[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 418-446.]

Попередня     Головна     Наступна

14. Висновок

Світ, в якому довелося жити Карлу Марксу й Фрідріху Лісту, світ, який вони намагалися пояснити й змінити, був зруйнований у відносно короткий історичний проміжок, центральною подією якого була російська революція 1917 р.

Події цього часу стали поворотними в історії соціалізму, марксизму та міжнародного робітничого руху, не меншою мірою вони були визначальними для Росії, російського націоналізму й націоналізму взагалі. З огляду на це, цілком логічно буде закінчити наше дослідження розглядом цього періоду, коли і марксизм, і націоналізм змінилися, іншої якості набули і відносини між ними. Ідеї Маркса й Ліста зберегли свою силу та привабливість, вони стали ще впливовішими після 1917 р. Проте відповідні доктрини втратили свою початкову інтелектуальну та політичну монолітність і внутрішню узгодженість. Марксизм, а точніше марксизм-ленінізм перетворився на різновид націоналізму.

Оскільки центральними персонажами цієї книги є Маркс і Ліст, певні наслідки й результати російської революції 1917 р. залишилися поза нашою увагою, незважаючи на їхню очевидну важливість. (До цієї книги не увійшли, наприклад, і такі проблеми, як розкол міжнародного соціалістичного руху на комунізм і демократичний соціалізм або підйом фашизму в Італії та націонал-соціалізму в Німеччині як націоналістична реакція на комунізм). /419/

Революційна ідеологія марксизму сформувалась у 1840-і роки, але тільки через сімдесят років, у 1917 р., вперше відбулася революція, метою якої було встановлення диктатури пролетаріату, що вважалося першим кроком до комунізму. До цього часу траплялося чимало робітничих виступів та заворушень і відбулося принаймні одне велике повстання робітників — Паризька комуна 1871 р., однак у жодному з них марксизм не був провідною доктриною. Виглядало так, що саме більшовикам судилося нарешті проголосити еру пролетарської революції, історичну епоху, під час якої марксистська теорія отримала нагоду «реалізуватися» в революційній практиці, а пролетаріат — «скасувати себе» в процесі самовизволення. Ленін та його товариші намагалися не тільки повалити владу буржуазії в існуючих на той час державах, а й взагалі пропонували скасувати державу як таку.

Комуністична революція, стверджували Ленін, Троцький та інші лідери більшовиків, неминуче має стати всесвітньою, оскільки пролетаріат за самою своєю природою є інтернаціональною (та інтернаціоналістською) силою. Російська революція — це прояв боротьби між пролетаріатом і буржуазією у всесвітньому масштабі, доводили вони, отже, в Росії вона втримається тільки в тому випадку, якщо пролетаріат візьме владу принаймні у декількох інших великих країнах Європи. Його перемога означатиме не тільки поразку капіталізму, але й також руйнування шкідливої, хибної ідеології — націоналізму. Знову, як це вже було у 1848 — 1849 рр., завдання комунізму були діаметрально протилежними завданням націоналізму.

Ленінська революція сталася в поворотний для націоналізму момент. Вона збіглася з новою хвилею /420/ націоналізму, піднятою першою світовою війною. Вже після 1848 р. націоналізм розпочав успішний похід Європою та іншими континентами, створюючи нові національні держави й поширюючи та поглиблюючи процес «націоналізації мас» у межах уже існуючих держав. У 1914 р., з початком першої світової війни, націоналістична політика вийшла на новий рівень. Воюючі нації, у тому числі значну частину їхнього робітництва, поглинула хвиля шовінізму. Розпався Другий Інтернаціонал. І якщо Ленін і революційні марксисти Росії та інших країн закликали до створення нового Інтернаціоналу, який мав нарешті вивести гасло Маркса «Пролетарі всіх країн

 — єднайтеся!» на рівень суспільної практики, то націоналізм виступив зі своєю, альтернативною революційною програмою. Томаш Масарик, Юзеф Пілсудський та інші націоналісти закликали до перетворення великої війни між державами на революційну війну за звільнення націй ¹.

Після 1914 р. учень Палацького (і опосередковано — Ліста) Томаш Масарик зіткнувся з учнем і послідовником Маркса Володимиром Леніним. Інтелектуальне протистояння комунізму й націоналізму у 1840-і роки (Маркс і Енґельс з одного боку — Ліст і Палацький з іншого) повторилося вже на політичній сцені у 1917 — 1918 рр. Дві «великих хвилі», про які писав Фрідріх Майнеке в «Німецькій катастрофі», знову зіткнулися, і це зіткнення призвело до появи нового типу націоналізму й якісно нового марксизму.

Очевидно, немає сенсу ще раз докладно розглядати події після 1917 р. Ленінська революція не переросла в міжнародну. В деяких країнах, таких, як Німеччина, Австрія та Угорщина, «буржуазія» виявилася сильнішою чи то сама по собі, чи то завдяки допомозі ззовні. Завершальні акорди першої світової /421/ війни та її наслідки засвідчили — соціалізм та комунізм зазнали поразки в Центральній Європі. Щоправда, соціалісти прийшли до влади у Відні та Берліні, а в Будапешті на зміну соціалістичному урядові швидко прийшов комуністичний режим. Проте цей режим був скинутий інтервенцією Антанти й не встиг за ленінським зразком взяти на себе роль захисника «територіальної цілісності» Угорщини. Як зауважив сучасний угорський історик Тібор Гайду, провідник Радянської Угорської Республіки Бела Кун (свого роду «угорський Ленін»), «прийшовши до влади, прийшов і до проповіді війни — теоретично в ім’я «світової революції», практично — за ті частини Угорщини, які були анексовані Чехословаччиною і Румунією». Втім, саме це рішення боротися за історичну єдність Угорщини (Антанта виступала на боці Чехословаччини та Румунії), пише Гайда, «дало Парижу всі необхідні арґументи й виправдання для того, щоб знищити угорський більшовизм» ².

У Німеччині та Австрії прихід соціалістів до влади збігся з поразкою у війні та відмовою Антанти визнати необхідність об’єднання німецької нації в єдиній державі. (Союз німецької Австрії з Німеччиною був гаслом «лівих» у 1919 р., подібно до того, як у 1848 — 1849 рр. вони виступали за включення Судетів до складу Австрії або ж Великої Німеччини). Однак ані соціалісти, ані комуністи не спромоглися об’єднати німецькі землі чи запобігти дезінтеграції Центральної та Східної Європи й створенню тут рівною мірою надзвичайно націоналістичних і ворожих одна одній держав. Натомість колись недержавні нації, в тому числі ті, що Маркс і Енґельс охрестили «неісторичними», успішно провели націоналістичні революції проти Німеччини та Австрії і /422/ утворили власні незалежні держави. Стосовно цього 1918 р. має прямий причинний зв’язок з 1848 р. Люїс Нем’єр писав, що «кожна Гдея, породжена народами імперії Габсбурґів у 1848 р., у тій чи іншій формі була реалізована в певний історичний момент» протягом наступного століття, і що 1918 р. щодо цього мав особливе значення ³.

Після війни Томаш Масарик опублікував книгу про свою діяльність під назвою «Світова революція». Про яку саме революцію йшлося, досить виразно було сказано назвою англомовного видання книги — «The Making of a State» («Творення держави») ⁴. Обидва титули здаються пророчими, якщо подивитися на всю наступну історію двадцятого століття, коли хвиля антиколоніальних, націоналістичних революцій заплеснула Азію й Африку. Всі ці революції, як і революція Масарика, прямували до однієї головної мети: утворення держави. (Після другої світової війни політологія назве це «державотворенням»).

Досягнувши своєї мети, лідери нових (або ж збільшених за рахунок територіальних надбань старих) східно- та центральноєвропейських держав зробили те ж саме відкриття, що й деякі італійці в 1860-і, після об’єднання країни: політичний суверенітет не компенсував економічного відставання від розвинутих держав, таких, як Німеччина, Франція чи Британія. Отже, нові держави прийняли програму економічного націоналізму, в якій особливий наголос робився на індустріалізації, що мала вирішити цю проблему. Нова політика, ядром якої були планування й жорсткий контроль, обмежувала політичні, соціальні та юридичні права громадян, особливо представників національних меншин. Націоналізм у Східній Європі, таким чином, став «державним» (чи «етатистським») — хоча й не досягнув тут такого /423/рівня «етатизації», як комунізм у Росії за часів Леніна й Сталіна.

Як зауважує Аркадіус Каган, з посиленням націоналізму в період після 1918 р. зв’язок між ним та індустріалізацією значно посилився: «Оскільки після першої світової війни сплав націоналізму з радикалізмом став значно стійкішим, ніж у попередні часи, зміцнилося й стало серйознішим прагнення запровадити індустріалізацію. Це впорскування радикалізму призвело націоналізм не тільки до крайнощів автаркії віч-на-віч із зовнішнім світом, але й до підкорення всіх групових інтересів національним, якими б вони не були» ⁵.

Саме такий, новий, радикальніший економічний націоналізм став панівним світоглядом у нових державах Східної Європи. Розпад імперії Габсбурґів і утворення нових держав, вказує Гарі Дж. Джонсон, надало «дискусіям про економічну політику й проблеми розвитку в цих країнах виразного націоналістичного тону». Великий вплив на зміст цих дискусій справило те, як східні європейці сприймали німецьку економічну політику і які уроки вони мали з праць німецьких економістів. Навіть більше, провідні постаті цих дискусій свого часу навчалися у Німеччині ⁶.

Угорський історик економіки, марксист Іван Т. Беренд охарактеризував націоналізм такого типу як «ідеологію заколоту ретроградів». Утім, він погоджується, що в цьому «заколоті» була певна «раціональність ірраціонального». Стосовно цього він визнавав, що всі ці країни (в тому числі Італія) усвідомлювали ступінь своєї відсталості й необхідність щось з цим робити, виходячи з націоналістичних настанов. Оскільки їхній стан у двадцятому столітті нагадував Німеччину дев’ятнадцятого, вони виявили прихиль-/424/ність до ідеологій, споріднених з ідеями Фіхте й Ліста ⁷.

Як пише Беренд, цей «заколот окраїн» набував різних форм, не обов’язково фашистських. Наприклад, турецький національний рух після першої світової війни запропонував щось на зразок теорії третього світу. Однак кожний з цих рухів виходив з головної настанови німецьких мислителів, яка відкидала класовий конфлікт всередині нації й робила наголос на конфлікті між націями. (В одній із своїх останніх праць — «Кризова зона Європи» (1986) Беренд визнає, що треба відрізняти національну революцію від «праворадикальної спроби», такої, як фашизм) ⁸.

Міжнаціональні взаємини відіграли визначну роль у більшовицькій революції, позначившись на її результаті (див. розділ 13). Невдовзі після жовтня 1917 р. деякі противники більшовиків, незважаючи на втрату своїх класових позицій, почали позитивно трактувати прихід своїх ворогів до влади як корисну з національного погляду подію. Більшовики, вважали ці вороги комунізму, можуть бути найпридатнішими для того, щоб зберегти територіальну єдність Росії в боротьбі з сепаратизмом неросійських народів. Як показав час, їхні розрахунки були небезпідставними. Лише Фінляндія й Польща спромоглися відокремитися від Росії, незважаючи на підтримку «місцевих» комуністів Червоною Армією. (Латвія, Литва та Естонія залишалися незалежними двадцять років). Проте більшовикам вдалося перемогти націоналістів в Україні, Грузії, Вірменії, Середній Азії та інших «окраїнах» колишньої Російської імперії.

Досить швидко стало зрозумілим, що більшовицька революція не переросте у всесвітню, однак її творцям удалося втримати владу в Росії. Оскільки /425/ це не відповідало прогнозам Маркса й Леніна, перед частиною комуністів постало питання: чи не має революція специфічно російських, національних витоків, крім того що вона є проявом всесвітнього класового конфлікту? Яке місце займає 1917 рік в російському революційному календарі?

Основа для «національної» інтерпретації революції була закладена особисто Леніним. У статті «Пам’яті Герцена», написаній за п’ять років до жовтневого перевороту, Ленін назвав російське дворянство історично першим революційним класом у Росії ⁹.

Це підіймає доволі «делікатні» питання стосовно національного (а не класового) характеру російського революційного руху. Якщо дворянство було революційним класом у державі, яка, за Леніним, була дворянською, то його революційні прагнення спрямовувались на благо саме Росії, а не свого класу. Після 1917 р. Ленін уже відверто проголосив те, що в прихованому вигляді висловлював у 1912: він писав про «національне пробудження Росії» в Жовтневій революції та про «новий підйом» Росії «від кріпосництва до незалежності» під проводом більшовиків. Але одночасно він наполягав на тому, що «врятувати» революцію можна тільки «через міжнародну революцію, яку ми розпочали». Отже, визнаючи справедливість твердження Алфреда Дж. Меєра про те, що Ленін відводив Росії «центральне місце в історії проґресу людства» , ми маємо пам’ятати, що одночасно в його розумінні Росія стояла водноряд з іншими залежними країнами. Ленін твердив, що коли Індія, Китай та інші країни також здійснять свої «жовтневі революції», вони разом з Росією утворять щось на зразок міжнародного товариства «знедолених» націй. «Результат революції», — писав він у 1923 р., — залежить, зрештою, від того, що Росія, /426/Індія, Китай і т. п. становлять переважну більшість населення». Тільки це «цілком і безумовно забезпечувало» «повну перемогу соціалізму» ¹¹. (Зауважимо, що деякі автори ставлять під сумнів відданість Леніна ідеї всесвітньої революції. Карл Дітріх Брагер, наприклад, доводить, що Ленін, «хоч і був реалістом у державній політиці, але в 1917 — 1918 рр. протистояв ідеології світової революції, зосереджуючись на захисті власної російської диктатури як соціалізму в одній країні») ¹².

Наступник Леніна, лідер Радянської держави й міжнародного комуністичного руху Сталін, пішов у «русифікації» радянського комунізму значно далі. У 1931 р. він виставляв царську Росію одвічною жертвою зовнішньої агресії (як з Заходу, так і зі Сходу). Росію, казав він, «... безперервно били за відсталість. <...> За відсталість воєнну, за відсталість культурну, за відсталість державну, за відсталість промислову, за відсталість сільськогосподарську». З цього робився категоричний висновок: «Ми відстали від передових країн на 50 — 100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть» ¹³.

Зрозуміло, що сталінські варіації щодо важкої долі Росії не мали нічого спільного з історичною реальністю й не відповідали поглядам Маркса й Леніна. Царизм, який до 1917 року марксисти зображували жорстоким експлуататором трудящих мас Російської імперії та гнобителем неросійських народів, — у сталінській версії зник. Натомість на авансцену вийшла класово нейтральна «Росія», з якою Сталін повністю ототожнював Радянський Союз...

Таким чином, більш приховано в ленінському варіанті й відвертіше у сталінському марксизм-лені-/427/нізм явно трансформувався в доктрину національного визволення. В цьому контексті революція 1917 р. розглядалася як етап, початок процесу подолання Росією залежності від західних держав. Найбільшим внутрішнім успіхом радянського режиму стала індустріалізація, а не новий соціальний і політичний устрій. Марксизм переміг в Росії, але вдалося йому це тільки тоді, коли він перетворився на націоналізм. Ця доктрина передбачала мирне співіснування Маркса й Ліста.

Новий варіант націоналізму являв собою своєрідну суміш трьох досить різнорідних складових: марксизму, лістіанства та власне російської політичної традиції, яка визнавала, як ми побачили, вищість держави над суспільством і вважала державу провідною силою в усіх сферах людської діяльності.

Це був обтяжливий, досить облудний націоналізм. Панівна нація, росіяни, не лише втратила свої політичні права — офіційна ідеологія відмовилася від самої назви «Росія» у визначенні тієї політично-територіальної спільноти, якою керували більшовики і де домінували росіяни. В 1922 р. радянські Росія, Україна, Білорусія та республіки Кавказу (Грузія, Вірменія та Азербайджан), до цього часу номінально незалежні, утворили нову державу — СРСР. У її межах Росія формально мала рівні права з іншими республіками. Створення Радянського Союзу було даниною комунізму й російського центру націоналізмові народів, які не спромоглися відстояти незалежність у ході своїх національних революцій. Воно одночасно узаконило включення неросійських територій під правління Москви саме в епоху, коли переміг принцип національного самовизначення. /428/

Проте нове призначення держави полягало й у тому, щоб відстоювати справу пролетарського інтернаціоналізму: проголосивши Радянську державу багатонаціональним утворенням нового типу, комуністи створили модель, яка подавалась усьому світові як зразок майбутньої організації світу в умовах перемоги соціалізму. Малося на увазі, що в відповідний час інші країни приєднаються до СРСР або на правах республік, або якимось іншим чином. До того часу, як це трапиться, робітники всього світу вже мають свою «справжню батьківщину» в особі СРСР, а не в буржуазних країнах, де їм доводиться жити. Отже, комуністи претендували на те, що вони знайшли вихід з парадоксальної ситуації (чи спромоглися вирішити «діалектичну суперечність»), в якій диктатура пролетаріату (тобто класу за самою своєю природою інтернаціонального) обмежувалася кордонами національної держави, спадкоємниці Російської імперії. (Це виглядало так принаймні в очах міжнародних законів, яким СРСР мав віддавати належне, нехай формально). Ні, відповідали комуністи, справа стояла інакше: процес перетворення СРСР на всесвітню державу триває, навіть незважаючи на те, що тимчасово цей процес обмежений певною частиною земної кулі.

Утворений в 1919 р. Третій, або Комуністичний Інтернаціонал був покликаний виконувати великі, суто практичні завдання, але одночасно його діяльність мала й важливий ідеологічний зміст. Згідно зі статутом, Комуністичний Інтернаціонал був чимось на зразок всесвітньої комуністичної партії. Усі національні партії, не виключаючи російську, були лише територіальними, реґіональними відділеннями Інтернаціоналу, формально підлеглими йому. Зав-/429/дання Інтернаціоналу полягало в підготовці світової революції, а саме його існування було фактом формального визнання пролетаріату як інтернаціональної сили, оскільки головний ворог пролетаріату — буржуазія — також розглядалася як світовий феномен.

Цілком природно, що між Інтернаціоналом і Радянською державою та партією мала виникнути напруженість у взаєминах. Нема нічого дивного у тому, що зрештою Інтернаціонал став інструментом політики Радянської держави, оскільки російські більшовики панували в цій організації.

Єдиний випадок, коли Інтернаціонал реально міг вийти з-під контролю більшовицької партії та держави і перетворитися на справді міжнародний орган, трапився під час фінальної стадії другої світової війни. Дедалі очевиднішим ставало те, що східноєвропейські комуністи прийдуть до влади в своїх країнах за допомогою багнетів Червоної Армії. Чи не перетворився б Інтернаціонал на самостійнішу силу, якщо б до нього увійшли інші правлячі партії, крім радянських? Сталін розпустив Третій Інтернаціонал у 1943 р. Безсумнівно, він віддавав перевагу прямим, двостороннім взаєминам зі східноєвропейськими партіями та режимами. Він також наклав вето на план, запропонований його східноєвропейськими товаришами після війни: створити конфедерацію комуністичних держав — Югославії, Болгарії, Албанії та Румунії. Сталін фарисейськи сповідував принцип «національного суверенітету» для всіх держав і запроваджував на практиці великодержавницьке панування над слабшими націями.

У 1948 р. з’явилася альтернатива цій практиці: Югославія недвозначно дала зрозуміти Сталінові, що вона не буде далі ані виконувати його накази, ані /430/ терпіти втручання в її внутрішні справи. Сталін звинуватив югославського керівника Йосипа Броз Тіто (багато в чому той був його двійником) у націоналізмі й зраді ідеалам марксизму-ленінізму. Тіто відповів своєю версією «справжнього» марксизму-ленінізму. Ленін довів можливість перемоги соціалізму в одній країні, казав Тіто, отже, югослави лише повторюють ленінський досвід побудови соціалізму ще в одній країні. Що ж було націоналістичного в їхніх діях, якщо вони робили саме те, що зробив Ленін (і продовжував робити Сталін)? Зрозуміло, одного дня всі соціалістичні країни з’єднаються. Однак це станеться у віддаленому майбутньому і лише за добровільною згодою. Тим часом усі вони мають бути суверенними і рівними ¹⁴.

Ця подія ознаменувала формальне народження явища, яке отримало назву «націонал-комунізм». Фактично ж воно з’явилося значно раніше, коли російські комуністи почали ототожнювати свої політичні інтереси з інтересами Росії. Якщо бути точним, то першим націонал-комуністом був Ленін, але це з’ясувалося лише тоді, коли Тіто став другим. Конфлікт 1948 р. між Москвою й Белградом, таким чином, не був зіткненням інтернаціонального марксизму з націоналізмом; це був конфлікт двох держав — великої і малої, двох державних комуністичних націоналізмів.

Російська революція не спричинила вибуху пролетарських революцій в передових країнах Заходу й не призвела до створення нового міжнародного устрою, як це наочно продемонструвала історія радянсько-югославських, радянсько-китайських, китайсько-в’єтнамських, в’єтнамсько-лаоських та інших міжкомуністичних відносин і, нарешті, розпад «соціалістичного табору» наприкінці 1980-х років. /431/

Бенедикт Андерсон вважав, що Радянський Союз являє собою, як і Об’єднане Королівство (Велика Британія), державне утворення, яке не наважилося поставити в свою назву ім’я певної нації, тобто чітко визначити себе саме як національну державу. Це, писав Андерсон, дає підстави вважати СРСР скоріше «спадкоємцем донаціональних династичних держав» дев’ятнадцятого століття, ніж «предтечею міжнародного устрою двадцять першого століття» ¹⁵. У внутрішньому житті Радянська держава не спромоглася вирішити ті проблеми, які були центральними в Росії до 1917 р.: взаємини між державою й суспільством, взаємини між росіянами та неросійськими народами.

Реальний ідеологічний вплив Радянського Союзу полягав у тому, що його досвід став прикладом для залежних народів Азії та Африки й певною мірою для відсталих націй Латинської Америки — прикладом того, як національне визволення може здійснитися у формі соціальної революції.

Сучасна ідеологія національного визволення, вважає С. Нейл Макфарлайн, відрізняється від старих форм націоналізму тим, що складовим елементом національного визволення в цьому випадку є соціальні перетворення антикапіталістичного характеру. В цій доктрині, донедавна популярній у країнах третього світу, пише він, «соціальна революція є інтеґральною частиною самої концепції національного визволення». Напевно, Макфарлайн правий, коли він вважає це наслідком впливу марксизму-ленінізму. Він також вказує на те, що для доктрини національного визволення характерний «етатистський підхід до проблем економічного, соціального й культурного розвитку», застосування якого логічно призводить до концентрації влади. Макфарлайн вказує на те, що /432/ ідеологія третього світу, з одного боку, приймає погляди Ліста щодо економічної незалежності нації, а з іншого — вона є антилістіанською в її неґативному ставленні до капіталізму. Він також зазначає, що національно-визвольна доктрина «відрізняється від марксизму своєю засадничою прихильністю до національної ідентичності. Можна сказати, що національно-визвольна революція є національною не тільки за формою, але й за змістом» ¹⁶.

Якщо прихильність національно-визвольних рухів до ідеї національної незалежності, безумовно, є протилежною позиціям Маркса, то навряд чи можна без застережень твердити про їхні антикапіталістичні «ухили» як суто «антилістіанські». Справді, Ліст був прихильником капіталізму, або, якщо говорити точніше, вважав капіталізм цілком природним явищем; він вважав, що в межах національної держави принцип вільної торгівлі має бути правилом. Проте, на його думку, в деяких менш розвинених країнах політична сфера могла претендувати на міцніший контроль над економічною. В певних ситуаціях, писав він, абсолютистська чи диктаторська форма правління може бути єдиною силою, здатною здійснити необхідні для економічної модернізації країни заходи. Ліст виступав від імені нації, а не на захист інтересів буржуазії. Отже, ми можемо погодитися з Теодором В. фон Лауе, коли він називає Ліста «пращуром усіх сучасних (тобто постколоніальних. — Авт.) промислових проектантів усього світу», вважаючи учнями Ліста таких діячів, як Сукарно, Нкрума і навіть Мao, — цікаво, що Дітер Зенґаз характеризував Ліста як «раннього маоїста». (Фон Лауе гадає, що ці національні лідери підпали під вплив ідей Ліста опосередковано, через опанування досвіду царської Росії та СРСР) ¹⁷. /433/

Отже, ми підійшли до висновку, який доповнює й завершує одне з початкових положень цієї книги: націоналізм вперто відмовляється вміщуватися в прокрустове ложе комунізму чи капіталізму.

В той же час доконаним фактом є націоналізація комунізму. Успішні комуністичні революції, пише Бенедикт Андерсон, вбиралися в «національний одяг» і розгорталися в «територіальному та соціальному просторі, успадкованому від дореволюційного минулого» ¹⁸. Націонал-комунізм, пише з цього приводу Петер Цвік, перетворився на «панівний варіант марксистських рухів» ¹⁹. Усі марксистські рухи й держави, вторує йому Ерік Гобсбаум, стали «національними не тільки за формою, але й за змістом, тобто націоналістичними» ²⁰.

Це означає безумовний розрив з центральною ідеєю Маркса й класичного марксизму. Проте, відмовившись від інтернаціоналізму, націонал-комунізм (чи комуністичний націоналізм) не став прокапіталістичним. Як зауважує Алфред Дж. Меєр, в епоху після 1945 р. «етнонаціоналізм — трибалістський, расовий, релігійний, культурницький, традиціоналістський, ірраціональний і підривний — зміцнився й поширився по всій земній кулі». Але він є таким «принципом суспільного устрою (чи виробничих відносин), який в своїй основі є чужий загальносвітовим процесам виробництва». Націоналізм, вважає Меєр, «надихає й мобілізує нації світу на повстання проти всесвітнього, всюдисущого, глобального панування капіталізму». Він визнає той факт, що політичний розвиток держав, які нещодавно стали незалежними, ставить з ніг на голову певні аксіоми попередніх теорій та усталені історичні істини. Наприклад, зараз національна держава перебирає «на себе ту роль і функції, які були відведені приватному /434/ власнику-підприємцю в марксистській моделі капіталізму». Революції, які мали подолати протиріччя капіталізму, відтворили їх, хоча й у дещо «оновленому вигляді» ²¹.

Цікаво, що висновки Джорджа Ліхтгайма, які він зробив на початку 1970-х, багато в чому співзвучні щойно наведеним зауваженням Меєра. У третьому світі, — писав Ліхтгайм, — «тягар революції несе селянство Азії, Африки та Латинської Америки, яке має підхопити справу, полишену індустріальним робітничим класом, котрий, очевидно, інтегрувався в систему. Внаслідок цього націоналізм ототожнюється з соціалізмом, селянство — з пролетаріатом, антиімперіалізм — з антикапіталізмом, і зрештою всі категорії, які так тяжко протягом століття вироблялися в марксистській літературі, викидаються за борт на користь простої дихотомії: західний імперіалізм проти голодуючих мас третього світу» ²².

В цій ситуації не залишається нічого кращого, як погодитися з тим очевидним фактом, що доктрини комунізму й націоналізму, теорії Маркса й Ліста в класичному вигляді вже не існують у сучасній політиці.

Те ж саме можна сказати і про наукові дослідження та ідеологічні інтерпретації. Сучасні праці з проблем «залежності» та «відставання», наприклад, загалом належать до розряду промарксистських. Насправді ж прибічники й автори теорій «залежності», у тому числі такі відомі, як Пол Баран, Андре Гундер Франк, Самір Амін, Аргірі Емануел та інші, скоріше належать до «послідовників Флеровського, Воронцова, Даніельсона», тобто до російських популістів. Як вважає Ґавін Кітчінґ, усі ці сучасні мислителі відкидають погляди Маркса та тих пізніших представників класичного марксизму, які «ні-/435/коли не відмовлялися від Марксової впевненості в довготривалій «проґресивності» імперіалізму». Кітчінґ знаходить у сучасних теоріях «залежності» «помітні паралелі з позиціями російських народників». Він пише про їх «песимістичне» ставлення до перспектив вітчизняного капіталізму, про «ворожість до вільної торгівлі й впевненість у тому, що вона призводить до національної експлуатації», та про підтримку «національної» індустріалізації під керівництвом держави, індустріалізації, яка відбувається в будь-якій — соціалістичній чи капіталістичній формі ²³.

Інтелектуальний зв’язок цих поглядів з російським народництвом очевидний, проте вони до певної міри є також «лістіанськими».

Як вважає Гарі Дж. Джонсон, ідеї економічного націоналізму, які зародилися в Німеччині й набули подальшого розвитку в Центральній та Східній Європі, почали поширюватися в англо-саксонській економічній думці після еміграції до Великої Британії та Америки таких дослідників, як К. Мандельбаум, Ніколас Кальдор, Пауль РозенштайнРодан і Томас Балог. Ось як Джонсон підтверджує свою думку, посилаючись на приклад останнього: «Особливо показовою щодо цього є інтелектуальна історія та праці Балога: досить проста теоретична структура, переклад на мову економіки міждержавних політичних взаємин Угорщини та Німеччини в 1930-і роки, звідси вдалий перехід на воєнні й післявоєнні взаємини Об’єднаного Королівства (та Європи загалом) зі Сполученими Штатами, згодом (дуже коротко) — до суперництва між Британією та Німеччиною в післявоєнній Європі, і звідси — до взаємин між менш розвинутими та передовими країнами» ²⁴. /436/

Економісти з Центральної Європи (такі, як Балог) «пересадили» в західноєвропейську інтелектуальну традицію «звичку думати радше в націоналістичному, ніж у космополітичному стилі», крім того, вони вигадали «концепцію нації як економічної спільноти, яка має спільні завдання й узгодженість в реалізації цих завдань засобами національної економічної політики». Джонсон вважає, що саме ці економісти робили «головний наголос на необхідності індустріалізації та можливостях протекціоністської політики як засобу її здійснення» ²⁵. «Незважаючи на панування ліберальних та космополітичних ідей англійських класичних економістів серед основних течій економічної думки, — пише Джонсон, — націоналістичні та інтервенціоністські ідеї німецького економіста Фрідріха Ліста опосередковано, через центральноєвропейських наслідувачів Німеччини, стали панівними ідеями англо-саксонської економіки в питаннях економічного розвитку нових націй» ²⁶.

Спочатку ці автори намагалися винайти «політику розвитку балканських держав за німецьким зразком», проте, після того як ці ідеї перейшли на Захід, їх почали представляти «універсальними». Згодом, як пише Джонсон, ці ідеї «виявилися також близькими до психологічних настанов нових націй в їхніх взаєминах з розвинутими країнами та в їхньому осмисленні власних проблем розвитку» ²⁷.

Відповідають арґументи Джонсона історичній реальності чи ні (особливо його думка щодо «проникнення ідей з Центральної Європи до англо-саксонської традиції» ²⁸, яка в свою чергу вплинула на мислення третього світу), але не викликає сумнівів те, що існує зв’язок між сучасною «марксистською» думкою з проблем розвитку та відсталості й класичним лістівським націоналізмом. Деякі сучасні діячі /437/ можуть бути несвідомими того факту, що вони дотримуються лістіанських поглядів і, зрозуміло, вважають свій підхід до проблем відсталих країн марксистським. Насправді ж вони мають з німецьким націоналістом Лістом не менше спільного, ніж з автором «Маніфесту Комуністичної партії». У передмові до італійського видання «Національної системи» Джорджіо Морі вказує на очевидні паралелі та збіги в працях Аргірі Емануеля та Ліста. «Хіба це припустимо, — питає Морі, пишучи про інтелектуальних попередників сучасної думки, — не згадати поруч з іменем засновника наукового соціалізму імені його сучасника?» ²⁹

Економісти вже робили спроби з’ясувати, чи є націоналістичні варіанти прискореного промислового розвитку, включаючи фашистський, найраціональнішими з економічного погляду ³⁰. Звичайно, можна поставити питання: чи варто взагалі відносити такі питання до розряду наукових? Виглядає так, що націоналісти просто віддають перевагу політичним міркуванням перед економічними в тих випадках, коли вони суперечать одне одному. Націоналістичний світогляд щодо цього зводиться до кількох досить простих постулатів. По-перше, основою їхньої геополітичної системи координат є територіально визначена держава, а не весь світ. По-друге, ця держава, в їхньому розумінні, є національною державою й потребує економічної, політичної та культурної розбудови, тобто не належить до вже завершених і усталених утворень. По-третє, провідну роль у державотворенні вони відводять інтеліґенції, тій соціальній верстві, яка нібито здатна піднятися над груповими економічними чи професійними інтересами. (Ліст не розробив досконало питання про керівництво такого роду, проте деякі з сучасних ідей /438/ про національний провід є близькими до його міркувань). По-четверте, теорії «залежності» поділяють світ на три види взаємодіючих націй: розвинуті, ті, що розвиваються, і відсталі. Це повністю відповідає класифікації Ліста, хоча, зрозуміло, його термінологія була іншою.

Ця система значно відрізняється і від марксистської чи марксистсько-ленінської теорії капіталізму в імперіалістичну епоху, і від споріднених з нею концепцій нерівномірного розвитку капіталізму, взаємин між метрополією та колоніями і т. ін. Усі марксистські теорії, навіть коли в них враховується антиімперіалістична спрямованість націоналізму в колоніальних країнах, вважають аксіомою те, що такий націоналізм має бути союзником пролетарської революції й повинен перетворитися на частину об’єднаних революційних сил. (Ілюстрацією цього ставлення до націоналізму як союзної й підлеглої міжнародному комуністичному рухові сили є цитована вище праця Леніна 1923 р.).

Проте на практиці націоналізм третього світу утвердився як третя сила — часом союзник, часом суперник комунізму та капіталізму. Його відмова підпадати під дихотомію «Схід — Захід» політично оформилася в ідеї «неприєднання», згідно з якою можливо уникнути необхідності вибору лише між Сходом і Заходом. У системі мислення третього світу центральним є поділ земної кулі на Північ — Південь, що, зрозуміло, цілком відповідає доктрині Ліста. Деякі марксисти вже відверто приймають лістівське бачення глобальних взаємин. Наприклад, Андре Гундер Франк у своєму розділі в колективній праці «Соціалізм на порозі двадцять першого століття» (1985) пише, що «значною мірою конфлікт «Схід — Захід», особ-/439/ливо між Вашингтоном і Москвою, є димовою завісою конфліктів «Північ — Південь» ³¹.

Визнаючи той факт, що сьогоднішній третій світ є «лістіанським» за своїм світоглядом і що навіть марксизм «лістіанізувався», було б некоректним обмежити дію цього феномена виключно кордонами Азії, Африки та Латинської Америки. Ми вже згадували націоналкомунізм в Югославії і в самому Радянському Союзі. Варто додати ще одне зауваження, дещо іронічне, стосовно батьківщини Ліста й Маркса. Німецька Демократична Республіка, яку очолювали марксисти, вшановувала Ліста як одну з найвидатніших і проґресивних постатей Німеччини. Німецька Академія наук у Східному Берліні в 1961 р. видала «Національну систему політичної економії» в новій редакції (після 1945 р. були й інші видання цієї праці Ліста в Східній Німеччині). Зрозуміло, що відразу ж після публікації в Москві Марксової критики Ліста в 1971 р. з’явилося відповідне німецьке видання. Щоправда, східні німці визнавали, що Марксова критика Ліста була до певної міри «однобічною», оскільки в програмі останнього містилися проґресивні елементи ³².

Східнонімецькі редактори не наважилися на те, щоб особливо відзначити як проґресивний елемент лістівської програми ідею об’єднання Німеччини. Проте, чи випадково Москва вирішила опублікувати виступ Маркса проти націоналізму саме в 1971 р., через рік після того, як у 1970 р. була розгорнута нова сторінка у взаєминах Східної та Західної Німеччини і знову виникла тема возз’єднання Німеччини? Публікація забутого тексту 1845 р., в якому Маркс недвозначно заперечив будь-яку спільність інтересів буржуазії й пролетаріату Німеччини, могла бути застереженням для східнонімецьких товаришів: сам Маркс сказав, що ідея єдиної німецької /440/ нації, де об’єднуються пролетаріат і буржуазія, є буржуазною.

Цілком очевидно, що в наші часи світом керує не раціональна логіка, а так звана «державна доцільність» (raison d’etat). Маркс вважав, що «лукавство Розуму» (вислів Геґеля) завжди перемагатиме будь-які людські схеми. Однак ми можемо припустити, що «лукавство Розуму» було переможене «розумом Ліста» (нагадаємо, що «Ліст» німецькою мовою означає «лукавство». — Перекл.). (Дозволимо собі цей каламбур, який з’явився з такого міркування єна Камінза: «Там, де Геґель бачив «лукавство Розуму» як дієву силу історичних змін, Енґельс, зі свого боку, сам продемонстрував чимале лукавство, вважаючи ідеї Фрідріха Ліста дієвою силою в підготовці національної арени для революції») ³³. Чи, може, навпаки, сам «Розум» проробив трюк з марксизмом, перетворивши цю ідеологію глобальної уніфікації на інструмент національного самоутвердження, спрямованого проти єдиної, одноманітної моделі соціального, політичного й культурного розвитку. Сьогодні не існує країни, про яку «пізній Маркс» міг би впевнено сказати те, що він адресував Німеччині 1867 р.: «De te fabula narratur!» Націоналізм, чи то лістівський, чи то марксистський, є, по суті, повстанням проти історичної неминучості, яку відстоював класичний марксизм. Націоналізм також боронив культурне й мовне розмаїття як нормальну й бажану умову існування людства — на противагу Марксові, який засуджував його як один з видів відчуження.

Втім, хоча новітній націоналізм і став безсумнівним переможцем, його тріумф був досить проблематичним і має сприйматися із значною мірою іронії. Як зауважує Меєр, уряди нових незалежних держав успадкували експлуататорські функції попередньої влади. На думку фон Лауе, націоналістич-/441/ні плани, лістівські й ленінські «схеми індустріалізації» взагалі дещо «запліснявіли» ³⁴.

Прагнучи національної незалежності й влади, націоналістичні лідери зовсім забули про те, що їхній прадід Ліст вважав свободу найголовнішою передумовою справжнього проґресу. Саме принцип свободи, інтелектуальної й політичної, Ліст поставив у центрі своєї програми для Німеччини. Він визнавав необхідність обмеження свободи в певних, специфічних ситуаціях, пов’язаних з відсталістю, однак і ці обмеження розглядалися як тимчасові. Про співвідношення між свободою та організацією як про одну з головних проблем, породжених Французькою революцією та модерною промисловістю, писав Бертран Расел. Коли сучасні національні уряди нових незалежних країн чи традиційніші марксистсько-ленінські режими доходили висновку, що забезпечити науковий, технологічний та промисловий проґрес дуже важко (якщо взагалі можливо), причину варто було шукати саме в тому, що вони віддавали надмірну перевагу організації й заганяли в глухий кут свободу.

Сучасні націоналісти також іґнорували чи недооцінювали ще одну передумову проґресу, яку Ліст вважав дуже важливою: відкритість зовнішньому світові. Про те, що національна самоізоляція перешкоджає інтелектуальному й матеріальному розвиткові, писав ще Гердер у 1772 р.

Існує також суто «марксистське» пояснення проблем сучасних марксистсько-ленінських та національно-визвольних режимів. Маркс і марксисти вважали, що скасування приватної власності на засоби виробництва само по собі створює передумови (і, ясна річ, стає стимулом) для підйому продуктивності на основі наукового проґресу. Однак, чи може бути націоналіза-/442/ція панацеєю? Чи залежить наука від взаємин власності, а чи від економічних умов взагалі?

Звернімося до критики історичних поглядів Маркса, написаної Раселом більше п’ятдесяти років тому, яка допоможе нам виявити джерела складнощів сучасного марксизму-ленінізму та націоналізму. «Марксова теорія потребує виправлення, — писав Расел, — саме там, де йдеться про причини змін у способах виробництва. В Маркса способи виробництва представлені як головні причини, проте питання, чому вони час від часу змінюються, залишилося зовсім нез’ясованим. Цілком очевидно, що способи виробництва змінюються головним чином завдяки, так би мовити, науковим відкриттям та винаходам. Маркс вважає, що відкриття та винаходи бувають тоді, коли створюється відповідна економічна ситуація. Однак цей погляд є антиісторичним. Чому з часів Архімеда до часів Леонардо фактично не існувало експериментальної науки? Через шість століть після Архімеда економічні умови були достатніми, щоб створити умови для наукової роботи. Саме підйом науки після епохи Відродження призвів до модерної промисловості. Ця інтелектуальна обумовленість економічних процесів не знайшла адекватного визнання у Маркса» ³⁵.

Проте небажання Маркса визнати «інтелектуальну обумовленість економічних процесів» цілком відповідало його поглядові на людей як на «тварин, здатних виробляти й використовувати знаряддя праці» (таке резюме Марксової концепції людської природи зробив Ентоні Ґіденс). Маркс вважав цю властивість «єдиним найважливішим критерієм, який відокремлює людську істоту від світу тварин». Ґіденс віддає перевагу поглядові Люїса Мамфорда, згідно з яким людина є «твариною, здатною розвивати власний ін-/443/телект, керувати собою й самовдосконалюватися» ³⁶. Погляди Ліста на суть людської природи збігалися саме з таким її розумінням. Відповідно, в основі концепції історичного процесу та лістівської програми національного розвитку лежала ідея інтелектуальної обумовленості економічних процесів. У найзагальнішому вигляді вона знайшла відображення в порівнянні «виробничих сил» та «матеріального багатства»: перше вважалося набагато важливішим для розвитку нації, ніж друге.

Отже, сучасні марксистсько-ленінські й національно-визвольні ідеології прийняли марксистську віру в індустріалізацію, але відкинули космополітизм Маркса та його віру в звільнення людини. Національна незалежність, національний характер і національне самовираження стали, відповідно до їхнього світогляду, спадщиною класичного націоналізму, проте цьому світоглядові вже бракує однієї з головних настанов останнього: віри в те, що національність — це лише перший крок на шляху до вселюдськості.

Визнаючи історичну роль і сучасний вплив марксизму та націоналізму, ми одночасно мусимо звернути увагу й на те, що протягом останніх десятиліть під впливом розвитку науки (особливо застосування її у військовій сфері) світ змінився докорінним чином. Наука інтернаціональна: науковці більше, ніж будь-яка інша група (зрозуміло, що більше, ніж промислово-фабричні робітники), відповідають Марксовій характеристиці «всесвітньо-історичної особистості». В цьому сенсі проблеми, які наука ставить перед суспільством, також «всесвітньо-історичні». Той факт, що нація й клас зараз залишаються загальновизнаними суттєвими складовими особистої ідентичності та політичної леґітимності, є свідченням /444/ того, який глибокий вплив справили марксизм і націоналізм на наш сучасний світогляд. Не відкидаючи внеску й значення цих двох глобальних доктрин, необхідно все ж таки ще раз наголосити на тому, що найфундаментальнішою цінністю залишається право вибору як для людського співтовариства в цілому, так і для особистості зокрема.

Примітки

¹ Роль світових воєн у поширенні соціалістичних і націоналістичних революцій я розглядаю в моїй книзі The Political Thoght of Thomas G. Masaryk. — Boulder, CO: East European Monographs, 1981.

² Тіbor Hajdu. Socialist Revolution in Central Europe, 1917 — 1921 // Revolution in History (ed. Roy Porter and Mikulas Teich. — Cambridge: Cambridge University Press, 1986. — p. 115.

³ Sir Lewis Namier. 1848: Seed-Plot of History // Vanished Supremacies: Essays on European History 1812 — 1918. — New York: Harper and Row, 1963. — p. 28.

⁴ Thomas G. Masaryk. Svetová revoluce za války a ve válce, 1914 — 1918. — Prague: Cin and Orbis, 1925 та: The Making of а State (ed. Henry Wickham Steed). — London: F. A. Stokes, 1927. Див. також: Т. Ґ. Масарик. Світова революція за війни і у війні 1914 — 1918. Спомини. (Прекл. Миколи Саєвича). — Львів: Вид. кооперативу «Червона Калина», 1930.

⁵ Arcadius Kahan. Nineteenth Century European Experience. — p. 30.

⁶ Harry G. Johnson. The Ideology of Economic Policy in the New States // Harry G. Johnson. Economic Nationalism. — p. 131.

⁷ Ivan T. Berend. Alternatives to Class Revolution: Central and Eastern Europe after the First World War // The Power of the Past: Essays for Eric Hobsbawm (ed. Pat Thane, Geoffrey Crossick and Roderick Floud. — Cambridge: Cambridge University Press — Paris: Editions de la Maison des Sciences de l’Homme, 1984. — pp. 251 — 282. /445/

⁸ Ivan T. Berend. Alternatives to Class Revolution. — pp. 279 — 280. Див. його ж: The Crisis Zone of Europe: An Interpretation of East-Central European History in the First Half of the Twentieth Century (tr. Adrienne Makkay-Chambers. — Cambridge: Cambridge University Press, 1986. — pp. 50 — 51, 66.

⁹ B. I. Ленін. Пам’яті Герцена // Повне зібрання творів. — Т. 21. — С. 243 — 249.

¹⁰ Alfred G. Meyer. Leninism. — р. 259 — 260, 263. В. І. Ленін. Краще менше, та краще. Т. 45. — С. 381, 382.

¹² Karl Dietrich Bracher. The Ages of Ideologies: A History of Political Thought in the Twentieth Century (tr. Ewald Osers). — New York: St. Martin’s Press, 1982. — p. 61.

¹³ И. В. Сталий. О задачах хозяйственников // Сочинения. — Т. 13. — С. 38, 39.

¹⁴ Josip Broz-Tito. The National Question, Nationalism and Internationalism // Tito. The National Question. — Beograd: Socialist Theory and Practice, 1983. — pp. 92 — 94.

¹⁵ Benedict Anderson. Imagined Communities. — p. 12. Вичерпна критика радянської національної політики як продовження політики царату у цій галузі подається у: Іван Дзюба. Інтернаціоналізм чи русифікація? — Сучасність, 1968.

¹⁶ S. Neil MacFarlaine. Superpower Rivalry and Third World Radicalism: The Idea of National Liberation. — Baltimore, MD: John Hopkins University Press, 1985. — pp. 7, 14, 210 — 211.

¹⁷ Theodore H. von Laue. The Global City: Freedom, Power and Necessity in the Age of World Revolutions. — Philadelphia and New York: Lippincott, 1969. — p. 147, nl48-n. ; Dieter Senghaas. Friedrich List und die Neue internationale ökonomische Ordnung // Leviathan. — 1975. №. 3. — p. 297.

¹⁸ Benedict Anderson. Imagined Communlties. — p. 12.

¹⁹ Peter Zwick. National Communism. — Boulder, CO: Westview Press, 1983. — p. 145.

²⁰ Eric Hobsbawm. Some Reflections of 'The Brek — Up Britain // New Left Review. — Sept. — Oct. 1977. №. 105. — p. 13. Цит. за: Anderson. Op. cit. — p. 12.

²¹ Alfred G. Meyer. Eastern Europe: Marxism and Nationalism // The Politics of Ethnicity in Eastern Europe (ed. George Kleine and Milan J. Reban. — Boulder, CO: East European Monographs, 1981. — p. 11.

²² George Lichtheim. Imperialism. — p. 147. /446/

²³ Gavin Kitching. Development and Underdevelopment. — p. 152, 160.

²⁴ Harry G. Johnson. The Ideology of Economic Policy. — p. 131.

²⁵ Там само. — C. 131 — 132.

²⁶ Там само. — C. 132.

²⁷ Там само. — С. 131.

²⁸ Там само.

²⁹ Giorgio Mori. Introduzione // Friedrich List Il sistema nacionale di economia politica (ed. Giorgio Mori, tr. Helmut Ari and Paolo Tinto. — Milan: ISEDI, 1972. — p. xiii.

³⁰ Arcadius Kahan. Op. cit., — p. 28.

³¹ Andre Gunder Frank. The Political Challenges to Socialism and Social Movements // Socialism on the Threshold of the Twenty-first Century (ed. Milos Nicolic). — London: Verso, 1985. — p. 65.

³² Carl-Erich Vollgraf. Karl Marx über die Ökonomische Theorien von Friedrich List // Wirtschaftswissenschaft 25. — July 1977. — №7. — pp. 991 — 1010; Friedrich List. Das Natürliche System der politischen Ökonomie (tr. form French and ed. Günter Fabiunke). — Berlin: Akademie-Verlag, 1961. Про перші дослідження ідей Ліста у Східній Німеччині див.: Noboru Kobayashi. Die List-Forschung in Ostdeutschland // Ecomonic Series. — Tokyo: The Science Council of Japan, Division of Economics, Commerce and Business Administration, 1962. — №29; марксистські погляди у післявоєнній Німеччині представлені працею: Jürgen Kuczynski. Friedrich List. Vorkämpfer der deutschen Einheit // Der Aufbau. — 1947. — №3. — pp. 418 — 423.

³³ Jan Cummins. Marx, Engels, and National Movements. — p. 178.

³⁴ Theodore H. Von Laue. The Global City. — p. 148 n.

³⁵ Bertrand Russel. Op. cit, — p. 229 — 230.

³⁶ Anthony Giddens. A Contemporary Critique of Historical Materialism. — Vol. 1. Power, Property and the State. — Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1981. — pp. 155 — 156 наводить цитату з: Lewis Mumford. The Myth of the Machine. — London: Secker and Warburg, 1967. — p. 9.

Попередня     Головна     Наступна