[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 216-226.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ VIII

ЩО СТРИМУЄ ТИРАНІЮ БІЛЬШОСТІ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ

Відсутність адміністративної централізації

Більшість не може все робити сама. — Її суверенну волю в громадах та округах виконують посадові особи.

Раніше я виокремив два види централізації: урядову та адміністративну.

В Америці існує тільки перша, друга не властива цій країні.

Якби американська державна влада мала в своєму розпорядженні обидва види правління й до свого права всім командувати приєднала б здатність та звичку все виконувати самій; якби, встановивши загальні принципи правління, вона стала б вникати в деталі його втілення в життя й, визначивши головні потреби країни, дійшла би до обмеження індивідуальних інтересів, тоді небавом від свободи й сліду не залишилося б у Новому Світі.

Але в Сполучених Штатах більшість, у якої часто спостерігаються смаки та схильності деспота, поки що не володіє найдосконалішими засобами тиранії.

Американський уряд завжди займався лише невеликим числом тих внутрішніх проблем своїх республік, значення яких привертало його увагу. Він ніколи не пробував втручатися в другорядні справи своїх штатів. У нього навіть і намірів таких не було. Більшість, ставши майже абсолютною, не збільшила функцій центральної влади, вона тільки зробила її всесильною в межах відведеної їй царини діяльності. Деспотизм може бути вкрай важким, але він не може поширюватися на всіх.

Хоч би як розпалювала більшість у державі власні пристрасті, хоч би з яким запалом вона кидалася на реалізацію своїх власних проектів, вона не зможе домогтися того, щоб скрізь водночас і однаковим чином усі жителі країни підкорилися її бажанням. Видаючи накази, центральний уряд, що відбиває її волю, змушений покладатися на виконавців, які часто від нього не залежать і діяльність яких він не може постійно спрямовувати. Муніципалітети та адміністрація округів, наче підводне каміння, стримують і розтинають хвилі народної волі. Якщо закон має кривдний характер, свобода знайде вихід у самому виконанні закону, й більшість не може вникнути в деталі й, наважуся сказати, в дурниці адміністративної тиранії. Вона й не уявляє собі, що може це зробити, позаяк юна не має цілісного уявлення про обсяги своєї влади. Вона знає лише свої природні сили й зовсім не відає, до якої міри вміння може розвинути їх.

Наступна думка заслуговує уваги: якщо колись демократична республіка, така, як Сполучені Штати, з’явиться в країні, де абсолютна влада вже встановила, узаконила й зробила звичною адміністративну централізацію, скажу відверто, що в такій республіці деспотизм буде куди нестерпнішим, ніж у будь-якій абсолютній монархії Європи. Тільки в Азії можна натрапити на щось подібне. /217/

Про дух законності в Сполучених Штатах та як він слугує противагою демократії

Про те, як корисно досліджувати властивості духу законності. — Леґісти покликані відіграти серйозну роль у суспільстві, що зароджується. — Діяльність леґістів розвиває в них аристократичний спосіб думок. — Випадковості, що впливають на їхній спосіб думок. — Як легко аристократія згуртовується з леґістами. — Яку користь міг би почерпнути деспот з діяльності леґістів. — Чим пояснити, що леґісти утворюють той єдиний аристократичний прошарок у суспільстві, який здатен з’єднатися з демократичними прошарками. — Особливі причини, завдяки яким думки англійських та американських леґістів набувають аристократичної форми вияву. — Адвокати та судді становлять американську аристократію. — Який вплив справляють леґісти на американське суспільство. — Як дух законності проникає до леґіслатур, адміністрації та зрештою прищеплює народові деякі риси, властиві адміністративній владі.

Коли ознайомишся з американським суспільством, вивчиш його закони, то бачиш, що влада, надана тут законознавцям, їхній вплив на уряд правлять сьогодні за найбільшу перешкоду для порушень демократії. Це, на мій погляд, є наслідком якоїсь загальної причини, яку корисно розглянути, бо вона може знову з’явитися в якомусь іншому місці.

Впродовж останніх п’ятисот років служники закону мали стосунок до всіх соціально-політичних рухів у Європі. То вони правили за знаряддя для політичних сил, то політичні сили ставали знаряддям у їхніх руках. У середні віки леґісти, цебто законознавці, чудово сприяли поширенню влади королів. У наступні часи вони доклали всіх зусиль, аби обмежити ту владу. В Англії вони тісно згуртувалися з аристократією; у Франції вони показали себе як її злісні вороги. Постає питання: чи не поводяться служники закону, корячись раптовим та тимчасовим спонукам, чи вони все ж таки відповідно до обставин дотримуються властивої їм інтуїції, яка щоразу й визначає їхні дії? Я хотів би розтлумачити цю думку, оскільки леґісти, либонь, покликані відіграти першу роль у суспільстві, що зароджується.

Люди, які вивчали законодавство, набули завдяки цим працям звичку до порядку, певний смак до формальностей, пристрасть до достеменного, послідовного викладу думок. Це, природно, робить їх супротивниками революційного духу й необміркованих пристрастей, притаманних демократії.

Спеціальні знання леґістів, що їх вони отримали, вивчаючи законодавство, забезпечують їм особливе становище в суспільстві; в середовищі освічених людей вони становлять привілейований клас. Підтвердження своїй вищості вони знаходять щоденно у своїй професії: вони фахівці в дуже потрібній царині, в якій мало хто розуміється; вони виступають як арбітри під час розв’язання конфліктів між громадянами, й звичка спрямовувати до певної мети сліпі пристрасті сторін, що виступають на судовому процесі, виробила в них зневажливе ставлення до натовпу. До цього додайте, що вони природним чином становлять стан. Усе це не означає, що між ними панує цілковита злагода й що спільно вони йдуть до однієї мети. Але спільне навчання та єдність методів у роботі роблять їх однодумцями, а спільний інтерес може згуртувати й їхню волю.

В глибині душі законознавці приховують деякі аристократичні смаки та звички. Як і аристократи, вони мають непохитну схильність до порядку, шанобливо оберігають формальності; так само як і аристократія, вони відчувають велику огиду до дій натовпу й таємно зневажають народний уряд.

Я аж ніяк не хочу сказати, що ці природні нахили служників закону такі вже сильні, що могли б їх тісно згуртувати. В законознавців, як і взагалі в людей, на першому місці свій власний, і особливо миттєвий, інтерес.

У деяких країнах служники закону не можуть домогтися в політичній царині такого самого успіху, як у звичайному житті; можна бути певним, що /218/ саме там, у такому суспільстві, вони стануть активними провідниками революції. Одначе треба подивитися, де чаїться причина, яка штовхає їх до руйнацій чи до змін, — у стійкій схильності до цього чи тут вся справа зводиться до випадковості. Законознавці справді зробили чималий внесок у повалення французької монархії 1789 року. Залишається тільки дізнатися, чому вони це зробили: чи тому, що вони вивчали закони, а чи тому, що не могли брати участі в написанні їх?

П’ятсот років тому англійська аристократія стояла на чолі народу й виступала скрізь від його імені; нині вона всіляко підтримує королівський трон і виступає на боці королівської влади. А між тим аристократія й далі володіє властивими тільки їй самій схильностями.

Треба остерігатися переносити на весь стан якості окремих його представників.

У всіх вільних країнах, хоч би якою була форма їхнього правління, законознавці завше йдуть у перших лавах партій, що там діють. Те саме можна сказати й про аристократію. На чолі майже всіх демократичних рухів, що в ту чи ту добу хвилювали світ, стояли шляхтичі.

Жоден елітний стан, хоч би там що, не зможе цілком вдовольнити всіх своїх честолюбних прагнень; у його середовищі завжди більше таланту та пристрастей, аніж можливостей їх застосування. Й там завше можна натрапити на велике число людей, які не вміють швидко зробити кар’єру, користуючись привілеями стану, й тоді вони обирають інший шлях, щоб висунутися: вони заходжуються різко виступати проти привілеїв цього стану.

Я не берусь твердити, що колись настане час, коли всі законознавці покажуть себе друзями панівного порядку й супротивниками будь-яких змін, так само, як я не стану твердити, буцімто завжди, за всіх часів, більшість леґістів поводяться саме так, а не інакше.

У країні, де їм пощастить безперешкодно посісти те високе становище, яке належить їм за повним правом, вони зробляться вкрай консервативними й антидемократичними.

Тільки-но аристократія перекриє законознавцям доступ до свого стану, вони одразу ж переметнуться до стану її ворогів, тим більше небезпечних, що, бувши не такими багатими, як вона, й не входячи до уряду, вони не залежать від неї у своїй роботі, за своїм рівнем освіченості мають себе за рівних з нею.

У тих випадках, коли аристократична знать виявляла готовність поділитися частиною своїх привілеїв із служниками закону, обидва класи легко об’єднувалися й виявлялися, якщо можна так сказати, членами однієї родини.

Я також схильний гадати, що будь-якому монархові було б неважко, якби він цього захотів, зробити із служників закону найнадійніших поборників своєї влади.

Адже між законознавцями та виконавчою владою незрівнянно більше природної близькості, ніж між ними та народом, хоча законникам випадало брати участь у поваленні влади. Більше природної близькості також між аристократами й королем, ніж між аристократами та народом, хоча відомі неодноразові випадки згуртування найвищих класів суспільства з народом для боротьби проти влади короля.

Законознавці віддають перевагу насамперед порядкові, а найнадійніша ґарантія порядку — це влада. Не треба забувати про те, що, хоч вони й цінують свободу, законність вони ставлять вище за неї, тиранія вселяє в них менше страху, ніж беззаконня, і, якщо ініціатором обмеження свободи виступає законодавча влада, їх це цілком влаштовує.

Я вважаю, що той монарх, який перед лицем демократії, що насувається, /219/ зважився б послабити судову владу в своїх володіннях і зменшити політичний вплив законознавців, припустився б вельми великої помилки. Він випустив би зі своїх рук основу влади, аби утримати її подобу.

Я не сумніваюсь також у тому, що для нього було б найкориснішим ввести законників до складу уряду. Деспотизмові, який спирається на грубу силу, вони, либонь, зуміють надати рис справедливості та закону.

Демократичний уряд прихильно ставиться до політичної сили леґістів. Тільки-но багатого, аристократа й монарха проженуть з уряду, законознавці з повним правом посядуть їхнє місце, бо це єдині освічені й умілі люди, яких народ може обрати, окрім своїх представників.

Отже, законознавці приймають демократичний уряд, не поділяючи його схильностей і не перебираючи його слабкостей, що подвійно сприяє зміцненню сили цих леґістів завдяки демократії та над демократією.

У країнах демократичного правління народ не відчуває недовіри до законників, позаяк знає, що їм вигідно служити справі демократії; він вислуховує цих леґістів без будь-якого гніву, бо не підозрює їх у віроломстві. Й справді, служники закону не мають ні найменшого наміру повалити демократичний уряд, вони тільки роблять все для того, аби спрямувати його діяльність у те річище, яке йому не властиве, і щоб він послуговувався тими засобами, які йому чужі. Леґісти пов’язані з народом своїм походженням та своїми інтересами, а з аристократією їх пов’язують звички та смаки; вони — природна зв’язкова ланка між тими й тими, нитка, що їх об’єднує.

Стан служників закону — єдиний аристократичний стан, який без жодних зусиль може влитися в демократію й поєднатися з нею успішно й на тривалий час. Мені добре відомо, які вади властиві аристократії, проте я маю сумнів, що демократія зможе довго керувати суспільством, і я не можу повірити, що в наш час республіка може сподіватися зберегти себе, якщо вплив, який справляють служники закону, не зростатиме пропорційно утвердженню влади народу.

Аристократичні риси стану законознавців куди сильніше виражені в Сполучених Штатах та Англії, ніж у будь-якій іншій країні. Це великою мірою залежить не тільки від освіченості англійських та американських законників, а й від самого законодавства та від того місця, яке посідають тлумачі закону в своїх країнах.

І в Америці, й у Англії зберігається законодавство, яке спирається на прецеденти; і в тій, і в тій країнах леґісти запозичують свої міркування в документах, складених згідно із законами батьків, і приймають ухвали, неодмінно посилаючись на ті самі документи.

У цьому криється джерело ще й іншого впливу на спосіб мислення леґіста й, отже, на розвиток суспільства.

Англійський чи американський законознавець доскіпується, що ж насправді було здійснено, а французький служник закону намагається визначити, якими ж були задуми; для одного мета — арешти, для іншого — мотиви злочину.

Коли ви слухаєте англійського або американського правознавця, вас дивує, що він вельми часто посилається на думку інших і рідко висловлює свою власну; ви почуєте від французького правознавця щось просто протилежне.

Коли французький адвокат згоджується провадити навіть найменшу справу, він починає з побудови своєї власної системи ідей, заперечує навіть основні принципи закону й так провадить захист до поставленої мети, що суд зрештою виносить ухвалу перенести на туазу межовий стовп на території спадщини, про яку йде суперечка в суді.

Зречення власної думки, притаманне англійським та американським правознавцям, на догоду думці батьків, своєрідна рабська залежність, у якій є власні /220/ думки, надають їхній свідомості звичної невпевненості і породжують у них незмінні схильності. Усі ці якості ми бачимо в служників закону Англії та Сполучених Штатів, які там куди яскравіше виражені, ніж у їхніх колеґ у Франції.

Закони, які сьогодні діють у Франції, часто-густо заскладні для розуміння, але кожен може їх прочитати й, навпаки, нема нічого менш зрозумілого й менш доступного для простої людини, ніж законодавство, що ґрунтується на прецедентах. Потреба в служниках закону в Англії та в Сполучених Штатах, висока думка про їхню освіченість дедалі більше відділяють їх від народу, й зрештою вони утворюють окремий клас. У Франції законознавець — це вчений. Служник закону в Англії або в Сполучених Штатах якоюсь мірою нагадує жерців Єгипту, як вони, він — єдиний тлумач таємної науки.

Становище, яке посідають леґісти в Англії та Сполучених Штатах, справляє істотний вплив на їхні звички й думки. Англійська аристократія, що дбайливо залучала до своїх лав усіх, хто мав бодай якусь природою наділену схожість з нею, чимало зробила для правознавців, аби піднести їхню значущість та їхню владу. В англійському суспільстві леґісти не належать до вищого світу, але вони цілком задоволені своїм суспільним становищем. Вони ніби складають молодшу гілку англійської аристократії, і вони люблять і шанують старших, не маючи їхніх привілеїв. Англійські законознавці додають до тієї користі, яку вони черпають, стоячи завдяки своєму фахові близько до аристократії, аристократичні ідеї та смаки того суспільства, в якому вони живуть.

Тому в Англії особливо часто можна зустріти той завершений тип правознавця, який я прагну намалювати: він шанує закони, але не стільки тому, що вони досконалі, скільки тому, що вони старі; і якщо він зважується їх трохи змінити, аби привести у відповідність з тими змінами, які з часом відбуваються в суспільстві, то вдається до всіляких хитрощів, аби переконати себе в тому, що його доповнення до спадщини батьків сприяють розвиткові їхньої думки та збагачують їхні праці. Ви марно сподіватиметеся примусити його визнати, що він вніс щось нове до цих праць, він дійде до абсурду, перш ніж визнає себе винним у такому великому злочині. Саме в Англії народився цей дух законності, байдужий до суті справи, що в центр уваги ставить тільки букву закону; ухвали, що диктує він, радше будуть позбавлені здорового глузду й залишаться незмінними, ніж не відповідатимуть букві закону.

Англійське законодавство нагадує старе дерево, на якому завдяки законознавцям з’явилися найрізноманітніші пагінці. Одначе це залишало надію, що, хоч вони даватимуть різні плоди, їхня крона, переплівшись, огорне стовбур поважного віку.

В Америці немає ні аристократів, ні інтелектуалів, і народ ставиться з недовірою до багатих. Отже, тут законознавці утворюють найвищий політичний клас і найінтелектуальнішу частину суспільства. Тож усякі новації призвели б їх тільки до втрат, ось звідкіль береться їхній консерватизм, що доповнює професійну схильність до порядку.

Якби мене спитали, яке місце в американському суспільстві посідає аристократія, я відповів би не вагаючись: тільки не серед багатих прошарків, які нічим не згуртовані. Місце американської аристократії лише в середовищі адвокатів та суддів.

Що більше розмірковуєш про Сполучені Штати, то більше пересвідчуєшся в тому, що стан законодавців у цій країні править за найпотужнішу й, можна навіть сказати, єдину противагу демократії.

Й саме в Сполучених Штатах розумієш, наскільки законність своїми достойностями й навіть вадами здатна нейтралізувати недоліки, властиві народному правлінню. /221/

Варто американському народові піддатися пристрастям або захопитися якимось ідеями, законознавці непомітно дають йому відчути, що треба чи то погамувати свій запал, чи то зовсім відмовитися від своїх дій. Їхні аристократичні схильності потайки протистоять його демократичному характерові, а їхнє надмірно шанобливе ставлення до старовини йде врозріз з його любов’ю до нового; вузькість їхніх поглядів не відповідає широті його задумів, а їхня пристрасть до формальностей не узгоджується з його зневажливим ставленням до встановленого порядку, й, нарешті, їхні звички діяти неквапливо входять у суперечність із його запальністю.

Для впливу на демократію в стані законознавців є вельми ефективний орган — суди.

Суддя — це служник закону, любов якого до стабільності підкріплюється не тільки схильністю до порядку та правил, засвоєних під час вивчення законів, а передусім своїм становищем: у Сполучених Штатах судді обираються на довічно. Знання законів судді забезпечило вище становище порівняно з іншими; політичний вплив ставить його в особливе становище, завдяки чому в нього з’являються риси, притаманні привілейованим класам.

Американський суддя має право визнати закон неконституційним, тому він постійно причетний до політичного життя країни ¹. Він не може примусити народ ухвалити той чи той закон, але він може примусити його коритися прийнятим законам і не суперечити самому собі.

¹ Див. у першій частині книжки розділ про судову владу.

Мені відомо, що в Сполучених Штатах є прихована тенденція до послаблення влади суддів; згідно з конституцією більшості штатів, уряд за вимогою обох палат може позбавити суддів їхнього місця. За деякими конституціями, судді обираються на короткий термін. Наважусь передбачити, що такі новації рано чи пізно призведуть до згубних наслідків, коли одного разу стане ясно, що замах на незалежність суддів — це не тільки удар по юридичній владі, а й по самій демократичній республіці.

Втім, не треба гадати, що в Сполучених Штатах дух законності зосереджений виключно в судах, він поширюється далеко за їхніми межами.

Леґісти, які складають єдиний стан освічених людей, яким народ довіряє, обіймають, цілком природно, більшу частину державних посад. Вони працюють у леґіслатурах, очолюють адміністративні установи; вони справляють величезний вплив на формування законів та їхнє виконання. До речі, законознавці змушені поступатися перед натиском громадської думки, але важко визначити, як вони чинили б, якби були вільними. Американці, які внесли стільки нового до своїх політичних законів, до цивільних внесли вельми незначні зміни, та й ті вони зробили насилу, хоча саме цивільні закони мають у собі гострі суперечності з суспільним ладом країни. Це відбувається тому, що в царині цивільного права більшість постійно змушена покладатися на законознавців, а американські законники чинять опір новаціям.

Французові дивно вислуховувати нарікання американців на негнучкість і упередженість законознавців їхньої країни, які даються взнаки щоразу, коли йдеться про щось усталене.

Вплив, що його справляє дух законності, поширюється тут далеко за ті межі, які я визначив.

У Сполучених Штатах практично немає такого політичного питання, яке рано чи пізно з часом не оберталося б на судове питання. Ось звідки в політичних партій з’являється потреба в своїй повсякденній полеміці користуватися й ідеями, й мовою, запозиченими в правознавців. Переважна більшість /222/ державних діячів — це теперішні чи колишні законознавці, до своєї роботи вони привносять притаманні їм звичаї та спосіб мислення. Діяльність суду присяжних прилучає до цього всі класи. Юридична термінологія, стаючи звичною, входить до розмовної мови. Дух законності, народившись у навчальних закладах та судах, поступово виходить за ці межі, проникає до всіх прошарків суспільства, до найнижчих, і в загальному підсумку весь народ цілком засвоює звички та смаки суддів.

У Сполучених Штатах леґісти не становлять собою сили, яка вселяє страх, їх насилу помічають, вони не мають власного прапора, вони легко пристосовуються до вимог часу, не чинячи опору, коряться всім змінам соціальної структури країни. А між тим вони проникають до всіх прошарків суспільства, обплутують їх цілком, працюють всередині, впливають на нього мимо його волі. И усе завершується тим, що вони виліплюють це суспільство згідно зі своїми намірами.

Суд присяжних у Сполучених Штатах як політична установа

Суд присяжних — один із виявів народовладдя, і його треба розглядати поруч з усіма законами, що випливають із народовладдя. — Як обирається суд присяжних у Сполучених Штатах. — Вплив, що його справляє суд присяжних на формування національного характеру. — Його виховне значення для народу. — Яким чином суд присяжних сприяє зміцненню впливу суддів та поширенню духу законності.

У своїй розповіді я природним чином дійшов до американського судочинства й, щоб завершити цю тему, хочу спеціально зупинитися на суді присяжних.

У суді присяжних слід розрізняти юридичну установу та політичну установу.

Якщо ставити питання про те, до якої міри суд присяжних, особливо з цивільних справ, допомагає здійснювати правосуддя, то, зізнаюся, відповідь на нього, яка утверджує тільки його корисність, виявиться спірною. Суд присяжних запровадили в малорозвинутому суспільстві, де на його розгляд виносилися тільки нескладні питання, що стосуються голих фактів; привести його у відповідність із вимогами високорозвинутого суспільства — завдання нелегке, бо суспільство зросло інтелектуально та духовно й взаємини людей значно ускладнилися ².

² Було б корисно й цікаво розглянути суд присяжних як судові установи, оцінити наслідки його впровадження в Сполучених Штатах, уважливо вивчити, яким робом американці черпали з нього користь. Результати ретельного вивчення тільки одного цього питання могли б скласти зміст цілої книги, вельми цікавої для французів. У ній можна було б знайти відповідь на питання, які з американських установ, пов’язаних із судом присяжних, могли би бути впровадженими у Франції і в якій послідовності. З усіх американських штатів Луїзіана дає найяскравіший матеріал на цю тему. В Луїзіані живе змішане населення: французи та англійці. Як обидва ці народи змішуються між собою, так і два законодавства, що діють у штаті, поступово з’єднуються одне з одним. Найкорисливішим довідковим виданням може бути звід законів штату Луїзіана в двох томах, який називається «Диґести законів Луїзіани»; й ще ціннішим можна вважати курс з цивільного судочинства, написаний двома мовами, «Трактат про правила цивільних актів», виданий 1830 року в Новому Орлеані видавництвом Б’юїссона. Ця праця становить собою інтерес для французів, вона подає пояснення англійської юридичної термінології. Мова, якою написані закони, — це спеціальна мова, а в англійців особливо.

У цьому розділі я ставлю перед собою головну мету розглянути суд присяжних з політичної точки зору, і будь-який інший шлях повів би мене далеко від обраної теми. Що ж стосується суду присяжних як судової установи, то про це я скажу лише кілька слів. Коли англійці заснували суд присяжних, /223/ вони становили собою напівварварський народ. З плином часу вони стали однією з найосвіченіших націй світу, і їхня прихильність до суду присяжних зростала в міру розвитку в них освіти. Вони вийшли за межі своєї території, поширилися по цілому світу. Вони утворили колонії, незалежні держави. Основна частина нації зберегла монархію. Частина з тих, хто полишив країну, створили потужні республіки. Й скрізь англійці залишалися відданими судові присяжних ³. Всюди вони чи то запроваджували його, чи то квапилися відновити. Такий судовий орган, який заслуговує на схвалення великого народу впродовж століть, який незмінно відроджується в усі періоди розвитку цивілізації, в усіх країнах, за всіх правлінь, не може бути чужим духові справедливості ⁴.

³ Усі англійські та американські законознавці єдині у своїй оцінці суду присяжних. Пан Сторі, суддя Верховного суду Сполучених Штатів, у своїй книжці «Трактат про федеральну конституцію» також веде мову про переваги суду присяжних у застосуванні до цивільних справ: «Безцінне значення суду присяжних для розв’язання цивільних справ, не менше воно й для розв’язання кримінальних справ, але всі визнають, що головна перевага суду присяжних — це захист політичних та громадянських свобод» (кн. III, розд. XXVIII).

⁴ Якщо говорити про корисність суду присяжних як судового органу, можна навести багато інших арґументів, і серед них такі.

Залучаючи присяжних до числа засідателів суду, можна без особливої шкоди зменшити кількість суддів, а це дасть свою вигоду. Коли суддів занадто багато, смерть, що забирає кого-небудь з них, створює вакансію для живих. Природно, честолюбність суддів постійно розігріта, це ставить їх у залежність від більшості або від того, хто призначає суддів на вакантні місця: виходить так, що кар’єра в судових органах будується за тим самим принципом, що й отримання чинів у війську. Такий стан речей суперечить нормальній діяльності судових органів та намірам законодавчої влади. Хай судді обираються на довічно, аби вони були незалежними у своїй діяльності; але як мало означає ця їхня незалежність, якщо вони самі добровільно стають її жертвою.

Коли судді численні, серед них трапляється чимало некомпетентних. Справжній суддя повинен бути непересічною людиною. Для досягнення тієї мети, яку ставить перед собою правосуддя, нема нічого гіршого за напівписьменних людей.

З мого погляду, ліпше довірити долю судового процесу нефахівцям-присяжним на чолі з розумним, добре освіченим суддею, ніж віддати його до рук суддів, більшість з яких погано знає юриспруденцію та закони.

Та облишмо цю тему. Бо розгляд суду присяжних тільки як судового органу дуже звузив би його значення. Роблячи величезний вплив на хід судового процесу, він іще більший вплив справляє на долю самого суспільства. Тож суд присяжних — це передусім політичний інститут. І щоб оцінити його, треба стати саме на цю точку зору.

Під судом присяжних я розумію гурт громадян, вибраних навмання, яким тимчасово надали право судити.

Суд присяжних, який використовують для боротьби проти злочинів, становить собою установу, що найвищою мірою сприяє зміцненню республіканської форми правління, й ось чому.

За своїм складом суд присяжних може бути аристократичним або демократичним залежно від того, до якого класу належать присяжні. Але позаяк за такого суду реальне керівництво суспільством перебуває в руках громадян або в якоїсь частини громадян, а не в руках урядовців, він, безперечно, є республіканською установою.

Силою можна домогтися тільки тимчасових успіхів, на зміну їй незабаром приходить поняття права. Уряд, який здатний перемагати ворогів лише силою, не може довго існувати. Політичні закони остаточно закріпляються завдяки кримінальному законодавству. Якщо ж кримінальне законодавство не служить зміцненню політичного ладу суспільства, це останнє рано чи пізно руйнується. Тому справжнім господарем у суспільстві є той, хто творить суд над злочинцями. А за існування суду присяжних суддею стає сам народ або ж принаймні один /224/ клас громадян. Отже, завдяки суду присяжних реальне управління суспільством виявляється в руках народу або цього класу ⁵.

В Англії присяжними можуть бути тільки аристократи, оскільки аристократія й створює закони, й стежить за їх застосуванням, і судить за порушення законів *. Це струнка система, адже Англія — аристократична республіка. В Сполучених Штатах усе те саме поширюється на цілий народ. Кожен американський громадянин може обирати, бути обраним і може бути присяжним **. Суд присяжних у тому вигляді, в якому він існує в Сполучених Штатах, становить собою такий самий прямий і крайній наслідок принципу народовладдя, як і загальне виборче право. Й те й те з однаковою силою слугує всевладдю більшості.

Усі монархи, які бажали повної незалежності своєї могутності, прагнули спрямовувати розвиток суспільства за своєю волею й нехтували його вимогами, скасовували або обмежували суд присяжних. Тюдори кидали неслухняних присяжних до в’язниць, а Наполеон доручав підбирати їх своїм людям.

Хоч більша частина викладеного вище здається очевидною, не всі розуміють важливість суду присяжних. Більше того, багато хто в нас має про нього досить невиразне уявлення. Наприклад, коли обговорюють, хто має входити до складу суду присяжних, обмежуються суперечками про освіченість та здібності присяжних, буцімто йдеться про суто судову установу. Насправді ж за такого підходу випускають з уваги головне: суд присяжних становить собою насамперед політичну установу, його треба розглядати як одну з форм суверенної влади народу. Його треба чи то цілком відкинути, якщо відкидається народовладдя, чи то привести у відповідність з іншими законами, що засновують це народовладдя. Суд присяжних об’єднує представників народу, яким доручено виконувати закони, так само як парламент згуртовує тих, хто створює закони. Для того щоб управління суспільством було стійким і одноманітним, треба, аби зміни в списках виборців спричинялися до змін у списках присяжних. Саме це має бути головним клопотом законодавців, решта — другорядне.

Я глибоко переконаний, що суд присяжних — це передусім політична установа, й тому, коли його дії поширюються на цивільні справи, я схильний розглядати його з того самого погляду.

Доти, поки закони не спираються на моральні принципи, вони ненадійні, позаяк моральні засади — це єдина тривала й міцна сила, якою володіє кожен народ.

Коли суд присяжних судить тільки кримінальних злочинців, народ бачить його діяльність лише зрідка й в окремих випадках. Він звикає обходитися без нього в повсякденному житті й розглядає його як один із засобів досягнення справедливості, але аж ніяк не єдиний ⁶.

Якщо ж суд присяжних розглядає й цивільну справу, то всі зіштовхуються з його діяльністю на кожному кроці, він заторкує інтереси кожного, й кожен прагне йому допомогти. Внаслідок цього він стає звичайним явищем у повсякденному житті, людська свідомість звикає до форми його діяльності, й можна сказати, що він уособлює ідею справедливості.

⁵ Одначе треба зробити одне дуже важливе зауваження.

Установа суду присяжних насправді дає народові переважне право контролю за діями громадян, але вона не дає йому можливості здійснювати цей контроль поголовно й тиранічно.

Коли абсолютний монарх наказує своїм служникам судити злочинця, доля звинуваченого, можна сказати, визначена заздалегідь. Що ж стосується суду присяжних, то завдяки своєму складові та незалежності він зберігає шанс для виправдання невинного в тому разі, коли народ хоче, щоб його засудили.

⁶ Така думка стає ще більш поширеною, якщо суд присяжних розглядає тільки деякі кримінальні справи. /225/

Доти, поки діяльність суду присяжних обмежена кримінальними справами, він у небезпеці, та тільки-но вона пошириться на цивільні справи, йому не будуть страшні ні час, ні зусилля людей. Якби було так само легко прогнати суд присяжних із звичаїв англійців, як із законів, його цілком були б скасували за Тюдорів. Тож цивільні свободи збереглися в Англії переважно завдяки наявності суду присяжних з цивільних справ.

Хоч би якою була діяльність суду присяжних, він неодмінно справляє великий вплив на національний характер, який помітно зростає в міру того, як дія суду дедалі більше поширюється на цивільні справи.

Суд присяжних, і особливо суд присяжних з цивільних справ, почасти прищеплює всім громадянам спосіб думок, властивий способові думок суддів, а саме це найліпшим чином готує людей до вільного життя.

Він поширює в усіх класах суспільства пошану до ухвал суду й поняття права. Без цих двох чинників любов до незалежності перетворюється на пристрасть до руйнування.

Він на практиці показує, що таке справедливість. Беручи участь у суді в справі свого сусідства, кожен пам’ятає про те, що йому у свою чергу, либонь, доведеться мати справу з судом. І це справді так, особливо коли йдеться про суд присяжних з цивільних справ. Адже мало хто побоюється, що його колись звинуватять у кримінальному злочині, але кожному може випасти брати участь у судовому процесі.

Суд присяжних навчає кожну людину відповідати за свої дії, а без цієї мужньої позиції неможливо виховати політичну порядність.

Він приголубить кожного громадянина чимось на взірець судової влади, переконає всіх, що в них є певний обов’язок щодо суспільства, що вони беруть участь у його управлінні. Змушуючи людей займатися не тільки власними справами, суд присяжних протистоїть індивідуальному егоїзму, згубному для суспільства.

Суд присяжних дивовижно розвиває незалежність міркувань і збільшує природні знання народу. Саме в цьому й полягає, на мою думку, його найблаготворніший вплив. Його можна розглядати як безкоштовну й завше відкриту школу, в якій кожен присяжний вчиться користуватися своїми правами й щоденно спілкується з найосвіченішими й розумово найрозвиненішими представниками найвищих класів. Там він на практиці засвоює закони, які стають доступними його розумінню завдяки зусиллям адвокатів, думці судді й навіть пристрастям сторін. Гадаю, що практичний розум і політичний здоровий глузд американців пояснюються переважно тим, що в них уже впродовж тривалого часу цивільні справи розглядаються судом присяжних.

Я не знаю, чи приносить користь суд присяжних тим, хто позивається, але переконаний, що він вельми корисний для тих, хто їх судить. Це один із найефективніших засобів виховання народу, що їх має у своєму розпорядженні суспільство.

Все висловлене вище можна віднести до всіх народів, але є речі, які стосуються тільки американців і взагалі лише демократичних суспільств.

Я вже зазначав, що в демократичних країнах законознавці, а також судові урядовці становлять собою єдиний аристократичний стан, здатний погамувати народні поривання. Ця аристократія не має ніякої матеріальної сили й може впливати тільки на розум людей. Її основні можливості полягають саме в суді присяжних.

У кримінальних процесах, коли суспільство вступає в боротьбу з однією людиною, присяжні схильні дивитися на суддю як на пасивне знаряддя влади й можуть не довіряти його думці. Крім того, в кримінальних справах завше /226/ розглядаються прості факти, оцінка яких не вимагає нічого, крім здорового глузду. В цій царині суддя й присяжні рівні.

У цивільних процесах справа стоїть зовсім інакше. В них суддя виступає як безкорисливий посередник між інтересами сторін, що позиваються. Присяжні довіряють йому й з пошаною вислуховують його думку, оскільки він володіє знаннями в таких справах і досвідом, яких у них немає. Саме він нагадує їм різні арґументи, які переплуталися в їхній пам’яті, вказує їм шлях у процедурних лабіринтах, яскраво окреслює факти й підказує відповіді на правові питання. Його вплив майже не має меж.

Нарешті, потрібно сказати, чому мене не переконують арґументи на користь нездатності присяжних судити цивільні справи.

У цивільних процесах, у всякому разі, тоді, коли йдеться про якийсь вчинок, суд присяжних становить собою тільки видимість судового органу.

Присяжні лише оголошують вирок, який насправді виноситься суддею. Присяжні освячують його авторитетом суспільства, яке вони репрезентують, а суддя виносить його, рахуючись з розумом та законами *.

В Англії та Сполучених Штатах судді справляють такий вплив на хід кримінальних процесів, про який французькі судді й гадки не мають. Причина такої відмінності цілком зрозуміла: англійські та американські судді домагаються авторитету, ведучи цивільні процеси; їм не треба його завойовувати, вони просто використовують його в іншій царині діяльності.

У деяких випадках, як правило, найважливіших, американський суддя має право ухвалювати вирок одноосібно ⁷. Тоді він потрапляє в те саме становище, в якому завше перебуває французький суддя. Одначе він має куди вищу моральну силу: адже всі пам’ятають про його роль у суді присяжних, і його ухвала має майже такий самий авторитет, як і ухвала суспільства, винесена присяжними.

Вплив суддів поширюється далеко за межами судів. У мирних розвагах приватного життя, в політичній діяльності, в громадських місцях та законодавчих асамблеях звикли дивитися на суддів як на людей, що переважають їх за своїм інтелектом. Їхній авторитет, який спершу виказує себе в суді, відтак починає впливати на розум і навіть на душі тих, хто разом з ними брав участь у процесах.

Суд присяжних, який, здавалося б, обмежує права судових урядовців, насправді є основою їхнього панування. Найбільшу могутність судді мають у тих країнах, де частина їхніх прав належить народові.

Саме завдяки судові присяжних американському судовому відомству вдається поширювати те, що я називаю духом законності, на найширші прошарки суспільства.

Отже, суд присяжних, бувши найнадійнішим засобом здійснення влади народу, водночас найліпшим чином вчить народ користуватися своєю владою.

⁷ Федеральний суддя майже завжди одноосібно вирішує питання, які безпосередньо стосуються управління країною. /227/

Попередня     Головна     Наступна