Попередня     Головна     Наступна





В. Л. Микитась

М.СМОТРИЦЬКИЙ У КОЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ПОЛЕМІСТІВ XVI — XVII ст.


[Східнослов’янські граматики XVI-XVII ст. Київ, 1982. — С.162-165.]



В історії української полемічно-публіцистичної літератури кін. XVI — першої пол. XVII ст. постать М.Смотрицького — одна з найскладніших, найсуперечливіших і ще не зовсім вивчених. Якщо історики церкви в дожовтневий період вивчали життєвий шлях "архієпископа Полоцького" М.Смотрицького та давали йому характеристику здебільшого у зв’язку із суспільно-релігійною боротьбою /А.Аскоченський, Філарет, Д.Сцепуро, А.Осинський та ін./, то істориків літератури та мови М.Смотрицький цікавив як літератор, проповідник і філолог — автор славнозвісної "Граматики" /І.Засадкевич, В.Завитневич, І.Франко, С.Голубев, П.Житецький, В.Перетц, С.Маслов, П.Попов, Н.Дилевський, В.Німчук, Є.Прокошина та ін./.

М.Смотрицький мав реальну можливість познайомитися як із основоположними ідеями західноєвропейського Відродження, так і безпосередньо з творами найпомітніших його представників. Підтвердженням його високої ерудиції є широке цитування та посилання принаймні у полемічному трактаті "Тренос" на 150 авторів Давнього Сходу, Єгипту, Візантії, Європи.

Заслуговує на пильну увагу дослідників давньої української літератури пропаганда М.Смотрицьким таких видатних діячів і авторів епохи Відродження, як Д.Савонарола, Б.Депер’є, "великий філософ" Е.Роттердамський, М.Баптіста, М.Гей, Б.Опат та ін. Особливо захоплювався М.Смотрицький творами великого італійського поета, найвидатнішого представника гуманізму часів Відродження Ф.Петрарки. Він переклав латинською і польською мовами один із найгостріших антиватіканських сонетів Петрарки "Папському двору в Римі", спрямований проти розбещеності та продажності папської курії, а також уривок із "Листів без адреси". Це одна, але не єдина сторінка безпосередніх зв’язків української літератури із західноєвропейським Відродженням та гуманізмом Ренесансу.

Немає сумніву, що як письменник М.Смотрицький був у курсі справ всієї тогочасної ідеологічної боротьби між представниками полемічної літератури обох таборів. Потенціальний заряд для полеміки він отримав ще від свого, батька Г.Смотрицького, відомого своїм трактатом "Ключ царства небесного" /Острог, 1587/, від поширених на Україні творів Максима Грека і Кирила Лукаріса, "книжиці" Василя Суразького /Острозького/ "О единой истинной православной вЂрЂ" /Острог, 1588/, Стефана Зизанія "Казанья св.Киррила" /Вільно, 1596/, твору Христофора Філалета "Апокрисис" /польською мовою у Вільно, 1597; книжною українською в Острозі, 1598/ та ін.

М.Смотрицькому приписують памфлети "Историа о листрийском, то есть о разбойническом ферарском або флоренском синодЂ" та "Отписы на листу в бозЂ велебного Ипатия /Потия/" /Острог, 1598/, що були опубліковані під псевдонімом Клирик Острозький. На нашу думку, таке приписування блискучих памфлетів, що здобули широкий резонанс серед православних і католиків своєю майстерністю, тоді ще "спудею" Острозької школи М.Смотрицькому безпідставне. Зрештою, авторство названих творів приписували і Гаврилу Дорофеєвичу, і Христофору Філалету, й Іову Борецькому. Інша справа "Антиграфе, тобто отпис", що вийшов 1608 р. під псевдонімом "одного брата братства Віленського", та знаменитий "Тренос" /Вільно, 1610/, підписаний псевдонімом Теофіл Ортолог, який не був секретом ні для православних, ні для уніатів та короля Речі Посполитої. На цей час М.Смотрицький уже повністю сформувався і як особистість, і як учений, і як письменник. Він добре вивчив не тільки полемічну літературу, але й протестантську, знав твори Кальвіна і Лютера, став безпосереднім учасником тодішньої суспільної та ідеологічної боротьби. Тексти підготовлених ним "елюкубрацій", на жаль, не збереглися /"Розмовы берестянина з братчиком", "Воскресший Наливайко"/. Свій трактат "Антиграфе" М.Смотрицький присвятив Янушу Острозькому, написавши, як і його батько, віршову присвяту на честь герба князів Острозьких у надії, що Януш, хоч і перейшов до табору латинників, але буде стояти на сторожі прав і свобод, "однаково призначених для всіх". Але сподівання батька і сина Смотрицьких були марними.

Гіпотетично М.Смогрицький був знайомий і з творами найпомітнішого антиуніатського ідеолога і полеміста І.Вишенського, який зробив певний вплив на пафос і спрямування його полеміки. У цьому плані до цікавих висновків приводять конкретні зіставлення полемічної майстерності обох письменників, наприклад, художні засоби викриття зрадників українського народу, єпископів-перебіжчиків І.Потія, К.Терлецького, І.Гоголя, М.Рогози, Г.Загоровського та ін. /громове "Писание к утекшим от православное вЂры єпископом" І.Вишенського і характеристика тих єпископів у багатьох місцях "Треноса" М.Смотрицького/; захист тогочасного "словенського языка" як "плодоноснЂйшого от всЂх языков" /наївна "Порада" І.Вишенського і поставлена на наукову основу "Граматика" М.Смотрицького тощо/.

Особливо ж це стосується зіставлення художнього прийому плачу чи голосіння над "рапсаком папежского гласа" у посланні "Благочестивому государу Василию княжати Острожскому и православным христианом Малое Росии" І.Вишенського та всього "Треносу" М.Смотрицького. І.Франко про художній прийом оплакування "рапсака" І.Вишенським писав: "Автор наш у величній поетичній картині справляє похорони "голосови гордости и невЂрия папы римского", скликає всіх православних на те позорище, витягає того "трупа, нагле здохлого" на середину і розливається над ним огненим голосінням, взиваючи всіх до плачу над ним. Голосіння те належить до найкращих витворів нашої старої літератури і є правдивою перлою між творами Вишенського. В довгім ряді поетичних, а інколи діалектикою теологічною, мов бритва загострених викриків, наслідуючих тон, ритміку і паралелізм нашого народного голосіння по помершім, автор наглядно показує і з усіх боків освідчує той первородний гріх Риму — гордість і вивищування себе самого" 1. Перефразовуючи ці слова І.Франка, їх можна повністю переадресувати і до оцінки всього "Треноса" М.Смотрицького, також написаного ритмічною прозою, щоправда польською мовою.



1 Франко І. Іван Вишенський і його творчість. Львів, 1895, с. 183.



Крім того, символічний образ або образ-символ матері-церкви, власне, матері-вітчизни, яка оплакує свою нещасну долю завдяки отим "дітям"-перебіжчикам, передусім із знатних родів, йшов у творчу практику М.Смотрицького із народних дум-голосінь чи дум-плачів, побутових народних голосінь над покійником, а також із творів Г.Смотрицького та Клирика Острозького.

Щодо ерудованості, то найближче до М.Смотрицького з усіх сучасників можна поставити хіба що З.Копистенського, який здобував освіту, можливо, і в Острозькій школі, бо з великим пієтетом писав про фундатора цієї школи та захисника православ’я князя К.-В.Острозького. З.Копистенський вільно володів польською, латинською, грецькою та іншими мовами, перекладаючи або редагуючи богословські твори із чужих мов. У передмові до "Палинодії" /1619-1622/ З.Копистенський чи не вперше в українській літературі подав огляд використаних джерел — біблійних книг, творів церковних діячів, східних і європейських істориків, давньоруських літописів і польських "кройнік", полемічних творів сучасників, у тому числі й М.Смотрицького, багатьох праць вітчизняних "мужив ученых велце" — всього понад сто авторів. Це надавало "Палинодії" З.Копистенського, як і "Треноса" М.Смотрицького, авторитетності та було конкретною відповіддю на неодноразові закиди уніатів щодо неосвіченості та темноти православних авторів. Цілком можливо, що З.Копистенський після переїзду 1616 р. до Києва особисто зустрічався з М.Смотрицьким, який на той час працював викладачем Київської братської школи та один рік був її ректором. У всякому разі вони обидва входили до культурно-освітнього осередку ректора Київської школи /1616-1618/, згодом київського митрополита, поборника возз’єднання України з Росією Іова Борецького /Івана Матвійовича Борецького/.

Творчість М.Смотрицького, незважаючи на її суперечливий характер, заслуговує в українському радянському літературознавстві на окреме монографічне дослідження, в якому об’єктивно, з марксистсько-ленінських позицій були б висвітлені насамперед позитивні сторони всієї спадщини полеміста українською та польською мовами. Добрий початок цьому поклали білоруська дослідниця Є.Прокошина 2 та український мовознавець В.Німчук.



2 Прокошина Е. С. Мелетий Смотрицкий. Минск, 1966.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.