[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 149-167.]

Попередня     Головна     Наступна





ЧАСТИНА ДРУГА



У попередній частині книжки я описав наявні інститути, зробив огляд діючих законів, подав сучасні суспільно-політичні структури Сполучених Штатів Америки.

Але над усім цим — і над інститутами, й над суспільно-політичними структурами — є верховна влада, це — влада народу, яка їх руйнує чи змінює на свій розсуд.

Далі я хочу показати, як ця влада, що панує над законами, втілюється; які пристрасті й інстинкти рухають нею; які потаємні пружини спонукають її до дії, гальмують або спрямовують її нездоланний розвиток; які наслідки могутності такої форми влади та яке майбутнє чекає на неї.




Розділ I

НА ЧОМУ ҐРУНТУЄТЬСЯ ТВЕРДЖЕННЯ, ЩО В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ КРАЇНОЮ КЕРУЄ НАРОД



В Америці народ сам обирає тих, хто створює закони, й тих, хто їх виконує, він же обирає суд присяжних, який карає порушників законів. Усі державні інститути не тільки формуються, а й функціонують на демократичних засадах. Так, народ прямим голосуванням обирає своїх представників у органах влади й робить це, як правило, щороку, аби його обранці перебували в повнішій залежності від народу. Все це підтверджує, що саме народ керує країною. Й хоч державне правління має представницьку форму, нема сумніву, що в повсякденному управлінні суспільством безперешкодно виказують себе громадські думки, передсуди, інтереси й навіть пристрасті народу.

У Сполучених Штатах, як і в будь-якій країні, де панує народовладдя, країною від імені народу керує більшість.

Ця більшість переважно складається з добропорядних громадян, які чи то за природою своєю, чи то в силу своїх інтересів щиро бажають добра країні. Саме вони постійно привертають до себе увагу наявних у країні партій, які прагнуть залучити їх до своїх лав або ж спертися на них. /150/










Розділ II

ПРО ПАРТІЇ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Відмінності між партіями. — Партії, які нагадують нації, що суперничають між собою. — Партії як політичні організації. — Відмінності між партіями великими та малими. — В які історичні періоди з’являються політичні партії. — Їхні характерні риси. — В Америці були великі партії. — Нині їх немає. — Федералісти. — Республіканці. — Поразка федералістів. — Труднощі створення партій у Сполучених Штатах. — Як вони долаються. — Одним партіям властивий аристократизм, іншим — демократичні риси. — Боротьба генерала Джексона проти Банку.



Насамперед я вважаю за потрібне визначити основну відмінність між партіями.

Є країни, які займають таку величезну територію, що їхнє населення, хоч воно й перебуває під єдиним суверенітетом, не єдине за своїми інтересами, звідси й постійні розбіжності між окремими його групами. Ці групи населення ще не утворюють партій у прямому розумінні цього слова, це радше різні народи. Й коли спалахує громадянська війна, то це конфлікт між народами, що суперничають, а не боротьба між політичними угрупованнями.

Коли ж громадян країни роз’єднують різні погляди на проблеми, що викликають інтерес рівною мірою в усіх реґіонів країни, такі, як, наприклад, спільні принципи державного правління, тоді й народжуються угруповання, які я й називаю властиво партіями.

Партії — це зло, властиве демократичному правлінню, але їхній характер у різний період неоднаковий, і в основі їхньої діяльності лежать різні спонуки.

Бувають часи, коли народи переживають такі глибокі потрясіння, що доходять висновку про потребу докорінних перетворень політичного устрою суспільства. Бувають і такі періоди, коли невдоволення панівними порядками охоплює всі прошарки населення і суспільний лад зазнає краху. Саме тоді й відбуваються великі революції й виникають великі партії.

Періоди розвалу та злиднів змінюються часами рівноваги, впродовж яких суспільство живе відносно спокійно. Та, правду кажучи, це тільки позірний спокій; хода часу не припиняється ні для цілих народів, ні для окремих людей; і ті й ті невпинно рухаються в невідоме їм майбутнє. І якщо нам здається, що вони стоять на місці, то тільки тому, що ми не помічаємо їхнього руху. Тим, хто біжить, ті, хто йде повільним кроком, видаються нерухомими.

Так чи інакше, бувають епохи, коли зміни в політичній структурі та суспільному ладі відбуваються так повільно й непомітно, що здається, буцімто суспільство досягло межі в своєму розвиткові; в такі періоди люди не зазирають далеко в майбутнє, їм видається, що підвалини суспільства непохитні.

Настає час інтриг та малих партій.

Партії, що їх я називаю великими, відзначаються прихильністю до принципів більшою мірою, ніж турботою про те, до чого може призвести дотримання цих принципів; теорія, узагальнення цікавлять їх більше, ніж практика, окремі /151/ випадки; їх хвилюють глобальні ідеї, а не конкретні люди. Порівняно з іншими партіями великі партії, як правило, виявляють благородніші прагнення, твердіші переконання, їхні дії відвертіші й рішучіші. В діяльності цих партій приватні інтереси, які завжди відіграють вельми важливу роль у політичній боротьбі, майстерно маскуються під громадські. Трапляється навіть так, що ті, хто діє в ім’я цих приватних інтересів, самі не усвідомлюють цього.

Малі партії, навпаки, звичайно не мають політичних переконань. Ними не рухають великі поривання, і їхньою відмітною рисою є егоїзм, який відверто виказує себе в будь-якій їхній дії. За їхніми полум’яними промовами приховується холодний розрахунок; вони висловлюються досить різко, одначе діють полохливо й невпевнено. Й мета, яку вони ставлять перед собою, й засоби, якими вони послуговуються для її досягнення, мізерні. В загальному підсумку, коли на зміну бурхливій революції приходить спокій, складається враження, буцімто великі люди раптом зникають, а людські душі замикаються в собі.

Великі партії сколихують суспільство, малі його підбурюють; перші розривають його на шматки, другі його розбещують; великі партії, сколихуючи суспільство, в такий спосіб часто-густо його рятують, а малі без очевидної користі сіють розбрат.

Свого часу в Америці були великі партії; нині їх уже немає: ця країна стала щасливішою, але не стала більш моральною.

Коли скінчилася Війна за незалежність і з’явилася потреба в новій формі правління, думки американців розійшлися, сформулювалися два погляди. Ці два погляди такі ж давні, як сам світ, їх можна знайти в різних формах та під різними назвами в будь-якому вільному суспільстві. Одна частина нації прагнула обмежити владу народу, а друга — безмежно розширити її.

Боротьба між цими двома течіями ніколи не доходила в Америці до жорстокості, як це траплялося в інших країнах. Тут погляди й тих і тих на основні питання переважно збігалися. Для перемоги когось одного з них не треба було ні руйнувати старий порядок, ні змінювати суспільний лад. Прагнення домогтися перемоги своїх принципів не ставило під загрозу життя багатьох людей. А самі принципи стосувалися вельми важливих духовних інтересів, вони засвідчували про прихильність тих, хто їх захищає, до рівності та незалежності. Саме тому довкола них розпалилася запекла боротьба.

Партія, яка виступала за обмеження влади народу, прагнула закріпити принцип свого вчення в Конституції Союзу. Вона отримала назву федеральної партії. Інша партія, яка виказувала особливу схильність до свободи, стала називатися республіканською.

В Америці саме повітря перейняте духом демократії. Тому федералісти тут завше в меншості; одначе майже всі великі люди, які висунулися під час Війни за незалежність, опинилися в лавах федералістів, і їхній моральний вплив на суспільство був відчутний. Цьому також сприяли й обставини, що склалися. Загибель першої конфедерації вселила в народ страх перед анархією, й федералісти скористалися з цього короткочасного настрою, що охопив маси. Впродовж десяти чи дванадцяти років вони перебували при владі й змогли здійснити на практиці якщо не все замислене, то бодай частину своїх принципів — річ у тім, що протилежна їм партія день у день ставала дедалі сильнішою, а федералісти не наважувалися виступити проти неї.

1801 року республіканці, врешті-решт, узяли владу в свої руки. Президентом обрали Томаса Джефферсона. Ім’я цієї дуже талановитої людини було добре відоме, він мав широку популярність, і це зміцнило позиції республіканців.

Федералісти ж трималися не тільки за рахунок майстерних і короткочасних засобів — до влади їх привели мужність та здібності їхніх керівників, а також /152/ щасливий збіг обставин. Коли республіканці в свою чергу прийшли до влади, на партію-суперницю немовби звалилося стихійне лихо. Переважна більшість населення висловилася проти неї, а вона несподівано опинилася в такій меншості, що нечисленні її прихильники, які залишилися вірними їй, впали в розпач, утративши віру у власні сили. Відтоді партія республіканців, або демократів, домагалася успіху за успіхом і, нарешті, привернула на свій бік усе американське суспільство.

Федералісти, зрозумівши, що вони переможені, що їх народ не підтримує, що нація відвернулася від них, розкололися: одні приєдналися до переможців, інші згорнули свій прапор і змінили назву. Збігло вже багато років відтоді, як вони перестали існувати як партія.

Прихід свого часу федералістів до влади є, на мою думку, однією з найщасливіших обставин, пов’язаних з народженням великих американських штатів. Федералісти чинили опір волі свого століття, тенденціям розвитку своєї країни, їхні теорії, були вони добротні чи хибні, не могли бути застосовані цілком у тому суспільстві, яким вони хотіли керувати; те, що сталося за Джефферсона, рано чи пізно мусило було статися. При цьому уряд федералістів дозволив новій республіці утвердитися, а відтак безперешкодно підтримати швидкий розвиток тих вчень, що їх вони обстоювали. Велику частину їхніх принципів, врешті-решт, було прийнято, і вони стали символом їхніх суперників, а федеральна конституція, яка діє й нині, є вічним пам’ятником їхньому патріотизмові та мудрості.

Отже, сьогодні в Сполучених Штатах Америки немає великих політичних партій. Там є багато партій, які загрожують єдності Союзу, але немає таких партій, які виступали б проти сучасної форми державного правління або чинили опір поступальному розвиткові суспільства. Ті партії, які загрожують єдності Союзу, спираються не на принципи, а на матеріальні інтереси. Саме ці інтереси на території такої великої імперії, як Штати, й лежать в основі утворення націй, що суперничають, а не партій. Останнім часом свідоцтвом цього була поведінка Півночі, яка підтримала низку заборон у торгівлі, а Південь, навпаки, взяв під захист свободу торгівлі, а все це сталося тільки тому, що Північ є переважно фабричним реґіоном, а Південь — хліборобським, система ж обмежень завше діє на користь одного й на шкоду іншого.

Великі партії відсутні в Сполучених Штатах, зате там занадто багато малих партій, і громадська думка розкладається на нескінченне число угруповань, що об’єднуються довкола питань, які стосуються дрібниць. Неможливо уявити, з якими труднощами створюються партії; і в наші часи це дуже важка справа. В Сполучених Штатах немає ненависті на ґрунті релігії, позаяк до релігії скрізь ставляться з пошаною й жодна релігійна секта не вважається привілейованою; немає класової ненависті, бо тут народ ставиться на найвищий щабель і ніхто не наважиться боротися проти нього; немає, зрештою, злидарів, які експлуатувалися б, бо матеріальний рівень країни такий, що юна може надати всім місце в промисловому комплексі й повну свободу працювати, згідно із своїм умінням робити кар’єру. Адже достатньо надати людині таку свободу, й вона творитиме диво. Тож потрібні дуже сильні амбіції, спрямовані на створення нових політичних партій, аби заволодіти владою. Адже важко скинути того, в чиїх руках вона перебуває, за допомогою єдиного доказу, що ви волієте посісти його місце. Отже, політичні діячі мусять застосувати все своє вміння на організацію партій: політичний діяч у Сполучених Штатах передусім прагне визначити свій інтерес, вивчити такі самі інтереси, які могли б скласти разом з його інтересом щось єдине ціле; далі він прагне з’ясувати, чи нема ненароком у світі вчення або наукового принципу, який можна було б вдало використати для нової організації, поставивши його в назву, що давало б їй право на вільне існування та /153/ поширення своїх ідей, — щось на взірець королівської печатки, яку наші батьки ставили на першій сторінці своїх праць, хоча вона не мала жодного стосунку до них.

Після всього цього на політичній арені з’являється нова сила.

Чужоземцеві всі ці домашні сварки американців видаються на перший погляд незбагненними й хлоп’ячими, й не знаєш, чи жаліти цей народ, який цілком серйозно займається такою абищицею, чи заздрити йому, вважаючи його щасливим, позаяк він може цим займатися.

Одначе, тільки-но вивчиш таємні рушійні сили, які керують у Америці бунтівними угрупованнями, одразу ж розумієш, що чимала частина з них пов’язана більш чи менш тісно з однією із двох великих партій, які поділяють людей відтоді, як існують вільні суспільства. В міру заглиблення в потаємну сутність цих партій помічаєш, що діяльність одних спрямована на те, аби обмежити використання громадської сили, діяльність же інших — на те, аби розширити це використання.

Я аж ніяк не хочу сказати, що американські партії мали своєю відвертою чи навіть прихованою метою висунути на перший план аристократію або демократію в країні; я тверджу, що аристократичні чи демократичні пристрасті легко помічаються в засадах кожної партії; і хоч це не впадає в око, саме це і є слабким місцем кожної партії.

Я наведу один приклад із недавніх подій: президент висловлює свої претензії до Банку Сполучених Штатів; у країні починаються заворушення, і її населення поділяється на дві частини: маєтні класи стають у своїй масі на бік Банку, а народ підтримує президента. Ви гадаєте, що народ може визначити мотиви своєї поведінки в такій заплутаній ситуації, коли йдеться про таке складне питання, що й досвідчені фахівці вагаються в своїй ухвалі? Аж ніяк. Річ у тім, що Банк — це величезне підприємство; а народ, який руйнує або створює ту чи ту владу, нічого не може вдіяти з цим Банком, і це його дратує. Посеред загального руху в суспільстві ця нерухома точка впадає йому в око, й він хоче подивитися, чи не зможе він зсунути її з місця, як він зсуває і все інше.





Що залишилося від аристократичної партії в Сполучених Штатах

Прихована опозиція маєтних прошарків населення, спрямована проти демократії. — Вони зосереджуються на особистому житті. Інтер’єри їхніх жител виказують їхній смак виключно до вишуканих утіх та розкоші. — їхня позірна скромність. їхня вдавана доброзичливість стосовно народу.


Коли настрій громадян країни перестає бути єдиним, порушується рівновага між партіями, й у однієї з них з’являється незаперечна перевага. Ця партія руйнує всі перешкоди, висотує свого супротивника й ставить усе суспільство цілком собі на службу. Переможені в розпачі від такого успіху свого супротивника припиняють свою діяльність. Партія-переможець робить таку заяву: «Я відновила мир у країні, за це мені мусять віддати належне».

Одначе за цією позірною одностайністю приховуються глибокі розбіжності та реальний опір.

Ось так і сталося в Америці: коли демократична партія домоглася успіху, суспільство стало свідком того, як ця партія заволоділа винятковим правом керувати державними справами. Відтоді вона без упину формує мораль і видає закони, ґрунтуючись на своїх бажаннях.

І нині можна сказати, що в Сполучених Штатах класи багатих людей майже цілком перебувають поза політичними справами, й багатство не тільки не дає /154/ права на владу, а й є реальною причиною неласки та перешкодою на шляху до влади.

Отже, ті, хто багатий, воліють полишити поле бою й не провадити боротьби, часто-густо нерівної, проти найбідніших із своїх співгромадян. Не маючи змоги посісти в громадському житті таке саме становище, яке вони посідають у приватному житті, вони розлучаються з першим, аби зосередитися на другому. Й у самісінькому серці держави створюється немовби особлива громада з властивими їй смаками, схильностями, потягом до вишуканих розваг.

Багата людина сприймає цей порядок речей як щось непоправне; вона навіть з усіх сил намагається не показувати, що це її зачіпає за живе; в публічних виступах вона розхвалює доброту республіканського уряду та переваги демократичної форми правління. Бо що після ненависті до ворогів може бути природнішим для людини, ніж лестощі на їхню адресу?

Ви бачите цього вишуканого громадянина? Чи не правда, він схожий на єврея середніх років, який боїться, щоб інші не здогадалися про його багатства? Зодягнений він просто, хода його скромна; вдома в себе у чотирьох стінах він кохається в розкошах; до цієї своєї святині він допускає лише кількох обраних гостей, рівних собі, яких він запрошує кожного окремо. В Європі ви не зустрінете людини шляхетного походження, яка була б так дуже прив’язана до своїх вишуканих утіх, так тяжіла б до найменших вигод, які забезпечує певне привілейоване становище. Та ось ця людина виходить з дому, аби податися на роботу до якоїсь запорошеної конторки, розташованої десь у центрі міста, в його діловій частині, де кожен може заговорити з нею, звернутися до неї. По дорозі на роботу вона зустрічає свого шевця, обоє вони зупиняються: починають про щось розмірковувати. Про що ж вони можуть вести мову? Ці двоє громадян розмірковують про державні справи, і, перш ніж розпрощатися, вони потискують один одному руку.

У глибині ж цього захоплення, яке буцімто є виявом злагоди, й у різних формах запобігливості, що демонструється стосовно тих, хто стоїть ближче до правлячої партії, легко вловити гидливу відразу, що її багаті люди відчувають до демократичних інститутів своєї країни. Народовладдя — це та влада, якої вони бояться і яку зневажають. Якщо колись погане демократичне правління скінчиться політичною кризою, якщо в Сполучених Штатах запанує монархія як дійова, владна сила, то одразу ж підтвердиться правильність моїх висловлювань.

Є дві сили, що їх використовують партії, аби домогтися успіху в своїй діяльності, — це газети та асоціації. /155/











Розділ III

ПРО СВОБОДУ ДРУКУ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Труднощі, пов’язані з обмеженням свободи друку. — Особливі причини, що примушують деякі народи наполягати на цій свободі. — Свобода друку — це природний наслідок, що випливає із суверенітету народу, як його розуміють у Америці. — Нестриманість мови преси в Сполучених Штатах. — Періодичні видання володіють певним чуттям; приклад Сполучених Штатів це доводить. — Думка американців з приводу юридичних переслідувань преси за правопорушення, яких вона припускається. — Чому в Сполучених Штатах преса менш могутня, ніж у Франції.



Свобода друку справляє вплив не тільки на громадську думку, а й на думку кожної людини. Вона сприяє не лише зміні законів, а й змінює звичай та мораль. У другій частині цього твору я постараюся розкрити ступінь впливу свободи друку на американське суспільство, визначити той напрям, якого преса надала ідеям, що отримали поширення в Америці, способові думок та почуттів, які стали характерними для американця. Тут же я хочу тільки показати, яким чином свобода друку впливає на політичну сферу.

Зізнаюсь, я не відчуваю до свободи друку тієї повної любові, любові з першого погляду, яку відчуваєш до речей, добротних за своєю природою й незалежно від будь-чого. Я люблю пресу куди більше за те, що вона перешкоджає злу здійснитися, ніж за те добро, що його вона приносить.

Якби хтось показав мені проміжну позицію між цілковитою незалежністю думки та цілковитим її поневоленням, де я міг би сподіватися утриматись, я б, цілком імовірно, саме там і розмістився; але хто відшукає ту проміжну позицію? Ви виходите із розгнузданості преси й далі дотримуєтеся певного порядку. Що ви робите? Передусім ви напускаєте на письменників суд присяжних, але суд присяжних їх виправдовує, й те, що досі було думкою тільки однієї людини, стає думкою цілої країни. Те, що ви зробили, — це занадто багато, але й занадто мало; треба йти далі. Тоді ви віддаєте авторів до рук судових урядовців; одначе судді, перш ніж засудити, повинні вислухати; й те, про що було страшно зізнатися в книжці, безкарно проголошується в захисній промові; те, про що було сказано невиразно в одному написаному тексті, тепер повторюється в тисячі інших. Мовне висловлювання — це зовнішня форма й, я дозволю собі сказати, тіло думки, але не сама думка. Ваші трибунали заарештовують саме лише тіло, а думка вислизає від них, непомітно уникає їхніх рук. Отже, ви зробили надто багато, а й водночас надто мало; треба йти ще далі. Нарешті, ви віддаєте письменників до рук цензорів. Чудово! Ми просуваємося вперед. А політична трибуна, хіба вона не вільна? Тож ви, як з’ясовується, ще нічого не домоглися; ні, я помилився, ви примножили зло. Може, ви ненароком прийняли думку за одну з тих матеріальних потуг, сила впливу яких зростає із збільшенням числа їхніх носіїв? Ви що, станете лічити письменників, як вояків у війську? На противагу матеріальній силі сила думки часто зростає й завдяки малому числу тих, хто її висловлює. Слово впливової людини, виголошене твердо, в розпал пристрастей, перед замовклими зборами, діє на суспільство дужче, ніж невиразні вигуки тисячі ораторів; і варто тільки вільно поговорити про щось в одному /156/ громадському місці — наслідок такий, буцімто ви гучно говорили про це в кожному селі. Отже, вам треба знищити свободу говорити, так само як і свободу писати. Цього разу ви наблизилися до мети: всі мовчать. Але чого ви домоглися? Ви почали із надуживання свободою — й опинилися біля ніг деспота.

Ви пройшли шлях від найвищої незалежності до найвищого поневолення, не натрапивши на своєму шляху ні на жодну місцину, де ви могли б зупинитися.

Є народи, в яких незалежно від загальних міркувань, що їх я тут виклав, є свої особливі причини, які пояснюють їхню схильність до свободи друку.

Є народи, які вважаються вільними, а тим часом будь-який представник влади в них може безкарно порушити закон, і при цьому конституція країни не надає права потерпілому звертатися із скаргою до суду. В цих народів незалежність преси розглядається не як одна з ґарантій, а як єдина ґарантія, що залишилася в них із усього арсеналу свободи та безпеки громадян.

Отже, якби керівники тих держав, де живуть ці нації, повели мову про скасування незалежності преси, то народ міг би їм відповісти: «Дозвольте нам вимагати для вас покарання за ваші злочини через суд, і тоді, можливо, ми згодимося не вдаватися з цією самою метою до суду громадськості».

У країні, де відверто визнається суверенітет народу, цензура не тільки небезпечна, вона й абсурдна.

Коли кожному надається право керувати суспільством, треба, напевне, й визнати за ним здатність робити правильний вибір з низки різних думок, що хвилюють його співвітчизників, і давати правильну оцінку подіям, що відбуваються, подіям, знання яких може правити за посібник у його діяльності.

Суверенність народу та свобода преси цілком співвідносні; цензура та загальне голосування, навпаки, суперечать одне одному й не можуть довго співіснувати в політичних інститутах одного народу. Серед дванадцяти мільйонів чоловік, які живуть на території Сполучених Штатів, не знайдеться жодного, хто наважився б запропонувати обмежити свободу друку.

У першій же газеті, що потрапила мені на очі, коли я приїхав до Америки, було опубліковано таку статтю, достеменний переклад якої я тут подаю:


«У всьому цьому далі промова, яку виголосив Джексон (президент), була промова немилосердного деспота, який прагне виключно того, аби зберегти свою владу. Амбіції — це його злочин, і це саме буде його ж покаранням. Його покликання — інтриги, і інтриґи поламають усі його плани й вирвуть владу з його рук. Він править за допомогою корупції, і його злочинні махінації обернуться для нього на сором та ганьбу. Він зарекомендував себе на політичній арені як гравець без честі та гальм. Він домігся неабиякого успіху, але година справедливості наближається; невдовзі він муситиме повернути все, що нагарбав, далеко пожбурити свою гральну кістку й піти у відставку, де він матиме змогу досхочу проклинати своє безглуздя; бо його серце ніколи не знало такої чесноти, як каяття».

(«Венсенс ґазетт»)


У Франції більшість людей вважають, що розгнузданість преси в нашому суспільстві залежить від соціальної нестабільності, від наших політичних пристрастей та загальних клопотів, що випливають з цього. Отже, французи без упину чекають того часу, коли життя в суспільстві знову набуде рівноваги, й тоді преса заспокоїться. Що ж до мене, то я залюбки відніс би на карб указаних вище причин той сильний вилив, який преса справляє на нас; одначе я не гадаю, що саме ці причини так дуже впливають на її мову. Мені здається, що /157/ періодичні видання мають свої особливі риси та пристрасті, які не залежать від умов, у яких вони існують. Те, що відбувається в Америці, мене в цьому переконує остаточно.

Нині Америка, мабуть, є тією країною земної кулі, в лоні якої чаїться найменше число революційних паростків. А тим часом у тамтешній пресі спостерігаються ті самі руйнівні схильності, що й у французькій, і та сама розгнуздана мова за відсутності аналогічних причин для гніву. В Америці, як і у Франції, преса є тією самою незвичайною силою, де дивовижним чином перемішано добре й погане, силою, без якої свобода не змогла б вижити й через яку порядок насилу утримується.

Конче треба сказати, що в Сполучених Штатах у преси куди менше влади, ніж у нашому суспільстві. Та саме в цій країні вельми рідкісні випадки судового переслідування преси. Причина цього дуже проста: американці, утвердивши у своєму суспільстві принцип народовладдя, зробили це народовладдя справжнім. Їм і на думку не спадало створити з елементів, які щоденно змінюються, конституцію, яка має діяти вічно. Тож нападати на наявні нині закони не є злочином, тільки б не робилося спроб позбутися їх силоміць.

До речі, американці вважають, що суди безсилі загнуздати пресу й що гнучкість людської мови щоразу вислизає під час юридичного аналізу, правопорушення такого штибу буцімто зникають, перш ніж простягнута рука правосуддя зробить спробу їх схопити. Аби ефективно вплинути на пресу, гадають американці, треба знайти такий суд, який би був не тільки відданим панівній владі, а й міг би стати над громадською думкою, яка вирує довкола. Суд, який судив би, не припускаючись гласності, виголошував би свої вироки, нічим не обґрунтовуючи їх, і карав би наміри ще суворіше, ніж різкі слова. Той, хто міг би створити й підтримати такий трибунал, намарне витратив би час, переслідуючи свободу преси, позаяк він став би цілковитим господарем самого суспільства й міг би зовсім позбутися письменників, а воднораз і того, що вони написали. Що ж до самої преси, то для неї реально не існує середини між рабством і волею. Щоб отримати безцінні блага, які забезпечує свобода преси, треба вміти прийняти й те зло, що народжується разом з нею. Бажати домогтися одного й уникнути іншого — означає впадати в одну з тих ілюзій, якими звичайно заколисують себе хворі нації, коли, втомившись від боротьби й вичерпавши свої сили, вони шукають засобів, за допомогою яких можна примусити співіснувати водночас, на одному й тому самому ґрунті, ворожі думки та принципи.

Американські газети не мають великого впливу; це пояснюється багатьма причинами, основними з яких є такі.

Свобода писати, так само як і інші свободи, тим більше небезпечна, чим пізніше вона з’явилася; народ, який уперше бере участь у обговоренні державних справ, має себе за першого трибуна. Для англоамериканців ця свобода така сама давня, як і колонії. Між іншим, преса, вміючи добре підігрівати людські пристрасті, не може, одначе, сама їх породжувати. Отже, в Америці політичне життя проходить активно, його форми різноманітні, воно навіть буває бурхливим, але рідко в його підвалинах лежать глибокі пристрасті; бо рідко пристрасті випливають на поверхню, якщо не заторкнуті матеріальні інтереси, а Сполучені Штати з цього погляду країна, яка процвітає. Аби оцінити різницю, яка існує в цьому плані між англоамериканцями та нами, мені тільки треба продивитися американські та французькі газети. У Франції комерційні оголошення займають обмежене місце в газетах; навіть новин не дуже багато; найнасиченіша частина газети — та, що висвітлює політичні суперечки. В Америці ж три чверті величезної газети, розгорнутої перед вашими очима, заповнені оголошеннями, в решті частини розміщені найчастіше політичні новини або які-небудь потішні /158/ історії; й тільки подекуди, в якомусь прихованому куточку, бачиш статтю, присвячену одній із таких палких дискусій, які в нашому суспільстві й становлять щоденну порцію для читачів.

Будь-яка влада змінюється в міру своєї централізації — це загальний, природний закон, який відкривається перед дослідником під час вивчення цього питання і який деспоти навіть найменшого масштабу осягають інстинктивно.

У Франції преса об’єднує два різних види централізації. Майже вся влада преси зосереджена в одному місці й, можна сказати, в одних руках, позаяк органи преси нечисленні.

Отже, посівши міцне місце в середовищі скептично налаштованої нації, преса мала набути майже необмежену владу. Це той ворог, з яким уряд може укласти перемир’я більшої чи меншої тривалості, але поруч з яким йому важко триматися довгий час.

Ні того, ні того виду централізації влади, про які я вів мову, в Америці немає.

У Сполучених Штатах нема столиці: світло, в розумінні влада, розсіяне по всій величезній країні; промені людського розуму, замість того щоб виходити з єдиного центру, з усіх усюд сходяться туди й там розсіваються, припиняючи своє існування; американці жодне місце в своїй країні не зробили центром загального керівництва людською думкою, так само, як нема там і єдиного керівного ділового центру.

Це пов’язано з місцевими умовами, які зовсім не залежать від людей; що ж до законів, то вони диктують таке.

У Сполучених Штатах нема патентів для друкарів, марок чи реєстрацій для газет; зрештою, відсутнє й правило порук.

З усього цього випливає, що видання газети там є справою простою й легкою: досить невеликого числа передплатників, аби газетчик міг покрити свої витрати; внаслідок цього кількість періодичних або серійних видань у Сполучених Штатах перевищує всі сподівання. Найосвіченіші американці відносять маловладдя преси на рахунок неймовірної розпорошеності її сил; у Сполучених Штатах це стало аксіомою політичної науки: єдиний засіб нейтралізувати вплив газет — це збільшити їхнє число. Я не можу собі уявити, чому така очевидна істина досі ще не прищепилася в нас. Те, що ті особи, які збираються провести революцію за допомогою преси, прагнуть зосередити її в кількох потужних органах, — я це розумію дуже добре, але що офіційні прихильники існуючого режиму й ті, хто підтримує існуючі закони, вважають, що вплив преси можна пом’якшити шляхом її концентрації, — ось цього я зовсім не можу осягнути. Уряди Європи, як мені здається, поводяться щодо преси, як колись поводилися рицарі стосовно суперників: на власному досвіді вони переконалися, що централізація преси — це потужна зброя, і вони хочуть поділитися цією зброєю зі своїм ворогом, безперечно, для того, щоб тоді, коли той чинитиме опір, він міг відчути більше гордості.

У Сполучених Штатах практично нема жодного містечка, навіть зовсім маленького, де не видавали б свою газету. Неважко зрозуміти, що неможливо домогтися ні дисципліни, ні єдності дій серед такого великого числа борців, тому, природно, кожен підносить свій прапор. Це зовсім не означає, що геть усі політичні газети Союзу поділяються на ті, що підтримують адміністрацію, й ті, які проти неї; одначе, захищаючи її чи нападаючи на неї, ці газети використовують сотні найрізноманітніших засобів. У цій країні, зваживши на все це, газети не можуть підняти такі бурхливі потоки громадської думки, які чи то зносять навіть найпотужніші греблі, чи то переливаються через них. Це подріблення сил у пресі має й інші наслідки, не менш серйозні: видання газети, бувши дуже /159/ легкою справою, дозволяє першому-ліпшому зайнятися ним; з іншого боку, через конкуренцію не може розраховувати на великі зиски. З цієї причини великі промислові сили не вкладають своїх коштів у такі підприємства. Втім, якби газети були джерелом багатства, для керівництва ними могло б забракнути талановитих журналістів, позаяк цих газет тьма-тьмуща. Журналісти в Сполучених Штатах, як правило, посідають невисоке становище, професійну підготовку вони отримують мовби начорно, а спосіб їхнього думання часто тривіальний. Отже, в будь-якій сфері перед веде більшість; вона встановлює певні норми, до яких згодом кожен пристосовується; сукупність цих загальних правил називається духом, стилем; дух адвокатури й дух суду відрізняються один від одного. У Франції журналістський дух, стиль, виказує себе в манері вести розмову — настирливо, але в пристойних висловлюваннях, часто-густо велемовно, — про великі державні справи, і якщо не завше виходить саме так, то це тому, що немає правил без винятків. В Америці журналістський стиль — це грубо, безсоромно, не підшукуючи ґречних слів, накинутися на свою жертву, залишивши осторонь будь-які пристойні принципи, тиснути на слабке місце, ставлячи перед собою єдину мету — підловити людину, а далі переслідувати її в особистому житті, оголюючи її слабкості та вади.

Можна тільки шкодувати, що відбувається таке надуживання громадською думкою. Трохи далі в мене буде нагода розглянути, який вплив справляють газети на формування смаків та моральність американського народу; але, повторюю, зараз я розглядаю тільки політичну сферу. Не можна не визнати, що політичний вплив свободи друку має чимале значення безпосередньо для підтримки громадського порядку. Внаслідок цього ті, хто вже посідає високе становище в очах своїх співвітчизників, не наважаться писати до газет і, отже, втрачають найзастрашливішу зброю, якою вони могли б послуговуватися з метою розворушити собі на користь народні пристрасті 1. З цієї ж причини особисті погляди журналіста не мають ніякої ваги в читача. Читачі газети прагнуть єдиного — знати факти, отже, тільки змінюючи забарвлення цих фактів або спотворюючи їх, журналіст може привернути увагу до своєї думки.

Хоч преса в Америці користується саме такими засобами, вона все ж таки має величезний вплив. Під її впливом пожвавлюється політичне життя в усіх куточках цієї величезної території. Саме преса своїм пильним оком вистежує, а відтак витягує на світ Божий таємні рушії політики й примушує громадських діячів по черзі поставати перед судом громадськості. Саме вона об’єднує інтереси доктрини і формує кредо партій; саме завдяки пресі партії ведуть діалог між собою, не зустрічаючись при цьому; доходять злагоди, не вступаючи в контакт. Коли ж трапляється так, що велике число друкованих видань починає діяти в одному напрямі, їхній вплив на тривалий час стає переважати, а громадська думка, яка обробляється весь час з одного боку, піддається врешті-решт їхньому впливові.

У Сполучених Штатах кожна окремо взята газета не має великої влади, але періодичні видання як такі досі є першою після народу силою *.



1 Тільки в рідкісних випадках вони вдаються по допомогу до газет, коли хочуть звернутися до народу й говорити від свого власного імені: це трапляється, наприклад, якщо про них поширюють наклепницькі звинувачення й вони хочуть установити справжній стан речей.




Про те, що погляди, які утверджуються в Сполучених Штатах, де панує свобода друку, як правило, ґрунтовніші, ніж погляди, що формуються десь у іншій країні, за суворої цензури.

У Сполучених Штатах демократичний режим приводить до керівництва справами все нових та нових людей; внаслідок цього заходи, що їх вживає уряд, не завжди послідовні й упорядковані. Але головні принципи поведінки уряду /160/ взагалі стабільніші, ніж у більшості інших країн, а основні погляди, що їх визначає життя суспільства, стійкіші. Коли якась ідея заволодіває розумом американців, хоч би вона була правильною чи безглуздою, нема нічого складнішого, ніж переконати їх у протилежному.

Те саме можна було спостерігати й у Англії, європейській країні, де впродовж століття яскрава свобода думки вживалася з найнездоланнішими забобонами.

Я пояснюю це явище тією самою причиною, яка, на перший погляд, мала завадити цьому, — тобто вільній пресі. Народи, які живуть у країнах, де є вільна преса, дотримуються своїх поглядів як з почуття гордості, так і з переконань. Вони їх люблять тому, що вважають ці погляди правильними, а ще тому, що обрали їх самі, й вони тримаються за них не тільки як за щось правильне, а й як за щось таке, що їм належить.

Є ще безліч доказів.

Одна велика людина сказала, що на обох кінцях знання розташоване незнання. Можливо, правильніше було б сказати, що глибокі переконання розташовані тільки на краях, а в середині — сумнів. Людський розум можна розглядати в трьох різних станах, що часто йдуть один за одним.

Спочатку людина твердо вірить тому, що вона сприймає щось, не заглиблюючись у суть. Потім, коли з’являються заперечення, суперечності, вона сумнівається. Часто їй вдається розв’язати всі свої сумніви, й нарешті тоді вона знову починає вірити. Цього разу вона оволодіває істиною не навмання й не навпомацки; вона бачить її перед собою й іде просто до її світла 2.



2 Щоправда, я не знаю, чи підносить це переконання, що стало наслідком роздумів і зробилося панівним, людину до того ступеню запальності та відданості, який надихається догматичною вірою.



Коли свобода друку впливає на людей, які перебувають на першій стадії, вона ще тривалий час підтримує в них звичку твердо вірити не розмірковуючи; єдине, що вона робить, то це змінює предмет їхньої необміркованої довірливості. На всьому інтелектуальному обрії людський розум, отже, може бачити лише одну точку в певний відтинок часу, але ця точка безперестану переміщується. Це час раптових революційних змін. Нещасливі ті покоління, які першими дозволять свободу друку.

Одначе незабаром настає час, коли коло нових ідей поволі освоєне. Приходить досвід, і людина занурюється в сумніви, її охоплює недовіра до всього.

Можна припустити, що більшість людей залишиться в одному з перших двох станів: вони віритимуть, самі не знаючи чому, або не знатимуть точно, в що їм треба вірити.

Що ж до третього стану, коли в людини з’являється переконання як наслідок роздумів, панівне переконання, що народжується із знань та утверджується, навіть незважаючи на тривоги, пов’язані із сумнівами, то його досягне ціною певних зусиль тільки невелике число людей.

Було завважено, що в ті періоди, коли люди ревно ставилися до релігії, вони не раз змінювали віру, тимчасом як у періоди сумнівів кожен уперто зберігав свою віру. Те саме відбувається й у політиці, коли володарює свобода преси. Припустімо, що всі соціальні теорії одна за одною заперечені й переможені; одначе ті, хто зупинився на одній з них, і далі дотримуються її не стільки внаслідок впевненості, що ця теорія добра, скільки через відсутність упевненості в тому, що десь є ліпша.

У ці періоди не вбивають з легкістю один одного за переконання, але й не змінюють їх, і водночас трапляється менше жертв та відступників. /161/

Додайте до цього ще вагоміший доказ: коли в переконання проникають сумніви, люди, врешті-решт, хапаються тільки за інстинкти та за матеріальні багатства, бо їх куди ліпше видно, більше відчутно, вони за своєю природою постійніші, ніж переконання.

Відповісти на запитання, хто керує ліпше — демократія чи аристократія, дуже важко. Ясно тільки одне: демократія ущемлює інтереси другої, а аристократія — першої.

Сама собою перемагає істина, з приводу якої марно сперечатися: ви багатий,

а я бідний. /162/











Розділ IV

ПРО ПОЛІТИЧНІ ОБ’ЄДНАННЯ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Використання англоамериканцями права створювати об’єднання. — Три види політичних об’єднань. — Як американці здійснюють на практиці систему представництва в об’єднаннях. — Чим це може загрожувати державі. — Великий конвент 1831 року, присвячений тарифам. — Законодавчий характер його ухвал. — Чому необмежене використання права створювати об’єднання в Сполучених Штатах Америки не так небезпечне, як у будь-якій іншій країні. — Чому в Сполучених Штатах це треба вважати необхідним. — Корисність об’єднань для демократичних націй.



Америка змогла почерпнути з права створювати об’єднання максимальну користь. Там це право та й самі об’єднання використані як потужний і дійовий засіб під час досягнення будь-якої мети.

Незалежно від постійних об’єднань, що виникли згідно із законом і називаються комунами, містами, округами, є безліч інших, які своїм народженням та розвитком зобов’язані тільки волі індивідуумів.

Від першого дня свого народження житель Сполучених Штатів Америки з’ясовує собі, що в боротьбі із злом і в подоланні життєвих труднощів треба покладатися на себе; до влади він ставиться недовірливо й занепокоєно, вдаючись до її допомоги тільки в тому разі, коли зовсім не можна без неї обійтися. Це можна спостерігати вже в школі, де діти дотримуються, включаючи ігри, тих правил, які вони самі встановлюють, і карають своїх однокласників за порушення, ними ж самими визначені. Те саме ми бачимо в усіх сферах соціального життя. Припустімо, запрудили вулицю, прохід загороджено, проїзд перервано; люди, які живуть на цій вулиці, одразу ж організовують дорадчий комітет; це імпровізоване об’єднання стає виконавчою владою й усуває зло, перш ніж кому спаде на думку, що, крім цієї виконавчої влади, яку виконує гурт зацікавлених осіб, є інша влада. Коли йдеться про якісь веселощі, люди об’єднуються, аби спільними зусиллями надати святові більше блиску, зробити його реґулярнішим. Нарешті, з’являються об’єднання для боротьби з так званим духовним ворогом: наприклад, спільно борються з різною нестриманістю. У Сполучених Штатах об’єднуються з метою збереження громадської безпеки, для провадження торгівлі й розвитку промисловості, цебто створюють об’єднання, які стоять на сторожі моралі, а також релігійні. Всього може досягти воля людини, що у вільному вияві себе запускає в дію колективну силу людей.

Далі в мене буде нагода розповісти про те, яким є вплив об’єднань на громадське життя населення. Тепер же я повинен зосередитися на політичній сфері.

Тільки-но держава визнає за громадянами право на об’єднання, вони можуть ним користуватися по-різному.

Об’єднання виникає тоді, коли певне число індивідуумів публічно заявляє про свою прихильність до тієї чи тієї доктрини, визнаючи її тим самим за основу й беручи на себе зобов’язання відстоювати її. Право на об’єднання, отже, майже зливається із свободою друкованого слова, одначе об’єднання володіє /163/ більшою мірою, ніж преса. Та чи та громадська думка, подана від імені об’єднання, має бути ясною й достеменно висловленою. Об’єднання веде рахунок своїх прихильників і залучає дедалі нових і нових до своєї справи. Вони вчаться пізнавати один одного, і їхня відданість справі зростає із збільшенням їхнього числа. Об’єднання збирає докупи зусилля різних людей і енерґійно спрямовує їх до єдиної мети, ясно вказаної ним самим.

Другий момент у використанні права на об’єднання полягає в можливості збиратися разом, влаштовувати збори. Коли політичне об’єднання може розташувати свої вогнища дії в ряді важливих точок країни, воно таким робом розширює поле своєї діяльності та збільшує свій вплив. На цих зборах люди зустрічаються, їхні здібності до активної діяльності поєднуються, вони гучно й палко висловлюють свою думку, все це непідвладне думці, висловленій письмово.

І нарешті, останнє, що випливає з користування правом політичної асоціації: члени одного об’єднання за потреби стають гуртом виборців і обирають із своїх лав представників до центральної політичної організації. Власне, це і є система представництва всередині однієї партії.

Отже, спочатку людей об’єднують спільні погляди, спільний світогляд, між ними виникають суто духовні зв’язки. Відтак, на другому етапі, ці самі люди утворюють невеликі об’єднання, що становлять собою фракцію партії. Й нарешті, на третьому етапі вони мовби формують окрему націю всередині всієї нації, своє правління всередині державного правління. Їхні делеґати, так само як делеґати від більшості, репрезентують колективну силу своїх прихильників, і так само, як делеґати від більшості, вони вважають себе представниками нації, що надає їм великої моральної сили. Щоправда, на відміну від них вони не мають права створювати закон, але вони мають право критикувати той закон, який діє, й розробляти заздалегідь закон, який, на їхню думку, мав би бути.

Я уявляю собі народ, який зовсім не звик користуватися свободою або який охоплений глибокими політичними пристрастями. Поруч з більшістю, яка виробляє закони, я ставлю меншість, яка тільки обговорює їх і не бере участі в ухваленні постанов з цих законів, і єдина думка народжується в мене: такий суспільний лад здатний зазнати великих випадковостей.

Між доказом того, що один закон ліпший за інший, і можливістю замінити гірший закон ліпшим, безперечно, відстань чимала. Але там, де розум освічених людей ще бачить велику відстань, уява юрби її вже зовсім не помічає. Й бувають часи, коли нація майже порівну розподіляється між двома партіями, кожна з яких претендує на те, що саме вона репрезентує більшість нації. Тоді, якщо поруч із правлячою партією утверджується інша, моральний авторитет якої майже такий самий, чи можливо, щоб ця остання тривалий час брала участь тільки в обговоренні законів, не вдаючись до дій?

Чи зупинить її таке метафізичне розмірковування, згідно з яким метою об’єднань є спрямування громадської думки, а не примушування її, внесення пропозицій до закону, що виробляється, а не створення самого закону?

Що глибше я вникаю в проблему незалежності преси в її основних виявах, то більше пересвідчуюсь, що в сучасних народів незалежність преси — це щось фундаментальне, і я сказав би, основне складове свободи як такої. Народ, який бажає залишитися вільним, має право будь-що вимагати, аби ту свободу шанували. Одначе необмежену свободу об’єднань не треба плутати із свободою друку: перша водночас і менш необхідна й небезпечніша, ніж друга. Нація може обмежити її, не втрачаючи над собою контролю; вряди-годи вона мусить так чинити, щоб вижити.

В Америці свобода створювати політичні організації необмежена. /164/

Приклад, який я наведу, ліпше, ніж усе, що я міг би розповісти, покаже, до якої міри там терпимо до цього ставляться.

Усі пам’ятають, як питання тарифу та свободи торгівлі схвилювало людей в Америці. Тариф не тільки сприяв виникненню нових громадських течій чи справив на них якийсь інший вплив, він прямо заторкував потужні матеріальні інтереси. Північ приписувала йому почасти заслугу в своєму розквіті, Південь пов’язував з ним усі свої нещастя. Можна сказати, що тривалий час тариф був єдиним збудником політичних пристрастей, які хвилювали Союз.

1831 року, коли розпал пристрастей досяг своєї найвищої точки, якомусь невідомому громадянинові з Массачусетсу спало на думку запропонувати через газети всім ворогам тарифу послати депутатів до Філадельфії, аби разом вивчити всі засоби, здатні повернути торгівлі свободу. Ця пропозиція за кілька днів завдяки вже наявним друкарням пройшла шлях від Мена до Нового Орлеана. Вороги тарифу поставилися до неї палко. Вони з’їхалися з усіх кінців, висунули депутатів. Більшість серед них були люди відомі, а деякі навіть знамениті. Південна Кароліна, яка згодом не раз бралася до зброї, захищаючи ту саму справу, послала шістдесят три делеґати. 1 жовтня 1831 року асамблея, яка за американською традицією називалася конвентом, зібралася у Філадельфії; на ній були присутніми понад двісті членів. Обговорення велися відкрито й з першого дня стосувалися питання законодавства; розглядалися питання про обсяги влади конґресу, про теоретичні засади свободи торгівлі й, нарешті, різні заходи, пов’язані з тарифом. Асамблея пропрацювала десять днів, її учасники склали звернення до американського народу й роз’їхалися. В цьому зверненні говорилося про те, що: 1) конґрес не мав права встановлювати тариф, а тариф, що діє, неконституційний; 2) відсутність вільної торгівлі не може відповідати інтересам будь-якого народу, й особливо американського.

Слід визнати, що необмежена свобода в створенні політичних організацій досі не призвела в Америці до зловісних наслідків, як цього, либонь, чекали за її межами. Право вільного об’єднання в різноманітні організації прийшло до Америки з Англії і, отже, в Сполучених Штатах діяло завше. Користування цим правом нині стало звичкою, це відбивається й у звичаях американців.

За наших часів свобода створювати політичні об’єднання стала необхідною ґарантією в боротьбі з тиранією та в протистоянні більшості. В Сполучених Штатах, коли якась партія стає правлячою, вся влада переходить до її рук; найзапекліші її прихильники посідають усі відповідальні пости, в їхньому розпорядженні опиняються й усі адміністративні структури. Видатні діячі іншої партії, які залишаються за порогом влади, повинні мати право об’єднати свої зусилля; і ця меншість повинна мати змогу протиставити владі, яка стане її ущемлювати, силу морального впливу на маси. Звісно, це небезпечно, але є ще більша небезпека.

Всесилля більшості мені уявляється таким загрозливим для американських республік, що засіб, спрямований на обмеження її всевладдя, я розглядаю як добро.

А тепер я хочу поділитися думкою, яка нагадає моє висловлювання про громадянські свободи: політичні свободи, здатні давати відсіч деспотизмові партій або свавіллю заправила, особливо потрібні в країнах з демократичним режимом. Там же, де при владі перебуває аристократія, інші стани утворюють природні об’єднання, що є бар’єром для надуживання владою. В таких країнах, де нема таких станових об’єднань, люди самі повинні створити щось таке, що замінювало б їх, і зробити це швидко. Їй-право, я не бачу іншого засобу, який міг би стати перешкодою для тиранії. Адже великий народ може потрапити під безкарний гніт купки путчистів або тирана, що правитиме одноосібно. /165/

Збори великого політичного конвенту (є й інші конвенти), які можуть бути викликані потребою, навіть у Америці є подією дуже значущою, й ті, хто бажає добра цій країні, ставляться до них з певною часткою страху.

Це підтверджує конвент 1831 року, на якому всі зусилля видатних діячів, що брали в ньому участь, звелися до того, аби звузити обговорювані проблеми й пом’якшити форму їхнього обговорення. Можна припустити, що конвент 1831 року справив великий вплив на незадоволених і підготував їх до відкритого виступу 1832 року проти торгових законів Союзу.

Не можна не визнати, що з усіх можливих свобод народ найменше може дозволити собі необмежену свободу об’єднань у сфері політики. Якщо вона не ввергає його в анархію, то постійно наближує, так би мовити, до краю цієї безодні. В цій такій небезпечній свободі закладені й позитивні ґарантії: в країнах, де діє свобода об’єднань, нема таємних товариств. У Америці, наприклад, є путчисти, але немає змовників.



Як розуміється право на об’єднання в Європі та в Сполучених Штатах Америки; як користуються цим правом тут і там.


Найприроднішою для людини є свобода діяти самостійно, самотужки. Наступним природним кроком людини є об’єднання своїх зусиль із зусиллями інших людей з метою спільних дій. Право на асоціації я розглядаю як невід’ємне право людського суспільства, таке саме природне, як індивідуальна свобода. Тій законодавчій владі, яка забагла б знищити це право, довелося б кинути виклик усьому суспільству. Тим часом у одних народів свобода згуртовуватися в якісь товариства благодатна, вона сприяє їхньому розквітові, а інші народи, надуживаючи нею, спотворюючи її, перетворюють її із життєдайної сили на руйнівну силу. Мені здається, що порівняння шляхів розвитку об’єднань у тих країнах, де свобода їх організації розуміється правильно, та в інших країнах, де вона доходить до вседозволеності, було б корисним і для уряду, й для партій.

Більшість європейців досі бачать у політичних об’єднаннях зброю боротьби, нашвидкуруч змайстровану, аби якомога швидше випробувати її на полі бою.

Прихильники тієї чи тієї ідеї об’єднуються немовби з метою обмінятися думками, але основна думка, яка полонить їх, — як перейти до дії. Об’єднання — це військо. Члени об’єднання збираються разом, аби обговорити якісь питання, виявити однодумців і, запалившись, виступити проти ворога. З погляду членів об’єднання, леґальні засоби належать до засобів боротьби, але не є єдиним засобом, з допомогою якого можна домогтися успіху.

Зовсім інакше тлумачиться право на об’єднання в Сполучених Штатах. У Америці члени об’єднання, що складає меншість, передусім хочуть знати, скільки їх, бо їхня найперша мета — послабити моральний вплив більшості. Друга мета, яку вони ставлять перед собою, — це виявити всі можливості, які можуть бути використані, аби вчинити тиск на більшість, позаяк їхня кінцева мета, на втілення якої вони твердо сподіваються, — привернути на свій бік більшість і в такий спосіб опинитися при владі.

Отже, в Сполучених Штатах політичні організації за своєю суттю мирні й послуговуються в своїй боротьбі законними засобами. Й коли вони заявляють, що хочуть домогтися успіху тільки законним шляхом, вони, власне, кажуть правду.

Відмінність, яка є між політичними організаціями в Америці й у нас, пояснюється цілою низкою причин.

В Європі є партії, які за своїми ідеями та метою такі далекі від партій, що репрезентують більшість, що вони не можуть розраховувати на якусь підтримку. Коли одна з таких партій створює політичну організацію, вона ставить собі /166/ за мету не переконувати, а перемагати. В Америці є люди, які зовсім не згодні з правлячою більшістю, але вони не заважають їй керувати: всі решта хочуть примкнути до цієї більшості.

Отже, реалізація прав на об’єднання стає небезпечною в разі, коли великі партії країни вже не становлять більшості. В такій країні, як Сполучені Штати Америки, де відмінності в поглядах та світогляді основної маси людей не істотні, право на об’єднання може залишатися, сказати б, необмеженим.

Причина, яка пояснює, чому ми й досі бачимо в свободі об’єднань тільки право оголошувати війну державцям, полягає у відсутності в нас досвіду користуватися свободою як такою. Перша думка, яка народжується в людей, які створили якусь партію, до речі, так само, як і в окремої людини, коли приходить відчуття своєї сили, — це думка про насильство; впевненість у собі, переконаність приходять пізніше, вони народжуються з досвідом.

Англійці, хоч і дуже різняться між собою, рідко надуживають свободою об’єднань, бо в них більший досвід користування цим правом.

У нас же в характері, до всього іншого, закладений такий бойовий дух, що ми вважаємо для себе почесним померти із зброєю в руках, беручи участь у будь-якій безглуздій події, аж до такої, яка може сколихнути підвалини державної влади.

Одначе найваговитішою причиною, яка лежить в основі відмінності між американськими політичними організаціями та нашими, причиною, яка стримує насильницькі дії політичних організацій у Сполучених Штатах, я вважаю наявність там загального виборчого права. Коли в країні діє загальне виборче право, ясно, на чиєму боці більшість, позаяк ніхто не може засумніватися в тому, що більшість, яка посіла місце в державному керівництві, з’явилася там внаслідок виборів; адже з погляду здорового глузду жодна партія не може представляти тих, хто не голосував. Тож кожна політична організація знає, що вона не становить більшості, знають про це й усі громадяни країни. Це випливає з самого факту існування цих організацій, бо, якби було інакше, вони самі змінювали б закони замість того, щоб вимагати від уряду їхніх реформ.

З цієї ж причини моральна сила уряду дуже зростає, й відповідно послаблюються можливості політичних організацій.

Візьмімо Європу: тут практично немає жодної політичної партії, яка не вважала б себе виразником інтересів більшості. Ці претензії й, можна сказати, ця впевненість вельми сильно сприяють зміцненню їхнього становища в країні й правлять за чудове виправдання вживаних ними дій. Хіба не може викликати вибачення застосування сили задля перемоги справи, пов’язаної з боротьбою за знехтувані права?

Отже, людські закони такі складні, що за інших часів найвища свобода нейтралізує надуживання свободою й найвища демократія запобігає небезпекам, пов’язаним з демократією взагалі.

В Європі політичні організації вважають себе законодавчим і виконавчим органом народу, який сам собою виступати не може, відштовхуючись від цієї ідеї, вони діють і командують. У Америці ж такі організації в очах її громадян репрезентують меншість народу, а тому вони займаються говорінням і складанням петицій.

В Європі засоби, якими послуговуються політичні організації, відповідають тій меті, яку вони ставлять перед собою.

Основна мета цих організацій — діяти, а не розмірковувати, боротися, а не переконувати. Природно, внаслідок цього вони прийшли до такого типу організації, яка аж ніяк не схожа на цивільну: норма поведінки її членів та використовувана ними лексика запозичені у військовиків, вони збудовані /167/ за принципом централізму, керівництво всіма їхніми силами розташоване на вершині й влада зосереджена в руках невеликої купки людей.

Члени цих організацій реаґують на будь-який наказ, як воїни під час війни; вони визнають догму пасивної покори, достеменно кажучи, об’єднавшись, вони мовби відмовилися й від свого власного міркування, й від своєї власної волі. В лавах цих організацій часто-густо панує тиранія, ще нестерпніша, ніж тиранія уряду, з яким вони борються.

Це неґативно позначається на їхній моральній силі. Їхня боротьба втрачає священний характер, який пов’язує з нею пригнічених, борючись із гнобителями. Бо той, хто згоден по-рабському коритися в якихось випадках комусь із собі подібних, тому, хто позбавить його власної волі, підкорить його собі, й не тільки його, а і його думки, — як така людина може запевняти, що вона хоче бути вільною?

Що ж до американців, вони також створили всередині своїх політичних організацій систему управління, але це, якщо можна так висловитися, цивільне управління. Особиста свобода, де люди, що живуть у один час, ідуть до однієї мети, але не зобов’язані всі обирати один і той самий шлях. У американських політичних організаціях ніхто не приносить у жертву свою волю й розум, навпаки, воля й розум кожного сприяють досягненню успіху в спільній справі. /168/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.