Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту

СИНОПСИС КИЇВСЬКИЙ

АБО КОРОТКЕ ЗІБРАННЯ З РІЗНИХ ЛІТОПИСЦІВ ПРО ПОЧАТОК СЛАВЕНОРÓССІЙСЬКОГО ²⁹¹ НАРОДУ І ПЕРШОПОЧАТКОВИХ КНЯЗІВ БОГОСПАСАЄМОГО ГРАДА КИЄВА, ПРО ЖИТІЄ СВЯТОГО БЛАГОВІРНОГО ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ КИЇВСЬКОГО І ВСІЯ РУСИ ПЕРШОГО САМОДЕРЖЦЯ ВЛАДИМИРА, І ПРО СПАДКОЄМЦІВ БЛАГОЧЕСТИВОЇ ДЕРЖАВИ ЙОГО РÓССІЙСЬКОЇ АЖ ДО ПРЕСВІТЛОГО І БЛАГОЧЕСНОГО ГОСУДАРЯ НАШОГО ЦАРЯ І ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ОЛЕКСІЯ МИХАЙЛОВИЧА, ВСІЯ ВЕЛИКОЇ І МАЛОЇ, І БІЛОЇ РУСИ САМОДЕРЖЦЯ.

В СВЯТІЙ ВЕЛИКІЙ ЧУДОТВОРНІЙ ЛАВРІ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКІЙ, СТАВРОПИГІЇ СВЯТІЙШОГО ВСЕЛЕНСЬКОГО КОСТЯНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХА І ПО БЛАГОСЛОВЕННЮ ПРЕЧЕСНОГО ВО ХРИСТІ ПАНОТЦЯ ІННОКЕНТІЯ ГИЗЕЛЯ, МИЛІСТЮ БОЖОЮ АРХИМАНДРИТА ТІЄЇ Ж ЛАВРИ, ВИДАНА ТИПОГРАФСЬКИМ СПОСОБОМ

В ЛІТО ВІД СОТВОРІННЯ СВІТУ 6182, ВІД ВТІЛЕННЯ БОГА СЛОВА 1674

ПРО ПОЧАТОК ДАВНЬОГО СЛОВ’ЯНСЬКОГО НАРОДУ. ПРО НАЗВУ ЧИ ПРОЗВАННЯ ЙОГО

Безначального Отця і Творця, всього сотвореного угодник, корінь же і прародитель роду людського по плоті, великий серед патріархів Ной по потопі трьом синам своїм немов [все] живе в світі цьому на три чини поділивши, кожному окремо назнаменував і визначив. Симу — сан священства, Хаму — ярмо рабства, Афету ²⁹² — достоїнство царське, хоробрість військову і поширення племені з іменем його. Афет бо перекладається "поширення" чи "поширюваний" ²⁹³. Також і землю їм на три частини поділив, з яких перша називається Азією, друга — Африкою, третя — Європою. Симу дісталися землі, що [їх] бачимо на сході, у Великий Азії, де нині персіди й ассірійці ²⁹⁴. Хаму випав жереб на півдні — в Африці — де нині Єгипет Муринської ²⁹⁵ землі. Афету ж лишилися землі, що на захід і північ в Європі лежать. А цей Афет є прародителем і усіх християн, найголовніше ж тих, що в Європі живуть ²⁹⁶, оскільки згідно з благословенням батька свого Ноя так від благополучного імені свого у велике поширення племенем своїм виріс, що не лише по землях північних і західних, але й по східних поширився. Народ же Афетів перевищив усіх інших силою, мужністю і хоробрістю, [був] страшний і славний по всьому світу (як усі давні й достовірні літописці свідчать), нічим іншим крім військової справи не займався, і з тим харч та все необхідне здобував. І від славних справ своїх, передусім військових, слов’янами чи "славними" почали зватися ²⁹⁷. Також і мова слов’янська походить від стовпотворіння по змішанні мов, одна з сімдесяти двох, племені Афетового, і від слави іменем слов’янської наречена. Задля того в пам’ять слави народу слов’янського і давні рóссійські князі синам своїм імена, співзвучні зі [словом] "слава" давали — як Святослав чи Світослав, Ярослав, Мстислав, тобто "Мстить славно", Мечислав, тобто "уславлений мечем" та інше, цьому подібне ²⁹⁸.

ПРО ТРИ ЧАСТИНИ СВІТУ, ЩО НАЗИВАЮТЬСЯ АЗІЯ, АФРИКА І ЄВРОПА. КОРОТКЕ ПОВІДОМЛЕННЯ  ²⁹⁹ ПРО АЗІЮ

Азія є найбільшою частиною світу і найкращою. Найбільша тому, що далеко переважає величиною Африку і Європу. Найвеличніша і найкраща тому, що в ній Бог Рай насадив, людину сотворив, і Закон дав, в тій же Землі Обітованій Христос народився, пожив, помер і Воскрес. З неї вийшли перші жителі всієї землі і моря, зороастрійці ³⁰⁰ та інші вчення. Звідти [походять] всілякі аромати, кадіння, пряне зілля, тобто пахучі коріння, квіти і кора; каміння найдорогоцінніше і найкраще. Вона всіма царствами і державами міцними матір’ю ще здавна називалася задля своєї величі, клімату помірного, розуму людського, багатих скарбів і достатку всілякого добра. Там царства процвітали: ассірійців ³⁰¹, медів ³⁰², персів ³⁰³, партіє ³⁰⁴. Там Татарія ³⁰⁵, Катая, Хина ³⁰⁶, Персія ³⁰⁷, Аравія ³⁰⁸, Ідумея ³⁰⁹, Сірія, Фінікія, Ассірія ³¹⁰, Келесирія ³¹¹, Каппадокія ³¹², Пафлагонія ³¹³, Бітинія ³¹⁴, Трояди ³¹⁵, Іонія  ³¹⁶, Карія ³¹⁷, Ликія ³¹⁸, Памфилія ³¹⁹, Кілікія ³²⁰ і Татари ³²¹. З них же хоробрий цар і великий князь Московський Іоанн Васильович безліч до православної Віри навернув, і приєднав з царствами Астраханським і Казанським ³²², які й донині з багатьма іншими державами перебувають під благополучною владою величезної держави Московської. Належить до цієї великої Азії і друга менша Азія, і в ній знаходиться вся земля, що є між Євфратом і морем, названим Єгеум, поділена турками на чотири башовства, тут Фригія ³²³, Лидія ³²⁴, Лікаонія ³²⁵, Вірменія, Іверія чи Грузинське царство, і ін.

ПРО АФРИКУ

Африка також є частиною всієї землі, що названа від Афра, одного з-поміж племені Авраамового. Інші кажуть, що Африка названа, ніби Априка, — згідно перекладу польського "відкрита". Є бо відкритою, і більше від інших звернута до сонця. Формою ж трикутна: з півночі обмежується морем Влоським, з заходу і півдня — Океаном, зі сходу — Черемним морем. Тут Єгипет, Ефіопія, Кафрарія ³²⁶, країна Муринська ³²⁷, Мавританія ³²⁸, Нубія ³²⁹, Левія ³³⁰, Варварія  ³³¹, і царство Фессенське ³³², Маррохинське ³³³, Моногемугів, Мономотапів ³³⁴, Адель ³³⁵, Конго ³³⁶, і ін.

ПРО ЄВРОПУ

Європа є частина кругу земного, що довжину йде від кордону Портогалії до ріки Танаїса чи Дону, в ширину ж від Архипелагу, тобто Середземного ³³⁷ моря, до океану Гибернитського ³³⁸. Має в собі преславні і міцні держави, багатства і безліч безлічі людей хоробрих, сильних і мудрих; і для життя є здоровою і доброю. В ній Греція, Трація ³³⁹, де і Костянтинополь, Словени ³⁴⁰, Русь, Москва, Польща, Литва, Мазовша ³⁴¹, Жмудь ³⁴², Курляндія ³⁴³, Лифлянти ³⁴⁴ чи Ливонія ³⁴⁵, Пруси ³⁴⁶, Чехи ³⁴⁷, Сльонсько ³⁴⁸, Морава ³⁴⁹, Угорці, Волохи ³⁵⁰, Молдавська, Сербська, Больгарська і Боснійська ³⁵¹ земля. Далмація ³⁵², Албанія, Ахайя ³⁵³, Ішпанія ³⁵⁴, Арагонія ³⁵⁵, Каштилія ³⁵⁶, Франція, Британія чи Англія, Ліотарингія ³⁵⁷, Буркгундія ³⁵⁸, Італія, Єрманія чи Німецька земля, Романія ³⁵⁹, Нидерлянди ³⁶⁰, Брабант ³⁶¹, Голяндія ³⁶², Баварія ³⁶³, Свевія ³⁶⁴, Саксонія ³⁶⁵, Данія, Готти ³⁶⁶, Шведи ³⁶⁷, Ляппія ³⁶⁸, Ботнія ³⁶⁹, Фінляндія, Тартарія менша чи Крим татарський і Перекоп ³⁷⁰. І інші, які не можна докладно в короткому викладі описати.

Ще ж є і четверта частина Всесвіту — Америка, яка називається Новим світом, але оскільки ця після інших ново відкрита, і до цієї оповіді мало дотична, тому без опису [нами] залишена.

ПРО НАРОД РУСЬКИЙ ЧИ, ТОЧНІШЕ, РÓССІЙСЬКИЙ, І ПРО НАЗВУ ЧИ ПРОЗВАННЯ ЙОГО

Руські, чи, точніше, рóссійскі народи — ті ж слов’яни — [від] одного бо єства, батька свого Афета, і одної мови [походять]. Бо як слов’яни задля славних справ своїх здавна набули собі слов’янське ім’я, так по часі "розсіювання" племінного по багатьох землях "рóссіянами", а потім "рóссами" прозвалися. Деякі ближчі до минулих часів оповідають, [що походять] роси від городка Роси ³⁷¹, що лежить недалеко від Великого Новгорода, інші — від ріки Росі. Інші — від русого волосся, з яким і нині скрізь багато русі. Але найбільш достовірно з усіх тих подібностей, і вірогідніше, що від розсіювання свого рóсси ім’я те здавна собі набули, бо на широкій частині світу, по багатьох різних землях, одні над морем Чорним Понтійським Евксином, інші над Танаїсом чи Доном, і Волгою ріками, інші над Дунайськими, Дністровими, Дніпровими, Деснянськими берегами широко і різноманітно поселеннями своїми розсіялися ³⁷². Так всі давні літописці — грецькі, рóссійські, римські і польські свідчать. Найбільше ж Божественне Писання від Пророцтва Ієзекиїлевого в главі 38 та 39 ім’я те рóссів належно оповідає, називаючи князя Рóсського, Мосоха, і ін ³⁷³. Отже, "рóсси" від "розсіяння" свого прозвалися, а від слов’ян [інших] відрізняються тільки назвою, за родом же своїм єдиними [з ними] є, і оскільки один і той же народ слов’янський — називається слов’яно-рóссійським чи славнорóссійським.

ПРО НАРОД САРМАТСЬКИЙ І ПРО НАЗВУ ЙОГО

Савромація чи Сармація — земля в тій же Європі — третя частина світу жереба Афетового ³⁷⁴, проте є подвійною: одна Скіфська, де нині живуть скіфи чи татари. Друга — де Москва, Русь, Поляки, Литва, Пруси і інші живуть. Савроматією названа по-грецьки від народу, очі якого подібно до єхидни чи ящірки. Бо єхидна грецькою "саврос", а око "омма" називається ³⁷⁵. Проте названі такою дивною назвою не безпосередньо від виду очей, але більше страх [перед ними] і мужність того народу сармацького означає, оскільки раніше вся земля від цих людей тремтіла.

Інші літописці рід сарматів виводять від Асармата чи Сармофа, праправнука Арфаксадового, сина Симового ³⁷⁶. [Ще інші] — від Рифада, внука Афетового, тому, що племена Асармофа і Рифада, об’єднавшись, разом жили, звідки під цим іменем сарматів всі прародителі наші славенорóссійські — москва, рóсси, поляки, литва, поморяни, волинці ³⁷⁷ і інші маються на увазі, оскільки і сарматів, як і рóссів, як таких, що з місця на місце переселялися, і розпорошених, рóссіяними грецькі давні літописці з рóссійськими і з іншими однаково називають.

ПРО НАРОД РÓКСОЛАНСЬКИЙ І ПРО НАЗВУ ЙОГО  ³⁷⁸

Від того ж сармацького, славенорóського населення народ рóсський пішов. З-поміж нього деякі називалися рóсси, а інші — алани ³⁷⁹, а по тому прозвалися роксоланами ³⁸⁰, [тобто] ніби рóсси й алани. Оскільки всі літописці всі ті народи вищезазначені назвою більше, ніж єством поділяють, говорячи, що це головно Афетове плем’я, і сармацького прабатька Мосоха, сина його називаючи, бо той же народ славенорóссійський, по часі помножившись, і в різних місцях селячись, ще й іншими різними іменами від рік, лісів, прикмет, полів, від справ і від імен та прізвиськ князів своїх прозвані були: як больгари і волинці — від ріки Волги, Муровляни — від ріки Мурави чи від князя Мурави чи від князя Мората, полочани — від ріки Полоти, донці — від Дону, запоріжці — від Запоріжжя. Козаки — від славного свого давнього якогось вождя, на прізвисько Козак, перемігши з ним татар, прозвалися. Древляни чи поліщуки — від дерев чи лісів густих. Поляни чи поляки — від полів. Половці — від полювання, і від полонення людей. Сіверяни — від землі Сіверської над Десною і Сеймом ріками осадженої. Литва — від Литвоса, сина царя Вейдевута Пруського. Чехи — від князя Чеха. Ляхи чи Лехи — від Леха, першого короля Польського ³⁸¹. Народ москва — від Мосоха, прабатька свого та всіх славенорóссів, сина Афетового. А царственний град Москва — від ріки Москви. І інші так само.

ПРО МОСОХА, ПРАРОДИТЕЛЯ СЛОВ’ЯНОРÓССІЙСЬКОГО, І ПРО ПЛЕМ’Я ЙОГО  ³⁸².

Мосох, шостий син Афетів, внук Ноїв, [ім’я його] перекладається з єврейської на слов’янську як "той, що витягає" чи "той, хто розтягає" ³⁸³, від лука, що напинається, і від розпоширення великих і численних народів московських славенорóссійських — польських, волинських, чеських, больгарських, сербських, карвацьких ³⁸⁴ і взагалі всіх, скільки їх є, що природно використовує слов’янську мову.

Той бо Мосох по потопі року 131 ³⁸⁵, пішовши з Вавилона з племенем своїм, скоро в Азії, і Європі над берегами Понтійського чи Чорного моря народи московітів в ім’я своє розселив. І звідти помножився народ, розселяючись день від дня в північні землі за Чорне море, над Доном, і Волгою ріками, і над озером чи затокою морською Меотіс ³⁸⁶, куди Дон впадає, в степах широко поселеннями своїми розпоширилися, згідно особливості й витлумаченню імені прародителя свого Мосоха: бо, якщо Афет перекладається як "Розширення" чи "Розширений", подібно до того означає і Мосох — "Той, що розтягає" і "Той, що далеко витягує". І так від Мосоха, праотця Славенорóссійського, від спадку його, не лише Москва ³⁸⁷ — народ великий, але й уся Русь чи Рóссія вищеназвана пішли, хоча в певних землях дещо в слов’янах і змінилися, проте єдиною слов’янською мовою говорять.

ПРО НАЗВУ МОСКВИ — НАРОДУ І ЦАРСТВЕННОГО ГРАДУ  ³⁸⁸

Назва та — "москва" — походить від імені праотця Мосоха, яке від віків було відоме давнім літописцям, проте чимало й мовчали [про нього]: бо коли троє братів, князів варязьких, про яких писатиметься нижче, і велика княгиня Ольга, чи Олена, і всія Рóссії перший самодержець Володимир, і другий — Мономах, Рóссією володіли, тоді рóссами чи русаками звалися, а в Рóссійських землях тільки Київські, Володимирські, Великоновгородські, Чернігівські, Галицькі, Словенські та інші князі іменитими були. Москва бо град над рікою Москвою — від імені її названий. Спочатку з дерева побудований був, і незначний, аж до великого князя Іоанна Даниловича, котрий престол княжіння з Володимира-града в Москву-град переніс ³⁸⁹.

І коли величчю слави престолу князівського, з Володимира-града перенесеного, Богоспасаємий град Москва прославився, і з ним прабатьківське ім’я Мосоха в народі рóссійському обновилося, у віки нев’янучою пам’яттю квітуючи, ще більше ж — Благодаттю Божою з сили в силу, і від слави у славу переходячи, до найвищих ступенів самодержавного царства піднявся, і благочестям, силою і мужністю православних царів, найбільше — великими чудесами святих рóссійських московських чудотворців, на висоту добродійства здійнявшись, немов сонце по Всесвіту просвітився, і понад інших сяє.

ПРО КОЗАРІВ

Звідки люди козари остаточно з цим своїм іменем пішли — повідомлення літописців про те неповні. Проте, як гадають, і ці люди — з-поміж руських народів. Їх великий князь Світослав ³⁹⁰ Ігорович, коли вийшли з-під його влади, знову військовою силою під свою владу привів, досягши і головного міста їхнього, що називалося Біловісь чи Біла Вежа ³⁹¹.

ПРО ПОЛОВЦІВ  ³⁹², ПЕЧЕНІГІВ  ³⁹³, ЯТВЯГІВ  ³⁹⁴ І ЦИМБРІВ  ³⁹⁵

Половці, печеніги, ятвяги і цимбри — походять від племені Афетового. Одні осіли в степах над ріками Доном і Волгою, інші — над — Бугомрікою ³⁹⁶, інші — над Дніпром, Десною, Сосною ³⁹⁷, та ін.; інші — над Чорним морем, де Очаків ³⁹⁸, Крим, Перекоп, і над озером Меотіс ³⁹⁹; інші осіли там, де Волинь, Поділля, Підляшшя, Литва, Жмодь ⁴⁰⁰ і ін ⁴⁰¹. Всі ж вірою відрізнялися — одні християни, інші — поганами лишалися.

ПРО ПРЕСЛАВНИЙ ВЕРХОВНИЙ І ГОЛОВНИЙ ДЛЯ ВСЬОГО НАРОДУ РÓССІЙСЬКОГО ГРАД КИЇВ І ПРО ПОЧАТОК ЙОГО

Якого року преславний град Київ спокон віків засновано — в численних літописцях Руських нема [тієї] дати. Тільки з того його виводять вірогідний першопочаток, що по Вознесінні Господа нашого Ісуса Христа на Небеса, коли Апостоли святі, отримавши Благодать Святого Духа, розійшлися по всій землі проповідувати Євангеліє всім творінням, до Віри ж Христової і до Хрещення навертати, тоді великий заступник наш Рóссійський святий Апостол Андрій Первозванний, згідно жереба розсіваючи благоплодне сім’я Євангелії Господа нашого Ісуса Христа в Європі, попрямував до Грецької землі, до скіфів чи татар ⁴⁰²; досягши ж Херсона, дізнався, що близько знаходиться до устя ріки Дніпра, і бажаючи звідтіля йти до Риму, поплив уверх Дніпром. І наблизившись до гір високих (де нині Київ), став під ними, і зійшовши на ті гори, благословив їх, і хрест поставив на місці, де нині церква Воздвиження Хреста Господнього. Пророцьки сказав до учнів своїх: "На цих горах возсіяє Благодать Божа, і буде град великий, і воздвигне Господь Бог на ньому безліч церков". По цьому поплив далі Дніпром, і прийшов до слов’ян, де нині Великий Новгород, і звідтіля через землю варязьку попрямував до Риму, про що в житії його [прочитаєш] ширше ⁴⁰³.

ПРО ПЕРШИХ КНЯЗІВ КИЇВСЬКИХ І ПРО ЗАСНУВАННЯ ГРАДА КИЄВА ТА НАЗВУ ЙОГО

По благословенні і пророцтві великого заступника рóссійського святого Апостола Первозванного на горах Київських немало часу пройшло, [доки] прийшли з Диких Полів ⁴⁰⁴ зі слов’янськими великими і дуже хоробрими народами три брати рідні, князі рóссійські. Першому ім’я Кий, другому — Щек, третьому — Корев чи Хорев, і сестра їхня з ними прийшла до берегів Дніпровських — Либедь ⁴⁰⁵. Всі [були] роду Афетового, і племені Мосохового. Тут, володіючи народами і полянською землею, почали городи й міста задля спокійнішого життя та захисту будувати. Спочатку, отже, старший брат Кий заснував і побував город і місто на горі над рікою Дніпром, нарікши його від свого імені Києвом. Якого [це було] року — літописці рóссійські не пишуть, пояснюючи, що тоді письма не знали, про нього не піклувалися і записів щорічних не робилося, бо неосвічений і сильний народ [тільки] військовими справами займався ⁴⁰⁶. Один лишень літописець описав заснування граду Києва року від Різдва Христового 430 ⁴⁰⁷. Другий брат — Щок або Щек — побудував град недалеко від Києва, також на горі, і нарік його Щекавицею чи Шковицею за своїм іменем, як гора й донині та називається. Третій брат — Корев чи Хорев — побудував град також за своїм іменем — Хоревицю, а потім [той] Вишгородом прозвався. Сестра ж їхня Либідь над рікою Либіддю оселилася, там і город на пагорбі високому збудувала в своє ім’я — Либідь ⁴⁰⁸. Мали ж ті князі у себе і гетьманів, перший із яких мав ім’я Радим, і від того назвалися Радимичани ⁴⁰⁹. Другий — Вятко, і від того вятчани ⁴¹⁰ над рікою Волгою, третій — Дуліпа, і від того Доліпяни ⁴¹¹ над Бугом ⁴¹², які зараз називаються лучанами ⁴¹³.

ПРО СМЕРТЬ КИЯ, ЩЕКА І ХОРИВА, І ПРО ЇХНІХ НАЩАДКІВ  ⁴¹⁴

Коли ж князі рóссійські три брати Кий, Щек і Корев чи Хорев, по немалім княжінні своєму над рóссами, життя на смерть змінили, про тих, хто престол Київ природним чином наслідував — великий в тому між літописцями різнобій. Якщо спадкоємці і лишилися — не відомі є у писаннях, оскільки неосвічений народ був, писемності не знаючи. Якщо ж про них і було щось написано належно — й тому через часті і великі війни довелося загинути. Лише Стрийковський рід їхній так описує: "По смерті тих трьох братів, князів рóссійських, сини і спадкоємці їхні по них довгий час кожен на своєму уділі панували, доки по тому на їхні місця Осколд і Дир, князі з їхнього ж роду, вступили" ⁴¹⁵. Про них буде нижче.

ПРО ТЕ, КОЛИ РÓССИ ПОЧАЛИ ПИСЬМЕНА ЗНАТИ

Належить знати, що Славенорóсський народ ще року від Різдва Христового сімсот дев’яностого почав письмо мати й знати, бо того року кесар грецький, війну вівши зі слов’янами, і замирившись, послав їм на знак дружби і нерушимого миру літери, тобто слова азбучні: А, Б, В і інші, що в той час на основі грецького письма були нововинайдені задля слов’ян. І звідтоді Рóссія наша почала письмо і книги знати, і діяння свої описувати. Отже, письмо поляків та історію славенорóсський народ на дві сотні літ і дев’ять випередив: бо поляки за Мечислава, першого християнського князя польського, почали читати і писати, про що всі літописці латинські і грецькі, і польські згідно пишуть, як і Стрийковський ясно описує ⁴¹⁶.

ЩЕ ПРО РУСЬ ЧИ РÓССІЯН В ПІВНІЧНИХ КРАЇНАХ, І ПРО ВЕЛИКИЙ НОВГОРОД

Інші ж рóсси іншої області, походженням же єдині, в північних землях над озером Ілмером широко розселилися, а інші — над Волховою-рікою, де побудували Новгород Великий, і Гостомисла — мужа одного знатного — з-поміж себе на князя обрали. І з часом град цей до такої слави і сили виріс, що один літописець німецький Кранциус таку притчу про нього оповідає: "Хто може чи наважиться [виступити] на Бога і Великий Новгород?" ⁴¹⁷ Коли ж у великій міжусобиці й багатьох незлагодах рóссійські народи були, не маючи згоди в обранні з-поміж себе повелителя, порадив той же знатний і розумний муж, що у Великому Новгороді жив, Гостомисл ⁴¹⁸, аби послали до варягів, і трьох братів, котрі були князями добрими, в хоробрості військовій прославлені, на княжіння Рóсське запросили, оскільки варяги над морем Балтійським, яке багато хто називає Варязьким, поселення свої мали, народу слов’янського були, і вельми мужні та хоробрі. І так за радою Гостомисловою сталося.

Прийшли на прохання рóссів князі варязькі, три рідні брати — Рурик ⁴¹⁹, Сенаус чи Сінеус, і Трувор чи Тривор, в землю Руську, літа від сотворіння світу 6370, а від Різдва Христового, за Кромером, вісімсот шістдесят першого ⁴²⁰.

ПРО КНЯЖІННЯ РУРИКА З БРАТАМИ В РÓССІЙСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Рурик, Сінеус і Трувор, прийняті бувши всіма рóссами з великою радістю і вдячністю, невдовзі і княжіння Руське, добровільно від народу вільного дане, на три частини між собою поділили. Старший, Рурик, взяв собі княжіння великоновгородське, а столицю свою на острові озера Ладоги ⁴²¹ заклав. Сінеус заволодів землями рóссійськими над Білим озером, над яким собі град і столицю збудував ⁴²². А Трувор взяв князівство Псковське, столицю свою заклавши в Сворцях чи в Ізборську ^{423, 424}.

ПРО ОСКОЛДА Й ДИРА, З РОДУ КИЄВОГО  ⁴²⁵, ЯК ПОЧАЛИ КНЯЖИТИ В КИЄВІ

Були у Рурика, князя великоновгородського, два якихось знатних мужа, Осколд і Дир, про яких там не було відомо, що походили з коліна засновника і першого князя київського Кия. І відпросилися у нього піти (як свідчить літописець рóссійський преподобний Нестор Печерський) до Цариграду з родами своїми. І як ішли вони берегом Дніпра, побачили город на Горі, і зупинившись, запитали тих, що жили там: "Чий би був цей град?". І звістили їм, що град Київ, трьома братами Києм, Щеком і Хоревом створений, і що принижені козарами, данини їм дають. І так дізнавшись про Київ, сіли в ньому, і, зібравши численних варягів, почали панувати тут, і володіти всією тою Київською землею, як князі ⁴²⁶.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ІГОРЯ РУРИКОВИЧА З ОЛЕГОМ РОДИЧЕМ  ⁴²⁷

По смерті Великоновгородського князя Рурика лишився по ньому на всьому княжінні Рóссійському син його Ігор, під наглядом Олега-вельможі, родича свого, оскільки Ігор малий ще був. І як почув Олег, що Осколд і Дир, ходивши на Цариград війною, повернулися до Києва посоромлені з малою дружиною, невдовзі, взявши з собою Ігоря Руриковича, пішов до Києва, і досягши граду Києва, став під ним, і викликав обманом із граду до себе в стан Осколда і Дира, немов задля бесіди приятельської. Вони ж, не чекаючи собі жодного зла, пішли до нього з невеликою кількістю людей. Тоді Олег показав їм Ігоря Руриковича, говорячи: "Цей є спадкоємцем усіх князівств Рóссійських — син Руриків!" І негайно звелів Осколда і Дира перед собою забити. І поховали Осколда на горі, де по тому велика княгиня Ольга, охрестившись, першу церкву святого Николи в Києві поставила ⁴²⁸, а Дирова могила за церквою святої Ірини ⁴²⁹. І в той час закінчилось спадкоємство власних князів київських на Осколді й Дирі, а від князів варязьких, від Ігоря Руриковича інші князі, аж до великих князів Московських рід свій виводять ⁴³⁰.

ПРО ВОЛОДІННЯ ОЛЕГОВЕ КИЄВОМ І ПРО СМЕРТЬ ЙОГО

По убивстві Осколда й Дира почав Олег в Києві володіти всіма рóссійськими князівствами, приводячи під владу свою та Ігореву різні землі силою і різним робом. Покоривши ж древлян ⁴³¹, наклав на них данину ⁴³². А потім, коли на честь перемоги веселився в Києві — звелів привести перед себе любимого свого коня, і, покликавши волхвів, запитав їх, що вони думають про того коня. Вони ж відповіли йому: "Має тобі від того коня смерть настати". Тоді звелів Олег коня того від себе забрати і піклуватися про нього окремо. По цьому ходив Олег війною з двома тисячами кораблів до Цариграду. Не мігши відсіч дати, кесар грецький Лев Премудрий зм’якшив [його] дарами і мир купив. Олег же прийняв дари й наклав данину на греків, аби на всі дві тисячі кораблів, в яких було по 40 мужів, кожному чоловікові по 12 гривен срібла давали. Через те і по тому свого часу греки данину давали рóссійським князям — на Київ, на Чернігів, на Новгород Великий, на Полоцьк, на Ростов, на Любеч ⁴³³.

Коли ж Олег повернувся із Цариграду і прийшов до Києва, — згадав про коня свого, про якого волхви йому провіщали, і, почувши, що уже кінь той здох, негайно пішов подивитися на кістки його. І прийшовши до кісток, сказав: "Ось, волхви, віщба ваша. Не хотів би, аби вам така смерть приключилася!" І вдарив об череп кінський, і раптом вискочила з черепа кінського люта змія, і вкусила його в ногу. І так від тої рани помер Олег, пробувши літ 33 на державі Київській, Новгородській, Псковській, Ізборській, Білоозерській, і всія Рóссії. Похований же був на горі Щекавиці згідно звичаю поганського ⁴³⁴.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ІГОРЯ РУРИКОВИЧА В КИЄВІ ПО ОЛЗІ

По смерті Олговій великий князь Ігор Рурикович почав сам княжити в Києві, у Великому Новгороді, Пскові і на Білому озері, і в усіх князівствах і землях Рóссійських, що на Сході, Півночі й на Півдні лежали. Як ще живий був Олег, одружився Ігор з Ольгою ⁴³⁵, премудрою і вродливою дівчиною, правнучкою Гостомисловою ⁴³⁶ із Пскова ⁴³⁷. І наклав Ігор данину на древлян тяжчу від Олегової, якою обтяжив і запечалив їх вельми. Через те вбили його древляни, і похований був у Коростені, а нині зветься Іскорест[ень — ? — І.Ж.] під могилою високою Ушутою, року від сотворіння світу 6458, від Різдва ж Христового дев’ятсот п’ятдесятого ⁴³⁸.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ВЕЛИКОЇ КНЯГИНІ ОЛЬГИ В КИЄВІ

Велика княгиня Ольга, по смерті мужа свого Ігоря Руриковича залишившись із сином своїм Світославом Ігоровичем вдовою, всі князівства рóссійські під свою владу взяла, і не як жінка — посудина немічна, але немов щонайсильніший монарх чи самодержець всіма князівствами рóссійськими благорозумно правила. Древляни ж, набравшись великої сміливості після вбивства государя свого Ігоря, послали до Ольгикнягині двадцять знатних мужів ⁴³⁹ у лодіях, котрі намовляли її добром, а потім погрожуючи, щой попри бажання князю їхньому древлянському

Низкині ⁴⁴⁰, убивці Ігоревому, жоною буде ⁴⁴¹. Вона, послання вислухавши, веліла задля знатних сватів і вшанування знатне влаштувати, тобто яму глибоку в дворі викопати, і їх [туди] вкинути. Сама ж, перехилившись над ровом, запитала сватів про здоров’я. І звеліла живих землею засипати. Це зробивши, негайно послала гінця до древлян з чолобиттям і подякою, що піклуються про її вдівство й сирітство: "бо — каже, — мужа мого з мертвих воскресити не можу, а оскільки молода єсмо, шлюбу з князем вашим не відкидаю. Лишень пришліть задля мене, відповідно до мого сану, людей знатних ще більше, ніж перше". Древляни ж з великою радістю послали до неї п’ятдесят мужів високорідних. І коли прийшли до Ольги, веліла задля стількох гостей і труду дорожнього лазню приготувати. І просила їх, аби по далекій дорозі і по труді опочили, і вимилися в лазні. Вони ж весело увійшли до лазні, а Ольга звеліла соломою і хмизом лазню обклавши, запалити. І згоріли з лазнею всі посли.

І знову послала Ольга гінця, повідомляючи про скорий свій прихід до древлян, аби стати жінкою князя їхнього, а їм — государинею, аби тільки приготували медів та всілякої їжі і питва досхочу, щоб, прийшовши до них, перед другим шлюбом першому чоловіку своєму Ігореві тризну, тобто поминки, здійснила. Древляни ж цьому ще більше раді були, і негайно приготували все щонайщедріше для вельможного весілля в головному місті Коростені чи, згідно нинішньої назви, Іскоростені ⁴⁴².

ПРО ПЕРШИЙ ПОХІД ОЛЬЖИН НА ДРЕВЛЯН

Велика княгиня Ольга, згідно обіцянки своєї, з численними людьми, приготованими не стільки до весілля, як до бою, у визначений час пішла до Коростеня. Древляни ж барвисто кіньми і одежами прикрасившись, пішли їй назустріч, і прийняли її з великою честю, питаючи про послів своїх перших і других. І відповіла їм: "Після нас іншими відомим їм шляхом з усім майном моїм і багатствами йдуть". І по тому, згідно домовленості своєї з древлянами, пішла перед шлюбом на могилу чоловіка свого Ігоря, і плакалася над ними. Поминки ж здійснивши, звеліла велику могилу над Ігорем насипати. А древляни кажуть до неї: "Мужа твого вбили, бо він не був милосердним до нас — не як государ з підданими, а немов вовк з вівцями управлявся". Тоді Ольга, криючи в серці своєму жаль і лють, одяглась у кольорові безцінні шати, ніби для шлюбних веселощів, і почала вшановувати древлян різними напоями, а своїм людям наказала ні в якому разі не пити. Коли ж древляни всі повпивалися, небавом веліла зненацька їх своїм, для того приготованим людям, посікти. І загинуло древлян в той час п’ять тисяч. І так Ольга, змішавши з кров’ю древлянське весілля, повернулася до Києва ⁴⁴³.

ПРО ДРУГИЙ ПОХІД ОЛЬЖИН НА ДРЕВЛЯН

По тому знову велика княгиня Ольга з великою силою пішла на древлян із сином своїм Святославом чи Світославом Ігоровичем, наставляючи і його на помсту за смерть батькову. І перемогла велику рать древлянську в бою, а тих, що тікали з побоїща, гнала аж до головного граду їхнього Коростеня, де затворилися древляни. А Ольга здобувала їх весь рік, стоячи під градом невідступно. Побачивши ж, що не зуміє взяти граду приступом, премудра княгиня Ольга вдалася до хитрого підступу. І послала до всіх громадян, кажучи: "Уже відомстила єсмо за смерть мужа свого. Проте не відступлю від вас, доки не дасте мені якої-небудь данини, і не хочу більшої, тільки дайте мені за данину кожен від себе по три голуби і по три горобці". Древляни ж ні за що цю данину, як [придуману] жіночим розумом, сприйнявши, негайно її з великою старанністю виконали. А Ольга кожному голубу і горобцю веліла в хвости і в крила вставити спеціальні ґноти з сіркою. І, запаливши ґноти, пустити їх увечері. Голуб же кожен — до свого дому, і горобець — до стріхи з вогнем прилетівши, в багатьох місцях град запалили. А Ольга негайно з усіх боків пішла на приступ палаючого граду. Тоді безліч древлян, що тікали з палаючого міста, побито було, інші ж — з жінками та дітьми згоріли, інших багато — полонено. І так вимістивши за смерть свого мужа, мудра й хоробра княгиня Ольга приєднала до держави своєї всі міста древлянські, і повернулася до стольного свого граду Києва з великою радістю, з сином своїм Світославом ⁴⁴⁴.

ПРО ПОХІД ОЛГИ ДО ЦАРИГРАДУ І ПРО ХРЕЩЕННЯ ЇЇ

Року від сотворіння світу 6463, а від Різдва Христового 955. Велика княгиня Київська і всія Рóссії Ольга з великим багатством [і] з почтом вельможним кораблями вирушила до Цариграду, і, прийшовши з руським боярами і дворянами до кесаря Грецького, — згідно свідчень Стрийковського — Іоанна Земіски, а згідно літописання преподобного Нестора Печерського — Костянтина, Леонового сина ⁴⁴⁵, дала йому великі дари. Кесар же прийняв її гостинно й честь належну воздавав. Спонуканий же красою, славою і хоробрістю її, і величиною держав рóссійських, каже до неї: "Достойна ти, Ольго, стати царицею Оленою, і на царстві Грецькому разом із нами в цьому нашому граді головному Цариграді жити". І спонукав її на шлюб із собою, оскільки був вдівцем. Ольга ж на це відповіла йому: "Кесарю! Я єсмо поганка. А сюди прийшла віри вашої християнської навчитися. Якщо хочеш мене [мати] собі за дружину — охрести мене". Тоді патріарх Цариградський Полієвкт, а згідно свідчення літописця Зонари, Феофілакт  ⁴⁴⁶, повчивши її Віри Християнської, охрестив з численними рóссійськими боярами ⁴⁴⁷. Сам же кесар, згідно прохання, був її восприємником чи батьком хрещеним. І дано їй було ім’я Олена, на честь першої цариці[ — християнки] грецької Олени. По хрещенні запросив кесар Олену до себе на бенкет, де, розмовляючи на різні теми, сказав і те до неї, аби була йому за жінку, як сама обіцяла. Але Олена відповіла йому: "Як можеш мене, доньку свою хрещену, в жінки взяти? Бо не тільки в Законі Християнському, але й у поганському мерзенним є і неприпустимим — батьку доньку свою за жінку брати. Знітився від того кесар й каже до неї: "Перехитрила мене, єси, Ольго!" І, давши їй великі дари, відпустив її додому ⁴⁴⁸. Олена ж прийшла до святійшого патріарха по благословення на дорогу додому, говорячи: "Син мій Світослав є поганином, і люди всі є поганами, та вибавить мене Господь Бог, святійший отче, благословенням і святительськими твоїми молитвами від всілякого зла.

Патріарх же каже до неї: "Душе моя вірна во Христі, в [Ім’я] Якого охрестилася і Христа набула, Той Сам має тебе вибавити і вберегти від всілякого недоброго підступу, як вибавив Ноя від потопу, Лота від содомлян, Мойсея з Ізраїлем від фараона і рабства [його] дому; Давида — від Саула, Даниїла — від уст левових, трьох отроків — від печі, так і тебе вибавить від всякої напасті. Благословенна бо єси в жінках рóссійських, блажитимуть тебе всі роди рóссійські в останньому роді й у внуках твоїх". І це сказавши, дав їй благословення й пресвітера, і відпустив її ⁴⁴⁹.

Велика княгиня Ольга, перша во Святому Хрещенні, [пра]мати рóссійська, повернувшись до Києва, багато рóссів до Христа навернула, і хрещенням святим, немов сонцем, пітьму ідолослужіння прогнала, і потьмарених просвітила, і в Києві першу від себе церкву святого Николи на Осколдовій могилі поставила ⁴⁵⁰. Але сина свого Світослава ніякими мірами не змогла до Христа й до пізнання Істинного Бога навернути, оскільки був мужем вельми хоробрим, і все своє життя на війні провадив. Тому й матері відповідав: "Коли б, — каже, — я охрестився, люди і сподвижники мої зробити цього не захочуть, і від мене відступлять, мені ж не буде з ким воювати й Вітчизну захищати". Був же він воїн настільки мужній, що лиш [дорослих] літ доспів, найчастіше в полі з хоробрими своїми воїнами жив. Ні возів, ні шатрів, ні поклажі, ні казанів не брав, крім чаш ⁴⁵¹ — їжа бо його була сухою, сідалище ж — на голій землі, під Небом, і ложе — на сідлі й пітнику. Тому [звиклі до] розкошів народи різні перемагав ⁴⁵².

ПРО КНЯЗЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА АБО СВІТОСЛАВА ІГОРОВИЧА В КИЄВІ, І ПРО СМЕРТЬ БЛАГОВІРНОЇ ВЕЛИКОЇ КНЯГИНІ ОЛЕНИ

Року від Сотворіння Світу 6463, а від Різдва Христового 955, Святослав Ігорович, внук Руриків, отримавши повну владу від матері своєї Олени, по Хрещенні її, почав княжити в Києві над усіма рóссійськими князівствами. Підкорив же під свою владу козарів, людей з-поміж рóссійских ж народів, і досяг граду їхнього головного, названого Біловісом ⁴⁵³, і больгарських градів взяв над Дунаєм вісімдесят ⁴⁵⁴. Як не було Світослава в Києві, печеніги з тих земель, де Литва Жмоідь, з іншими, великою силою прийшовши під Київ, обступили град. Ольга ж, чи Олена, зачинившись у граді з трьома внуками своїми, синами Святославовими — Ярополком, Олегом і Володимиром, послала до Світослава по захист. Той же, невдовзі швидко прийшовши, переміг печенігів ⁴⁵⁵. По цьому говорить до нього Олена: "Сину мій Світославе, уже я відходжу з цього світу. Ти ж, поховавши мене, підеш, куди хочеш". І так, пророкувавши смерть свою, третього дня відійшла в Палати Царя Небесного. І плакався по ній син її Світослав, внуки, й усі люди. І похована була пресвітером, якого при собі тримала, на місці, яке заповіла. І поминав її пресвітер християнський ⁴⁵⁶. Кості ж її великий князь Володимир, внук її, по хрещенні своєму за святі мав, і до числа святих вписана патріархом Царгородським Фотієм, а від того Русь наша і день пам’яті її 11 липня з Церквою святкує ⁴⁵⁷.

ПРО ПОДІЛ КНЯЗІВСТВА СВЯТОСЛАВОМ МІЖ СИНАМИ СВОЇМИ І ПРО СМЕРТЬ ЙОГО

Великий князь Київський і всія Рóссії самодержець Світослав Ігорович, по смерті матері своєї великої княгині Олени, розділив княжіння свої Рóссійські між трьома синами своїми: першому — Ярополку — дав Київ, Олегу — середньому — древлян з містами Коростенем і Переяславом. Наймолодшому — Володимирові — згідно прохання громадян Великоновгородських — Новгород Великий. А сам, не мігши, як войовничий муж, тихо жити, пішов, за царювання Василія і Костянтина, на землі грецькі війною. Переміг же греків, і гради численні взяв, і велике розорення здійснив. Коли ж інші князі добивалися у нього різними дарами спокою, Світослав від них не хотів брати ні золота, ні срібла, ні перлів, [а] лиш зброю — щити, мечі і обладунки ⁴⁵⁸, чим схвилював весь народ грецький. І повстали на князів своїх, кажучи: "Добре бути під берлом такого кесаря, котрий ні золота, ні срібла, ні перл не любить, але більше жадає зброї та броні, задля оборони Вітчизни і спадку свого". Коли ж з великою славою повертався до Києва, заступили йому шлях на місці поганому, для бою незручному, між порогами, недалеко від Білобережжя печеніги. І зимували там в оточенні. Весною ж напав князь печенізький Кура чи Курес, і переміг русь, а Світославу, живим захопленому, звелів йому голову відсікти, і зробити з черепа чашу, золотом обкладену, з таким написом: "Хто шукає чужого — своє губить" ⁴⁵⁹. П’ючи ж з тої чаші, завше радів славній перемозі над Світославом ⁴⁶⁰. І було княжіння Світославового всього 28 літ ⁴⁶¹.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ЯРОПОЛКА СВІТОСЛАВИЧА У КИЄВІ

По смерті отця свого Світослава Ігоровича, самодержця рóссійського, почав Ярополк княжити в Києві, і в усій Рóссії, проте з братами своїми Олегом і Володимиром (які своїм батьком належно і згідно [вищенаведеного] розподілу наділені були), не зміг в мирі та злагоді жити: бо спонуканий одним ще батьковим знатним радником Свінделдом чи Святольдом, постав на брата свого Ольга, князя древлянського, і переміг рать древлянську, а князь Олег, тікаючи у град свій Варич, що нині називається Овручем ⁴⁶², і не мігши між такою безліччю людей, які тікали до міста, протиснутися, з мосту високого з іншим народом скинутий був. Туди ж упало без ліку людей. [І] задавили його до смерті. Його ж, заледве по трьох днях між трупами знайшовши, принесли до Ярополка, і плакався над ним Ярополк, говорячи до Святольда: "Ось, дивись, Святольде, на останки брата мого, оскільки того бажав", оскільки Святольд, небилицю якусь на Олега придумавши, підбурив проти нього Ярополка. Володимир же, князь великоновгородський, коли почув про вбивство Ярополком брата свого Олега, тоді злякався і для себе подібного зла. І побіг за море до варягів. А Ярополк, прийшовши до Новгорода Великого, взяв його, і посадив у ньому намісника свого. Отримавши ж під свою владу князівства братів своїх, став самодержцем всієї Рóссії ⁴⁶³.

ПРО ПРИХІД ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА СВІТОСЛАВИЧА ДО КИЄВА, ПРО КНЯЗЮВАННЯ, ХРЕЩЕННЯ І ПРО ВСЕ ЖИТІЄ ЙОГО

Року від сотворіння світу 6489, а від Різдва Христового 981. Володимир Світославич, що був тоді князем великоновгородським, з великою силою варягів повернувся до свого князівства, і зразу взяв під свою попередню владу Великий Новгород. Намісника ж Ярополкового вигнав, а свого одного, на ім’я Добриня ⁴⁶⁴, посадивши, сам з великим військом проти брата Ярополка виступив. Перед походом своїм на Київ послав Володимир до Рогволда, князя Псковського, аби дав йому доньку свою Рогніду чи Рохмиду за дружину. Але Рогніда [того] не хотіла, бажаючи собі шлюбу з Ярополком. Володимир же розгнівався, ображений. І негайно пішов на Рогволда, князя Псковського, військо його переміг, самого й двох синів його убив, а Рогніду взяв собі за дружину. По тому з налаштованими військами пішов Володимир до Києва на брата свого Ярополка. І прийшовши під град Київ, став і окопався на Дорожниці, де є рів і до сьогодні ⁴⁶⁵. Ярополк же зачинився у Києві. Та Володимир, бачачи, що не просто військовою силою взяти град, послав таємно до воєводи київського на ім’я та єство — Блуд, обіцяючи йому велику честь і дарунки, аби допоміг йому брата Ярополка вбити. Блуд же, ворог і зрадник государя свого Ярополка, скоро обіцяв Володимирове бажання вволити, радячи йому всіляко приступати на город, а Ярополка облудою напучуючи на втечу з граду. І тоді Ярополк, не зрозумівши Блудового брехливого підступу, побіг із Києва до граду Городині, що був в усті ріки Сули ⁴⁶⁶, думаючи там від Володимира вціліти. Але Володимир, взявши Київ під свою владу, пішов із силою великою за Ярополком, і обклав його в Городині, де знову окаянний Блуд радив Ярополку молити Володимира про замирення, як брата за себе сильнішого. А до Володимира облудник послав, обіцяючи йому невдовзі Ярополка віддати. Піддавшись пораді Блудовій, Ярополк ввірив себе милості братовій, і вирушив до Володимира. Але коли виходив із воріт градських, раптом два варяги настигли його мечами під пазуху. Володимир же на це з однієї вежі дивився. Це ж все зроблено від похоті властолюбства, заради якої і Ярополк брата свого Олега убив, а Ярополка брат Володимир на смерть прирік ⁴⁶⁷.

ПРО КНЯЖІННЯ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА В КИЄВІ І В УСІЙ РÓССІЇ, ТА САМОДЕРЖАВСТВО ЙОГО

Року від сотворіння світу 6486, а від Різдва Христового 978 великий князь Володимир Світославич, внук Ігорів, правнук Руриків, по смерті братів своїх, Олега і Ярополка, прийнявши їх князівства і всію Рóссію Північну, Східну, Південну, Білу і Чорну під свою владу привівши, почав писатися царем і великим князем і самодержцем Рóссійським ⁴⁶⁸. Побудував же і град великий та красивий за п’ядесят верст від Києва, назвавши його Білгородом ⁴⁶⁹, і престол княжіння Великоновгородського до Києва переніс ⁴⁷⁰. Поминаючи ж братів убієнних, почав ставити богомерзенних ідолів у Києві й по навколишніх горах та полях Київських, вшановуючи і поклоняючись їм, як богам, сам, і всім людям те ж повеліваючи творити, а у тих, хто противився, маєтки, і отчини, і достойності відбирав.

ПРО ІДОЛІВ ⁴⁷¹

По-перше, поставив [Володимир] чільного кумира, подібного до людини, на ім’я Перун, бога грому, блискавок та хмар дощових, на пагорбі високому над Буричовим потоком ⁴⁷². Тулуб його був із дерева мистецьки висічений, голову мав вилиту зі срібла, вуха золоті, ноги залізні, в руках же тримав камінь, немов перун палаючий, рубінами і карбункулами прикрашений. А перед ним вогонь завше горів. Коли б через недогляд жерців привелося вогню вгаснути, то за те жерця, як ворога бога свого, на смерть карали ⁴⁷³.

Другий ідол був Волос, бог худоби ⁴⁷⁴.

Третій — Позвизд, інші ж кликали його Похвистом ⁴⁷⁵, деякі називали Вихром, сповідуючи, буцім був богом вишини, доброї та поганої погоди.

Четвертий ідол — Ладо ⁴⁷⁶. Цього мали за бога веселощів і всякого благополуччя ⁴⁷⁷. Жертви йому приносили ті, хто готувався до шлюбу, думаючи за допомогою Лади набути собі [на] добро веселого та любого життя. Ця мерзота пішла од найдавніших ідолослужителів, які вшановували певних богів Леля і Полеля, що їх богомерзенне ім’я й донині в деяких місцях на зібраннях гулящих співом "Лелюм-Полелюм" прославляють. Також і матері Лельовій і Полельовій співають: "Ладо-Ладо", і того ідола давня спокуса диявольська на шлюбних весіллях, в долоні плещучи, і об стіл б’ючи, оспівують. І від цього православному християнину всіляко берегтися належить, аби не накликати кару Божу ⁴⁷⁸.

П’ятий ідол — Купало ⁴⁷⁹, якого вважають богом плодів земних, і йому спокушені дияволом подяки й жертви на початку жнив приносили. Того ж Купала, бога, чи істинніше, біса й до сьогодні в деяких місцевостях Рóссійських пам’ять тримається, найбільше ж — у надвечір’я Різдва святого Іоанна Хрестителя ⁴⁸⁰. Зібравшись увечері, молодь чоловічої, дівочої та жіночої статі плете собі вінки із певного зілля, і одягає на голову, і опоясується ним. Ще ж на тому бісівському ігрищі розкладають вогонь, і навколо нього, взявшись за руки, нечестиво ходять і скачуть, пісні співають, гидкого Купали [ім’я] часто повторюючи, і ⁴⁸¹ через вогонь перескакуючи, самих себе тому ж бісу Купалі в жертву приносять. І інших дійств диявольських багато на [тих] мерзенних зібраннях творять, про які й писати недобре. Крім цього святого Іоанна Хрестителя свята, й на свято святих верховних Апостолів Петра і Павла, диявол свої сіті напинає через гойдалки, на яких гойдаючись, випадає [декому], раптом упавши на землю, убитися, і негідно, без покаяння, душу свою втратити. Тому і гойдалок, як сіті диявольської, берегтися належить кожній християнській людині, аби не впасти й не зав’язнути в ній.

ПРО ОБЛИВАННЯ ВОДОЮ НА ВЕЛИКОДЕНЬ

Деякі з давніх беззаконників джерелам та озерам жертви приносили, аби помножилися плоди земні, а часом і людей у воді топили. В деяких землях Рóссійських і до сьогодні давнього того безчинства обновлюється пам’ять, коли під час Пресвітлого Дня Воскресіння Христового молодь обох статей, або й старші, зібравшись, одне одного ніби задля якоїсь забави у воду вкидають, і випадає [деяким], намовою бісівською, кинутим у воду, чи об камінь, чи об дерево розбитися, чи втонути, і негідно втратити душу свою. Інші ж, хоча й не вкидають у воду, то поливають водою, тому ж бісу жертву давніх забобонів поновлюючи. Нині в звичаї втіху, а не жертви ідольські творять, проте, краще б тому не бути.

Шостий ідол — Коляда — бог празничний. На його честь свято велике місяця грудня 24 дня святкують ⁴⁸². Хоча люди руські й Святим Хрещенням просвітилися, й ідолів викорінили, але дехто пам’ять того біса Коляди й до сьогодні не перестає поновлювати. Почавши з самого Різдва Христового, повсякденно збираються на богомерзенні ігрища, пісні співають, і в них, хоча й про Різдво Христове згадують, але тут же беззаконно й Коляду — давню спокусу диявольську — часто повторюючи, додають. До того, на тих же своїх законосупротивних зборищах і певного Typa-сатану ⁴⁸³ й інших [бісів] богомерзенних обряди вигадуючи, поминають. Інші [ж] обличчя свої і всю постать людську за образом і подобою Божою створену, деякими лярвами чи страшилами за образом диявольським створеним, закривають, страхаючи чи розважаючи людей, Творця ж і Сотворителя свого ображаючи, ніби не вдовольняючись чи гидуючи творінням Рук Його, що повністю належало б християнській людині облишити, а тим виглядом, якого надав йому Господь, вдовольнитися. І інші богомерзенні мерзоти вигадують, що їх і описувати не гоже.

Крім тих бісівських кумирів ще й інші ідоли численні кумири були — на ймення Услад чи Ослад, Корша чи Хорг, Дашуба чи Дажб, Стриба чи Стрибов, Симаергля чи Семаргл, і Макош чи Мокош ⁴⁸⁴. Тим же бісам потьмарені люди, немов Богу, жертви й похвали воздавали. Ця ж мерзота по всій державі Володимировій згідно веління його здійснювалася.

Послав же великий князь рóссійський Володимир на своє місце до Великого Новгорода племінника свого на ім’я Добриню ⁴⁸⁵. І той, досягши Великого Новгорода, — як у Києві бачив творене Володимиром, так, наслідуючи його, зробив там, ідоли ставлячи, богами їх називаючи, і людям кланятися й треби їм приносити з примусу наказував ⁴⁸⁶.

ПРО ЖІН ВОЛОДИМИРОВИХ

Володимир же, маючи в державі своїй мир і тишу, згубою плотською люто зборений був; шість бо жін мав. Перша на ім’я Рохмида чи Рогніда, княжна псковська. Від неї ж народив чотири сини: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, і дві доньки.

Друга — грекиня, жона брата Ярополка. А від неї родив Святополка, котрий потім братів своїх Бориса і Гліба побив.

Третя — княжна чехиня. Від тої мав Вишеслава.

Четверта — також чехиня, від якої родив Святослава і Мстислава, чи, згідно Стрийковського, Станіслава.

П’ята, больгарка, від якої родив Бориса і Гліба.

Шоста, по тому, була грекиня Анна, задля якої хрестився, і з якою мав доньку Марію, котра віддана була заміж за Казимира, короля Польського. І ця народила Болеслава Сміливого, котрий убив Станіслава, єпископа Краківського ⁴⁸⁷.

Крім тих жін ще мав наложниць 300 у Вишгороді, в Берестові, і в Себрах ⁴⁸⁸ дві сотні, і в Білгороді — триста. Всіх же числом вісімсот ⁴⁸⁹. Не вдовольнився і такою безліччю наложниць, але ще й дівчат, котрі полюбилися йому, і від мужів дружин, забирав. Таким розпаленням хіті був подібний до Соломона. Проте творив це Володимир, коли перебував у пітьмі ідолослужіння. Потім же, коли Небесним світлом Хрещення Святого просвітився, і до тями істинної прийшов, уже такими богомерзенностями сам гидував і іншим творити їх забороняв ⁴⁹⁰.

ПРО ХОРОБРІСТЬ ВОЛОДИМИРОВУ

Самодержавствуючи в усій Рóссії, Володимир повернув свої думки на війну, і до хоробрості войовничої. Перше підняв борню військову на Мечислава, князя Польського, і відібрав у нього град Перемишль ⁴⁹¹ і Червень ⁴⁹², і волость Радомишльську ⁴⁹³, й інших багато ⁴⁹⁴. Переміг же і в’ятичів ⁴⁹⁵, і наклав на них данину по шелягу — [тобто] менше полушки від плугу ⁴⁹⁶. По тому Володимир пішов з військом великим за Дунай, і приєднав до своєї держави землі Больгарську ⁴⁹⁷, Сербську, Карвацьку ⁴⁹⁸, Семиградську ⁴⁹⁹, В’ятинську ⁵⁰⁰, Ятвязьку ⁵⁰¹, Дуліпську ⁵⁰², Волоську ⁵⁰³, Мултянську ⁵⁰⁴ і татарів Бобруцьких, і данину на всіх них наклав, яку перше давали грецьким кесарям ⁵⁰⁵.

ПРО БІЛГОРОД, ЯК КИСЕЛЕМ ВІД ОБЛОГИ ЗВІЛЬНЕНИЙ

Як був Володимир на війні, прийшли печеніги, і обступили Білгород Київський, де жили наложниці Володимирові. І вирішили між собою стояти під градом, доки [в ньому] голодом виморяться. Та коли громадяни вже хотіли здатися печенігам, один чоловік утримав їх, і, зібравши, де міг знайти, борошна пшеничного, вівса та висівок, велів зварити дві діжки киселю, а [в] третю — сити медової з княжої медуші [налити]; і викопати три колодязі, а три діжки до кожного колодязя поставити, окремо — з киселем, а окремо — з ситою. На ранок же покликав декількох чільних печенігів до граду, і показав їм колодязі з киселем і з ситою, а громадяни у них на очах, черпаючи кисіль, варили й розчиняли ситою, самі їли й печенігів годували. По тому і в посудини їм доволі киселю й сити давши, відпустили з граду зі словами: "Якщо вам у полі під градом не достатньо їжі, — ось вам громадяни посилають". Печеніги ж, бачачи чудесний достаток харчу, і вирішивши, що голодом їх не вморити, відступили назад, а Білгород такою хитрою вигадкою звільнився від облоги печенізької ⁵⁰⁶. Чоловіка ж того, котрий хитрість цю придумав, прозвали Киселем, і, як кажуть, походив він від племені й коліна Свендельдового чи Світольдового, головного радника Світославового й Володимирового ⁵⁰⁷.

ПРО ПЕРЕМОГУ ВОЛОДИМИРОВУ НАД ПЕЧЕНІГАМИ ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ, ВІД ЧОГО ПЕРЕЯСЛАВ ЗБУДОВАНИЙ І НАЗВАНИЙ

По цьому прочув Володимир, що розташувалися печеніги станом при ріці Трубежу ⁵⁰⁸, йдучи на Київ, [і] негайно з готовими військами пішов проти печенігів, і, сполчився з вошами своїми на другому березі тої ж ріки, там, де нині град Переяслав ⁵⁰⁹. Печеніги ж, бачачи силу та хоробрість Володимирову, послали до нього, аби вислав від Русі якогось богатиря-борця, боротися проти їхнього богатиря один на один. І від якої сторони [борець] переможе, — тій переможена сторона має покоритися. Почувши про те, Володимир сильно тужив і був вельми печальний, оскільки борця у нього не знайшлося. Але в часі тої печалі царевої прийшов до нього один старий муж (Переяславський), і сказав йому, що має у себе сина дужого, з дитячих років непоборного. І, зрадівши такій звістці, цар негайно покликав борця того, і запитав його, чи може братися з печенігом. Борець же відповів цареві: "Випробуй мене!" Тоді звелів цар, згідно його ради, привести для нього сильного бика й розізлити його, ще ж і залізом розжареним припалити. Його ж, розлюченого й залізом паленого, швидко чвалаючого, ухопив борець за бік рукою, і вирвав шкуру з м’ясом, скільки міг вхопити. Володимир же дивувався [такій] силі, але засумнівався, оскільки за віком борець ще малим був. Проте кінець переможний щастю доручаючи, послав до печенігів, аби посилали богатиря свого на середину. І негайно печеніг той, чоловік товстий і плечистий, а зростом — другий Голіаф, вийшов, і ставши на середині, плечами й м’язами грав, голосно вигукуючи образи русі, і не одного, але трьох проти себе викликаючи. Тоді з боку рóссійського борець той, малий муж, але кремезний, вийшов для боротьби на середину. Печеніг же, побачивши його, знущався з нього, і, лаючись, називав його черепахою. Негайно обидва схопилися міцно руками, і почали боротися. Печеніг переважав розмірами, а русин — швидкістю й умінням. Але оскільки малий був русин, то, схилившись, розігнався та ударив печеніга головою в товсте черево понад лоном. Великий же печеніг, не витримавши [удару], впав. Але зразу підхопився, і, осоромлений, лютим гнівом і люттю роз’ярився, немов лев. І сильно вдарив кулаком малого русина. Спритний же русин відскочив з того місця. А печеніг, оскільки був тяжким, немов Голіаф, через лютий свій розмах, тут спіткнувся й упав на землю. Тоді, не давши йому знову випрямитися, русин ментом скочив на нього сильно, немов коня осідлавши, бив у щоки, аж зуби йому разом із кров’ю випадали. По тому ж, взявши за горло, довго душив його, доки на тому місці й душу з нього вийняв. Володимир же, бачачи перемогу борця свого, зразу гукнув, і кинувся з силою своєю до печенігів, і розбив їх на голову, як колись Саул Давидом філістимлян ⁵¹⁰. І на тому місці, де сталася славна ця перемога над печенігами, заснував Володимир город, і нарік його Переяславом, оскільки перейняв [тут] славу від печенігів Володимиру борець той славний ⁵¹¹. Польські ж літописці ⁵¹² оповідають, що переяславець був борець від села Переяслава, [і] через нього збудував Володимир град і нарік його Переяславом. Борця ж вшанував славою великою, і батька його зробив знатним мужем ⁵¹³.

ПРО ПОСЛІВ РІЗНИХ, ЩО НАВЕРТАЛИ ВОЛОДИМИРА ДО ВІРИ  ⁵¹⁴

Коли великий князь Володимир, монарх чи самодержець всія Рóссії, хоробрістю й розміром царства свого в усьому підсонячному [світі] серед інших прославився, морок же бісівської зваби, тобто ідолослужіння, не був світлом Хрещення святого прогнаний, почали до нього приходити посланці з різних царств та князівств, кожен хвалячи свою віру. Спочатку, отже, прийшли магометани. Запитав їх Володимир про віру, а вони відповіли: "Віруємо в Бога, а Магомет дозволяє нам дружин мати — скільки хто хоче, і всіляким пристрастям потурати. Лишень обрізатися, свинячого м’яса не їсти й вина не пити". І інші неподобства проповідували, про що й писати недобрим є. Володимир же, бувши жонолюбом, уважніше про жін послухав, але обрізання і не пиття вина не полюбилися йому. Й каже до них: "Не можемо ми жити без вина, оскільки серед рóссіян всі веселощі й приязнь напідпитку буває". Так само й татарам, єгиптянам, аравітянам, німцям, жидам і іншим відмовив ⁵¹⁵. Присилали ж часто і римський папа, і кесарі, і князі, аби прийняв їхню віру й Закон Християнський, але Володимир зволити того не хотів, оскільки здавалися йому устави латинські мало набожними й костели їхні не вельми красивими. Лише посли від грецьких кесарів і патріархів, з вірою і уставами своїми прийняті ним були, як про те й польський літописець Стрийковський свідчить ⁵¹⁶.

ПРО ПОСЛІВ ГРЕЦЬКИХ ДО ВОЛОДИМИРА

Коли, отже, прийшли до Володимира посли від царів грецьких Василя і Костянтина, Кирило філософ ⁵¹⁷ з іншими, то з Володимиром той премудрий муж, Кирило-гречин, довгу бесіду мав про Віру Християнську, почавши від Сотворіння світу, по всіх Пророцтвах аж до Втілення Господа нашого Ісуса Христа — про Хрещення, про Страсті, про Розп’яття, про Триденне Його із мертвих Воскресіння. В кінці ж додав оповідь про Друге Пришестя Христове, про Страшний Суд, про муку грішним, і про Царство Безкінечне, праведним вготоване. І подарував йому запону велику золототкану, тими ж царями грецькими та патріархом прислану, на якій було мистецьки зображено Страшний Суд Божий. Подивившись на неї уважно, Володимир попросив Філософа, аби витлумачив йому про тих, які стоять праворуч, і тих, що стоять ліворуч. І повідав йому Філософ: "Праворуч стануть ті, що вірують в Господа нашого Ісуса Христа, і хрестяться в Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, і роблять справи добрі, а по смерті тимчасовій — Вічне Життя й Царство Небесне успадкують. Ліворуч же стануть [ті], котрі не вірять у Бога, і нехрещені, беззаконно живуть, і справи погані згідно своїх похотей творять. Ті у вічний вогонь геєнський на безкінечні муки, де черв неусипний і скрегіт зубів, підуть". Почувши це, Володимир зітхнув, і каже: "Благословенні ці, які стануть праворуч. Горе ж тим, котрі будуть ліворуч". А Кирило святий відповів: "Якщо охрестишся, царю, й погані справи припиниш [творити], будеш і ти праворуч. Якщо ж у поганстві житимеш — ліворуч і твоє місце буде". Володимир же обіцяв христитися, а по тому відповів: "Подумаю і дізнаюся більше про всі віри". І відпустив Філософа з великими дарами і з честю" ⁵¹⁸.

ПРО РАДУ ВОЛОДИМИРОВУ ЩОДО ВІР І ПОСОЛЬСТВО

Коли пішов святий Кирило Філософ, зізвав до себе Володимир бояр своїх та радників до граду Володимира, що лежить над Клязьмою-рікою, якого побудував у своє ім’я, і до якого столицю чи престол свій царський із Києва переніс був, і перебувала столиця царська там аж до Іоанна Даниловича, князя Білоруського, котрий переніс її з Володимира до Москви-граду ⁵¹⁹. І переказав Володимир боярам своїм промови різних послів, віри свої хвалити до нього присланих. І про Кирила Філософа, що від царів грецьких прибув — як оповів йому від початку світу до Втілення Господнього, про Хрещення, про Воскресіння, про Царство Небесне і про муку геєнську, І говорять до нього бояри та мудреці його: "За звичай кожен своє хвалить, а не лає. Ти ж, великий княже, якщо хочеш достовірніше істину пізнати — маєш безліч людей мудрих. Пошли їх в усі земні держави, аби побачили і вивчили кожну Віру, і як хто служить Богу. А повернувшись, звістять тобі й нам про все докладно і бездоганно, як очевидці". По такій раді Володимир невдовзі послав обраних мужів ⁵²⁰ повсюдно дізнаватися про віри. Послані ж від нього по різних землях оглядали і вивчали віри та служби Божі. Наостанку ж прийшли і до Цариграду. І звістили грецьким царям Василю та Костянтину, братам, причину приходу свого. Царі ж зраділи й повідомили про них святійшому патріарху Царгородському Сергію. Тоді святійший патріарх звелів прикрасити церкву, і здійснив свято, а сам у щонайдорогоцінніших святительських шатах з багатьма єпископами приготувався здійснювати Божественну Літургію. Під час же Літургії царі прийшли з посланими від Володимира до церкви, і побачили посли красу слави Божої, і почули солодкоголосий спів. Дуже здивувалися, відчуваючи себе немов не на землі, а на Небесах стоять — осіяло бо їх у той час Сяйво Небесне і мали видіння. По здійсненні ж Божественної Літургії взяли царі послів до своєї палати, і вшанували їх учтою, і всілякими достатками вдовольнивши, відпустили їх із дарунками.

ПРО ПОВЕРНЕННЯ ПОСЛІВ ДО ВОЛОДИМИРА  ⁵²¹

Коли ж повернулися посланці до Володимира, знову Володимир бояр і всіх радників та мудреців своїх зізвав, і велів послам перед усіма оповісти, де були, що бачили, і що чули про всі віри й служби Божі. Посланці ж оповіли, що жодна Служба Божа й Віра так їм не полюбилася, як грецька: "Коли бо, — кажуть, — нас ввели до церкви грецької, де вони Богу своєму моляться, і чин Служби Божої здійснюють — побачили там невимовну красу й благоліпство їхньої церкви, і співи для слуху вельми солодкі. Там усіх нас світла хмарина осіяла. І були в нестямі: здавалося нам, що не на землі, а на Небесах у той час стояли. І нема ніде серед інших народів таких церковних будов, краси і Служби Божої, як у греків. Тому віруємо, що істинною є Віра їхня, і Істинний Бог з тими лишень людьми живе". І кажуть бояри до Володимира: "Коли б віра грецька не була правдивою, то баба б твоя Ольга не увірувала, бо жона була вельми мудра". Тоді Володимир, осяяний Благодаттю Духа Святого, немов від сну, від пітьми ідолослужіння збудившись, Віру Святу грецьку побачив зовнішніми й внутрішніми очима, як свічу, що ясно палає на свічнику, і зрозумів, що вона є праведна й істинна. І каже: "Що [ж] робити? Піду в землю грецьку, і візьму гради, і знайду там учителів". І як замислив — так і сотворив.

ПРО ПОХІД ВОЛОДИМИРІВ В ГРЕЦЬКУ ЗЕМЛЮ ЗАДЛЯ ХРЕЩЕННЯ  ⁵²².

Володимир, зібравши велику силу військову, пішов до Таврикії ⁵²³, яку нині Перекопом називають, де взяв Кафу ⁵²⁴, славний град грецький. А потім головне місто всієї Таврикії Херсон ⁵²⁵, що лежало над морем Понтійським, взяв, перетявши прісну воду, що підземними рурами текла, і які показав Володимиру херсонський протопоп Анастасій, на стрілі написавши, і стреливши її з лука з граду Херсона перед шатром його.

Невдовзі [по захопленні Херсона] послав [Володимир] до Константинополя до грецьких кесарів Костянтина і Василя, синів Іоанна Земіски, звіщаючи їм, що взяв славний град портовий Херсон, і обіцяючи те ж і Цариграду зробити, якщо не дадуть сестри своєї Анни йому за дружину. На те послання кесарі таке відповіли: "Не личить нам, християнським монархам чи самодержцям, тобі, князю-поганину, сестри своєї дати за дружину. Але якщо охрестишся, ідолів відцураєшся, а до Істинного Бога й Господа нашого Ісуса Христа навернешся — сестру нашу за дружину матимеш, і більше того — Царство Небесне успадкуєш". Почувши про те, Володимир каже: "Оскільки мені Віра ваша уже давно в описі послів моїх полюбилася більше від інших, отже, пришліть єпископа, аби хрестив мене, і самі прибудьте з сестрою своєю до мене, або її пришліте мені за дружину. Я ж вам усію Таврикію й Херсон поверну". Почувши добру вість, кесарі вельми зраділи й сестру свою всілякими проханнями упрошували до шлюбу з Володимиром. Вона ж довго відмовлялася, але, [врешті], доручивши себе Волі Божій, зі сльозами вволила раді їхній. І от сіли кесарі до суден проводжати сестру свою Анну з багатьма князями та дворянами в путь до Херсона, з єпископом. Але коли царівна досягла Херсона [і] була проведена в палати міські, негайно волею Божою пала сліпота на очі Володимирові. І почав сумніватися у Вірі Святій та Хрещенні, страхаючись через намір свій [навернутися] до Віри Християнської покарання на себе від богів [поганських]. Але царівна послала до нього, кажучи: "Якщо не охрестишся, то не звільнишся від сліпоти. Охрестившись [же], не лише сліпоти тілесної, але й духовної позбудешся".

ПРО ХРЕЩЕННЯ ВОЛОДИМИРОВЕ І ПРО ШЛЮБ ЙОГО

Так великий самодержець Рóссійський Володимир Святославич, християнську грецьку віру прийнявши, звелів себе охрестити в Херсоні літа від сотворіння світу 6496, а від Різдва Христового 988, а згідно свідчення Кромера — року від сотворіння світу 6497, а від Різдва Христового 989 ⁵²⁶. Коли ж почав хреститися, було преславне чудо! Бо по тому, як ступив Володимир до святої купелі, і архієпископ Корсунський наклав на нього руку, благословляючи його, аби прийняв Духа Святого, враз з очей його сліпота, немов луска, спала, і прозрів ясно, ніби ніколи не хворів очима! І воздав хвалу Богу, в Трійці Святій славимому, говорячи: "Нині взнав Істинного Бога". І дано йому у святому Хрещенні нове ім’я — Василій. Тоді ж хрестилися при ньому бояри його, і все військо Рóссійське ⁵²⁷.

По тому Володимир одружився з Анною-царівною. І було весілля, і радість безмірна ⁵²⁸. Поставив же [Володимир] у Корсуні церкву кам’яну святого Василія в пам’ять свого хресного імені ⁵²⁹. І повернув Херсон і Кафу, і всю Таврикію кесарям грецьким Костянтину і Василю, а сам замирився з ними, і, взявши благословення, а також митрополита Михаїла ⁵³⁰ від святійшого патріарха Сергія, поплив водою до устя Дніпровського. Коли ж прийшов до Києва з новошлюбною жоною своєю Анною, народ київський вийшов назустріч йому з великою радістю. А Володимир привіз із собою й мощі святого священомученика Климента та учня його Агафангела, і інших багато; також ікони, та [богослужбовий] посуд і різне начиння церковне. А також протопопа Херсонського Анастасія, і численних пресвітерів, дияконів, кліриків, півчих, іноків, і різних майстрів для побудови церков із Греції привів ⁵³¹.

ПРО ХРЕЩЕННЯ ВСЬОГО НАРОДУ КИЇВСЬКОГО, І ВСІЄЇ РÓССІЇ

Призначив великий самодержець рóссійський Володимир всьому народу день Святого Хрещення, і звелів по всьому граду Києву оголосити таке: "Якщо хто — багатий чи убогий, старий чи молодий, раб чи вільний — не буде у встановлений час на ріці Почайні, той буде ворогом Господу Ісусу Христу та мені". Почувши про це, люди, не барячись, на призначений час ⁵³² зібралися на ріці Почайні ⁵³³ — без ліку чоловічої й жіночої статі. І сам цар Володимир з усім синклітом та священним собором прийшов. Тоді священики і диякони, вдягнуті в священні шати, стояли при березі на лавках, в ріці Почайні влаштованих. Люди ж ішли в ріку — старші глибше, менші — на мілке; одні до шиї, інші — до пояса. А священики, кожному імена даючи й молитви хрещальні над ними читаючи, у воду занурювали, і хрестили в Ім’я Отця і Сина, і Святого Духа ⁵³⁴.

ПРО ХРЕЩЕННЯ СИНІВ ВОЛОДИМИРОВИХ

В той же час сам Михаїл, митрополит, всіх дванадцятеро синів Володимирових, яких [той] мав від різних дружин, разом у криниці чи джерелі охрестив. І з того часу джерело те над Дніпром, де сини Володимирові хрестилися і по сьогодні Хрещатиком називається ⁵³⁵.

А по святому Хрещенні молився святий Володимир Господу Богу й Спасу нашому Ісусу Христу: "Господи Боже, Котрий сотворив Небо й землю, зглянься на новохрещених людей твоїх рóссійських, і дай їм, Господи, істинно пізнати Тебе, Бога Істинного, утвердь їх у православній Вірі. І мені допоможи, аби переміг видимих і невидимих ворогів. Амінь" ⁵³⁶.

По цьому Володимир послав по всіх градах і селищах усю свою Рóссійську державу хрестити, весь народ рóссійський. Для тих же, хто не хотів хреститися, як для супротивних Богу й собі, жорстоке покарання настановив.

ПРО ТЕ, СКІЛЬКИ РÓССИ ПЕРЕД ВОЛОДИМИРОМ, АЖ ДО ЦАРЮВАННЯ ЙОГО, ХРЕСТИЛИСЯ  ⁵³⁷

Нехай знають усі, що і перед Володимиром рóссіяни деяких місцевостей хрестилися.

Вперше хрестився словенорóсський народ ще від святого Апостола Андрія Первозванного ⁵³⁸: коли бо прийшов до гір Київських, і благословив їх, і хрест поставив на них, як вище описано, в той час багато людей, котрі там жили, Віри Христової навчив, і охрестив, як чисельні літописці, найбільше ж преподобний Нестор Печерський свідчать. Також і в великому Новгороді, йдучи з Києва, багатьох до віри Христової навернув, і Хрещенням Святим просвітив ⁵³⁹.

Ще ж літописець рóссійський додає в "Літописці" своєму, що і святий верховний Апостол Павло вчив та проповідував Євангелію Христову в Місії та Іллірику, згідно написаного в Діяннях. А Місія та Іллірик слов’янською землею є. По тому Апостол Павло послав до слов’ян учня свого Андроника, одного з семидесяти Апостолів ⁵⁴⁰, котрий навчав і хрестив у Іллірику й Місії, тобто в Больгарах, в Босні ⁵⁴¹ та в Мораві ⁵⁴²; і де по тому в Панії чи Панонії ⁵⁴³ єпископом був ⁵⁴⁴.

Вдруге хрестилася Русь року від Різдва Христового 863, в царство царя грецького Михайла, патріархом [же] Константинопольським був Фотій. Від них же за проханням князів слов’янських Святополка, Ростислава й Коцела, прислані були слов’янам учителі Віри Христової, Мефодій та Кирило, сини мужа знатного на ім’я Лев із Солуні. А ті за Даром Духа Святого, переклали грецькі книги слов’янською мовою: Святу Євангелію, Апостол та інші [книги] ⁵⁴⁵.

Втретє хрестилися рóсси року від Різдва Христового 886 в царство грецького царя Василя Македона, той же патріарх Фотій ще живим був. Від них же присланий був задля хрещення рóссів, якими володів князь Олег, Михаїл митрополит. Той, прийшовши до рóссів, був спонуканий ними перш сотворити якесь чудо. А він питав у них: якого чуда вимагають? Вони ж говорять: "Книга Євангеліє, що учить Віри Христової, хай буде вкинута в вогонь, і якщо не згорить — за тим дізнаємося, що великим є Бог, котрого проповідуєш". Тоді митрополит звелів вогонь великий посеред міста розпалити, і Святу Євангелію у вогонь поклав, і здійнявши руки до неба, молився Господу Богу. І коли дрова всі прогоріли й вогонь згас, знайшлася Євангелія вся ціла і зовсім вогнем не була пошкоджена. Таке чудо бачивши, увірували в Христа і хрестилися ⁵⁴⁶.

Вчетверте хрестилася Русь року від Різдва Христового 955 за княжіння великої княгині Ольги, дружини Ігоревої, а баби святого Володимира, у святому Хрещенні названої Оленою: бо повернувшись похрещеною з Константинополя до Києва, багатьох в Рóссії хрестила ⁵⁴⁷.

Але всі ті хрещення чотири, що в Рóссії були, не укорінилися добре через часті війни та князів-поган, оскільки Ольга і сина свого Святослава навернути до Христової Віри не змогла ⁵⁴⁸.

Вп’яте остаточно і довершено хрестилися рóсси, також із Константинополя, за князювання святого рівноапостольного великого князя Володимира, всія Рóссії самодержця, за царства грецьких царів Василя й Костянтина. Патріарший престол посідав Миколай Хризоверх, за свідченням рóссійського літописця Нестора преподобного ⁵⁴⁹ року від Різдва Христового 988, а за Стрийковським ⁵⁵⁰ року від Різдва Христового 980.

ПРО УТВЕРДЖЕННЯ ОСТАТОЧНЕ ВІРИ ПРАВОСЛАВНОЇ В РÓССІЇ, І ПРО ВИКОРІНЕННЯ КУМИРІВ

Великий самодержець Рóссійський Володимир, охрестившись сам і Київський та всієї Рóссійської землі народ Святим Хрещенням просвітивши, негайно звелів бісівські кумири й капища розорювати, плюндрувати й до підмурків нищити, а на тих місцях церкви Божі будувати. Головного бога чи ідола Перуна звелів до кінського хвоста прив’язати, і волочити до Дніпра, приставивши двадцятеро паличників, аби били його палицями, не [тому] ніби дерево щось відчуває, але, аби збезчестити біса, який через нього рід людський зваблював. Притягнувши його до берега, вкинули в Дніпро. І наказав Володимир, аби ніде не підпускали його до берега, доки не мине пороги. Нижче ж порогів викинув його вітер під одну гору велику, яка й донині Перун-горою називається ⁵⁵¹. Звелів же Володимир поставити у Києві велику кам’яну церкву Святого Спаса; а на тому місці, де кумир Перуна був, церкву святого Василія в ім’я імені на Хрещенні Святому йому даного ⁵⁵². І всі інші богомерзенні ідоли — одні велів у вогонь кидати, інші — в воду, і капища бісівські викорінювати, не лише в Києві, але й скрізь по Рóссійській своїй державі, а церкви Божі з каміння й дерева будувати. І так Благочестива Віра помножилася і остаточно утвердилася. Також і городи навколо Києва над ріками Десною, Трубежем, Остром, Сулою, Сеймом будував. В той же час і град над рікою Стугною заснував, і назвав його за своїм іменем Василів, а нині називають його Васильковом ⁵⁵³.

ПРО ЦЕРКВУ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ДЕСЯТИННУ В КИЄВІ  ⁵⁵⁴

Великий самодержець рóссійський Володимир, маючи велику ревність до благочестя і благоліпства церков святих, покликавши майстрів із Грецького царства, і побудував піклуванням своїм кам’яну церкву велику й вельми красну, прикрасив її іконами та всіляким благоліпством, як належить церкві царській, і віддав їй усе, що взяв був у Херсоні: срібло, золото, хрести, книги і численне начиння [церковне]. І доручив її Анастасію, протопопу Корсунському, і наказав на неї давати десятину від майна свого царського, і від усіх градів держави своєї, твердими обітницями те утвердивши, аби настанова його царська незмінною в вічні роди перебувала. І звідтоді донині церква та Божественна називається Десятинною ⁵⁵⁵. Також і богоділень та притулків багато побудував для жебраків, сиріт та бідних, і подорожніх, і всім необхідним [їх] забезпечив. Року від Різдва Христового 996 ⁵⁵⁶.

ПРО ПОХІД ВОЛОДИМИРІВ ДО СУЗДАЛЯ, РОСТОВА І ДО ВЕЛИКОГО НОВГОРОДА  ⁵⁵⁷

По цьому Володимир святий з присланими від святійшого патріарха Цариградського Сергія трьома єпископами — Іоакимом, Феодором та Фомою, пішов із Києва в землі Суздальські й Ростовські, і заклав там град над рікою Клязьмою, і нарік його першим своїм іменем — "Володимир". До нього ж і престол свій царський із Києва переніс. А з Володимира до Москви-граду переніс князь Іван Данилович. Поставив же там Володимир і церкву в ім’я Пресвятої Богородиці, і єпископа Федора [там] лишив ⁵⁵⁸. А звідти пішов до Ростова, де знищивши кумири, на тих місцях церкви збудував, і єпископа Фому лишив. По тому прийшов до Великого Новгорода, і там кумира Перуна, прив’язавши, звелів тягти до ріки й бити палками. Тоді біс, що жив у тому ідолі, не мігши витерпіти такої наруги, почав голосно волати: "Горе, горе мені, бо потрапив до рук немилостивих людей, котрі мене вчора як бога вшановували, а нині таку нестерпну наругу мені роблять! Що б ще зробив — не знаю!" Отже, притягли його на міст, кинули в річку, а він, пливучи проти течії під великий міст, голосно заволав: "Ось вам, новгородці, в пам’ять про себе лишаю!" І негайно кинув із води палицю якусь на міст. Інші оповідають, що і до сьогодні кожного року чути в цьому місці голосне волання ⁵⁵⁹.

І так з того часу всі народи рóссійські — Білі і Чорні, Східні, Північні та ті, що на півдні лежать, Віру Святу Православну від греків прийняли, і Хрещенням Святим просвітилися, і укріпилися остаточно в християнстві, згідно звичаю й уставу грецького, під владою святійшого Константинопольського патріарха Вселенського міцно й нерушимо перебувають від року Сотворіння Світу 6497, а від Різдва Христового 998, згідно свідчень усіх літописців Рóссійських і грецьких, і Стрийковського (в книзі 4 на листі 141).

ПРО ПОДІЛ ВОЛОДИМИРОМ КНЯЗІВСТВА РÓССІЙСЬКОГО МІЖ СИНАМИ ЙОГО

Володимир Світославич по охрещенні всієї своєї рóссійської держави, і по численних військових трудах, сівши на царственому своєму престолі у Києві, почав про себе роздумувати, і як мудрий будівник дому свого міркувати, як би його дванадцятеро синів по смерті батьковій в мирі і нерушимій братській любові перебували, не маючи міжусобних незгод і кровопролить через княжіння. [Отже,] розділив між ними велику свою державу Рóссійську на дванадцять частин. Вишеславу, найстаршому сину своєму, дав Великий Новгород, найперший уділ свій; Ізяславу — Полоцьк, Святополку — Туров, Ярославу — Ростов. По смерті ж Вишеславовій дав тому ж Ярославові — Новгород, Борису — Ростов, Глібу — Муром ⁵⁶⁰, Святославу — древлян, Всеволоду — Володимир, Мстиславу — Тмутаракань, Станіславу — Смоленськ, Судиславу — Псков; Позвизду чи Брячиславу — Волинь, Луцьк ⁵⁶¹. Послав же з усіма і священиків, заповідаючи їм, як отець синам своїм, аби кожен із них у своєму князівстві старався Віри Християнської вчити, і людей хрестити в Ім’я Отця і Сина і Святого Духа; Закон же Господній і Благочестя недоторканно і бездоганно берегти, а мерзенні кумири й капища їхні бісівські розоряти, й до підмурків викорінивши, на [їхніх місцях] церкви Божі будувати. Всілякі ж сатанинські дії, як давню погань в новій благодаті, винищувати й ігралищні зібрання скасовувати й однозначно забороняти. Ту заповідь батькову сини його пильно дотримали, ту ж [заповідь] і всьому православному народові рóссійському, як синам його, від води й Духа народженим, всіляко берегти і виконувати належить ⁵⁶².

ПРО ПРИСТАВЛЕННЯ ВОЛОДИМИРОВЕ

Великий князь Володимир Святославич, всія Рóссії самодержець, з поміччю Всемогутнього Бога просвітивши всю свою Рóссійську землю святим Хрещенням, ідоли всі й капища викорінивши, церков же святих багато збудувавши, Віру Православну розпоширивши, міцно утвердив. Притулків багато побудувавши й всілякими потребами та необхідним милостиво й багато вдовольнив. По стількох добродійствах своїх в мирі Господу Богу передав дух свій, з Псалтирем кажучи: "В руки Твої, Боже мій, передаю дух мій" ⁵⁶³. І пересилився з земного до Небесного Царства року від сотворіння світу 6525, а від Різдва Христового 1016 ⁵⁶⁴, місяця липня 15 дня в Берестові. Царював літ 35, в невір’ї — літ 8, а охрестившись — 26 ⁵⁶⁵. Святополк же поховав його в гробі мармуровому, з великою жалобою й плачем всього народу в церкві кам’яній Пресвятої Богородиці Десятинної в Києві, яку [той] сам збудував. По тому між святих як Апостола його мають, і Церквою Святою пам’ять приставлення його вшановувати уставили 15 дня липня. Голова ж його нині в Святій Великій Чудотворній Лаврі Печерській Київській зберігається у Великій Успіння Пресвятої Богородиці Церкві, [і] можна в день пам’яті його і в інші дні всім, коли хто бажає, прикластися ⁵⁶⁶.

ПОДЯКА БОГУ ВІД УСІХ РÓССІВ ЗА НЕВИМОВНИЙ ЙОГО ДАРУНОК

Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя ⁵⁶⁷; Котрий зичить всім людям Спастися й до розуму істинного прийти, що не попустив до кінця Рóссійській нашій землі в пітьмі невір’я й ідолослужіння перебувати, але, як чадолюбивий Отець, благозволив світом Благодаті Хрещення святого її просвітити й до розуму істинного, до пізнання для себе істинного в Святій Трійці славимого Бога через благовірного і рівноапостольного великого князя Володимира привести. Задля цього прийдімо, рóссійські народи, всілякого віку й чину православні, поклонімося Отцю, і Його Синові, і Святому Духові, Єдиному в трьох Лицях славимому Богу, хвалячи Пресвяте Його Ім’я, і велику до нас милість. Прийдіть, восхвалімо й святого рівноапостольного великого князя Володимира, отця й наставника, і заступника Спасіння нашого, оскільки немов другий чудесний святий Апостол Павло і великий Костянтин, не від людей достойність прийняв, але від Небес, і в святій купелі душевній, [а] заразом, і тілесній, звільнившись від сліпоти, і Благодаті Святого Духа виповнившись, до останку ідоли поплюндрував і викорінив, і всю землю Рóссійську Святим Хрещенням просвітив, і всіх рóссійських людей навчив вірувати і поклонятися Отцю, і Сину, і Святому Духу, во Святій Трійці Єдиному Богу — Йому ж честь, слава і поклоніння у віки вічні, Амінь ⁵⁶⁸.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ СВЯТОПОЛКА В КИЄВІ ЛІТА ВІД СОТВОРІННЯ СВІТУ 6525, А ВІД РІЗДВА ХРИСТОВОГО 1017

Святополк Володимирович, поховавши батька свого Володимира, сів самовільно на престолі царському в Києві: бо не йому Києвом по батькові належало володіти. Заздрістю ж і богомерзенною похіттю до самодержавствування вподобавшись першому братовбивці Каїну, убив брата свого блаженного князя Бориса в шатрі над рікою Альтою, того ж року, місяця липня 24. І похований [той] був у храмі святого Василія у Вишгороді. По тому послав Святополк воїнів, аби й Гліба також, як і Бориса, вбили. Що й зробили, віддавши на смерть святого мученика Гліба в Смядині, урочищі за п’ять верст від Смоленська, про що в житії їхньому докладніше. А Святополк, радіючи, що двох братів одною смертю від батьківського спадку відлучив, князівства ж їхні Муромське та Ростовське під свою владу взяв ⁵⁶⁹.

Ярослав, князь Великоновгородський, виміщаючи за неповинну смерть братів своїх, Бориса і Гліба, пішов на лютого братовбивцю Святополка, і взяв Київ. А Святополк побіг в Польщу до Болеслава Першого, короля Польського, просячи допомоги. Болеслав же, зібравши воїнство, пішов і переміг Ярославове військо, а сам Ярослав побіг до Великого Новгорода. Тоді знову сів Святополк в Києві завдяки Болеславу. Але Ярослав з великою силою вдруге пішов на Святополка і переміг його на місці, де святий Борис убитим був ⁵⁷⁰. Святополк же, переможений, побіг від битви знову до Болеслава, але в дорозі помер раптовою смертю, як польські літописці пишуть ⁵⁷¹. Рóссійські ж інакше: що Святополк, тікаючи через землю Польську, в пустелі між чехами і ляхами, на певному місці заживо, як Дафан і Авирон ⁵⁷² землею з’їдений був, де й донині є провалля ⁵⁷³.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ЯРОСЛАВА У КИЄВІ, РОКУ ВІД СОТВОРІННЯ СВІТУ 6517, А ВІД РІЗДВА ХРИСТОВОГО 1009  ⁵⁷⁴

Ярослав Володимирович по смерті брата свого Святополка наслідував престол князівства Київського, і став всієї Рóссії самодержцем. Укріпившись же на князівстві, обновив град Київський і збудував церкву велику й предивну святої Софії, тобто Премудрості Божої з каменю, за прикладом Константинопольської, тільки меншу від неї, і прикрасив її всілякою красою ⁵⁷⁵, а при ній вежу збудував і верх позолотив ⁵⁷⁶; і ворота градські кам’яні з дверми золотими, розореними Болеславом ⁵⁷⁷, обновив і відремонтував, на воротах же церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці побудував, задля того, аби від тих воріт завше радість і благі вісті до нього у град входили, молитвами Пресвятої Богородиці й святого архангела Гавриїла, Радості Благовісника. Побудував же з каменю й церкву святого Георгія, праворуч від Святої Софії, і церков та монастир святої Ірини недалеко від святої Софії. Був бо вельми благочестивим і любив благоліпність храмів Божих, і людей духовного сану всією душею любив ⁵⁷⁸.

Мстислав Володимирович вигнав був його з Києва, а потім добровільно знову Київ йому віддав, а сам у Чернігові на княжінні Сіверському сів. По смерті ж Мстиславовій перейняв Ярослав і його княжіння, й долучив до престолу Київського, і тоді міцним й істинним самодержцем чи царем всія Рóссії писатися почав ⁵⁷⁹. Потім Ярослав Володимирович, роздумуючи про час смерті своєї, поділив княжіння рóссійські між синами своїми. Старшому — Ізяславу — дав престол Київський, Святославу — Чернігівський, Всеволоду — Переяслав, Ігорю чи Григорію — Смоленськ і Володимир, В’ячеславу — Псков і Великий Новгород ⁵⁸⁰. І заповів синам своїм, аби в любові перебували й своїми наділами вдовольнялися та про них піклувалися, аби піддані їхні більше через милосердя їх любили, ніж аби жорстокості їхньої боялися. І перемінив тимчасове життя на вічне листопада 7 дня, віку свого 76 року. Похований же був у Києві в церкві святої Софії, яку сам збудував, в притворі св. Георгія в гробі мармуровому. Рóссійські ж літописці пишуть, що помер Ярослав у Вишгороді лютого 20, в суботу першу [Великого] Посту, а жив літ 66. Князював же в Києві років 38 ⁵⁸¹.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ В КИЄВІ ВЕЛИКОГО КНЯЗЯ ІЗЯСЛАВА ЯРОСЛАВИЧА І ПРО ЗАСНУВАННЯ ЦЕРКВИ ПЕЧЕРСЬКОЇ, ЩЕ ДЕРЕВ’ЯНОЇ

По приставленні благовірного князя Ярослава Володимировича сів син його старший Ізяслав на княжінні в Києві. Цей благовірний князь згідно бажання й прохання преподобного отця нашого Антонія Печерського дав гору над печерою, на якій преподобний отець наш Феодосій, на той час уже ігумен Печерський, з братією, заснував церкву дерев’яну велику та монастир старий обгородив стовп’ям ⁵⁸². Але коли великий князь Ізяслав не захотів брата свого Вишеслава (князя Полоцького) згідно бажання київських і полоцьких бояр з порубу чи в’язниці звільнити ⁵⁸³ — повстали на нього всі, і вважаючи мучителем, зігнали його з престолу, В’ячеслава ж чи Вишеслава звільнивши, посадили в Києві на княжіння. Проте великий князь Ізяслав з допомогою і завдяки приходу короля польського Болеслава сміливого в Київ із військом, знову сів на престолі своєму батьківському в Києві ⁵⁸⁴.

ПРО ДРУГЕ ВИГНАННЯ ІЗЯСЛАВА З КИЄВА, І ПРО ЗАСНУВАННЯ ВЕЛИКОЇ ЦЕРКВИ ПЕЧЕРСЬКОЇ КАМ’ЯНОЇ, ОКРАСИ ЇЇ, І ПРО ОГОРОЖУ КАМ’ЯНУ ВСЬОГО МОНАСТИРЯ [ПЕЧЕРСЬКОГО]

По цьому, звабою духовного ворога, повстали два брати: Святослав ⁵⁸⁵, князь Чернігівський і Всеволод, князь Переяславський, Ярославичі, на третього, старшого брата свого Ізяслава, зігнали його з престолу княжіння Київського, і сів на престолі Ізяславовім у Києві Святослав Ярославич ⁵⁸⁶. Цей дав поле своє на поставлення Церкви кам’яної Печерської і монастиря великого, і сам почав копати рів на заснування її. Заснована ж була по благословенню преподобного отця нашого Антонія Печерського ігуменом преподобним отцем нашим Феодосієм Печерським, як про те докладно в Патерику Печерському на листі 14 та 79 ⁵⁸⁷. Ця ж Небу подібна церква, як невимовним промислом Божим заснувалася, так і звершилася, і щонайкращим благоліпством ззовні та зсередини прикрашена була: вся бо від золота [куполів — ? — І. Ж.] мусією, тобто каменями позолоченими, узорами і різними кольорами дивовижно була розцяцькована та іконами прекрасно розписана. Підлога церковна також вся різноколірним камінням і всілякими узорами була викладена. Куполи ж позолочені були, а хрест, поставлений на верху церкви, був великої ваги, із самого золота зроблений ⁵⁸⁸. Сам монастир навколо кам’яними стінами обведений був на два стрільбища. В товщину ж чи в ширину кам’яна стіна була в сажень ⁵⁸⁹. І воріт кам’яних, де нині Трійці Пресвятої, було двоє: одними входили царі, князі й чин духовний, а другими — весь народ, а також мертвих для поховання заносили ⁵⁹⁰.

Звідти [з монастиря Печерського — ? — І.Ж.] велика слава й похвала була всьому рóссійському народу, як в писаних давніх літописцях руських знаходимо ⁵⁹¹.

По немалім часі помирилися між собою князі — троє братів — Ізяслав, Святослав і Всеволод Ярославичі. І віддав Святослав Київ Ізяславу, а сам сів у Чернігові ⁵⁹². І прийшли в той час в Руську землю половці. Коли ж з ними Ізяслав разом із братами своїми Святославом і Всеволодом воював, в тій битві Ізяслав прохромлений був списом і помер, згідно свідчення давнього літописця Рóссійського преподобного Нестора, чорноризця Печерського ⁵⁹³. А згідно інших численних літописців інакше. Пишуть бо: коли, вигнавши з престолу Київського князя Ізяслава, брати його Святослав і Всеволод, увійшли обидва до Києва, невдовзі помер Святослав і похований був у Чернігові в церкві Преображення Господнього року від Різдва Христового 1072, грудня 21 дня. А Всеволод негайно зайняв престол Київський ⁵⁹⁴. Його ж король Польський Болеслав Сміливий переміг, а вигнаного князя Ізяслава, брата свого в других, вдруге на княжіння в Києві посадив ⁵⁹⁵. А Всеволод сів князювати у Чернігові. Його ж інші князі руські Борис і Олег, прийшовши з половцями, під Черніговом в бою перемогли, і втік Всеволод до Києва до брата Ізяслава, князя Київського. Цей же, не пам’ятаючи [зла], ні відплачуючи злом за зло, але — краще — добром зло перемагаючи, прийняв Всеволода з добром, як брата. А по тому, зібравши військову силу, пішов із Всеволодом до Чернігова проти князів Бориса і Олега, котрі там з половцями станом стояли. І переміг Ізяслав половців. Там і Борис-князь, син Святославів, убитий був. А Ізяслав Ярославич, князь Київський, по закінченні бою, коли без перестороги прогулювався між пішим військом своїм і між покійниками, раптом одним воїном князя Олега прохромлений був поміж раменами списом, і від тої рани негайно помер. Його ж син Ярополк, привізши до Києва, поховав в церкві Пресвятої Богородиці Десятинній з великою жалобою й плачем усього народу Київського. Був цей князь великим шанувальником правди ⁵⁹⁶.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ВСЕВОЛОДА ЯРОСЛАВИЧА В КИЄВІ

Благовірний князь Всеволод Ярославич по смерті брата свого, благовірного князя Ізяслава Ярославича, сів у Києві на княжінні ⁵⁹⁷. І поставив церкву кам’яну святого архистратига Михаїла на Видубичах ⁵⁹⁸. Коли ж була року від Різдва Христового 1083 велика морова пошесть в усіх рóссійських землях, — тоді від неї й цей благовірний князь Всеволод

Ярославич помер у Києві. І поховали його в церкві Святої Софії квітня 13 дня. Лишилися по ньому два сина його — Володимир і Ростислав. Той Володимир, наречений Мономахом, був тоді князем Чернігівським, і боячись, аби Святополк Ізяславич, князь Новгородський, на князівство Київське [війною] не прийшов, оскільки цей престол був спадкоємний отця його, покликав його по добрій волі, а сам князівством Київським поступився дядькові ⁵⁹⁹ своєму ⁶⁰⁰.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ В КИЄВІ МИХАЙЛА СВЯТОПОЛКА ІЗЯСЛАВИЧА

По приставленні благовірного князя Всеволода прийшов до Києва князь Михайло Святополк Ізяславич, і сів на престолі князівства Київського, як [спадкоємець] отчий та дідів.

По цьому переможений був половцями, і замирився з ними, задля ж міцності миру взяв собі за жінку доньку князя половецького Тугоркана ⁶⁰¹.

А по тому року від Сотворіння Світу 6616, від Різдва Христового 1108 р. побудував цей благовірний князь Михайло Святополк в ім’я своє церкву в Києві на Горі, святого архистратига Михаїла, і верх її позолотив ⁶⁰².

Того ж року і трапеза кам’яна в святій обителі Печерській збудована, про що у руських давніх літописцях знаходимо ⁶⁰³.

Приставився ж благовірний князь Михайло Святополк Ізяславич року від Різдва Христового 1112 квітня 16 дня. І поховали його в церкві святого Михаїла Золотоверхого, яку сам збудував ⁶⁰⁴.

І був цей великий князь Михайло тестем Болеслава Кривовустого, князя Польського. Віру ж і любов щонайсильнішу мав до святої Печерської обителі і до преподобних отців Печерських. Бо коли мав іти в якийсь похід чи на битву — приходив перш із милостинею до Печерського монастиря, і, поклонившись у Домі Пресвятої Богородиці й перед гробом преподобного отця нашого Феодосія Печерського, взявши благословення від настоятеля, і так ішов. Так само і повертаючись з дороги, возсилав хвалу Господу Богу і заступництву Пресвятої Богородиці. І молитвам преподобних отців наших Печерських воздавав подяку й поклоніння. Задля того благословив його Бог в наміченому, предстательством Пресвятої Богородиці та молитвами преподобних отців Печерських допомагав йому, перемогу подаючи над супостатами й всіляке благополуччя, про що в давніх рукописних ⁶⁰⁵ руських знаходимо ⁶⁰⁶.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ВОЛОДИМИРА ВСЕВОЛОДОВИЧА МОНОМАХА В КИЄВІ

Благовірний князь Володимир Мономах, по приставленні благочестивого князя Михайла Святополка, проханий усіма, прийшов з княжіння Переяславського і Чернігівського до Києва ⁶⁰⁷, і сів на престолі князівському мирно, з радістю всемірною. Він усмирив всілякі міжусобиці між рóссійськими князями й до самодержавства [країну] привів. Половців та інших супостатів неодноразово перемагав, дуже бо хоробрим і мужнім був. І генуезців ⁶⁰⁸ волохів, котрі володіли тоді Тавридою, де нині Перекопська Орда, і Кафу, славний град стольний, яким володіли вони, взяв. І потім вдруге війну з тими ж генуезцями над морем розпочавши, викликав на бій сам на сам гетьмана їхнього, старосту Кафинського. Того Володимир небавом із коня мужньо списом скинув, і, зв’язаного, привів до війська свого. І зняв з нього ланцюг великий золотий з різним камінням коштовним та перлами, і пояс із золотом та камінням коштовним, і шапку княжу з картинами золотими дорогоцінну. Те все по собі залишив задля висвячення на княжіння й вінчання благочестивим самодержцям рóссійським. І від тої славної перемоги й хоробрості своєї великий князь Київський Володимир Всеволодович нарікся по-грецьки Мономах, що означає одноборець, чи могутній на середині воїн побідоносний. І був всієї Рóссії самодержець ⁶⁰⁹.

ПРО ТЕ, ЗВІДКОЛИ РÓССІЙСЬКІ САМОДЕРЖЦІ ВІНЕЦЬ ЦАРСЬКИЙ НА СОБІ НОСИТИ ПОЧАЛИ  ⁶¹⁰

В давніх рукописних ⁶¹¹ літописах руських про того ж великого князя і самодержця рóссійського Володимира Мономаха й таке знаходимо: він, коли на державу грецьку з великою силою пішов на Цариград, тоді православно-християнський кесар грецький Олексій Комнин, бачачи, що не зможе противитися великій силі рóссійській та великій хоробрості Володимировій, послав до нього з миром Неофіта, митрополита Ефесського, єпископа Милитського, і інших з-поміж сановників своїх. Послав же з ними й хрест з самого Животворящого Древа Хреста Господнього вельми коштовно зроблений, знявши з шиї своєї. І вінець царський з голови своєї поклав на тарелю золоту, намисто чи гривну, яку сам на порфірі своїй царській носив, і ланцюг із золота аравійського, і інші дорогоцінні дари, таке в посланні своєму написавши: "Олексій Комнин, милістю Божою православний цар Грецький, великому в державних князях рóссійських, Володимиру. Радуйся! ⁶¹² Оскільки [ти] є з нами однієї Віри, а до того ж — і єдинокровний нам: від крові бо великого Костянтина Мономаха, кесаря грецького, походиш; то не війну, а мир і любов належить нам між собою, як єдинокровним, мати. Аби ж краще усвідомив ту нашу прихильність, яку маємо до твого благородства, ось посилаю тобі вінець царський, ще Костянтина Мономаха, батька матері твоєї, і скіпетр та діадему, і хрест з Животворящим Древом золотий, гривну й інші царські відзнаки, і дари, якими хай увінчають величність твою послані від мене святителі, аби був звідсіль Боговінчаним царем Рóссійської землі". І вінчаний був тоді тими послами Володимир Мономах вінцем царським. З Олексієм же, царем грецьким, мир і любов вічні мав. І звідтоді великий князь Володимир Мономах названий царем Рóссійським, а по ньому — спадкоємці його. Від них же весь той скарб царський, милістю Божою, і донині при великих государях царях та великих князях Московських і всія Рóссії самодержцях достойно й праведно перебуває.

Знаходимо ж і в деяких літописах: "Від Костянтина Мономаха, кесаря Грецького, прислані були всі ті знамення царські Володимиру Мономаху, самодержцю Рóссійському". Але життя того [було] по смерті Kocтянтина Мономаха більш ніж за п’ятдесят літ. У інших літописцях рóссійських, і у Бароніуша та Стрийковського описується: згідно Бароніушового свідчення сів на царстві грецькому Костянтин Мономах року від Різдва Христового 1041, а приставився року 1118. Володимир же Мономах сів на престолі княжіння Київського року від Різдва Христового 1112, а приставився року від Різдва Христового 1126 ⁶¹³. І так, згідно обчислення років, вищеназваними авторами написаних, зрозуміло стає, що правдивіше від Олексія Комнина, кесаря Грецького, ніж від Костянтина Мономаха присланий був вінець царський із іншими знаменами й дарами Володимиру Мономаху Київському, і всія Рóссії самодержцю.

По цьому благовірний князь і первовінечний цар Київський і всія Рóссії самодержець Володимир Всеволодович Мономах тимчасове царство на вічне перемінив у Києві. І похований був у церкві святої Софії при отчому гробі, в літо від сотворіння Світу 6633, від Різдва Христового 1122, місяця травня 10 дня ⁶¹⁴. А по [його] смерті знову самодержавство рóссійське поділилося.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ МСТИСЛАВА МОНОМАХОВИЧА В КИЄВІ

По смерті благовірного царя і великого князя Київського і всія Рóссії самодержця, прийшов із Переяслава син його благочестивий, князь Мстислав Володимирович. І сів на престолі отецькому. Цей великим накладом побудував із каменя церкву святого великомученика Феодора в Києві ⁶¹⁵. По цьому приставився року від Різдва Христового 1129, і похований був у тій же церкві святого Феодора, яку сам збудував ⁶¹⁶.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ ЯРОПОЛКА МОНОМАХОВИЧА В КИЄВІ

Цей благовірний князь Переяславський Ярополк Володимирович по приставленні брата свого благовірного князя Мстислава сів у Києві на престолі батьковому. Цей одного разу обманом був полонений сенатором короля польського Болеслава Кривоустого на ім’я Петро Влостович, і зв’язаним приведений до Польщі. І з того обманного полону викупився, і знову сів на престолі батьковому в Києві. Але виміщаючи свою обіду, всю Польщу розорив, і короля Болеслава під Галичем переміг так, що [той] заледве сам утік до Польщі, але невдовзі від скорботи від такої перемоги над собою помер ⁶¹⁷. Потім і великий князь Ярополк Мономахович почив у Господі, і поховали його в Києві в церкві святого Андрія року від Різдва Христового 1140 ⁶¹⁸.

ПРО РІЗНИХ КНЯЗІВ У КИЄВІ, ЩО ОДИН ОДНОГО З ПРЕСТОЛУ ЗГАНЯЛИ

Як приставився благовірний князь Київський Ярополк Мономахович — сів у Києві на престолі княжому брат його рідний В’ячеслав Мономахович ⁶¹⁹, якого хтивістю панування розпалений Всеволод Ольгович, князь Чернігівський, вигнав із Києва ⁶²⁰, а сам у ньому сів на престолі, на якому пробувши без пів року сім, долучився до отців своїх року від Різдва Христового 1147 ⁶²¹. По тому успадкував престол Київський син ⁶²² Всеволодів Ігор. Але Ізяслав, князь Переяславський, вигнав Ігоря з Києва, а сам престол Київський зайняв. Ігоря ж захопивши в свої руки, кинув до в’язниці, а потім постриг в іноцький образ ⁶²³. Задля того інші князі повстали війною на Ізяслава, перемогли його й вигнали з Києва, а Юрій чи Георгій, брат Ярополків, з перемогою увійшовши до Києва, сів на престолі діда свого ⁶²⁴. По цьому Ізяслав, зібравши силу військову, спустився в лодіях Дніпром до Києва, і розв’язавши бій на воді, переміг Юрія, котрий збіг до Переяслава, а Ізяслав вдруге сів у Києві ⁶²⁵. По численних же міжусобних битвах князь Київський Ізяслав належне смерті віддав, і похований був у Києві в церкві монастиря святого Феодора в батьківському гробі ⁶²⁶.

ЩЕ ПРО РІЗНИХ КНЯЗІВ У КИЄВІ, І ПРО МІЖУСОБНІ ВИГНАННЯ ЇХ ІЗ ПРЕСТОЛУ

По приставленні благовірного князя київського Ізяслава прийшов до Києва Ростислав, князь Смоленський, і сів на престолі княжіння ⁶²⁷. А потім, об’єднавшись із іншими князями, пішов на Ізяслава Давидовича, князя Чернігівського, але сам ним переможений був, а Ізяслав Давидович увійшов до Києва на княжіння ⁶²⁸. Його ж невдовзі вигнав із престолу Київського князь Юрій Володимирович, і сів на ньому сам, як на спадковому ⁶²⁹, землі ж рóссійські між синами своїми поділив: Андрієві дав Вишгород і Василів ⁶³⁰; Борису — Туров, Глібові — Переяслав, а Василькові — Порусся, де Біла Церква. По цьому життя своє на смерть змінив літа від Сотворіння Світу 6666, від Різдва Христового 1158 ⁶³¹. Того ж літа приставилась благовірна княгиня Анастасія, [дружина] Гліба Всеславича, донька Ярополка Ізяславича, [котра] вдівствувала літ 40. І покладена була в церкві Пресвятої Богородиці Печерської. Ця благочестива княгиня зі своїм князем мали велику любов до обителі Пресвятої Богородиці Печерської, і до преподобних отців Печерських. І багато із майна свого давала ще за життя свого, ревно наслідуючи благовірного князя Ярополка, отця свого, який подарував [Печерській обителі] все своє майно — Небльську волость, і Деревську, і Луцьку, і біля Києва. А по собі заповіла та княгиня Анастасія віддала і села з усім своїм майном та худобою ⁶³².

ПРО КНЯЗЮВАННЯ МСТИСЛАВА ІЗЯСЛАВИЧА В КИЄВІ ТА ПРО ІНШИХ КНЯЗІВ, ЩО КИЄВОМ ВОЛОДІЛИ

По смерті благовірного князя Юрія Володимировича знову Ізяслав Давидович, князь Чернігівський, престол Київський посів ⁶³³, але Мстислав Ізяславич тієї ж зими вигнав його з Києва, а сам сів у ньому на княжінні. Коли ж йому невдовзі обридла столиця отецька Київська, — віддав її дядькові своєму Ростиславові, князю Смоленському ⁶³⁴. Але й тому також Київ не полюбився. І віддав його Володимиру Мстиславичу ⁶³⁵. Почувши про це, Мстислав Ізяславич, на той час князь Володимирський, розгнівався і вигнав Володимира, а сам вдруге сів у Києві на княжінні ⁶³⁶.

По цьому князь Андрій Юрійович, тоді князь Суздальський, вважаючи, що по батькові своєму князю Юрію він є найближчим до престолу Київського, невдовзі зібравши велику силу військову з численними князями Рóссійськими послав на Київ сина свого князя Мстислава, котрий вигнав Мстислава Ізяславича з Києва ⁶³⁷, а в ньому посадив Гліба, дядька свого, князя Переяславського ⁶³⁸. Сам же повернувся до батька свого князя Андрія Юрійовича, котрий перед хрещенням називався Китаєм, а потім від великої ревності й вседушної любові своєї до Бога прозваний був Боголюбським. Численні ж церкви і монастирі побудував і прикрасив, і маєтками та всілякими потребами допоміг ⁶³⁹. А по смерті батька свого великого князя Юрія Володимировича Київського, як став він великим князем всієї Рóссійської землі, відповідно до добродійств своїх до церков Божих та монастирів. І згідно заповіту померлого батька свого, віддав на вічні роди і часи на святу велику Лавру Успіння Пресвятої Богородиці Печерську Київську град свій Василів, що нині називається Васильковом, батьківщину преподобного отця нашого Феодосія Печерського, на ріці Стугні, з усіма околицями його. Додав же до нього і містечко Мичеськ над рікою Микою, і іншою — Тетеревою, і монастир святителя Христового Миколая Чудотворця, що там знаходиться. Архимандриту ж Печерському тодішньому і наступним повну владу й управу затвердив мати над Пустинним Миколаївським монастирем у Києві, а на Сіверщині — над трьома монастирями: над одним монастирем під городом Брянськом — Пресвятої Богородиці, нареченим Свинським, над другим під Новгородком — Всемилостивого Спаса; над третім в Чернігові — Успіння Пресвятої Богородиці Єлецьким. Закріпив же [юридично] і всіляко визначив те, аби митрополит Київський і всія Рóссії й жоден із кліриків Софійських над святою Великою Лаврою Печерською Київською і частиною її — монастирем Пустинноникольським — ніякої влади не мав і управи, згідно узаконення святійших Вселенських патріархів Константинопольських, оскільки преподобний отець наш Антоній, перший строїтель і управитель Печерського монастиря, приніс благословення від Святої Гори, держави патріаршої, і з єпархії його. Але нехай перебуває у віданні, захисті і під заступництвом великих князів рóссійських та спадкоємців їхніх у вічні роди й часи по Страшний Суд нелицемірного Судії Бога Вседержителя, і клятвами святих Апостолів і святих отців 318, що в Никеї, і всіх семи соборів Вселенських. Що здійснилося в літо сотворіння світу 6667, від Різдва Христового 1159 ⁶⁴⁰.

ПРО КНЯЖІННЯ РОМАНА, КНЯЗЯ СМОЛЕНСЬКОГО, В КИЄВІ

По приставленні благовірного князя Гліба сів на престолі Київському Роман, князь Смоленський ⁶⁴¹. Цей був вельми хоробрим, і литву переміг. Багатьох же полонивши, в жорстокому ув’язненні тримав і до тяжких робіт змусив, інших, закованих, у плуг запрягав, і ними, немов волами, поля навколо Києва орав. І звідти пішла та притча: коли один литвин, плуга тягнучи, вивчився мови руської, і каже: "Романе, Романе, негідно живеш, Литвою орючи" ⁶⁴².

Але, невдовзі, і той вигнаний був із Києва Ярославом Ізяславичем, котрий сам сів на столицю Київську, і укріпився на ній ⁶⁴³.

В літо від сотворіння Світу 6686, від Різдва Христового 1172 приставилась благовірна княгиня Марія, дружина князя Всеволода Святославича, а донька короля польського Казимира, бездоганною інокинею бувши, і похована була в церкві монастиря Святої Живоначальної Трійці, де й приділ святого Кирила в Києві, кам’яній. Ту церкву і монастир, що нині називається Кирилівським, сама побудувала ⁶⁴⁴.

ПРО КНЯЗЮВАННЯ В КИЄВІ ЯРОСЛАВА ІЗЯСЛАВОВИЧА

Цей благовірний князь Ярослав Ізяславович, віднявши столицю Київську в хороброго князя Романа, не міг мирно володіти, бо невдовзі Святослав, князь Чернігівський, повстав проти нього війною, і вигнав його з Києва. Київ же розграбував. А потім Ярослав, не мігши нічим зарадити, помирився зі Святославом, і помер на столі Київському року від Різдва Христового 1184 ⁶⁴⁵.

По ньому знову сів у Києві на княжінні Святослав, князь Чернігівський. Проте від внутрішніх міжусобиць і від половців не мав спокою до кончини своєї. Приставився і похований був у церкві святого Кирила Чернігівського року 1198 ⁶⁴⁶. По смерті ж його князь Рурик Мстиславович княжіння київське силою взяв, але невдовзі Рурик, за радою інших рóссійських князів, був пійманий Романом Мстиславичем, князем Галицьким, котрий його в Київ привівши, разом із жінкою постриг у закон іноцький, а сам повернувся до Галича ⁶⁴⁷. Князь Святослав Мстиславович ⁶⁴⁸, побачивши київський престол вільним, взяв Київ, бажаючи ним володіти, але Роман Мстиславович, князь Галицький, який бажав бути самодержцем всія Рóссії, вигнав Святослава із Києва, а в ньому на столиці посадив Ростислава Руриковича, з в’язниці випустивши. Престол же Київського самодержав’я переніс із Києва до Галича. І писався всія Рóссії самодержцем ⁶⁴⁹.

ПРО ТЕ, ЯК НЕ БЛАГОСЛОВИВ САМОДЕРЖЦЮ РÓСІЙСЬКОМУ ЄПИСКОП ГРЕЦЬКОГО ЗАКОНУ ВОЮВАТИ З ХРИСТИЯНАМИ БЕЗ СЛУШНОЇ ПРИЧИНИ

Року від Різдва Христового 1205 великий князь Роман, набувши для себе самодержавство Рóссійське, послав із дарами до єпископа Володимирського просячи благословення на початок війни проти короля польського Лешка. Але єпископ той відмовив, не благословив його на це діло, кажучи: "Не гідно благословляти християнам на християн війну здіймати, без слушної причини". По цьому великий князь і самодержець Роман життя на смерть військову змінив, і похований був із честю у Володимирі Волинському ⁶⁵⁰.

НЕЗГОДИ СТОСОВНО СТОЛИЦІ САМОДЕРЖАВСТВА РÓССІЙСЬКОГО, І ОБРАННЯ КНЯЗЯ З-ПОМІЖ УГОРЦІВ ЧИ УГРІВ  ⁶⁵¹; ПРО СМЕРТЬ САМОДЕРЖЦЯ ВСІЯ РÓССІЇ РОМАНА

Князі рóссійські мали між собою великі міжусобиці й суперечку про престол самодержавства. Одні хотіли в преславному граді Києві престол мати, інші — в Галичі чи Володимирі. І не мігши між собою полюбовно помиритися, обрали собі з венгерської чи угорської землі королевича Коломана ⁶⁵², котрого єпископи на Рóссійське царство помазали, і вінець царський Винцент Кадлубек, біскуп Краківський одягнув на нього ⁶⁵³. І став Коломан самодержцем всія Рóссії. Але коли Коломан взяв собі за дружину сестру Лешка Білого на ім’я Соломку, обурилися православно-рóссійські князі, [котрі бажали] аби незмінною була Православна Віра, [і] невдовзі обрали Мстислава Мстиславича Великоновгородського на Рóссійського самодержця. Той вигнав Коломана, а сам на престолі царському сів у Галичі ⁶⁵⁴, і вінчаний був єпископами вінцем царським, якого втратив Коломан. І проголошений був царем і всія Рóссії самодержцем. Цей Мстислав Мстиславович був вельми хоробрим: венгерську чи угорську і польську силу переміг, і тримав Коломана з жінкою його в полоні.

По цьому великий самодержець Рóссійський Мстислав Хоробрий приставився в Торську, і поховали його в Києві, в церкві Чесного Хреста Господнього, ним побудованій, року від Різдва Христового 1212 ⁶⁵⁵. По смерті його знову Коломан Угорський захопив престол у Галичі, але заледве три роки пробувши на ньому, помер року від Різдва Христового 1225. І з того часу угорські королі панувати у Рóссії перестали. По Коломановій смерті сів на престолі царському в Галичі князь Данило Романович, але Ізяслав, зібравши військо з половців, вигнав Данила, а Галич відступив князю Михалку Звенигородському.

Знайте, що Галицьке княжіння чи царство задля того тут згадане, що київське самодержавство перенесене було до нього, і з того часу не такі знатні князі Київські були. А звідсіля докладніше князі Київські, про яких найголовніше слово, описуються, від Ростислава Руриковича аж до нашестя злочестивого Батия ⁶⁵⁶.

ПРО РІЗНИХ КНЯЗІВ КИЇВСЬКИХ

Рурик Ростиславич, по смерті Романа, великого князя Галицького, що писався і самодержцем всія Рóссії, [і] яким примусово був пострижений в чорноризці, кинувши іноцтво, знову сів у Києві на престолі княжому ⁶⁵⁷. Коли ж не було його одного разу в Києві, захопив престол його Всеволод Ольгович Чермний, князь Чернігівський, і сів у Києві. Проте Рурик, зібравшись із силою, вигнав Всеволода з Києва, а сам знову сів в ньому на престолі княжому. Таке між ними неодноразово відбувалося, але [врешті] помирилися між собою, і віддав Рурик Київ Всеволоду, а сам сів у Чернігові ⁶⁵⁸. По цьому Великоновгородський князь Мстислав Мстиславич вигнав Всеволода з Києва, і посадив у ньому Мстислава Романовича, князя Смоленського ⁶⁵⁹. Цього князя Київського Мстислава з іншими князями Рóссійськими, і з силою військовою перемогли татари, самого ж полонили, а другого з ним Чернігівського князя ⁶⁶⁰. Але Володимир Рурикович, втікши з тої битви в Київ, сів у ньому на престолі князівському ⁶⁶¹, проте по певнім часі і Володимир Рурикович, переможений і полонений був половцями ⁶⁶². А по ньому сів у Києві на княжінні Ізяслав Мстиславич ⁶⁶³. На цього по декількох літах повстав Ярослав Всеволодович, і прийшов до Києва і вигнав Ізяслава, а сам в ньому сів на княжінні ⁶⁶⁴. [Потім], як звільнився Володимир Рурикович з полону половецького, вигнав Ярослава з Києва, а сам знову сів у ньому на княжінні. Але невдовзі Володимира вигнав із Києва Михайло Всеволодович, князь Чернігівський, і сів сам на княжінні ⁶⁶⁵.

ПРО КНЯЖІННЯ МИХАЙЛА ВСЕВОЛОДИЧА В КИЄВІ, І ПРО НАШЕСТЯ ЗЛОЧЕСТИВОГО БАТИЯ

Року від сотворіння світу 6748, від Різдва 1240, коли князював у Києві Михайло Всеволодич, прислав злочестивий Батий ⁶⁶⁶ татар своїх поглянути на Київ. І побачивши велич та красу його, [ті] здивувалися. І повернувшись, повідали Батиєві про преславний град Київ. Знову ж Батий послав до князя Михайла в Київ, намовляючи його поклонитися йому. Михайло ж князь перебив послів Батиєвих, а сам втік із Києва в Угри ⁶⁶⁷. Тоді Ростислав Мстиславич, внук Давида Смоленського, почувши, що нема князя в Києві, прийшов і сів у ньому на княжінні. Його ж Данило Мстиславич, внук Мстиславів, сина Ізяславового, вигнав із Києва й посадив воєводу свого на ім’я Дмитро. І наказав йому берегти град і всіма засобами обороняти. Прийшов же проклятий Батий із силою великою під Київ, і обліг його. І почав тарани ⁶⁶⁸ ставити й бити в стіни градські. Люди ж із міста сильно боронилися. А по тому навколо Десятинної церкви Пресвятої Богородиці окопалися, і на хори церковні багато людей забігло, аж від ваги їхньої хори обвалилися, й багатьох побило. А татари, всія Рóссії стольний і в усьому підсонячному [світі] славний царствений град Київ взяли, церкви Божі розорили, город і місто вогнем попалили. Людей — одних посікли, а інших полонили. І всю державу Київську на ніщо перетворили. Бог так попустив задля гріхів людських ⁶⁶⁹.

ПРО РОЗОРЕННЯ ПРЕКРАСНОЇ СВЯТОЇ ВЕЛИКОЇ ЧУДОТВОРНОЇ ЛАВРИ ПЕЧЕРСЬКОЇ КИЇВСЬКОЇ  ⁶⁷⁰

Того ж року злочестивий Батий, розоривши преславний град Київ, прийшов із поганами своїми й до святої обителі Печерської, де безліч народу було обкладено й мужньо проти того ворога Хреста Господнього задля святості місця стояло. Але через гріхи не змогли християни відбитися та вціліти: бо нечестиві варвари "овнами" чи таранами стіни кам’яні монастирські розбивши й до фундаментів розламавши, і до підмурків сплюндрувавши, до святої обителі увійшли, людей всякого чину посікли, а інших полонили; і саму до Небес подібну церкву Пресвятої Богородиці Печерську осквернили, від усіх прикрас оголили, і хрест з глави церковної золотокований знявши, верх до половини церкви по вікна згідно веління проклятого Батия зруйнували. Також і верх Вівтаря великого по перси ікони Пресвятої Богородиці розбили й весь монастир з усіма прикрасами та кам’яними стінами до підмурків зруйнували та розметали ⁶⁷¹, як про те докладно в давніх літописах руських знаходимо. Звідтоді прикрашена Божою славою Діви [Богородиці] обитель свята Печерська до свого первісного буття й краси давньої не може повернутися: бо нинішня забудова далеко відрізняється від початкової. Тих же, що полюбили благоліпність храму Богородиці — одних смерть своєю посікла косою, інших — меч нашестя іноплемінного поїв, іншим перепоною [життю] стали міжусобні війни.

А нині, особливим промислом, з усім православнорóссійським народом щонайблагочестивішого государя царя і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої і Малої, і Білої Рóссії самодержця, під його високою рукою перебуваючи, радіє, і всілякої виповнена надії ⁶⁷².

ПРО БЛАГОВІСТ У СВЯТІЙ ОБИТЕЛІ ПЕЧЕРСЬКІЙ ПЕРЕД ЦЕРКОВНОЮ СЛУЖБОЮ — ЗВІДКИ ВІН ПОЧАВСЯ

Коли від злочестивого Батия до кінця була розорена свята обитель Печерська і до Небес подібна церква Успіння Пречистої Богородиці протягом багатьох літ перебувала в запустінні. Але в деякому приділі, що вцілів від поган, Божественна Служба таємно через страх [перед невірними] здійснювалась. Чорноризці ж по лісах та печерах поневірялися під керівництвом... ⁶⁷³, аж до відновлення церкви й монастиря [там] перебували, й до зібрання на Службу Божу до церкви приходили. Задля того встановили [бити] в один малий дзвін, названий Благовістом, і не часто в нього вдаряти, але повільно, аби той благовіст краще чули, і з далеких та підземних місць могли сходитися до церковної служби.

ПРО ЛІТА, КОЛИ КИЇВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО І ВСІЯ РÓСІЇ САМОДЕРЖАВСТВО ПІД ТАТАРСЬКИМ ПЕРЕБУВАЛО ІГОМ

Після нашестя на Рóссійську землю злочестивого Батия, і після розорення преславного царственого граду Києва, всі князі Рóссійські під кормигою поганської влади протягом півтораста років перебували, і татарськими царями, згідно волі їх і бажання, були на княжіння саджені. Ті ж, хто не слухалися — зганялися [зі столу]. І всілякі позови і важливі суперечки татари розсуджували і здійснювали.

Деякі з-поміж тих же Батиєвих татар обрали собі за місце оселення в Криму та Перекопі, і володіли всіма навколишніми степами, а християн звідтіля вигнали, і [відразу] за Києвом все Дикі Поля далеко простягалися. І Поділлям усім [й] литовськими землями вповні володіли, і баскаків чи отаманів своїх, подібно до старост, над рóссами мали, які й данини з них брали, і як государі ними володіли ⁶⁷⁴, аж доки їхню погану силу великий благочестивий князь Дмитро Московський переміг, і Мамая, царя Татарського, на голову розбив, що аж на тринадцять миль, а верст на шістдесят і п’ять трупи поганські лежали ^{675, 676}. Також і князь литовський Ольгерд, татар перемігши, всі степи, які здавна Києву належали, від поганського зла очистив, і поставив на Поділлі Коріятовичів — Олександра, Костянтина, Федора і Юрія, і всі їм належні землі рóссійські вручив, і у володіння передав ⁶⁷⁷.

ПРО БІДНЕ КНЯЖІННЯ КИЇВСЬКЕ ПІД ЛЮТИМ ІГОМ ТАТАРСЬКИМ І ПРО КНЯЗІВ КИЇВСЬКИХ ДЕЩО

Як володів злочестивий Батий Рóссією, — став Ярослав Всеволодович чільним князем Московської землі, і над Києвом [панувати] року від сотворіння світа 6751, від Різдва Христового 1243 ⁶⁷⁸.

Михайла ж, князя Чернігівського, з боярином його Федором замучив проклятий Батий, оскільки не хотіли кланятися богам його згідно звичаю поганського, року від Різдва Христового 1245 ⁶⁷⁹.

Того ж року і великий князь Данило Романович, який писався самодержцем всія Рóссії, взяв сину своєму Леву за жінку доньку Белли, короля Угорського. А цей Лев збудував великий град Львів, нарікши його за своїм іменем. Великий же князь Рóссійський Данило вельми вшанований був злочестивим Батиєм за велику свою хоробрість, а від папи Римського через посланців вінчаний був на царство Рóссійське. Проте Віри Православної міцно тримався, в ній же до кінця життя свого перебував, як усі літописці Рóссійські, Чеські і Польські свідчать ⁶⁸⁰.

По Ярославі Всеволодовичі був князем Київським і землі Рóссійської Олександр Ярославич Невський. [Руссю ж — ?] Сартак Батиєвич, цар татарський, володів. По ньому Ярослав Ярославич Тверський, брат його, постав.

Року від Різдва Христового 1266 приставився Рóссійський цар Данило, а по ньому син його Лев Данилович, котрий задля великої хоробрості своєї князівствами рóссійськими володів і Київським писався ⁶⁸¹.

По приставленні Ярослава Ярославича, великого князя Московського і Київського, сів на його місце на великому княжінні Василь Ярославич, правнук Всеволодів, а по ньому був Дмитро Олександрович, внук Ярославів. Його ж Андрій Олександрович, рідний брат, вигнав із престолу княжого, а сам по ньому сів [на престол] року від Різдва Христового 1281.

ПРО ПЕРЕСЕЛЕННЯ МИТРОПОЛИТА КИЇВСЬКОГО В МОСКВУ

Року від сотворіння світу 6791, від Різдва Христового 1283. Висвячений був митрополит Київський Максим Грек від Георгія, патріарха Константинопольського. І переселився з Києва до Москви ⁶⁸² через татарські обіди й неспокій. І звідтоді почали митрополити Київські в Москві жити, а в Києві лише намісники були, згідно свідчень рукописних ⁶⁸³ давніх літописців ⁶⁸⁴.

Як приставився благовірний князь Андрій Олександрович, — постав по ньому, згідно бажання татарського, Михайло Ярославич Тверський року від Різдва Христового 1304 ⁶⁸⁵.

ПРО ВЗЯТТЯ СТОЛЬНОГО РÓССІЙСЬКОГО ГРАДА КИЄВА ЛИТОВСЬКИМ КНЯЗЕМ ГЕДИМІНОМ, І ПРО ДОЛУЧЕННЯ КНЯЗІВСТВА КИЇВСЬКОГО ДО ЛИТОВСЬКОГО

Року від Різдва Христового 1320 повстав Гедимін Витенесович, великий князь литовський, на князя Київського Станіслава, що походив з коліна першого варязького князя Рóссійського Рурика, і, прийшовши на нього з великою силою, переміг його [військо] з руськими і татарськими вошами за шість миль чи за тридцять верст від Києва над рікою Пірною чи Ірпінню. В тому бою вбиті були князь Лев Данилович Луцький і князь Олег Переяславський. А князь Київський Станіслав втік до князя Рязанського, де потім князював. Гедимін же по тій перемозі прийшов до Києва і взяв його під свою владу, і приєднав до Литовської держави. Призначив же до Києва намісника свого Миндовга, князя Голшаниського, сина Голшового, племінника свого, котрий охрестився в християнську віру. І панував у Києві до Володимира Ольгердовича ⁶⁸⁶. А цей Володимир Ольгердович, внук Гедиміна, князя Литовського, мав за уділ від батька свого Ольгерда Київське князівство аж до Ягайла, короля Польського ⁶⁸⁷. Одначе, року від Різдва Христового 1321, коли Гедимін, князь Литовський, взяв під свою владу царствений град Київ, преславне самодержавство Київське, яке до захоплення чи набуття влади Гедимінової існувало літ 431 ⁶⁸⁸, остаточно припинилося. Під литовською владою Київ перебував аж до короля польського Казимира Ягейловича, як Стрийковський пише ⁶⁸⁹. А Ягело, король Польський, Володимира Ольгердовича, князя Київського, року від Різдва Христового 1392 перемістив, замість Києва давши йому Копилів, Вітольду ж Київ по його волі віддав ⁶⁹⁰. А Вітольд відступив Київ і князівство його Скиргайлу, брату Володимировому ⁶⁹¹. По смерті ж Скиргайловій поставив Вітольд на княжінні Київському від себе намісником князя Голшанського Івана Алгимунтовича року від Різдва Христового 1396 ⁶⁹².

І так [року] від Різдва Христового 1321, коли Гедимін, князь Литовський, взяв під свою владу Київ, преславне самодержавство Київське, яке до захоплення чи набуття влади Гедимінової існувало літ чотириста тридцять і одне остаточно припинилося ⁶⁹³. Під литовською ж владою Київ перебував аж до короля Польського Казимира Ягейловича.

ПРО ТЕ, ЗВІДКИ ДВА МИТРОПОЛИТИ В РÓССІЇ — ОДИН У МОСКВІ, А ДРУГИЙ У КИЄВІ

Року від сотворіння Світу 6923, а від Різдва Христового 1415 великий князь Литовський Вітолт, маючи князівство Київське під своєю владою, звелів з-поміж русі вибрати митрополита для святої Софії — не подобалося йому, що стольна митрополича церква, немов удова осиротіла, без господаря свого перебуває, і що митрополити із Москви панують над нею, данини беруть, і в Московську державу возять. І, отже, згідно веління його вибрали рóсси Григорія на прізвисько Цемивлак. Святійший же патріарх Цариградський Каліст благословив його на митрополію Київську. І з того часу почали бути два митрополити в Рóссії — один у Києві, а другий — в Москві, як про те в давніх літописцях Рóссійських знаходимо ⁶⁹⁴.

Року від Різдва Христового 1432 князь Свидригайло мав під своєю владою Київ і сам у ньому перебував ⁶⁹⁵.

Року від Різдва Христового 1440 Казимир Ягелович, тодішній великий князь Литовський, дав Київ і його князівство синові Володимира Ольгердовича Олександру чи Олелькові, князю, з коліна якого пішли Слуцькі князі Олельковичі ⁶⁹⁶. Приставився ж цей князь київський Олександр чи Олелько Володимирович, внук Ольгердів, великого князя Литовського, року від сотворіння світу 6964, а від Різдва Христового 1455, залишивши по собі двох синів — князя Михайла і князя Симеона, котрому король Польський і великий князь Литовський Казимир від себе дав Київ у володіння ⁶⁹⁷. А цей благовірний князь київський Симеон Олелькович обновив Велику Церкву Успіння Пресвятої Богородиці Печерську розорену і запустілу впродовж довгого часу після нашестя злочестивого Батия. Ледь не від фундаментів вибудувавши, прикрасив її всілякими розкошами і різними фарбами розписав. В ній же і сам похований був у гробниці, яку сам збудував ⁶⁹⁸.

ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА КИЇВСЬКОГО НА ВОЄВОДСТВО

По приставленні благовірного князя Симеона Олельковича король Польський Казимир царствений град Київ і князівство його на воєводство перетворив, Мартина ж Гаштольда ⁶⁹⁹, литвина, воєводою в Київ призначив і затвердив року від Різдва Христового 1471 ⁷⁰⁰. І звідтоді преславне самодержавство Київське — Бог так задля гріхів людських попустив — в таке приниження прийшло, що з царства на князівство, а з князівства у воєводство перетворилося ⁷⁰¹.

Року від Різдва Христового 1480 був воєвода в Києві Іван Ходкієвич, але того ж року татари Київ розорили, і воєводу Ходкієвича з дружиною і дітьми його полонили ⁷⁰².

Року від Різдва Христового 1503 був у Києві воєвода князь Дмитро Путятич, і помер. Король же польський і великий князь Литовський Олександр дав воєводство Київське Юрію Моїтовтовичу ⁷⁰³.

Року від Різдва Христового 1511 за короля Польського великого князя Литовського Жигмонта Кизимировича був воєводою Київським Андрій Немирович.

Року від Різдва Христового 1541 був воєводою Київським Андрій Кошерський.

Року від Різдва Христового 1542 був воєводою Київським князь Іван Добровицький.

Року від Різдва Христового 1544 був воєводою в Києві князь Симеон Пронський.

Року від Різдва Христового 1555 був воєводою Київським Григорій Олександрович Ходкієвич.

Року від Різдва Христового 1569 воєводство Київське остаточно від Литовського князівства долучене до корони Польської ⁷⁰⁴.

Року від Різдва Христового 1577 був воєводою Київським православний князь Костянтин Костянтинович Острозький, наречений у святому Хрещенні Василем, котрий приставився року 1608.

Року від Різдва Христового 1617 був воєвода Київський Станіслав Жолкієвський.

За Жигмонта, короля Польського був воєвода Київський Томаш Замоський, а потім Стефан Хмелецький.

За життя Владислава четвертого, короля польського був воєвода в Києві Януш з Логойська Тишкевич, року від Різдва Христового 1640.

Року від Різдва Христового 1651 був у Києві воєводою благочестивий Адам Кисіль із Брусилова.

І з часу того воєводства милість Господня з Небес притекла на первісний всієї Рóссії царствений град Київ і почав його ветху ту скипетроносну державу, як орли юність, обновляти ⁷⁰⁵, оскільки день від дня під високодержавну царську православного самодержця владу передається і множиться.

ПРО ПОВЕРЕННЯ НАЗАД НА ПЕРШЕ ЦАРСТВЕННЕ БУТТЯ БОГОСПАСАЄМОГО ГРАДУ КИЄВА

Богоспасаємий преславний і першопочатковий всія Рóссії царствений град Київ, по багатьох поневіряннях своїх, великою милістю Божою, ніби на первісне буття повертається, від давнього достоїнства царського знову на достоїнство царське перейшов, коли цар царів і государ государів, котрий більше від інших царів земних возносить міць ⁷⁰⁶ Христа свого, великого государя нашого царя, і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої, Малої і Білої Росії самодержця, і численних країн і земель Східних і Західних, і Північних, батьківського і прадідівського наступника і спадкоємця, і государя й володаря, його царської пресвітлої величності, споконвічну вічну скипетроносних прародителів його вотчину, царствений той град Київ, в його скипетроносній царській руці, як природну царську його власність, повернув із пребагатими скарбами, церквами святими і обителями; найголовніше ж — з Пресвятої Чесної Преблагословенної Преславної Владичиці нашої Богородиці Приснодіви Марії, великою чудотворною лаврою Печерською київською, і з преподобних отців Печерських нетлінними, багаточудесними і багатоцілительними мощами вручив, літа від сотворіння світу 7162, а від Різдва Христа Спасителя нашого 1654, місяця березня дня 1 ⁷⁰⁷. Була ж тоді Літера Азбуки Пасхальна Д ⁷⁰⁸, аби по такій Милості Божій за предстательством Пресвятої Богородиці і преподобних отців наших Печерських молитвами православного монарха нашого висока держава царства звищується і розширяється у мирі й тиші в усякому благополуччі з роду до роду перебуває.

Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту