[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 124-148.]

Попередня     Головна     Наступна






Початок Розділу VIII.




Федеральні суди 24

Політичне значення судової влади в Сполучених Штатах. — Труднощі у вивченні цього питання. — Користь від правосуддя за федерального устрою. — Які суди можна було засновувати в межах Союзу. — Потреба створення федеральних судів. — Структура федеральної судової системи. — Верховний суд. — У чому його відмінність від інших відомих нам судових органів.


Я розглянув законодавчу й виконавчу владу Союзу. Тепер мені належить проаналізувати судову владу.

Тут я повинен поділитися з читачем своїми побоюваннями.

Судові органи мають величезний вплив на долю англоамериканців і посідають вельми важливе місце серед тих інститутів, які називаються політичними.

Саме з цього погляду вони заслуговують нашої особливо пильної уваги.

Одначе як описати політичну діяльність американських судів, не розглядаючи детально їхньої структури; яким чином, заглиблюючись у деталі, не послабити читацької цікавості до цієї теми властивою їй сухістю? Як викласти цей предмет ясно й водночас коротко?

Я зовсім не сподіваюсь, що мені пощастить уникнути всіх тих численних небезпек. Непосвячені люди в будь-якому разі вважатимуть мій виклад за надто довгий, а юристи скажуть, що я необґрунтовано лаконічний. Але цю ваду можна віднести як до теми взагалі, яку я викладаю, так і до того питання, яке я маю намір зараз заторкнути.

Найбільша важкість полягає не у вмінні створювати федеральний уряд, а в тім, щоб примусити коритися законам, які видає цей уряд.

Усі уряди мають усього тільки дві можливості долати опір, що його чинять їм громадяни: матеріальні засоби, що їх вони самі мають, і ухвали судів, по чию допомогу вони можуть звернутися.

Уряд, який може примушувати до покори своїм законам тільки за допомогою зброї, перебуває на грані загибелі. З ним, цілком вірогідно, станеться одне з двох: якщо це слабкий і помірний уряд, то він удасться до сили тільки в дуже крайньому разі, залишаючи безліч дрібних випадків непокори, й тоді держава опиниться в полоні анархії.

Якщо ж уряд сильний і рішучий, то він вдаватиметься до насильства щоденно й невдовзі перетвориться на військово-деспотичний. Його бездіяльність так само, як і його діяльність виявляться однаково згубними для населення, яким він керує.

Велика мета правосуддя полягає в заміні ідеї насильства ідеєю права, у влаштуванні правової перешкоди між урядом та використовуваною ним силою.



24 Див. розділ VI під назвою «Судова влада в Сполучених Штатах...» У цьому розділі пояснюються загальні принципи американського правосуддя. Див. також федеральну конституцію, ст. 3.

Див. у № 78 — 83 «Федераліста» твір Томаса Сарджента під заголовком «Конституційне право, а також огляд практики та юрисдикції судових органів у Сполучених Штатах». Див.: Сторі, с. 134 — 162, 489 — 511, 581, 668. Див. закон про судочинство від 24 вересня 1789 року в збірнику Сторі під назвою «Закони Сполучених Штатів». — Т. I. — С. 53. /125/



Дивовижно, якого великого значення громадська думка надає звичайно втручанню судової влади. Роль громадської думки така велика, що люди й далі послуговуються судовою формою навіть у тих випадках, коли від неї залишилася сама видимість — громадська думка оживлює примару.

Моральний вплив, який справляють суди, сприяє тому, що застосування державою сили зброї стає надзвичайно рідкісним, бо в більшості випадків суд замінює його, а якщо стає потрібно, щоб у дію вступили й матеріальні сили, то суд подвоює їхню потугу, приєднуючись до них.

Федеральному урядові більше, ніж будь-якому іншому, потрібна підтримка судової влади, бо за самою своєю природою він слабкіший і, отже, йому легше вчинити опір 25. Якби йому постійно доводилося передусім використовувати силу, то він перестав би відповідати своєму призначенню.



25 Суди найбільше потрібні для забезпечення дії федеральних законів, хоча саме ці закони, либонь, допускають їх найменшою мірою. Причина цього полягає в тому, що більшість конфедерацій сформовано з незалежних держав, у яких не було реального наміру підкорятися якомусь центральному урядові і які, хоч і передали йому право розпоряджатися собою, проте, водночас старанно зберегли за собою змогу відмовити йому в покорі.



Отже, щоб примусити своїх громадян коритися законам або ж щоб усунути саму можливість нападок на ці закони, федерації особливо потрібні були суди.

Одначе які ж суди повинен був мати Союз? У кожного штату вже була своя судова система. Чи слід було використовувати ці суди? Чи ж треба було створити федеральну судову систему? Легко довести, що Союз не міг пристосувати до своїх потреб ті судові органи, що вже існували в окремих штатах.

Безперечно, для забезпечення безпеки кожного, як і для ґарантії свободи всіх, вельми важливим є відокремлення судової влади від усіх інших властей; одначе для долі країни не менш важливо й те, щоб різні керівні органи в державі мали єдине походження, дотримувалися б одних і тих самих принципів і діяли спільно: інакше кажучи, аби вони були взаємопов’язані й однорідні. Я гадаю, нікому навіть на думку не спадало звертатися до чужоземних судів, щоб вони судили злочини, які кояться у Франції, розраховуючи на більшу неупередженість їхніх суддів.

Стосовно федерального уряду американці становлять собою єдиний народ; одначе в країні зберегли політичні органи, які тільки з окремих питань залежали від федерального уряду, а з решти питань не залежали, органи, які вирізнялися своїм особливим походженням, своїми власними поглядами та властивими тільки їм засобами впливу. Доручити виконання законів усього Союзу судам, заснованим цими політичними органами, було рівнозначно тому, щоб доручити країну чужоземному суду.

Навіть більше, стосовно всієї федерації кожен штат є не тільки своєрідною чужоземною державою, а ще й постійним, повсякденним супротивником, бо будь-яке звуження масштабів верховної влади Союзу супроводжується неминучим посиленням верховної влади окремих штатів.

Отже, доручаючи втілення в життя законів усього Союзу судам окремих штатів, країну віддали б не тільки під владу чужоземних суддів, а й, окрім того, ще суддів вельми упереджених.

До речі, суди окремих штатів були нездатні служити загальнонаціональній меті не тільки в силу своєї природи, а й переважно тому, що їх було надто багато.

На момент створення федеральної конституції в Сполучених Штатах діяло тринадцять судів, ухвали яких не підлягали апеляції. Нині їх уже налічується двадцять чотири. Як може існувати держава, в якій її нові закони тлумачаться й застосовуються на практиці двадцятьма чотирма різними способами водночас? Така система так само суперечить здоровому глуздові, як і накопиченому досвідові. /126/

Внаслідок цього американські законодавці вирішили створити єдину федеральну систему правосуддя, яка застосовувала б на практиці закони цілої федерації і розв’язувала б питання, що стосуються загальнонаціональних інтересів, ретельно визначених заздалегідь.

Уся судова влада Союзу була зосереджена в руках одного суду, який назвали Верховним судом Сполучених Штатів. Одначе для полегшення виконання справ йому надали суди нижчої інстанції, які мали право самостійно розглядати незначні справи й приймати ухвали з істотніших питань як суди першої інстанції. Члени Верховного суду не обиралися ні народом, ні законодавчою владою; їх призначав сам президент Сполучених Штатів після того, як свою думку про кожну кандидатуру висловив сенат.

Щоб забезпечити незалежність членів Верховного суду від будь-якої іншої влади, цю посаду зробили довічною. Крім того, ухвалили, що їхній заробіток, раз визначений, вилучається з-під контролю законодавчої влади 26.

У принципі проголосити створення федеральної судової системи досить легко, але тільки-но виникає потреба визначити прерогативи федеральних судів, тут і постає безліч усіляких труднощів.



26 Союз поділили на округи; в кожному з них призначали на постійних засадах одного федерального суддю. Суд, в якому головував цей суддя, називався окружним судом (district-court).

Крім того, кожен суддя, що входив до складу Верховного суду, мусив щороку об’їздити певну частину території республіки, щоб на місцях розв’язувати деякі найважливіші питання; суд, що його очолювала ця посадова особа, назвали об’їзним (circuit- court).

І нарешті, найсерйозніші справи чи то прямо, чи то внаслідок апеляції передавалися до Верховного суду, в межах якого всі об’їзні суди збиралися раз на рік на спеціальне засідання.

Систему присяжних засідателів ввели до федеральних судів у тому самому вигляді, в якому вона існувала в судах окремих штатів, і для розгляду таких самих справ.

Отже, ми бачимо, що немає ніяких аналогій між Верховним судом Сполучених Штатів та нашим касаційним судом. Верховний суд може розглядати справи як суд першої інстанції, тимчасом як касаційний суд вважається лише другою чи навіть третьою інстанцією. Верховний суд, як і касаційний, становить собою єдиний судовий заклад, до обов’язків якого належить встановлення однаковості в царині юриспруденції; але Верховний суд судить як сам факт, так і правову норму та самостійно виносить ухвали, не передаючи справи до іншого суду, тимчасом як касаційний суд не може робити ні того, ні того.

Див. закон про судоустрій від 24 вересня 1789 року. Сторі. Закони Сполучених Штатів. — Т. I. — С. 53.






Спосіб визначення сфери компетенції федеральних судів

Труднощі визначення сфери компетенції різних судів у межах федерації. — Федеральні суди домоглися прав самостійно визначати межу своєї компетенції. Чому це право заторкуе ті повноваження верховної влади, які належать окремим штатам. — Верховна влада штату, обмежувана як самими законами, так і тлумаченням цих законів. Радше позірна, ніж реальна небезпека для окремих штатів, що випливає з цієї ситуації.


Одразу виникає перше запитання: оскільки Конституція Сполучених Штатів установлює два різних рівні верховної влади, причому стосовно правосуддя це виказує себе в наявності двох різних судів, з цього випливає, що, хоч би як ретельно намагалися визначити юрисдикцію судів кожної категорії, все одно неможливо цілком усунути передумови для частих зіткнень між ними. Кому ж цього разу має належати право встановлювати сфери компетенції цих судів?

Якщо у народів, які утворюють єдине політичне суспільство, виникає питання поділу сфер компетенції між двома судами, то звичайно його розв’язання передається третьому судові, який виступає в ролі арбітра.

Це робиться без особливої важкості, бо в цих народів питання про сферу компетенції аж ніяк не пов’язане з проблемами верховної влади. /127/

Одначе над Верховним судом штату та над Верховним судом Сполучених Штатів неможливо було заснувати якийсь третій суд, який не був би ні сим, ні тим.

Отже, одній із цих двох судових інстанцій треба було надати право як самостійно розв’язувати власні справи, так і брати на себе або утримувати за собою розгляд справ, за право на ведення яких ішло змагання. Цей привілей не можна було надавати різним судам штатів, оскільки це означало б, встановивши законом верховну владу Союзу, насправді її фактично знищували: річ у тім, що право тлумачити конституцію небавом повернуло б штатам ту частку незалежності, якої їх позбавили засади цієї конституції.

Метою створення федерального суду було заборонити судам окремих штатів на свій розсуд ухвалювати рішення із справ, що мають загальнонаціональне значення, й домогтися створення такого органу правосуддя, який міг би тлумачити закони Союзу. Одначе ця мета виявилася б недосяжною, якби суди окремих штатів, формально утримуючись від ведення процесів федерального значення, все ж таки могли б робити це, твердячи, що та чи та справа, яка розглядалася, не належить до компетенції федерального суду.

Верховний суд Сполучених Штатів отримав у такий спосіб право розв’язувати всі питання, пов’язані із визначенням сфери компетенції будь-якого суду 27.

Це був найбільший удар, якого будь-коли завдавали верховній владі штатів. Внаслідок цього вона виявилася обмеженою не тільки самими законами, а й їхнім тлумаченням — одне обмеження було цілком звичним, тимчасом як інше впроваджувалося вперше; перше було достеменно визначеним правом, друге свавільною ухвалою. Щоправда, конституцією встановлювалися конкретні межі верховної влади Союзу, однак щоразу, коли ця влада вступала в суперництво з владою окремого штату, суперечка між ними розв’язувалася у федеральному суді.

Втім, небезпека для верховної влади окремих штатів насправді виявилася куди меншою, ніж це здавалося на перший погляд.

Далі ми побачимо, що в Америці справжня влада належить радше урядам штатів, ніж федеральному урядові. Федеральні судді усвідомлюють відносну слабкість тієї влади, від імені якої вони виступають, і швидше ладні відмовитися від права розгляду справи навіть у тих випадках, коли це їм належить за законом, ніж брати справи на розгляд.



27 Втім, аби скоротити число справ, пов’язаних із визначенням сфери компетенції, ухвалили, що з багатьох спірних ситуацій суди окремих штатів матимуть право виносити свою ухвалу нарівні з судами Союзу; водночас звинуваченій стороні й далі надавалася можливість апелювати до Верховного суду Сполучених Штатів. Верховний суд Вірґінії сперечався з Верховним судом Сполучених Штатів за право розглядати за апеляцією ті справи, за якими він приймав ухвали, але успіху не досяг. Див.: Кент. Коментарі. — Т. I. — С. 300, 370 і далі. Див.: Сторі. Коментарі, с. 646 та закон про судоустрій 1789 року. — Закони Сполучених Штатів. — Т. I. — С. 53.






Різні справи, що належать до федеральної юрисдикції

Характер справи та суб’єкт два основних елементи, згідно з якими визначається приналежність справи до федеральної юрисдикції. Справи, що виникають на засадах федеральних законів. Чому вони належать до компетенції федеральних судів. — Справа про невиконання угод підлягає федеральній юрисдикції. Наслідки цього.


Знайшовши спосіб визначати сферу компетенції федеральних судів, американські законодавці перелічили всі справи, на які вона мала поширюватися.

Було ухвалено, що деякі позивачі, незалежно від предмета позову, мають поставати тільки перед федеральними судами.

Було також встановлено, що окремі справи, незалежно від рівня сторін, що конфліктують, повинні розглядатися виключно федеральними судами. /128/

Отже, суб’єкт і характер справи стали тими двома елементами, згідно з якими й визначалася приналежність цієї справи компетенції федеральних судів.

Посли репрезентують у своїй особі дружні Сполученим Штатам країни, тому все, що пов’язане з послами, певною мірою заторкує інтереси Союзу. Коли посол виступає стороною в якомусь процесі, цей процес, природно, починає зачіпати інтереси добробуту всієї нації, і, отже, ухвалу в межах таких процесів може приймати лише федеральний суд.

Сам Союз також може виступати стороною в справі: цього разу було б протиріччям здоровому глуздові, а також звичаям усіх країн передавати такі справи до суду, який репрезентує іншу верховну владу. Розглядати такі справи мала виключно федеральна юстиція.

Між двома приватними особами, які живуть у двох різних штатах, виникає позов — у такому випадку було б неможливо передавати їхню справу на розгляд суду одного з цих штатів без виникнення додаткових складнощів. Надійніше було б обрати такий суд, який не викликав би підозрінь ні в жодної з двох сторін, а таким, ясна річ, може бути лише суд усієї федерації.

Коли ж позов порушують дві сторони, що репрезентують штати, а не приватних осіб, то до наведеного вже доказу про справедливість ухвали можна додати ще й доказ політичного характеру, що має першорядне значення. В цьому випадку рівень сторін, що конфліктують, надає загальнонаціонального забарвлення всьому процесові: адже найменше спірне питання, яке може виникнути між двома штатами, важливе з погляду збереження спокою Союзу в цілому 28.

Часто сама категорія справи вказує на те, до компетенції якого суду ця справа належить. Так, наприклад, усі проблеми, що пов’язані з морською торгівлею, належать до юрисдикції федеральних судів 29.

Причину цього назвати надзвичайно легко: майже всі ці питання входять до царини міжнародного права. Отже, вони заторкують інтереси всього Союзу в його взаєминах з чужоземцями. Крім того, якщо море не можна віднести конкретно до того чи того судового округу, то, таким чином, зі справ, що мають до нього стосунок, ухвали можуть приймати тільки загальнонаціональні суди.

Конституція об’єднала в одному розділі практично всі справи, які за своїм характером належать до компетенції федеральних судів.

Правило, яке вона встановила з цього приводу, дуже просте, одначе воно відбиває цілу систему ідей та поглядів, одночасно включаючи в себе безліч фактичних відомостей.

Федеральні суди, проголошує правило, повинні розглядати всі справи, що виникають на засадах законів Сполучених Штатів.

А ось два приклади, що чудово пояснюють задум законодавців.

Конституція забороняє штатам видавати закони про обіг грошей. Між тим, незважаючи на наявність такої заборони, один із штатів видав такий закон. Зацікавлені особи відмовилися йому підкоритися, заявивши, що він суперечить загальнонаціональній конституції. Цього разу треба звертатися до федерального суду, бо відмова коритися мотивувалася посиланням на закон Сполучених Штатів.



28 У конституції також зазначається про те, що суперечки, які можуть виникнути між штатами та жителями іншого штату, належать до компетенції федеральних судів. У зв’язку з цим невдовзі виникло питання про те, чи йшлося в конституції про всі справи, які можуть виникнути між штатом та жителями іншого штату, тобто чи мають право виступати в ролі позивача й та й та сторони. Верховний суд висловився з цього приводу схвально, але така ухвала занепокоїла штати, які побоювалися, що вони всупереч своєму бажанню з будь-якого приводу поставатимуть перед федеральним судом. Тому в конституції зробили поправку, згідно з якою судова влада Союзу не поширюється на ті справи, які порушувалися проти якогось штату жителями іншого штату. Див.: Сторі. Коментарі, с. 624.

29 Наприклад, усі випадки піратства. /129/



Або, скажімо, конґрес установлює ввізне мито на товар. Виникають труднощі під час збирання цього мита. Й у цьому випадку потрібно звертатися до федерального суду, бо причина виникнення цієї справи лежить у тлумаченні одного із законів Сполучених Штатів.

Це правило цілком узгоджується з засадничими нормами, встановленими федеральною конституцією.

Союз у тому вигляді, в якому його сформували 1789 року, насправді має тільки досить обмежену верховну владу, одначе, як це й замислювалося, він репрезентує єдину, цілісну націю 30. В цих межах Союз суверенний. Тільки-но цю засаду було встановлено й прийнято за основу, все решта спростилося, бо якщо ви визнаєте той факт, що Сполучені Штати в межах, установлених конституцією, виражають інтереси єдиної нації, то їм повинні належати всі ті права, які мають і інші народи.



30 Щоправда, до цього постулату внесли деякі обмеження, а саме: окремі штати представлені в сенаті як незалежні держави, і, крім того, вони отримують право окремого голосування в палаті представників у разі виборів президента. Одначе, це винятки. Переважним усе ж таки залишається протилежний принцип.



Адже з моменту виникнення людського суспільства прийнято вважати, що кожен народ має право розв’язувати в своїх судах усі питання, пов’язані з виконанням його власних законів. Та, скаже хто-небудь, Союз перебуває в незвичайному становищі, бо він становить собою єдину націю тільки відносно певних предметів правового реґулювання, тимчасом як у решті випадків він не становить собою нічогісінько. Що ж з цього випливає? А те, що, принаймні в межах законодавства, яке належить до цих предметів, Союз має всю повноту верховної влади. Реальна ж важкість полягає в тому, аби визначити, що то за предмети. Розв’язавши це питання (а ми бачили вище, розмірковуючи про сферу компетенції, яким чином його розв’язали), ми, власне, знімаємо його з порядку денного, бо коли зрештою встановлено, що та чи та справа належить до федеральної юрисдикції, цебто входить до сфери повноважень верховної влади, яка, згідно з конституцією, залишена за Союзом, з цього цілком природно випливає, що ухвалу з цього питання може приймати лише федеральний суд.

Отже, щоразу, коли порушуються закони Сполучених Штатів або коли до них звертаються в порядку захисту, справа підлягає розгляду у федеральних судових органах.

Як наслідок, юрисдикція федеральних судів то розширюється, то звужується залежно від того, розширюються чи звужуються повноваження верховної влади самого Союзу.

Ми бачили, що головне завдання законодавців 1789 року полягало в тому, щоб поділити повноваження верховної влади на дві різні частини. До сфери компетенції федерації передали управління всіма справами, що становлять загальний для цілого Союзу інтерес; до сфери компетенції окремих територій Союзу віднесли всі питання, що відбивають їхні специфічні інтереси.

Законодавці в першу чергу прагнули наділити федеральний уряд достатньою владою для того, аби він міг у своїй сфері захищати себе від незаконного втручання з боку окремих штатів. Що ж до останніх, то як загальний принцип було визнано, що в справах, які належать до їхньої компетенції, вони залишаються вільними. Центральний уряд не мав права ні керувати ними, ні навіть контролювати їхні дії.

У розділі про поділ влади я вже згадував про те, що цього принципу дотримувалися не завжди. Є такі закони, які не може прийняти який-небудь окремий штат, навіть якщо на перший погляд вони стосуються тільки його особистих інтересів. Коли той чи той штат Союзу видає такий закон, громадяни, інтереси /130/ яких порушуються внаслідок його застосування, можуть апелювати до федеральних судів. Отже, юрисдикція федеральних судів поширюється не тільки на всі справи, що випливають із союзного законодавства, а й на ті, в основі яких лежать закони окремих штатів, що суперечать конституції.

Штатам заборонено ухвалювати закони в кримінальній сфері, що мають зворотну дію; людина, засуджена на підставі такого закону, може подати апеляцію до федерального суду.

Конституція також забороняє штатам видавати закони, які можуть скасувати або порушити права, набуті внаслідок різних договірних зобов’язань (impairing the obligations of contracts) 31.

Тільки-но якась приватна особа доходить висновку, що законом його штату це право порушується, вона може відмовитися коритись йому й апелювати до федеральної інстанції 32.

Цей принцип, на мій погляд, більшою мірою підриває верховну владу окремого штату, ніж усі інші правила.

Щоправда, права, надані федеральному урядові для його дій, які не викликають жодних сумнівів, у загальнонаціональних інтересах, ясно визначені й зрозумілі. Що стосується прав, наданих йому опосередкованим чином тією статтею, про яку щойно йшла мова, то вони не такі зрозумілі, а сфера їхнього застосування вельми розпливчаста. І справді, є безліч політичних законів, які заторкують договірні зобов’язання й які, отже, можуть стати достатнім приводом до захоплення зайвої влади центральним урядом.



31 «Цілком ясно, — каже пан Сторі на с. 503, — що будь-який закон, який розширює, звужує або змінює так чи інакше наміри сторін, викладені в умовах угоди, в кінцевому підсумку порушує (impairs) його». Той самий автор далі дає ґрунтовне й дуже довге визначення того, що мається на увазі під угодою у федеральній юриспруденції. Концесія, яку штат видав приватній особі й яку та прийняла, є договірним зобов’язанням, яке не можна розірвати внаслідок ухвали якогось нового закону. Хартія, видана штатом тій чи іншій компанії, також є договірним зобов’язанням і стає законом як для отримувача, так і для самого штату. Отже, стаття конституції, про яку ми ведемо мову, забезпечує дію значної частини набутих прав, але все ж таки не всіх. Я цілком законно можу володіти якимось майном, навіть якщо воно перейшло до моїх рук не за угодою. Володіння цим майном є для мене набуте право, одначе це право не оберігається федеральною конституцією.

32 Ось чудовий приклад, який наводить на с. 508 пан Сторі. Дартмутський коледж у Нью-Гемпширі було створено на підставі хартії, подарованої низці осіб іще до Американської революції. Згідно з наданою хартією ці люди створили офіційний орган управління коледжем, або, як кажуть американці, корпорацію. Законодавчі збори Нью-Гемпширу ухвалили змінити окремі положення первісної хартії й передали новим адміністраторам коледжу всі права, привілеї та пільги, що випливали з нової хартії. Колишні адміністратори постали проти цього й звернулися до федерального суду, який розв’язав справу на їхню користь на тій підставі, що перший варіант хартії становив собою справжню угоду між штатом та концесіонерами, і, отже, новий закон не міг змінити її основних положень, не порушуючи в такий спосіб прав, набутих за угодою й, таким чином, не порушуючи 1-ї статті розділу X Конституції Сполучених Штатів.







Судочинство у федеральних судах

Природна слабкість судової влади в державах з федеральним устроєм. Законодавці мають прагнути до того, аби справи у федеральних судах порушувалися радше проти окремих особистостей, ніж проти штатів. Як американці домоглися цього. Розгляд справ простих громадян безпосередньо федеральними судами. Опосередкований тиск на штати, що порушують закони Союзу. Постанови федеральних судів не скасовують законів штатів, але послаблюють їхню дію.


Я виклав права федеральних судів: одначе не менш важливо знати, яким чином ці права застосовуються на практиці.

Нездоланна сила правосуддя в країнах з неподільною верховною владою полягає в тому, що тут суди репрезентують усю націю, яка вступає в боротьбу з /131/ окремою особистістю, яку піддають судовому переслідуванню. До поняття права додається поняття сили, яка править за опору для цього права.

Одначе в тих державах, де верховна влада поділена, не завше виходить саме так. Там перед правосуддям найчастіше постає не окрема особистість, а певна частина нації. Внаслідок цього моральна та матеріальна сили правосуддя стають менш переконливими.

У федеральних державах, отже, судова влада слабкіша, а підсудний — сильніший.

У федераціях законодавець постійно спрямований на те, аби надати судам таку важливу роль, яку вони відіграють у народів, що не встановили в себе поділ верховної влади, цебто, інакше кажучи, постійні зусилля законодавців мають зосереджуватися на тому, щоб федеральна судова влада репрезентувала в своїй особі націю, а підсудний — тільки приватний інтерес.

Будь-якому урядові, хоч би якою була його природа, потрібно мати змогу впливати на людей, якими він керує, аби примусити їх віддавати йому належне; він змушений діяти проти них, щоб боротися від їхніх нападок.

Що ж до прямого впливу уряду на громадян, аби примусити їх коритися законам, то Конституція Сполучених Штатів визначила ( й у цьому виявилася її досконалість), що федеральні суди, які діють від імені цих законів, повинні завше мати справу тільки з окремими особистостями. Й справді, якщо було проголошено, що федерація в межах, окреслених конституцією, становить єдиний народ, то уряд, створений на засадах цієї конституції та діє в її межах, був наділений всіма правами загальнонаціонального уряду, найголовнішим серед яких було донесення всіх його приписів до простих громадян, проминаючи будь-яких посередників. Так, наприклад, коли Союз віддавав розпорядження про збирання податків, це мало означати, що він звертається зовсім не до штатів із закликом про початок процедури збирання цих податків, а до кожного американського громадянина, аби він платив їх згідно з визначеними йому обсягами оподаткування. У свою чергу федеральний суд, до чиїх обов’язків входило забезпечувати виконання цього закону, виносив звинувачувальний вирок не щодо непокірного штату, а щодо неслухняного платника податків. Федеральне правосуддя, як і суди інших країн, безпосередньо зіштовхується з окремими особистостями.

Завважте, в цьому випадку Союз сам винаходить свого супротивника, а вибирає він того, хто слабкіший, і, природно, цей супротивник виявиться переможеним.

Одначе труднощі зростають, коли Союз замість того, щоб нападати, буває змушений боронитися. Конституція визнає за штатами право видавати закони. Ці закони можуть порушувати права Союзу. Тоді Союз, внаслідок потреби, вступає в протиборство з верховною владою того штату, який видав цей закон, і йому з усіх можливих способів впливу залишається тільки вибрати той, який виявиться найменш небезпечним. Цей спосіб і закладений первісно в основу тих загальних принципів, що їх я вже перелічував 33.



33 Див. розділ «Судова влада в Сполучених Штатах».



Можна припустити в такому разі, що Союз міг би порушити у федеральному суді справу проти штату, й той суд визнав би цей закон недійсним; ця процедура відповідала б нормальному ходу речей. Одначе при цьому федеральне правосуддя зіштовхнулося б віч-на-віч зі штатом, чого хотіли за можливості уникнути.

Американці розмірковували, що під час виконання нового закону майже напевне виникне ситуація, за якої цей закон обмежить чиїсь приватні інтереси.

Ось автори федеральної конституції й узяли цей приватний інтерес за /132/ основу, щоб протидіяти тим законодавчим акціям, які можуть суперечити інтересам Союзу. Саме цьому приватному інтересові вони й виявляють заступництво.

Так, наприклад, якийсь штат продає свої землі приватній компанії. Через рік новий закон розпоряджається цими самими землями зовсім інакше й у такий спосіб порушує той принцип конституції, який забороняє змінювати права внаслідок договірних зобов’язань. Коли ж особа, яка купила землі на підставі нового закону, вирішує стати їхнім володарем, то власник, чиї права ґрунтуються на колишньому законі, подає на нього позов до федерального суду й домагається визнання права того на володіння недійсними 34. Отже, цього разу федеральне правосуддя фактично йде на зіткнення з верховною владою штату, одначе воно зіштовхується з нею тільки опосередковано, та й до того ж стосовно окремого випадку. Тож федеральна судова влада завдає удару не за законом як таким, а за наслідками його застосування; вона не анулює його, хоча й послаблює його силу.

І нарешті, залишається викласти останню гіпотезу.

Кожен штат становить собою таку собі корпорацію, якій властиві особливе існування та особливі громадянські права — тож цей штат може виступати як позивачем, так і відповідачем у суді. Наприклад, один штат може подати позов до суду на інший штат.

У такому разі з погляду Союзу йдеться не про опротестування того чи того місцевого закону, а про судову справу, в якій однією із сторін є штат. Це така сама судова справа, як і будь-яка інша; різниця полягає тільки в рівні сторін, що конфліктують. Саме тут і криється небезпека, про яку я згадав на початку цього розділу, щоправда, цього разу вона неминуча, бо закладена в самій суті федеральних конституцій, наслідком яких завше буде виникнення в межах держави окремих її членів, які виявляться такими могутніми, що правосуддя зможе діяти проти них тільки з дуже великими труднощами.



34 Див.: Кент. Коментарі. — Т. I. — С. 387.






Важливе місце, яке посідає Верховний суд серед найвищих державних органів

Жоден народ не створював такої могутньої судової влади, як американці. — Спокій і саме існування Союзу залежить від мудрості семи федеральних суддів.


Коли, детально розглянувши устрій Верховного суду, переходиш до вивчення всієї сукупності прерогатив, які він має, то легко виявляєш, що ніколи ще жоден народ не мав такої могутньої судової влади.

Верховний суд як за природою своїх прав, так і згідно з категорією підсудних йому справ посідає важливіше місце, ніж будь-який інший відомий суд.

У всіх цивілізованих народів Європи уряд завжди виказував велике небажання передавати на розгляд органів правосуддя справи, які стосувалися його самого. Природно, це небажання стає тим сильнішим, чим більш абсолютну владу має цей уряд. І навпаки, в міру розширення свободи неодмінно розширюється й сфера компетенції судів; разом з тим жодна європейська країна й не гадала про те, що всяка судова справа, незалежно від її природи, може передаватися на розгляд суддям, чиї дії ґрунтуються на засадах загального права.

В Америці цю теорію застосовували на практиці. Верховний суд Сполучених Штатів є єдиним у своєму роді загальнонаціональним судовим закладом.

До його обов’язків належить тлумачення законів та текстів угод; до його виняткової сфери входить розгляд питань, які пов’язані з морською торгівлею, і взагалі всіх тих проблем, що належать до царини міжнародного права. Можна /133/навіть твердити, що, хоч за своєю організацією Верховний суд Сполучених Штатів — це суто судовий заклад, майже всі його повноваження мають політичний характер. Його єдине завдання полягає в тому, аби примушувати до виконання законів Союз, тимчасом як Союз реґулює тільки питання взаємовідносин уряду з громадянами, а також цілої країни — з чужоземцями; взаємини громадян між собою майже завше належать до компетенції верховної влади штатів.

До цієї причини, внаслідок якої Верховний суд у житті американського народу має надзвичайно важливе значення, треба додати ще одну, куди істотнішу. Судам європейських країн підсудні справи тільки приватних осіб; щодо Верховного суду Сполучених Штатів, то можна сказати, що він наділений правом закликати до відповіді навіть чужоземну державу. Коли судовий виконавець підіймається східцями кафедри й виголошує всього-на-всього кілька слів: «Штат Нью-Йорк проти штату Огайо», то кожен присутній усвідомлює, що перебуває в приміщенні далеко не звичайного суду. А коли замислишся над тим, що одна із сторін, яка позивається, репрезентує інтереси мільйона людей, а друга — двох мільйонів, то не можеш не відчути захоплення від тієї відповідальності, яка покладена на плечі семи суддів, чий вирок здатний звеселити або засмутити таке величезне число їхніх співгромадян.

Від семи федеральних суддів постійно залежить спокій, розквіт і саме існування Союзу. Без них конституція перетворилася б на мертву літеру; саме до них звертається виконавча влада з надією знайти захист від втручання законодавчих органів; до них же звертається й законодавча влада, коли намагається захиститися від тих чи тих дій виконавчої влади; звертається до них і Союз — аби примусити окремі штати коритися йому; й окремі штати — аби відхилити зайві претензії Союзу; й суспільство, що вступає в боротьбу з приватними інтересами; й консервативні сили, що борються проти демократичної дестабілізації. Влада цих семи суддів величезна, одначе вона перебуває в постійній залежності від громадської думки. Судді справді могутні лише доти, поки народ згоджується коритися законам, але вони стають безсилими, тільки-но ця покора уривається. Між тим вплив громадської думки такий великий, що його надзвичайно важко врахувати на практиці, бо не можна достеменно визначити його межі. Часто-густо буває так само небезпечно тримати себе в певних рамках, як і виходити за них.

Отже, федеральні судді мають бути не тільки добропорядними громадянами, людьми освіченими й чесними — ці якості потрібні кожній посадовій особі, — вони повинні бути також державними діячами, зобов’язаними розуміти дух свого часу; боротися з перешкодами, які можна подолати, й ухилятися від бурхливої течії в тих випадках, коли потік загрожує як знести верховну владу Союзу, так і порушити належну покору його законам.

Президент може помилитися, і при цьому держава анітрохи не зазнає шкоди, бо президент має досить обмежену владу. Конґрес також у змозі припуститися помилки, але Союз від цього не загине, бо над конґресом стоїть виборчий корпус, який може змінити атмосферу в конґресі, змінивши його членів.

Якщо ж Верховний суд виявиться коли-небудь сформованим з людей необережних або продажних, то федерації треба остерігатися чи то анархії, чи то громадянської війни.

Одначе не слід впадати в оману: реальна небезпека чаїться зовсім не в організації суду, а в самій природі федеративних держав. Ми бачили, що ніде не виникає більшої потреби впроваджувати могутню судову владу, як у країнах із федеральним устроєм, бо ніде окремі особистості, ладні вступити в боротьбу з суспільством, не бувають такими сильними й не мають таких великих коштів для того, аби чинити опір матеріальній силі уряду. /134/

Тим часом із збільшенням потреби в сильній владі їй слід надати більше простору й незалежності. А що могутніша й більш незалежна влада, то небезпечніше надуживання нею. Тож зло закладене зовсім не в організації державної влади, а в устрої самої держави, що зумовлює функціонування цієї влади.





У чому полягає перевага федеральної конституції над конституціями штатів

Як порівняти конституцію Союзу з конституціями штатів. Федеральна конституція зобов’язана своєю перевагою передусім мудрості законодавців. Законодавча влада Союзу менше залежить від народу, ніж законодавча влада штатів. Виконавча влада у своїй сфері вільніша. Судова влада слабше підпорядкована волі більшості. Практичні наслідки такої ситуації. Федеральні законодавці зменшили небезпеки, властиві демократичним формам правління, а законодавці штатів посилили їх.


Федеральна конституція істотно відрізняється від конституцій окремих штатів тією метою, яку вона ставить перед собою, одначе засоби досягнення цієї мети цілком схожі з тими засобами, що передбачені конституціями штатів для досягнення завдань, які стоять перед ними. Об’єкти керування різні, а форми керування однакові. Саме в цій конкретній царині було б корисно порівняти їх між собою.

Я вважаю, що федеральна конституція досконаліша за конституції штатів, що викликано цілим рядом причин.

Нинішня конституція Союзу була розроблена вже після того, як було ухвалено більшість конституцій штатів і, отже, створюючи її, скористалися з досвіду, що був у цьому питанні.

Проте, як легко можна переконатися, це всього тільки другорядна причина, особливо коли взяти до уваги той факт, що після ухвалення федеральної конституції до Союзу приєдналося ще одинадцять штатів і що ці штати у своїх конституціях найчастіше посилювали, а не зменшували ті вади, які були властиві раніше ухваленим конституціям.

Головна причина переваги федеральної конституції полягає в достойностях законодавців, які її створили.

У добу, коли вона розроблялася, загибель конфедерації здавалася неминучою, й це було для всіх очевидним. Перебуваючи в безвиході, народ обрав, либонь, не тих людей, яким він більше симпатизував, а тих, які викликали в нього більшу пошану.

Я вже відзначав, що практично всі федеральні законодавці відзначалися високою освіченістю й ще великим патріотизмом.

Усі вони посіли чільні місця в добу загальнонаціональної кризи, коли дух свободи зміцнювався в постійній боротьбі з сильною владою уряду, що тяжіла до неподільного панування. Боротьба скінчилася, і хоч люди, охоплені пристрастями, все ще й далі змагалися з небезпеками, які вже давно не існували, вони все ж таки змогли зупинитися й кинути на свою вітчизну спокійний і проникливий погляд; ці люди побачили, що революція цілком перемогла й що віднині всі лиха, які загрожували народові, могли відновитися тільки внаслідок надуживання свободою. Їм вистачило мужності висловити все, що вони думали, оскільки в глибині своєї душі вони відчували щиру й палку любов до своєї свободи, вони наважилися сказати про її обмеження саме тому, що їм найменше хотілося втратити її взагалі 33.



33 У цю добу видатний Александр Гамільтон, один із найвпливовіших авторів конституції, не побоявся опублікувати в 71-у номері «Федераліста» таке:

«Я знаю, що є люди, яким виконавча влада може сподобатися тільки в тому разі, якщо вона по-рабському потуратиме бажанням народу або законодавчих органів; але мені здається, що ці люди /135/ мають вельми примітивне уявлення про мету будь-якого уряду, а також про справжні засоби досягнення загального добробуту.

Хай думка народу, коли вона виважена й дозріла, визначає поведінку тих, кому народ доручає ведення своїх справ, — це випливає із самого факту ухвалення республіканської конституції; одначе республіканські принципи зовсім не вимагають підкорення будь-яким подувам вітерцю народних пристрастей або ж квапливого підкорення будь-яким хвилинним бажанням більшості, що можуть з’явитися під впливом підступних дій осіб, які потурають забобонам натовпу, щоб відтак зрадити його інтереси.

Це правильно, що народ звичайно бажає домогтися суспільного добра. Одначе в своїх прагненнях він часто помиляється. Якби його почали переконувати в тому, що він завше оцінює тверезо ті кошти, які потрібні для розквіту нації, то, керуючись здоровим глуздом, він із презирством відкинув би такі лестощі тому, що народ з власного досвіду знає, що він подеколи помилявся. А ось чому варто дивуватися, так це тому, що він не помиляється ще частіше, без упину стикаючись із хитрощами нероб та підлабузників, наштовхуючись на пастки, що їх йому постійно ставить безліч зажерливих і безгрошових людців; зазнаючи повсякденного обдурювання тих, хто незаслужено здобув його довіру, або ж тих, хто силкується якомога швидше заволодіти цією довірою, не будучи спроможним заслужити її.

У цьому разі, коли прагнення народу суперечить його істинним інтересам, обов’язком усіх тих, кого народ поставив на сторожі своїх інтересів, є боротьба з помилками, жертвою яких він тимчасово став, аби дати йому час прийти до тями й холоднокровно оцінити становище, що склалося. І вже не раз траплялося так, що народ, урятований таким робом від згубних наслідків його ж власних помилок, ставив відтак на знак вдячності пам’ятники тим людям, у яких було досить шляхетства та мужності, щоб викликати невдоволення свого народу, й далі служачи його справжнім інтересам».



Більшість конституцій штатів встановлює термін дії повноважень членів палати представників у один рік і дворічний термін — для сенаторів. Як наслідок, члени законодавчого корпусу постійно й найтіснішим чином пов’язані з виявом найменших бажань з боку своїх виборців.

Законодавці Союзу вирішили, що така цілковита залежність законодавчої влади від народу завдає шкоди найважливішим досягненням існуючої системи представницьких органів, бо в цьому випадку народ перетворюється не просто на джерело самої влади, а й на уряд.

Внаслідок усього цього вони збільшили термін дії повноважень виборних органів, аби надати депутатам більшу можливість для вияву власних незалежних переконань.

Федеральна конституція, як і конституції різних штатів, поділила законодавчий корпус на дві частини.

Одначе в штатах ці два підрозділи законодавчої влади складаються з одних і тих самих елементів, а їхні члени обираються в один і той самий спосіб. Тоді пристрасті й бажання більшості з однаковою легкістю проникають як до однієї, так і до другої палати й швидко знаходять у них інструмент для свого вираження, що надає зайве бурхливого й квапливого характеру процесові вироблення законів.

Згідно з федеральною конституцією обидві палати конґресу також формуються шляхом народного голосування, але умови обрання та порядок виборів цих палат різні. Це зроблено для того, щоб, як це є в деяких державах, одна з палат, хоч вона й не репрезентує якихось відмінних від іншої інтересів, принаймні виявила мудрість при організації своєї діяльності.

Сенатором може стати людина, яка досягла дозрілого віку, а обирає сенаторів нечисленна асамблея, яка сама собою є виборним органом.

Демократичні держави мають природну схильність до зосередження всієї суспільної влади в законодавчих органах, а що законодавча влада прямо виходить від народу, то саме вона і є безпосереднім виразником його могутності.

З цим пов’язане й властиве законодавчим органам прагнення зосередити в своїх руках найбільшу владу. /136/

Це, з одного боку, вельми згубно впливає на їхню діяльність, а з іншого — сприяє деспотичним схильностям більшості.

Законодавці окремих штатів часто цілком віддавалися до полону цих інстинктів, властивих демократичним державам; що ж до законодавців Союзу, то вони, навпаки, завше мужньо боролися з ними.

У штатах виконавча влада передана посадовій особі, яка, здавалося б, перебуває на тому самому рівні, що й законодавчі збори, одначе хто, як не губернатор, виявляється насправді просто сліпим і пасивним знаряддям їхньої волі? Звідки він може почерпнути свою силу? З тривалості терміну свого перебування на посту? Але його звичайно обирають на один рік. Зі своїх повноважень? Але можна сказати, що він цілком їх позбавлений. Законодавчі збори здатні звести його діяльність до нуля, покладаючи обов’язки по втіленню законів у життя на спеціальні комісії, що створюються в їхньому власному середовищі. Якби законодавча влада забажала, то вона могла б у якомусь розумінні знищити губернатора, припинивши, наприклад, виплачувати заробітну платню.

Федеральна конституція зосередила всі права виконавчої влади, так само, як всі її обов’язки, в руках однієї людини. Вона встановила чотирирічний термін дії президентських повноважень, забезпечила йому заробіток, що виплачується впродовж усього періоду його перебування при владі, надала в його розпорядження залежних від нього урядовців та озброїла його правом відкладного вето. Одне слово, старанно визначивши сферу компетенції виконавчої влади, вона постаралася, наскільки це можливо, забезпечити президентові в цій сфері сильну й незалежну позицію.

Згідно з конституцією штатів судова влада виявилася менш залежною від законодавчої влади. Проте в усіх штатах саме законодавчі збори призначають суддям обсяг заробітку, що неминуче підпорядкує їх безпосередньому впливові цих зборів. У деяких штатах судді призначаються на певний термін, що також позбавляє їх значної частини їхньої влади та свободи дії.

В інших штатах законодавча та судова влада цілком переплелися між собою: наприклад, сенат Нью-Йорка для розгляду деяких категорій справ перетворюється на верховний суд штату.

Федеральна конституція, навпаки, потурбувалася про те, аби відокремити судову владу від усіх інших. Крім того, вона забезпечила незалежність суддів тим, що проголосила незалежність величини їхнього заробітку та їхню незмінність на посаді.

Практично наслідки цих різних підходів легко завважити. Для кожного пильного спостерігача стає очевидним, що справи Союзу ведуться куди ліпше, ніж справи будь-якого зі штатів.

Федеральний уряд справедливіший і поміркованіший у своїй діяльності, ніж уряди штатів. У його позиції більше мудрості; в його проектах більше солідності та розумних комбінацій, що ґрунтуються на знаннях; у здійсненні будь-яких починань він виявляє більше вміння, послідовності та твердості.

Щоб підбити підсумок усьому викладеному в цій статті, досить сказати тільки кілька слів.

Існуванню демократії загрожують дві основні небезпеки.

Перша полягає в повному підпорядкуванню законодавчої влади волевиявленню маси виборців.

Друга полягає в зосередженні у законодавчих органах усіх інших видів урядової влади.

Законодавці штатів сприяли зростанню цих небезпек. Законодавці ж Союзу зробили все, що було в їхніх силах, аби вони стали менш загрозливими. /137/





Відмінність Конституції Сполучених Штатів Америки від усіх інших федеральних конституцій

На перший погляд американська федерація схожа на всі інші федерації. Тим часом вона відрізняється від усіх інших. Причини цього. В чому полягають відмінності американської федерації від решти федерацій. Американський уряд не можна вважати федеральним у чистому вигляді, він радше є загальнонаціональним урядом з обмеженими можливостями.


Сполучені Штати не були першою і єдиною державою з федеральним устроєм. Навіть не посилаючись на давні часи, можна навести кілька прикладів у сучасній Європі. Швейцарія, Німецька імперія, Республіка Нідерланди чи то були, чи то й надалі залишаються федераціями.

Вивчаючи конституції цих вельми не схожих між собою країн, можна не без подиву відзначити, що влада, якою вони наділяють федеральний уряд, багато в чому нагадує ту, яку американська конституція надає урядові Сполучених Штатів. Як і американська конституція, вони передають центральній владі право вкладати мир і оголошувати війну, право набирати військо та збирати податки з населення, турбуватися про задоволення суспільних потреб та реґулювати загальнонаціональні інтереси.

Тим часом у всіх цих таких різних народів федеральний уряд майже завжди відзначався слабкістю та неефективністю, а уряд американського Союзу веде свої справи легко й енерґійно.

Перший американський Союз не міг і далі існувати саме з причини виняткової слабкості свого уряду, а проте цей слабкий уряд мав такі самі широкі права, як і сучасний федеральний уряд. Можна навіть сказати, що в деяких відношеннях його права були навіть більш значущими.

Одначе Конституція Сполучених Штатів, що нині діє, має в собі кілька нових принципів, значення яких надзвичайно важливе, хоча попервах вони зовсім не впадали в око.

І справді, ця Конституція, яку на перший погляд легко можна сплутати з будь-якою попередньою конституцією, ґрунтується на зовсім новій теорії, яку можна вважати великим відкриттям у царині політичних наук нашого часу.

У всіх федераціях, що існували до утворення 1789 року американського Союзу, народи, що об’єдналися для досягнення спільної мети, згоджувалися коритись розпорядженням федерального уряду, одначе водночас вони й далі зберігали в межах власної території право видавати укази та наглядати за виконанням законів союзного значення.

Американські штати, що ввійшли до Союзу 1789 року, не тільки дали свою згоду на те, аби федеральний уряд видавав для них закони, а й на те, щоб він сам виконував їх.

У всіх федераціях, що передували нинішньому американському Союзові, федеральний уряд звертався до урядів держав, що входили до них, для того, аби отримати від них кошти на своє утримання. В тих випадках, коли той чи той захід, пропонований федеральним урядом для виконання, не подобався якому-небудь з цих урядів, він завше міг ухилитися від потреби коритися. Якщо уряд був сильний, він закликав до зброї своїх громадян; якщо ж він був слабкий, то не звертав уваги на випадки непослуху, непокори законам федерації, що стали вже його власними, посилаючись на свою немічність, й існував і далі буцім за інерцією.

І завше відбувалося щось одне з двох: чи то найсильніший з народів, що об’єдналися, брав до своїх рук владу, яка належала федеральному урядові, й від /138/ його імені керував іншими 36, чи то федеральний уряд опинявся залишеним сам на себе й міг розраховувати тільки на власні сили, й тоді у федерації запановувала анархія і сам союз ставав цілком недієздатним 37.



36 Так було в греків за Філіпа, коли цей цар підкорив собі Амфіктіонію. Так було в Республіці Нідерланди, де завше заправляла провінція Голландія. Те саме в наші дні відбувається й у Ґерманському союзі, в межах якого Австрія та Пруссія є виконавцями ухвал виборної ради, від її імені пануючи над усією конфедерацією.

37 У Швейцарському союзі так було завше. Швейцарія вже кілька століть тому припинила б своє існування, якби не ті суперечності стосовно неї, що роздирають її сусідів.



В Америці Союз керує не штатами, а простими громадянами. Коли федеральний уряд має намір зібрати податки, він звертається не до властей штату Массачусетс, а до кожного жителя цього штату. Колишні федеральні уряди мали справу з цілими народами, тимчасом як американський Союз — з окремими особистостями. Сила, якою він володіє, не позичена, а властива йому самому. Він має своїх власних керівників, свої суди, своїх судових урядовців та своє військо.

Безперечно, національний дух, спільність почуттів, провінціальні передсуди кожного штату призводять до певного звуження сфери впливу федерального уряду такого устрою, а також до виникнення своєрідних вогнищ опору його волі; маючи тільки обмежені повноваження верховної влади, такий уряд не може бути таким самим могутнім, як і той, що має цю владу в повному обсязі; однак саме в цьому й полягає вада, притаманна федеральній системі управління. В Америці кожен штат має куди менше можливостей і приводів чинити опір центрові. Ну а якщо така думка й зародиться в штаті, то він може здійснити її, тільки відверто відмовившись коритися законам Союзу, порушуючи звичне функціонування судової влади, підносячи прапор бунту, — одне слово, він мусить вживати найбільш крайніх заходів, на що люди звичайно тривалий час не зважуються.

У колишніх федераціях влада, надана союзу, штовхала його до війни, а зовсім не ставала джерелом його могутності й сили, оскільки ця влада примножувала його вимоги, не даючи додаткових засобів для того, аби примусити собі коритися. Ось чому майже завше так траплялося, що чим більше міцніла формальна влада федеральних урядів, тим слабкішими вони ставали насправді.

В американському Союзі справа стоїть зовсім інакше. Як і більшість звичайних урядів, федеральний уряд може ділити все, на що він має право.

У свідомості людини легше виникають образи предметів, ніж слова, що означують абстрактні поняття, тому люди часто-густо вживають силу-силенну недоречних слів і непридатних висловів.

Деякі нації створюють постійні союзи й засновують верховну владу, яка хоч і не поширюється на простих громадян тією самою мірою, що й влада національного уряду, проте впливає на кожен з народів, що входять до федерації.

Саме цей уряд, який так відрізняється від усіх інших, і називається федеральним.

Відтак виявляється ще одна форма суспільного устрою, за якої кілька народів справді зливаються в одну націю для забезпечення спільних для них інтересів, що ж до інших питань, то вони залишаються окремими народами, які утворюють федерацію.

У цьому випадку центральна влада впливає на громадян без жодного посередника, сама керує ними й судить їх, як це робить офіційний уряд, одначе все це відбувається у вельми обмеженій сфері. Безперечно, це вже не федеральний уряд, а загальнонаціональний з неповними функціями. Отже, вдалося зайти нову форму уряду, який не можна вважати ні загальнонаціональним, ні федеральним /139/ у прямому сенсі цього слова; одначе на цій формі управління й вирішили зупинитися в Америці, хоча для означення цього нового явища досі ще не знайшли відповідного терміна.

Всі старі союзи саме внаслідок того, що вони не знали такої форми федерального устрою, прийшли врешті-решт чи то до громадянської війни, чи то до поневолення, чи то до цілковитого застою. Всі народи, які входили до їхнього складу, були чи то недостатньо освіченими для того, аби знайти засіб від недуги, яка загрожувала їм, чи то бракувало їм мужності для того, аби вжити надійний засіб на практиці.

Перший американський Союз повторив усі ці похибки.

Але в Америці федеративні штати, перш ніж домогтися незалежності, впродовж тривалого часу входили до складу однієї цілісної імперії, і в них іще не виробилися остаточно звички повністю керувати собою самостійно, а національні передсуди ще не встигли пустити там глибоке коріння; в усіх цих штатах порівняно з рештою світу було більше освічених людей, тому ті пристрасті, які звичайно підбурюють людей, примушуючи їх чинити опір розширенню федеральної влади, відчувалися в цих штатах значно менше, та й великі політичні діячі країни боролися з такими пристрастями. Відчувши недугу, американці негайно й рішуче відшукали засіб для її лікування: вони переробили закон і врятували свою країну.





Переваги федеральної системи взагалі та її особливе значення для Америки

Почуття щастя та свободи, яким переймаються маленькі нації. — Могутність великих націй. — Великі держави стимулюють розвиток цивілізації. — Сила країни часто є головною передумовою її розквіту. — Завдання федеральної системи державного устрою полягає в створенні тих переваг, які мають народи, що живуть як на великих, так і на малих територіях. — Переваги цієї системи для Сполучених Штатів. — Закони існують для населення, а не населення для законів. Підприємливість, проґрес, схильність до свободи та вміння її використовувати, властиві американцям. — Суспільна свідомість Союзу є не що інше, як відбиття в стиснутому вигляді провінційного патріотизму, — Предмети й ідеї вільно обертаються в межах території Сполучених Штатів. — Союз вільний і щасливий, неначе маленька країна, й водночас його шанують, як країну велику.


У маленьких країнах суспільство ставиться з великою увагою до кожної дрібниці, люди прагнуть поліпшити буквально все; а що прагненням народу істотно перешкоджає його слабкість, то всі зусилля й кошти практично цілком спрямовуються на поліпшення добробуту країни, а не витрачаються надаремне в гонитві за славою. Навіть більше, позаяк можливості кожної людини в цих державах обмежені, то так само обмежені й бажання. Скромні статки роблять усіх приблизно рівними, звичаї там прості й миролюбні. Беручи все це до уваги й враховуючи різний рівень моральності та освіченості населення, можна сказати, що в маленьких країнах народ живе багатше й спокійніше, ніж у великих.

Коли ж у маленькій країні запановує тиранія, то незручності цього становища тут даються взнаки більше, ніж де-небудь у іншому місці, тому що, діючи на меншому просторі, вона поширює свій вплив справді на всі аспекти суспільного життя. Вона займається силою-силенною дрібних справ, не будучи спроможною взятися до якогось важливого починання й стаючи водночас незагнузданою й прискіпливою. Облишивши світ політики, який, власне кажучи, є тим середовищем, у якому вона повинна діяти, тиранія глибоко проникає в приватне життя. Контролюючи дії людей, вона прагне розпоряджатися і їхніми смаками; керуючи державою, вона хоче керувати й родинами. Одначе так трапляється вельми рідко; свобода справді становить природну умову існування /140/ маленьких націй. Участь у уряді цих країн становить собою надто слабку принаду для честолюбних прагнень окремої людини, кошти приватних осіб тут дуже обмежені для того, аби верховна влада могла потрапити легко до рук однієї людини. А якщо все ж таки таке трапляється, то громадянам цієї країни неважко згуртуватися й спільними зусиллями скинути як самого тирана, так і тиранію.

Отже, маленькі країни за всіх часів були колискою свободи. І той факт, що більшість із них, стаючи великими, втрачали цю свободу, свідчить про те, що володіння свободою більше залежить від розміру країни, ніж від характеру населення, яке її населяє.

У світовій історії нема прикладу великої держави, яка впродовж тривалого часу залишалася б республікою 38, це дає привід твердити, що таке й зовсім неможливе. Що ж до мене, то я вважаю, що людина чинить вельми нерозважливо. Намагаючись увіпхати можливе в якісь рамки й судити про майбутнє, не бачачи водночас ту реальну дійсність, з якою вона стикається щоденно; це призводить до того, що вона без упину виявляється захопленою зненацька навіть у тих справах, у яких обізнана якнайліпше. З впевненістю можна сказати тільки те, що великій республіці неодмінно загрожуватиме куди більша небезпека, ніж маленькій.



38 Я не веду мови тут про конфедерацію маленьких республік, а маю на увазі велику міцну республіку як таку.



Усі згубні для республік пристрасті зростають пропорційно до зростання їхніх територій, тимчасом як чесноти, які правлять для них опорою, зовсім не збільшуються в тій самій проґресії.

Честолюбні прагнення окремих осіб наростають разом із зміцненням могутності держави; сила партій збільшується залежно від важливості тієї мети, яку вони ставлять перед собою; одначе любов до батьківщини, яка мала б чинити протидію всім цим руйнівним пристрастям, не стає палкішою в більшій республіці порівняно з малою. Легко довести, що у великій республіці це почуття менш глибоке й менш палке. Величезні багатства й надзвичайні злидні, столичні міста, падіння моралі, зростання індивідуалізму, розкид інтересів — такі небезпеки, що їх день у день породжують великі держави. Багато з цих чинників не завдають ніякої шкоди існуванню монархії, навпаки, деякі з них можуть навіть сприяти довголіттю. До речі кажучи, в монархії сила уряду полягає в ньому самому, він використовує народ і водночас не залежить від нього; що численніший народ, то сильніший монарх. Республіканський же уряд може протистояти цим небезпекам тільки за підтримки більшості населення. Тим часом ця опора уряду анітрохи не більша, кажучи відносно, у великій республіці порівняно з маленькою. Отже, тимчасом як засоби впливу без упину збільшуються в кількості та потузі, протидійна сила залишається незмінною. Можна навіть сказати, що вона скорочується, бо в міру зростання чисельності населення й диференціації способу мислення та інтересів формування міцної більшості стає відповідно дедалі складнішим.

До речі кажучи, помічено, що людські пристрасті набувають більшу силу не тільки залежно від величі мети, якої прагнуть люди, а й внаслідок того що такі самі прагнення з’являються водночас у великого числа людей. Кожна людина відчуває куди більше хвилювання, опинившись посеред збудженої юрби, яка поділяє її почуття, ніж перебуваючи на самоті. У великій республіці політичні пристрасті стають нездоланними не лише тому, що мільйони громадян водночас пойняло одне й те саме почуття.

Отож узагалі можна сказати, що ніщо так не заважає добробуту та свободі людей, як величезні імперії. /141/

Водночас великі держави мають і свої особливі переваги, що їх не можна не визнати.

У цих державах прагнення до влади в звичайних людей виражене дужче, ніж у інших місцях, та й любов до слави тут виказує себе куди помітніше в тих душах, для яких оплески численного натовпу є достатньою винагородою за їхні справи і в якомусь сенсі підносять їх у власних очах. Та обставина, що тут думка більш швидкодійна й могутніша, ідеї обертаються вільніше, столичні міста становлять собою величезні інтелектуальні центри, в яких сходяться, виблискуючи, промені людського розуму, пояснює нам, чому у великих країнах порівняно з маленькими розвиток освіти й загальний поступ цивілізації йдуть швидшими темпами. Треба також додати, що важливі відкриття часто вимагають такого рівня національних сил, який уряд маленького народу забезпечити не може; у великих націй уряд генерує більше загальних ідей, рішучіше звільняється від колишньої рутини та місцевого егоїзму. Його проекти талановитіші, а дії сміливіші.

Добробут малих країн є повнішим та всеохопним доти, поки вони живуть у мирі; коли ж починаються війни, вони приносять їм більше шкоди, ніж великим державам, віддаленість кордонів яких дає інколи можливість масам людей залишатися впродовж століть поза безпосередньою небезпекою, й тому для них війна несе злигодні, але не руйнації.

До речі, розглядаючи це питання, як і багато інших, треба враховувати одне міркування, яке переважає над рештою, а саме міркування про потребу того чи того явища в суспільстві.

Якби у світі існували тільки маленькі країни, а про великі не було б і згадки, то людство, без жодного сумніву, стало б щасливішим і вільнішим. Одначе існування великих держав неминуче.

Ця обставина приводить до того, що в світі для забезпечення національного добробуту з’являється такий новий елемент, як сила. Що з того, що народ живе в вільній та заможній державі, якщо йому день від дня загрожує сплюндрування або завоювання? Яке значення має те, що на її території процвітають промисловість та торгівля, якщо інша держава панує на морях і встановлює свої закони на всіх ринках? Маленькі країни часто-густо вбогі не тому, що вони маленькі, а тому, що вони слабкі. Отже, сила нерідко перетворюється на одну з найперших умов щастя й навіть самого існування країни. Звідси випливає, що коли не складається якихось особливих обставин, то маленькі народи неодмінно опиняються приєднаними до великих чи то насильницьким шляхом, чи то за власним бажанням. Я не знаю жалюгіднішого стану народу, ніж той, коли цей народ не може ні захищатися, ні існувати самостійно.

Саме для того, аби поєднати воєдино ті переваги, що їх мають як великі, так і маленькі країни, й була створена федеративна система.

Досить побіжно позирнути на Сполучені Штати Америки, щоб помітити всі ті вигоди, що їх вони отримали, встановивши в себе цю систему.

У великих країнах із централізованою владою законодавець змушений надавати законам одноманітного характеру, який не відбиває різноманітних місцевих умов та звичаїв: не бувши поінформованим у деталях, він може виходити тільки із найзагальніших правил. За цих обставин людям доводиться за необхідності пристосовуватися до законів, бо самі закони зовсім не враховують потреб і звичаїв, що є важливою причиною безладу та всяких неприємностей.

Таких нісенітниць немає в країнах із федеративним устроєм: конґрес ухвалює основні закони, які реґулюють життя суспільства, а місцеві законодавці займаються ним у деталях.

Навіть важко собі уявити, якою мірою такий поділ повноважень верховної влади сприяє добробутові штату, що входить до складу Союзу. В цих маленьких /142/ суспільствах, у яких не потрібно ні турбуватися про свій захист, ні прагнути до збільшення своєї території, вся сила державної влади та вся енерґія людей спрямовані на поліпшення їхнього внутрішнього становища. Центральний уряд кожного штату, перебуваючи в безпосередній близькості від своїх громадян, день у день отримує повідомлення про ті потреби, які виникають у суспільстві; внаслідок цього щороку пропонуються нові плани, які обговорюються на зборах громад або на засіданнях законодавчих органів штатів і публікуються в пресі, викликаючи загальний інтерес громадян і стимулюючи їхню діяльність та старання. Це прагнення до вдосконалення постійно присутнє в житті американських республік, не порушуючи, однак, їхнього спокою; честолюбна гонитва за владою поступається тут місцем любові до добробуту; це більш обивательське, але водночас і менш небезпечне почуття. В Америці скрізь поширене переконання в тому, що існування та міцність республіканських форм правління в Новому Світі залежать від існування та міцності федеративної системи. Значну частину тих лих, що їх переживають держави Південної Америки, приписують тому, що там замість того, аби поділити повноваження верховної влади, забажали утворити великі республіки.

Безперечно, що в Сполучених Штатах схильність та звички до республіканського способу правління зародилися в громадах, а також внаслідок діяльності провінційних асамблей, і життя дає цьому приклади. Для такого невеличкого штату, як Коннектикут, де важливим політичним заходом вважається відкриття каналу або прокладання шляху; де уряд не має потреби ні в утриманні армії, ні у веденні війн; де участь в уряді не приносить людям ні великого багатства, ні великої слави, — не можна вигадати чогось природнішого, такого, що відповідало б більше природі речей, ніж республіканська форма правління. Й саме цей республіканський дух, саме ця мораль і звичаї вільного народу, зародившись і розвинувшись у окремих штатах, перегодя легко поширюються по цілій країні. Суспільна свідомість Союзу є не що інше, як відбиття в стиснутому вигляді провінційного патріотизму. Прив’язаність кожного громадянина Сполучених Штатів до життя своєї маленької республіки перетворюється на любов узагалі до спільної для всіх батьківщини. Боронячи Союз, він боронить і добробут свого штату, що зростає, право самому розв’язувати місцеві проблеми, а також сподівання на здійснення планів на поліпшення життя, що в свою чергу послужить і його власному достатку, інакше кажучи, все те, що звичайно хвилює людей більше, ніж загальнонаціональні інтереси та слава нації.

З іншого боку, якщо жителі країни за своїм духом і мораллю більше, ніж інші, схильні домагатися розквіту великої республіки, то система федерального устрою значно спрощує їхнє завдання. У федерації американських штатів немає тих проблем, які звичайно властиві численним скупченням людей. Союз за своєю територією є великою республікою; але його можна було б прирівняти в певному розумінні до маленької республіки тому, що в компетенції його уряду зосереджене вельми незначне число питань. Його дії важливі, але вони рідко відбуваються. А що Союз має обмежену та неповну верховну владу, то використання ним цієї влади аж ніяк не загрожує свободі й не породжує непогамовних прагнень до всесилля та сенсацій, таких згубних для великих республік. Оскільки в Сполучених Штатах нема спільного центру, де все має неодмінно зводитися докупи, то тут не виникає ні великих столичних міст, ні величезних статків, ні глибоких злиднів, ні раптових революцій. Політичні пристрасті, замість того щоб, наче пожежа, вмить поширюватися по всій території країни, перегоряють у замкненому світі інтересів і пристрастей кожного штату.

Водночас у межах Союзу предмети та ідеї циркулюють зовсім вільно, як у середині єдиного народу. Ніщо тут не перешкоджає духові підприємництва /143/ федерального уряду постійно вабити до себе всіх талановитих та тямущих людей. Всередині Союзу панує міцний мир, як у країні, що підлягає єдиній владі. Крім того, Союз стоїть у ряду наймогутніших держав земної кулі; його узбережжя довжиною у вісімсот льє відкрите для зовнішньої торгівлі, і, тримаючи в своїх руках ключі від цілого світу, він примушує ставитися шанобливо до свого прапора на найвіддаленіших морських околицях.

Союз вільний і щасливий, як маленька країна, але славний та могутній, як велика.





Причини, з яких система федерального устрою не може бути впроваджена в усіх народів, а також причини, що спонукали англоамериканців прийняти цю систему

Кожна федеративна система має вади, що їх законодавець неспроможний подолати. Складність будь-якої федеративної системи. Вона вимагає від громадян повсякденного докладання розуму. — Практичні навики американців у справах державного управління. — Відносна слабкість уряду Союзу ще одна вада, властива федеральній системі. Американці зменшили неґативні наслідки цієї вади, але не зуміли остаточно подолати її. — Верховна влада окремих штатів на перший погляд слабкіша, ніж верховна влада Союзу, а насправді вона сильніша. Чому. В народів, які входять до федерації, повинні бути ще й природні причини їхнього об’єднання в Союз. Які ці причини в англоамериканців. Штати Мен та Джорджія, віддалені один від одного на 400 льє, пов’язані між собою природнішими узами, ніж Нормандія та Бретань. — Війна найбільша загроза для федерацій. — Це доводить приклад самих Сполучених Штатів. В американського Союзу нема приводу побоюватися великої війни. Чому. — Небезпеки, які загрожували б народам Європи в тому разі, якби вони впровадили в себе систему федерального устрою на взірець американської.


Вряди-годи, доклавши чималих зусиль, законодавцеві щастить справити опосередкований вплив на долю країни, й тоді люди славлять його геній. Тим часом частенько трапляється так, що географічне розташування держави, не підвладне йому, суспільний лад, який склався без його участі, звичаї та переконання, джерело яких йому не відоме, походження країни, якого він не знає, — все це спричиняє в суспільстві такі нестримні зсуви, проти яких він марно бореться та які в свою чергу захоплюють його з собою.

Законодавець нагадує людину, яка пливе у відкритому морі. Вона може керувати своїм кораблем, але вона не спроможна ні змінити його будову, ні викликати вітер, ні завадити океанові вирувати під кілем корабля.

Я показав ті вигоди, які американці мають від наявності в них федеральної системи. Мені залишається тільки пояснити, що дозволило їм застосувати цю систему на практиці: річ у тім, що далеко не кожен народ здатний скористатися з її переваг.

У самій федеральній системі є вади випадкового характеру, пов’язані із законами, що їх можуть виправити законодавці. Але трапляються й інші закони, які, бувши тісно пов’язані з цією системою, не можуть бути усунуті народом, який впроваджує її в себе. Отже, цьому народові конче потрібно відшукати в собі сили витерпіти недосконалості, властиві його урядові.

Посеред вад, властивих будь-якій федеральній системі, найвиразнішою є складність використовуваних в її межах коштів. За такої системи неминуче виникають дві верховні влади. Законодавець може домогтися того, аби ці влади були бодай якоюсь мірою рівноправні, аби їхні дії були прості, а сфера їхньої компетенції чітко визначена. Водночас він не може ні об’єднати їх докупи, ні завадити їхньому дотиканню в певних точках.

Тож федеральна система в будь-якому разі будується на вельми складній теорії, застосування якої на практиці вимагає повсякденної участі в цьому громадян. /144/

Звичайно свідомість людей полонять тільки найдоступніші ідеї. Фальшива, але ясно й достеменно викладена ідея завше більше заволодіває світом, ніж ідея правильна, але подана ускладнено. З цього випливає, що партії, які становлять собою щось на взірець маленьких націй всередині великої нації, завше прагнуть якнайхутчіше зробити своїм девізом, символом чи то якесь ім’я, чи то принцип, які часто-густо далеко не повно відбивають ту мету, яку ці партії переслідують, ті кошти, які вони використовують і без яких вони не змогли б ні існувати, ні діяти. Уряди, що спираються на одну-однісіньку ідею чи на одне почуття, що легко піддається визначенню, може, й не найліпші, однак, безперечно, найсильніші й найдовговічніші.

Розглядаючи Конституцію Сполучених Штатів, найдосконалішу з усіх відомих людству федеральних конституцій, навпаки, стає страшно від того величезного обсягу всіляких знань та тієї проникливості, якими здогадно мали володіти громадяни цих країн. Керування Союзом практично цілком побудоване на фантазії законодавців. Союз як ідеальна країна, відверто кажучи, існує тільки в розумі людей, причому тільки цей розум може насправді осягнути її реальний розмах та межі її можливостей.

Навіть якщо загальна теорія цілком зрозуміла, все одно залишаються труднощі її застосування на практиці. А ці труднощі численні, бо верховна влада Союзу настільки зливається з верховною владою штатів, що на перший погляд неможливо визначити грань між ними. В такій структурі управління все умовне й штучне, й вона може підійти тільки тому народові, який звик тривалий час керувати своїми справами самостійно й у середовищі якого політичні науки приступні навіть найнижчим прошаркам населення. Мене ні в чому так не вражали здоровий глузд та практична кмітливість американців, як у їхньому вмінні уникати численних труднощів, породжуваних їхньою федеральною конституцією. Я не зустрічав в Америці людини з народу, яка б з дивовижною легкістю не відрізняла тих зобов’язань, які випливають із законів конґресу, від тих, що ґрунтуються на законах його власного штату, й який не змогла б, відокремивши питання, що входять до сфери компетенції Союзу, від тих, які повинні розв’язуватися місцевими законодавчими органами, вказати ту межу, де починається підсудність федеральним судам і закінчується підсудність судам його штату.

Конституція Сполучених Штатів схожа на ті чудові витвори людства, які обдаровують славою та багатством своїх виборців, залишаючись тим часом безплідними в чужих руках.

За нашого часу доказом цього може правити Мексика.

Жителі Мексики, бажаючи запровадити в себе федеральну форму правління, взяли як модель федеральний устрій своїх англо-американських сусідів, практично цілком скопіювали його 39. Одначе, перенісши до себе букву закону, вони не змогли водночас перенести й той дух, який пожвавлює її. В кінцевому підсумку ми бачимо, як вони без перестану плутаються в механізмі свого подвійного управління. Верховна влада штатів та верховна влада Союзу, виходячи за ті межі, що їх окреслила їм їхня конституція, день у день взаємно проникають одна в одну. Досі Мексика постійно переходить від анархії до військового деспотизму та від військового деспотизму до анархії.



39 Див. мексиканську конституцію 1824 року.



Друга й найзгубніша з усіх вада, яку я вважаю властивою самій федеральній системі державного устрою, полягає у відносній слабкості уряду Союзу.

Принцип, на якому будуються всі федерації, полягає в поділі повноважень верховної влади. Законодавці домагаються того, що цей поділ стає малопомітним або якийсь час не відчувається зовсім, але знищити його вплив цілком /145/ вони не можуть. Одначе роздріблена верховна влада завше буде слабкішою, ніж цілісна.

Розглядаючи Конституцію Сполучених Штатів, переконуєшся, з яким мистецтвом американці, обмеживши владу федерального уряду, все ж таки змогли надати йому зовнішнього вигляду й навіть до певної міри сили, властивої загальнонаціональному урядові.

Вчинивши таким робом, законодавці Союзу пом’якшили наслідки властивого всім федераціям недоліку, але вони були не спроможні остаточно ліквідувати його.

Було відзначено, що американський уряд зовсім не звертається до штатів, але доводить свої розпорядження безпосередньо до громадян, підкорюючи кожного з них зокрема своїй колективній волі.

Однак якщо раптом федеральний закон порушить інтереси якогось із штатів, чи можна в такому разі побоюватися, що кожен громадянин цього штату зважиться підтримати того, хто відмовиться коритися законові? Адже тоді заторкнутими Союзом водночас і однаковою мірою виявляться всі жителі штату, тому федеральний уряд даремно старатиметься побороти кожного з них поодинці: вони інстинктивно відчують потребу об’єднатися, аби успішно захистити свої інтереси, й знайдуть палку підтримку в тій верховній владі, яка надана їхньому штатові. Вигадка розвіється, поступившись місцем реальності, й тоді можна буде побачити, як організована влада частини території країни вступить у боротьбу з центральною владою.

Те саме можна сказати й про федеральне правосуддя. Якщо під час розгляду справи якоїсь приватної особи штату федеральний суд порушить один із важливих законів штату, то це неминуче викличе якщо не відверту, то принаймні цілком реальну боротьбу між штатом, ображеним в особі свого громадянина, й Союзом, якого репрезентує його суд 40.



40 Наприклад: конституція надала Союзові змогу передавати третім особам право продавати незайняті землі від свого імені та на свою користь. Я можу припустити, що Огайо зажадає аналогічного права стосовно земель, розташованих на його території, під тим приводом, що в конституції зазначається тільки про ті землі, які поки що юридично не підвладні жодному із штатів і які, як наслідок, Союз прагне продати сам. Виникне судова справа, сторонами якої стануть покупці, які отримали право власності від Союзу, й покупці, які придбали цю землю в штату, а не Союз і цей штат. Одначе якщо суд Сполучених Штатів ухвалить, аби у володіння землею вступив федеральний власник, а суд штату Огайо й далі підтримуватиме право на власність свого покупця, то що в цьому випадку станеться з фантазією законодавців?



Треба бути зовсім недосвідченою людиною в життєвих справах, аби вважати, що за допомогою вигадки законодавців можна буде завше заважати людям бачити й використовувати той засіб реалізації їхніх прагнень, що його колись їм було надано.

Отже, американські законодавці добилися того, щоб зіткнення між двома владами стали найменш імовірними, водночас не знищивши спонукальних причин цих зіткнень.

Навіть більше, можна сказати, що вони не змогли забезпечити федеральній владі переваги в разі такого зіткнення.

Вони передали в розпорядження Союзу гроші та солдатів, тимчасом як штати зберегли в своєму арсеналі любов та зацікавленість народу.

Верховна влада Союзу — це щось абстрактне, вона пов’язана із зовнішнім світом вельми слабкими зв’язками. Верховна ж влада штатів охоплює все, її легко зрозуміти, а її діяльність відчувається постійно. Перша з них — новація, друга ж народилася водночас із самим народом.

Верховна влада Союзу — це твір мистецтва. Верховна влада штатів — цілком /146/ природне явище, яке існує саме собою, без зусиль, як, скажімо, авторитет батька родини.

Верховна влада Союзу заторкує людей тільки у зв’язку з найважливішими загальнонаціональними інтересами; вона уособлює для них величезну, але далеку батьківщину, що викликає невиразні й невизначені почуття. Верховна влада штату, навпаки, доходить до кожного з громадян й певною мірою втручається в усі дрібниці його життя. Саме ця влада оберігає власність цього громадянина, його волю та його життя, саме їй він зобов’язаний своїм добробутом та своїми злигоднями. Її опорою є спогади людей, їхні звички, місцеві забобони, провінційний та родинний індивідуалізм — одне слово, все те, що й перетворює приязнь до своєї вітчизни на таке могутнє почуття в серці людини. Як після цього сумніватися в перевагах цієї влади?

Якщо законодавці не можуть завадити небезпечним зіткненням між двома верховними владами, які сформувалися в межах федеральної системи, то їм, певна річ, потрібно до заходів по відверненню виступів народів, об’єднаних у федерацію, додати спеціальні дії, які могли би забезпечити мирне життя цих народів.

З цього випливає, що домовленість про федеральний устрій виявиться недовговічною, якщо в народів, на які вона поширюється, нема певних стимулів для об’єднання, які сприяють поліпшенню їхнього спільного життя та полегшенню завдань, що стоять перед урядом.

Отже, стабільність держави за федеративного устрою неможливо забезпечити тільки шляхом використання слушних законів — для цього потрібні також сприятливі обставини.

Усі народи, які будь-коли об’єднувалися у федерації, мали цілий ряд спільних інтересів, що буцімто правили за слушні підвалини їхньої асоціації.

Одначе, крім матеріальних інтересів, людині властиві думки та почуття. Для того, аби федерація проіснувала довший час, однаково необхідні рівність як у рівнях розвитку різних складових її народів, так і рівність їхніх потреб. Між рівнем розвитку кантону Во та кантону Урі є така сама різниця, як між XIX та XV століттями, хоча, правду кажучи, державний устрій Швейцарії ніколи не був по-справжньому федеральним. Союз між її різними кантонами існує тільки на карті, й це стало б особливо помітним, якби центральні власті вирішили застосувати одні й ті самі закони на всій території країни.

У Сполучених Штатах склалася одна обставина, яка значно полегшує діяльність федерального уряду. Різні штати не тільки мають досить подібні інтереси, спільне походження та спільну мову, а й стоять на одному рівні розвитку суспільства, що майже завше робить злагоду між ними досить-таки легкою справою. Я не певен у тому, що в Європі можна відшукати невелику націю, яка вирізнялася б такою самою однорідністю в усіх відношеннях, яка властива американському народові, який займає територію, що дорівнює половині всього Європейського континенту.

Відстань від штату Мен до штату Джорджія становить приблизно чотириста льє. Одначе в рівнях розвитку культури Мен та Джорджія різняться куди менше, ніж Нормандія та Бретань. Отже, Мен і Джорджія, розташовані на двох різних кінцях величезної країни, мають реальніші можливості утворювати федерацію, ніж Нормандія та Бретань, відокремлені одна від одної вузеньким потічком.

Завдання американських законодавців полегшується не тільки тим, що вони виходили з відповідних традицій та звичок народу, їм допомагали ще й інші обставини, пов’язані з географічним розташуванням Сполучених Штатів. Саме ці обставини й послужили головною причиною прийняття та збереження федеральної системи. /147/

З усіх періодів у житті народу найважливішим, безперечно, є війна. У війні народ виступає проти чужого народу як єдина істота: він бореться за своє існування.

Доти, поки йдеться про підтримання миру всередині країни й про зростання добробуту, цілком достатньо вміння уряду, розважливості керованих ним громадян та природної прихильності людей до своєї батьківщини, звичайно властивих людині. Коли ж починається велика війна, вона вимагає від населення великих і важких жертв. Повірити ж у те, що багато людей будуть готові добровільно коритися таким вимогам суспільства, може тільки той, хто погано знає людську натуру.

З цього випливає, що всі народи, які брали участь у великих війнах, були змушені, самі того не бажаючи, зміцнювати свій уряд. Тривала війна майже завжди ставить країни перед альтернативою: в разі поразки їм загрожує знищення, в разі перемоги — деспотизм.

Отже, звичайно саме під час війни слабкість уряду виказує себе в найвідвертішій і найнебезпечнішій формі; а я вже вів мову про те, що вадою всіх федеральних урядів є їхня надзвичайна слабкість.

За федеративного державного устрою не тільки немає ніякої адміністративної централізації чи чогось схожого на неї, а й сама централізація урядової діяльності далеко не повна, що завше виявляється важливою причиною слабкості країни в тих випадках, коли постає потреба боронитися від держав, де влада уряду цілком централізована.

У Конституції Сполучених Штатів, яка порівняно з іншими конституціями наділяє центральний уряд реальнішою владою, ця вада все одно помітно відчутна.

Читачеві вистачить одного прикладу, щоб дійти свого висновку.

Конституція надає конґресові право мобілізовувати міліцію різних штатів на дійсну службу для придушення путчів або відбиття вторгнень ворога; в іншій статті зазначається, що в цьому разі президент Сполучених Штатів стає головнокомандувачем цього підрозділу на рівні цілого Союзу.

Так, під час війни 1812 року президент віддав наказ міліції північних штатів підійти ближче до кордону; але Коннектикут та Массачусетс, чиї інтереси ця війна ущемлювала особливо помітно, відмовилися посилати туди своїх людей.

Конституція, було заявлено, дозволяє федеральному урядові користуватися міліцією штатів тільки в разі путчу або вторгнення ворога, тимчасом як у теперішній час не має ні того, ні іншого. Було додано, що та сама конституція, що дає право Союзові мобілізовувати народних ополченців на дійсну службу, зберігає за цими штатами право призначати весь офіцерський склад. І з цього, згідно з думкою, що склалася в цих штатах, випливало, що навіть під час війни жоден офіцер Союзу, за винятком самого президента, не отримував права командувати міліцією. А в цьому випадку мова йшла про службу у війську, яким командував не президент.

Ці безглузді й руйнівні погляди отримували підтримку не тільки губернаторів та законодавчих зборів, а й судових інстанцій цих двох штатів, і федеральний уряд був змушений шукати військові підрозділи, яких йому бракувало, в інших місцях 41.



41 Кент. Коментарі. — Т. I. — С. 244. Завважте, що обраний мною приклад, що його я навів вище, належить до того часу, коли конституція, яка нині діє, була вже ухвалена. Якби я хотів повернутися до періоду першої конфедерації, я зміг би навести ще переконливіші факти. За тих часів країну охопив величезний ентузіазм; революцію репрезентувала надзвичайно відома й популярна людина, одначе водночас конґрес тієї доби, правду кажучи, зовсім нічим не володів. Йому постійно бракувало людей і грошей, найґрунтовніше обмірковані плани завершувалися цілковитим провалом у процесі їхнього втілення в життя, а сам Союз, що перебував на самісінькій межі загибелі, врятувався радше через слабкість супротивників, ніж завдяки своїй власній силі. /148/



Як же сталося, що американський Союз, що його оберігають закони, досконалість яких доволі відносна, так і не розпався під час великої війни? А справа тут у тому, що Сполучені Штати можуть зовсім не боятися великих війн.

Розташований у центрі величезного континенту, де перед людиною відкривається безмежне поле діяльності, Союз виявився практично так само ізольованим від решти світу, ніби його з усіх боків оточує океан.

Населення Канади становить мільйон чоловік і складається з ворожих одна одній націй. Суворі кліматичні умови призводять до того, що її територію люди використовують не повністю, а портові міста закриті впродовж шести місяців на рік.

На всьому просторі від Канади до Мексиканської затоки ще трапляються окремі, наполовину винищені дикі племена, з якими борються шість тисяч солдатів.

На півдні Союз межує з Мексикою — можливо, тут колись і зможуть спалахнути великі війни. Одначе ще впродовж тривалого часу Мексика з її низьким рівнем розвитку, продажними звичаями та злиднями навряд чи зможе посісти важливе місце в числі інших держав світу. Те саме стосується європейських держав, бо їхня віддаленість і зовсім робить їх мало небезпечними для Союзу *.

Отже, велике щастя Сполучених Штатів полягає не в тім, що вони виробили таку федеральну конституцію, завдяки якій вони можуть витримувати великі війни, а в тім, що їхнє розташування дозволяє їм не боятися будь-якої загрози іззовні.

Ніхто не здатний ліпше за мене оцінити всі переваги федерального устрою держави. Я бачу в ній справжню запоруку розквіту та волі людства. Я заздрю долі тих країн, які зуміли впровадити в себе цю систему. Але водночас я відмовляюсь вірити в те, що народи, які живуть у федерації, змогли б тривалий час вести боротьбу, за умови рівних сил з обох боків, проти держави, урядова влада якої централізована.

Народ, який ризикнув би розчленувати свою верховну владу перед лицем великих військових монархій Європи, на мій погляд, самим цим відрікся б від своєї могутності й, цілком імовірно, від власного існування та свого імені.

А ось Новий Світ розташований так чудово, що в людини тут нема інших ворогів, крім неї самої. Для того, щоб домогтися щастя й волі, їй достатньо тільки забажати цього. /149/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.