Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту





Додаток 1


Ірина ЖИЛЕНКО

До історії використання топоніму "Русь", "Рóссія" в українській історіографії до XVIII ст. та, зокрема, автором "Синопсиса"



Використання топоніму з коренем "рос"-"рус" для тих чи інших місцевостей та етнічних груп Східної Європи є на сьогодні одним із найбільш дражливих чинників наукового аспекту українсько-російських відносин, оскільки обидва народи в умовах, коли питання про походження їх зі спільного кореня після XIII ст. виявилися фікцією, претендують на право бути нащадками давніх русинів. Оскільки в українських писаннях XVII ст. самоназва українців звучить переважно як "рóсси", "рóксолани", дане питання не видається можливим обійти і в нашому дослідженні.

Згідно студій Б. Рибакова, топонім "русь" належав в часи Зарубинецької культури на початку І тисячоліття великому угрупуванню на р. Рось, бл. Канева і був відмінний від іншого прикиївського центру — "полян". Об’єднання цих тотожних за етнічним походженням і дуже близьких за культурою культурних центрів відбулося пізніше 709. Походження ж, власне, Київської Русі, як держави він виводить з коріння антів — племен Черняхівської археологічної культури 710. Остання теорія була підтримана і розвинута видатним українським вченим М. Брайчевським. Так, зокрема, він писав, що "Справжнє розв’язання проблеми про первинну Русь базується на використанні пізньоантичних та візантійських джерел, які знають народ Рос (Русь) на півдні Східної Європи — в Причорномор’ї та Приазов’ї. У зв’язку з цими повідомленнями постала навіть спеціальна проблема Приазовської Русі, яка породила цілий ряд неймовірних припущень і фантастичних побудувань... Одним з важливих джерел є компіляція сірійського автора VI ст. н.е., відомого під іменем Псевдозахарії, який знає народ Рос... Отже, ім’я Русь, очевидно, справді має неслов’янське (хоча й не норманське) походження. Цей висновок, однак, не може безпосередньо вплинути на проблему східнослов’янської етногонії, оскільки історія імен далеко не завжди збігається з історією народу, який цим іменем названий. Як відомо, ім’я французької нації походить від імені германських франків, незалежно від того, що етнічну основу її становить романізоване кельтське населення Галії. Так само ім’я болгарського народу, що належить до слов’янської сім’ї, дане йому нечисленною купкою тюркських болгарів, роль яких в етногенезі слов’янських болгар була мізерною. Значення факту, про який йдеться, для проблеми східнослов’янського етногенезу полягає в тому, що він допомагає з’ясуванню і визначенню тієї слов’янської Русі, утворення якої припадає на середину І тис. н.е. і яка справді була головним акумулюючим ядром як у процесі формування давньоруської народності, так і в процесі утворення Київської держави — незалежно від того, звідки взялася її назва... В загальному плані Русь — це територія Київської держави... Але поряд з цим термін "Русь" дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова. Так, наприклад, І Новгородський літопис дуже часто пише про поїздки новгородців з свого міста "в Русь" (тобто, в Київ, Чернігів або Переяслав). Так само, "в Русь" їздять з Суздальської землі, Галицької і т. д. Деревляни називають Ігоря "руським князем", протиставляючи його "своєму князю" Малу. З цього випливає, що назва "Русь" справді вживалася в більш вузькому розумінні, як позначення певної частини східного слов’янства. Коли звести до системи всі ті повідомлення, то з’ясується, що за межами цієї Русі у вузькому значенні слова виявляються Новгород, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир-Волинський, а також землі в’ятичів, радимичів, деревлян. Отже, Русь у вузькому значенні слова — це Середня Наддніпрянщина з Києвом, Черніговом, Переяславом і землі, які належать до цих центрів. Не маємо випадку, коли б поїздкою "в Русь" була б названа поїздка в якесь інше місце.

В цьому районі лісостепової зони сконцентрована і слов’янська топоніміка з коренем "рос": назва річки Рось та її притоків: Роська, Роставиця, Роток, Рокита, Гороховатка, Росава і т.д. Із сказаного робиться цілком закономірний висновок, що ця вузька Русь означає первинне ядро майбутньої Русі (Русі в широкому значенні слова); що первинне цей термін був іменем тільки середньодніпровських слов’ян, а потім, в міру консолідації східнослов’янських племен і утворення Київської держави, поширився на всю територію останньої.

Яка ж частина східних слов’ян утворювала первинну Русь, і до якого часу слід відносити її виникнення та існування?... Перш за все на думку приходить, очевидно, ототожнення з нею полян, а разом з ними — антів (пор. літописний вираз "поляне, яже нині зовомая Русь"). Однак це припущення викликає певні труднощі, які мають досить гострий характер. По-перше, якщо ставити знак рівності між антами (полянами) і Руссю, виникає додаткова проблема, звідки взялася подвійність імен і чому нове ім’я (Русь), яке хоч і було чужим за походженням, укорінилося в слов’янському середовищі, витиснувши старе (поляни). По-друге, як помітив П. М. Третьяков, в ранніх джерелах імена "Русь" і "анти" виступають зовсім в різному значенні (і в різний час), що не допускає можливості віднесення обох термінів до одного суспільного явища. Діяльність антів була зв’язана із Західним Причорномор’ям (Дунай, Балкани); діяльність росів-русів — з Північно-Східним (Дон, Приазов’я, Крим, де їх знають всі джерела). Ранньосередньовічні автори (навіть європейські — Гвідо Равенський, Баварський Анонім) вміщають їх на схід від Дніпра — між уличами і хозарами. Помічено, що візантійські автори ніколи не називали антів скіфами, як це дуже часто мало місце щодо росів-русів, а разом з тим і щодо деяких інших народів східно-причорноморського походження (алани, причорноморські готи, гунни тощо). По-третє (і це основне) значна, може навіть більша, частина полянських (антських) земель, як вони визначені вище, опинилася за межами літописної Русі у вузькому значенні слова (Галич, Володимир-Волинський та ін.) Отже, в межах Русі залишається тільки частина полянських земель — Наддніпрянщина.

Тепер є можливість глянути на цю проблему з трохи іншого боку. Антами візантійські письменники називали полян, але поляни безпосередньо зв’язані з Руссю. Їх роль у створенні Русі була визначальною; можна твердити, що саме вони стали тим ядром, навколо якого здійснювалася консолідація Русі. Літописець пише: "А словенський язык й русский одно єсть, от варяг бо прозвашася Русью, а первоє беша словене; аще й поляне звахуся, но словеньскаа речь бе" Але ці слова не можна розуміти як свідчення повної тотожності Русі і полян. Різною є хронологія, не збігається територія. Точніше, територія первинної Русі займала лише частину полянських (антських) земель, їх східну периферію. Центр Полянського союзу знаходився десь на заході, можливо, ним була Волинь, яку дослідники давно проголосили ядром східнослов’янського об’єднання VI ст... натомість центр Русі перемістився у Наддніпрянщину; там в середині тисячоліття (на рубежі VI і VII ст.) виникла нова столиця — Київ, якому судилася видатна роль у дальшій історії східних слов’ян. Але засновником Києва, за літописними даними, виступає саме полянський князь, хоч і прийшлий.

Одним словом, Русь — це поляни, але поляни не дорівнюють Русі. Русь — нове історичне явище, що прийшло на заміну Полянському (Антському) союзу, коли той розпався, або, якщо завгодно, — новий Полянський союз, що утворився на руїнах першого в інших територіальних границях. Це — новий етап у процесі генезису і Русі, як етнічного явища, і давньоруської держави, тому вважаємо доцільним називати його — на відміну від Полянського (Антського) союзу — Полянським (ранньоруським) князівством, Які ж умови викликали цей метаморфоз? Гадаємо, питання вирисовується цілком ясно: йдеться про ту ситуацію, що створилася внаслідок тривалих аварослов’янських війн і розпаду Антського політичного об’єднання. В 568 р. авари утвердилися в Паннонії і розпочали експансію, спрямовану проти сусідніх народів (в тому числі і слов’ян — склавінів та антів). Склавіни (принаймні частина їх) після майже двадцятирічної боротьби змушені були визнати владу аварського кагана; анти продовжували боротьбу ще на початку VII ст. (остання згадка — 602 р.), після чого назва їх назавжди зникає з сторінок джерел). Оскільки ім’я імператора Іраклія згадується в літопису у зв’язку з боротьбою східних слов’ян проти каганату, можна думати, що боротьба ця тривала до часів правління названого імператора, тобто, до 40-х років VII ст.

Слов’яно-аварські війни дуже тяжко відбилися на становищі антів-полян... Загальновідоме літописне оповідання про знущання аварів над дулібами... Одним словом, події ці призвели до істотних змін в становищі південно-західної частини східнослов’янських племен.

Зникнення імені антів з творів візантійських авторів на початку VII ст. — явище дуже симптоматичне. Звичайно, зникнути або піти кудись цілий народ, що налічував кілька мільйонів чоловік, не міг. Справа полягає в іншому: візантійці писали тільки про ті племена, що мали певний вплив на справи візантійської зовнішньої політики. Слов’яни цікавили їх, коли вони були фактором у цій політиці — чи то загрожували північним кордонам імперії, чи то виступали потенціальною силою, яку візантійська адміністрація намагалася використати в своїх інтересах. На початку VII ст. анти перестали бути таким фактором; вони втратили значення однієї з найбільших політичних сил Східної Європи. Це значить, що антське (полянське) об’єднання фактично розпалося; саме цим, очевидно, пояснюється і те, що в другій половині І тис. н.е. на арені, як самостійні історичні явища, з’являються уличі, тиверці, волиняни, дуліби, хорвати, бужани.

Але, само собою зрозуміло, ті процеси, що протікали в надрах східнослов’янського суспільства і обумовлювали виникнення великих об’єднань типу Антського союзу племен, не зникли і не припинили свого розвитку. Історичний процес йшов своїм шляхом і в зміненій політичній обстановці... Все це не могло не обумовити появи нових центрів східного слов’янства, навколо яких і міг здійснюватися дальший процес консолідації давньоруських племен. Таким центром і стає Середня Наддніпрянщина — найвіддаленіший від Карпат район, що менше постраждав від спустошливих аварських набігів. Нове об’єднання, що починає виникати в VII ст., і дістало назву Русі" 711.

На сьогодні дана теорія має прихильників і критиків 712. Втім, це знаходиться за межами рамок нашого дослідження. Для нас, на разі, важливо, що з глибокої давнини саме ця місцевість, яку ми умовно можемо локалізувати, як Центральну Україну, виступає в тексті під давньою українською самоназвою Русі, а пізніше — Рóксоланії, Рóсії — з наголосом на першому складі 713. Вперше докладно описав русів, відмітив їх відмінність від інших слов’ян Костянтин Багрянородний 714. В його тексті описано полюддя київських князів та дружини (рóсів), їхній торговий шлях до Греції. Дослідниками вірно відмічалося, що під рóсами, згідно його опису, Костянтин Багрянородний розуміє передусім норманів 715. Це, на нашу думку, закономірно — адже писалося в часі безроздільного панування в Києві норманської династії та переважно норманської дружини. Проте, ніде в його тексті не сказано, що в Києві мешкали і "слов’яни" — ними названі тільки навколишні народи. Таким чином, назва росів-русів відноситься до всіх жителів Київської землі — і слов’ян, і варягів, і аж ніяк не свідчить про те, що етнонім "русь" стосувався тільки етнічних норманів. Власне, до Русі за Костянтином Багряднородним відносяться Київська, Чернігівська і Переяславська землі 716. Проте, уже в його творах знаходимо і етнонім "зовнішня Рóсія" (πάντων τών Ρώς) — майбутня "Великороссія" — тобто всі неруські складові Київської Русі. Цей грецький поділ Русі на "Малу" — внутрішню та "Велику" зберігся до наших днів, і набув нині прямо протилежного значення, хоча його першооснова була позитивною швидше для русинів-українців, ніж для московітів.

Н. Костомаров відзначав, що в початковій частині "Повісті" "два рази уживається вираз "Руська земля" і обидва рази в різних значеннях, у великому і тіснім. У першому розумінні під "Руською землею треба розуміти всю суму народів, з’єднаних під загальним ім’ям Русі" (откуда есть пошла руская земля"), в другому ж "руская земля" ("кто въ Кіе†нача первЂе княжити и откуда руская земля стала есть") — це власне земля київська, за якою засвоїлася ця назва" 717

Самоназва "Рóссія" є, на разі, утворенням більш пізнім, причому — грецького походження. Згідно студій В. Васильєвського, назва народу з застосуванням кореня "Рос" ("Ρως") замість "рус" вперше застосована в пам’ятці першої половини IX ст. "Житії Григорія Омистридського" 718. Цей корінь асоціювався з князем Рошем, згаданим у біблійній книзі пророка Ієзекиїля 719 (докладніше про це див. Додаток 7). На разі, як ми вже говорили вище, вже в тексті Костянтина Багрянородного знаходимо цей корінь уже в трьох варіантах, зокрема і ближчих до коментованих: "Ρως;", "Ρωσϊα", "ρωσϊστϊ" (по-рóсійськи). Саме в його творах, на думку більшості дослідників вперше з’являється грецький термін "Рóсія". Друга літера "с" зустрічається в грецьких текстах не раніше XIV ст. 720, а в південнослов’янських — з 1387 р. В XV ст. прийшла вона і в церковне життя Московії 721. З грецьких же джерел ця назва переходить і до арабських письмен. В Європі, натомість затвердилися переважно етноніми Rûzâra, Ruzzi, Rugi, Ru(s)ci, Ru(s)zi, Ruteni 722, тобто похідні від кореня "рус", причому асоціювали цей корінь із сучасною центральною Україною  723. Визначний сучасний російський дослідник західного слов’янства О. Мильников, аналізуючи сприйняття єдності слов’янства в західноєвропейській історіографії, зібрав надзвичайну підбірку описів слов’янських народів та земель у різноманітних західноєвропейських виданнях. Всі вони надзвичайно цікаві в плані висвітлення історії та географії топоніму "Русь" та похідних від нього на європейських теренах. Так, уже в першій частині "Космографії" Пікколоміні, що побачила світ 1486 року знаходиться розділ під назвою "Про рутенів". Тут сказано: "Рутени, яких Страбон знав під ім’ям росанів (rosanos), сусідять з Литвою: народ варварський" 724. Коментуючи це повідомлення, О. Мильников пише: "Не торкаючись поки причин такої оцінки, звернімо увагу на виявлені нами на полях праці Пікколоміні із зібрання бібліотеки Упсальського університету позначки читача, що відносяться, швидше за все, до кінця XV чи першої половини XVI в. Проти повідомлення про те, що Страбон знав рутенів під ім’ям "россани", зроблені від руки три виносні глосси: Руссія (Russia), Рутени (Rutheny), Россані (Rossani). Можливо, автор позначок хотів усвідомити для себе еволюцію в напрямку етнополітичної диференціації слов’янської спільності" 725. На думку О. Мильникова, називаючи рутенів варварами Пікколоміні "у першу чергу мав на увазі віросповідну відмінність східних слов’ян від католицьких поляків і литовців, що сусідили з ними..." 726

Однозначно відділяв Московію від Русії визначний польський дослідник Меховський 727. Згідно студій О. Мильникова під нею він "розумів в основному українські, а почасти білоруські і західні російські області, що входили до складу Великого князівства Литовського і Польщі. Цю Руссію він ототожнював з Роксоланією і пояснював, що "на чолі народу руського (Ruthenorum)... стоять знатні люди з поляків" 728. Окремо Русія і Московія серед інших слов’янських народів згадані в трактаті про походження слов’ян, виданому далматинцем Винко Прибоєвичем 1532 року в Венеції. Втім, згідно студій О. Мильникова "принцип, за яким перелік складено, не етнічний, а територіальний, що підкреслюється назвою розділу ("Слов’янські землі", а не "Слов’янські народи"). Утім, цей принцип проведений непослідовно..." 729. "Русію з Московією" згадано в описі слов’янського світу німецького протестантського автора Вілібальда Пиркхаймера (1470 — 1530) 730. Значне поширення, в тому числі і в українських землях мала німецька "Космографія" Себастіана Мюнцера (1489-1552), яка протягом XVI ст. витримала декілька видань німецькою мовою та латиною, і поширювалась також у списках. Тут у розділі "Про московитів" є дві короткі справки "Ройси" та "Московська земля". В першій описано українські землі (Русії чи Рутенії), а в другій — Московію 731. В хроніці польського історика Бєльського також згадані окремо Москва і Русь 732. Певна подібність до переліку слов’янських народів, яку знаходимо у "Синопсисі", міститься в тексті Кромера: "Нині серед цієї нації (слов’ян — І.Ж.) нараховуються багато сильних народів, а саме ройси, яких по-більшості називають рутенами, потім волинці, московити, булгари, раци, сервіани, боснійці, каринтійці, кроати чи храбати. Так само ті, котрі живуть в Далмації, Іллірії, Істрії і у Угорських горах, всі разом називаються славами..." 733. Так само окремо лужичани, подольці, волинці, рутени і московіти згадані як окремі народи в книзі Гван’їні 734. В своїй книзі "Царство слов’ян" (1601) Орбіні писав, що "до нації і мови слов’янських відносять не тільки ті, хто живуть в Далмації, Іллірику, Істрії й на Карпатах, але також численні інші великі і могутні племена (genti) болгари, расції чи рассіани, серби, босняки, кроати, п’ятигорці, котрі житла мають на п’яти горах, русси, подолії, поляни, московіти і черкаси; частково і померанці й ті, що живуть біля венеціанської затоки, і до ріки Альбії (Ельби), залишки яких і нині називаються германськими слов’янами, і вінди чи вінді, нарешті, і лузації, касубії, морави, полони, литуани, слези и боеми..." 735.

В "Латино-польському лексиконі" (1564) Яна Манчиньського (1516-1587) поміщене "Послання про походження венетського польського чи слов’янського народу", первісно написане Меланхтоном для карти Польщі, виданій В. Гродецьким в Базелі (1559). Підкреслюючи спільність походження і мовну спорідненість слов’янських народів, Меланхтон писав, що в "Польщі і сусідній Русії, в Ілліриці й на берегах Балтики, в більшій частині Німеччини однаково звучить хенетська мова (Henetam linguam)". О. Мильников пише, що "про погляди самого Манчинського на склад слов’янства можна судити за наведеним у підзаголовку до його "Лексикона" докладним переліком всіх націй, королівств і народів, котрі використовують слов’янську мову": "Це є русси чи рутени або роксолани, мазовії, подолії, волинії, литвани, самогити, прусси чи прутени, касубії, освцименси, заторіенси, померзни, богеми, морави, сілезії, далмати, кроати, босненси, гунни, авари, рами, раці, мезії чи місії, серви чи серби, булгари, галиціенси, лодомерії, комани чи клумани, карніолани, посегани, фріульці, Істрії, Іллірії, галати чи кочоменси, вандали, московіти і частина каринтійців". Далі О. Мильников відзначає: "Не слід дивуватися, що Манчиньський включив у цей перелік мови народів, що до слов’ян ніякого відношення не мали. Крім причин, про які буде сказано нижче, визначену роль грав і психологічний фактор. Постановка в один ряд з відомими народами стародавності (а галати до того ж згадувалися в Біблії) слов’ян покликана була підтвердити прадавність і просторість їхнього розселення на сході Європи. Це, по суті, мав на увазі Манчиньський, коли в присвяті "Лексикона" польському королю Сигізмундові писав: "Слов’янська мова є найдавнішою і тому поширена вдалину і вшир і вживається в багатьох державах" 736.

Проте, найбільшим переліком слов’янських народів (тут їх нараховано аж 60) є "Алфавітний перелік народів, що використовують іллірійську мову", що став частиною твору Митридат (1555) швейцарського автора Конрада Геснера (1516-1558). Тут фігурують, зокрема Московіти (Moschi, Moscovitae), новгородці (Nugardi), псковичі (Plescovii, Plescovience), подольці (Podolii), Руссани чи Рутени (Russani, Rutheni) 737. Висновок О. Мильникова, що тут "багато етносів тоді і пізніше кваліфікувалися не стільки за етнічною, скільки за адміністративно-державною, земською ознакою, хоча мова і не ігнорувалася" 738 в даному випадку не відноситься до ситуації навколо назв східнослов’янського населення, оскільки тут було тільки дві держави, а етносів названо більше, в тому числі, й тих, що знаходилися на території Московії. О. Мильников тут відзначає, що Геснер "або виносив на один таксономічний рівень етнонім і його локальні різновиди (московіти, новгородці, псковичі, смоленці; поляки, силезці, мазовшані і т.д.), або назви регіональних частин етносу сприймав як кілька самостійних народів (чотири позначення для словенців), або використовував загальне найменування для різних слов’янських народів (рутени)". Але, в усякому разі, стосовно східнослов’янських народів ми цей висновок можемо відкинути. Псковичі, новгородці, а також смоленці (останні довго перебували в складі Литовської держави) дійсно ще й в XVI ст. суттєво відрізнялися від власне московітів. Це ж стосується відмінностей між власне рутенами (населенням Центральної України) та білорусами (яких часто плутали з литовцями) і західними українцями (тут подольцями).

Так само окремо Рóссія відмічена окремо від Московії у атласі Абрахама Ортелія (1529-1598) 739.

Щонайрозгорнутішу картину слов’янства, з використанням (а частково і з дослівним повторенням) відповідних місць із творів Стрийковського, Баронія, Гван’їні й інших авторів, містить український Хронограф. Тут повідомлялося, що до слов’ян "личатся не тилько тые, що Далмацию, Иллирик, Карваты, Истрию и Венгерские горы держат, але и все иншие, на всходних и полночних панствах наймужнейшие народы и найболшие, котрые колвек словенского языка уживают, яко то Болгары, Босницы, Сербове, Карвати, Иллирикове, Карнове, Натрове, Рацове, Далматове, Боргунды, Стырийчикове, Поморяне, Подоляне, Волынцы, Русь, Волошья, Мултани, Петигорци, Черкеси, Литва, Москва, Кашубове, Вадалитове, Сленжаци, Мораване, Богемове, Чехове, Поляки, Мазурове, Прусы и иншие, а во всех тых провинциах от Окиану Ледовитого... до Мора Межиземского и Адриатицкого, люд языка словенского знайдуется, ач колвек много их от отчизного жития, обичаи в обичаи, и народи отменили, яко Босняки, Болгаре и инныи в Турецкий и Вергерский, а Петигорци и Черкеси в Татарский, Месийчикове, Поморяне, Сленжаци в немецкий, Поляки, Литва, Мазурове, з нами з Русью, перестают, Стирыйчикове, Карнове, Истрове, Иллирийчикове, з Влохи згожаются, а еднак тыи вси, хотяй межи обцыми народами розсеялися, и роспрошени суть, отчизным еднак языком, а звлаща по селах Словенским, щось трохи отменивши мовят" 740.

Згідно студій М. Максимовича, в українських документах етнонім "Рóссія", з’являється не раніше кінця XVI ст. 741 Втім, зважаючи на незначний обсяг писемних пам’яток того часу, що дійшли до наших днів, цей висновок може бути й помилковим. На це наштовхує нас такий чинник: згідно студій того ж М. Максимовича, до титулу Київських і всія Русі митрополитів вона увійшла замість топоніма "Русь" за Михаїла Рогози 742, і була сприйнята наступними як православними, так і уніатськими митрополитами 743. На разі, цей висновок є невірним. Матеріали давньоруської сфрагістики свідчать, що грецький топонім "Рóссія" був уже широко використовуваним, як мінімум з XI ст. На сьогодні відоме використання цього титулу в печатках митрополитів: Феопемпта (згад. 1039 р.) 744, Єфрема (згад. 1055 р.) 745, Георгія (1062 — бл. 1075 рр.) 746, Миколая (згад. під 1102 р.) 747 та Михаїла (1131-1147) 748, а також деяких князів: Володимира Мономаха 749, Андрія-Мстислава 750, дружини князя Олега-Михаїла Святославича († 1115 р.) грекині Феофано 751.

Цікаво відзначити, що, власне, до середини XVII ст. назва "рóсси", "роксолани" була лише церковною та етнічною (також з церковним відтінком, оскільки чинники спільності віри на той час грали значну роль в поняттях етнічної спільності 752). Як правильно відзначав І. Шевченко, аж до могилянського часу українці ніяк не ідентифікували себе політично з Московією, і відзначали спорідненість лише родову й релігійну, вважаючи своєю Батьківщиною польсько-литовську державу: "...Могила в політичному відношенні залишався анти-московітом. Він вихваляв його благородних адресатів "рутенів", які самі, або їхні предки брали участь в кампаніях проти Москви на службі Польського короля... Коли брат митрополита Йова Борецького Андрій згадав у розмові з Могилою про можливості союзу між Московією і Руссю, Могила, як кажуть, відповів, що за одного цього було достатньо, аби Андрія Борецького посадили на кіл" 753.

Як ми уже відзначали, в літературі звичайно прийнято вважати головною ідеєю "Синопсиса" ідеологічне обґрунтування приєднання українських земель до Московії. Дійсно, в "Синопсисі" ми не зустрічаємо неприйняття московітів та їх церкви. Це, власне, і спричинилося до вищезазначеного висновку дослідників. Проте, насправді справа виглядає далеко не такою простою. Автора "Синопсиса" можна, без сумніву назвати панславістом (вірніше, панславістом православним). Проте, його панслов’янські ідеї відрізнялися від аналогічних, поширених серед російської інтелігенції XIX ст. одним суттєвим нюансом. Серцем слов’янського православного світу він без жодного сумніву вважає Київ і Центральну Україну, яку й називає Руссю, Рóссією, Роксоланією. Наприклад у переліку європейських народів, поданому в розділі "ПРО ЄВРОПУ" (стор. 42) серед переліку європейських країн знаходимо такі слов’янські народи: "...Слов’яни (вірогідно маються на увазі Словени Новгородські — І.Ж.), Русь, Москва, Польща... Пруси, Чехи, Сліонсько, Морава... Сербська, Болгарська і Боснійська земля...". Нижче в розділі "ПРО НАРОД САРМАТСЬКИЙ І ПРО НАЗВУ ЙОГО" (стор. 43) знаходимо ще один перелік найближчих до України народів "москва, рóсси, поляки, литва, поморяни, волинці і інші". Таким чином, тут до окремих народів віднесено не лише московітів 754, але навіть західних українців, які дійсно, як ми знаємо, відрізняються значними відмінностями у культурі, і саме у XVII ст., у зв’язку з поширенням тут уніатства починається значна асиміляція ними польських та інших західноєвропейських впливів, що нині дають себе знати, як у культурі, так і в місцевих діалектах. Виходячи з вищезазначеного, можемо однозначно свідчити, що топонім "рóсси" чи "рóссіяни" означає в "Синопсисі" самоназву жителів Київщини та Центральної України загалом. Цей висновок підтверджується аналогічним застосуванням цього терміну практично у всіх українських писаннях XVII ст. — Paterycon’і, слов’янському Патерику, Густинському літописі, "Житіях святих" свят. Димитрія Туптала, тощо.

На разі, у "Синопсисі" зустрічаємо ще один етнонім — "Рóссійські народи", прозвані за його словами так від "розсіяння" їх не великій території (див. стор. 43). Проте, задумаймось над походженням цього топоніму. Якщо ми можемо поставити знак приблизної рівності між терміном автора "Синопсиса" "Русь", "Рóссія" та сучасним топонімом "Україна" (з урахуванням зазначених вище нюансів), отже і топонім "рóссійські народи" приблизно можна інтерпретувати, змінивши корінь слова, як "українські народи"! Таким чином ми приходимо до висновку, який можна, власне, зробити і на основі аналізу загального змісту "Синопсиса" — його автор вважає саме Русь-Україну головним серцем православного слов’янського, і особливо східнослов’янського світу. І наголошує на походженні не лише етнічного складу, але й культури інших східнослов’янських народів від України. Навіть офіціозна легенда про походження московських царських регалій від Володимира Мономаха (про неї див. Додаток 9), в устах українського автора виступає як ще одне підтвердження походження з Києва навіть сучасної йому царської Московської влади!

Самоназва "Русь" стосовно тільки України (на відміну від Московії) зберігається ще в писанні Густинського літопису за XV ст. Про Свидригайла тут сказано, що він "почав багато зла з Москвою творити Литовській землі і Русі" 755. Так само, давньоруський топонім Залісся ("Заліські городи") як само собою зрозумілий, використовувався по відношенню до Московії ще в XIV ст. 756 Надзвичайно показовим для ментальності українців перехідного від середньовіччя до нового часу періоду є відношення до топоніму "Русь" автора анонімної "Історії Русів". На слушну думку автора передмови до останнього її видання В. Шевчука, автор "вважає, що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля" 757. Більше того автору твору притаманне "негативне ставлення... до понять "Україна", "український". Цілком резонно вважаючи, що Русь — це питома назва саме України, а руси — споконвічні жителі української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні, династичні посягнення, перейнято в Московії, і, чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор "Історії Русів" анахроністично вважає, що назву "Україна" накинули нашій землі поляки, зрештою, глибше не вникаючи в історію цього питання.... Отже, він бажав затримати за українцями їхнє давнє історичне ім’я — руси, русняки, русаки, щоб не відривати історії своєї землі від історії Київської Русі й часів давніших, а те, що нашу самоназву перехопили для себе московити, росіяни, викликає в нього законний протест" 758.

Власне, ми вважаємо, що автор "Історії Русів" мав цілковиту рацію. І жаль тільки, що в часі відновлення української незалежності ніхто не поставив питання і про відновлення давньої української самоназви.












Див. також:

А.І.Генсьорський. Термін «Русь» (та похідні) в Древній Русі... (1962).

Руська земля у вузькому значенні за Б.Рибаковим.

Руська земля у вузькому значенні за А. Насоновим.

Руська земля у вузькому значенні за М. Тихомировим.

А. М. Робінсон. «Руська земля» в «Слові о полку Ігоревім» (1980).

Наталя Яковенко. Вибір імені versus вибір шляху: назви української території (2009)


На інших сторінках:

Руська земля у вузькому значенні за І. Данілевським.












Попередня       Головна       Наступна             Примітки до тексту


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.