[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 53-59.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

СУСПІЛЬНИЙ ЛАД АНГЛОАМЕРИКАНЦІВ



Суспільний лад звичайно виникає як наслідок якоїсь події, іноді впроваджується законодавчим шляхом, а найчастіше є вислідом поєднання цих двох обставин. Одначе, тільки-но він сформується, він сам починає породжувати більшість законів, звичаїв та поглядів, що визначають поведінку нації; те, що не є похідним від нього самого, він прагне змінити.

Отже, для того, аби зрозуміти законодавство та звичаї того чи того народу, слід почати з вивчення його суспільного ладу.





Основна особливість суспільного ладу англоамериканців — це суто демократичне начало

Перші імміґранти в Новій Англії Рівність між ними. Аристократичні закони, запроваджені на Півдні. Доба революції. Зміна законів про спадщину. Наслідки цієї зміни. Рівність у найповнішому обсязі в нових штатах Заходу. Рівність у рівні освіти.


Можна було б зробити чимало важливих зауважень з приводу суспільного ладу англоамериканців, але потрібно особливо зупинитися на найважливішому.

Суспільний лад англоамериканців найвищою мірою демократичний. Такого характеру він набув з моменту заснування колоній; нині ж він став іще демократичнішим.

У попередньому розділі я вів мову про те, що перші імміґранти, які поселилися на узбережжі Нової Англії, були в багатьох відношеннях рівні між собою. В цій частині Союзу ніколи не відчувалося ні найменшого впливу аристократії. Та тут ніколи й не могло бути ніякого іншого впливу, окрім впливу розуму. Народ звик шанувати деяких славетних осіб як символи освіти та чесноти. Окремі громадяни набули над цим народом певної влади, яку не без підстав можна було б назвати аристократичною, якби вона незмінно передавалася від батька до сина.

Так було на схід від Гудзону; на південному заході від цієї річки й аж до Флориди ми бачимо щось зовсім інше.

У більшості штатів, розташованих на південний захід від Гудзону, поселилися багаті землевласники. Вони принесли з собою аристократичні принципи й разом з ними англійські закони про вспадкування. Я вів мову про причини, які перешкоджають виникненню в Америці могутньої аристократії. Ці причини, хоч вони й існували в місці поселень на південний захід від Гудзону, все ж таки мали там менше значення, ніж на східних від річки територіях. На Півдні одна людина, використовуючи працю рабів, могла обробляти величезні простори землі. Як наслідок у цій частині Американського континенту жили переважно багаті землевласники. Одначе вони не мали того впливу, який мала аристократія в Європі, оскільки в них не було жодних привілеїв; внаслідок того що земля оброблялася за допомогою рабської праці, вони не мали орендаторів, і, /54/ отже, сама система патронату тут була відсутня. Проте великі землевласники, які жили на південь від Гудзону, становили собою вищий прошарок, якому були притаманні особливі переконання й пристрасті і який ставав у центрі політичного життя суспільства. Це була вельми своєрідна аристократія, яка мало відрізнялася від нової маси населення, чиї інтереси та смаки легко сприймала, не викликаючи ні в кого ні любові, ні ненависті, — інакше кажучи, вона була слабка й не надто живуча. Саме цей клас і очолив на Півдні повстання: Американська революція зобов’язана йому своїми найбільшими людьми.

У цю добу все суспільство пішло в рух: народ, в ім’я якого провадилася війна, народ, який став могутнім, побажав діяти самостійно; в нього прокинулися демократичні інстинкти. Зламавши іго метрополії, люди відчули смак до всяких виявів незалежності: вплив окремих особистостей став відчуватися дедалі менше й менше і поступово зійшов на нуль; і звичаї, і закони почали гармонійно розвиватися в єдиному напрямі до загальної мети.

Але останнім кроком до рівності став закон про вспадкування.

Мене дивує той факт, що юристи, як сучасні, так і минулих часів, не визнали того величезного впливу, який справляли закони про вспадкування 1 на розвиток людських взаємин. Правильно, що ті закони належать до цивільного законодавства, але насправді їх треба було б поставити в основу всіх політичних засад, бо вони в найбільш непередбачуваний спосіб впливають на суспільний лад, за якого живуть ті чи ті народи, тимчасом як політичні закони є простим віддзеркаленням цього ладу. Крім того, закони про вспадкування мають беззаперечний і постійний вплив на все суспільство, вони певною мірою впливають на цілі покоління задовго до їхнього народження. Ці закони дають людині майже божественну владу над майбутнім їй подібних. Законодавець, раз встановивши порядок вспадкування майна громадянами, відтак відпочиває впродовж століть. Запустивши механізм у рух, він може сидіти склавши руки: машина вже рухається власним ходом у наміченому заздалегідь напрямі. Задумана певним чином, вона об’єднує, зосереджує, гуртує довкола окремих осіб спочатку власність, а невдовзі й владу; вона якоюсь мірою породжує земельну аристократію. Якщо ж у конструкцію цієї машини закладені інші принципи і якщо мета її створення інша, то її вплив виявляється ще швидшим: вона поділяє, розподіляє, дробить майно й могутність. Вряди-годи трапляється так, що вона нагонить страх швидкістю свого руху: вже й не сподіваючись її зупинити, люди намагаються бодай якось стати на перешкоді її роботі, стримати її; вони роблять спроби протистояти її дії — та, на жаль, марні старання! Вона трощить усе, хоч би що до неї потрапило, дробить на маленькі шматки, видно тільки уламки, що розлітаються вусебіч. Вона невтомно то підіймається вгору, то знову опускається на землю доти, поки ця земля перетвориться на сипучий і практично невідчутний порох, на якому прилаштовується якнайзручніше демократія.



1 Під законами про вспадкування я розумію всі закони, головним завданням яких було визначення долі майна після смерті його власника.

До їх числа належить і закон про субституції; цей закон, правду кажучи, хоч і перешкоджає власникові розпоряджатися своїм майном за життя, але водночас зобов’язує власника зберігати його лише для того, аби воно без шкоди перейшло до спадкоємця. Основною метою закону про субституції є розподіл майна після смерті власника, решта ж є тільки засіб для досягнення цієї мети.



У тих випадках, коли закон про вспадкування дозволяє і, тим більше, вимагає рівного поділу майна батька між дітьми, наслідки його застосування можуть бути двоякими; слід чітко розрізняти їх між собою, хоча мета в них одна й та сама.

Згідно із законом про вспадкування смерть кожного власника спричиняє собою докорінні зміни у власності: майно не просто змінює власника, а й змінює, /55/ так би мовити, свою природу, бо воно безперервно дробиться на дедалі менші частини.

Саме в цьому й полягає безпосередній, реально відчутний наслідок застосування цього закону. В тих країнах, де законодавство встановлює рівність при поділі спадщини, майно й особливо земельні володіння мають, отже, постійно скорочуватися в розмірах. Між тим наслідки такого законодавства ставали б помітними тільки через тривалий час, якби закон діяв лише сам по собі, бо рідко яка родина має більше двох дітей (наприклад, в такій густонаселеній країні, як Франція, в середньому на родину припадає троє дітей); поділивши між собою статок батька та матері, навряд чи діти виявляться біднішими, ніж кожен з батьків зокрема.

Одначе закон про рівний поділ спадщини справляє свій вплив не тільки на долю майна: він впливає й на самі душі власників, спричиняючи гру пристрастей, яка позначається на його здійсненні. Такі побічні наслідки закону, що приводять до швидкого руйнування великих маєтків і особливо великих землеволодінь.

У тих народів, у яких закон про вспадкування виходить з права першородства, земельні володіння найчастіше переходять з покоління в покоління, не піддаючись дробленню. Отже, володіння землею породжує родинний дух. Родина — це земля, якою вона володіє, земля — це родина; земля увічнює прізвище роду, його походження, його славу, його могутність та його чесноти. Вона є безсмертним свідком минулого й цінною запорукою майбутнього існування сім’ї, цілого роду.

Закон про вспадкування, що встановлює рівний поділ майна, знищує той тісний зв’язок, що існував між приналежністю до конкретного роду й цілістю земельного володіння; земля перестає уособлювати собою родину, рід, оскільки, неминуче піддаючись поділу через одне чи два покоління, вона, природно, повинна зменшуватися в розмірах і врешті-решт зовсім зникнути. Сини великого землевласника, якщо їх число невелике або якщо їм щастить у житті, звісно, можуть іще зберегти надію стати не менш багатими, ніж їхні батьки; одначе вони не зможуть володіти тією самою власністю, якою володіли їхні предки: їхнє багатство неодмінно складатиметься з інших елементів, ніж статок їхніх батьків.

Тож тільки-но ви позбавите землевласників їхньої величезної зацікавленості в збереженні землі, що зумовлено їхніми почуттями, спогадами, гордістю й честолюбством, можете бути певними того, що рано чи пізно вони продадуть свої володіння, їх штовхатиме до продажу землі чимала фінансова зацікавленість, оскільки рухоме майно забезпечує своєму власникові більші відсотки, ніж будь-яке інше, і в такий спосіб більшою мірою сприяє задоволенню повсякденних потреб та бажань людини.

Ставши хоча раз поділеними, великі землеволодіння вже не відтворюються знову у своєму первісному вигляді, оскільки дрібний землевласник отримує, якщо зіставити розміри землі та його доходи, більший зиск від свого наділу 2, ніж великий власник від своїх володінь, тому він і продає свою ділянку куди вигідніше, ніж останній. Отже, економічні розрахунки, які спонукали багату людину продати свої великі земельні володіння, тим більше не дозволять їй купувати дрібні ділянки землі з метою згодом відтворити з них великі.



2 Я не хочу сказати, що дрібний власник якісніше обробляє землю, але він робить це старанніше й ретельніше, компенсуючи своєю працею брак уміння в обробітку ґрунту.



Те, що називається почуттям роду, насправді не що інше, як марнославство. Кожен прагне продовжити свій рід, аби досягти в якомусь сенсі безсмертя, втілившись у своїх нащадках. Коли почуття роду пропадає, з особливою силою /56/ виказує себе егоїзм людини. Рід сприймається як щось вельми розмите, невизначене й невиразне, кожна людина думає тільки про власний добробут у повсякденному житті та про те, щоб просто завестись нащадками.

Отже, ніхто не турбується про увічнення свого роду, а якщо й турбується, то найчастіше про інші засоби, ніж про збереження земельної власності.

Тож закон про вспадкування не тільки робить важким збереження в цілісності родових земельних володінь, а й позбавляє власників навіть бажання це робити; він певною мірою примушує їх сприяти власному ж розоренню.

Закон про рівний поділ майна діє двояким чином: впливаючи на власність, він справляє вплив і на людину; впливаючи на людину, він не може не зачепити й власність.

Своїм подвійним впливом закон завдає величезної шкоди інституту земельної власності й призводить до швидкого знищення як самих родів, так і їхніх статків 3.



3 Внаслідок того що земля є найнадійнішою формою власності, час від часу з’являються багаті люди, які залюбки готові втратити значну частину своїх доходів, аби тільки бути впевненими в тому, що в них залишилося. Одначе такі випадки є винятками. Любов до нерухомості звичайно притаманна людям убогим. Дрібні землевласники, в яких менше знань, менше фантазії й менше пристрастей порівняно з багатими власниками, звичайно турбуються лише про те, аби розширити свої володіння, і, отже, часто трапляється, що спадщина, шлюб чи успіх у комерції поступово зменшують перед ними можливості домогтися своєї мети.

Поряд з тенденцією, яка веде до того, що люди дроблять свої землеволодіння, є й інша тенденція, яка веде до нагромадження землі. Ця тенденція, бувши достатньою для того, щоб стати на перешкоді дробленню земельних володінь до нескінченності, проте не є такою сильною, щоб сприяти виникненню великих статків і тим більше збереженню таких земельних багатств у руках одного роду.



Нам, французам XIX століття, постійним свідкам політичних і соціальних змін, що відбуваються внаслідок дії закону про вспадкування, незручно ставити його значення під сумнів. Щоденно ми бачимо, як цей закон то тут, то там проявляється на нашій землі, руйнуючи стіни наших будинків і знищуючи огорожу довкола наших полів. Разом з тим якщо за законом про вспадкування порушено чимало справ у нашій країні, то попереду таких справ буде порушено ще більше. Дії цього закону багато в чому перешкоджають наші спогади, наші переконання та наші звички.

У Сполучених Штатах його руйнівна сила вже майже досягла межі. Й саме в цій країні й слід вивчати основні наслідки застосування цього закону.

Англійське законодавство про передачу майна в спадщину було ліквідоване в добу революції практично в усіх північноамериканських штатах.

Закон про субституції було змінено таким чином, щоб практично ніяк не стримувати вільний обіг майна *.

Відійшло перше покоління, почався поділ землі. З часом цей процес розвивався дедалі швидше й швидше. Нині, всього через шістдесят років, суспільство стало зовсім невпізнанним; майже всі родини великих землевласників розчинилися в загальній масі населення. В штаті Нью-Йорк, де свого часу налічувалося досить багато великих землевласників, тільки двоє вхитрилися вціліти у водоверті, що була готова їх проковтнути. Діти багатих громадян стали сьогодні комерсантами, адвокатами, лікарями. Багато хто з них канули в невідомість. Останні сліди високого суспільного становища й знатності, вспадковані від предків, були знищені; закон про вспадкування звів усіх до єдиного рівня.

Це зовсім не означає, що в Сполучених Штатах, та й в інших місцях, не можна зустріти багатих сучасників. Навпаки, я, либонь, навіть не знаю такої іншої країни, де б любов до грошей посідала таке міцне місце в серцях людей і де б відверто висловлювалося таке глибоке презирство до теорії про незмінну /57/ майнову рівність. Одначе багатства обертаються в цій країні з неймовірною швидкістю, а досвід свідчить про те, наскільки рідко трапляється, щоб двоє поколінь поспіль мали привілей бути багатими.

Ця картина, хоч би якою барвистою вона була, одначе дає тільки найбільш приблизне уявлення про те, що відбувається в нових штатах Заходу та Південного Заходу Америки.

Наприкінці минулого століття підприємливі шукачі пригод почали проникати в долину Міссисипі. Це стало нібито новим відкриттям Америки, й небавом туди ринуло велике число імміґрантів; з пустельних необжитих місць раптом почали надходити вісті, що там з’явилися якісь невідомі громади. Штати, про які не було й згадки всього-на-всього кілька років тому, міцно посіли своє місце в американському Союзі. Саме на західних територіях розвиток демократії досяг свого найвищого рівня. В цих штатах, що виникли якоюсь мірою з волі випадку, люди розселилися на зайнятих ними землях зовсім недавно. Вони були ледве знайомі один з одним, і ніхто не знав минулого свого найближчого сусіда. Отже, населення цієї частини Американського континенту уникнуло впливу не тільки знаті чи великих багачів, а й так званої аристократії від природи, цебто людей, які своїм походженням були пов’язані з освітою та добропорядністю. Тут ніхто не викликав до себе тієї великої пошани, яку збуджує пам’ять людей про минуле перед їхніми очима життя, віддане задля загального добра інших. У нових штатах Заходу є просто жителі, але суспільство як таке ще тут не склалося.

Але в Америці люди мають не тільки однакові статки; вони певною мірою рівні й у своєму інтелектуальному розвитку.

Я не гадаю, що десь у світі є держави, де пропорційно чисельності населення було б так мало повних невігласів та так само мало вчених, як на Північноамериканському континенті.

Початкова освіта в цій країні доступна всім і кожному. Вища освіта недоступна практично нікому.

Цю ситуацію легко зрозуміти: вона стала неминучим наслідком усього того, про що йшлося вище.

Майже всі американці досить-таки заможні, тому вони легко можуть здобути початкові елементи людських знань.

Одначе в Америці мало багатих людей, внаслідок чого всі американці змушені займатися якоюсь професійною діяльністю. Тим часом будь-який фах вимагає попереднього навчання. Отже, здобуттю загальноосвітніх знань американці можуть присвячувати тільки кілька перших років свого життя: вже в п’ятнадцять років вони починають своє професійне життя, і, як наслідок, отримання ними освіти закінчується найчастіше саме о тій порі життя, коли в нас воно тільки-но починається. Якщо американець навчається й далі, то найчастіше він зосереджується лише на предметах конкретних, від яких згодом може одержати вигоду. Він розглядає науку із суто ділового погляду, беручи з неї тільки те, що може дати користь безпосередньо сьогоднішньої днини.

В Америці більшість багатих людей були колись убогими; практично всі, хто тепер б’є байдики, в молодості працювали не покладаючи рук. Тому якщо в людини колись і був потяг до знань, то в неї не було часу займатися своєю освітою, а коли в неї нарешті з’явився вільний час, то зникло саме бажання.

В Америці взагалі нема такого прошарку людей, які могли б разом із статком та можливістю мати вільний час передати в спадщину нащадкам свою любов до знань і які мали б за честь займатися розумовою працею.

Тож американці й не хочуть присвячувати себе цій праці й не мають змоги нею займатися. /58/

За цих умов у Сполучених Штатах установився такий собі середній рівень знань, до якого всі якось наблизилися: одні — підіймаючись до нього, інші — опускаючись.

Внаслідок цього тут можна зустріти силу-силенну людей, у яких склалося однакове розуміння релігії, історії, науки, політичної економії, законодавства, державного устрою та управління.

Розум дає людині Бог — одній дістається більше, іншій — менше, й людина не спроможна протистояти такій нерівності; це було й буде завше.

Одначе, як принаймні видно зі сказаного вище, хоч розумові здібності людей з волі Творця й залишаються неоднаковими, разом з тим люди отримують рівні можливості для свого розвитку.

Отже, в Америці аристократична еліта, бувши вельми слабкою вже в момент свого зародження, нині якщо до кінця ще не знищена, то принаймні ослаблена до такої міри, що навряд чи можна говорити про який-небудь її вплив на розвиток подій у країні.

Навпаки, час, події та закони створили такі умови, в яких демократичний елемент став не тільки переважати, а й, сказати б, виявився єдиним. В американському суспільстві не помітно ні родинного, ні станового впливу, тут навіть дуже рідко трапляється, аби якась особистість мала вагу в суспільстві тривалий час.

Американський суспільний лад, таким чином, становить собою надзвичайно дивне явище. В жодній країні світу ніколи впродовж століть, пам’ять про які зберігає історія людства, не було людей, найбільш різних між собою за своїм майновим становищем та за рівнем інтелектуального розвитку, інакше кажучи, — таких, які твердіше стоять на цій землі.





Вплив англо-американського суспільного ладу на політичне життя країни


Зовсім не важко припустити, яким чином суспільний лад може вплинути на політичне життя країни.

Було б абсолютно незрозуміло, якби рівність, характерна для різних сфер людської діяльності, не заторкнула врешті-решт і світу політики. Неможливо уявити собі, щоб люди, рівні між собою в багатьох відношеннях, у одній якійсь царині залишалися навіки нерівними, тому, природно, з часом вони повинні домогтися рівності в усьому.

Тим часом мені відомі всього два способи, якими можна досягти рівності в політичній сфері: треба або дати всі права кожному громадянинові країни, або ж не давати їх нікому.

Тим з народів, які прийшли до такого самого суспільного ладу, який існує в англоамериканців, виявляється, надзвичайно важко помітити певну межу між верховною владою, яка належить усьому населенню, та одноосібною абсолютною владою.

Навряд чи варто заперечувати, що за описаного мною суспільного ладу може з однаковою легкістю бути як перший, так і другий наслідок.

1 справді, існує певне наполегливе й закономірне прагнення людини до такої рівності, яка пробуджує в людях бажання стати сильними й шанованими в суспільстві. Це пристрасне бажання призводить до того, що мізерні люди підносяться до рівня великих. Одначе в людських душах іноді живе і якесь спотворене ставлення до рівності, коли слабкі бажають звести сильних до свого рівня, і люди радше ладні згодитися на рівність у рабстві, ніж на нерівність у волі. Це /59/ зовсім не означає, що люди, які живуть за демократичного суспільного ладу, легко нехтують свободою; навпаки, їм властива інстинктивна схильність до неї. Одначе здобуття волі зовсім не є головною й постійною метою їхнього життя. Єдине, що вони люблять безмежно, — так це рівність; ці люди якось раптово, під впливом миттєвих імпульсів, пориваються до свободи, й коли вони все ж таки не досягають своєї мети, то спокійно коряться долі; їм нічого не треба, крім рівності, й вони радше згодилися б загинути, ніж позбутися її.

З іншого боку, коли всі громадяни більш чи менш рівні між собою, їм стає нелегко захищати свою незалежність від натиску влади. Ніхто з них не виявляється досить сильним, аби самотужки чинити опір, тому, тільки об’єднуючи свої зусилля, спільно люди здатні ґарантувати собі свободу. Проте такого згуртування сил далеко не завжди можна досягти.

Тож на основі одного й того самого суспільного ладу народи можуть досягти двох основних результатів: ці результати кардинально відрізняються один від одного, але джерело в них одне й те саме.

Першими зіткнулися з цією описаною мною небезпечною альтернативою англоамериканці; вони були вкрай щасливі, уникнувши необмеженої, абсолютистської влади. Обставини, походження, освіта й особливо звичаї дозволили їм впровадити в себе й зберегти верховну владу всього народу. /60/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.