[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 227-253.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ IX

ПРО ОСНОВНІ ПРИЧИНИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ІСНУВАННЮ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ В СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ



У Сполучених Штатах демократична республіка існує й далі. Пояснити причини цього — головна мета цієї книжки.

Серед тих причин є такі, на які я мимохідь і мимоволі вказував під час своєї розповіді. Є й інші, що їх я не мав змоги проаналізувати. Ті ж, яким я вділив чимало уваги, можуть залишитися непоміченими через силу-силенну деталей.

Тому перш ніж рухатися далі й вести мову про майбутнє, я вважаю за потрібне коротко сказати про всі ті причини, які можуть правити за пояснення наявного становища.

Це буде короткий огляд, позаяк я постараюсь тільки нагадати читачеві стисло те, що йому вже відомо. Що ж до фактів, про які я ще не згадував, то я зупинюсь тільки на найголовніших.

Усі причини, що сприяють підтриманню демократичної республіки в Сполучених Штатах, можна звести до трьох:

перша — особливе становище, в яке американці потрапили з волі випадку та Провидіння;

друга — закони;

третя — звичаї та моральні принципи.





Роль випадку та божественного промислу у підтриманні демократичної республіки в Сполучених Штатах

Союз не має сусідів. У ньому нема великих столиць. Успіхові американців сприяють щасливі обставини, які супроводжували їхнє походження. Америка — пустельна країна. — Ця обставина є потужним чинником підтримання демократичної республіки. Яким чином в Америці заселяються пустельні місця. Пристрасне прагнення англоамериканців до освоєння населених просторів Нового Світу. — Вплив матеріального добробуту на політичні переконання американців.


Безліч обставин, що не залежать від волі людини, полегшують існування демократичної республіки в Сполучених Штатах. Одні з них відомі, з іншими можна легко ознайомитися. Я обмежусь тільки описом основних.

Американці не мають сусідів, тому їм не загрожують великі війни, фінансові кризи, сплюндрування та завоювання. В них нема потреби збирати великі податки, утримувати численне військо, мати високих військових начальників. Їм майже не загрожує й інше лихо, небезпечніше для республіки, ніж усі названі вище разом узяті, — воєнна слава.

Неможливо заперечувати той великий вплив, що його справляє на народний дух воєнна слава. Генерал Джексон, якого американці двічі обирали головою /228/ держави, має невгамовний характер і посередні здібності. Впродовж усієї своєї кар’єри він ніколи не показував якостей, потрібних для управління вільним народом. Більшість освіченого класу Союзу завше виступала проти нього. Що ж допомогло йому посісти пост президента й досі залишатися на ньому? Тільки спогади про перемогу, отриману ним двадцять років тому під мурами Нового Орлеана. Але ж перемога під Новим Орлеаном — це пересічна воєнна подія, що не залишилася б надовго в пам’яті народу, якому доводиться багато воювати. Народ, який здатний потрапити під чари такої воєнної слави, безперечно, найхолодніший, найобачливіший, найменш войовничий і, якщо можна так сказати, найпрозаїчніший народ у світі.

В Америці немає жодної великої столиці 1, яка поширювала б свій прямий чи опосередкований вплив на всю територію країни. В цьому я бачу одну з основних причин існування республіканського правління в Сполучених Штатах. У містах люди неминуче згуртовуються, вони можуть усі водночас збуджуватися й приймати несподівані, продиктовані пристрастями ухвали. Там народ справляє величезний вплив на призначених ним урядовців, часто він творить свою волю сам, без посередників.

Коли підпорядковуються провінції столиці, то доля всієї країни потрапляє не просто до рук однієї частини населення, що, звісно, несправедливо. Вона потрапляє до рук народу, який діє самостійно, а це становить велику небезпеку. Панування столиці завдає серйозної шкоди представницькій системі й породжує в сучасних республіках ваду, яка була властива стародавнім республікам: усі вони загинули через те, що не мали представницької системи.

Неважко було б перелічити безліч інших, другорядних причин, які сприяли встановленню й забезпечують існування демократичної республіки в Сполучених Штатах. Але серед багатьох щасливих обставин я бачу дві найголовніші й негайно на них вкажу.

Я вже зазначав раніше, що першою, найважливішою причиною, якою можна пояснити нинішнє процвітання Сполучених Штатів, є походження американців, те, що я називаю їхнім началом. На світанку свого зародження американцям пощастило: колись їхні батьки встановили на землі, де нині вони живуть, рівність умов і здібностей, що стало природною засадою для виникнення демократичної республіки. Й це ще не все. Крім республіканського суспільного ладу, вони залишили своїм нащадкам звички, ідеї та моральні принципи, потрібні для процвітання республіки. Коли думаєш про наслідки цього первісного факту, то здається, що доля Америки визначена тим першим пуританином, що ступив на її берег, так само, як доля людства була визначена першою людиною.



1 Поки що в Америці немає великих столиць, але там уже є великі міста. У Філадельфії 1830 року проживала 161 тисяча чоловік, а в Нью-Йорку — 202 тисячі. Нижчі прошарки народу, які живуть у цих великих містах, становлять ще більшу небезпеку, ніж європейська сірома. Їх складають передусім вільні неґри, які внаслідок законів та громадської думки приречені з покоління в покоління жити в зневазі та злиднях. Там можна зустріти чимало європейців, яких нещастя чи гультяйство щоденно женуть на береги Нового Світу. Ці люди приносять до Сполучених Штатів наші наймерзенніші вади, водночас не маючи ніяких інтересів, здатних все це пом’якшити. Вони живуть у цій країні, не бувши її громадянами, й ладні черпати вигоду для себе з усіх пристрастей, які її сколихують. Саме тому останнім часом у Філадельфії та Нью-Йорку вибухали серйозні заворушення. В решті країни такого безладу немає, і ці люди зовсім не цікавляться цією частиною країни. Річ у тім, що до нинішнього часу жителі міст не мали ніякої влади над неміським населенням і не справляли на нього ніякого впливу.

Обсяги деяких американських міст, а також вдача їхніх жителів можуть становити собою справжню небезпеку для майбутнього республік Нового Світу. Я беру на себе відвагу передбачити, що саме вони можуть стати причиною їхньої загибелі, якщо тільки урядам республік не вдасться придушити всі ці ексцеси шляхом створення збройної сили, яка підлягала б волі національної більшості, але не залежала б від населення міст. /229/



Вкрай важливою обставиною, яка сприяє встановленню та збереженню демократичної республіки в Сполучених Штатах, є обсяги території, на якій живуть американці. Від батьків вони вспадкували любов до рівності та свободи, але тільки Бог, який подарував їм неосяжний континент, дав їм змогу довго жити рівними й вільними.

Загальний добробут забезпечує стабільність будь-якій формі правління, але він особливо важливий для демократії, основою для якої є настрій більшості й переважно настрій тих, хто живе в злиднях. За народного правління держава може існувати без потрясінь, якщо тільки народ щасливий, позаяк злидні діють на нього так само, як честолюбність діє на монархів. Але ж жодна країна світу в жодну історичну добу не мала стільки матеріальних передумов добробуту, що не залежать від закону, скільки їх має Америка.

Процвітання Сполучених Штатів Америки пояснюється не тільки демократичністю їхнього законодавства, сама природа працює на народ.

Людська пам’ять не зберегла нічого схожого на те, що відбувається на наших очах у Північній Америці.

Прославлені суспільства стародавності розвивалися в оточенні ворожих народів, яких треба було перемагати для того, щоб захопити їхню територію. Навіть сучасні народи, відкривши в Південній Америці величезні території, зіштовхнулися там з населенням, яке хоч і поступалося перед ними своїм розвитком, але вже заволоділо землею й обробляло її. Для створення своїх нових держав їм довелося знищити або поневолити це населення, і їхні перемоги вкрили ганьбою цивілізовані народи.

Що ж до Північної Америки, то в ній жили кочові племена, які ще й не замислювалися про використання природних багатств. Північна Америка була ще в буквальному розумінні пустельним континентом, незаселеною землею, яка чекала на своїх жителів.

В американців усе незвичне: і їхній суспільний лад, і їхні закони Але найбільш незвичне серед усього те, що вони мають, — це земля, на якій вони живуть.

Коли Творець дав землю людям, вона була молодою й багатою, але люди були слабкі й неосвічені. Коли ж вони навчилися черпати користь із скарбів, що приховуються в ній, вони вже заселили всю її, і їм довелося боротися за право володіти своєю територією та вільно жити на ній.

Саме тоді було відкрито Америку, буцімто Бог тримав її в запасі, й вона тільки-но винирнула з вод потопу.

У ній, як і в перші дні творіння, течуть повноводі річки, стеляться неосяжні й незаселені ліси, болота, її безмежних полів ніколи не торкався плуг орача. Й вона дістається не самотній, неосвіченій й примітивній людині первісних століть, а людині, яка вже осягнула головні таємниці природи, згуртованій зі своїми ближніми, яка володіє п’ятдесятистолітнім досвідом.

Нині тринадцять мільйонів цивілізованих європейців неквапливо заселяють родючі пустельні землі, ні всіх багатств, ні достеменних обсягів яких вони ще не знають. Три-чотири тисячі вояків відтісняють кочові племена індіанців. За ними йдуть лісоруби, які прокладають у лісах шляхи, відганяють диких тварин, досліджують течії річок і таким робом готують тріумфальний похід цивілізації через лісову глушину.

У цій книзі я вже не раз згадував про матеріальний добробут американців як про одну з причин успіху американських законів. Про це багато хто говорив і до мене. Це єдина причина, яка впадала в око європейцям і стала в нас загальновідомою. Позаяк про неї часто писали й вона цілком зрозуміла, я не затримуватимусь на ній і зверну увагу читачів на кілька нових фактів. /230/

Звичайно вважається, що пустельні землі Америки заселяються європейськими імміґрантами, які щороку приїздять до Нового Світу, тимчасом як американське населення живе й збільшується на території, яку займали його батьки. Це глибока помилка. Європейці, які приїздять до Сполучених Штатів, звичайно не мають ні друзів, ні грошей. Для того, аби жити, вони вимушені продавати свою працю, й тому вони найчастіше залишаються у великій індустріальній зоні, розташованій уздовж океанського узбережжя. Неможливо обробляти пустельні землі, не маючи ні грошей, ні кредиту; перш ніж вирушити в ліси, треба звикнути до нового суворого клімату. Тому господарями великих земельних угідь у віддалених місцевостях стають американці, які щоденно виїздять з місць, де вони народилися. Так, європейці полишають свої хижки й їдуть жити на американське узбережжя Атлантичного океану, а американці, які народилися на цьому узбережжі, в свою чергу переселяються в глибину Центральної Америки. Цей подвійний потік імміґрантів ніколи не припиняється. Одні виїздять з центру Європи й перетинають великий океан, інші рухаються через пустельні землі Нового Світу. Мільйони людей водночас переселяються в одному напрямі. Вони говорять різними мовами, в них різні релігії та мораль, але їх гуртує одна мета. Їм сказали, що багатство можна знайти десь на Заході, й вони поспішають заволодіти ним.

Ніщо не може зрівнятися з цим постійним переселенням людей, окрім, либонь, того, що супроводжувало падіння Римської імперії. За тих часів маси людей також пересувалися в одному напрямі, й між ними відбувалися бурхливі зіткнення. Але задуми Провидіння тоді були інші. Кожен, хто приходив на нове місце, приносив смерть та руїни, нині ж кожен приносить паростки процвітання й життя.

Віддалені наслідки міґрації американців на Захід іще приховує майбутнє, але безпосередні результати вже можна побачити: оскільки частина корінних жителів виїздить із штатів, де вони народилися, населення цих штатів зростає повільно, незважаючи на те що вони засновані давно. Так, штат Коннектикут налічує тільки п’ятдесят дев’ять жителів на кожну квадратну милю, а його населення за двадцять п’ять років збільшилося тільки на одну чверть. В Англії за той самий період воно зросло на одну третину. Отже, імміґрант з Європи потрапляє до напівзаселеної країни, де промисловість має потребу в робочих руках. Він стає робітником, який живе в достатку. Його син вирушає шукати щастя в пустельних землях і стає багатим власником. Перший накопичує капітал, а другий пускає його в обіг, але в злиднях не живе ні той, хто імміґрував до Америки, ні той, хто там народився.

У Сполучених Штатах закон усіма силами сприяє подрібненню власності, але є річ могутніша, ніж закон, яка перешкоджає надмірному її подрібненню 2. Це легко помітити в штатах, у яких населення починає помітно зростати. Массачусетс — найгустіше заселений штат, в ньому налічується вісімдесят жителів на квадратну милю. Це куди менше, ніж у Франції, де на тому самому просторі проживає сто шістдесят два жителі.



2 У Новій Англії земля поділена на дуже малі ділянки, але подальшого її поділу не відбувається.



Одначе в Массачусетсі невеликі земельні володіння дробляться дуже рідко. Звичайно земля відходить старшому в родині, а молодші вирушають шукати щастя на нові, ще незаселені землі.

Закон скасував право первородства, але його відновило Провидіння. Одначе ніхто про це не шкодує, позаяк він тепер не ображає почуття справедливості.

З одного факту можна судити про те, яке велике число людей переселяється разом з родинами з Нової Англії до пустельних місць. Нас запевняли, що 1830 року /231/ в конґресі було тридцять шість представників, які народилися в невеликому штаті Коннектикут. Отже, від населення цього штату, який становить сорок третю частину населення Сполучених Штатів, була обрана восьма частина представників усієї країни.

Одначе сам штат Коннектикут посилає тільки п’ять депутатів до конґресу, решта ж — тридцять один депутат — обираються від нових, західних штатів. Якби ці люди жили в Коннектикуті, вони були б радше не багатими власниками, а дрібними хліборобами й жили б у невідомості. Політична кар’єра ніколи б не відкрилася перед ними, й замість того щоб стати корисними законодавцями, вони були б небезпечними громадянами.

Ці факти помічаємо не тільки ми, вони не вислизають і від американців.

«Немає сумніву в тому, — пише суддя Кент у своїх «Коментарях до американського права» (т. IV, с. 380), — що подрібнення наділів, доведене до крайності, могло б привести до сумних наслідків, якби, наприклад, родина, яка володіє однією ділянкою, не могла з неї годуватися. Але в Сполучених Штатах цього ніколи не було, й ще багато поколінь американців не зіштовхнуться з такою проблемою. Обсяги нашої території, сила-силенна земель, що стеляться перед нами, й постійне переселення людей з берегів Атлантичного океану в глибину країни допомагають і ще довго допомагатимуть уникати подрібнення земель, що передаються в спадщину».

Важко описати ту жадібність, з якою американці накидаються на величезну здобич, яку їм подарувала доля. Переслідуючи її, вони безстрашно йдуть на стріли індіанців, переносять недуги, що підстерігають їх у пустелі, не бояться лісової німоти, не бентежаться, зустрічаючись із лютими тваринами. Пристрасть, яка жене їх уперед, сильніша за любов до життя. Перед ними простелився майже безмежний континент, а вони квапляться так, наче бояться прийти занадто пізно й не знайти собі місця. Я вів мову про переселення із старих штатів, але люди переселяються й з нових. Штатові Огайо ще не виповнилося й п’ятдесяти років, основна частина його жителів народилася за його межами, його столиці ще нема й тридцяти років, і на його території розкинулися безмежні пустельні поля. Одначе населення Огайо знову переселяється на Захід: більшість тих, хто приходить у родючі прерії Іллінойсу, — жителі Огайо. Ці люди залишили свою першу батьківщину, аби жити добре, тепер вони виїздять і з другої, аби жити ще ліпше. Вони майже скрізь знаходять багатство, але не щастя. Їхнє прагнення до добробуту перетворилося на гарячу й бентежну пристрасть, яка зростає в міру її вдоволення. Колись вони розірвали зв’язки, що прив’язували їх до рідної землі, й відтоді в них; не з’явилося нових зв’язків. Переселення стало для них потребою, вони бачать у ньому щось на взірець азартної гри, в якій вони однаково люблять і хвилювання й виграш.

Інколи люди переміщуються так швидко, що місцевість, де вони побували, повертається до первісного стану. Ліси тільки розступаються перед ними й знову стуляються, коли ті проходять. Подорожуючи по нових західних штатах, часто-густо натрапляєш на полишені в лісі житла. В найглухіших місцях можна побачити хижку й з подивом помітити сліди корчування дерев, що засвідчує водночас про силу й про непостійність людини. Покинуті поля та руїни жител, що недовго послужили людям, негайно поростають лісом, тварини, які на певний час були пішли звідсіль, знову повертаються сюди, природа весело й швидко приховує за молодими пагонами та квітами сліди короткочасного перебування тут людини, а відтак і знищує їх.

Якось, проїздячи по одному з пустельних округів, які ще є в штаті Нью-Йорк, я під’їхав до озера, береги якого густо поросли деревами, як за давніх часів. Посеред озера я завважив острівець. Він поріс шапкою лісу, навіть його /232/ берегів не було видно. На берегах озера не було видно жодної людини, а на обрії над верхів’ями дерев здіймався в небо димок. Здавалося, буцімто він звисає з неба, а не здіймається знизу.

На піску лежала індіанська пірога, і я скористався нею для того, щоб дістатися на острівець, який привернув мою увагу. Незабаром я вже був там. Острівець виявився одним із тих чарівних незайманих куточків, бачачи який цивілізована людина починає шкодувати за диким життям. Буйна рослинність свідчила про казкову родючість ґрунту. Там, як завше в північноамериканській глушині, панувала глибока тиша, яку порушували тільки одноманітні туркотіння диких голубів та стукіт по дереву дятла. Мені й на думку не могло спасти, що тут уже хтось побував, такою незайманою виглядала природа; та, діставшись до середини острівця, я раптом побачив щось схоже на сліди перебування тут людини. Тоді я уважливо оглянув усе довкола, й невдовзі в мене не залишилося анітрохи сумніву, що тут уже жив європеєць. Але як перетворилося те, що було наслідком його праці! Дерева, що він їх зрубав, аби спорудити собі хижку, дали нові паростки, частокіл перетворився на живопліт, а сама хижка — на кущ. Посеред цієї рослинності на купі попелу лежало каміння, що почорніло від кіптяви. Колись це було вогнище, комин зруйнувався й завалив його. Якийсь час я милувався силою природи й слабкістю людини, а полишаючи це чарівне місце, я сумно мовив: «Ось так! Уже й тут руїни!»

В Європі ми звикли дивитися на неспокійний розум, непогамовну пристрасть до багатства й крайній потяг до незалежності як на велику небезпеку для суспільства. Саме все це ґарантує американським республікам велике й мирне майбутнє. Якби не всі ці непомірні пристрасті, населення скупчилося б у деяких місцях і небавом, так само, як і ми, стало б відчувати потреби, вдовольнити які йому було б нелегко. Новий Світ — це щасливий край, ґанджі людей там майже так само корисні, як і чесноти!

Це справляє величезний вплив на те, як судять про вчинки людей у різних півкулях. Американці часто називають корисним заняттям те, що ми вважаємо жадобою наживи, й бачать певне дешеве боягузтво в тому, що ми розглядаємо як помірність бажань. У Франції на прості смаки, спокійні моральні засади, родинний дух і прив’язаність до місця свого народження дивляться як на основу непохитності та щастя держави. В Америці такі чесноти могли б тільки нашкодити суспільству. Канадські французи, які залишилися вірними старим звичаям, уже відчувають труднощі, й незабаром цей маленький народ, що недавно з’явився, зіштовхнеться з тими самими лихами, які переживають народи Старого Світу. В Канаді найосвіченіші, найбільш патріотично налаштовані й найгуманніші люди не шкодують зусиль для того, аби примусити народ відмовитися від простого щастя, яке його ще вдовольняє. Живучи серед нас, вони, либонь, розхвалювали б принади чесної посередності, а там вони славлять багатство. Якщо в інших місцях думають над тим, як погамувати людські пристрасті, то в Америці, навпаки, турбуються про те, як їх дужче розпалити. Змінити чисті й спокійні задоволення, доступні на батьківщині навіть бідному, й поїхати до чужого краю в гонитві за скупими радощами, які дає добробут; покинути батьківський дім і місця, де спочиває прах предків; розлучитися з живими та мертвими й їхати шукати щастя — ось що в їхніх очах заслуговує найбільшої похвали.

Нині люди знаходять у Америці так багато багатств, що їм бракує сил, аби їх освоїти.

Тому ніякі знання не можуть бути непотрібними. Крім того, знання служать там не тільки тим, хто ними володіє, а й дає користь тим, хто їх не має. Потреби, що виникають знову, не становлять небезпеки, адже їх неважко задовольнити, можна не боятися й надто бурхливих пристрастей, позаяк вони легко /233/ знаходять благотворний вихід, нема ніякої потреби в найменших обмеженнях свободи, люди майже ніколи не схильні надуживати нею.

Американські республіки можна порівняти з компаніями неґоціянтів, створеними для спільного освоєння земель Нового Світу та успішного ведення торгівлі.

Американців найбільше хвилюють не політичні, а комерційні справи, або, достоту кажучи, вони переносять на політику звички, набуті в торгівлі. Вони люблять порядок, який вельми потрібен для успіху в справах, високо цінують помірні звичаї, які лежать в основі міцної родини. Вони віддають перевагу здоровому глуздові, створенню великих статків, геніальності, яка їх нерідко пускає на вітер. Ідея загального характеру лякає їхній розум, що звик до конкретних розрахунків, а практиці вони віддають перевагу порівняно з теорією.

Щоб зрозуміти, який вплив справляє матеріальний добробут на політичну діяльність і навіть на переконання, які, здавалося б, підпорядковані тільки розуму, треба поїхати до Америки. Особливо добре це видно по людях, які недавно осіли в Сполучених Штатах. Більшість імміґрантів з Європи приїздять до Нового Світу, гнані непогамовним прагненням до невідомості та змін, яке опосідає їх через наші злигодні. Мені випадало натрапляти в Сполучених Штатах на європейців, які свого часу були змушені втікати із своїх країн через політичні переконання. Я з подивом слухав усіх їх, але один з них мене особливо вразив. Якось я проїздив по одному з найвіддаленіших округів Пенсильванії й з настанням ночі попросився ночувати до будинку багатого плантатора, француза за походженням. Він посадовив мене біля каміна, й у нас зав’язалася невимушена розмова, як це буває між співвітчизниками, які зустрічаються в лісовій глушині, віддалік від своєї рідної батьківщини. Мені було відомо, що сорок років тому мій господар був запеклим прихильником рівності й гарячим демагогом. Його ім’я залишилося в історії.

Я вельми здивувався, коли він, як економіст, аби не сказати, як власник, повів мову про право на власність, про необхідність ієрархії між людьми, яку вона встановлює, про покору існуючому законові, про вплив на республіку добрих звичаїв, про користь, яку дає порядку та свободі релігія. Для підтвердження однієї із своїх політичних ідей він навіть, буцім ненароком, послався на віру в Ісуса Христа.

Слухаючи його, я розмірковував про недосконалість людського розуму. Чи правильно те або те, як зрозуміти це, якщо ні наука, ні досвід не дають ясної відповіді? Але ось з’являється новий факт, і він розсіює всі сумніви. Людина була бідною, а відтак розбагатіла. Якби добробут, визначаючи її поведінку, не вплинув на її міркування! Але ж ні, з набуттям багатства її переконання зазнають глибоких змін. У своєму успіхові вона бачить той визначальний доказ, якого їй бракувало досі.

На корінних американців добробут справляє ще більш значущий вплив, ніж на тих, хто сюди приїздить у пошуках щастя. Американці завше бачили, що порядок і процвітання тісно пов’язані між собою й завше йдуть пліч-о-пліч. Вони не можуть собі й уявити, що те й те можуть існувати кожне окремо. Їм не треба забувати те, чого їх навчали раніше, й перенавчатися, як європейцям. /234/





Про те, як закони впливають на підтримання демократичної республіки в Сполучених Штатах

Три основні причини, які сприяють існуванню демократичної республіки. Федеральна структура. Громадські заклади. — Судова влада.


Основною метою цієї книги було ознайомлення читача із законами Сполучених Штатів. Якщо цієї мети досягнуто, то читач уже сам може зробити висновок про те, які закони справді служать зміцненню демократичної республіки, а які становлять для неї небезпеку. Якщо мені ще не вдалося досягти своєї мети, то неможливо розраховувати, що це вдасться зробити в одному розділі.

Тож я не бажаю повертатися до того, про що я вже вів мову, а зроблю тільки короткий огляд, який поміститься в кількох рядках.

Три основні причини сприяють, як нам здається, підтриманню демократичної республіки в Новому Світі.

По-перше, це федеральна структура, обрана американцями. Завдяки їй Союз володіє силою великої республіки та довговічністю малої.

По-друге, це існування громадських установ, які, з одного боку, роблять помірним деспотизм більшості, а з іншого — прищеплюють народові смак до свободи й вчать його жити в умовах свободи.

По-третє, це судова влада. Я вже показав, яку роль відіграють суди у виправленні помилок демократії та як їм вдається зупиняти й спрямовувати пориви більшості, хоча вони й не здатні їх погамувати.





Про те, як звичаї впливають на підтримання демократичної республіки в Сполучених Штатах


Я вже зазначав, що вважаю звичаї однією з основних причин, якими можна пояснити існування демократичної республіки в Сполучених Штатах.

Під словом «звичаї» я розумію те саме, що стародавні називали словом mores. Я вживаю це слово не стільки для означення звичаїв у вузькому сенсі, які можна було б назвати звичками душі, а й для означення різних понять, що їх має в своєму розпорядженні людина, різних переконань, поширених серед людей, сукупності ідей, які визначають звички розуму.

Я маю на увазі під цими словами моральне та інтелектуальне обличчя народу. Я не ставлю перед собою мети описувати американські звичаї, але хочу виокремити ті з них, які сприяють зміцненню американських політичних установ.





Про релігію як політичний інститут. Її значуща роль у зміцненні демократичної республіки в Сполучених Штатах

Жителі Північної Америки сповідують демократичне й республіканське християнство. Перші католики в Сполучених Штатах. — Чому в наші дні католики становлять собою прошарок населення, найбільш прихильний до демократії та республіки.


Кожна релігія пов’язана з певними політичними переконаннями внаслідок своєї схожості з ними.

Якщо дух людини розвивається вільно, то він прагне привести у відповідність політичне суспільство та релігійні інститути, прагне, якщо мені дозволять так сказати, привести до гармонії земне життя до небесного.

Основну частину англійської Америки заселили люди, які, вийшовши з-під влади папи, ні за ким не визнали права на релігійне верховенство. Тому вони /235/ принесли до Нового Світу християнство, яке найдостеменніше можна визначити як демократичне й республіканське. Від самого початку й до нинішнього часу політика й релігія жили в злагоді.

Близько п’ятдесяти років тому з Ірландії до Сполучених Штатів почали переселятися католики. У свою чергу й деякі американці обернулися в католицтво. Нині в Союзі живе понад мільйон християн, які наслідують заповіти католицької церкви.

Американські католики дуже суворі у відправленні свого культу, вони вірують гаряче й шалено. Водночас це найвірніший республіці та демократії прошарок населення у Сполучених Штатах. Попервах цей факт може видатися дивним, але, поміркувавши, легко можна зрозуміти його приховані причини.

Ті, хто гадає, що католицизм за своєю природою ворожий демократії, помиляються. Навпаки, серед різних християнських учень католицизм більшою мірою, ніж інші, сприятливий для виникнення рівності між людьми. В католиків релігійна община складається з двох елементів: священик та народ. Священик вивищується над усіма віруючими, всі, хто стоїть нижче за нього, рівні між собою.

Католицькі догми однакові для людей різного розумового розвитку, віра освічених і неосвічених людей, талановитих і пересічних має бути цілком однаковою. Католицизм зобов’язує й бідних і багатих дотримуватися одних обрядів, однаково суворо ставитися до сильних і слабких, він не вступає в оборудку із жодним смертним і підходить до всіх людей з однією міркою. Йому подобається перемішувати біля вівтаря всі класи суспільства так само, як вони перемішані перед Господом Богом.

Католицизм, привчаючи віруючих до послуху, готує їх до рівності. Протестантство ж, навпаки, звичайно спрямовує людей не до рівності, а до незалежності.

Католицизм можна порівняти з абсолютною монархією. Якщо не рахувати монарха, рівність умов для громадян більша, ніж у республіці.

Нерідко траплялося таке, що католицькі священики виходили за межі суто релігійної діяльності й ставали суспільною силою, посідаючи певне місце в соціальній ієрархії. В таких випадках вони іноді використовували свій релігійний вплив для того, аби зміцнити політичний лад, частиною якого вони були. Тоді католики ставали прихильниками з релігійних почуттів.

Та тільки-но священиків усувають від управління або вони самі від нього усуваються, як, наприклад, у Сполучених Штатах, католики виявляються найбільш підготовленими своєю вірою до того, щоб перенести ідею рівності до політичного життя.

Хоч не можна сказати, що католицька віра з нездоланною силою вабить своїх прихильників у Сполучених Штатах до демократичних та республіканських переконань, вона принаймні не налаштовує проти цих переконань. Прийняти ж їх вони змушені через своє становище в суспільстві та свою нечисленність.

Більшість католиків бідні, тому вони можуть брати участь у управлінні суспільством тільки в тому разі, якщо така змога надана всім громадянам. Католики становлять меншість, отже, для того щоб вони могли користуватися своїми правами, потрібно поважати права всіх громадян. З цих причин вони мимоволі стають прихильниками політичних теорій, від яких вони, можливо, не були б у захопленні, якби були багаті й становили більшість. Католицьке духівництво Сполучених Штатів ніколи не намагалося боротися проти політичних настроїв своєї пастви. Навпаки, воно завше прагнуло виправдати їх. Для американських католицьких священиків духовний світ складається з двох частин. /236/ Одну становлять релігійні догми, яким вони коряться без розмірковувань, а іншу — політичне життя, в якому, на їхню думку, Бог надає людям свободу творчості. Тому католики в Сполучених Штатах постають і як слухняні своєму пастирю віруючі, й як незалежні громадяни.

Отже, можна сказати, що в Сполучених Штатах жодне релігійне вчення не займає ворожої позиції щодо демократичних та республіканських установ. Духівництво всіх церков дотримується з цього приводу однієї думки, переконання не суперечать законам, загалом панує злагода.

Коли я перебував у одному з великих міст Союзу, мене запросили на політичні збори. Їхньою метою була організація допомоги Польщі, збирання й доправлення зброї та грошей до цієї країни.

У великій залі, спеціально для цього підготовленій, зібралося дві-три тисячі чоловік. На початку зборів до краю узвишшя, призначеного для ораторів, підійшов панотець у сутані. Коли присутні підвелися й скинули головні убори, він заговорив у цілковитій тиші:

«Всемогутній Боже! Покровителю армій! Ти, хто підтримував дух і спрямовував руку наших батьків, коли вони відстоювали священні права національної незалежності, Ти, хто привів їх до перемоги над мерзенним гнітом і подарував нашому народові благодатний мир та свободу. Господи! Зверни свій милосердний погляд на інший кінець землі, зглянься над героїчним народом, який нині, як колись ми, бореться за свої національні права. Господи, Ти, хто створив людей за одним образом і подобою, не допусти, аби гнобителі псували справу рук Твоїх і продовжували нерівність на землі. Всевишній Боже! Потурбуйся про долю поляків, зроби їх гідними свободи, хай їхні ради наповняться Твоєю мудрістю, а їхні руки — Твоєю силою, нашли жах на їхніх ворогів, поділи держави, які бажають їхньої загибелі, не дай знову здійснитися несправедливості, свідком якої світ був п’ятдесят років тому. Господи! Ти, хто тримає в своїх руках серця людей та народів, поклич союзників на захист священної та справедливої справи, зроби так, щоб французький народ подолав оціпеніння, в якому його тримає уряд, і знову вирушив на боротьбу за свободу в світі.

Господи, не відвертай від нас обличчя свого. Хай будемо ми найбільш релігійним і найвільнішим народом.

Боже Всевишній, почуй нашу молитву, врятуй поляків, благаємо Тебе в ім’я Твого улюбленого сина Господа Бога нашого Ісуса Христа, який помер на хресті, щоб врятувати рід людський. Амінь».

Усі присутні хором повторили: «Амінь».





Опосередкований вплив релігійних вірувань на політичне життя в Сполучених Штатах

Християнська мораль, властива всім сектам. Вплив релігії на звичаї американців. — Пошана подружніх зв язків. — Обмеження, що їх релігія накладає на уяву американців, погамовуючи їхню пристрасть до оновлення. — Думка американців про благотворний вплив релігії на політику. — Їхнє прагнення розширити й зміцнити її вплив.


Я показав, яким чином релігія в Сполучених Штатах безпосередньо впливає на політику. Її опосередкований вплив видається мені значно могутнішим, бо вона найліпше наставляє американців у мистецтві жити вільними саме тоді, коли зовсім не говорить про свободу.

У Сполучених Штатах є багато сект. Усі вони розрізняються формами поклоніння перед Творцем, але дотримуються однієї думки з приводу обов’язків людей у взаєминах один з одним. Кожна секта по-своєму вшановує Бога, але /237/ всі вони проповідують одну й ту саму мораль в ім’я Боже. Найціннішим для людини як особистості є правдивість її релігії. Одначе про суспільство цього сказати не можна. Воно не боїться потойбічного життя й нічого від нього не сподівається; найважливіше для нього — це не стільки справжність релігії, яку сповідують усі громадяни, скільки сам факт сповідування якої-небудь релігії. Крім того, всі секти в Сполучених Штатах є різновидами християнської релігії, а християнська мораль скрізь однакова.

Можна припустити, що деякі американці вірують в Бога більш за звичкою, ніж за переконанням. Адже в Сполучених Штатах голова держави — людина віруюча й, отже, віра, якщо вона навіть лицемірна, обов’язкова для всіх. Одначе Америка залишається тією частиною світу, де християнська релігія найбільшою мірою зберегла справжню владу над душами людей. 1 ця країна, де релігія в наші дні справляє найбільший вплив, є водночас найосвіченішою й найвільнішою. Неможливо переконливіше довести, наскільки релігія корисна й природна для людини.

Я вже зазначав, що американські священики загалом виступають за цивільну свободу, включаючи навіть тих громадян, які не визнають свободи совісті. Водночас вони не підтримують жодну політичну систему. Тому не можна сказати, що в Сполучених Штатах релігія впливає на законодавчу діяльність чи на формування тих або тих політичних переконань. Вона керує вихованням моральних принципів, займається справами родини й таким робом впливає на державу.

Нема жодного сумніву в тому, що суворість моралі, яка панує в Сполучених Штатах, пояснюється передусім релігійними віруваннями. Часто релігія в цій країні не може вберегти чоловіка від сили-силенної спокус, з якими його зіштовхує доля, вона не може погамувати постійно підхльостувану пристрасть до збагачення. Та вона безроздільно панує над душею жінки, але ж саме жінка створює звичаї. Америка — це, безперечно, та країна, де глибоко пошановуються подружні зв’язки й де склалося найвеличніше й найправильніше уявлення про родинне щастя.

В європейських країнах майже всі суспільні заворушення зароджуються біля домашнього вогнища, неподалік від подружнього ложа. Саме тут у людей виникає зневага до природних прив’язаностей та невинних утіх, схильність до безладу, душевна неврівноваженість, непостійність бажань. Через бурхливі пристрасті, які часто-густо сколихують його власну оселю, європеєць тільки насилу кориться забобонним властям держави. Американець же, повертаючись з неспокійного світу до лона родини, знаходить там порядок та спокій. Удома він відчуває прості й природні утіхи, насолоджується невинними й спокійними радощами. Позаяк щастя йому приносить розмірене життя, він легко звикає до поміркованих поглядів та смаків.

Тимчасом як європеєць прагне забути свої домашні прикрощі, вносячи розбрат у суспільство, американець вчиться в своєму домашньому житті любові до порядку й відтак переносить її на державні справи.

У Сполучених Штатах релігія не тільки керує звичаями, а й поширює свою владу на мислення.

Серед американців англійського походження одні сповідують християнську релігію тому, що вірять у неї, інші — тому, що бояться видатися невіруючими. Так чи так — і з цим згоджуються всі, — християнська релігія не натрапляє тут ні на жодні перешкоди. Наслідком цього є, як я вже зазначав, наявність певних, раз і назавше всталених законів морального життя, тоді як у політичному житті переважають дискусія та експеримент. Це призводить до того, що поле розумової діяльності завше має межі: хоч би які відважні були думки людини, вони час від часу наштовхуються на нездоланні перешкоди. Той, хто хоче /238/ змінити суспільство, змушений рахуватися з певними аксіомами й надавати своїм найзухвалішим задумам певної форми, що погамовує й навіть гасить його пориви.

Тому в американців навіть найжвавіша уява відзначається обережністю та невпевненістю, їй не дають волі й не відводять важливого місця в житті. Ця звичка до стриманості спостерігається й у політичному житті суспільства. Вона значною мірою сприяє спокою народу й тривалому існуванню створених ним інститутів. Природа й обставини зробили жителів Сполучених Штатів мужніми людьми. В цьому легко пересвідчитися, спостерігаючи за тим, яким чином вони домагаються успіхів. Якби духовне життя американців ніщо не обмежувало, звісно, серед них знайшлися б найвідважніші новатори та реформатори, які ніколи не поступилися б своїм прагненням будувати життя суспільства тільки за законами логіки. Одначе в Америці революціонери змушені з відвертою пошаною ставитися до законів християнської моралі та справедливості. І якщо ці закони суперечать їхнім задумам, то їм зовсім не легко переступити через них; і навіть якби їм вдалося побороти свої сумніви, вони не змогли б подолати вагань своїх прихильників. Досі ніхто в Сполучених Штатах не наважився висловити думку про те, що все дозволено задля блага суспільства. Ця блюзнірська ідея народилася в добу свободи, либонь, для того, аби виправдати всіх майбутніх тиранів.

Отже, якщо закон дозволяє американському народові робити все, що йому заманеться, то релігія ставить перепону багатьом його задумам та завзяттям.

Тому релігію, яка в Сполучених Штатах ніколи не втручається безпосередньо в управління суспільством, треба вважати першим політичним інститутом цієї країни. Адже хоч вона й не посилює прагнення людей до свободи, релігія значно полегшує життя вільного суспільства.

Саме так жителі Сполучених Штатів і дивляться на релігійні вірування. Я не можу сказати, чи всі американці справді вірують. Нікому не дано читати в серцях людей. Але я певен, що, на їхню думку, релігія потрібна для зміцнення республіканських інститутів. І ця думка належить не якомусь одному класові чи партії, а всій нації, її дотримуються всі прошарки населення.

Коли якийсь американський політичний діяч критикує якусь релігійну течію, то його подеколи підтримують навіть окремі прихильники цієї течії; якщо він виступить проти релігії взагалі, то від нього відвернуться всі, й він залишиться самотнім.

Під час мого перебування в Сполучених Штатах на засіданні суду присяжних у окрузі Честер (штат Нью-Йорк) один свідок заявив, що він не вірить у Бога та в безсмертя душі. Суддя відмовився привести його до присяги через те, що, як він висловився, свідок уже підірвав будь-яку віру в свої слова 3. Газети повідомили про цей факт без жодних коментарів.



3 Ось як «Нью-Йорк спектейтор» від 23 серпня 1831 року писав про це: «Під час судового засідання з цивільного позову в окрузі Честер (штат Нью-Йорк) через кілька днів було відкинуто свідка, який заявив про те, що він не вірить у Бога. Суддя, який головував на цьому процесі, заявив, що досі він і не підозрював, що людина може не вірити в існування Бога, що саме на цій вірі ґрунтується переконаність у правдивості всіх свідчень свідків на судових процесах і що він не знає жодного випадку в будь-якій християнській країні, де б не віруючому в Бога свідкові дозволили свідчити».



У розумі американця християнство та свобода переплітаються так тісно, що він майже не може уявити собі одне без одного; для цього цей зв’язок не є чимось позбавленим змісту, що надійшло до теперішнього з минулого, чимось таким, що, здавалося б, не живе, а скніє в глибині душі.

Мені випадало зустрічати американців, які згуртовували свої зусилля й кошти для того, щоб послати до нових західних штатів панотців з метою відкрити /239/ там школи й збудувати церкви. Вони побоюються, що релігія може загубитися в лісах, і тоді народ, якого там стає дедалі більше, не зможе бути таким самим вільним, як той, від якого він походить. Я зустрічав багатих жителів Нової Англії, які полишили свої рідні краї і подалися на береги Міссурі або до прерій Іллінойсу, аби посіяти там зерна християнства та свободи. Отже, в Сполучених Штатах релігійне подвижництво завжди зігрівається вогнем патріотизму. Можна подумати, що ці люди чинять так тільки задля порятунку душі, але це помилкова думка. Вічне життя — це тільки одне з їхніх прагнень. Порозмовлявши з цими місіонерами християнської цивілізації, ви здивуєтеся з того, як часто вони заводять мову про блага цього світу, ви відкриєте для себе політичних діячів там, де сподівалися зустріти релігійних. «Усі американські штати залежать один від одного, — скажуть вони вам, — і якби в західних штатах виникли анархія або деспотичний режим, то республіканські установи, які процвітають на берегах Атлантичного океану, також піддалися б великій небезпеці. Тому ми зацікавлені в тому, щоб релігія була сильна в нових штатах. У цьому разі вони дозволять нам жити вільними».

Так міркують американці. Але цілком зрозуміло, що вони помиляються, але мені щодень Божий з вченим виглядом доводять, що в Америці все добре, крім саме релігійного духу, який викликає в мене стільки захоплення. Мені кажуть, що свободі та щастю роду людського по той бік океану бракує тільки віри в ідею Спінози про вічність світу, а також у гіпотезу Кабаніса про те, що думка зароджується в мозку. Правду кажучи, мені нема чого на це відповісти, крім того, що ті, хто висловлює ці думки, не були в Америці й не бачили ні релігійних, ні вільних народів. Я хотів би з ними порозмовляти після того, як вони там побувають.

У Франції є люди, які розглядають республіканські інститути як тимчасові засоби, що служать втіленню їхніх великих задумів. Вони усвідомлюють, яка велика відстань пролягла між їхніми вадами та злиднями, з одного боку, та могутністю й багатством — з другого, й воліли б заповнити ту безодню. Ці люди перебувають у таких самих взаєминах із свободою, в яких середньовічні ополчення перебували з королем; вони переслідують насамперед свої власні інтереси, хоч і борються під прапором свободи. Республіка, вважають вони, існуватиме довго, й вони встигнуть позбутися вад, які поки що властиві їм. Я пишу не для них. Але є й інші, які в республіці бачать стійке й спокійне суспільство, ту неминучу мету, до якої ідеї та звичаї день у день наближають сучасне суспільство. Ці люди щиро бажають підготувати людину до вільного життя. Й, роблячи нападки на релігійні вірування, вони вдовольняють свої пристрасті, але аж ніяк не свої інтереси. Не свобода, а деспотизм може існувати без віри. Республіка, за яку вони виступають, куди більше потребує віри, ніж монархія, з якою вони борються, а демократична республіка — більше, ніж будь-яка інша. Хіба може суспільство уникнути загибелі, якщо за послаблення політичних зв’язків моральні зв’язки не зміцнюватимуться? І як можна керувати вільним народом, якщо він не слухається Бога?





Про основні причини могутності релігії в Америці

Зусилля, що їх доклали американці, аби відокремити церкву від держави. — Це записано в законах, цьому сприяють громадська думка та старання самих священиків. — Саме цим і пояснюється той великий вплив, який релігія робить на душі американців. — Чому саме цим. — Яке в наші дні природне ставлення людини до релігії. — Які основні й другорядні причини перешкоджають у деяких країнах тому, аби люди ставилися до релігії природно.


Філософи XVIII століття дуже просто пояснювали послаблення релігійних вірувань. Релігійні пориви, казали вони, неодмінно згасають у міру того, як розквітають свобода та знання. Прикро, що факти не підтверджують цю теорію. /240/

В Європі є народи, невіру яких можна порівняти тільки з їхніми затурканістю та невіглаством. У Америці ж один з найвільніших і найосвіченіших народів ретельно відправляє всі релігійні обряди.

Приїхавши до Сполучених Штатів, я найбільше був уражений релігійністю цієї країни. Що довше я там жив, то ліпше розумів, який глибокий вплив справляє ця нова для мене обставина на політику.

Я знав, що в нас релігійність та волелюбність завше віддаляються одна від одної. Тут же я побачив їхній тісний зв’язок: у цій країні вони панують разом.

З кожним днем у мені визрівало бажання збагнути причину цього явища.

Для цього я розмовляв з членами всіх релігійних громад; особливо я прагнув до спілкування із священиками, оборонцями святинь різних вірувань, особисто зацікавленими в їхньому існуванні. Завдяки релігії, яку я сповідую, мені особливо близьким було католицьке духівництво, й я небавом подружив з деякими його представниками. З кожним із них я говорив про те, що мене дивувало, й ділився своїми сумнівами. Я помітив, що всі люди, розходячись тільки в деталях, пояснювали мирний вплив релігії у своїй країні передусім тим, що церква цілком відокремлена від держави. Я можу твердити, не побоюючись помилитися, що під час свого перебування в Америці я не зустрічав жодної людини, чи то був священик, чи то мирянин, яка не поділяла б цей погляд.

Це примусило мене приділити більше уваги, ніж я приділяв раніше, тому місцю, яке посідають американські священнослужителі в політичному житті суспільства. Я з подивом дізнався, що вони не обіймають ніяких державних посад 4. Я не зустрічав жодного священика, який посідав би адміністративний пост, і відкрив для себе, що вони навіть не обираються до представницьких органів.

У багатьох штатах політична кар’єра їм заборонена законом 5, у всій решті їй перешкоджає громадська думка.



4 Не рахуючи тих посад, які багато хто з них обіймає в школах, позаяк більша частина навчання здійснюється в Америці духівництвом.

5 Див. конституцію Нью-Йорка, ст. 7, § 4. Те саме Північної Кароліни, ст. 31. Те саме Вірґінії. Те саме Південної Кароліни, ст. 1, § 23. Те саме Кентуккі, ст. 2, § 26. Те саме Теннессі, ст. 8, § 1. Те саме Луїзіани, ст. 2, § 22.

Стаття конституції штату Нью-Йорк проголошує: «Оскільки покликанням священиків є служіння Богові та турбота про настановлення душі, їх не слід відволікати від виконання цих важливих обов’язків; у зв’язку з цим жоден пастор або священик, хоч би до якої секти він належав, не може бути призначеним на ніяку державну, громадську чи військову посаду».



Коли нарешті я взявся до вивчення світогляду та настроїв самого духівництва, я зрозумів, що більшість його представників зі своєї волі тримається осторонь влади й вважає таку відповідальність справою своєї професійної честі.

Я чув, як вони віддають анафемі владолюбність та несумлінність, хоч би за якими політичними переконаннями вони приховувалися. Але з цих промов я дізнався також, що Бог не судить людину за її переконання, якщо вони щирі, а помилки з приводу форми правління не більш грішні, ніж помилки, зроблені під час будівництва будинку чи оранки землі.

Я бачив, як ретельно вони відгороджуються від усіх партій, як глибоко вони зацікавлені у відсутності будь-яких контактів з ними.

Ці факти остаточно переконали мене в тому, що мені казали правду. Тоді мені забаглося вивчити причини цих явищ, і я запитав себе, яким робом зменшення очевидної сили релігії могло призвести до збільшення її реальної могутності. Й я дійшов висновку, що відповідь на це запитання є.

Ніколи уява людини не могла замкнутися в обмежених межах її /241/ шістдесятирічного життя, ніколи її душі не могло вистачити недосконалих радощів цього світу. Серед усіх живих істот тільки людина відчуває природну огиду до життя й водночас пристрасно прагне жити, вона й зневажає життя, й боїться небуття. Під впливом цих різних почуттів її душа прагне до споглядання іншого світу, й шлях до того світу їй показує релігія. Отже, релігія становить собою особливу форму надії, вона так само властива людині, як і звичайна надія. Й якщо люди й віддаляються від релігії, то лише внаслідок розумових помилок та морального насильства над своєю природою. Їхня схильність до релігії нездоланна. Невіра — це виняток з правила, природним станом людини є віра.

Якщо розглядати релігію тільки як одне з породжень людського духу, то можна сказати, що всі релігії черпають частину своєї сили в самій людині. Й так буде завше, така властивість людської природи.

Я знаю, що бувають часи, коли до цього властивого релігії впливу додається штучний вплив законів та матеріальна підтримка влади, яка керує суспільством. В історії були епохи, коли внаслідок тісного зв’язку релігії та уряду люди перебували під гнітом страху й релігії водночас. Але можна сказати, не побоюючись помилитись, що релігія, яка вкладає такий союз, діє так само, як деякі люди: вона жертвує майбутнім задля теперішнього й, хоч і набуває невластиву їй силу, втрачає водночас притаманну їй могутність.

Коли панування релігії спирається тільки на дороге душі кожної людини прагнення до безсмертя, її вплив може бути загальним. Якщо ж релігія об’єднується з урядом, то в неї неминуче виникають вчення, які підходять тільки окремим народам. Так, вступаючи до союзу з політичною владою, релігія збільшує свій вплив на декого, але втрачає надію панувати над усіма.

Доти, поки релігія спирається на почуття, які можуть бути розрадою в будь-якій скорботі, вона здатна привернути до себе душі людей. Якщо ж вона втручається в болісну боротьбу пристрастей нашого світу, їй подеколи доводиться захищати своїх союзників, керуючись вигодою, а не любов’ю; вона змушена розглядати як ворогів і відштовхувати людей часто-густо ще прихильних до неї, хоча вже таких, що вступають у боротьбу з її союзниками. Користуючись матеріальною силою урядів, релігія неодмінно починає викликати таку саму ненависть, як і самі ці уряди.

Ґарантією довговічності, здавалося б, глибоко вкорінених сил є тільки світогляд одного покоління, інтереси однієї доби, часто — життя однієї людини. Якийсь один закон може змінити суспільний лад, який видається цілком непохитним і міцним, і слідом за цим може змінитися все.

Будь-яка влада, що панує в суспільстві, є тією чи тією мірою минущою, як і наше життя на землі. Власті швидко змінюють одні одних, як різні турботи повсякденного життя. Ще ніколи не було уряду, який спирався б на постійні схильності людського серця чи на вічні інтереси.

Доти, поки релігія черпає свою силу в почуттях, інстинктах і пристрастях, які відроджуються без змін у всі історичні епохи, вона може не боятися часу чи принаймні її може перемогти тільки нова релігія: Та коли релігія намагається знайти для себе опору в інтересах цього світу, вона стає такою самою вразливою, як і всі земні сили. Поки вона сама, вона може сподіватися на безсмертя. Якщо релігія пов’язує себе з ідеологічною владою, вона поділяє її долю й нерідко гине разом з минущими пристрастями, на які вона спирається.

Отже, союз з політичними силами занадто обтяжливий для релігії. Їй не потрібна їхня допомога, аби вижити, а служіння їм може призвести до її загибелі.

Небезпека, про яку я веду мову, підстерігає релігію в усі часи, але не завше її легко розпізнати.

В одну добу уряд видається вічним, в іншу, навпаки: складається враження, що життя суспільства коротше за життя людини. /242/

За одних конституцій громадяни буцімто перебувають у летаргійному сні, а за інших їх охоплює гарячкове збудження.

Коли уряди видаються сильними, а закони — постійними, люди майже не помічають, яку велику небезпеку становить для релігії союз з владою.

Коли уряди слабкі, а закони — мінливі, цю небезпеку завважують усі, але в цих випадках її часто вже не можна уникнути. Тому треба вміти розпізнавати її заздалегідь.

У міру того як народи переймаються демократичними ідеями й схиляються до республіканського устрою суспільства, союз релігії та влади стає дедалі небезпечнішим: адже настають часи, коли сила перебуватиме то в одних руках, то в інших, політичні теорії змінюватимуть одна одну, люди, закони й навіть конституції зникатимуть або змінюватимуться щоденно. Й усе те відбуватиметься не впродовж якогось періоду, а постійно. Заворушення та нестабільність закладені в природі демократичних республік так само, як заціпеніння та сплячка властиві абсолютним монархіям.

Американці змінюють голову держави кожні чотири роки, кожні два роки вони обирають нових законодавців і щороку змінюють місцеву владу. Політичне життя в Америці постійно зазнає впливу реформаторів. І якби американці не потурбувалися про відокремлення релігії від політики, то яке місце вона могла б посісти посеред думок людей, що постійно змінюються? На що боротьба партій перетворила б ту пошану, яка має віддаватися релігії? Що сталося б з її безсмертям, якби все довкола неї гинуло?

Американські священики першими усвідомили цю істину й узгоджують з нею свою поведінку. Вони збагнули, що для досягнення політичного впливу треба відмовитися від впливу релігії, і вони воліють утратити підтримку влади, ніж відчувати на собі властиві їй мінливості.

Либонь, у Америці релігія не досягає тієї могутності, яку вона мала колись давніше й у деяких народів, але її вплив куди міцніший. Вона спирається тільки на власні сили, яких ніхто не може в неї забрати, вона діє лише в одній певній царині, але охоплює її всю й панує в ній, не докладаючи особливих зусиль.

Я чую голоси, які лунають по цілій Європі: всі оплакують невіру й хочуть знати, яким чином повернути релігії хоч би частину її колишньої могутності.

Я гадаю, що спершу треба ретельно вивчити питання про те, яким є в наші дні природний стан людини в царині релігії. Знаючи, на що ми можемо сподіватися й чого нам слід остерігатися, ми ясно побачили б ту мету, до якої маємо прагнути.

Релігії загрожують дві небезпеки: це розколи та байдужість.

У добу палкої побожності людям трапляється відмовлятись від своєї релігії. Але вони скидають з себе іго однієї релігії лишень для того, аби підкоритися владі іншої. Змінюється об’єкт поклоніння, але саме поклоніння не зникає. В таких випадках усі серця відчувають до колишньої релігії чи то палку любов, чи то непримиренну ненависть. Одні з гнівом відвертаються від неї, інші з новою силою прив’язуються до неї; виникають різні вірування, але аж ніяк не невіра.

Одначе все відбувається інакше, коли релігійні вірування непомітно підточуються вченнями, що їх я назвав би заперечувальними. Говорячи про помилковість якоїсь релігії, вони не висувають жодної іншої як справжньої. В таких випадках людський дух переживає вельми глибокі зміни, які не супроводжуються вибухами пристрастей та в яких людина не контролює себе. З’являються люди, які ніби в забутті залишають те, що давало їм найдорожчі сподівання. Підхоплені непомітним рухом, вони не знаходять у собі мужності боротися проти нього й, з прикрістю поступаючись перед ним, відходять від віри, яку люблять, і стають на шлях сумнівів, які ведуть їх до розпачу. /243/

У добу, яку я описую, віру полишають не через ненависть, а з байдужості, її не відкидають, а забувають. Не вважаючи віру істинною, невіруюча людина й далі має її за корисну. Вона розглядає релігійні вірування з погляду їхнього впливу на людину й визнає, що вони впливають на звичаї та закони. Вона розуміє, що релігія сприяє злагоді у взаєминах між людьми, що вона нишком готує людину до смерті. Все це примушує її жалкувати за втраченою вірою. Бувши позбавленою добра, цінність якого вона добре усвідомлює, вона побоюється відібрати його в тих, хто ним ще володіє.

Що ж до віруючої людини, то вона аж ніяк не боїться відверто сповідувати свою віру. В тих людях, які не поділяють її релігійних почуттів, вона бачить радше нещасливців, ніж супротивників. Вона добре знає, що їй не треба наслідувати їхній приклад, аби здобути в них пошану, й тому вона ні з ким не воює. Суспільство, в якому вона живе, не видається їй ареною, на якій релігія мусить провадити боротьбу проти безлічі запеклих ворогів, а своїх сучасників вона любить, хоч і засуджує їхні слабкості та сумує через їхні помилки.

Позаяк ті, хто не вірить, не говорять про це вголос, а ті, хто вірить, не приховують цього, громадська думка схиляється на користь релігії: її люблять, підтримують і прославляють. Аби збагнути, якою мірою віра похитнута, треба глибоко проникнути в людські душі.

За цих обставин багато людей, релігійні почуття яких ніколи не остигають, не бачать нічого такого, що могло би їх відвернути від загальноприйнятих вірувань. Інстинктивне відчуття іншого життя веде їх без перешкод до престолу, й їхні душі перебувають під ознакою релігійних заповітів та втіх.

Чому ж описана картина не підходить до нашого суспільства?

Серед нас є люди, які порвали з християнською вірою, але не перейшли ні до жодної іншої. Є й інші люди, які сповнені сумнівів і вже вдають, що вони ні в що не вірять. Крім того, трапляються віруючі, які не відважуються відверто говорити про свою віру.

Посеред цих байдужих послідовників та палких супротивників є, щоправда небагато, глибоко релігійні люди, ладні задля своєї віри подолати всі перепони й знехтувати всі небезпеки. Ці люди доклали відчайдушних зусиль, аби перемогти людську слабкість та піднестися над загальноприйнятими думками. Одначе ці зусилля заводять їх занадто далеко, вони не вміють вчасно зупинитися. Вони бачили, що на їхній батьківщині люди використали свободу передусім для нападу на релігію. Тому вони бояться своїх сучасників і з жахом відвертаються від свободи, до якої ті прагнуть. Оскільки невіра видається їм чимось новим, вони відчувають ненависть до всього нового. Все це означає, що вони ворогують із своєю добою та зі своєю країною й у кожному з наявних світоглядів неодмінно вбачають небезпеку для віри.

Чи таким має бути природне ставлення людини до релігії в наші дні?

Отже, в нашому суспільстві є якась додаткова особлива причина, яка заважає душі людини дотримуватися своєї схильності й спонукає її виходити за межі, в яких їй треба було б залишатися за своєю природою.

Я глибоко переконаний, що такою особливою додатковою причиною є тісний союз політики та релігії.

Європейські атеїсти розглядають віруючих радше як політичних ворогів, ніж як релігійних супротивників. Релігія ненависна їм значно більшою мірою як світогляд партії, ніж як неправильна віра. Священика вони відкидають радше не як представника Бога, а як прихильника певної влади.

Християнство в Європі дозволило втягти себе в тісний союз із земними державцями. Нині, коли їхня влада руйнується, християнство виявляється немовби похованим під її руїнами. Це живий організм, який виявився пов’язаним з мерцями, та варто тільки порвати пута, що стримують його, й він відродиться. /244/

Я не знаю, що треба було б зробити для того, аби надати європейському християнству нової сили. Це підвладне тільки Богові. Але люди можуть принаймні дозволити релігії використати всі ті сили, які в неї ще збереглися.




Як освіта, звички та практичний досвід американців сприяють процвітанню демократичних інститутів

Що становить собою освіта американського народу. — В Сполучених Штатах культура менш глибока, ніж у Європі. — Одначе ніхто не є неуком. — Чим це пояснюється. — У Західних малонаселених штатах ідеї поширюються з дивовижною швидкістю. — Американці черпають більше користі з практичного досвіду, ніж з книжкових знань.


У цій книзі я багато разів говорив читачеві про те, наскільки традиції американців та їхня освіта важливі для збереження їхніх політичних інститутів. Тому мені залишається додати лише трохи.

Досі в Америці дуже мало знаменитих письменників, там нема великих істориків, поетів. Американці дивляться на літературу у повному розумінні цього слова з деякою зневагою. В якомусь пересічному європейському містечку щороку виходить більше літературних творів, ніж у всіх двадцяти чотирьох штатах, разом узятих.

Американському розумові чужі загальні ідеї, він зовсім не прагне до теоретичних відкриттів. Цьому сприяють американська політика та промисловість. У Сполучених Штатах постійно створюються нові закони, але ще не знайшлося великого вченого, який вивчив би їхні основні принципи.

Американці мають юрисконсультів та коментаторів, але вони не мають публіцистів. У політиці вони дають радше приклади, ніж уроки.

Те саме можна сказати про ремесла та промисловість.

В Америці вміло використовують європейські винаходи, вдосконалюють їх і чудово пристосовують до місцевих умов. Американці винахідливі, але вони не займаються промисловістю з теоретичного погляду. В цій країні є добрі робітники, але мало творців. Фултонові довелося довгі роки віддавати свій талант іншим народам, перш ніж він зміг знайти йому застосування в своїй країні.

Тому, хто хоче зрозуміти, в якому стані перебуває освіта англоамериканців, треба розглянути це питання з двох боків. Якщо він цікавитиметься тільки вченими, то його здивує їхня нечисленність; якщо ж він стане шукати неосвічених людей, то американський народ видасться йому найосвіченішим на землі. Все населення перебуває між цими двома крайнощами, про що я вже зазначав раніше.

У Новій Англії кожен громадянин має перші навики людських знань, крім того, його навчають доктрині та доказам його релігії, знайомлять з історією його батьківщини та з основними засадами конституції, за якою вона живе. В Коннектикуті та в Массачусетсі рідко можна знайти людину, яка не знала б, хоч і не дуже глибоко, всіх цих речей. Людина, яка з ними зовсім не обізнана, — в якомусь сенсі феномен.

Порівнюючи грецькі та римські республіки з американськими, я бачу в перших рукописні бібліотеки й неосвічені народи, а в других — тисячі газет, що розходяться по цілій країні, й освічений народ. І коли я думаю про всі ті зусилля, які робляться досі для того, щоб судити про одних, спираючись на те, що відомо про інших, і намагатися передбачити те, що відбудеться в наші дні, виходячи з того що відбувалося дві тисячі років тому, мені хочеться спалити всі мої книжки й застосовувати до такого нового суспільного стану тільки нові ідеї.

Втім, не треба гадати, ніби все те, що я кажу про Нову Англію, однаковою мірою поширюється на весь Союз. Що далі на Захід чи на Південь, то нижчий рівень освіченості. В штатах, сусідніх з Мексиканською затокою, трапляються, /245/ як і в нас, люди, яким чужі знання, проте в Сполучених Штатах не знайдеться жодного округу, де панувало б неуцтво. Причина цього проста: європейські народи почали свій шлях у пітьмі та варварстві й рухалися до культури та освіти, їхні успіхи були нерівні: одні рухалися швидше, інші — повільніше, деякі зупинилися й досі перебувають у сплячці.

У Сполучених Штатах усе було інакше. Англоамериканці приїхали на землю, на якій живуть їхні нащадки, вже культурними людьми. Їм не треба було вчитися, досить було не забувати. И сини цих самих американців щороку везуть до пустельних місць разом із своїми житлами вже набуті знання та пошану до пізнання. Завдяки отриманому вихованню вони усвідомлюють користь освіти та способи передавати нагромаджені знання своїм дітям. У Сполучених Штатах суспільство не переживало дитячої пори, воно одразу ж досягло зрілого віку.

Американці ніколи не вживають слова «селянин». Це пов’язано з тим, що в них немає поняття, яке означає це слово. В них не збереглися споконвічна затурканість села, ні його простота, ні основні його ознаки, й вони не знають ні чеснот, ні вад, ні грубих звичаїв, ні наївних принад культури, що зароджується.

На далеких околицях федеральних штатів, віддалік від суспільства, в глушині живе мужнє плем’я першопрохідців. Утікаючи від убогості, яка загрожує їм у батьківському домі, вони безстрашно вирушають у незаселені частини Америки для того, аби знайти там собі нову батьківщину. Прибувши на місце, де він збирається поселитися, піонер спершу зрубує кілька дерев і будує хижку під покривом гілок. Немає нічого вбогішого, ніж ці самотні житла. Мандрівець, який наближається до такої оселі ввечері, ще здалеку помічає крізь стіни сяйво полум’я вогню, а вночі, коли здіймається вітер, він чує шелест листяної покрівлі. Як не подумати, що в цій жалюгідній хижці знайшли собі притулок грубість і неуцтво? Одначе не слід оцінювати піонерів за їхніми житлами. Їх оточує дика й незаймана природа, але самі вони несуть у собі наслідок вісімнадцятистолітнього досвіду та праці. Вони носять міський одяг, говорять міською мовою, обізнані з минулим, цікавляться майбутнім, розмірковують про теперішнє. Це культурні люди, які змушені впродовж якогось часу жити в лісах, і вони заглиблюються в лісові нетрища Нового Світу, несучи з собою Біблію, сокиру та газети.

Важко собі уявити, з якою небаченою швидкістю в цих пустельних краях поширюються ідеї 6.

Я не гадаю, що в найосвіченіших і найбільш заселених кантонах Франції можна спостерігати таке саме пожвавлене інтелектуальне життя 7.



6 Я почасти об’їхав кордон Сполучених Штатів на відкритому повозі, який називають поштовим. Ми швидко їхали день і ніч по ледь помітних шляхах посеред безмежних зелених лісів. Коли ставало зовсім темно, мій провідник запалював гілки модрини, й ми їхали далі при цьому світлі. Час від часу ми проїздили повз хижки, що стояли в лісі, це були поштові станції. Поштар кидав під двері цих халупок великі згортки листів, і ми їхали далі чвалом. Жителі довколишньої місцевості самі мають приходити по свою кореспонденцію.

7 1832 року кожен житель Мічиґану заплатив за поштові перевезення 1 франк 22 сантими, а кожен житель Флориди — 1 франк 5 сантимів (див.: Національний календар, 1833. — С. 244). Того самого року кожен житель Північного департаменту заплатив за те саме державі 1 франк 4 сантими (див.: Генеральний звіт управління фінансів, 1833. — С. 623). Але треба враховувати, що в Мічиґані в той час проживало тільки сім жителів на квадратне льє, а в Флориді — п’ять, там була менше поширена шкільна освіта, а ділове життя було менш активне, ніж у більшості інших штатів Союзу. Північний же департамент Франції, в якому налічується 3400 жителів на квадратне льє, становить собою одну з найосвіченіших і промислово найрозвинутіших частин країни.



Немає сумніву, що в Сполучених Штатах навчання народу значно сприяє збереженню демократичної республіки. І я вважаю, що так буде скрізь, де навчання, яке освічує розум, не буде відірване від виховання, що формує звичаї. Водночас я не схильний перебільшувати значення цього позитивного факту, й, /246/ так само як багато європейців, я далекий від думки, що варто тільки навчити людей читати та писати, як вони стануть одразу ж громадянами.

Основним джерелом справжніх знань є досвід, і, якби американці поступово не звикли самі керувати своїми справами, книжкові знання, які вони мають, не допомогли б їм нині домагатися успіху в цьому. Я довго жив серед американців і завжди із захопленням ставився до їхнього досвіду й здорового глузду.

Не треба говорити з американцем про Європу, в такій розмові в нього звичайно виказує себе упередженість та безглузда пиха. В цьому плані він задовольняється загальними й невизначеними ідеями, на яких будуються розмірковування неуків у всіх країнах. Але поговоріть з ним про його країну, й ви побачите, як одразу ж розвіється хмарка, що затягувала його розум: його мова стане такою самою ясною, чіткою й точною, як і його думки. Він розповість вам про свої права й кошти, до яких він мусить удаватися, щоб ними користуватися, пояснить, що визначає політичне життя в його країні. Ви пересвідчитеся, що він знає правила управління та дії законів. Усі ці практичні знання та ясні поняття почерпнуті жителем Сполучених Штатів не з книжок. Його шкільна освіта, можливо, підготувала цього жителя до їх сприйняття, але не вона їх йому дала.

Американці пізнають закони, беручи участь у законодавчій діяльності, вони знайомляться з формами управління, беруть участь у роботі органів влади. Велика справа громадського життя здійснюється день у день на їхніх очах, і можна сказати, що вона робиться їхніми руками.

У Сполучених Штатах усе виховання людей має політичне спрямування, в Європі ж його основною метою є підготовка до приватного життя. Участь громадян у справах країни така незначна, що немає потреби турбуватися про неї заздалегідь. Порівнюючи ці два суспільства, можна побачити навіть зовнішній бік цих відмінностей.

Ми в Європі часто вкраплюємо думки та звички приватного життя в громадське життя і, позаяк нам рідко випадає переходити від родинного життя до управління державою, ми часто обговорюємо великі громадські інтереси так, буцімто ми розмовляємо з друзями.

Що ж до американців, то вони, навпаки, майже завше переносять звички громадського життя до приватного життя. В них у шкільних іграх можна побачити виставу про присяжних, а в організації бенкету — парламентські форми.





Про те, що закони ліпше, ніж природні умови, служать зміцненню демократичної республіки в Сполучених Штатах, а звичаї ще важливіші, ніж закони

Усі народи Америки мають демократичний суспільний лад. — Але демократичні установи процвітають тільки в англоамериканців. — Південноамериканські іспанці, які живуть у таких самих сприятливих природних умовах, як і англоамериканці, не можуть пристосуватися до життя в умовах демократичної республіки. — Мексика, яка запозичила конституцію Сполучених Штатів, також не може цього зробити. — Англоамериканцям із Заходу демократичний суспільний лад менше підходить, ніж їхнім співгромадянам із Сходу. — Причини цих відмінностей.


Я вже вів мову про те, що існування демократичних установ у Сполучених Штатах Америки пояснюється обставинами, законами та звичаями 8.

Більшість європейців знають тільки про першу з цих трьох причин і приписують їй вирішальне значення, що не відповідає правді.



8 Хочу нагадати читачеві загальний сенс, який я вкладаю в слово «звичаї»: під цим словом я розумію сукупність розумових та моральних схильностей людей, які відбиваються в громадському житті. /247/



Справді ж, англоамериканці принесли до Нового Світу соціальну рівність. Серед них ніколи не було ні простолюдинів, ні шляхтичів, їм були чужі забобони, пов’язані з народженням чи з фахом. У такому суспільному ладі, що ґрунтується на рівності, демократія виникла, не наштовхуючись ні на жодні перешкоди.

Одначе це явище властиве не тільки Сполученим Штатам. Майже всі колонії Америки були засновані рівноправними людьми або людьми, які стали такими, живучи в колоніях. У жодній частині Нового Світу європейцям не вдалося створити аристократію.

Водночас демократія процвітає тільки в Сполучених Штатах.

Американському Союзові не потрібно боротися з ворогами, він сам посеред пустельних земель, наче острів в океані.

Але ж іспанці в Південній Америці також не мають ворогів, а проте вони мають армії. За відсутності чужоземних ворогів вони воюють між собою. Й тільки демократична республіка англоамериканців досі не знала війни.

Територія Союзу становить собою обмежене поле діяльності, вона дає неосяжний простір для застосування праці й умінь людини. Тому на місце честолюбності там приходить прагнення до багатства, й добробут притлумлює партійні пристрасті.

Але в якій частині світу можна знайти такі найменш заселені й найродючіші землі, найбільші річки, незаймані й невичерпні багатства, якщо не в Південній Америці? Та все ж таки демократія там не приживається. Якби для щастя народам досить було б жити в якомусь куточку землі й мати змогу безперешкодно розселятися на незайнятих землях, південноамериканці не могли б нарікати на свою долю. Й навіть якби вони не домоглися такого добробуту, як жителі Сполучених Штатів, то вже європейські народи мали б їм заздрити. Але ж немає на землі нещасливіших народів, ніж народи Південної Америки.

Отже, природні умови не призводять до схожих наслідків у Південній та Північній Америці. До цього треба додати, що все, що вони привели на світ Божий у Південній Америці, далеко відстає від того, що є в Європі, де природні умови прямо протилежні. Отже, природні умови не так дуже впливають на долю народів, як дехто вважає.

Мені випадало зустрічати в Новій Англії людей, ладних кинути батьківщину, де вони могли б жити забезпечено, й вирушити в пошуки щастя до пустельних місць. Я також бачив, як французьке населення в Канаді скупчується на невеликій території (яка для нього аж занадто мала), хоча поруч є незаселені землі. Й тимчасом як імміґрант із Сполучених Штатів купував величезну ділянку землі за гроші, зароблені впродовж кількох днів, канадієць платив за свою землю так само дорого, ніби він жив у Франції. Так природа, надаючи європейцям простори Нового Світу, пропонує їм багатства, які вони не завше вміють використовувати.

Я бачу в інших американських народів ті самі умови для процвітання, що й у англоамериканців, за винятком їхніх законів та їхніх звичаїв, і ці народи скніють. Отже, закони та звичаї англоамериканців є головною причиною їхньої величі, тією засадничою причиною, яку я шукаю.

Я зовсім не хочу сказати, що американські закони бездоганні, я зовсім не думаю, що їх можна застосувати до всіх демократичних суспільств. Серед них є такі, які видаються мені небезпечними навіть у Сполучених Штатах.

Одначе не можна спростувати той факт, що американське законодавство, взяте в цілому, чудово відбиває дух народу, яким воно покликане керувати, та природу країни.

Американські закони добрі, й саме цим значною мірою пояснюються успіхи /248/ демократичного правління в країні, але я не думаю, що вони є головною причиною цих успіхів. Вони, на мою думку, навіть більше впливають на соціальний добробут американців, ніж сама природа, але ще дужче, гадаю, на нього впливають їхні звичаї.

Безперечно, федеральні закони становлять собою найважливішу частину американського зводу законів.

Мексика живе в таких самих сприятливих природних умовах, що й англоамериканський Союз, запозичила його закони, одначе вона не може пристосуватися до демократичного правління.

Це наводить на думку, що, крім природних умов та законів, є ще якийсь чинник, що забезпечує успіх демократичного правління в Сполучених Штатах.

І є інші докази цього. Майже всі громадяни Союзу походять від одного народу. Вони говорять однією мовою, однаково моляться Богові, живуть у однакових умовах, коряться одним законам.

Чому ж між ними складаються такі помітні відмінності?

Чому на Сході Союзу республіканське правління сильне, впорядковане й діє зріло та неквапливо? Що накладає на всі його дії відбиток мудрості та довговічності?

І навпаки, чим пояснити, що на Заході влада, здавалося б, діє навмання?

Чому там у справах спостерігається якийсь безлад, нетерплячість, можна навіть сказати, метушня, які не обіцяють нічого доброго в майбутньому?

Зараз я порівняю англоамериканців не з іншими народами, а одну їхню частину з іншою й стараюся зрозуміти причину такої їхньої несхожості. Пояснення, пов’язані з природними умовами та відмінностями в законах, тут не підходять. Треба знайти іншу причину, й знайти її можна тільки в звичаях.

Найтриваліший досвід демократичного правління англоамериканці нагромадили на Сході. Саме там зародилися найсприятливіші для цього звички та ідеї. Поступово демократія наситила там звичаї, світогляди, традиції; вона спостерігається в будь-яких царинах громадського життя так само, як і в законах. Саме на Сході навчання письма та практичне виховання народу досягали найбільшої досконалості, саме там релігія стала невіддільною від свободи. А що становлять собою всі ці звички, світогляд, вподобання та вірування, якщо не те, що я загалом називаю звичаями?

На Заході, навпаки, багато з цих сприятливих чинників ще відсутні. Чимало американців із західних штатів народилися в лісах, і до культури, яку їм передають батьки, прилучаються уявлення та звичаї дикого життя. Там люди не можуть контролювати один одного, позаяк вони погано один одного знають. Отже, в населення Заходу проступають якоюсь мірою недосвідченість та звичаї, які ще не встоялися, властиві нецивілізованим народам. І хоч складові елементи, з яких будується суспільство західних штатів, не нові, вони утворюють там несподівані поєднання.

Отже, передусім завдяки звичаям американці, які живуть у Сполучених Штатах, єдині з усіх американців здатні витерплювати панування демократії. Саме завдяки звичаям усі демократичні суспільства, створені англоамериканцями, загалом упорядковані й процвітають.

Тож європейці перебільшують вплив географічного розташування на тривалість демократичних установ. Вони надають занадто великого значення законам та недооцінюють звичаї. Безперечно, ці три основні причини сприяють встановленню й розвиткові американської демократії, але якби треба було вказати на роль кожної з них, я би сказав, що географічне розташування менш важливе, ніж закони, а закони менш істотні, ніж звичаї.

Я певен, що найвдаліше географічне розташування й найліпші закони /249/ не можуть забезпечити існування конституції всупереч панівним звичаям, тимчасом як завдяки звичаям можна почерпнути користь із найнесприятливіших географічних умов і з найгірших законів. Звичаї мають особливе значення — ось той незаперечний висновок, до якого постійно підводять дослідження та досвід. Цей висновок видається мені найважливішим наслідком моїх спостережень, усі мої роздуми ведуть до нього.

Мені залишається додати до сказаного лише кілька слів.

Якщо в цій книжці мені не пощастило передати читачеві мою переконаність у важливості практичного досвіду американців, їхніх звичок та світогляду, одне слово — їхніх звичаїв для існування американських законів, отже я не досяг головної мети, яку ставив перед собою в процесі роботи.





Чи могли б закони та звичаї забезпечити існування демократичних інститутів не тільки в Америці, а й в інших країнах?

Якби англоамериканці жили в Європі, їм довелося б змінити свої закони. — Треба розрізняти демократичні установи та американські установи. — Можна створити демократичні закони, ліпші чи принаймні відмінні від тих, за якими живе американське суспільство. — Приклад Америки тільки доводить, що не варто втрачати надію на встановлення демократії шляхом ухвалення законів та виховання звичаїв.


Я вже вів мову про те, що закони як такі, а також звичаї важливіші для існування демократичних установ у Сполучених Штатах, ніж природа країни.

Але чи випливає з цього, що ці два чинники, перенесені на інший ґрунт, збережуть свою силу? Природні умови не можуть замінити собою закони та звичаї, але чи можуть ці останні замінити природні умови?

Легко помітити, що в цьому разі ми не можемо навести доказів: у Новому Світі живуть не тільки англоамериканці, а й інші народи. Оскільки вони живуть у однакових природних умовах, я мав змогу порівняти їх.

Але за межами Америки немає жодного народу, який, не маючи таких самих сприятливих природних умов, що й англоамериканці, створив би такі самі закони та звичаї.

Отже, ми не маємо об’єкту для порівняння, ми можемо тільки робити припущення.

Я гадаю, що насамперед треба ретельно розрізняти установи Сполучених Штатів і демократичні установи взагалі.

Коли я подумки озираю Європу, її великі народи, її численні міста, її величезні війська, коли розмірковую про труднощі її політики, я не можу собі уявити, щоб навіть англоамериканці, якби вони переселилися на нашу землю із своїми ідеями, релігією, звичаями, змогли жити, не піддавши свої закони глибоким змінам.

Але можна припустити можливість існування в якогось народу демократичного суспільства, організованого інакше, ніж американське.

Хіба не можна уявити собі правління, що ґрунтується на реальній волі більшості, яка, одначе, подолала властивий їй інстинкт рівності для досягнення порядку та стабільності держави й передала всю повноту виконавчої влади одній родині або одній людині? Хіба не можна уявити собі демократичне суспільство, в якому народні сили були б більш централізовані, ніж у Сполучених Штатах, а вплив народу на суспільні справи відбувався більш опосередковано та м’якше, але в якому водночас кожен громадянин, який має певні права, посвоєму брав участь у процесі управління?

Побачене в Америці наводить мене на думку, що в іншій країні могли б /250/ існувати такі самі демократичні установи, якби вони були обережно впроваджені в суспільство й поступово, крок за кроком, зрослися з традиціями та поглядами народу.

Якби закони Сполучених Штатів були єдино можливими демократичними законами або найдосконалішими у світі, я міг би згодитися з висновком, що їхній успіх доводить тільки успіх демократичних законів взагалі, навіть у країні з менш сприятливими природними умовами.

Але оскільки американські закони видаються мені в багатьох відношеннях невдалими, і я легко можу уявити собі інші демократичні закони, природні особливості країни не правлять для мене доказом того, що демократичні установи не можуть успішно функціонувати в країні, де за менш сприятливих природних умов закони вдаліші.

Якби американці відрізнялися від жителів інших країн, якби завдяки їхньому суспільному ладу в них виникли звички та переконання, протилежні тим, які виникають у європейців за такого самого суспільного ладу, то з діяльності американських демократичних громад не можна було б судити про життя інших демократичних громад.

Якби американці мали ті самі схильності, що й усі інші народи, які живуть у демократичному суспільстві, а їхні законодавці поклалися б на природні умови країни та на сприятливі обставини, аби тримати ці схильності в потрібних межах, то процвітання Сполучених Штатів пояснювалися б тільки зовнішніми причинами й не могли би правити за приклад для народів, які бажають іти їхнім шляхом, але не мають тих самих сприятливих умов.

Одначе жодне з цих припущень не підтверджується фактами.

Я зустрічав у Америці ті самі пристрасті, що їх ми спостерігаємо в Європі. Одні з них пояснюються природою людської душі, інші — демократичним ладом суспільства.

Так, я зустрічав у американців душевне збудження, властиве людям, які живуть у приблизно рівних умовах і мають однакові можливості для піднесення. Я бачив там демократичне почуття заздрості, яке виказує себе в найрізноманітніших формах. Я помітив, що американський народ часто виказує в справах велику самовпевненість і цілковите неуцтво, й дійшов висновку, що в Америці, як і в нас, люди так само недосконалі й піддаються тим самим халепам.

Але коли я пильніше вдивився в суспільний лад, я одразу ж побачив, що американці доклали великих зусиль для того, аби подолати ці слабкості людської душі, виправити природні недоліки демократії, й домоглися в цьому успіху.

Різні закони місцевого управління становлять собою, як мені здалося, межі, які залишають мало місця для неспокійної честолюбності громадян і обертають демократичні пристрасті, що могли б зруйнувати державу, на загальну користь. На мою думку, американським законодавцям вдалося успішно протиставити ідею права почуттю заздрості, незмінність релігійної моралі постійному рухові в політичному житті, практичний досвід народу його теоретичному неуцтву, звичку до ділового життя невгамовності бажань.

Ми бачимо, що в боротьбі з небезпеками, які породжує їхня конституція та політичні закони, американці не стали покладатися на природу країни. Вони поки що єдині серед усіх народів, які живуть у демократичному суспільстві, знайшли ліки від недуг, що вражають ці народи. Й хоч їхній досвід був перший, він виявився вдалим.

Звичаї та закони, створені американцями, не є єдино можливими в демократичному суспільстві, але американці показали, що встановлення демократії за допомогою законів та звичаїв — не безнадійна справа.

І якщо інші народи запозичать у американців цю загальну плідну ідею, не /251/ наслідуючи їх сліпо в її конкретному втіленні, й спробують стати гідними того суспільного ладу, який посилає нині людям саме Провидіння для того, щоб уникнути деспотизму та анархії, що загрожують їм, то нема жодних причин вважати, що на них чекають поразки. Організація та встановлення демократії в християнському світі — це велика проблема нашого часу. Звісно, американці не розв’язали цієї проблеми, одначе вони дають корисні уроки тим, хто хоче її розв’язати.





Значення сказаного для Європи


Легко зрозуміти, з якої причини я вдався до опису цього досліду. Питання, яке я вивчав, стосується не самих тільки Сполучених Штатів, а всього світу, воно стосується не одного народу, а цілого людства.

Якби народи, які живуть у демократичному суспільстві, могли зберегти свободу, тільки живучи в пустельних місцях, то людство не мало б майбутнього: адже люди швидко рухаються до демократії, а пустельні місця заселяються.

Якби закони та звичаї справді не могли б забезпечити існування демократичних установ, що залишилося б народам, окрім деспотизму однієї людини?

Я знаю, що в наші дні чесні люди не бояться майбутнього. Вони втомилися від свободи й хотіли б відпочити віддалік від пов’язаних з нею потрясінь.

Та ці люди не розуміють, до чого вони прагнуть. Поринувши в спогади, вони оцінюють абсолютну владу за її минулим, а не за тим, якою вона могла б стати в теперішньому. Якби в європейських демократичних країнах було встановлено абсолютну владу, вона, безперечно, прийняла б нові форми й набула б рис, незнайомих нашим предкам.

Були часи, коли в Європі закон та злагода народу наділяли королів майже безмежною владою. Одначе королі майже ніколи не мали можливості скористатися нею.

Я не вестиму мову про прерогативи шляхти, впливу королівського двору, права корпорацій та привілеї провінції, хоча всі вони пом’якшували дії влади й підтримували в народі дух протистояння.

Крім цих політичних інститутів, які, з одного боку, обмежували свободу приватних осіб, а з іншого — підтримували в душах любов до неї й користь яких у цьому плані цілком зрозуміла, були світогляди та звичаї, що ставили перед королівською владою менш звичні, але не менш могутні перепони.

Релігія, любов посполитих, сердечність монарха, честь, дух родини, погляди провінцій, звичаї та громадська думка зменшували владу короля й оточували її невидимими межами.

За тих часів суспільний лад був деспотичним, але звичаї — вільними. Монархи мали право, але не мали ні змоги, ні бажання робити все, що їм заманеться.

Що ж залишилося нині від тих бар’єрів, які перешкоджали виникненню тиранії в минулому?

Релігія втратила свій вплив на душі, й у такий спосіб знищена найвиразніша риса, яка розділяла добро й зло. У світі моралі все сумнівне й хистке, і королі та народи діють у ньому наосліп, і ніхто не знає природних меж деспотизму та розбещеності.

Тривалі революції назавше поклали край пошані, яка виявлялася до монархів. Ці останні, не відчуваючи до себе громадської пошани, можуть тепер без страху п’яніти від влади.

Королі, які відчувають до себе любов народу, великодушні, позаяк вони впевнені в своїй силі; вони дорожать любов’ю своїх посполитих, бо вона зміцнює /252/ їхній трон. І тоді між монархом та народом виникають теплі почуття, що нагадують ті, які панують у родині. Посполиті, хоч і нарікають на короля, та все ж відчувають прикрість, коли він буває не задоволений ними, а монарх карає їх упівсили, як батько карає своїх дітей.

Та коли авторитет королівської влади зникає у вихорі революцій, коли королі, що часто змінюються на троні, один за одним показують народові немічність закону і тріумф грубої сили, люди починають бачити в монархові не батька держави, а жорстокого володаря. Якщо він слабкий, його зневажають, якщо сильний — ненавидять. Сам він сповнюється гніву й страху, почуває себе завойовником у власній країні й поводиться із своїми посполитими як з переможеними.

Коли провінції та міста були чимось на взірець окремих країн у межах єдиної вітчизни, вони мали свої характерні особливості, які спонукали їх повставати проти загального духу поневолення. Сьогодні ж частини однієї імперії не мають ні вольностей, ні звичаїв, ні власних поглядів, вони втратили навіть пам’ять про своє минуле та свої назви. Всі вони звикли коритися одним законам, і пригнічувати їх усіх разом так само легко, як і одну з них окремо взяту.

У той час коли шляхта мала владу, а також тривалий час по тому, як вона її втратила, честь аристократа надавала надзвичайної сили опорові окремих особистостей.

У той час були люди, в яких, незважаючи на їхню немічність, зберігалося піднесене уявлення про свою індивідуальну цінність, і вони наважувалися самотужки протистояти тискові державної потуги.

Але в наші дні, коли завершується змішання всіх класів, коли індивідуум дедалі більше й більше розчиняється в натовпі й легко губиться в загальній пересічності, коли честь монарха майже втратила своє значення, а чеснота не прийшла їй на зміну, ніщо більше не підносить людину. Й хто може сказати, до якої межі дійдуть вимоги влади та поступки, продиктовані безсиллям?

Поки був живий дух родини, людина, яка вступала в боротьбу з тиранією, ніколи не залишалася на самоті, її оточували члени родини, друзі, пов’язані з багатьма поколіннями її сім’ї, близькі. Й навіть якщо вона була позбавлена цієї підтримки, вона діяла, відчуваючи підтримку предків та задля нащадків. Але як може зберегтися дух сім’ї за часів, коли дробляться спадкові володіння й за короткий термін гаснуть великі роди?

Яку силу можуть зберегти звичаї народу, обличчя якого цілком змінилося й далі змінюється, в якого будь-які прояви тиранії вже мають прецедент, а будь-яким уявним злочинам можна знайти приклад у реальному житті, народ, у якого нема нічого такого давнього, що було б страшно знищити, й для якого нема нічого такого нового, чого він не наважився б здійснити?

Який опір можуть учинити звичаї, які вже зробили стільки поступок? Чого варта сама громадська думка, коли немає й двадцяти чоловік, згуртованих спільною метою, коли не знайдеш жодної людини, жодної сім’ї, жодного гурту, жодного класу, жодної вільної асоціації, які могли б цю громадську думку репрезентувати або впроваджувати в дію?

Коли всі громадяни однаково слабкі, убогі та самотні, й кожен з них може протиставити організованій силі уряду тільки свою немічність?

Аналогію того, що могло б у такому разі статися з нами, треба шукати аж ніяк не в новій історії. Слід, очевидячки, вивчити пам’ятки античності й саме страшні століття римської тиранії з їхніми розбещеними звичаями, знищеною пам’яттю, скаліченою мораллю, нестійкими світоглядами, з прогнаною із законів свободою, що не знаходила собі пристановища. Оскільки ніщо не оберігало громадян і самі вони були не спроможні себе захистити, людська природа /253/ зазнала спотворення, й монархи радше випробовували терпіння неба, ніж своїх посполитих.

Ті, хто сподівається відновити монархію Генріха IV чи Людовіка XIV, видаються мені сліпцями. Щодо мене, то коли я бачу той стан, якого вже досягли багато європейських народів, а також той, до якого йдуть усі інші, я приходжу до думки, що невдовзі вони не матимуть іншого вибору, крім демократичної свободи або тиранії цезарів.

Хіба це не заслуговує на роздуми? Якщо люди справді досягли такого порога, за яким усі вони чи то стануть вільними, чи то перетворяться на рабів, чи то набудуть рівних прав, чи то будуть позбавлені всіх прав, якщо в тих, хто керує суспільством, є тільки два шляхи: поступово піднести натовп до свого рівня або позбавити всіх громадян людського обличчя, — хіба цього замало, аби подолати багато сумнівів, заспокоїти сумління багатьох людей та підготувати всіх до потреби добровільно принести великі жертви?

Хіба не варто в такому разі розглядати поступовий розвиток демократичних установ та звичаїв не як найліпший, а як єдиний, що ми маємо, засіб для збереження свободи? Й навіть не відчуваючи любові до демократичного правління, хіба ми не прийдемо до переконання в необхідності його встановлення, позаяк це найліпше й найчесніше розв’язання проблем сучасного світу?

Нелегко залучити народ до управління, ще важче дозволити йому нагромадити досвід і виховати в нього ті почуття, яких йому бракує, щоб робити це добре.

Безперечно, бажання демократії мінливі, її представники грубі, закони недосконалі. Одначе, якщо насправді невдовзі не буде ніякої середини між пануванням демократії та гнітом однієї людини, хіба ми не повинні всіма силами прагнути до першої, замість того щоб добровільно підкоритися другому? Й якщо врешті-решт ми прийдемо до повної рівності, хіба не ліпше бути зрівняними свободою, ніж деспотизмом?

Ті, хто, прочитавши цю книжку, дійдуть висновку, ніби я написав її для того, аби запропонувати всім народам, які живуть у демократичному суспільстві, запровадити в себе такі самі закони й поширити такі самі звичаї, як у американців, припустяться великої помилки. Це означало б, що вони захопилися формою й не сприйняли саму суть моєї думки. Я ставив собі за мету на прикладі Америки показати, що завдяки законам та особливо звичаям народ, який живе в демократичному суспільстві, може зберегти свободу. Я далекий від думки, що ми маємо наслідувати приклад американської демократії й копіювати засоби, якими вона скористалася для досягнення своєї мети. Я добре знаю, що дуже впливає на політичний лад країни її природа та історія, і я вважав би за велике нещастя для людства, якби скрізь поширилася одноманітна форма свободи.

Але я гадаю, що коли ми не зуміємо поступово впровадити й зміцнити демократичні інститути й якщо ми відмовимося від думки про потребу прищепити всім громадянам ідеї та почуття, які спершу підготують їх до свободи, а відтак дозволять нею користуватися, то ніхто не буде вільним — ні буржуазія, ні аристократія, ні бідні, ні багаті. Всі рівною мірою потраплять під гніт тиранії. Й я передбачаю, що коли з часом ми не зможемо встановити мирну владу більшості, то всі ми рано чи пізно опинимося під необмеженою владою однієї людини. /254/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.