‹‹   Головна





Ірина ЖИЛЕНКО

АРХИМАНДРИТ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ВАСИЛІЙ (XII СТ.)


[Опублікована в скороченому вигляді: Людина і світ. — № 3. — К., 2002. — С.20-23.]


Історія Києво-Печерської лаври настільки багата на визначні особистості, що часто навіть найцікавіші в її історії особи губляться і зникають, захилені більш знаними, передусім канонізованими, печерянами. Серед таких незаслужено маловідомих представників Лаври і архимандрит Києво-Печерський Василій. Він не був канонізований, можливо, через те, що мощей його в печерах не відомо. Власне, саме по собі це нічого не означає, оскільки він міг в кінці життя прийняти схиму [I] і його мощі зараз перебувають серед інших святих, біографії яких не відомі. Адже, свого часу, архимандритство Василія стало цілою світлою епохою в історії Печерської обителі.

Уже саме обрання на Печерську архимандрію Василія I було подією в давньоруській історії обителі безпрецедентною. Літописний запис, зроблений не раніше 1183-1185 року (поставлення на Полоцьку кафедру єпископа Николи), відомий в київському зведенні 1200 року, звідки пізніше перейшов і до Києво-Печерського патерика [1]. Згідно цього запису, по смерті попереднього настоятеля визначного церковного діяча та історика прп. Полікарпа, що сталася 24 липня 6690 (1182) р., і його похованні, “був заколот у монастирі. По стáрцеві бо цьому не могли обрати собі ігумена, і була скорбота велика серед братії, й туга, і печаль: не гідно бо такому великому стаду ні жодної години без пастиря перебувати” [2]. У вівторок, 28 липня 1182 р. “братія ударила в било, і зійшлися всі до церкви, і почали молитися Святій Богородиці. I це дивовижною було справою, оскільки більшість, немов єдиними вустами, сказала: “Пошлімо до Василія-попа на Щекавицю, аби той був нам ігуменом та правителем іноцького стада Феодосієвого монастиря Печерського” [3].

Гора Щекавиця (сучасна Юрковиця, Татарка) отримала назву від напівміфічного Щека - брата засновника Києва -Кия. Характер забудови цього району в помонгольський час ще не до кінця вивчений. Проте вже нині ясно, що населення його було доволі значним. На це, зокрема, вказує і знахідка значного християнського кладовища того часу, на жаль, нині оскверненого мусульманами. Сама ж церква св. Василія, ймовірно, містилася десь у районі садиби № 32 по вул. Олегівській, де під час розкопок було знайдено шматки плінфи та вапнякового розчину [4].

Прийшовши до Василія, печеряни “всі поклонилися Василію пресвітеру і сказали: “Ми - вся братія іноцька - кланяємося тобі і хочемо тебе мати за отця й ігумена собі”. Піп же Василій, дуже здивований бувши, вклонився їм і каже: “Отці і братія! Я чернецтво лише в серці мав своєму. Про ігуменство що ж думаєте при моїй ницості?” Довго сперечалися, і [нарешті] обіцяв їм. Вони ж, взявши його, пішли з ним до монастиря, в п’ятницю” [5], тобто 31 липня 1182 р.

Постриг Василія та його висвячення на архимандрію були здійснені митрополитом Никифором (1182-1197 рр.) з єпископами та київськими ігуменами. “І став ігуменом та пастирем інокам Феодосієвого монастиря в Христі Ісусі, в Господі нашому”.

Власне, крім вищенаведеного літописного повідомлення, ми, фактично, мало що можемо додати до інформації про управління Василієм Лаврою. Можливо, це й спричинилося до деякого забуття його пам’яті. Проте, насправді причиною відсутності інформації про нього є те, що Печерське літописання після смерті св. Полікарпа продовжене не було. На щастя, до нашого часу дійшли два цікавих документи, пов’язані з іменем архимандрита Василія, які хоча й не несуть великої кількості інформації, але висвітлюють ту частину історії монастиря, яка по-більшості навіть в агіографічній літературі лишається за рамками оповіді — реальне духовне життя в обителі. Мова йде про два послання, пов’язані з іменем свят. Кирила Туровського.

Вперше вони були досліджені і опубліковані за рукописним збірником XVI в. Синодальної бібліотеки, № 935 (згідно каталогу 1823 р.), який містив обидва ці тексти. Збірник надписаний як “Блаженного Кирилла собрания разных дел”. Згідно студій першого видавця і коментатора його: “напис зроблений у XVII сторіччі, ймовірно за вказівкою якого-небудь малоросійського вченого… Ім'я «блаженного Кирила» поставлено тут по першій статті, що підписується «Слово блаженного Кирилла, поучение о чернеческом житии»» [6]. Це послання було вперше опубліковане 1821 року К. Калайдовичем під назвою “Слово блаженнаго Кирилла, поучение в чернеческом житии” [7]. Нами ж твір опублікований під назвою “Повість Кирила, многогрішного мниха до Василія, ігумена Печерського про мирянина чоловіка, і про монашество і про душу, і про покаяння” за виданням І. Єрьоміна, здійсненим на основі серії списків [8]. Друге послання було лише раз видане О. Горським у томі десятому видання “Прибавление к изданию творений святых отцов в русском переводе» [9].

Уже у виданні 1851 р. висловлено сумнів, що весь наведений збірник належить перу св. Кирила Туровського. Це ж вповні стосується і двох описуваних послань до Василія. Адже при описі поставлення Василія на архимандритство згадується вже наступник Кирила на Туровській кафедрі - Лаврентій [10]. Таким чином, є підстави думати, що святитель Кирило був на той час уже покійним. Втім, не виключено, що він не помер, а, прийнявши схиму, пішов на покой, передавши єпископію наступнику. В усякому разі, остання теорія дозволяє нам припустити можливість вірності як автора, так і адресата.



* * *


Перше зі згаданих Послань [II], на думку І. Єрьоміна, однозначно належить перу Кирила Туровського: і за змістом і за стилем воно нагадує інші його твори [11]. Проте, той же автор висловлював сумнів у тому, що адресатом “Слова” був саме архимандрит Печерський Василій. Адже у тексті не здаходимо жодного випадку звертаєтання до адресата в другій особі однини, а лише в другій особі множини. Звертає на себе увагу в цьому зв'язку і попередження автора, що повість свою він забезпечив тлумаченням. Є, нарешті, у тексті повісті місце, незрозуміле у вустах автора, якщо припустити, що повість дійсно була відправлена в Київ ігумену Печерського монастиря:

„...мнихы не манастырь славный творить, но добрая детель мнишьская. И се яве есть от Феодоса, игумена Печерскаго, и же в Киеве, понеже нелицемерно мнишьствова, възлюбив Бога и братью свою, акы своя уды; тем же и бог възлюби и и место его ради прослави паче всех, иже манастырь в Руси"

“...монахів не монастир славний творить, але добра чеснота монашеська. І це є очевидним [на прикладі] Феодоса, ігумена Печерського [монастиря], що в Києві, оскільки щиросердо монашествував, возлюбивши Бога і братію свою, немов частини свого тіла; тому ж і Бог полюбив його, і місце [те] задля нього прославив більше від усіх монастирів у Русі”.


Згадку тут про прп. Феодосія у такій формі (зі спеціальною вказівкою на його титул та місцезнаходження монастиря) ще Є. Голубинський вважав свідченням того, що послання адресоване не Василію ігумену і не в Печерський монастир, „а братству якогось іншого невідомого монастиря" [12]. Цієї ж думки, правда і не без застереження дотримувався й І. Єрьомін, котрий відзначав, що ім’я архимандрита Василія могло потрапити до цього “Слова” по аналогії з іншим твором, адресатом якого також був Василій [13].

Проте, всі ці автори не звернули увагу на ще один суттєвий фрагмент тексту:

“Аще быхом обЂт постризаниа нашего схранили, то не токмо грЂхов оцЂщение, но и земную честь приали быхом, яко же святии ваши отци и чюдотворци, им же цари и князи падше поклонишася…”

“Коли б обітницю постригу нашого зберегли, то не лише від гріхів очищення, але і земне вшанування прийняли б, як же святі ваші отці і чудотворці, яким же царі і князі, вклякши, поклонилися…”


Так у той час можна було сказати, як здається, лише про Печерський монастир. Хоча святі печерські, крім прп. Феодосія, ще не були канонізовані, але слава їхня вже поширилося, а така високоосвічена людина, і, до того ж, єпископ, як св. Кирило Туровський, не міг не знати про них. Не виключено також, що святитель був ознайомлений із авторською редакцією “Повісті минулих літ”, в якій підвизу печерських подвижників надавалося дуже багато місця [14]. Що ж стосується вищезгаданого уточнення в титулі прп. Феодосія, то його поява цілком може бути пяоснена переписуванням твору в Північно-Східній Русі.

Адаптацію твору до сучасної української мови нами здійснено за виданням І. Єрьоміна, який використав список XVI ст. (собр. Титова, № 2074(522); варіанти: за Белградським уривком XIII- XIV ст., Троїцьким уривком XIV ст. і збірником XVI ст. із зібрання Уварова, № 740.



* * *


Друге послання, як уже говорилося, було опубліковане О. Горським у 1851 р. В публікації наведено церковнослов’янський текст пам’ятки та її російський переклад, втім настільки неточний, що його в багатьох фрагментах можна назвати радше переказом. Тому нами зроблено адаптацію до сучасної української мови за поміщеним там же церковнослов’янським варіантом [III]. Вже видавець твору висловив сумнів, що послання дійсно написане св. Кирилом, але, все ж, і не відкинув цієї думки, головним чином, тому, що знайшов у обох посланнях схожі словосполучення [15]. Втім, всі вони належать до усталених мовних зворотів, а, отже їх наявність серйозної доказовості не має. Як правильно відзначав І. Єрьомін: “Цілком вірогідно, що адресатом послання дійсно є цей Василій, але звідси, звичайно, ще не випливає, що послання належить Кирилові Туровському” [16].

Таким чином, навряд, чи друге послання написане свят. Кирилом Туровським, але його адресування архимандриту Василію не викликає ні найменшого сумніву. Зміст цього твору надзвичайно цікавий. Якщо перше послання містить в основному загальні настанови для чернецтва, то друге — вузькоспеціалізоване. Не підлягає сумніву, що його автор (найвірогідніше, не св. Кирило) — визначний стáрець, можливо духівник братії. Адже звертання автора до ігумена виходять за рамки звичайного самоприниження, і він неодноразово виявляє себе підлеглим адресата. Не підлягає також сумніву, що архимандрит Василій дійсно звернувся до нього по пораду, бажаючи прийняти велику схиму. Адже прийняття великої схими було в цей час цілком закономірним явищем у ченців старшого віку. Вірогідно, жадав цього і Василій. Ми не знаємо, чи пов’язано це було в тодішній печерській традиції з автоматичним відходом від настоятельства, але це є цілком вірогідним. Адже послання було записане, а це вказує на те, що ситуація виходила з рамки особистої справи ченця і його духівника. Це могло бути пов’язане з небажанням братії втрачати свого настоятеля. Саме у зв’язку з цим і могло з’явитися послання з настановами про схиму, які, ще раз наголосимо, стосуються за нормальних умов виключно самого претендента на її прийняття і його духівника. Саме за таких обставин автор міг нагадати своєму настоятелю про його заслуги перед обителлю, і порівняти його з прп. Феодосієм, який помер малосхимником, але досяг святості. Тоді було доречно нагадати про те, що саме по собі прийняття великої схими, без визначних чернечих подвигів, не є запорукою Спасіння.



* * *


Наявність обох послань зі згадкою про архимандрита Печерського Василія навряд чи є випадковим. Не виключено, що обидва послання потрапили до збірника з одного джерела — якогось особистого збірника Василія, в якому серед інших містилися адресовані йому послання, одне з яких написане свят. Кирилом Туровським. Адресований щонайширшій аудиторії текст першого послання, разом із його приналежністю до творів щонайвизначнішого ритора давнини, зумовило більш широке розповсюдження цього твору, порівняно з другим.



* * *


У вищезгаданому посланні до архимандрита Василія [IV] згадано про будівництво цим настоятелем величезних мурів навколо Верхньої Лаври. Фундаменти цього оборонного муру було вперше досліджено відомим київським археологом Богусевичем 1951 року в Митрополичому саду Києво-Печерської лаври (справа в тому, що в давнину оборонні споруди монастиря не підходили так близько до яру, яким нині прокладено дорогу до Нижньої лаври з вул. І. Мазепи, а, отже, мури давнього Печерського монастиря нині знаходяться в межах укріплень XVII ст.). Всього вивчено декілька ділянок довжиною 135 м. Вивчено також місце, де мур стикувався з південно-західною лопаткою Троїцької церкви. Встановлено, що фундаменти оборонного муру являли собою два паралельних рови, викопані на глибину до 70 см. Ширина кожного з них - бл. 80 см. Загальна ширина ровів, забутованих рваним камінням (граніт, піщаник) та битою плінфою, становила 2,56 м. Цікаво, що пам’ятці XVII ст. Київському Синопсисі при повідомленні про будівництво цих укріплень товщину валів подано досить близько до даних археології: “в товщину ж чи в ширину кам’яна стіна була в сажень [V]” Вірогідно, що ченцям Печерського монастиря доводилося бачити під час земляних робіт фундаменти давніх стін, а, можливо, автор використав якісь давні записи, які були зроблені, коли стіни в деяких місцях ще більш чи менш збереглися.

По фундаментних ровах ішов мур у вигляді двох облицювань у дві цеглини. Проміжок між ними заповнювався битою плінфою на вапняково-цем’янковому розчині. Облицювальні стіни відступали від зовнішнього краю фундаменту, утворюючи обріз шириною 28 см, тому ширина (товщина) стіни становила 2 м. В досліджених місцях кладка стін місцями збереглась висотою на три ряди плінф (до 28 см) [17]. Своє існування ці оборонні стіни припнили після татарського нашестя 1240 року.

За життя архимандрита Василія, чи в усякому разі, за описуваного періоду, провадилися і деякі роботи у Великій Церкві Печерській. В цей час було побудовано каплиці біля північнічної стіни собору та підновлення куполу [18].










Текст 1

Повість Кирила, многогрішного мниха до Василія, ігумена Печерського, про мирянина чоловіка, і про монашество і про душу, і про покаяння.

Адапт. за публ. за: Еремин И.П. Литературное наследие Кирилла Туровского // Труды отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР.- М.- Л., 1956. — Т. 12.

В одному місті був цар вельми лагідний, благий же і милостивий, [котрий] добре піклувався про своїх людей; лише в одному не був мудрим, оскільки не боявся втечі [VI], ні ратної [не] тримав зброї: не думав, аби хто проти нього повстав. Мав при собі цар той численних приближених і радників, і одну доньку мужерозумну. Серед тих же радників один, був мудрим і благорозумним, котрий уболівав постійно через небоязнь цареву, проте чекав часу належного, як би йому говорити до царя, аби себе готував до раті. В один же час ночі раптово почалися заворушення по граду великі, і каже цар до своїх радників: “Вийдімо і походимо по граду, чи не схопимо того, хто творить в нашому граді заколот: дуже бо в великому єсмо нині страху”. І пішовши ж, і всюди походивши, нічого не знайшли, але тільки заворушення в граді [бачили]. Всі ж радники в сумі і скруті були з цього приводу. Той ж благорозумний радник, взявши царя з донькою його, до великої привів гори, вельми захищеної [VII], в ній же побачили світлу зорю, що з віконця печери виходила. І до того припавши віконця, побачили всередині печери житло, в якому сидів муж, котрий жив у повній нужденності, в бідне одягнутий рубище, поряд із яким сиділа його жона, котра солодшу від страви співала пісню. Стояв же перед ним на твердому камені хтось крáсний і високий, харчуючи і вино черпаючи. І як муж чашу прийняв, тоді похвалами вінчав з урочистістю великою мужа. Це ж усе побачивши, цар покликав своїх приближених, і каже до них: “О чудо, мої друзі, дивіться, наскільки вбоге це потаємне життя чесніше від нашої держави — веселиться і світліше зовнішнього внутрішнє сяє!

Тут бо слово призупинивши, і до попереднього повернімося, роз’яснюючи притчі смисл — задля користі немудрих, а швидкі розумом перш від сказаного це зрозуміють. Наостанку же слово вичерпно скажемо.

Град, отже, є, братіє, устрій людського тіла, якого творець і будівничий Бог.

А люди, що в ньому — органами чуттів називаємо: слух, зір, нюх, смак, дотик, і нижньої пламенності лють.

Цар же є розум, що володіє всім тілом. Вельми ж є благим, і смиренним, і милостивим — про своє бо тіло більш від усього піклується, для нього домагаючись необхідного і прикрашаючи його шатами. Добре ж піклується про своїх людей — від почутого бо добра здійматися, а від зла — бентежиться; очима ж хтивість створить, а нюху бажання виконає; вустам же об’їдання дасть, а руками неситість здобуття багатства створить; з тим і нижньої лютості здійснює хіть.

В чому ж єдине не є розумним? — оскільки не так піклується про душу, як же про тіло; не думає бо [про] безкінечні муки для тих, хто негідно живе тут, ні готується до вготованого праведникам наступного віку життя. Тому і Павло говорить: “Світ весь у злі лежить” [VIII]. Не чує бо Соломона, котрий говорить: “Блаженний, котрий набув мудрості й розсудливості, котрий усвідомив сутність життя цього” [IX].

Радники ж і наближені — житейські думки, що не дають нам про смерть подумати.

Втечею бо книги смерть називають, бо і Христос до жидів говорив: “Та не буде втеча ваша взимку, ні в суботу”, тобто та постигне тебе смерть в гріхах, ні в свято без покаяння.

Ратна зброя — піст, молитва, воздержання і тілесна чистота. Апостол виголошує: “Візьміть бо, - каже, всю зброю Божу, аби могли противитися в день лютий” [X]. Але цього миряни не люблять дотримуватися.

Ніч же є світу цього сум’яття, в якому немов у пітьмі метаються, один через одного і самі себе до погибелі штовхаючи, немов у вві сні, не стримаємося від гріха.

А що одного дня був великий по граду заколот — то є неждана на людину напасть: чи недуг, чи потоп, чи рана, чи на владу образа лиха.

Тоді всі житейські відійдуть думки і нестяма буває в розумі, - що є царів страх, і ходіння по граду, і не знайдення того, хто творив безчиння. Ніяке бо знання не може змінити Божого попущення, тільки святих мужів молитва. Істиною ж те є: Петра бо церковна за нього молитва від темниці і кайданів вибавила [XI]; чуємо ж і Павла, котрий до римлян говорив: “Більше сили обідили нас в Азії, що не надіялися ми і вижити, але Бог вибавив нас вашими молитвами” [XII]. Якщо ж не будуть достойні живі про справу Бога вмолити, закликаємо перш спочилих святих. Свідок же цього Ісайя, котрий смерть Ієзикиїля від Бога прорік, і потім не лише здоров’я тому ж Ієзекиїлю приніс від Бога, але й граду — вибавлення [XIII]. “Але ось тобі, - каже, — дарував Бог Давида задля отрока твого” [XIV]. Так же і три отроки молилися, говорячи: “Авраама задля любимого, і Ісаака, раба твого, і Ізраїля святого твого...” [XV] — задля того і з полум’я вийшли не згорівши.

Та те є подібним до того благорозумного радника, щоб не шукати чарів, ні волхвів, але з вірою говорити: “Благо мені, що змирив мене єси, аби навчився настановам Твоїм” [XVI]. І ще: “Як вгідно було Господові, так і сталося. Господь живить і мертвить, багатить і убожить, змиряє і здіймає, і від хвороби звільняє немічних” [XVII].

Гора ж є монастирем, в якому є духовна зброя проти супротивного диявола, тобто: піст, молитва, сльози, воздержання, чистота, любов, смирення, покоріння люботрудне, і нестяжання.

До тої гори благо розумний радник приводить царя, - тобто печаль розуму до монастиря: то бо є гора Божа, гора родюча, гора збілена, гора, в якій Бог благоволив жити. Прийшов же до гори — це є обітне до Бога слово: “Обіцяйтеся бо, - сказано, — і воздадите” [XVIII]. І далі: “Воздам тобі обіти Мої, які прорекли вуста мої і говорили вуста мої в печалі моїй” [XIX].

Припадання ж до віконця — означає чути душекорисне вчення: “Сказання бо, - сказано, — слів Твоїх просвітлює і розум дає молодим” [XX], пишеться бо: “Звів очі мої горі до Тебе, звідтіль же прийшла допомога мені” [XXI], як тут [не] казати з Давидом: “Господь збереже входження моє і вихід звідсіль і довіку”. Нікого ж бо Христос до покаяння насильно не вабить, але через події розум дає, аби через них пізнали Його, і в Небесне вводить Царство.

Печера ж глибока — церквою є монастирською, пророками провиджена, Апостолами влаштована, Євангелістами прикрашена.

А що в ній світла сяяла зоря — Богохвальна Жертва, незмовкаюча алілугія псаломськими голосами: “Вночі бо, - сказано, — підніміть руки ваші в святості і благословіть Господа” [XXII] і далі: “Опівночі вставши сповідатися Тобі” [XXIII]; “Так, — сказано, - та просвітиться світ ваш перед людьми, аби та узріли діла добрі ваші і прославили Отця вашого, що є на Небесах” [XXIV].

Внутрішня ж печера — устав, скажу, апостольського передання келійного життя, в якому ж ніхто власної волі не має, але всім усе спільним є. Живуть же всі під ігуменом, немов частини тіла під однією головою, утримувані духовними жилами.

А що в ній сидів муж, що в останній живе нужденності, - це бо є весь чернечий чин. Сидіння ж означає безмовність. “Сказав бо, — говориться, - збережу путі мої, аби не погрішив язиком моїм; онімів і змирився, і замовк на благо” [XXV]; і далі: “Я ж оглух і не чув, і немов німий, не відкрив уст своїх” [XXVI] — і інше, подібне тому. А життя в останньому убозстві — тобто від мирян засудження, досадження та докори, лайка і насміх, злигодні, не так бо думають, як мнихи, що Богу служать, але немов облесники, і свою гублять душу. Про те Павло говорив: “Бог нас Апостолами останніми явив, немов насмертниками, аби побачив весь світ” [XXVII]. І далі: “Юродиві ми задля Христа, ви ж мудрі во Христі” [XXVIII].

А що в нужденне одягнутий рубище — це без притчі слово: тут бо [розуміються] вретище, і власяниця, і сукняний одяг, і з козячих шкір наряд. Всяка бо добра шата і плотська прикраса неприпустимою є [для] ігумена і всього чернечого устрою. “Ті, які, - каже Христос, - м’яке носять, ті в домах царських є” [XXIX]. Але є цнотою зодягнені і правдою опоясані, смиренням прикрашені.

Сиділа ж поряд його жона — це є невідлучна смертна пам’ять, яка солодку співає пісню: “Голос радості веселощі в селах праведних. Праведники вовіки живуть і винагорода їм від Господа. Смерть для праведника спокій. Багатству мимотекучому не віддавайте серця. Не помилую бо тих, хто творить беззаконня. Задля того, - каже, - забув забув їсти хліб свій від голосу зітхання мого” [XXX].

Той, хто стояв перед ним — крáсний — Христом є: близький бо Господь до всіх, хто боїться Його; бажання бо їхнє виконає і молитву їх почує [XXXI]. Цей крáсний добротою більше від [усіх] синів людських; милосердний бо і милостивий Господь. “Не прийшов бо, - каже, - аби Мені послужили, але аби послужити і покласти душу Свою за вибавлення багатьох” [XXXII].

Дуже високим є — оскільки це Син Божий, Котрий зійшов з небес і воплотився задля нашого Спасіння, і став людиною, аби людей обожити.

Стоїть же на твердому нашої Віри камені. Про це бо Амос [і] Ієремія пророчать. Той говорить: “І ось чоловік високий, котрий стоїть на твердому камені, закликаючи землі і харчуючи своїх”. Ієремія ж каже: «Людина є і хто увірує в неї. Але нехай явиться перед землями, оскільки Богом є”.

[Що] харчує і черпає вино - [значить, що] всім вірним подає Чесне Своє Тіло на звільнення від гріхів і Святу Свою Кров на життя вічне.

Приближені ж, що забороняли — кожного своя совість. Волає бо Павло: “Якщо хто їсть хліб цей і п’є чашу Господню, недостойний бувши, на гріх собі їсть і п’є, винний за Тіло і Кров Господню” [XXXIII].

А коли прийме муж чашу, [і] похвалами вінчають його — це розумій [так]: ті, що очистилися покаянням і прийняли Животворну Чашу [Вічного] Життя на освячення душі і на очищення тіла. Тоді бо Бог Отець хвалить пророчими словами: “Блаженні, яким відпущені є беззаконня, яким покрилися гріхи; їм же не поставить у вину Господь гріха” [XXXIV]. І ще: “Веселітеся у Господі і радійте, праведні! Вінчає ж Святий Дух, почиваючи на чесних причасниках; уже бо Я знайшов достойні для Себе посудини, і вселився в них; обмили бо храм Його сльозами, встелили люботрудними молитвами, прикрасили добродійствами, обкадили жертвами зітхань”. Великою ж радістю Христос зі святими янголами веселиться: “Радість бо, - сказано, - буває на небі за єдиного грішникам, що кається” [XXXV]; “Радійте бо, - говориться, — зі мною, оскільки знайшла загублену драхму” [XXXVI].

Це ж все побачивши, цар зібрав своїх приближених. Огляд — думка є блага, щоб звільнитися від гріховних звичаїв і навчитися благоугодним, зібрати ж цього суєтного життя помисли, і погудити світу звабного приваби, і речі Соломонові: “О суєто, суєтою буди!” [XXXVII] Всяка бо людина, котра задля цього силує себе до праці, виснажуючи себе на погибель, і, захоплена янгольським богонабутим іноцьким життям, все лишає, і ту саму тілесну печаль, і старається кожна людина по спокусі тілесними справами про душу попіклуватися.

Цим же, тут сказаним, і інше, без усвідомлення, та не залишеться. Не бо ми цієї повісті творцями є, але з богодухновенних взявши писань, немов із поставця у вуха вінці ці плетива плетемо [XXXVIII], немов діти перед вашим неминаючу вашу веселять любов.

А це похвала мнихам, і пізнання Христової благодаті, і вшестя до вертепу, тобто постригу — від пророчих писань скажемо.

Каже цар: “Чому нужденне це і потаємне життя шанованіше від нашої влади, веселіше і світліше від внутрішньості від зовнішнього сяють? — це є згадка розумнимх людей [про] поминання душі. “Не врятує бо себе, - сказано, - цар великою силою, і всіляка влада сполучена з гріхом” [XXXIX]. А тому, хто торгує, коли продаж здійснюється, тут і гріх звершиться і інші, і інші всі житейські речі; в бідності і в багатстві перепону мають до спасіння: сім’ю і дім. Про те говорить Апостол: “Хто ожениться — піклується про жону, як догодити жоні, а той, хто не ожениться, піклується, як догодити Богові” [XL]; те вболівання веде до муки, а ці вболівання — у вічне життя.

Нужденне ж і потаємне життя — чернецтво знаменує. До смирення бо і до покори кожен зовні підвизається, тільки в Бозі веселиться, вшанування згідно своїх трудів від Бога та людей отримуючи. І дерево бо не задля висоти, ні задля листя, але задля плоду хвалять; так і монахів не монастир славний творить, але добра чеснота монашеська. І це є очевидним на [на прикладі] Феодоса, ігумена Печерського [монастиря], що в Києві, оскільки щиросердо монашествував, возлюбивши Бога і братію свою, немов частини свого тіла; тому ж і Бог полюбив його, і місце [те] задля нього прославив більше від усіх монастирів у Русі.

Ці внутрішні добродійства життя святих калугерів сяють більше від мирської влади, і через те мирські вельможі свою схиляють перед мнихом голову, як Божим угодникам належну воздаючи шану, згідно Господнього слова, яке свідчить: “Хто приймає праведника в ім’я праведниче, отримає відплату праведничу” [XLI] і ін.; і далі: “Хто приймає, - сказано, - вас — Мене приймає” [XLII]; і додав: “Не бійся, мале стадо, оскільки благоволив Отець Мій дати вам Царство Небесне” [XLIII]; “Хто бо залишить, - каже, - батька і матір, і майно своє задля Імені Мого, стократ отримає і життя [вічне] успадкує” [XLIV]. Задля цих обіцянок кожен [справжній] християнин старається нести ярмо Господнє, тобто іноцький чин на себе взяти.

Та скажемо уже про того царя вхід. Взявши бо свою єдинородну доньку, всередину печери входить. Під донькою розумною май на увазі душу: розумородна бо є і споріднена з янгольським чином. “Творять бо, - сказано, — янголи своїх духів і слуг своїх — вогонь палячий” [XLV]. Дух бо наш на всіляке добродійство енергійний і швидкий до перебігу Боговгідного подвигу, але плоть немічна. Проте вся служба янгольська і чернеча одне й те ж саме: ті бо й ці всю свою облишивши волю, Божому та ігуменському коряться велінню; їм же сам Господь відплатоподавцем згідно трудів буде: “Хто бо, - сказано, — душу свою погубить задля Моїх слів, отримає її в Вічному житті” [XLVI]. То уже сама каже говорить до того, що всередині стоїть: “Відкрий мені врата правди, і увійшовши в них, сповідаюсь Господові, оскільки ті, хто шукають Його, матимуть всіляке благо”. Відповідає той, хто стоїть перед ним: “Це — Врата Господні. Праведні увійдуть у них, і Господь не оставить добром тих, хто проходитиме тут безгрішно. Ти ж хто така є, що наважилася?” І так відказала: “Донька єсмо царева і прийдуть до Царя діви услід за мною [XLVII]”. Відповів той, хто стояв: “Почуй, донько, і побач, і почуй, і забудь людей твоїх, і дім батька твого, і жадатиме Цар доброт твоїх, хоча й чорною є”. — Тобто, доки бо людина не віддалиться від тілесної хтивості і житейських вболівань, душа його з Богом не змириться: “не можете бо Богу служити і мамоні” [XLVIII]. Чорнота ж є гріх. “Смаглява, - каже, - є, але красива” [XLIX]; смаглява бо через попередні гріхи, і житейські справи мирські; красива ж була задля швидкого покаяння. Чорна є миродержного сану владою; красива ж задля чернечого постригу. Вся слава доньки царевої - всередині [L]”. “Ти ж хто єси?”. “Я ж, - каже, - чередник овечий: “Залишив вас, ‑ сказано, — на горах 90 і 9, і зійшов, загублених тут шукаючи” [LI]. Але якщо мене слухатимеш, лику твоєму молитимуться багаті люди”. Відповідає: “Обіцяла тобі, вівцею бо є словесного Твого стада, і до тебе вдався, Доброго Пастиря; знайди бо мене, заблудлу, і цілуй мене від поцілунку вуст його”.

Подивись на належних слів слугу, і не думайте, що взяв це звідкись крім святих книг

Коли б обіт постригу нашого зберегли, то не лише від гріхів очищення, але і земну честь прийняли б, як же святі ваші отці і чудотворці, яким же царі і князі, уклякши, поклонилися, — але і в Небесному Царстві бачили б Божий Лик, — тобто скільки б в молитві просили [те все] швидко сугубо прийняли.

Однак і ще того, хто стоїть, питає, говорячи: “Якщо пастирем є, не залиш мене, не відступи від мене, оскільки скорбота близько; чув бо Ісайю, що про Тебе говорив: “І Той, немов вівчар, впасе стадо своє, і в руки свої візьми ягня, і тих, які в утробі, втішить” [LII]. Це — новопосвячених мнихів якщо не слова, то думки. Тримаючись бо обіту і слабкості не здолавши, святості просять, Писання прочитавши, без подвигу велять Богу спасти їх; не розуміємо бо Павла, що говорить: “Без подвигу ніхто увінчаний не буде, ніхто у вві сні не переможе, ні, лінячись, врятувати може. Однак нерозкаянними є Божі дари; послух бо їхній на небесах вірний — Господь наш Ісус Христос, котрий безвідплатно спасає чернечий чин, Сам бо за нас молиться, говорячи: “Отче святий, не за мир молю, але про цих, яких дав єси мені, збережи їх у Ім’я Твоє: та де буду і я, тут і ці будуть зі мною; ніхто ж із них не загине, тільки син погибельний” [LIII].

Мнихи, обітники, підвизайтеся! Належить же і нинішніх апостолах Іуді бути, але кожен із вас вбереже себе: не продамо Божі слова на брехні, крадучи, грабуючи, обижаючи, на ігумена зле думаючи, присягою себе виправдовуючи, ні розіпнімо Христа, недостойно приступаючи до Причастя Святих Таїн, але щодо всього себе виявляючи, згідно Апостола, як Божі слуги [LIV], в терпінні великому своє створюючи Спасіння. Як же коні, біжачи в стаді, один із одним змагаючись, переганяють, - так і ви, ревно наслідуйне святих отців подвиг, і один одного переганяйте в голоді, і в бдінні, і вмолитвах, і служебних трудах, аби розслабівши об’їданням, і п’янством, і плотською хтивістю, не упокоїлися в пекельній пустелі і там [не] були геєнською розтерзані звіриною, і аби товща земних тіл наших не розсілася, вогнем мучена, і розсиплються кістки наші близ пекла. Але оперіть крила вашого розуму, і злетімо від гріха, що губить нас. Візьмемо харч від книги і кажемо з Давидом: “Наскільки солодкі для рота мого слова Твої, більше від меду для вуст моїх” [LV].

Це ж говорячи, не величаюся, але, себе тішачи, від нерозумності говорю. Чоловік бо єсмо грішний, забруднений маючи мій язик. Хоча бо в глибину Божих книг увійшов, але грубою мовою розуму немудрий виношу голос. Бог же світу великою милістю та подасть, аби вашим батьківством було прийняте це сказання і ваші збереже душі чистими й тіла неоскверненими, і життя бездоганним, дівство неокреденим, чернецтво безперешкодне, неспокусну віру, доконче про душу піклування, братолюбство нелицемірне. І ваш спокій прикрасить чудотворіння, і небесні відкриє двері, і вогненну відіб’є зброю, і в вишній поведе Єрусалим, і десницею вінчає, і трапезу перед вами поставить, і чашу веселощів та радості подасть.

Мене ж, немов пса, молю вас, не зневажайте, але і тут у святих пом’яніть у молитвах, і тої святої трапези крихти киньте, якою ж зможуть всі християни сподобитися життя во Христі Ісусі Господі, нашому, Якому слава з Отцем і зі Святим Духом і нині, [і повсякчас, і у віки вічні, Амінь]







Текст 2

Послання одного старця до Богоблаженного Василія архимандрита, про схиму.

Перекладено за церковнослов’янським текстом, поміщеним у виданні: Прибавление к изданию творений святых отцов в русском переводе. — М., 1851. — Т. 10. — С. 346-357.


Поклон від мого недостоїнства до твого преподобства, милий мій панотче, всечесний богоблаженний Василію, воістину славний, великий в усьому світі архимандрите, отче отців, великий в усьому світі проводир вишнього шляху, тонко-розумна душе, [що] розумом всі богодухновенні книги проникає, другий печерський ігумене Феодосію, [котрий] коли не іменем, але справами і вірою рівним є того святості. Але і більше превозвеличив тебе Христос, як угодного Свого раба, і Своєї Матері слугу: той бо, заклавши [Велику] Церкву, покликаний був Богом, і до нього відійшов, [то]бою ж не лише церкву бо звів [Бог], але й стіни кам’яні довкола Святої Лаври змурував, де святих житла і преподобних двори, що безкінечно оспівують Бога в Трійці, славлять у два єства Втіленого, від Духа Святого і Марії Діви вочоловічного, [Котрий] за гріхи наші постраждав розп’яттям і смертю.

А проте, панотче, прислав мені єси грамоту, немовби питаючи [LVI] [про] великий і святий схимницький образ, в який віддавна облектися бажаєш. Але не як невіглас бажаєш знати, але питаєш у мого убозства, як належить учителю учня, і пану — раба. Я ж не від себе скажу тобі про святу схиму, але зі святих книг, більше того — від самого Христа, притчу нагадаю [про] того чоловіка, котрий змурував на камені дім свій і створив на камені свою будову. Ні пісок, — зрозумій! — ні мурування будови, ні ріки, ні дощ, ні люті вітри не стали на заваді будівництву [LVII]. Та почує мій панотець Василій про святу схиму, яку хочеш прийняти!

Ти збудував стіни кам’яні довкола всього Печерського монастиря на твердій основі, високі та крáсні. І [для того] по-перше зібрав єси своє багатство, по тому за допомогою вогню плінфу приготував, водою ж і розчином [LVIII] звершив єси. Але те святе творіння [ще] не таке, щоб стати храмом Божим, [аби] вселився у нього Святий Дух [LIX]. Але якщо те святе хочеш сотворити обителлю Святої Трійці, подумки заклади основу, тобто [аби] обновитися святою схимою, сказавши “розрахувати [треба] це майно” [LX], перше помолися Богу, і, сівши, напиши свій обіт обдумано, чого хочеш до смерті дотримуватися: на тиждень чи на місяць день чи два хочеш поститися [зовсім] без їжі і без пиття, чи ночі проводити в молитві, чи з монастиря в обітний день не виходити, чи милостиню жалувану [LXI] творити, чи будь-кому, хто просить, подати, чи перестати гніватися. Якщо ти здійсниш перш своє, то Бог готовий віддати своє. Якщо ж хочеш взяти без розсуду аналав і куколь, дивлячись на інших, котрі тільки величаються схимою, - хоча бо і трудяться в пості і в молитвах, але, оскільки не мають твердої основи, то не від дощу, ні вітру, але завдяки власному злодуманню падає будова: коли [бо] від усього воздержуються, коли ж слабо живуть, кажуть: “свято бо є”, чи “задля друга їсти хочу чи пити”, чи “християни кликали, а потім заговію”. Це означає: одною [рукою] будує, а другою [рукою] плюндрує, чи відмившись від мерця — знову торкається до нього. “Численні бо, — сказано, — зсушили тіло постом і воздержанням, а вуста їхні засмерділися. Але, оскільки безоглядно це творили, через те далекі були від Бога”. І Лот бо не спокусився в Содомі з беззаконними, а в Сигорі з доньками осквернився, а ти білим священиком й у іноцтві Богу вгодивши і душекорисно поживши, а в калугерське ярмо йшовши, апостольськи, все попереднє забудь, а до майбутнього прямуй. Земне вболівання за справу неважливу май, а про небесне життя завше піклуйся, згідно правил твого обіту. Не бажай, немов Лот, п’янством печалі перемогти, але Христове житіє зі сп’янінням наслідуй. Господь бо спільно себе всім апостолам подав, а ти все братії спільним створи, спільним тобі буде Бог, і спільна любов, спільна данина, спільні вівці, та в багатьох тілах єдину зроби душу, [і] задля всіх відплату отримаєш.

Це я в твою ріллю сію насіння, що є словами про боготруди. Ти гляди: і висівки тут будуть. Негідне сім’я ж викорінивши, вивергни, а мене настави. Якщо ж є пшеницею — то аби ні при путі, ні на камені, ні в тернині [її] не посіяв. Якщо ж прилучиться [якійсь частині] загинути, то надіюсь, від однієї ти можеш у сто приплодити, [бо] Бог тобі допомагає, якщо з Ним у схимі з’єднатися готовий.

Все бо знаєш святих отців житіє, що ті, хто з обітом підвизалися — увінчані; ніщо ж бо тих будови не могло порушити: ні вшанування, ні сан, ні багатство, ні слава, ні скорбота, ні насилля, ні гоніння, ні лінь, ні сам диявол, який всіляко їм завдавав удару, не міг від обітного відвернути діла, але немов мідна сокира сухим деревом сама себе калічить; диявол бо про себе злий, а тверді у вірі великій вінці спокусою собі побувають. А слабкі не завдяки дияволу впадають у гріх, але завдяки своїй злодумності, завершуючи добрий початок справи, немов пісок, недобрими думками.

Ти ж, [якщо] хочеш збудувати духовну будову, у вірі заснуй і створи надію, немов водою, тіла свого грязюку, аби піднялася, немов храм, душа твоя. Підіпри її, немов стовпом, Божою допомогою, аби якщо дійдуть до неї якимось чином дощ і ріки, перебувала немов ковадло, проти добрих же і недобрих людей. Введи в будову матір та жону, тобто лагідність та смирення; лагідність бо догоджає Богу, а смирення — на Небеса зводить. “Огородіться, — сказано, — звідсіля від татей страхом Божим і молитвою, і стража пристав мудрого, аби, якщо прилучисть в місті бути, чи в наророді чи в весі, чи на торзі, не дай же серцю розсіятися думками, але немов всередині келії готуватися до відлучення душі від тіла. Там перебуватимаш, прислухаючись до себе, немов у пустелю пішов. Якщо ж цього з Божою допомогою дотримаєшся — та не возгордишся величанням, інших обмовляючи. І тоді вільним оком на розумне глянувши Світло — і побачиш Отця Світів, немов Іов вигукнеш: “Перш, отже, слухом чув, нині ж око моє бачить Тебе, не тілесне, але духовне; в світлі Лику Твого, Господи, підемо і в Імені Твоєму зрадіємо вовіки [LXII].”

Бог же, панотче, утвердить твою душу не відступити від обітниці. “Обіцяйте, - бо сказано, - і воздадіть” [LXIII]. І ще: “краще не обіцяти, ніж обіцявши не воздати” [LXIV]. І Апостол засуджує нас, кажучи: “чому, однак, не до крові противетесь, у гріху підвизаючись?” [LXV] За все ж це, мій милий панотче і благодійнику, не прогнівайся, ні возненавидь — не від розуму, а від нерозумності це написав, але розірвавши, кинь; мої бо слова немов павутиння, — самі собою рвуться; не можуть бо користі досягти, не маючи влади [LXVI] Святого Духа, не [так] бо, немов учитель, отецьки і напутньо наставляю, але з повною простотою бесідую з тобою, твоєї любові і моєї відкриваючи вуста. Ти ж вибери, що хочеш [з мого - ?] писання, що для тебе буде краще. Знаєш бо про все Богорозумно, милий мій панотче, шановний Василію.

Я ж, хоча і грішним є, молю Господа, аби здоровим ти був, мирно довгоденствував, будував Дім Святої Богородиці і служив Богу достойно, і завідомо отримаєш відплату з усіма святими праотцями і отцями, з Апостолами і патріархами, і преподобними ігуменами, молитвами Пресвятої Богородиці та святого Феодосія, якого ти став сином і настольником во Христі Ісусі Господі нашому.









КОМЕНТАРІ


 [I] Див. нижче, стор. 5.

 [II] Див. Текст 1.

 [III] Див. Текст 2.

 [IV] Див. Текст 2.

 [V] 1 сажень = 2, 1336 м.

 [VI] В оригіналі — «бЂства”. Див. його переклад: Срезневский И.И. Словарь древнерусского языка. - М., 1989. — Т. 1. — Ч. 1. — Столб. 221.

 [VII] В оригіналі — «імуща много различная оружиа”.

 [VIII] I Иоанна V, 19.

 [IX] Можливо, тут цитується : Мудр. VI, 12.

 [X] Ефес. VI, 11.

 [XI] Діян. XII.

 [XII] II Коринф. I, 8-11.

 [XIII] Див.: IV (II) Цар. XIX-XX.

 [XIV] Так в тексті. Порівн. в українському перекладі: “Я захищу це місто, Я його урятую заради Мене Самого і заради слуги Мого Давида” \IV (II) Царств XIX, 34\

 [XV] Дан. III, 35.

 [XVI] Пc. CXVIII, 71

 [XVII] Порівн. I Самуїл II, 6-8, де в сучасному українському перекладі знаходимо такий текст: “Господь мертвить і оживляє, Він зводить до Шеолу і наверх виводить. Господь робить убогим і багатим, принижує, але й підносить угору. Він піднімає нужденного з пороху вгору, підносить бідного з грязі, щоб його з князями посадити і дати у спадщину Престол Слави, бо Господні — землі основи, і Він на них світ поставив”.

 [XVIII] Пc. LXXV, 12

 [XIX] Порівн. Пc. XXI, 26.

 [XX] Див.: Пр. II, 6; Пр. IX, 10.

 [XXI] Іоан. XI, 41-42.

 [XXII] Пc. CXXXIII, 1-2. В сучасному українському перекладі цей фрагмент звучить так: “Нумо! Благословіте Господа, усі Господні слуги, що по ночах стоїте у Господнім домі. Піднесіть руки ваші до святині і благословіте Господа!”

 [XXIII] Порівн. Неєм.I, 6.

 [XXIV] Порівн.. Мат. V, 16.

 [XXV] Порівн.: I Петра III, 10-11; ПС. XXXVIII, 2; Притчи IV, 24

 [XXVI] Пc. XXXVII, 14

 [XXVII] Кор. IV, 9.

 [XXVIII] I Кор. III, 18-19: порівн. також: I Кор. III, 19-29

 [XXIX] Мат. XI, 7-8. В сучасному українському перекладі цей фрагмент звучить так: “Тоді, як ті відходили, Ісус почав говорити людям про Йоана:… “На що ж вийшли подивитись? На чоловіка, одягненого в одежу м’яку? Таж ті, що носять м’яку одежу, сидять у царських палацах…”

 [XXX] Порівн. в сучасному українському перекладі: “Прибите, мов трава, в’яне моє серце, я забуваю їсти хліб мій. Від сильного мого стогнання прилипли мої кості до моєї шкіри” \Пc. CI, 5-6\.

 [XXXI] Порівн. Пc. CXXXXVI, 11

 [XXXII] Мат. XX, 28; Марк X, 45.

 [XXXIII] I Коринф. XI, 27.

 [XXXIV] Порівн..: Пc. 31, 1-2.

 [XXXV] Лука XV, 7; Лука XV, 10.

 [XXXVI] Лука XV, 8-9.

 [XXXVII] Еккл. I, 2.

 [XXXVIII] В оригіналі в основному опублікованому Єрьоміним тексті тут наведено фразу «уимицЂ и сия прЂзъкъ плетем». Ми переклали її за різночитаннями, де ця фраза звучить так: «въ ушЂ вЂнце сие прЂузькые плетемь»

 [XXXIX] Порівн.: Пc. XXXII, 16.

 [XL] I Кор. VII, 32-34.

 [XLI] Мaт. X, 41

 [XLII] Мат. X, 40.

 [XLIII] Лука XII, 32.

 [XLIV] Лука XIV, 26.

 [XLV] В українському перекладі цей текст звучить так: “Вітри Своїми посланцями учиняєш, полум’я вогненне — слугами своїми” \Пc. CIII, 4\.

 [XLVI] Насправді ця цитата звучить дещо інакше: “Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля Мене, той його знайде” \Мaт. X, 39\.

 [XLVII] Слова “вслід за мною” перекладена нами за різночитанням. В основному використаному Єрьоміним тексті знаходимо варіант “по ней”.

 [XLVIII] Мат. VI, 24.

 [XLIX] Порівн. Пісн. I, 4-5.

 [L] В оригіналі — “внутнрьуду”. У Словнику І. Срєзнєвського це слово відмічене, але з посиланням саме не цей текст. Перекласти його досліднику не вдалося \Срезневский И. И. Словарь древнерусского языка. - М., 1989. — Т. 1. — Ч. 1. — Столб. 391\.

 [LI] В укр. Перекладі: “Що ви гадаєте? Коли хтось має сто овець і одна з них заблудить, - чи він не кине дев’ятдесят дев’ять у горах і не під шукати ту, що заблукала?” \Мат. XVIII, 12\.

 [LII] Порівн. Пс. XL, 11.

 [LIII] Порівн.: Ів. XVII, 9-12.

 [LIV] Рим. XIII, 4.

 [LV] Пc. CXVIII, 103.

 [LVI] В оригіналі “прашая” \Прибавления к изданию творений святых отцов… — С. 347\, що може бути перекладене, як “питати”, “просити дозволу”, “просити, вимагати”, “домагатися через суд” \Срезневский И.И. Словарь древнерусского языка. - М., 1989. — Т. 2. — Ч. 2. — Столб. 1374\. Таким чином, наведений переклад зроблений нами згідно контексту.

 [LVII] В оригіналі: “Не песка разумЂй, ни зданія храмины, ни рекъ, ни дождя, ни лютыхъ вЂтръ преражающихъ създаніа” \Прибавления к изданию творений святых отцов… - С. 348\

 [LVIII] В оригіналі “каломъ” \Прибавления… — С. 348\

 [LIX] В оригіналі закінчення речення звучить так: “не тако еже съделатися въ храмъ Богу, вселитися въ ню Святому Духу” \Прибавления… — С. 349\.

 [LX] В оригіналі: “Но оно светое хощаши ли створити обитЂль СвятЂи Троици мыслиши положити основу, сиречь обновитися святую скимою, разсчести си имЂніе…” \Прибавления… — С. 349\

 [LXI] В використаній нами публікації це слово записано як “ручную”. Проте, найвірогідніше тут помилка в оригіналі чи публікації, і мова йде про прикметник від слова “руга”, що може перекладатися, як “воздання, винагорода, жалування, плата, церковне майно” та ін. \Срезневский И.И. Словарь древнерусского языка... — Т. 3. — Ч. 1. — Столб. 184-185\.

 [LXII] Іов XXXXII, 5; Пc. LXXXVIII, 16-17.

 [LXIII] Пc. LXXV, 12.

 [LXIV] Еккл. V, 4.

 [LXV] Євр. XII, 14.

 [LXVI] В оригіналі “власы”. В російському перекладі це слово інтерпретоване, як “влаги” \Прибавления... — С. 356\.






ПРИМІТКИ


 [1] Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. Вступ, текст, примітки. — К., 1930. — С. 192-194.

 [2] Там само. — С. 192.

 [3] Там само.

 [4] Толочко П.П. Древний Киев. — К., 1982. — С. 88.

 [5] Абрамович Д. Києво-Печерський патерик... — С. 192-193.

 [6] Прибавление к изданию творений святых отцов в русском переводе. — М., 1851. — Т. 10. — С. 341.

 [7] Калайдович К. Памятники российской словесности XII века...- М., 1821.

 [8] Еремин И.П. Литературное наследие Кирилла Туровского // Труды отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР.- М.- Л., 1956. — Т. 12.

 [9] Прибавление к изданию творений святых отцов в русском переводе…

 [10] Абрамович Д. Києво-Печерський патерик... — С. 193.

 [11] Еремин И.П. Литературное наследие Кирилла Туровского // Труды отдела древнерусской литературы Института русской литературы АН СССР.- М.- Л., 1955. — Т. 11. — С. 344.

 [12] Голубинский Е. История русской церкви. — М., 1900-1904. — Т. I. — Ч. Ч. 1. — С. 810.

 [13] Еремин И.П. Литературное наследие Кирилла Туровского… — Т. 11. — С. 345

 [14] Див.: Жиленко І.В. Літописні джерела до історії Києво-Печерської лаври. — К., 1995.

 [15] Прибавление к изданию творений святых отцов в русском переводе… — С. 343-344.

 [16] Еремин И.П. Литературное наследие Кирилла Туровского… — Т. 11. — С. 345.

 [17] Мовчан I.I. Давньокиївська околиця. — К., 1993. — С. 63-65

 [18] Холостенко М.В. Нові дослідження Іоанно-Предтеченської церкви та реконструкція Успенського собору Києво-Печерської лаври // Археологічні дослідження стародавнього Києва. — К., 1976. — С. 147.











Див. також:


Синопсис. Київ, 1674. (Переклад та примітки Ірини Жиленко)

Ірина Жиленко. Святий Серапіон Печерський — маловідомий український письменник XIII ст.

Ірина Жиленко. Вшанування святих Бориса і Гліба та Києво-Печерська писемна традиція.

Ірина Жиленко. Печерські тексти про свв. мучеників Бориса і Гліба.

Ірина Жиленко. Житіє та чудеса святої великомучениці Варвари.

Ірина Жиленко. Україна: християнство до заснування Київської Русі.









‹‹   Головна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.