[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 14-19.]

Попередня     Головна     Наступна





Передмова до видання 1991 р.



Найкращою ілюстрацією того, що проблеми, яким присвячена ця книга, залишаються актуальними і важливими сьогодні, є події кінця 1980-х років: революції в Східній і Центральній Європі 1989 — 1990 рр., об’єднання Німеччини у 1990 р., підйом національних рухів у Радянському Союзі. Сучасні баталії довкола шляхів переходу від планової, жорстко централізованої системи радянського зразка до ринкової економіки і політичної демократії західного типу — це не просто остання фаза змагання між комунізмом і капіталізмом: як і в минулому, дійовим учасником цих баталій залишається «третя сила» — націоналізм, який виступає зі своєю окремою програмою вирішення проблем сучасності. Зрозуміло, що у деяких випадках, особливо в СРСР, головний конфлікт розгортався не між комунізмом і «капіталізмом». Тут головним противником комунізму виступав саме націоналізм. Навіть у Росії (йдеться не про СРСР в цілому, як до цього звикли на Заході, а власне про РРФСР) виник рух, основною вимогою якого є створення російської національної держави, заперечення спадщини і відмова від національної леґітимності більшовицької революції 1917 р. Першопричина цієї боротьби за визволення Росії від комунізму і марксизму-ленінізму — у нездатності Леніна та його послідовників вирішити проблему, яка посідала центральне місце у світогляді Ліста, — проблему поділу світу на передових та відсталих (саме серед останніх судилося опинитися Росії). Ко-/15/муністам не вдалося побудувати сучасну цивілізацію, здатну використати і перевершити найвищі досягнення капіталістичного Заходу, побудувати її, ідучи шляхом, який мав стати альтернативою тому шляхові, що Ліст запропонував Німеччині і яким пішли Японія і деякі інші держави Азії в XX столітті.

Глобальна ситуація в світі, на тлі якої розгортається сучасне протистояння щодо майбутнього Росії (та інших радянських республік), значно відрізняється від тієї, що існувала напередодні 1917 р. — перед російською революцією і громадянською війною. Сьогодні, як і у 1917 р., росіяни загалом живуть бідніше за німців, проте зараз Росія ще і в значно несприятливішому становищі в порівнянні з Японією (чи Південною Кореєю і Тайванем), на відміну від ситуації 1917 року.

Хоча б якими актуальними і важливими були згадані проблеми, вони не вимагають суттєвих доповнень і коректив до цієї книги 1. Де б справді було варто доповнити її — це у 12 розділі, в якому йдеться про націоналізм після Ліста, про «соціалізацію» націоналізму. Доповнюючи цей розділ, я зосередився б на розгляді націоналістичних ідей Макса Вебера (1864 — 1920), мислителя, який здобув загальне визнання як один з найвпливовіших соціологів та істориків сучасності. Після публікації книг Девіда Бітема і Рендела Колінза стає цілком зрозумілим, що Вебер був, крім іншого, видатним і впливовим націоналістичним мислителем 2. (Згадавши вислів Бенедикта Андерсона про те, що націоналізм не породив «власних великих мислителів: Гобсів, Токвілів, Марксів чи Веберів», можна тепер сказати, що «Вебером націоналізму був Вебер»).

У працях Бітема і Колінза немає міркувань щодо зв’язку між ідеями Вебера і Ліста. Проте неважко /16/ помітити вражаючі збіги, в світогляді обох мислителів. Подібно до Вебера, Ліст вважав політичну економію «служителькою політики, ... стратегічних великодержавних інтересів нації» (Beetham, р. 38). Щодо проблеми взаємин між національною культурою і державою, Вебер, на думку Бітема, вважав, що держава «є необхідною умовою захисту і розвитку національної культури» (Beetham, p. 129). Це також відповідало основним принципам доктрини Ліста. Утім, на відміну від останнього, Вебер недвозначно підкреслював право на вільне існування і важливість культур менших націй, таких, як датчани, голландці і норвежці (див.: Beetham, pp. 127 — 128; позиція Ліста щодо цього аналізується на с. 219 цієї книги). Хоча Вебер прихильно ставився до ідеї «провідної політичної ролі Німеччини у світі», іншими словами, підтримував великодержавницькі амбіції Німеччини, він вважав, що ця роль має обмежуватися культурними та етичними факторами (Beetham, p. 40). Якщо Ліст іноді і висловлювався у цьому ж дусі, він робив це не так впевнено і виразно.

Політична теорія Вебера розглядає внутрішню політику як таку, що «найтісніше пов’язана з зовнішньою геополітикою». Становище держави у світі, вважав Вебер, кардинально впливає на її внутрішню політику, або, як пише Колінз: «Національна держава є тією сценою, де відбувається драма, але сюжет створюється на міжнародній арені» (Collins, р. 147). Саме так вважав і Ліст (див. розділ 8).

Незалежно від того — вплинув безпосередньо Ліст на Вебера чи ні — цілком зрозуміло, що його політичний світогляд мав багато спільного з відповідною доктриною Ліста. Можна згадати і те, що Вебер був активним членом Німецької асоціації соціальної політики (Verein für Sozialpolitik), яку за-/17/снував Ґустав фон Шмолер (про нього — див. с. 362 — 364 цієї книги). Вебер належав до молодшого покоління діячів асоціації, світогляд яких (Бітем наголошує на цьому в своєму дослідженні) формувався тоді, коли увагу інтелектуального світу заполонив марксизм. Вебер був фактично першим визначним мислителем-націоналістом, який почав докладно цікавитися питаннями, що були поставлені Марксом і марксизмом.

Інший вартий згадки приклад того, як марксизм і націоналізм взаємодіяли в інтелектуальній сфері, ми знаходимо в Італії. Як вважає Річард Беламі 3, видатне місце в історії італійської суспільної думки кінця XIX — поч. XX ст. належить Антоніо Ґрамші, відомому марксистському мислителю і діячеві комуністичного руху. Разом з такими діячами, як Вільфредо Парето, Ґаєтано Моска, Антоніо Лабріола, Бенедетто Кроче і Джованні Джентілі, Ґрамші брав участь в обговоренні проблем культурного і політичного розвитку Італії, в дискусії, яка, за словами Беламі, тривала з часів об’єднання Італії (1861) до Другої світової війни. Отже, «Тюремні зошити» можна вважати «творчим переосмисленням характерної італійської теми щодо того, як поєднати теорію з практикою і згуртувати різні класи і культури, які складали Італійську державу» (Bellamy, p. 115).

Наведені приклади — націоналіст, котрий розробляв питання, які вважалися прерогативою марксистів, і комуніст, що зробив внесок в розробку класичної теми з ідейного набору націоналізму — ще раз доводять: розвиток жодного спрямування суспільної думки не можна розглядати як самодостатній процес. Навіть більше, слід визнати наявність взаємодії і навіть взаємовпливів та взаємозбагачення між протилежними системами. (Приклад марксиста /18/ Отто Бауера (див. розділ 12), якому вдалося розглянути національне питання у відкритій, недогматичній формі, також є свідченням того, наскільки плідним і значним може бути така взаємодія ідеологій).

Після виходу в світ книга «Комунізм і націоналізм» стала темою симпозіуму в Центрі Вудро Вілсона у Вашингтоні. Виступи учасників дискусії — професорів Гейла Стоукса (він був організатором симпозіуму і головував на ньому), Ернеста Ґелнера і Мирослава Гроха разом з зауваженнями автора були опубліковані. (Текст своєї доповіді представив також Бенедикт Андерсон) 4. Зрозуміло, що автор вважає великою шаною для себе критичну увагу цих видатних вчених до його роботи. Читати їх — завжди надзвичайно корисно і повчально, а результати їхньої спільної участі в дискусії, безсумнівно, зацікавлять багатьох читачів цієї книги.


Р. Ш.


Ен Арбор, Мічиґан,

грудень 1990










Примітки

1 Деякі з цих проблем, які стосуються Радянського Союзу, я розглянув у статтях: Dilemmas of Russian Nationalism // Problems of Communism. (July — August 1989). — Vol. 38. — №4. — pp. 15 — 35; The Imperial Legacy and the Soviet Nationality Probem. In.: Lubimyr Hajda and Mark Bessinger, eds., The Nationalities Factor in Soviet Politics and Society. — Boulder, San Francisco and Oxford: Westview Press, 1990. — pp. 1 — 23.

2 David Beetham. Max Weber and the Theory of Modern Politics, 2nd rev. edition. — Cambridge: Polity Press, 1985; Randall Collins Weberian Sociological Theory. — Cambridge: Cambridge University Press, 1986. Зрозуміло, що вперше про це написав Вольфганг Момзен, книга якого — Max Weber und die deutsche Politik 1890 — 1920 вперше була опублікована у 1959 р. Ця праця, з доповненнями і виправленнями, вийшла і англій-/19/ською мовою: Michael S. Steinberg (transl.) Max Weber and German Politics, 1890 — 1920. — Chicago: University of Chicago Press, 1985.

3 Richard Bellamy. Modern Italian Social Theory: Ideology and Politics from Pareto to the Present. — Cambridge: Polity Press, 1987.

4 Gale Stokes. Class and Nation. Competing Explanatory Systems; Miroslav Hroch. How Much Does Nation Formation Depends on Nationalism?; Ernest Gellner. The Dramatic Personae of History; Roman Szporluk. In Search of the Drama of History, Or: National Roads to Modernity // East European Politics and Societies. (Winter 1990). — Vol. 4. — №. 1. — pp. 98 — 150. Щодо деяких положень цієї книги стосовно сучасної ситуації в Східній Європі і СРСР, див.: John Armstrong The Future of Eastern Europe // Problems of Communism. (March — June 1989. — Vol. 38. — №2 — 3. — pp. 121 — 126.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.