисто була тісно пов’язана з ідеями Сен-Сімона»21.


Схема, запропонована Ґершенкроном, дає зразок того, як можна аналізувати деякі з оглянутих вище проблем, особливо ті, які стосуються історичної ролі націоналізму та його взаємодії з марксизмом. На думку Ґершенкрона, націоналізм і марксизм, разом з доктриною Сен-Сімона, були конкуруючими теоріями модерного промислового розвитку (індустріалізації) і відповідно — програмами побудови новітнього суспільства.

Якби сучасні історики Німеччини надавали більше уваги Лістові й націоналізмові і якби вони визнали його теорію специфічно націоналістичною реакцією на промислову революцію, вони, мабуть, не звинувачували б німецьку «буржуазію» за її нездатність діяти так, як вона мала діяти відповідно до /39/ їхніх уявлень про неї. В їхньому розумінні, згідно з класичним «західним» сценарієм розвитку, буржуазія рішуче протиставляє себе феодалізмові і захоплює державну владу, переслідуючи власні інтереси. Однак німецька буржуазія діяла «не за сценарієм»: вона «пристосовувалася» до старого режиму, юнкерства і так далі. Згідно з цим поглядом, німецьке суспільство після 1871 р. являло собою суміш старорежимної політики і сучасної економіки. Цей специфічно німецький «особливий шлях» (Sonderweg) нібито був відображенням основних «аномалій» німецької історії XIX ст. і саме він призвів безпосередньо до Гітлера у XX ст. (Ця ідеологізована схема детально проаналізована у праці Девіда Блекберна і Джефа Ілі) 22.

Гадається, що основний недолік даної теорії полягає у тому, що вона подає історію німецької нації як ізольований і самодостатній процес. Варто погодитися з твердженням критиків теорії «особливого шляху» про те, що німецька буржуазія «бачила зразок власного майбутнього в промисловому розквіті Британії», отже, для неї очевидним був тільки один шлях власної менш розвиненої країни до цього бажаного майбутнього — шлях суперництва з Британією. Відповідно, цей «зовнішній» фактор треба було враховувати у внутрішній політиці поруч з такими «внутрішніми», як, наприклад, економічні і політичні взаємини між класами. Саме на це вказував Ліст — і саме це відкидав Маркс, коли у 1840 р. уперше сформулював свої звинувачення на адресу німецької буржуазії (докладніше див. розділи 3 і 4). Те, що вважалося неспроможністю чи навіть зрадництвом буржуазії, було, якщо дивитися на це крізь призму світової історії, лише раціональним вибором. /40/

Багато вчених визнавали Ліста однією з найвидатніших постатей в історії націоналізму і вважали його досить важливою фігурою для порівняння з Марксом. Ще у 1928 р., наприклад, Альфред Мойзель видав порівняльну студію про Маркса і Ліста 24. Економічним теоріям Маркса і Ліста була присвячена книга Фрідріха Ленца, автора численних праць про Ліста 25. У 1941 р. ще один автор, Карл Льовіт, відзначав, що блискуча феноменологія історії, розроблена Геґелем, у XIX ст. була скориґована Ф. Лістом і Марксом, які «досить швидко розробили власне бачення ери нових технічних і соціально-економічних зрушень». Визнання ролі Ліста у книзі Льовіта відповідало також поглядам Йогана Пленґе, котрий ще у 1911 р. схарактеризував Ліста і Маркса як двох філософів, які не лише спромоглися осмислити реалії нової індустріальної ери, але й «відкинули систему Геґеля і дали зразки більш сприйнятного інтелектуального стилю» 26.

Значно пізніше, у 1964 р., інший дослідник — Едуард Гайман, також порівнюючи Ліста з Марксом, писав:


«Ліст не обмежився загальним протестом проти доктрини вільної торгівлі; він піддав критиці її основи. Дух цієї критики майже марксистський. Він не вдається до міркувань щодо обґрунтованості теорії як такої і не втягується у суто академічні диспути щодо правильності чи хибності арґументації. Його критика доктрини фрітредерства скоріше обумовлена конкретними інтересами і подається як узагальнення цих інтересів — тобто у тій формі, яку Маркс пізніше назвав ідеологією» 27.


Ліст критикував класичну школу (А. Сміта) за навмисне іґнорування того факту, що вільна торгівля між націями, які перебувають на різних щаб-/41/лях економічного розвитку, поглиблює нерівність між ними не тільки в економічній, але і в політичній та культурній сферах. Лістова критика нерівноправних відносин між націями в умовах вільної торгівлі являє, на думку Гаймана, «чітку паралель» критиці Сісмонді і Маркса, спрямованої проти внутрішніх умов, які породжували нерівність між класами 28.

Саме тут ми дійшли до пункту, на якому варто зробити особливий наголос: подібно до Маркса Ліст вважав, що економіка міцно пов’язана з політикою, і цей зв’язок стає ще тіснішим у новітню індустріальну епоху. Ліст не лише бачив взаємний зв’язок між економікою і політикою — для нього, як і для Маркса, політекономія була елементом значно ширшої інтелектуальної системи, світогляду (Weltanschauung), найзагальнішого бачення історії і суспільства, нарешті — частиною його програми побудови майбутнього. Проте, на відміну від Маркса, основою світогляду Ліста було відображення інтересу нації, а не класу.

У той же час, на противагу іншим представникам економічного націоналізму (про яких йтиметься пізніше), Ліст адресував свою програму не державі, а «нації» — в його розумінні — культурно-мовній спільноті, якою і була німецька нація його часів. Ліст визнавав роль і значення держави, але він вважав, що ця держава перш за все має бути національною. Пропонуючи свою програму економічної модернізації і політичного об’єднання Німеччини, він виходив з визнання наявності спільної німецької культурної ідентичності і в цьому контексті чітко пов’язував в одну систему культуру, політику й економіку. Саме це дає підстави називати Ліста одним з перших політекономів, хто «намагався шляхом економічного /42/ розвитку перетворити національно-культурну спільноту (Kulturnation) на політичну націю» 29. Варто наголосити також на тому, що доктрина Ліста не була специфічно «німецькою», корисною лише для «домашнього ужитку». Як зауважив Франц Шнабель, будь-який народ, котрий хоче досягти економічної незалежності, може спиратися на цю теорію» 30.

Видатний дослідник творчості Ліста, Едгар Салін також підкреслював цю універсальність і життєздатність його ідей. У післямові до зібрання творів Ліста, що було видане у 1935 р. (ця післямова була вилучена нацистською цензурою і опублікована тільки у 1962 р.), Салін так охарактеризував значення і масштаб Ліста:


«Не було такого вченого, політика чи економіста за винятком Токвіля і Маркса, який мав би таке блискуче і точне «проникнення у майбутнє», фактично — в наше сучасне життя. Будь хто, кому доведеться писати про розвиток відсталих країн, має спочатку пройти курс навчання у цього великого засновника теорії і політики розвитку» 31.


Погоджуючись з цією думкою, ми підемо далі, стверджуючи, що доктрина Ліста, яка поєднувала культуру, політику і економіку в єдиній, масштабній системі бачення світу, наблизилася до розуміння суті націоналізму значно ближче, ніж думка будь-якого іншого мислителя.


Найвидатніший представник «ідеалістичної» школи в німецькій історіографії Фрідріх Майнеке (1862 — 1954) вважав соціалізм і націоналізм «двома головними течіями епохи» після Великої французької революції і пов’язував їх поширення із стрімким зростанням кількості населення, викликаним промисловою революцією. Соціалізм, — писав Майнеке, — був ідеологією мас, які боролися за покращення /43/ умов життя, у той час як націоналізм «збирав основне коло прихильників ... серед освіченого середнього класу, котрий збагачувався сам». На думку Майнеке, цей середній клас та його світогляд були, крім іншого, «продуктом зрушень ... які відбувалися у старому європейському суспільстві з кінця вісімнадцятого століття» 32.

Майнеке не був прихильником ані націоналізму, ані соціалізму, проте він визнавав їх глибоко обумовленими і виправданими історично: «вони були ... інстинктивними спробами розв’язати проблеми людства, які виникли у результаті безпрецедентного у світовій історії зростання населення» 33. Соціалізм, котрий став євангелієм мас, «піднявся могутньою повінню... і захлинув традиційну культуру старого світу». Разом з нею піднялася інша — хвиля націоналізму.


«Ця друга хвиля зіткнулася з першою, певною мірою послабивши і збивши першу; її метою була не докорінна соціальна революція, а посилення політичної могутності нації» 34.


З тих же позицій охарактеризував новітню епоху видатний історик юдаїзму С. Вітмаєр Барон, говорячи про націоналізм і класову боротьбу як про «визначальні фактори в еволюції модерного світу». Соціальна революція, писав він, «часто протиставляла одну частину нації іншій і виходила за межі національних кордонів». Її розвиток «значно ускладнювався одночасним розгортанням націоналістичної революції, також безпрецедентної за масштабами та інтенсивністю». Подальший розвиток Бароном даної тези можна вважати своєрідною анотацією головної теми нашої книги:


«В той час, як соціальна революція ставала все більше інтернаціональною за своїми світоглядовими принципами, а її найактивніші сили /44/ крокували під прапором соціалістичного «Інтернаціоналу», націоналістична революція здобувала свої найважливіші перемоги. Італія і Німеччина, подрібнені протягом безнадійно тривалого часу, досягли нової єдності під гаслами національного принципу, а карта Європи стала об’єктом постійних і насильницьких змін. Це надало леґітимності найбільш підривним і бунтівним рухам в старих, занепалих багатонаціональних імперіях. Цікаво, що саме тоді, коли націоналізм, здавалося, досягнув апогею свого розвитку під час першої світової війни, розваливши Австро-Угорщину, Туреччину і царську Росію, і домігся найширшого визнання принципу «національного самовизначення», соціалістичний Інтернаціонал прийшов до своєї першої великої перемоги в Комуністичній Революції» 35.




* * *


Якщо визнати представлені тут арґументи ґрунтовними, тоді традиційну схему взаємозв’язків і взаємодії інтелектуальних і політичних сил в Європі XIX століття треба переглянути. Особливо це стосується місця марксизму у даній схемі. Традиційно марксизм розглядається як виклик класичній політекономії, яка, в свою чергу, мала бути репрезентантом ідеології капіталістичної системи. Відповідно до цього, марксизм виглядає як критика капіталізму «зсередини», критика від імені паріїв цього суспільства — пролетаріату. Такий підхід не враховує того очевидного факту, що історично марксизм формувався не лише як критика капіталістичних виробничих відносин в одній конкретній країні. Це також була критика націоналізму і релігії, програма вивільнення людей з-під впливів усіх «опосередкова-/45/них» форм суспільної свідомості, які заважали історичній метаморфозі індивідуалістичної особистості в «особистість вселюдську». Однією з головних тез марксизму була та, що пролетаріат не обмежує себе національною свідомістю і тому діє в наднаціональних масштабах. Саме тому від початків свого розвитку марксизм вбачав в націоналізмі суперника і ворога.

Отже, система взаємин марксизму не будувалася на дихотомії «капіталізм-комунізм», вона включала в себе також третій елемент — націоналізм, хоча і сам Маркс, і більшість його послідовників вбачали в націоналізмі лише відображення егоїстичних економічних інтересів буржуазії і не визнавали його «третьою стороною». Але реально націоналізм таки був активною силою на історичному полі бою, де марксизм зустрівся з капіталізмом. Націоналізм став реакцією на панування розвинутих капіталістичних держав Заходу і одночасно — критикою ідеології вільної торгівлі, отже, у цій якості він був союзником соціалізму. Одночасно він діяв як альтернатива не тільки класичному, «космополітичному» капіталізмові, але також і марксизмові. Як суперник соціалізму він сприяв процесові формування окремих національних спільнот з їх власними економічними і політичними інтересами — спільнот, які, зрозуміло, включали в себе і робітників. Але цим він протиставляв себе зусиллям соціалістів, спрямованим на побудову єдності робітників поза національними кордонами. У той час, як марксисти принципово вважали будь-яку державу інструментом класового панування і проповідували ідею її «відмирання», націоналісти поклали в основу світогляду саме принцип побудови національної держави. /46/

Отже, як марксизм, так і націоналізм в епоху між 1789 і 1917 — 1918 рр. були, згадуючи вислів Ліхтгайма, «теорією окремого специфічного революційного руху». Націоналізм був не тільки «теоретичним відображенням» процесу побудови нації і національної держави, але й дієвою силою цього процесу. Якщо 1917 р. можна вважати (як твердить Ліхтгайм) переломною датою в історії марксизму, то і для європейського націоналізму 1917 — 1918 роки були вирішальним періодом. У ці часи, змагаючись між собою, поборюючи один одного, марксизм і націоналізм переживали в ході цього протистояння глибокі метаморфози, викликані, хоча як це і парадоксально, взаємними впливами.










Примітки


1 Карл Маркс о книге Ф. Листа «Национальная система политической экономии»// Вопр. ист. КПСС. — 1971. № 12. — С. 3 — 27. Оригінальна німецька версія була опублікована у 1972 р. Цитати з цієї праці Маркса нижче подаються за українським виданням: К. Маркс. Про книгу Фрідріха Ліста «Національна система політичної економії» // К. Маркс і Ф. Енґельс. Твори. — К.: Видавництво політичної літератури України, 1980. — Т. 42. — С. 213 — 240.

2 Gavin Kitching. Nationalism: The Instrumental Passion // Capital and Class. (Spring 1995). — №25. — p. 115.

3 Енґельс — Марксу, 17 березня 1845 p. // Там само. — Т. 27. — С. 25.

4 Ф. Енґельс. Ельберфельдські промови // Там само. — Т. 2. — С. 522.

5 Там само. — С. 528.

6 Там само.

7 George Lichtheim. Marxism: An Historical and Critical Study. — New York, 1962. p. xiii, 24 — 25.

8 George Lichtheim. Op. cit, pp. xiv — xv, xii — xviii. /47/9 E. J. Hobsbawm. The Age of Revolution 1789 — 1848. — New York: New American Library, 1962.

10 Trygve R. Tholfsen. Ideology and Revolution in Modern Europe: An Essay on the Role of Ideas in History. — NewYork, 1984, p. 76.

11 J. L. Talmon The Age of Revolution // Encounter 21 (September 1963). Цит. за: Trygve R. Tolfsen. Op. cit. p. 76.

12 Francois Furet. Interpreting the French Revolution. — Cambridge, 1971, pp. 46, 23

13 Там само. — C. 25.

14 Tholfsen, Op. cit., p. 36 — 37.

15 Carlton J. Hayes. The Historical Evolution of Modern Nationalism. — New York, 1950. — p. 237.

16 Там само. — C. 232 — 233.

17 Там само. — C. 249.

18 Там само. — С. 262.

19 Bertrand Russell. Freedom versus Organization. 1814 — 1914. — London, 1949. — p. 8.

20 Alexander Gershenkron. Economic Backwardness in Historical Perspective // Economical Backwardness in Historical Perspective. — Cambridge, MA, 1966. — p. 24.

21 Там само. — C. 25.

22 David Blackburn and Geoff Eley. The Peculiarities of German History: Bourgeois Society and Politics in Nineteenth Century Germany. Oxford and New York, 1966.

23 Там само. — C. 86.

24 Alfred Meusel. List und Marks. Eine vergliechende Betrachtung. — Jena, 1928.

25 Friedrich Lenz. Friedrich List, die «Vulgärökonomie» und Karl Marx. — Jena, 1930.

26 Karl Lowith. From Hegel to Nietzsche: The Revolution in Nineteenth Century Thought. — Garden City, NY, 1967. Ориґінальна швейцарська версія опублікована у 1941.

27 Eduard Heinmann. History of Economic Doctrines. An Introduction to Economic Theory. — New York, 1964. — p. 130 — 131.

28 Там само. — C. 131.

29 Hans Gehrig. Friedrich List Wegherei einen neuen Wirtschaft. — Berlin, 1966. — p. 19. /48/

30 Franz Schnabel. Deutsche Geschichte im neunzehnten Jahrhundert // Erfahrungswissen-schaften und Technik. — Freiburg, 1954. — Vol. 3. — p. 368.

31 Edgar Salin. Ein Nachwort zur List-Ausgabe als Vorwort für Küntfige List — Leser // Mitteilungen der Friedrich List Gesellschaft 3. — 1962. No. 11/12 (December 31, 1962). — p. 347.

32 Friedrich Meinecke. The German Catastrophe: Reflections and Recollections (Trans, by Sydney B. Fay). — Boston, 1963. — p. 3.

33 Friedrich Meinecke. Op. cit., p. 5.

34 Там само. — С. 3.

35 Salo Wittmayer Baron. Modern Nationalism and Religion. — New York — Philadelphia, 1960. — p. 1.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.