[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 32-38.]

Попередня     Головна     Наступна

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ I

ЗОВНІШНІ ОБРИСИ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ

Дві обширні території, що утворюють Північну Америку: одна стелиться до полюса, друга — до екватора. — Долина річки Міссисипі. — Сліди земних катаклізмів. — Узбережжя Атлантичного океану, де виникли перші колонії. — Відмінності між Південною та Північною Америкою в добу їхнього відкриття. — Ліси Північної Америки. — Прерії. — Кочові племена тубільців. — їхня зовнішність, звичаї та мови. — Сліди невідомого народу.

Зовнішні обриси Північної Америки позначені деякою своєрідністю, що одразу впадає в око.

У розташуванні земель і вод, гір і долин вловлюється якась цілеспрямованість, якийсь логічний порядок. Навіть у плутанині предметів та явищ довколишнього світу, в їхній надзвичайній різноманітності виявляється цей порядок.

Північна Америка поділяється на дві обширні й практично рівновеликі території.

Одна з них простягається до Північного полюса й омивається на заході й сході двома великими океанами. У своїй південній частині ця територія утворює трикутник, сторони якого, що мають нерівні обриси, перетинаються нижче канадських Великих озер.

Друга територія починається там, де закінчується перша, й займає всю решту простору континенту.

Одна частина Північної Америки трохи зміщена до полюса, а друга — до екватора.

Землі першої частини тягнуться на північ з ледь помітним нахилом, і складається враження, що це рівнини чи плоскогір’я: і справді, на цій величезній ділянці земної поверхні ви не зустрінете ні високих гір, ні глибоких долин.

То тут, то там, химерно петляючи, біжать річки, струмки, потічки; вони то перетинаються, то зливаються, то розбігаються в різні боки й знову зближуються, зникають у численних болотах, губляться в створеному ними самими й наповненому вологою лабіринті й лише після нескінченного блукання впадають нарешті в Полярне море. Великі озера, що обрамлюють цю територію на півдні, лежать, на відміну від озер Старого Світу, не між скелями та пагорбами — їхні береги плоскі й всього тільки на кілька футів вивищуються над поверхнею води. Кожне з цих озер нагадує наповнену по вінця величезну чашу: найменша зміна в геологічній структурі Землі могла би викликати виверження їхніх вод чи то в бік Північного полюса, чи то до тропічних морів.

Друга частина Північноамериканського континенту більш горбиста й ліпше пристосована для постійного проживання людини. Два гірські хребти перетинають її по всій довжині: один, що називається Аллеґанськими горами, простягся вздовж усього узбережжя Атлантичного океану, другий же пролягає паралельно з південними морями. /34/

Територія між цими двома хребтами займає 228 343 квадратних льє ¹, що майже в шість разів перевищує площу, яку займає Франція ².

Весь цей величезний простір становить собою неосяжну долину, яка розкинулася без перешкод між округлими гірськими вершинами Аллеґан та хребтами Скелястих гір.

У глибині цієї долини протікає широка річка. До цієї річки бурхливо біжать потоки вод, що котяться з гірських вершин.

У давніші часи французи на пам’ять про свою втрачену батьківщину називали її річкою Святого Людовіка; індіанці ж урочисто називали її Батьком вод, або ж Міссисипі.

Міссисипі бере свій початок на межі двох величезних * територій, про які йшлося вище, в горішній частині плоскогір’я, що розділяє їх.

Біля Міссисипі зароджується ще одна річка ³, що впадає відтак у Полярне море. Сама ж Міссисипі якийсь час буцімто вагається, вибираючи, куди їй податися: не раз вона повертається назад, і тільки після того, як її течія сповільнюється посеред озер та боліт, вона врешті-решт зважується, в який бік спрямувати свої води, й повільно прокладає собі шлях на південь.

То спокійна в своєму глинястому ложі, яке створила для неї природа, то здиблена бурею, Міссисипі зрошує понад тисячу льє земель, що лежать по її течії ⁴.

За шістсот льє ⁵ від гирла глибина Міссисипі становить у середньому вже близько п’ятнадцяти футів, і кораблі тоннажністю триста тонн можуть вільно проходити до двохсот льє вгору за течією.

П’ятдесят сім великих судноплавних річок несуть свої води в Міссисипі. Одна з її приток має довжину 1300 льє ⁶, інші — 900 льє ⁷, 600 льє ⁸, 500 льє ⁹ і чотири річки — по 200 льє ¹⁰, не кажучи вже про силу-силенну потічків, що впадають у неї з усіх боків.

Здається, що долина, зрошувана Міссисипі, створена саме для неї. В околицях річки природа невичерпна в своїй плідності; в міру віддалення від берегів сили, що плекають рослинний світ, слабнуть, землі виснажуються, все чучверіє або зовсім гине. Ніде в світі великі земні катаклізми не залишили таких помітних слідів, як у долині Міссисипі. Вся зовнішність цього краю свідчить про те, що може створити вода: як безплідність, так і достаток залежать тільки від неї. Хвилі первісного океану встелили цю долину товстими шарами родючої землі й тривалий час розрівнювали їх. На правому березі річки простягаються неосяжні рівнини, зливаючись мовби в єдиний неозорий простір, схожий на поле, по якому хлібороб пройшовся з плугом. З наближенням до гір поверхня землі стає дедалі нерівною й безплідною. Тут у ґрунті буцімто просвердлено тисячі свердловин, і то тут, то там вимальовуються первісні скелі, що нагадують кістки величезного скелета якоїсь істоти, чия плоть давно зниділа від часу.

¹ І 341 649 миль. Див.: Дарбі. Огляд Сполучених Штатів. — С. 499. (Бібліографічні дані про праці, на які посилається де Токвіль, подаються в українському перекладі. — Прим. перекладача.) Я переклав милі в льє за умови, що кожне льє складає 2000 туазів.

² Плоша Франції становить 35 161 квадратних льє.

³ Ред-Ривер.

⁴ 2500 миль, або 1032 льє. Див.: Уорден. Опис Сполучених Штатів. — T. I. — С. 166.

⁵ 1364 милі, або 563 льє. Там само. — T. I. — С. 169.

⁶ Міссурі. Там само. — T. I. — С. 132 (1278 льє).

⁷ Арканзас. Там само. — T. I. — С. 188 (877 льє).

⁸ Ред-Ривер. Там само. — T. I. — С. 190 (598 льє).

⁹ Огайо. Там само. — T. I. — С. 192 (490 льє).

¹⁰ Іллінойс, Сен-П’ер, Сен-Франсіс, Де-Мойн. Наводячи всі ці довжини річок, я брав за основу офіційно прийняту милю (statute mile) та поштову милю в 2000 туазів.

Граніт і химерної форми каміння, що перетворилися на пісок, укривають усю /35/ поверхню землі; ця місцевість нібито захаращена уламками гігантської споруди, посеред руїн якої тільки подекуди пробиваються жалюгідні паростки невідомих рослин. Придивившись пильніше до цього каміння та цього піску, справді легко помітити, що всі вони мають цілковито ту саму природу, що й плідні та напівзруйновані вершини Скелястих гір. Змиваючи верхні шари ґрунту на дно долини, води, природно, заходжувалися нести в своїх потоках і шматки самих скель, скочуючи їх по сусідніх схилах; зіштовхуючись між собою й дроблячись, вони всіяли підніжжя гір уламками з їхніх власних вершин * ¹¹.

І все ж таки долина Міссисипі — найчудовіше пристановище, будь-коли створене Господом для проживання людей, хоча водночас можна сказати, що вона все ще становить собою не більше ніж величезну пустелю.

Повз східні схили Аллеґанських гір, між їхнім підніжжям та Атлантичним океаном, простягається довга смуга скель і пісків, яку море, полишаючи цей край, буцімто кинуло там через свою забудькуватість. У середньому ширина цієї ділянки землі не перевершує 48 льє ¹², тимчасом як її довжина становить 390 льє ¹³. Ґрунт у цій частині Американського континенту погано піддається обробітку, а рослинність місцевості вбога й одноманітна.

Ось цей непривітний берег і став головним об’єктом докладання людської енерґії. Сама ця смужка висушеної землі стала колискою, а відтак і домом для англійських колоній, які згодом перетворилися на Сполучені Штати Америки, тимчасом як десь на її околицях майже непомітно нагромаджуються справжні сили великого народу, якому, безперечно, належить майбутнє континенту.

Коли європейці висадилися на Антильських островах, а пізніше й на узбережжя Південної Америки, їм здалося, що вони потрапили до казкового світу, оспіваного поетами. Море виблискувало, переливаючись усіма можливими тропічними барвами, і завдяки дивовижній прозорості вод перед очима мореплавців уперше відкрилися таємниці морських глибин ¹⁴. То тут, то там бовваніли невеличкі острівці, що нагадували кошики запахущих квітів, які плавають по спокійному плесу океану. Весь цей райський куточок, здавалося, було створено для потреб і втіх людини. Більшість дерев була всіяна їстівними плодами, а ті з них, що не могли дати людині безпосередньої користі, зачаровували її погляд яскравістю та різноманіттям відтінків. У гаях серед повитих квітучими ліанами пахучих цитринових дерев, диких фігових дерев, миртів з круглим листям, акацій та олеандрів тьма-тьмуща птахів, зовсім не відомих Європі, що вилискували пурпуровим та блакитним оперенням, завершуючи своїм чудовим співом гармонію сповненої рухом та життям природи **.

Смерть чаїлася під цим плесом, що мінилося всіма барвами, однак тоді цього ніхто не помічав; до того ж і саме повітря цих місць було сповнене якогось неймовірного дурману, що примушувало людину жити тільки теперішнім і байдуже забувати про майбутнє.

Північна Америка була зовсім іншою — тут усе видавалося значущим, серйозним, урочистим; можна сказати, що ця земля нібито була створена для того, щоб стати царством розуму, тимчасом як Південна Америка залишалася пристановищем почуттів та емоцій.

¹¹ Зірочкою позначені відсилання до приміток де Токвіля, поданих наприкінці кожного тому. (Прим. перекладача.)

¹² 100 миль.

¹³ Приблизно 900 миль.

¹⁴ Вода в Карибському морі така прозора, пише Мальт-Брюн, т. III, с. 726, що в ній можна розрізнити корали й рибини на глибині 60 сажнів. Здалеку здається, що корабель мовби ширяє в повітрі, й щось схоже на запаморочення охоплює мандрівця, коли крізь товщу криштально-прозорої води він бачить підводні сади, в яких виблискують золоті рибки й міняться мушлі серед заростей різноманітних морських водоростей. /36/

Бурхливий, огорнутий тьмою океан омивав узбережжя Північної Америки, гранітні скелі й піщані береги обрамлювали її; узбережні ліси розкидали свої похмурі й меланхолійні крони: перед очима поставали самі лише сосни, модрини, зелені дуби, дикі маслинові дерева та лаври.

За лісовим поясом починався центральний масив дерев з тінистими кронами — це були найбільші дерева, які тільки можна побачити в обох півкулях Землі. Платани, каролінські біньйонії, клени й вірґінські тополі перемішалися тут з дубами, буками й липами.

Тут, як і в лісах, уже підкорених людиною, смерть невтомно завдавала своїх ударів; одначе ніхто не замислювався над тим, щоб прибирати сліди її руйнувань. Залишки мертвих дерев та рослин утворювали завали, що нашаровувалися один на один; потрібно було надто багато часу, аби перетворити все те на прах і дати місце новій порослі. Та навіть у самій глибині цих завалів ні на мить не припинялося зародження нового життя. Повзучі рослини й різноманітні трави пробивалися до світла крізь перешкоди; вони стелилися по землі біля звалених дерев, проникали в їхню спорохнявілу серцевину, піднімали й руйнували всохлу кору, яка й далі прикривала ці залишки, розчищаючи таким робом шлях для своїх молодих пагінців. У певному розумінні, смерть сприяла тут утвердженню життя. Життя й смерть співіснували в цих лісах, наче бажаючи поєднати й переплести свої діяння.

У цих лісах панували глибока сутінь і вічна вогкість, що їх створювала силасиленна струмків, плин яких ще не намагалася змінити рука людини. Тільки зрідка можна було побачити якісь квіти, дикі плоди або ж зграйку птахів.

Гуркіт старого дерева, що падало, шум водоспаду, ревіння буйволів і свист вітру, що пробивав собі шлях, були єдиними звуками, які порушували таку мовчанку природи.

На схід від великої річки ліси поступово починали рідшати, і їх змінювали неосяжні прерії. Чи то природа в своєму безмежному різноманітті відмовилася розкидати по цій родючій долині насіння дерев, а чи ліси, що вкривали ці землі, колись винищила людина? Ні перекази, ні наукові дослідження не дають нам відповіді.

А проте ці величезні пустки зберегли сліди присутності людини. Впродовж багатьох століть кілька кочових племен бродило в затінку лісів і по степових пасовиськах. Ці дикуни, які кочували від гирла річки Святого Лаврентія до дельти Міссисипі, від Атлантичного до Тихого океану, були чимось схожі між собою, що засвідчувало про їхнє спільне коріння. Одначе вони відрізнялися від усіх інших відомих на землі людських рас ¹⁵: вони не були ні білими, як європейці, ні жовтими, як більшість азійців, ні чорними, як неґри; їхня шкіра мала червонуватий відтінок, вони мали довге лискуче волосся й вилицюваті обличчя з тонкими губами. Мови, якими говорили дикі племена Америки, мали єдині граматичні засади, хоч і різнилися окремими словами. Граматичні правила побудови цих мов дещо відрізнялися від відомих досі правил, що визначали формування людської мови.

Ідіоматика мови корінних жителів Америки стала, либонь, наслідком уживання ними якихось особливих мовних конструкцій, що свідчить про досить високий рівень їхнього інтелекту; сучасні ж індіанці цим, здається, не вирізняються *.

¹⁵ Згодом було помічено деяку схожість зовнішності, мови й звичаїв північноамериканських індіанців та тунгусів, манчу, монголів, татар та ряду інших кочових племен Азії. Через те, що ці народи проживають відносно близько від Берінґової протоки, можна припустити, що в давнину вони могли заселяти безлюдний Американський континент. Але наука поки що не змогла дати остаточної відповіді на це питання. Див. на цю тему: Мальт-Брюн, т. V, твори пана Гумбольдта; Фішер. Припущення щодо походження американських абориґенів; Ейдер. Історія американських індіанців. /37/

Побут північноамериканських народів багато в чому відрізняється від побуту, властивого народам давнього світу: складається враження, що вони, живучи в глибині своїх пустель і не маючи зв’язків з більш цивілізованим світом, безперешкодно відтворювали собі подібних. У них зовсім відсутні розпливчастість і невизначеність у розумінні добра й зла; їм були чужі властиві народам, колись цивілізованим, але які згодом знову перетворилися на варварів, продажність і розбещеність, що звичайно стоять поруч з невіглаством та грубістю звичаїв. Індіанець усім зобов’язаний виключно самому собі: він сам — творець своїх достойностей, вад і передсудів; виплекана з дитинства нездоланна незалежність — ось суть самої його сутності.

Грубість простого народу в цивілізованих країнах спричинена не тільки його неуцтвом та вбогістю, а й тим, що ці люди, бувши неосвіченими й убогими, день у день зіштовхуються з освіченими й багатими прошарками населення.

Усвідомлення своєї невдалої долі та немічності, що їх простолюдин постійно зіставляє з достатком та могутністю окремих представників роду людського, які нічим не відрізняються від нього, викликає в його серці гнів і страх, а почуття власної неповноцінності й залежності дратує й принижує його. Цей стан душі відбивається на манері його поведінки та мові; простолюдин водночас і зухвалий і підлесливий.

Справедливість цього твердження легко довести шляхом простого спостереження. Народ загалом куди грубіший у країнах, де сильна аристократія, ніж у будь-яких інших, а в багатих містах — грубіший, ніж у селі.

У місцях, де багато заможних і сильних людей, слабкі й убогі відчувають почуття пригніченості через своє низьке становище. Не знаходячи жодної можливості досягти рівності, вони зовсім втрачають віру в себе й будь-яку людську гідність.

У диких племенах таких згубних наслідків життєвих контрастів не спостерігається: хоча всі індіанці поголівно неосвічені й убогі, вони, проте, рівні й вільні.

Коли з’явилися перші європейці, тубілець Північної Америки ще не знав ціни багатства й був байдужий до того достатку, якого цивілізована людина досягла за його допомогою. Одначе йому не була притаманна жодна грубість. Навпаки, його поведінка вирізнялася деякою внутрішньою стриманістю й своєрідною аристократичною ввічливістю.

Лагідний і гостинний у мирний час, безжальний на війні, індіанець ладен був померти з голоду, аби допомогти мандрівцеві, який постукав у двері ввечері його хижки, водночас він міг вийти за межі жорстокості, на яку тільки здатна людина, й тими самими руками розтерзати живцем свого бранця. В жодній із найвідоміших республік античного світу не було більш безстрашних, більш гордих і волелюбних людей, ніж індіанці, які жили в пралісах Нового Світу ¹⁶.

¹⁶ Серед ірокезів, на яких напав супротивник, сили якого їх переважали, говорив президент Джефферсон («Нотатки про Вірґінію», с. 148), були люди похилого віку, які гордо відмовлялися рятуватися втечею й не забажали зберегти своє життя, коли їхнім рідним краям загрожувала загибель; ці люди нехтували смерть, наче давні римляни під час облоги Рима галлами. І далі, на с. 150: «Не траплялося ні разу, щоб індіанець, потрапивши до рук своїх ворогів, просив зберегти йому життя. Навпаки, він буцімто сам шукав смерті від рук людей, які його перемогли, всіляко ображаючи й провокуючи їх».

Європейці, які висадилися на узбережжя Північної Америки, не справили на них ніякого враження; їхня присутність не розбудила в них ні заздрощів, ні страху. Який уплив могли зробити європейці на таких людей? Індіани вміли жити, не відчуваючи особливих потреб; страждали, не нарікаючи ні на що, й /38/ помирали з піснею на вустах ¹⁷. Як і всі інші члени численного людського роду, ці дикуни вірили в існування ліпшого світу й поклонялися Богові — творцеві Всесвіту, називаючи його по-різному. Їхнє уявлення про духовні істини було загалом вельми простим і філософічним *.

Хоча народ, що його ми тут описуємо, за всіма своїми рисами є первісним, не викликає сумніву той факт, що на цій території ще до появи індіан жив і інший народ, цивілізованіший і розвинутіший у всіх відношеннях.

У леґенді, широко розповсюдженій серед великої частини індіанських племен, що живуть уздовж Атлантичного океану, мовиться, хоч і досить невиразно, що колись цей народ жив на заході від річки Міссисипі. По всій течії річки Огайо та в центральній долині досі часто трапляються пагорки, насипані людиною. Якщо розкопати ці пагорки, то в їхній центральній частині можна знайти, як правило, людські кістки, незвичайні інструменти, зброю, різноманітне домашнє начиння, виготовлене з якогось металу, яке призначалося нерідко для якоїсь невідомої сучасній людині мети.

Нинішні індіани неспроможні пролити світло на долю цього невідомого народу. Ті, хто жив триста років тому, в добу відкриття Америки, також не залишили про нього жодних відомостей, на засадах яких можна було б збудувати хоч яку-небудь гіпотезу. Леґенди, ці минущі пам’ятники первісного міфу, що постійно відроджуються, також нічого для нас не прояснюють. Між тим на цьому континенті жили тисячі наших побратимів — у цьому ж сумніватися не доводиться. Але коли вони з’явилися в цих краях? Яким було їхнє походження, їхня доля, їхня історія? Коли й як вони загинули? Переконливо відповісти на ці запитання не може ніхто.

Дивна річ! Народи, що колись існували в світі, так загубилися в минулому, що навіть невідомо, як вони називалися; мови їхні втрачені, їхня слава розвіялася, наче звук, що не відбився луною; і при всьому цьому я не знаю жодного народу, який не залишив хоч би одну могилу, що нагадує про його перебування на цьому світі. Так уже виходить, що з усіх пам’ятників людині найдовговічнішим є той, який велемовніше за інші свідчить про його тлінність та безпорадність.

Хоча просторий край, описаний мною, заселяло безліч тубільних племен, можна сміливо твердити, що в добу його відкриття він становив справжню пустку. Індіанці займали його, але не володіли ним. Тільки хліборобство дає людині право на землю — перші жителі Північної Америки займалися полюванням. Властиві цим людям непогамовні пристрасті й стійкі передсуди, вади і, либонь, іще вельми варварські чесноти визначили їхню неминучу загибель. Винищення індіанських племен почалося одразу ж, тільки-но перші європейці висадилися на узбережжя Америки, й відтоді не припинялося аж до наших днів. Доля, що закинула індіан на багатющі простори Нового Світу, здавалося, виділила їм короткий термін користування цими багатствами, й вони жили на цій землі нібито в чеканні чогось. Ці береги, такі сприятливі для розвитку торгівлі та промисловості, ці глибокі річки, ця невичерпна в своїй родючості долина річки Міссисипі — одне слово, весь цей континент, здавалося, був створений для того, аби стати колискою ще не народженої великої нації.

Саме тут цивілізованим людям належало спробувати створити суспільство, яке ґрунтувалося б на принципово нових засадах, і, застосувавши теорії, раніше чи то зовсім не відомі світу, чи то визнані нездійсненними, дати світові такий дивовижний лад, до якого вся попередня історія ніяк його не підготувала.

¹⁷ Див.: Лепаж-Дюпратц. Історія Луїзіани; Шарлевуа. Історія Нової Франції; Листи превелебного Геквельдера. Праці Американського філософського товариства, т. I; Джефферсон. Нотатки про Вірґінію, с. 135 — 190. Слова Джефферсона мають велику вагу у світлі заслуг самого автора, його незвичного викладу й особливостей того практичного й реалістичного століття, в якому він жив. /39/

Попередня     Головна     Наступна