[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 254-286.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ X

ДЕЯКІ МІРКУВАННЯ З ПРИВОДУ СУЧАСНОГО СТАНУ ТА МОЖЛИВОГО МАЙБУТНЬОГО ТРЬОХ РАС, ЯКІ НАСЕЛЯЮТЬ ТЕРИТОРІЮ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ

Основне завдання, яке я ставив перед собою, виконане. Я показав, принаймні наскільки це було в моїх силах, що становлять собою закони американської демократії, познайомив читача з американськими звичаями. Я міг би на цьому поставити крапку, але читачеві, либонь, могло б видатися, що я не цілком виправдав його сподівання.

Америка — країна не тільки глибокої та цілковитої демократії, і народи, які її населяють, можна розглядати з багатьох поглядів.

На сторінках цієї книги мені часто випадало, в зв’язку з моєю темою, вести мову про індіанців та неґрів, але я жодного разу не мав можливості зупинитися на цьому питанні й показати, яке місце займають ці дві раси в тому демократичному суспільстві, яке я описував. Говорячи про дух та закони, покладені в засади американської федерації, я тільки мимохідь і вельми неповно згадував про небезпеки, що загрожують їй. Я не міг детально проаналізувати ймовірність її тривалого існування, яке залежить не лише від законів та звичаїв. Говорячи про об’єднані республіки, я жодного разу не робив прогнозів з приводу стабільності республіканської форми правління в Новому Світі. Я часто-густо згадував про комерційну діяльність, що процвітає в Америці, та не мав змоги розглянути майбутнє американського народу в цьому плані.

Усі ці питання дотичні до моєї теми, але не входять до неї, вони властиві американському суспільству, але не демократії. Я ж хотів передусім описати саме демократію. Тому на початку мені довелося обійти ці питання, та, завершуючи своє дослідження, я мушу до них повернутися.

Територія, яку посідає або на яку претендує нині американський Союз, простягається від Атлантичного океану до берегів Південного моря. Вона займає весь континент, від сходу до заходу, на півдні сягає тропіків, а на півночі — середини арктичної криги.

Люди, які населяють цей простір, не є, як європейці, представниками однієї раси. З перших кроків ми там стикаємося з трьома зовсім різними, я навіть сказав би ворожими, расами. Виховання, закони, походження й навіть зовнішній вигляд поставили між ними майже нездоланні перепони. З примхи долі вони живуть поруч, але не можуть злитися докупи, згуртуватися, й кожна з цих рас іде своїм шляхом.

Серед цих таких різних людей на першому місці стоїть біла людина, європеєць, найосвіченіший, найсильніший, найщасливіший. Це людина в повному розумінні слова. Нижче за неї стоять неґри та індіанці. /255/

Дві ці знедолені раси не мають нічого спільного ні в походженні, ні в зовнішніх рисах, ні в мові, ні в звичаях. Єдине, що їх об’єднує, — це їхні страждання. Й та й та займають залежне становище в своїй країні, обидві відчувають на собі гніт тиранії. Й хоч їхні нещастя неоднакові, відповідальність за них лягає на одних і тих самих людей.

Спостерігаючи те, що відбувається в світі, можна дійти до думки, що європеєць займає стосовно людей інших рас таку саму позицію, як сама людина — стосовно тварин. Він примушує їх працювати на себе, а якщо йому не вдається зламати їхнього опору, то він їх знищує.

Внаслідок постійного гніту неґри втратили майже всі риси, властиві людині! Неґри в Сполучених Штатах не зберегли навіть спогадів про свою вітчизну, вони не розуміють мови своїх батьків, зреклися їхньої віри, забули їхні звичаї. Та незважаючи на те що всі їхні зв’язки з Африкою порвані, вони не мають жодного доступу до європейських досягнень. Вони перебувають між двома суспільствами й більше не належать ні до одного, ні до іншого з двох народів, один з яких їх продав, а другий відкидає. Єдиним і невиразним образом батьківщини для них у цілому світі є дім їхнього господаря.

Неґри не мають родин: їхні дружини — це не що інше, як жінки, які тимчасово ділять їхні утіхи, вони позбавлені батьківської влади над дітьми.

Чи варто вважати доброчинністю Бога чи найвищим виявом його гніву той стан душі, завдяки якому людина не відчуває найстрашніших страждань і часто-густо набуває якийсь спотворений потяг до причини своїх лих? Неґри, занурені у водоверть свого горя, не дуже гостро відчувають своє знедолення. Насильство зробило їх рабами, рабський стан розвинув у них рабські думки та марнославство. Вони більше захоплюються своїми тиранами, ніж ненавидять їх, вони переймаються радощами та гордістю, по-рабському наслідуючи тих, хто їх пригнічує.

Їхній інтелект знизився до рівня їхньої душі.

Народжуючись, неґр одразу ж стає рабом. Навіть більше, часто його купують у лоні матері, й таким робом він потрапляє до рабства ще до свого народження.

Він не має ні потреб, ні розваг, він позбавлений самостійності. Засвоюючи перші в своєму житті поняття, він усвідомлює, що є власністю іншої людини, яка зацікавлена в тому, аби він жив. Він бачить, що турбота про його долю належить не йому, сама здатність думати видається йому марним даром Провидіння, й він спокійно послуговується всіма вигодами свого ницого становища.

Якщо він здобуває волю, то нерідко вона видається йому важчим тягарем, ніж рабство. Адже він у своєму житті навчився коритися всьому, крім здорового глузду, й, коли цей глузд стає його єдиним порадником, він виявляється не спроможним почути його голос. У нього враз з’являються тисячі потреб, але він не має потрібних знань та достатньої енерґії для того, аби їх удовольнити. Потреби — це володарі, з якими треба вміти боротися, а він навчився тільки коритися й підлягати. Він дійшов до крайнього ступеню падіння: рабство позбавило його людського обличчя й свобода для нього згубна.

Пригнічення справило не менший вплив і на індіанські народи, але призвело до зовсім інших наслідків.

До появи білих у Новому Світі люди, які населяли Північну Америку, спокійно жили в лісах. Вони зазнавали випробувань звичайного дикого життя й мали вади та чесноти нецивілізованих народів. Європейці прогнали індіанські племена у віддалені пустельні місця й прирекли їх на кочове життя, повне нестерпних страждань.

У диких народів роль законів виконують переконання та звичаї. /256/

Внаслідок тиранії європейців у північноамериканських індіанців послабло почуття батьківщини, їхні роди розсіялися, традиції забулися, нитка спогадів урвалася, звички змінилися, надзвичайно зросли потреби. Все це внесло в їхнє життя безлад, вони стали менш цивілізованими, ніж були раніше. Водночас їхні моральні принципи та фізичний стан постійно погіршувалися й що нещасливішими вони ставали, то більше дичавіли. Одначе європейці не змогли змінити вдачу індіанців. Їм удавалося знищити їх, але ніколи не вдавалося цивілізувати або поневолити.

Поневолення неґрів доходить до крайнощів, свобода індіанців не має меж, але й те й те призводило до однакових трагічних наслідків.

Неґр позбавлений навіть права розпоряджатися своєю особистістю, для нього самостійно порядкувати своїм життям — означає здійснити крадіжку. Індіанець же здобуває необмежену волю, тільки-но стає здатним діяти самостійно. В родині він лише ледь щось знав про слухняність, він ніколи не корився волі інших людей, ніхто його не вчив розрізняти добровільну покору та ганебний гніт, йому незнайоме навіть саме слово «закон». Для нього воля — це відсутність майже всіх суспільних зв’язків. Він дорожить цією дикою свободою й воліє радше загинути, ніж утратити бодай її часточку. На таку людину цивілізація ніяк не може вплинути.

Неґри всіляко намагаються влитися в суспільство білих, та марно, воно їх відштовхує. Вони пристосовуються до вподобань своїх гнобителів, переймають їхні переконання й сподіваються шляхом наслідування злитися з ними. З раннього дитинства вони дізнаються, що їхня раса від природи нижча за расу білих. Вони й самі недалеко відійшли від такої думки й тому соромляться себе. В усіх своїх рисах вони бачать сліди рабства, й, якби вони могли, вони радо згодилися б цілком зректися себе.

Індіанці, навпаки, сповнені гордості за своє, як вони вважають, благородне походження. Вони живуть і помирають серед примар, породжених гордістю. Вони не просто не бажають пристосовуватися до наших звичаїв, а дорожать своєю дикістю як відмінною ознакою своєї раси та відштовхують цивілізацію не стільки через ненависть до неї, скільки зі страху стати схожими на європейців ¹.

¹ Північноамериканські індіанці зберігають свої переконання та всі свої традиції до найменших їхніх деталей з такою непохитною рішучістю, прикладів якої годі знайти в історії. Ось уже двісті років як кочові племена Північної Америки щоденно зіштовхуються з білою расою, й можна сказати, що вони не перебрали в неї жодної ідеї, жодного звичаю. Водночас європейці відчутно вплинули на індіанців. Вони зробили характер індіанців метушливішим, але не прищепили їм жодної європейської риси.

Перебуваючи влітку 1831 року за озером Мічиґан у містечку під назвою Грін-Бей, де Сполучені Штати межують з територією північно-західних індіанців, я познайомився з одним американським офіцером, майором Г. Якось після того, як ми довго розмовляли про непохитність вдачі індіанців, він розповів мені таку історію: «Колись я був знайомий з одним молодим індіанцем, який навчався в коледжі у Новій Англії. Він вчився дуже успішно й став цілком нагадувати цивілізовану людину. Коли 1810 року почалася війна з англійцями, я знову зустрівся з цим юнаком. Він служив у нашій армії, командував воїнами свого племені. Американці згодилися допустити індіанців до своїх лав тільки за умови, що вони відмовляться від свого жахливого звичаю скальпувати полонених. Ввечері після бою біля *** К. прийшов посидіти коло ватри на нашому бівуаці. Я спитав, як минув для нього день, він розповів мені і, поступово пожвавішавши при спогадах про свої подвиги, зрештою підняв свою одежину й сказав: «Подивіться, тільки не виказуйте мене!» І я побачив, — додав майор Г., — у нього під сорочкою скальп англійця, з якого ще капала кров» ¹⁶. Серед ірокезів, на яких напав супротивник, сили якого їх переважали, говорив президент Джефферсон («Нотатки про Вірґінію», с. 148), були люди похилого віку, які гордо відмовлялися рятуватися втечею й не забажали зберегти своє життя, коли їхнім рідним краям загрожувала загибель; ці люди нехтували смерть, наче давні римляни під час облоги Рима галлами. І далі, на с. 150: «Не траплялося ні разу, щоб індіанець, потрапивши до рук своїх ворогів, просив зберегти йому життя. Навпаки, він буцімто сам шукав смерті від рук людей, які його перемогли, всіляко ображаючи й провокуючи їх». /257/

Вони не бажають визнавати досконалість наших винаходів, нашу тактику, глибину наших задумів і протиставляють цьому багатства своїх лісів, мужність, яка не знає дисципліни, вільні поривання своєї дикої натури. Й ця нерівна боротьба веде їх до загибелі.

Неґри воліли б злитися з європейцями, але не можуть. Індіанці могли б досягти в цьому певного успіху, але вони зневажають таку можливість. Перших ницість прирікає на рабство, других гордість веде до загибелі.

Якось, коли я їхав лісами, які ще є в штаті Алабама, я зустрів хижку піонера. Мені не хотілося заходити до його оселі, але я зупинився перепочити біля джерела, з якого потічком дзюрчала вода лісом. Поки я перебував біля джерельця, туди прийшла індіанка (ми перебували біля території племені криків). Вона тримала за руку білу дівчинку років п’яти-шести, очевидячки, дочку піонера. Слідком за ними йшла неґритянка. Індіанка була вдягнена з якоюсь варварською розкішшю: в ніздрях та вухах у неї висіли металеві кільця, волосся, яке вільно спадало на плечі, було переплетене скляними намистинами. Я помітив, що вона незаміжня, бо мала на собі намисто з мушель, які за звичаєм дівчина кладе на шлюбне ложе. Неґритянка була в порваному європейському одязі.

Вони сіли на березі потічка, й молода індіанка взяла дівчинку на руки й стала пестити її зовсім по-материнському. Неґритянка також пускала в хід безліч невинних хитрощів, аби привернути увагу маленької креолки. В кожному русі дівчинки проступала зверхність, цілком незвичайна, враховуючи її кволість та вік. Можна було подумати, що вона приймає піклування своїх супутниць з якоюсь поблажливістю.

Неґритянка, присівши перед своєю господинею й ловлячи кожну її забаганку, здавалося, водночас відчувала материнську приязнь до неї й рабський страх. А індіанка навіть у нападі ніжності зберігала вільний, гордий і майже суворий вигляд.

Я підійшов ближче й мовчки спостерігав за цією сценою. Моя допитливість, либонь, не припала до вподоби індіанці: вона різко підвелась, грубо відштовхнула від себе дитину й, кинувши на мене сердитий погляд, подалася до лісу.

Мені часто випадало бачити разом людей трьох рас, що населяють Північну Америку, й за безліччю різних ознак я вже був обізнаний з перевагою білих. Але в щойно описаній мною картині було щось особливо зворушливе: тут пригноблених та гнобителів єднали зв’язки приязні. Природа намагалася зблизити їх, і це ще більше підкреслювало ту величезну відстань, яку створили між ними забобони та закони.

Сучасний стан та можливе майбутнє індіанських племен, які живуть на території Союзу

Поступове зникнення корінного народу. — Як це відбувається. — Лиха, спричинені вимушеними міґраціями індіанців. — Північноамериканські індіанці мали тільки два способи уникнути знищення: війна або цивілізація. — Вони більше не спроможні воювати. — Чому вони не хочуть сприйняти цивілізацію, коли це можливо, й не можуть цього зробити, коли таке бажання в них з’являється. — Приклад криків та чироків. — Політика окремих штатів стосовно індіанців. — Політика федерального уряду.

Усі індіанські племена, які колись жили на території Нової Англії, — нарраґансети, могікани, пікоти, — нині залишилися тільки в спогадах людей. Ленапи, в яких п’ятдесят років тому на берегах Делаверу побував Пенн, сьогодні зникли. Я натрапляв на останніх ірокезів, вони просили милостиню. Всі народи, що їх я назвав, раніше населяли тутешні землі аж до моря. Тепер же, щоб /258/ зустріти індіанця, треба проїхати понад сто миль у глибину континенту. Індіанці не просто пішли звідсіль, їх більше не існує ². І в міру того як ідуть звідси або вимирають індіанці, їхнє місце займає численний народ, який постійно зростає. Ще ніколи народи не переживали такого бурхливого зростання й не піддавалися такому швидкому знищенню.

Зникнення індіанців відбувається дуже просто. Коли індіанці жили самі в місцях, з яких їх нині виганяють, їхні потреби не відзначалися багатоманітністю: вони самі виготовляли собі зброю, не пили нічого, крім води з річки, а за одяг їм правили шкурки тварин, м’ясом яких вони харчувалися.

Європейці принесли північноамериканським індіанцям вогнепальну зброю, залізо й спиртне, вони навчили їх замість примітивного вбрання, яким індіанці в простоті своїй вдовольнялися, носити одяг з нашої тканини. Індіанці набули нові вподобання, але не навчилися їх удовольняти, й у них виникла потреба в плодах праці білих. У обмін на ці предмети, що їх вони самі не могли створити, індіанці не мали чого запропонувати, крім розкішного хутра, яке можна було добути в лісах. Від того моменту метою полювання індіанців стало не тільки вдоволення їхніх власних потреб, а й легковажних пристрастей європейців. Індіанці заходжувалися полювати на лісових тварин не тільки для того, аби забезпечити себе їжею, а й для того, аби мати єдиний предмет обміну, який вони могли нам запропонувати ³. Тимчасом як потреби індіанців зростали, їхні багатства постійно зменшувалися.

Тільки-но в сусідстві з територією, яку займали індіанці, виникає європейське поселення, тварини починають тривожитися ⁴. Безліч індіанців, що бродили лісами, не лякали їх, та коли в якомусь місці починає лунати безперервний гуркіт, що його зчиняють європейці, працюючи, тварини йдуть звідти на захід. Інстинкт підказує їм, що там вони знайдуть безмежні незаселені землі. «Стада бізонів відходять усе далі й далі, — пишуть Кларк та Касс у доповіді конґресові від 4 лютого 1829 року. — Ще кілька років тому вони підходили до підніжжя Аллеґанських гір, а через кілька років, либонь, їх важко буде побачити на величезних рівнинах, що стеляться вздовж Скелястих гір». Мене запевняли, що тварини відчувають наближення білих за двісті миль.

² У тринадцятьох штатах, що існують з самого початку, налічується тільки 6373 індіанці. (Див.: Законодавчі документи. 20-й конґрес. — № 117. — С. 20.)

³ Кларк і Касс у своїй доповіді конґресові від 4 лютого 1829 року писали:

«Часи, коли індіанці добувають потрібну їм їжу та одяг, не послуговуючись плодами праці цивілізованих людей, відійшли в минуле. За Міссисипі, в краю, де ще трапляються величезні стада бізонів, живуть племена індіанців, які пересуваються вслід за тваринами. Ці індіанці ще мають змогу жити за звичаями своїх батьків, але бізонів вдається добувати дедалі менше. Менш великих тварин, таких, як ведмідь, лань, бобер, мускусний пацюк, цебто тих, які головним чином дають індіанцям те, що їм потрібне для життя, можна тепер добути тільки за допомогою рушниць або капканів (traps).

Добування харчів для своїх родин вимагає неймовірної праці, особливо від північно-західних індіанців. Часто-густо мисливець переслідує дичину впродовж кількох днів. У цей час його родина харчується чи то корою, чи то корінням, чи то гине. Тому щозими багато їх помирає з голоду».

Індіанці не бажають жити як європейці. Водночас вони не можуть обійтися без європейців і жити цілком так само, як жили їхні батьки. Про це можна судити з одного факту, відомого мені також з офіційних джерел. Люди одного племені з берегів озера Верхнє вбили європейця. Американський уряд заборонив торгівлю з племенами, до яких належали винуватці, доти, аж поки їх видадуть, і їх ті видали.

⁴ «П’ять років тому, — пише Вольне в своїй книжці «Картини з життя Сполучених Штатів», с. 370, — проїжджаючи з Венсенна до Каскаскіаса по території, яка тепер належить до штату Іллінойс, а тоді була зовсім дикою (1797 рік), і перетинаючи прерії, мандрівець неодмінно натрапляв на стада бізонів, які налічували від чотирьохсот до п’ятисот тварин. Нині їх більше немає, вони подалися за Міссисипі, оскільки їм не давали спокою мисливці й особливо дзвіночки американських корів».

Отже, біла людина, ще не /259/ знаючи достеменно назв індіанських племен, уже завдає їм шкоди; індіанці в свою чергу починають відчувати наслідки її узурпації задовго до того, як дізнаються, хто її здійснив ⁵.

Невдовзі відважні шукачі пригод почали проникати на індіанські землі. Спершу вони віддаляються від крайньої межі території білих на п’ятнадцять-двадцять льє й споруджують житла цивілізованої людини просто на території індіанців. Їм неважко це робити, позаяк межі території народу, що займається полюванням, не визначені. Крім того, земля належить усьому народові, вона не є чиєюсь власністю, ніхто не стереже її в особистих інтересах.

І тоді кілька родин європейців, які живуть дуже далеко одна від одної, остаточно проганяють диких тварин із свого простору, який простягується між їхніми житлами. Доти індіанці жили в достатку, а тепер їм стає важче забезпечувати себе всім необхідним і ще куди важче добувати потрібні їм предмети обміну. Прогнати дичину індіанців — це однаково, що зробити неврожайними поля наших хліборобів. Небавом вони позбавляють майже всіх засобів до існування. Тоді цих нещасливців можна зустріти в пустельних лісах, де вони бродять, як голодні вовки. Інстинктивна любов до батьківщини прив’язує їх до землі, на якій вони народилися ⁶, але на ній на них чигають тільки злидні та смерть. Зрештою вони зважуються полишити ці місця й подаються слідом за стадами лосів, бізонів та за бобрами, поклавшись на диких тварин у виборі для себе нової батьківщини. Тож, строго кажучи, не європейці проганяють американських індіанців з їхніх земель, їх проганяє голод. Цю вдалу відмінність, якої не помітили стародавні казуїсти, встановили сучасні мислителі.

Неможливо уявити жахливих страждань, що супроводжують ці вимушені переселення. На той момент, коли індіанці полишають рідні місця, їхнє число вже зменшилося, вони змучені. Краї, де вони збираються поселитися, займають інші племена, які дивляться на тих, що прийшли сюди, з тривогою та підозрою. Позад них — голод, попереду — війна й скрізь — злигодні. Аби уникнути боротьби зі стількома ворогами, вони діляться на окремі гурти. Кожен з них прагне знайти засоби до існування самотужки й потайки від інших. Так у безмежних глухих лісах вони живуть, неначе вигнанці, що живуть у цивілізованому суспільстві. Вже давно послаблені суспільні зв’язки рвуться. Вони вже втратили батьківщину, незабаром зникне й сам народ, збережуться, можливо, тільки окремі родини. Забувається спільне походження. Народ припинив своє існування. В ліпшому разі він і далі живе у спогадах американських археологів і відомий кільком ерудитам у Європі.

⁵ У щирості моїх слів можна переконатися, ознайомившись із загальним описом індіанських племен, які живуть у межах, визначених Сполученими Штатами (Законодавчі документи, 20-й конґрес. — № 117. — С. 90 — 105). З нього випливає, що чисельність племен, що живуть у центрі Америки, швидко зменшується, хоча європейці поселилися ще дуже далеко від них.

⁶ «Індіанцям, — пишуть Кларк та Касс у своїй доповіді конґресові, с. 15, — як і нам властиве почуття прив’язаності до свого краю. Крім того, з думкою про втрату землі, яку Великий дух подарував їхнім предкам, вони пов’язують деякі забобони, які дуже вплинули на племена, що ще не поступилися або поступилися тільки частиною своєї території перед європейцями. «Ми не продаємо землі, де спочиває прах наших батьків», — такою є перша відповідь, яку вони дають на пропозицію про купівлю землі».

Я не хотів би, щоб читач подумав, що я згущую барви. Я бачив на власні очі багато з тих лих, які описую, бачив і такі, про які я не спроможний розповісти.

Наприкінці 1831 року я перебував на лівому березі Міссисипі, в містечку, яке європейці називають Мемфіс. У той час, коли я там був, туди прийшов великий гурт шоктавів (французи в Луїзіані називають їх «шактаси»). Вони полишали свої землі й хотіли перебратися на правий берег, де розраховували знайти пристановище, обіцяне їм американським урядом. Це було посеред зими. Того /260/ року стояв незвичайний холод, землю вкривав злежаний сніг, по річці пливли величезні крижини. Індіанці йшли з родинами, з ними були поранені, хворі діти, немовлята й близькі до смерті люди похилого віку. Вони не мали ні наметів, ні повозів, тільки мали трохи провізії та зброю. Я бачив, як вони сідали на корабель, щоб переправитися через величезну річку, й ця велична картина ніколи не згладиться в моїй пам’яті. В натовпі індіанців не чути було ні ридань, ні нарікань, вони мовчали. Вони страждали вже давно і відчували, що ніяк не можуть полегшити своє становище. Всі індіанці вже зійшли на корабель, який мав їх доправити на той берег, а собаки ще залишилися на цьому березі. Коли вони нарешті зрозуміли, що їхні господарі від’їздять назавше, вони розпачливо завили, кинулися в крижану воду Міссисипі й попливли за кораблем.

У наші дні індіанців позбавляють земель відпрацьованим і, якщо можна так сказати, цілком законним методом.

Коли європейське населення починає підкрадатися до ще не освоєних земель, зайнятих індіанським народом, уряд Сполучених Штатів звичайно посилає до нього високе посольство. Білі збирають індіанців на великій галявині й, добре почастувавши їх, кажуть: «Що ви робите в країні своїх батьків? Незабаром вам доведеться викопувати їхні кістки, щоб прогодуватися. Й чим краї, де ви живете, ліпші за інші? Хіба ліси, болота й прерії є тільки там, де ви живете, і хіба ви не можете жити під іншим сонцем? За горами, які видніють на обрії, за озером, яке є західною межею вашої території, лежать просторі землі, де ще багато водиться диких тварин. Продайте нам свої землі й ідіть щасливо жити в ті місця». Після такої промови перед індіанцями розкладають вогнепальну зброю, вовняний одяг, барильця зі спиртним, скляні намиста, мідяні браслети, сережки та дзеркала ⁷. Якщо, побачивши всі ці багатства, вони все ж таки вагаються, їм натякають, що вони не можуть не дати згоди й що незабаром навіть уряд буде не спроможний ґарантувати їхні права. Що робити? Наполовину за переконанням, наполовину за примусом індіанці йдуть з цих земель. Вони переселяються в нові пустельні місця, але не мине й десяти років, як білі дістануть їх і там. Так американці за низькою ціною заволодівають цілими провінціями, які не могли би купити багаті європейські монархи ⁸.

⁷ Див.: у законодавчих документах конґресу, док. 17, опис того, що відбувається в таких випадках. Ця цікава розповідь є вже в цитованій доповіді Кларка та Льюїса Касса конґресові від 4 лютого 1829 року. Касс нині — військовий міністр федерального уряду. «Коли індіанці приходять до того місця, де має бути вкладена угода, — пишуть Кларк і Касс, — вони вбогі, вони майже не мають одягу. Там вони бачать і мають змогу ретельно вивчити багато цінних для них речей — американські торговці не забувають потурбуватися про те, щоб усе це туди доправили. Жінки та діти, палаючи бажанням удовольнити свої потреби, починають діймати чоловіків безліччю набридливих прохань і вдаються до всього свого впливу, щоб ті згодилися продати землі. Звичайно індіанці виказують крайню легковажність. Удовольнити свої насущні потреби та сьогоднішні бажання — ось непогамовна пристрасть нецивілізованої людини. Вона погано розуміє, що означає чекати вигод у майбутньому, легко забуває минуле, не думає про прийдешнє. Марно прохати індіанців поступитися частиною своєї території, не маючи змоги негайно вдовольнити їхніх потреб. Ознайомившись без упередженості зі становищем цих нещасливців, не станеш дивуватися з їхнього палкого бажання бодай трохи полегшити свої страждання».

⁸ 19 травня 1830 року Ед. Еверетт заявив у палаті представників, що на схід від Міссисипі американці вже придбали за угодами 230 мільйонів акрів. 1808 року озажі продали 48 мільйонів акрів за ренту в тисячу доларів.

1818 року куапави продали 20 мільйонів акрів за 4 тисячі доларів. Вони залишили собі для полювання територію в 1 мільйон акрів і отримали врочисту обіцянку, що на неї ніхто не зазіхатиме. Та і її невдовзі захопили.

«Для того, щоб заволодіти пустельними землями, що їх індіанці вважають своєю власністю, — сказав у конґресі 24 лютого 1830 року пан Белл, доповідач комітету зі справ індіанців, — ми взяли /261/ за правило оплачувати індіанським племенам вартість їхніх мисливських угідь (hunting-ground), після того як дичина їх полишила або була винищена. Куди вигідніше, гуманніше, справедливіше діяти так, ніж захоплювати території дикунів збройним шляхом.

Звичай купувати в індіанців право на власність є, отже, новим способом придбання, який прийшов на зміну насильству завдяки гуманності та вигоді (humanity and expediency). I він зробить нас господарями земель, якими ми хочемо володіти, позаяк ми відкриваємо їх, а також за правом цивілізованих народів поселятися на території, зайнятій дикими племенами.

Досі з багатьох причин у очах індіанців ціна землі, на якій вони живуть постійно, падає, з тих самих причин вони безперешкодно продають її нам. Тому звичай купувати в дикунів їхнє право на землю (right of occupancy) ніколи не може значно затримати розвиток Сполучених Штатів» (Законодавчі документи, 21-й конґрес. — № 227. — С. 6.).

Я описав найсерйозніші проблеми й хочу додати, що вони видаються мені нерозв’язними. Я гадаю, що індіанська раса в Північній Америці приречена на загибель, і не можу позбутися думки, що до того часу, коли європейці дійдуть до Тихого океану, її більше не буде ⁹.

Північноамериканські індіанці мали тільки два шляхи до порятунку: війна або цивілізація. Інакше кажучи, вони мали чи то знищити європейців, чи то стати рівними з ними.

Коли почали зароджуватися колонії, вони могли б, згуртувавшись, позбутися невеликого гуртику чужоземців, що висадилися на берег їхнього континенту ¹⁰. Вони не раз намагалися це зробити й навіть стояли близько до успіху. Сьогодні нерівність сил надто велика, щоб вони могли думати про щось подібне. Одначе серед індіанців з’являються ще геніальні люди, які передбачають долю, відведену нецивілізованим народам, і прагнуть згуртувати всі племена в спільній ненависті до європейців, та їхні зусилля ні до чого не приводять. Племена, які живуть у сусідстві з білими, надто ослаблені, щоб вчинити європейцям серйозний опір. Інші, ставлячись до майбутнього з дитячою легковажністю, властивою природі нецивілізованих людей, чекають наближення небезпеки для того, щоб з нею боротися. Одні не можуть, інші не хочуть діяти.

Легко побачити, що індіанці чи то ніколи не захочуть ставати цивілізованими людьми, чи то забажають і спробують це зробити, коли вже буде пізно.

Цивілізація виникає внаслідок тривалої громадської роботи, що ведеться в одному місці, плоди якої різні покоління передають одне одному. Найбільші труднощі на шляху до цивілізації трапляються в мисливських народів. Пастушачі племена кочують, але в їхніх переміщеннях завше є певний порядок, вони постійно повертаються в одні й ті самі місця. Мисливці живуть там, де є тварини, на які вони полюють.

Не раз робилися спроби поширити знання серед індіанців, не змінюючи їхніх кочових звичок. Цим займалися єзуїти в Канаді та пуритани в Новій Англії ¹¹. Ні ті, ні ті не домоглися якихось стабільних наслідків. Цивілізація народжувалася в хижці й помирала в лісах. Серйозна похибка цих людей, які намагалися дати закон індіанцям, полягала в нерозумінні того, що, коли бажаєш зробити народ цивілізованим, треба передусім добитися, аби він став осідлим, це можливо зробити, якщо тільки він займеться хліборобством. Отже, спершу слід було перетворити індіанців на орачів.

⁹ Як нам здалося, цю думку поділяють майже всі американські державні діячі. «Якщо судити про майбутнє з того, що відбувалося в минулому, — сказав Касс у конґресі, — то треба чекати поступового зменшення числа індіанців, а відтак і остаточного зникнення цієї раси. Для того, щоб цього не сталося, треба було б чи то зупинити розширення наших кордонів і дати змогу індіанцям жити за їхніми межами або ж докорінно змінити наші взаємовідносини з ними; одначе розраховувати на це, мабуть, було б нерозумно».

¹⁰ Порів., крім усього іншого, війну, яку вампаноаґи та інші племена, згуртувавшись під керівництвом Метакома, провадили проти колоністів Нової Англії 1675 року, а також війну, яку випало вести англійцям у Вірґінії 1622 року.

¹¹ Див. різних істориків з Нової Англії, а також «Історію Нової Франції» Шарлевуа та «Повчальні листи». /262/

Мало того, що індіанці не мають цих засад, потрібних для цивілізації, створюючи їх, вони наштовхуються на величезні труднощі.

Люди, що живуть гультяйським і повним пригод життям мисливців, відчувають майже непогамовну огиду до постійної та одноманітної роботи, якої вимагає хліборобство. Це можна навіть помітити в нашому суспільстві, та куди більше це виказує себе в народів, для яких звичка до полювання стала національним звичаєм.

Крім цієї основної причини, є ще одна, не менш важлива, яка впливає тільки на індіанців. Я вже вказував на неї, але вважаю своїм обов’язком до неї повернутися.

Північноамериканські індіанці дивляться на роботу не тільки як на зло, а й як на безчестя, й у боротьбу з цивілізацією з однаковою затятістю вступає не тільки лінь, а й гордість ¹².

У найжалюгіднішого індіанця, який живе в хижці з кори, зберігається високе уявлення про свою індивідуальну цінність. Він вважає фізичну працю принизливим заняттям і порівнює хлібороба з волом, який прокладає борозну. В будь-якій нашій діяльності він бачить рабську роботу. Річ не в тім, що він не до кінця розуміє, яку владу мають білі, або недооцінює величі їхнього розуму. Одначе, хоч він і в захопленні від наслідків нашої роботи, він зневажає засоби, за допомогою яких ми їх досягаємо. Він відчуває вплив нашої могутності, але він усе ж таки ставить себе вище за нас. Полювання та війна є, на його думку, єдиними заняттями, гідними чоловіка ¹³. Отже, індіанець, який убого живе в глибині лісів, сповнений тих самих думок та переконань, що й середньовічний рицар, який мешкав у своєму укріпленому замку. Якби індіанець був завойовником, між ними не було б жодних відмінностей. Так, за дивним збігом обставин стародавні європейські передсуди трапляються не на берегах Нового Світу, населених європейцями, а в його лісах.

Упродовж усієї моєї книжки я не раз намагався показати, як дивовижно, на мою думку, впливає суспільний лад на закони та звичаї людей. Я дозволю собі сказати ще кілька слів з цього приводу.

Коли я бачу схожість між політичними установами наших прабатьків-германців та кочових північноамериканських племен, між звичаями, описаними Тацитом, і тими, що їх я інколи спостерігав на власні очі, я не можу не дійти висновку про те, що в Старому та Новому Світі однакові причини викликали однакові наслідки. Й незважаючи на очевидну різноманітність форм життя та діяльності людини, цілком можливо відшукати обмежене число засадничих явищ, які визначають існування всіх інших. Тому я схильний бачити в усьому тому, що ми називаємо германськими установами, лише звичаї варварів, а в тому, що ми називаємо феодальним мисленням, переконання дикунів.

¹² «У всіх племенах, — пише Вольне в своїй книжці «Картини з життя Сполучених Штатів», с. 423, — ще живе покоління старих воїнів, які, бачачи, як їхні близькі працюють мотикою, не перестають кричати про руйнування стародавніх звичаїв, вважають, що виродження індіанців пояснюється тільки цими новаціями, й варто тільки повернутися до колишнього способу життя, як до них знову повернеться давня слава й сила».

¹³ В одному офіційному документі є такий опис: «Доти, поки юнак не позмагався в поєдинку з ворогом і не може похвалитися якимось хоробрим вчинком, він не має ніякої пошани до себе. До нього ставляться приблизно так само, як до жінки.

Під час великих воєнних танців воїни один за одним виходять торкнутися стовпа, як вони це називають, і розповідають про свої подвиги. Їх слухають рідні, друзі та товариші по зброї. З глибокої тиші, яка западає в такі хвилини, та з бурхливих оплесків, що лунають після розповідей, можна судити про те, яке велике враження вони справляють. Юнаки, яким нема чого розповісти на таких зібраннях, почуваються вельми нещасливими, й нерідко трапляється таке, що молоді воїни, збуджені цими розповідями, раптом полишають місце танцю й самотужки вирушають у пошуки трофеїв, які потім вони могли б показати, та пригод, які могли б їх прославити». /263/

Хоча ґанджі та забобони й заважають північноамериканським індіанцям ставати хліборобами й прилучатися до цивілізованого життя, трапляються випадки, коли в них немає іншої ради.

Деякі численні народи Півдня, й серед них чироки та крики ¹⁴, опинилися в оточенні європейців, які, висадившись на узбережжя, спускалися по Огайо або підіймалися по Міссисипі й воднораз заселяли території, розташовані довкола місць проживання цих народів. Їх не витісняли з одних місць у інші, але поступово їхній життєвий простір звузився до незначних розмірів. Таки мисливців поставили перед вибором: цивілізація або загибель. Вони мусили почати жити зі своєї праці, як білі, хоча це було для них ганьбою. Так вони стали хліборобами й хоч не втратили цілком своїх навиків та звичаїв, але пожертвували якоюсь їхньою частиною, оскільки це було вкрай потрібно, аби вижити.

Чироки пішли ще далі: вони створили писемність і встановили досить стійку форму правління. А що в Новому Світі розвиток відбувається вельми бурхливо, то вони, ще не маючи всіх предметів одягу, вже почали видавати газету ¹⁵.

Європейський спосіб життя особливо швидко поширювався серед індіанців там, де були метиси ¹⁶. Метис, який, з одного боку, залучається до культури свого батька, а з іншого — не втрачає зв’язку з дикими звичаями народу своєї матері, сприяє природному переходові від дикунства до цивілізації. Скрізь, де було багато метисів, суспільний лад та звичаї тубільців поступово змінювалися ¹⁷.

Отже, приклад чироків доводить, що індіанці здатні стати цивілізованими людьми, але анітрохи не доводить, що вони можуть успішно реалізувати цю свою здатність.

На шляху до цивілізованого життя індіанці неминуче наштовхувалися на труднощі, в засадах яких лежить одна причина загального характеру.

¹⁴ Нині ці народи живуть у штатах Джорджія, Теннессі, Алабама та Міссисипі. Колись на Півдні жили чотири великих народи: шоктави, шиказави, крики та чироки. Залишки їх є й сьогодні. 1830 року чисельність цих чотирьох народів становила ще 75 тисяч чоловік. Нині на території, зайнятій англоамериканським Союзом, а також на тій, права на яку він висуває, налічується близько 300 тисяч індіанців. (Див.: Записки індіанської комісії міста Нью-Йорк.) У поданих конґресові офіційних документах наводиться цифра 313 130. Якщо читач забажає дізнатися про назви та чисельність усіх племен, які живуть на американській території, він може звернутися до названих мною документів (Законодавчі документи, 20-й конґрес. — № 117. — С. 100 — 105).

¹⁵ Я привіз до Франції кілька примірників цього незвичайного видання.

¹⁶ У доповіді комітету в справах індіанців, 21-й конґрес, № 227, с. 23, викладені причини, з яких серед чироків було багато метисів. Основна причина цього виникла за часів Війни за незалежність. Багато американців із штату Джорджія, які воювали на боці Англії, згодом були вимушені податися до індіанців і завели там родини.

¹⁷ На жаль, у Північній Америці метисів було менше, ніж у інших місцях, тому їхній вплив тут був неістотний. Цю частину Американського континенту заселили представники двох великих європейських народів: французького та англійського.

Французи не забарилися вступити в союз з індіанцями, одначе, на превеликий жаль, між їхньою вдачею та вдачею індіанців виявилася непояснима близькість. Замість того аби прищепити тубільцям смак цивілізованого життя та його звички, вони часто самі безоглядно віддавалися дикому життю. Внаслідок цього вони стали найнебезпечнішими жителями пустелі, а дружбу з індіанцями здобули, довівши до крайнощів властиві тубільцям вади та чесноти. 1685 року губернатор Канади пан де Сенонвіль писав Людовіку XIV: «Ми тривалий час вважали, що треба зблизитися з дикунами для того, щоб залучити їх до французької культури. Але слід визнати, що це було помилкою. Індіанці, які зблизилися з нами, анітрохи не схожі на французів, а французи, які спілкувалися з ними, перетворилися на дикунів: вони виставляють напоказ своє індіанське вбрання та дикий спосіб життя» (Шарлевуа. Історія Нової Франції. — Т. II. — С. 345).

Англійці, навпаки, вперто зберігали переконання, звичаї й навіть найнезначніші звички своїх батьків. У американській пустелі тони залишалися такими самими, якими були в європейських містах. Тому вони не бажали мати нічого спільного з тубільцями, яких зневажали, й всіляко уникали виникнення змішаних родин.

Отже, французи не справляли на індіанців ніякого благотворного впливу, а англійці завше були для них чужими. /264/

Ретельне вивчення історії показує, що нерозвинені народи звичайно досягали цивілізації поступово, своїми силами.

Тільки народам-переможцям траплялося сприймати культуру переможених ними народів.

Коли напівдикий народ підкорює народ освічений, як це було за часів завоювань Римської імперії північними народами чи Китаю монголами, то завдяки своїй могутності переможців варвари стають на один рівень з цивілізованою людиною й почувають себе рівними з нею. Тільки згодом вони стають її суперниками. Варвари мають силу, а цивілізовані народи — розвинуту культуру. Перші в захопленні від науки та мистецтв переможених, а другі заздрять могутності переможців. Зрештою варвари проводять культурних людей до своїх палаців, а ті в свою чергу допускають їх до своїх шкіл. Та коли народ-переможець має й матеріальну силу і духовну перевагу, переможеним рідко вдається стати на шлях цивілізованого розвитку: вони відступають або гинуть.

Одне слово, можна сказати, що індіанці ведуть збройну боротьбу за культуру, але не можуть її завоювати.

Якби індіанські племена, які нині живуть у центрі континенту, зуміли знайти в собі потрібні сили для того, щоб стати на шлях цивілізованого розвитку, їм, либонь, це вдалося б. Випередивши за розвитком дикі народи, що їх оточують, вони могли б поступово накопичити сили та досвід, і тоді при появі на їхніх кордонах європейців вони зуміли б якщо не зберегти незалежність, то хоч би домогтися визнання своїх прав на землю й злитися з переможцями. Та, на своє лихо, індіанці стикаються з найрозвиненішим і, я б сказав, найзажерливішим народом земної кулі, перебуваючи ще в напівдикому стані. Їхні вчителі стають їхніми ж господарями й приносять їм не тільки культуру, а й гніт.

На лісових просторах Північної Америки індіанці жили вбого, але не відчували неповноцінності. Коли ж у них з’являється бажання стати членами суспільства білих людей, вони можуть зайняти в ньому найнижчий щабель. Адже вони входять до суспільства, де панують знання та багатство, неосвіченими й злиденними. Після неспокійного життя, сповненого злигоднями та небезпеками, а також глибокими переживаннями та величчю ¹⁸, їм доводиться звикати до одноманітного, похмурого та принизливого існування. Ганебне становище в суспільстві й тяжка праця задля шматка хліба — ось те єдине, що дає індіанцям цивілізація, яку їм так накидають.

¹⁸ У повному випадковостей житті мисливських народів є якась нездоланна приваблива сила, яка заполонює душу людини й кличе її за собою всупереч її розумові та досвідові. В цьому можна пересвідчитися, прочитавши «Спогади» Теннера.

Теннер — європеєць, якого в шестирічному віці викрали індіанці, й він жив з ними в лісах упродовж тридцяти років. Немає нічого жахливішого за ті страждання, що їх він описує. Він розповідає про племена, які не мають вождів, про родини, що не мають одноплемінників, про людей, які живуть самотою, — одне слово, про жалюгідні залишки могутніх племен, які без будь-якої мети бродять по пустельних снігових просторах Канади. Їх переслідують голод і холод, щодня їм загрожує смерть. Звичаї та традиції втратили над ними колишній вплив і владу, й вони дедалі більше дичавіють. Теннер ділив з ними всі їхні злигодні; він знав про своє європейське походження, ніхто не тримав його силоміць віддалік від білих. Навпаки, щороку він приходив торгувати з ними, бував у їхніх оселях, бачив їхній достаток. Він знав, що коли він забажає колись повернутися до цивілізованого життя, то легко зможе це зробити. А проте тридцять років він прожив у пустці. Повернувшись нарешті до цивілізованого суспільства, він зізнався, що описане ним повне нещасть життя має для нього незбагненно таємничу привабливість. Уже порвавши з ним, він постійно до нього повертається й з великою прикрістю розлучається з його злигоднями. Коли ж він остаточно поселився серед білих, то багато з його дітей не забажали поділити його спокійне й заможне життя.

Я сам зустрічався з Теннером біля гирла озера Верхнього. Мені здалося, що він більше схожий на дикуна, ніж на цивілізовану людину.

Книга Теннера не вирізняється ні послідовністю, ні смаком, одначе автор мимоволі подає в ній яскраву картину передсудів, пристрастей, вад та особливо злигоднів тих людей, серед яких він жив.

Віконт Ернест де Блосвіль, автор чудової праці про англійські колонії, куди засилають кримінальних злочинців, переклав «Спогади» Теннера. Пан де Блосвіль доповнив свій переклад дуже /265/ цікавими примітками, які дозволяють читачеві порівняти факти, описані Теннером, з тими, про які розповідають багато спостерігачів минулого та теперішнього. Той, хто хоче ознайомитися з нинішнім станом індіанської раси й уявити її майбутнє, повинен звернутися до праці пана де Блосвіля.

Але навіть і цього вони не завше можуть домогтися.

Коли індіанці починають за прикладом європейців обробляти землю, вони одразу ж вступають у згубну для них конкуренцію. Білій людині відомі таємниці хліборобства. Індіанець же береться до цієї незнайомої йому справи, не маючи жодних умінь. Європеєць без особливих труднощів вирощує багатий врожай, тимчасом як індіанець витрачає величезні зусилля для того, щоб виростити бодай щось.

Європеєць живе серед людей, потреби яких йому відомі й близькі.

Індіанець опиняється сам серед ворожого йому народу. Він погано знає його звичаї, мову та закони й водночас не спроможний без нього обійтися. Адже забезпечити собі добробут він може, тільки обмінюючи плоди своєї праці на товари білих, позаяк його одноплемінники не здатні подати йому істотну допомогу.

Отже, коли індіанець хоче продати вироблені продукти, він не завжди вміє знайти покупця, тимчасом як хлібороб європейського походження знаходить його без особливих труднощів. Індіанець виробляє продукцію за рахунок великих витрат, європеєць же продає свою за низькою ціною.

Отже, позбувшись лих, що підстерігають нецивілізовані народи, індіанець потрапляє в капкан нещасть, знайомих культурним народам. Йому так само важко жити серед нашого достатку, як і в своїх лісах.

Крім того, його звички, пов’язані з кочовим життям, іще не зруйновані, традиції не втратили над ним своєї влади, а потяг до полювання не згас. У його бентежній уяві зринають дедалі яскравіші картини диких радощів, що їх колись він відчував у лісах. Навпаки, злигодні та небезпеки, з якими він там стикався, видаються йому менш страшними й значущими. Незалежність, яку він мав, живучи серед рівних собі людей, вигідно відрізняється від його підневільного стану в цивілізованому суспільстві.

Водночас глушина, де він так довго жив, зовсім неподалік, він може дістатися до неї за кілька годин ходи. А його білі сусіди пропонують високу, на його думку, ціну за наполовину оброблену землю, яка годує його з гріхом навпіл. Може, завдяки цим грошам, що їх йому обіцяють європейці, він зуміє спокійно й щасливо жити віддалік від них. І він кидає свій плуг, бере зброю й назавше повертається в пустелю ¹⁹.

¹⁹ Руйнівний вплив високорозвинених народів на менш розвинені можна спостерігати й серед європейців.

Близько століття тому французи заснували в лісовій глушині, на річці Уобаш, місто Венсенн. Вони жили там у достатку до появи американських імміґрантів. Ці останні вступили в конкуренцію із старожилами й одразу ж почали їх розоряти; зрештою вони скупили за безцінь землі французів. У той момент, коли пан Вольне, від якого я почув цю історію, проїздив через Венсенн, там залишалося близько ста французів, причому більша частина з них мала намір виїхати до Луїзіани чи до Канади. Це були чесні люди, але їм бракувало знань та кмітливості; вони засвоїли деякі звичаї індіанців. Американці, може, поступалися їм у моральному плані, але стояли куди вище інтелектуально: вони були винахідливі, освічені, багаті, вміли вести свої справи.

Я сам переконався в тому, що в Канаді, де відмінність між двома народами не така велика, в торгівлі та промисловості переважають не канадці, а англійці. Я бачив, як вони проникають у всі кінці країни, залишаючи французам усе менше й менше простору.

У Луїзіані майже вся торгівля й промисловість також зосереджені в руках американців англійського походження.

У провінції Техас відбуваються ще дивніші речі: як відомо, штат Техас входить до складу Мексики, це територія, яка межує із Сполученими Штатами. Ось уже кілька років американці англійського походження поодинці переселяються до цієї поки що пустельної провінції. Вони скуповують землю та промислові підприємства й швидко витісняють звідти місцеве населення. Можна передбачити, що коли Мексика негайно не вживе потрібних заходів, щоб зупинити цей наступ, то невдовзі втратить Техас.

Якщо до таких наслідків призводять деякі, порівняно малопомітні відмінності в рівні розвитку європейських народів, то легко собі уявити, що має статися при зустрічі найрозвиненішого європейського народу з примітивними індіанськими племенами. /266/

Спостерігаючи за життям криків, про яких я вже згадував, можна пересвідчитися в правдивості цієї сумної картини.

Хоча ці індіанці й не так багато зробили, вони, безперечно, виявили не менше таланту, ніж європейські народи в найбільших своїх починаннях. Одначе народам, як і окремим людям, щоб навчатися, замало розуму та зусиль, їм ще потрібен час.

Поки ці тубільці робили все для того, щоб прилучитися до цивілізації, європейці й далі оточували їх з усіх боків, дедалі більше обмежуючи їхній життєвий простір. Нині обидві раси нарешті зустрілися, вони вступають у контакт. Звичайно, тепер індіанці стоять куди вище, ніж їхні батьки-дикуни, але їм ще дуже далеко до білих сусідів. Європейці завдяки багатству та знанням одразу ж опинилися в значно вигіднішому становищі, ніж індіанці: вони заволоділи землею. Білі люди поселялись серед індіанців, захоплювали землю або скуповували її за безцінь, розоряли індіанців, вступаючи з ними в конкуренцію, яку ті, звісно, не могли витримати. Індіанці опинилися в ізоляції у своїй власній країні, перетворилися на невелику колонію неспокійних чужоземців серед численного, що переважає їх, народу ²⁰.

Вашинґтон писав у одному із своїх останніх послань конґресові: «Ми освіченіші й могутніші, ніж індіанські народи, й мусимо вважати справою нашої честі добре й навіть великодушне ставлення до них».

Але така шляхетна й чеснотлива політика ніколи не втілювалася в життя.

До зажерливості колоністів додається звичайно ще й тиранія уряду. Незважаючи на те що чироки та крики живуть на своїх предковічних землях, якими вони володіли ще до приходу сюди європейців, а також на те, що американці не раз укладали з ними угоди як з чужоземними народами, штати, на території яких вони опинилися, не забажали визнати їх незалежними. Вони замислили підкорити цих людей, які ще недавно вийшли з лісів, своїм суддям, звичаям та законам ²¹. Нещасливі індіанці прагнуть до цивілізованого життя, аби вибратися із злиднів, але ущемлення знову штовхають їх до варварства. Багато з них кидають свої наполовину зорані поля й повертаються до дикого способу життя.

²⁰ Див. у законодавчих документах, 21-й конґрес, № 89, повідомлення про різні неподобства, що їх коять білі на території індіанців. То американці англійського походження заселяють частину цієї території, й військам конґресу доводиться їх виселяти, то вони викрадають худобу, спалюють будинки, знищують посіви індіанців або чинять над ними акти насильства.

Усі ці документи доводять, що індіанці щоденно стають жертвою надуживання силою. Звичайно Союз посилає до індіанців аґента, на якого покладаються обов’язки репрезентувати їх у органах влади. Серед документів, які я наводжу, є доповідь аґента племені чироків, який майже завше пише про тубільців із співчуттям. «Вторгнення білих на територію чироків, — каже він, — призведе до загибелі тих, хто її населяє й веде вбоге й невинне існування» (с. 12). Далі ми знаходимо свідчення про те, що штат Джорджія встановлює межові знаки з метою зменшення території племені чироків. Федеральний аґент зауважує, що. позаяк межові знаки білі встановили самі, за відсутності представників індіанців, то це не має законної сили.

²¹ 1829 року штат Алабама поділив територію криків на округи й надав суддям-європейцям право судити індіанців.

1830 року штат Міссисипі поширив дії своїх законів на індіанців-шоктавів та чикасо. Тоді влада заявила, що індіанців, які проголосять себе вождями, засудять до сплати штрафу в тисячу доларів та до одного року тюремного ув’язнення.

Коли штат Міссисипі також підпорядкував своїм законам шоктавів, які жили на його території, вони зібралися, й їхній вождь повідомив їм про вимоги білих. Він прочитав їм деякі закони, яким вони мали віднині коритися. Тубільці в один голос заявили, що вони воліють знову податися в глухі ліси. (Документи штату Міссисипі.)

Уважливо ознайомившись із драконівськими заходами законодавців південних штатів, із способом дій їхніх урядовців та ухвалами судів, легко переконатися в тому, що метою всіх цих зусиль є остаточне вигнання індіанців. У цій /267/ частині Союзу американці із заздрістю дивляться на землі, якими володіють індіанці ²². Вони відчувають, що індіанці ще значною мірою зберігають звички нецивілізованого способу життя, й хочуть посіяти в них розпач і примусити їх піти звідси, перш ніж у них вкоріниться звичка до осілого, цивілізованого життя.

Щоб знайти захист від ущемлень окремих штатів, крики та чироки звернулися до федерального уряду, якому не байдужі їхні лиха. Він щиро хотів би врятувати ще наявних індіанців, давши їм можливість вільно розпоряджатися тією територією, володіння якою він сам їм ґарантує ²³. Одначе його намір утілити в життя цей задум наштовхується на запеклий опір окремих штатів. І зрештою, щоб не піддавати небезпеці американський Союз, федеральний уряд змирюється із загибеллю кількох уже наполовину знищених диких племен.

Одначе хоч він і не може захистити індіанців, він хотів би полегшити їхню долю. Тому він замислив переселити їх за державний кошт у інші місця.

Між 33 та 37 градусами північної широти стелиться широчезна місцевість, яка називається Арканзас, так само, як і найбільша річка, яка по ній протікає. З одного боку, вона межує з Мексикою, а з іншого — межа пролягає по Міссисипі. Ця місцевість багата на струмки та річки, там м’який клімат і родючий ґрунт. Населяють її лише кілька індіанських кочових племен. Уряд Союзу хоче переселити залишки індіанського населення Півдня країни в ту частину місцевості, яка є сусідкою Мексики, подалі від поселень американців.

Наприкінці 1831 року нас запевняли, що на береги Арканзасу переселено десять тисяч індіанців і переселення триває й далі. Але конґресові вдалося переконати всіх індіанців, долю яких він хоче облаштувати, в потребі переселення. Одні з радістю згоджуються податися подалі від тиранії європейців. Одначе найосвіченіші індіанці відмовляються полишати врожай, що достигає на полях, та свої нові оселі. Вони вважають, що коли процес цивілізації перерветься, то його неможливо буде відновити, й побоюються, що звички, які ще не вкорінилися, до осілого життя безповоротно втратяться в дикій країні, де хліборобському народові треба все починати наново. Знаючи, що в глушині вони зустрінуть ворожі племена, з якими їм доведеться воювати, вони водночас розуміють, що вже втратили енерґію дикунів, але ще не набули силу цивілізованих людей. Крім того, індіанці добре усвідомлюють, що запропоноване їм переселення — це не що інше, як тимчасовий захід. Хто зможе переконати їх у тому, що на новій території їх, врешті-решт, залишать у спокої? Сполучені Штати беруть на себе таке зобов’язання. Але хіба їм уже не ґарантували в найбільш урочистих словах право на їхні нинішні території? ²⁴ Щоправда, нині американський уряд не відбирає в них землі, але він і не перешкоджає вторгненню на них білих. Мине кілька років, і те саме біле населення, яке витісняє індіанців сьогодні, безперечно, дістане їх у арканзаській глушині.

²² У Джорджії, жителям якої так заважають індіанці, густота населення становить не більше семи чоловік на квадратну милю. У Франції на такому самому просторі проживає 162 чоловіки.

²³ 1818 року за розпорядженням конґресу в Арканзасі побували американські комісари разом із представниками криків, чироків та чикасо. Очолювали цю експедицію пани Кеннерлі, Мак-Коу, Уош Ґуд та Джон Белл. Див. різні доповіді комісарів та їхні щоденники в документах конґресу, № 87, палата представників.

²⁴ В угоді, укладеній 1790 року з криками, є така стаття: «Сполучені Штати Америки урочисто ґарантують народові криків право на всі землі на території Союзу, що належать йому».

В угоді, вкладеній в липні 1791 року з чироками, є така стаття: «Сполучені Штати Америки урочисто ґарантують народові чироків право на всі землі, володінням якими він не поступився раніше. Сполучені Штати заявляють, що в тому разі, коли якийсь громадянин Сполучених Штатів або якась людина, що не є індіанцем, поселиться на території чироків, то вони позбавлять цього громадянина свого захисту й видадуть його народові чироків для того, щоб він покарав його на власний розсуд». Ст. 8.

Вони знову зіткнуться з тими /268/ самими проблемами, але можливості їх розв’язати вже будуть вичерпані. А що рано чи пізно вони втратять свої землі, то їм залишається тільки покірно змиритися із своєю загибеллю.

Федеральний уряд проводить стосовно індіанців менш корисну й менш жорстку політику, ніж уряди штатів, але всі вони поводяться не досить чесно.

Штати поширюють так званий благотворний вплив своїх законів на індіанців у розрахунку на те, що індіанці вирішать піти собі геть, аби не коритися їм. Центральний уряд обіцяє цим нещасливцям постійний притулок на Заході країни, хоч добре знає, що він не спроможний їм його ґарантувати ²⁵.

Отже, свавілля штатів змушує індіанців до втечі, яка стає можливою завдяки обіцянкам матеріальної допомоги центрального уряду. Заходи вживаються різні, але вони мають спільну мету ²⁶.

«З волі нашого небесного Отця, який править світом, — писали чироки в петиції конґресові ²⁷, — раса червоношкірих людей в Америці стала нечисленною; раса білих людей стала численною й загальновідомою.

Коли ваші пращури припливли до наших берегів, червоношкірі були сильними й, незважаючи на своє неуцтво та дикунство, вони зустріли їх добром і дозволили їм ступити заплилими ногами на тверду землю. Наші й ваші батьки подали один одному руки на знак дружби й жили в мирі.

Хоч би чого прохали білі люди для вдоволення своїх потреб, індіанці радо все їм давали. Тоді індіанці були господарями, а білі люди — прохачами. Сьогодні картина змінилася: сила червоношкірої людини перетворилася на слабкість. У міру того як число її сусідів зростало, її влада дедалі зменшувалася. Нині зі стількох могутніх племен, що населяли землю, яку ви називаєте Сполученими Штатами, зосталось лише кілька, що уникнули загального розгрому. Північні племена, такі відомі серед нас своєю силою, вже майже зникли. Такою була доля червоношкірих в Америці.

Невже й нам, останнім представникам своєї раси, не вдасться уникнути загибелі?

²⁵ Проте він їм це твердо обіцяє. Див. листа президента до криків від 23 березня 1829 року (Записки індіанської комісії міста Нью-Йорка, с. 5): «За великою річкою (Міссисипі) ваш Батько приготував для вас велику країну. Там ваші білі брати не турбуватимуть вас, у них не буде жодних прав на вашу землю; ви й ваші діти зможете жити там у мирі та достатку доти, поки росте трава й течуть річки. Ці землі належатимуть вам завше».

У листі від 18 квітня 1829 року, адресованому чирокам, секретар військового департаменту пише, що вони не повинні тішити себе надією зберегти в своєму володінні території, на яких вони живуть нині. Одначе він запевняє їх, що земля за Міссисипі, якщо вони згодяться піти туди, залишиться в їхньому володінні (там само, с. 6). Але якщо нині в нього немає влади для того, щоб ґарантувати права індіанців, то звідки вона в нього візьметься в майбутньому.

²⁶ Щоб скласти собі ясне уявлення про політику окремих штатів та федерального уряду стосовно індіанців, треба звернутися до таких документів: 1) закони окремих штатів, що стосуються індіанців (зібрання цих законів можна знайти серед законодавчих документів, 21-й конґрес, № 319); 2) федеральні закони з цього питання, зокрема закон від 30 березня 1802 року (ці закони наводяться наприкінці книжки пана Сторі «Закони Сполучених Штатів»); 3) нарешті, щоб ознайомитися з картиною нинішніх відносин Союзу з усіма індіанськими племенами, див. доповідь державного секретаря з військових справ пана Касса від 29 листопада 1823 року.

²⁷ 19 листопада 1829 року. Наводиться дослівний переклад.

За незапам’ятних часів наш спільний небесний Отець дав нашим пращурам землі, на яких ми живемо; вони передали їх нам у спадщину. Ми поштиво зберігали їх, оскільки в них спочивають останки наших пращурів. Хіба ми коли-небудь поступилися цією спадщиною чи втратили її? Дозвольте покірно спитати вас, що може ліпше підтверджувати право народу на його країну, ніж факт успадкування та вічного володіння? Ми знаємо, що сьогодні штат Джорджія та президент Сполучених Штатів вважають, що ми втратили це право. Але це /269/ твердження видається нам безпідставним. Коли ми його втратили? Хіба ми вчинили якийсь злочин, який міг би позбавити нас материзни? Може, наша провина полягає в тому, що під час Війни за незалежність ми боролися під прапорами короля Великобританії? Якщо наш злочин полягає в цьому, то чому вже в першій угоді, вкладеній одразу ж по війні, ви не заявили нам про те, що ми позбулися права власності на свої землі? Чому ви не вписали до цієї угоди таку статтю: Сполучені Штати згодні вкласти мир з народом чироків, але заявляють, що в покарання за їхню участь у війні їх віднині розглядатимуть тільки як орендарів, зобов’язаних звільнити землі в разі, якщо сусідні штати зажадають цього? Про це слід було заявити в той момент, але тоді це нікому не спадало на думку, та й наші батьки нізащо в світі не згодилися б укласти угоду, яка могла би призвести до втрати ними своїх найсвященніших прав і позбавити їх своєї країни».

Так кажуть індіанці, й вони кажуть правду. Їхні припущення, як мені здається, неминуче здійсняться.

Хоч би з якого боку ми розглядали долю північноамериканських абориґенів, ми скрізь побачимо нерозв’язні проблеми: якщо вони ведуть дикий спосіб життя, білі, просуваючись уперед, женуть їх усе далі; якщо вони хочуть прилучитися до цивілізації, зіткнення з людьми вищого рівня культури приводить їх до пригнічення й злиднів. Чи то вони ведуть кочове життя в пустелі, чи то переходять до осілого життя — все одно на них чекає загибель. Тільки європейці можуть принести їм освіту, але зближення з європейцями розбещує їх і відкидає до варварства. Поки вони живуть у глушині, вони не хочуть змінювати свої звичаї. Коли ж під тиском обставин у них з’являється таке бажання, то виявляється, що час утрачено.

Іспанці цькують індіанців собаками, як диких звірів, вони безжально й безсоромно грабують Новий Світ, буцімто місто, взяте приступом. Але все зруйнувати неможливо, адже й у люті є свої межі, й зрештою залишки індіанського населення, що уникло винищення, змішуються з переможцями, приймають їхню релігію, засвоюють їхні звичаї ²⁸.

У Сполучених Штатах поведінка американців стосовно тубільців перейнята глибокою любов’ю до дотримання форм та законності. Вони в жодному разі не втручаються в справи індіанців, якщо ті ведуть дикий спосіб життя, й поводяться з ними як з незалежними народами. Вони не дозволяють собі займати їхні землі, не вклавши належним робом угоду про їх придбання. І якщо трапляється так, що індіанці не можуть жити більше на своїй території, то вони простягають їм братню руку допомоги і особисто супроводжують їх помирати віддалік від країни їхніх пращурів.

Іспанці, які вдавалися до безприкладних звірств і вкрили себе ганьбою, яку довік не змити, не змогли ні винищити індіанців, ні завадити їм стати рівноправними громадянами. Американці в Сполучених Штатах зуміли досягти й того й того з дивовижною легкістю, спокійно й з любов’ю до людини. Вони не проливали крові й не порушували в очах світу жодного великого принципу моралі ²⁹. Неможливо уявити собі повнішого дотримання всіх вимог гуманності під час винищення людей.

²⁸ Втім, у цьому випадку не треба приписувати всі заслуги іспанцям. Якщо б індіанські племена не вели осілого способу життя й не займалися хліборобством ще до приходу сюди європейців, то в Південній Америці їх знищили б достеменно так само, як і в Північній.

²⁹ Див. серед інших документів доповідь пана Белла комітетові в справах індіанців від 24 лютого 1830 року, в якому дуже логічно обґрунтовується (с. 5) і з великою вченістю доповідається, що «the fundamental principle, theat the Indians had no right virtue of their ancient possession either of soil, or sovereignty, has never bein abandoned expressly or by implication». Тобто «давність володіння не дає /270/ індіанцям права ні на власність, ні на суверенітет — ось основний принцип, від якого ми не відступали ні в наших заявах, ні в наших справах».

Читаючи цей майстерно складений документ, дивуєшся з тієї легкості й невимушеності, з якими автор з перших же рядків відкидає арґументи, що ґрунтуються на природному праві й на здоровому глузді, називаючи їх абстрактними й теоретичними принципами. Що більше я думаю, то дужче переконуюсь у тому, що єдина відмінність цивілізованої й нецивілізованої людини в її ставленні до справедливості полягає в такому: перша заперечує саме існування прав, що ґрунтуються на справедливості, тимчасом як друга просто порушує ці права.

Місце чорної раси в Сполучених Штатах ³⁰; чим її присутність загрожує білим

Чому скасування рабства та знищення його наслідків становлять більші труднощі в сучасному світі, ніж у давнину. — У Сполучених Штатах у міру знищення рабства зростає упередженість білих щодо чорношкірих. — Становище неґрів у північних та південних штатах. — 3 якої причини американці прагнуть скасування рабства. — Рабське становище, отуплюючи раба, водночас веде до деградації господаря. — Відмінності в розвитку правого та лівого берегів Огайо. — Чим вони пояснюються. — Люди чорної раси зосереджуються на півдні, де переважно зберігається рабство. — Чому це відбувається. — Факти, які перешкоджають скасуванню рабства в південних штатах. — Майбутні небезпеки. — Тривоги людей. — Створення колонії чорношкірих у Африці. — Чому на Півдні американці, незважаючи на свою огиду до рабства, роблять жорстокішими умови утримання рабів.

Індіанці живуть і гинуть самі собою, тимчасом як доля неґрів певною мірою переплітається з долею європейців. Ці дві раси пов’язані одна з одною, але змішатися вони не можуть, їм однаково важко як цілком розділитися, так і остаточно об’єднатися.

Присутність чорношкірих у Сполучених Штатах може породити там у майбутньому найстрашніші лиха. До цього висновку неминуче приводять будь-які пошуки причин нинішніх труднощів Союзу та небезпек, з якими він може зіштовхнутися в майбутньому.

Як правило, для виникнення важких для розв’язання проблем потрібні чималі зусилля людей. Одначе існує одне суспільне зло, яке проникає в суспільство непомітно. Спочатку його ледве можна відрізнити від звичайного надуживання владою; ім’я того, хто поклав йому початок, не зберігається в історії. Потрапивши в ґрунт, наче паросток якоїсь проклятої Богом рослини, це зло починає плекатися своїми власними соками, швидко росте й розвивається найприроднішим чином разом з суспільством, до якого воно потрапило. Ім’я цього зла — рабство.

Християнство поклало край рабству, але в XVI столітті християни й відродили його. Щоправда, вони допустили його до своєї суспільної системи тільки як виняток і потурбувалися про те, аби рабами могли бути люди лишень однієї раси. Отже, рана, якої завдали людству, не була великою, але це тільки ускладнило труднощі її лікування.

³⁰ Перш ніж обговорювати цю тему, я хотів би зробити одне попереднє зауваження. Пан Ґюстав де Бомон, мій супутник, написав книжку, про яку я вже вів мову на початку моєї праці й яка незабаром побачить світ. Основною метою пана де Бомона було ознайомити французів із становищем неґрів серед білого населення Сполучених Штатів. Він глибоко вивчив питання, якого я, в силу іншого предмета мого дослідження, можу торкнутися лише побіжно.

У його книжці, в примітках до якої наводяться вельми цінні й зовсім невідомі раніше законодавчі та історичні документи, подаються описи, просто вражаючі за своєю силою та правдивістю. Той, хто бажає до кінця зрозуміти, до якої крайньої жорстокості можуть дійти люди, які стали на шлях нехтування законів природи та людяності, повинен прочитати книжку пана де Бомона.

Нам треба ретельно розрізняти дві речі: рабство як таке та його наслідки.

І в стародавньому світі, й у сучасному суспільстві рабство породжує одні й ті самі недуги, які, одначе, призводять до різних наслідків. У стародавньому світі господар і раб належали до однієї раси, часто-густо раб стояв вище за /271/ господаря за своїм вихованням та знаннями ³¹. Їх розділяла тільки свобода одного та неволя іншого. Отримавши свободу, раби швидко змішалися з господарями.

Тож стародавні володіли досить простим способом вивільнятися й від рабства, й від його наслідків — це було звільнення раба; як тільки вони вдавалися до цього методу повсюди, вони домагалися успіху.

Звичайно, не можна твердити, що за стародавніх часів сліди рабства зникли одразу ж після його скасування.

Від природи людині властиве упереджене й зневажливе ставлення до того, хто ще недавно стояв нижче за нього на суспільній драбині; таке ставлення зберігається впродовж тривалого часу після того, як люди стають рівними, й на зміну справжній нерівності, зумовленій станом та законом, приходить гадана нерівність, причиною якої є звичаї. Одначе в стародавньому світі цей наслідок рабства не міг бути тривалим: відпущені на волю раби були так схожі на вільних людей, що невдовзі їх не можна було відрізнити від них.

Найважче для стародавніх було змінити закон. У сучасному ж суспільстві головна важкість полягає в зміні звичаїв, цебто для нас справжні труднощі починаються там, де в давнину вони закінчувалися.

Це можна пояснити тим, що в умовах сучасних людей нематеріальний і минущий факт рабства найприкрішим чином змішується з фактом матеріальним та постійним, з відмінністю двох рас. З одного боку, спогади про рабство ганьблять расу, а з другого — вона сама є вічним нагадуванням про рабство.

Жоден африканець не приїхав до Америки зі своєї волі. Це означає, що всі чорношкірі, які живуть там у теперішній час, були чи ще є рабами. Тож неґри вже під час народження отримують від своїх предків зовнішні ознаки свого низького становища в суспільстві. Закон може скасувати рабство, але тільки Бог здатний стерти його сліди.

У сучасному суспільстві раб відрізняється від господаря не тільки своєю неволею, а й своїм походженням. Неґра можна звільнити, але від цього він не перестане бути зовсім чужим для європейців. І це ще не все: цю людину, народжену на найнижчому щаблі суспільства, що з’явилася в нас у подобі раба, ми тільки з натяжкою можемо назвати людиною. Її обличчя здається нам огидним, її розум — обмеженим, уподобання — ницими, ми майже ладні прийняти її за проміжну істоту між людиною та твариною ³².

³¹ Відомо, що багато античних письменників були рабами, назвімо, наприклад, Езопа та Тернеція. До рабства потрапляли не тільки варвари, внаслідок війни рабами ставали вельми культурні люди.

³² Для того аби білі відмовилися від своєї думки про колишніх рабів як про істот інтелектуально та морально неповноцінних, неґри повинні змінитися, але вони не можуть змінитися доти, поки існує ця думка.

Після скасування рабства сучасній людині залишається ще покласти край трьом невловимим і куди міцнішим, ніж саме рабство, передсудам. Ідеться про перевагу господаря над рабом, білої людини над всіма іншими людьми, а також про інші расові забобони.

Нам, хто народився серед подібних до себе людей, хто за законом має рівні права, дуже важко осягнути, яка величезна безодня відокремлює американського неґра від європейця. Але ми можемо скласти собі деяке уявлення про це, вдавшись до аналогії.

Колись у нас панувало варварство, яке ґрунтувалося тільки на законі. Але ж така нерівність цілком штучна! Немає нічого такого, що більше суперечить інстинктивним відчуттям людини, ніж постійні, закріплені законом відмінності між цілком однаковими людьми. Одначе ці відмінності існували впродовж століть і нині існують в багатьох місцях. Вони скрізь залишили в свідомості /272/ людей сліди, які погано піддаються впливові часу. Якщо так важко покласти край нерівності, встановленій тільки законом, то як знищити нерівність, непохитні засади якої, здавалося б, закладені самою природою?

Що ж до мене, то, коли я бачу, з якою мукою будь-які аристократичні стани змішуються з народними масами, до яких крайніх заходів вони вдаються для того, щоб упродовж століть зберегти уявні межі, які відокремлюють їх від народу, в мені згасає будь-яка надія на те, що нерівність, яка ґрунтується на явних і вічних ознаках, колись зникне.

Я гадаю, що сподіватися на те, що європейці колись перемішаються з неґрами, — означає віддаватися незвичайним мріям. Ніщо не дозволяє мені сподіватися на це, реальна дійсність свідчить про протилежне.

Досі скрізь, де сила була на боці білих, вони тримали неґрів у приниженні та рабстві. Там, де гору брали неґри, вони знищували білих. Ось єдина форма відносин, яка будь-коли існувала між двома расами.

За моїми спостереженнями, нині в деяких частинах Сполучених Штатів починають скасовуватися закони, які поділяють дві раси. Одначе звичаї залишаються незмінними. Рабство відступає, але передсуди, що їх воно породило, зберігаються.

Хіба в цій частині Союзу, де неґри стали вільними людьми, вони зблизилися з білими? Безперечно, будь-яка людина, що побувала в Сполучених Штатах, помітила щось протилежне.

У мене склалося враження, що расові передсуди дужче виказують себе в тих місцях, де рабство скасоване, ніж у тих, де воно ще існує. Але найбільша нетерпимість виявляє себе там, де рабство ніколи не існувало.

Щоправда, в північних штатах закон дозволяє білим брати шлюб з неґрами, але громадська думка вважає це ганьбою, й було б важко навести приклад такого шлюбу.

Майже в усіх штатах, де рабство скасоване, неґри отримали право голосу. Але неґр може прийти на виборчу дільницю тільки з ризиком для життя. Неґр може скаржитися на ущемлення, але розглядатиме його скаргу білий суддя. За законом він може бути присяжним, але передсуди перешкоджають дії цього закону. Діти неґрів не можуть навчатися в одній школі з дітьми білих. У театрах ні за які гроші він не може купити собі право сидіти поруч із своїм колишнім господарем. У лікарнях неґри лежать у окремих приміщеннях. Чорношкірим дозволяють молитися тому самому Богові, що йому моляться білі, але не в одному храмі з ними. Вони мають своїх священиків і свої церкви. Хоча двері раю для них не зачинені, нерівність зберігається й на краю могили. Неґрів ховають окремо від білих, і навіть смерть, що забирає рівною мірою всіх, не зрівнює їх у правах з білими.

Отже, неґри вільні й оголошені рівними з білими, але вони не мають однакових з ними прав, не поділяють їхніх утіх, праці та страждань, вони навіть не можуть бути похованими поруч з білими. Ні за життя, ні після смерті чорношкірі не можуть зблизитися з білими.

На Півдні, де все ще існує рабство, білі менше тримаються осторонь чорношкірих, їм трапляється разом працювати або розважатися, в них виробилися певні форми спілкування. Закони, що стосуються неґрів, там суворі, але звичаї перейняті м’якістю та терпимістю.

На Півдні господар не боїться підносити раба, позаяк знає, що за бажання він завше зможе поставити його на місце. На Півночі ж чітких меж, що відокремлюють зневажену расу від білих, немає, й білі зі страху можливого змішання з чорношкірими всіляко прагнуть триматися віддалік від них.

В американців, які живуть на Півдні, природа, час від часу вступаючи в свої права, відновлює рівність між білими та чорношкірими. На Півночі гординя /273/ глушить навіть найбурхливіші пристрасті. Американець із Півночі, либонь, і згодився б вступити в любовні стосунки з неґритянкою, якби за законом вона не могла сподіватися зійти на його шлюбне ложе. Але позаяк вона вже може стати його дружиною, він відчуває до неї огиду й уникає її.

Отже, створюється враження, що в Сполучених Штатах у міру звільнення неґрів зростають передсуди, що виштовхують їх із суспільства. Тимчасом як нерівність скасовується законом, вона вкорінюється в звичаях.

Але якщо мій опис взаємостосунків двох рас, які живуть у Сполучених Штатах, відповідає дійсності, то чому американці скасували рабство на Півночі країни? Чому воно зберігається на Півдні, й з яких причин там суворішають умови утримання рабів?

Відповідь проста. В скасуванні рабства в Сполучених Штатах зацікавлені не чорношкірі, а білі.

Уперше неґрів привезли до Вірґінії 1621 року ³³. В Америці так само, як і скрізь у світі, рабство зародилося на Півдні. Звідти воно поступово поширювалося по країні. Одначе що далі на Північ, то менше число було рабів ³⁴.

³³ Див. «Історію Вірґінії» Беверлі. Див. також у «Спогадах» Джефферсона цікаві дані про ввезення неґрів до Вірґінії та про перший законодавчий акт, який забороняв їх ввезення, схвалений 1778 року.

³⁴ Хоч на Півночі було менше рабів, вигода рабської праці там так само, як і на Півдні, ніколи не ставилася під сумнів. 1740 року законодавчі збори штату Нью-Йорк заявили, що треба всіляко заохочувати пряме ввезення рабів і водночас суворо карати контрабандистів, позаяк вони можуть завадити діяльності чесних торгівців (Кент. Коментарі. — Т. II. — С. 206).

В «Історичній колекції Массачусетсу», том IV, с. 193, є цікаві дослідження Белнепа про рабство в Новій Англії. В ньому зазначається, що неґрів почали ввозити туди з 1630 року, але одразу ж закони й звичаї повстали проти рабства.

Див. також у цьому самому джерелі свідчення про те, як громадська думка, а відтак і закон зуміли покласти край рабству. В Новій Англії, наприклад, ніколи не було багато неґрів.

Виникли колонії, й через століття всіх здивувала одна незвичайна обставина: в провінції, де рабів не було, населення, багатство та добробут зростали швидше, ніж у тих, де вони були. Але ж жителі перших провінцій були вимушені обробляти землю самі або наймати працівників, тимчасом як жителі других мали в своєму розпорядженні безкоштовних працівників. Отже, життя в одних місцях вимагало праці та витрат, у інших же можна було жити в гультяйстві, до того ж нічого не витрачаючи. Одначе у виграші були перші провінції.

Це здавалося непояснимим, тим більше, що всі імміґранти належали до однієї, європейської, раси, мали однакові звички та культуру, жили за однаковими законами, відрізнялися одні від одних дуже мало.

Збігав час. Американці від берегів Атлантичного океану з кожним днем проникали все далі в західну глушину. Там вони знаходили нові землі й нові кліматичні умови, їм випадало долати різні перепони. Змішувалися народи: південці потрапляли на Північ, а північани — на Південь. І незважаючи на таку різноманітність обставин, скрізь повторювалося одне й те саме: колонії, в яких не було рабства, ставали більш населеними й багатшими, ніж ті, де воно панувало.

Поступово виникало розуміння того, що кабала не тільки жорстока стосовно раба, а й згубна для господаря.

Остаточно це було доведено, коли американці поселилися на берегах Огайо.

Річка, яку індіанці звичайно називали Огайо, або Чудова річка, несе свої води по найрозкішнішій долині, в якій будь-коли жила людина. Обабіч Огайо тягнуться пагорки з невиснаженими родючими землями; там помірний клімат і здорове повітря. Вздовж кожного берега проходить межа величезного штату: /274/ вздовж хвилястого лівого пролягає межа штату Кентукки; штат, розташований на правому березі, має ту саму назву, що й річка, Ці два штати відрізняються один від одного тільки в одному: в штаті Кентукки дозволяється мати рабів, а в Огайо забороняється ³⁵.

Отже, мандрівець, який пливе по середині річки Огайо туди, де вона впадає в Міссисипі, перебуває немовби між вільним суспільством та рабовласницьким. І варто тільки йому озирнутися довкола себе, як він одразу ж зрозуміє, який з цих суспільних ладів сприяє процвітанню суспільства.

Лівий берег річки малонаселений, час від часу там можна побачити гурти рабів, що безтурботно бродять по напівпустельних полях; часто трапляється праліс. Суспільство, здається, перебуває в сплячці, а людина віддає себе гультяйству, тимчасом як природа живе бурхливим життям.

Що ж до правого берега, то з нього долинає невиразний шум, що свідчить про роботу десь віддалік промислових підприємств, на полях видніє багата прорість. Хлібороби мешкають у гарних будинках, що свідчать про їхні смаки та старанність. Усе дихає достатком, людина виглядає заможною та задоволеною: вона працює ³⁶.

Штат Кентукки заснували 1775 року, а штат Огайо на дванадцять років пізніше. Для Америки дванадцять років — це куди більше, ніж п’ятдесят років для Європи. Нині в Огайо проживає на 250 тисяч чоловік більше, ніж у штаті Кентукки ³⁷.

Неважко зрозуміти, що рабовласництво та свобода ведуть до різних наслідків. Ними можна пояснити багато розбіжностей, що були і є нині в житті античного та сучасного суспільства.

На лівому березі Огайо праця є долею рабів, на правому ж її розглядають як засіб досягнення добробуту та поступу. На лівому березі працю зневажають, на правому — шанують. На лівому березі неможливо побачити білих робітників, оскільки білі бояться бути схожими на рабів, працюють тільки неґри. На правому березі не знайдеш жодного нероби, білі беруться до всілякої роботи з властивою їм активністю та кмітливістю.

Отже, в штаті Кентукки розробку природних багатств доручили ледачим і неосвіченим людям, тимчасом як працелюбні та освічені поставали гультяями або переїздять до штату Огайо, де вони можуть знайти застосування своїм здібностям, не відчуваючи при цьому сорому.

Щоправда, в штаті Кентукки господарі нічого не платять рабам за працю, але рабська праця не приносить їм великого зиску. Платячи гроші білим робітникам, вони би з верхом окупили свої витрати.

³⁵ У штаті Огайо не просто заборонене рабство, на його територію не дозволяється й в’їзд вільним неґрам, вони не мають права також щось купувати там. Див. законодавство штату Огайо.

³⁶ У штаті Огайо підприємливістю відзначаються не тільки окремі люди, сам штат веде великі справи. Штат Огайо проклав, наприклад, між озером Ері та річкою Огайо канал, який пов’язує долину Міссисипі з північною річкою. Завдяки цьому каналу європейські товари, що завозяться до Нью-Йорка, можна доправляти по воді до Нового Орлеана, цебто на відстань понад п’ятсот льє в глибину континенту.

³⁷ Достеменні цифри за переписом 1830 року: Кентукки — 688 844; Огайо — 937 669.

Вільному робітникові треба платити, але він працює швидше, ніж раб, а швидкість виконання роботи — це один з найважливіших елементів економіки. Білий продає свої послуги, але їх купують тільки в разі потреби. Чорношкірий не може вимагати жодної платні за свою роботу, але його треба постійно годувати, про нього треба, хоч він хворий чи здоровий, піклуватися впродовж цілого його життя, й у молоді, й у дозрілі, найпродуктивніші, роки, й у роки його /275/ дитинства та старості, марні для господаря. Тож і білий і чорношкірий працюють не задарма: вільний робітник отримує зарплатню; раба виховують, годують, одягають, за ним доглядають. На утримання раба господар витрачає гроші поступово, невеликими сумами, непомітно. Робітникові його зарплатня видається одразу ж, від чого складається враження, що збагачується тільки отримувач. Насправді ж раб коштує дорожче за робітника, а його праця менш продуктивна ³⁸.

Вплив рабства виказує себе й у іншому: воно залишає глибокий слід у душі господаря, надаючи певної спрямованості їхнім думкам та схильностям.

³⁸ Крім цих причин, внаслідок яких праця вільних робітників є продуктивнішою та економнішою скрізь, де в них не відчувається браку, слід вказати на ще одну, властиву тільки Сполученим Штатам. У цій країні лишень на берегах Міссисипі, біля її впадіння до Мексиканської затоки, навчилися з успіхом вирощувати цукрову тростину. В Луїзіані розведення цукрової тростини дає велику вигоду: ніде в інших місцях праця хлібороба не приносить такого високого зиску. А що між витратами на виробництво та виробленим продуктом завше встановлюється деяка взаємозалежність, то в Луїзіані високі ціни на рабів. До того ж Луїзіана входить до федерації штатів, і тому туди дозволяється ввозити рабів з усіх точок Союзу. Внаслідок цього високі ціни на рабів у Новому Орлеані призводять до зростання цін на рабів на всіх ринках країни. Отже, в тих місцях, де земля не дуже родюча, її обробіток.рабами коштує дорого, й у конкретній боротьбі перемагають вільні робітники.

Природа наділила людей, що живуть на обидвох берегах річки Огайо, енерґійною й підприємливою вдачею, але на кожному боці річки люди по-різному використовують свої здібності.

На правому березі головною метою білих, які живуть плодами своєї праці, став матеріальний добробут. Рідні краї дають їм вельми широкий простір для застосування своїх здібностей, їхня енерґія завжди знаходить собі мету, а їхня пристрасть до збагачення виходить за межі звичайної людської корисливості. Сповнені бажання розбагатіти, вони відважно вступають на будь-який шлях, що його відкриває перед ними доля. Й незалежно від того, чи то вони стають моряками, піонерами, фабрикантами, чи то хліборобами, вони однаково наполегливі в праці та подоланні небезпек, властивих цим фахам. Різноманітність їхніх талантів чудова, а їхня спрага до наживи близька до героїзму.

Американці, які живуть на лівому березі річки Огайо, однаковою мірою зневажають як працю, так і всіляку справу, для успіху якої вона потрібна. Вони живуть у гультяйстві та достатку й мають смаки людей, які нічогісінько не роблять. Гроші не мають для них великої ціни, ці люди не стільки прагнуть до багатства, скільки до веселощів та втіх і витрачають на них енерґію, якій їхній сусіда знаходить інше застосування. Вони пристрасно люблять полювання та війну, вміють поводитися зі зброєю, їм до вподоби фізичні вправи, які вимагають великої сили та спритності. З юних років вони звикають ризикувати своїм життям у поєдинках. Так рабство не просто заважає білим збагачуватися, воно позбавляє їх самого прагнення до цього.

Внаслідок безперервного двовікового впливу цих протилежних причин у англійських колоніях Північної Америки виникли дивовижні відмінності в ділових якостях південців та північан. Нині тільки на Півночі є кораблі, промислові підприємства, залізниці та канали.

Ці відмінності можна побачити, не лишень порівнюючи жителів Півночі та Півдня, а й жителів Півдня між собою. Майже всі ті, хто в південних штатах Союзу займається підприємницькою діяльністю, прагнучи почерпнути вигоду з рабської праці, приїхали сюди з Півночі. Північани день у день перебираються до південних штатів, позаяк у них не така велика конкуренція. Тут вони знаходять можливості, що залишилися непоміченими місцевими жителями. Вони пристосовуються до рабовласницької системи, хоч і не схвалюють її, і їм вдається почерпнути з неї більшу вигоду, ніж її творцям та будівельникам. /276/

Якби я хотів продовжити це порівняння, я легко показав би, що майже всі відмінності у вдачі жителів Півдня та Півночі Америки виникли внаслідок існування рабства. Одначе це відвело б мене вбік від моєї теми: мене зараз цікавлять не наслідки поневолення людей, я хочу тільки з’ясувати, як воно впливає на матеріальне процвітання його прихильників.

Стародавні люди не могли виразно розуміти впливу рабства на виробництво матеріальних благ. Кабала панувала за тих часів у цілому цивілізованому світі, її не знали тільки варвари.

Тому християнське вчення в боротьбі з рабством на перше місце ставило права раба. Тепер же стало можливим боротися з рабством також в ім’я господаря. Це така боротьба, в якій вигода та мораль не суперечать одне одному.

У міру того як ці істини проникали до свідомості американців, рабство поступово відступало під натиском знань та досвіду.

Рабство зародилося на Півдні, відтак поширилося на Північ, але сьогодні воно зникає. З Півночі на Південь поступово крокує свобода. Найбільшим північним штатом, де існує рабство, є Пенсильванія, але підвалини його там уже підірвані. Мериленд, розташований на південь від Пенсільванії, з кожним днем наближається до його скасування, а Вірґінія, розташована на південь від Мериленду, вже веде суперечки з приводу його користі та небезпек ³⁹.

³⁹ Є особлива причина, яка сприяє послабленню рабовласницької системи в цих двох штатах. У минулому багатство цієї частини території Союзу ґрунтувалося на вирощуванні тютюну. Використовувати рабів було особливо корисно для обробітку цієї культури. Одначе впродовж багатьох років ціна на тютюн падала, а ціна на рабів залишалася тією самою. Це призвело до зміни стану виробничих витрат і вартості виробленої продукції. Тому нині жителі Мериленду та Вірґінії більше, ніж тридцять років тому, схильні чи то відмовитися від рабів для обробітку тютюну, чи то розпрощатися й з цією культурою, й з рабством.

Однією з причин майже всіх серйозних змін у людських взаєминах є порядок успадкування власності.

Доти, допоки на Півдні власність передавалася в спадщину не в рівних частинах, на чолі кожної родини стояла багата людина, яка не відчувала ні потреб, ні схильності до праці. Разом з нею в тому самому гультяйстві жили, як рослини-паразити, члени її родини, позбавлені за законом частки в загальній спадщині. В усіх родинах Півдня спостерігалося те, що ще й зараз можна побачити в аристократичних родинах деяких європейських країн: молодші члени родини живуть у такому самому неробстві, що й старші, хоч і не мають такого самого багатства. В основі цієї схожості лежать цілком аналогічні причини. На Півдні Сполучених Штатів дедалі більше біле населення становить собою аристократичний стан, що його очолює гурт привілейованих людей, які володіють своїм багатством упродовж століть і з покоління в покоління ведуть гультяйський спосіб життя. Ці люди були вождями американської аристократії, вони репрезентували інтереси свого стану, зберігали традиційні забобони білих, підтримували уявлення про неробство як про справу честі. Серед цієї аристократії можна було зустріти вбогих людей, але не трудящих. Злидні вважалися почеснішими, ніж праця. Внаслідок цього чорношкірі робітники та раби не мали конкурентів, і, хоч би що казали про продуктивність їхньої праці, доводилося вдаватись до їхніх послуг, позаяк інших робочих рук не було.

Після скасування закону про вспадкування всі великі маєтності почали руйнуватися. Всі родини однаковою мірою наближалися до становища, коли праця стає потрібною для існування. Багато родин зникало; всі усвідомлювали, що настав час, коли кожен має турбуватися про себе сам. Нині ще трапляються багаті люди, але вони не становлять єдиного стану, який передає свої традиції від покоління до покоління. Вони не змогли сприйняти, зберегти і поширити в усіх прошарках населення загальний дух. Внаслідок передсуд, згідно з яким /277/ працювати вважалося ганебним, став скрізь забуватися. З’явилося більше бідняків, і вони без будь-якого сорому почали шукати можливість заробити собі на життя.

Отже, одним з безпосередніх наслідків успадкування власності в рівних частках було виникнення класу вільних робітників. Тільки-но вільні робітники вступали в конкуренцію з рабами, всі відчували низьку продуктивність рабської праці. Тож було похитнуто самі підвалини рабства, цебто уявлення про вигоду, яку воно дає господареві.

У міру того як рабство витісняється з північних штатів до південних, у той самий напрям рухається й чорношкіре населення. Разом з рабством неґри повертаються до тропіків, звідкіль їх колись привезли.

Це може видатися на перший погляд дивовижним, але невдовзі читач зрозуміє, чому це відбувається.

Скасовуючи рабство в принципі, американці аж ніяк не звільняють рабів.

Для того щоб подальший мій виклад був зрозумілішим, я наведу приклад, описавши ситуацію в штаті Нью-Йорк. 1788 року в цьому штаті заборонили продавати рабів. Це був обхідний маневр, який переслідував мету заборонити їх ввезення. Відтоді число неґрів збільшувалося там тільки за рахунок природного зростання чорношкірого населення. Через вісім років було вжито рішучішого заходу: оголосили, що від 4 липня 1799 року всі діти, які народилися від рабів, стануть вільними. З цього моменту зникла будь-яка змога збільшення числа рабів, і, хоч раби ще були, можна сказати, що рабства вже не було.

Тільки-но якийсь північний штат оголошує про заборону на ввезення рабів, до нього перестають ввозити з Півдня чорношкірих.

Якщо в якомусь північному штаті забороняється торгівля неґрами й власник уже не може збути з рук своїх рабів, вони стають для нього морокою. В цьому разі господар зацікавлений продати своїх рабів на Південь.

Тож один і той самий закон перешкоджає рухові рабів з Півдня на Північ і сприяє їх рухові з Півночі на Південь.

Але є ще одна причина, важливіша, ніж ті, про які я згадав. У міру того як число рабів у якомусь штаті зменшується, там починає відчуватися потреба у вільних робітниках. А в міру того як зростає число вільних найманих робітників, раби, праця яких менш продуктивна, втрачають ціну або стають непотрібними. Це ще один випадок, коли господареві дуже вигідно продавати їх на Південь, де конкуренції немає.

Отже, скасування рабства не веде до звільнення раба, в нього тільки змінюється господар: з Півночі він потрапляє на Південь.

Що стосується звільнених рабів та неґрів, які народилися після скасування рабства, то вони не їдуть з Півночі на Південь, але щодо європейців вони посідають місце, схоже на місце тубільців: вони неосвічені, позбавлені прав і живуть серед населення, яке стоїть куди вище за них за рівнем достатку та знань, постійно зіштовхуючись з тиранією законів ⁴⁰, нетерпимістю звичаїв. У деяких відношеннях вони ще нещасливіші, ніж індіанці: на них тяжким тягарем лежать спогади про рабство, вони не можуть вимагати собі у володіння якусь територію. Багато з них не витерплюють страждань і гинуть ⁴¹, інші скупчуються в містах, де вони виконують найбруднішу роботу й живуть злиденним та невлаштованим життям.

⁴⁰ Штати, де рабство скасоване, звичайно роблять усе для того, аби життя вільних неґрів на їхній території стало нестерпним. А що різні штати буцімто змагаються в проведенні такої політики, на неґрів скрізь чекають страждання.

⁴¹ У штатах, де скасоване рабство, рівень смертності білих і чорних дуже різниться: від 1820 до 1831 року у Філадельфії серед білих помирав один чоловік на 42, а серед чорних — 1 на 21. Рівень смертності неґрів-рабів значно нижчий (див.: Емерсон. Медична статистика. — С. 28). /278/

Після скасування рабства біле населення зростає вдвічі швидше, ніж чорне, і якби навіть зростання чисельності чорношкірих залишилося на тому самому рівні, що й за часів рабства, то все одно невдовзі вони загубилися б посеред чужого населення.

Території, де використовується рабська праця, звичайно менше населені, ніж ті, де працюють вільні люди. Крім того, Америка — це молода країна, й тому до моменту скасування рабства в якомусь штаті він буває заселений тільки наполовину. Тільки-но рабська праця в ньому скасовується й починає відчуватися потреба в вільних робітниках, до нього з усіх кінців країни ринуть юрби відважних аванґардистів, які приїздять для того, щоб скористатися новими можливостями, що відкриваються перед підприємцями. Одні захоплюють землю, на кожній ділянці поселяється біла родина. Імміґранти з Європи також прямують до вільних штатів. Що робити біднякові з Європи, який приїхав до Нового Світу в пошуку достатку та щастя, в місцях, де праця вважається безчестям?

Внаслідок цього біле населення зростає природним шляхом, а також поповнюється за рахунок великого припливу імміґрантів. Незабаром кількісне співвідношення, що є між двома расами, зовсім зміниться. Неґрів залишається дуже мало, вони перетворюються на нечисленне, вбоге й нещасливе плем’я, яке не має своєї землі, й губляться серед численних народів, що володіють нею. Про їхнє існування згадують, тільки роблячи стосовно них чергову несправедливість або жорстокість.

У багатьох західних штатах ніколи не було неґрів, у всіх північних їхнє число швидко зменшується. Тож важливе питання про взаємовідносини цих двох рас стосується обмеженої території. Це знижує небезпеку проблеми, але не полегшує її розв’язання.

Що далі на південь розташований штат, то важче скасувати рабство з користю для справи. Це пояснюється кількома матеріальними причинами, про які треба розповісти детально.

Перша причина — це клімат. Нема сумніву в тому, що чим ближче до тропіків живуть європейці, тим важче їм працювати. Багато американців твердять, що під деякими широтами праця становить для них смертельну небезпеку, тимчасом як неґри можуть там працювати без будь-якого ризику для життя ⁴². Одначе я не гадаю, що ці твердження, такі приємні для ледачих жителів Півдня, ґрунтуються на досвіді. Адже на півдні Іспанії та Італії клімат також спекотний, як на Півдні Сполучених Штатів ⁴³. Чому ж у Америці європеєць не може виконувати ту саму роботу, яку він виконує в Європі? І якщо в Італії та Іспанії після скасування рабства господарі не загинули, то, може, й у Союзі їм нічого не загрожує? Я зовсім не гадаю, що через природні умови європейці, які живуть у Джорджії та Флориді, не можуть обробляти землю своїми руками без ризику для життя. Одначе цілком ясно, що там ця робота буде більш виснажливою й менш продуктивною ⁴⁴, ніж у Новій Англії. Позаяк на Півдні вільний працівник трохи дорожчий, ніж раб, там менш доцільно скасовувати рабство.

⁴² Це справді так у тих місцях, де вирощують рис. Рисові поля шкідливі для здоров’я в усіх країнах, але особливо вони небезпечні в тропічних країнах з їхнім пекучим сонцем. Європейцям було б дуже нелегко обробляти землю в цій частині Нового Світу, якби вони хотіли вирощувати рис. Та хіба конче треба вирощувати саме рис?

⁴³ Ці штати розташовані ближче до екватора, ніж Італія та Іспанія, але на Американському континенті клімат значно холодніший, ніж на Європейському.

⁴⁴ Іспанці колись привезли до одного з округів Луїзіани, що називається Аттакапас, певну кількість селян з Азорських островів. Для проби вони не стали запроваджувати там рабство. Ці люди й нині обробляють землю без рабів, але вони такі байдужі до своєї роботи, що насилу можуть себе прогодувати. /279/

На півночі Союзу ростуть ті самі рослини, що й у Європі, на півдні ж ростуть особливі культури.

Відомо, що рабська праця розорлива на вирощуванні зернових культур. Той, хто вирощує пшеницю в країні, яка не знає рабства, звичайно не тримає в себе багато працівників. Щоправда, під час сівби та жнив він наймає багатьох, але вони залишаються в його домі недовго.

У рабовласницькій державі хлібороб змушений утримувати впродовж цілого року велике число працівників, потребу в яких він відчуває тільки в короткі періоди сівби та жнив. Адже на відміну від вільних робітників раби не можуть працювати на себе й чекати дня, коли хтось забажає купити його послуги. Щоб примусити їх працювати, їх треба купити.

Отже, залишаючи осторонь неґативні наслідки рабства загального характеру, слід відзначити, що в країнах, де вирощуються зернові, рабська праця менше вигідна, ніж там, де вирощуються інші культури.

Навпаки, на плантаціях тютюну, бавовнику та цукрової тростини вимагається постійна праця. Тут можна використовувати дітей та жінок, чого неможливо зробити на вирощуванні пшениці. З цього випливає, що з природних причин рабство більше підходить для тих країн, де вирощуються ці рослини.

Але тютюн, бавовник та цукрова тростина ростуть тільки на Півдні й є основними джерелами його багатства. Скасування рабства поставило б південців перед вибором: чи то вирощувати інші культури й вступити в цьому разі в конкуренцію з активнішими й досвідченішими північанами, чи то вирощувати ті самі культури, але без рабів і в цьому випадку витримувати конкуренцію з іншими південними штатами, що використовують рабську працю.

Отже, на відміну від Півночі в Півдня є особливі причини для збереження рабства.

Але є й ще одна причина, найістотніша. Ясна річ, що зрештою можна скасувати рабство на Півдні, але як там спекатися чорношкірих? На Півночі скасування рабства й прогнання колишніх рабів відбувається одночасно, але немає жодної надії, що те саме можна буде зробити й на Півдні.

Наводячи докази того, що на Півдні рабство більше відповідає природним умовам і приносить більшу вигоду, ніж на Півночі, я багато разів казав, що й чисельність рабів там, очевидячки, значно вища, ніж на Півночі. Саме на Південь привезли колись перших африканців. Число неґрів, яких сюди доправляли, завше було більше. Що далі на Південь, то дужче відчувається передсуд, згідно з яким пошани гідне тільки неробство. В штатах, сусідніх з тропіками, не працює жодна біла людина. З усіх цих причин на Півдні неґрів більше, ніж на Півночі. І з кожним днем число їх зростає, позаяк у міру того як рабство скасовується на одному кінці Союзу, неґри сходяться на інший його край. Тож число чорношкірих на Півдні збільшується не тільки за рахунок природного приросту населення, а й внаслідок вимушеної міґрації неґрів з Півночі. На Півдні Союзу кількість чорношкірих зростає з тих самих причин, з яких так швидко зростає кількість білих на Півночі.

У штаті Мен на 300 білих припадає 1 неґр, у Массачусетсі на 100 — 1, у штаті Нью-Йорк на 100 — 2, у Пенсильванії — 3, у Мериленді — 34, у Вірґінії — 42 і, нарешті, в Південній Кароліні — 55 ⁴⁵; Таким було співвідношення чорних та білих 1830 року, але воно постійно змінюється. Щоденно кількість чорношкірих на Півночі зменшується, а на Півдні зростає.

⁴⁵ Ось що можна прочитати в книжці американського автора Кері «Листи про колоніальне суспільство», виданій 1833 року: «У Південній Кароліні ось уже сорок років чорне населення зростає швидше, ніж біле. Розглядаючи загалом населення п’яти південних штатів, де вперше виникло рабство, цебто Мериленду, Вірґінії, Північної Кароліни, Південної Кароліни та Джорджії, — пише /280/ далі Кері, — можна помітити, що від 1790 до 1830 року число білих там збільшувалося на 80 відсотків, а число чорних — на 112 відсотків».

1830 року жителі Сполучених Штатів обидвох рас розподілялися так: у штатах, де рабство скасоване, білих було 6 565 437, а чорних — 120 520; у штатах, де рабство існує, білих — 3 960 814, а чорних — 2 208 102 чоловіки.

Цілком очевидно, що в південних штатах Союзу неможливо скасувати рабство за прикладом північних штатів, не породивши тим самим зловісних проблем, які зовсім не загрожували Півночі.

Ми бачили, що в північних штатах перехід від рабства до свободи відбувається поступово. Дорослі неґри залишаються рабами, а їхні діти стають вільними. Ті з них, хто зміг би обернути свою незалежність на зло, залишаються в кабалі, на волю ж відпустять тих, у кого ще є час навчитися мистецтву жити вільними до початку самостійного життя.

На Півдні такий метод застосувати не можна. Заява про те, що, починаючи з якогось часу, діти неґрів стануть вільними людьми, вносить ідею й принцип свободи в саму сутність рабства. Ті неґри, які за законом лишаються рабами, бачачи своїх дітей вільними, дивуються з несправедливості, яку вчинила стосовно них доля, й починають хвилюватися та обурюватися. Віднині рабство в їхніх очах втрачає ту моральну силу, якої йому надавали час та звичай, вони зводяться тільки до очевидного надуживання силою. На Півночі ця суперечність не приховувала в собі ніякої небезпеки, бо чорних там було мало, а білих — дуже багато. Але горе гнобителям, якщо перший промінь свободи торкнеться двох мільйонів чоловік ураз.

Звільнивши дітей своїх рабів, європейські жителі Півдня дуже швидко були б змушені поширити це доброчинство на всю чорну расу.

На Півночі, як я вже зазначав, одразу ж після скасування рабства або з того моменту, коли воно стає вірогідним і близьким, починаються два процеси: рабів і далі вивозять на Південь, а на їхнє місце збираються білі з інших північних штатів та імміґранти з Європи.

У найпівденніших штатах такі процеси виникнути не можуть. З одного боку, число рабів там занадто велике, щоб можна було сподіватися випровадити їх з країни, а з іншого — європейці й англоамериканці побоюються приїздити на проживання до краю, де праця й далі вважається ганьбою. До того ж вони справедливо вважають, що штатам, де число неґрів перевищує або дорівнює числу білих, загрожують великі потрясіння, й не поспішають поширювати на них свою підприємницьку діяльність.

Отже, скасування рабства не дозволило б південцям поступово пристосувати неґрів до свободи, як це зробили їхні брати з Півночі, вони не змогли б зменшити число чорношкірих, і їм довелося б поодинці стримувати їхній натиск. І через кілька років там поряд з білим населенням з’явилося б численне, майже рівне за числом, вільне чорношкіре населення.

Тоді ті порушення прав неґрів, які сьогодні лежать у основі рабства, можуть породити на Півдні величезну небезпеку для білих. Нині вся земля перебуває в руках європейців, тільки вони займаються підприємницькою діяльністю, багатство, освіта, зброя належать тільки їм. Чорношкірі позбавлені всього цього, але їм це й не потрібно, адже вони — раби. Та коли вони стануть вільними й муситимуть самі турбуватися про себе, без усього цього на них чекає загибель. Тож усе те, що складало силу білих за існування рабства, обертається для них великими небезпеками після його скасування.

Поки неґри залишаються в кабалі, з ними можна поводитися майже так само, як з худобою. Та якщо вони отримають волю, ніщо не завадить їм отримати достатню культуру для того, аби зрозуміти ступінь своєї знедоленості й знайти вихід /281/ з неї. Крім того, людині властиве дивовижне почуття відносної справедливості, що сягає корінням у глибину її душі. Люди куди гостріше сприймають несправедливість, яка панує всередині одного класу, ніж ту, яка панує між класами. Вони можуть примиритися з рабством, але постійну зневагу мільйонів громадян, які живуть з покоління в покоління у злиднях, вони не можуть стерпіти. На Півночі вільні неґри зіштовхуються з такими образами та несправедливостями, але вони слабкі й нечисленні. На Півдні ж їх було б багато й вони були б сильні.

Якщо припустити, що будь-коли білі й неґри житимуть на одній землі як два різних народи, то одразу ж стає ясно, що для них можливі два шляхи розвитку: цілковите злиття або розмежування.

Вище я вже висловлював свою думку про перший з них ⁴⁶. Я не вірю, що між білою та чорною расами де-небудь встановиться рівність.

Навіть більше, я гадаю, що в Сполучених Штатах ситуація буде куди складнішою, ніж у будь-якому іншому місці. Трапляється, що одна людина стає вище за релігійні, місцеві чи расові передсуди. І якщо ця людина є королем, то вона може провести разючі зміни в суспільстві. Одначе цілий народ не може стати вище сам за себе.

Можливо, деспотові, який однаково пригнічував би й американців і їхніх колишніх рабів, удалося б домогтися їхнього змішання, але доти, поки справами Америки керує демократія, ніхто не може наважитися на такий крок. Навпаки, можна припустити, що чим більшу свободу матимуть білі в Сполучених Штатах, тим дужче вони прагнутимуть до розмежування з неґрами ⁴⁷.

Я вже зазначав вище, що міцний зв’язок між європейцем та індіанцем міг би забезпечити метис. Достоту так само справжньою зв’язковою ланкою між білим і неґром є мулат. Там, де є багато мулатів, злиття двох рас цілком можливе.

В Америці є місця, в яких європейці та неґри так перемішалися, що важко зустріти зовсім білу чи зовсім чорну людину. В цьому випадку справді можна говорити про змішання двох рас. Точніше, на їхньому місці з’являється нова раса, яка має риси й тієї й тієї, але водночас відрізняється від обох.

З усіх європейців англійці найменшою мірою змішалися з неґрами. На Півдні Союзу мулатів більше, ніж на Півночі, та загалом їх значно менше, ніж у будь-якій іншій європейській колонії. Взагалі в Сполучених Штатах мулатів дуже мало й самі собою вони вельми слабкі; в расових конфліктах вони звичайно пристають на бік білих. Так, у Європі лакеї великих шляхтичів, спілкуючись з простим народом, видають себе за людей шляхетного походження.

До гордості своїм походженням, властивої англійцям, в американців додається високе почуття власної гідності, породженої волею та демократією. Біла людина в Сполучених Штатах пишається й своєю расою, й сама собою.

Крім того, якщо неґри й білі на Півночі не змішуються, то як це може статися на Півдні? Не можна й на мить припустити, що південцям, які постійно живуть у оточенні, з одного боку, білих, що відчувають свою моральну та фізичну перевагу, а з іншого — неґрів, спаде на думку зближуватися з цими останніми. Південці відчувають два сильні почуття, через які вони завше триматимуться на відстані від неґрів: вони бояться стати схожими на своїх колишніх рабів і бути нижчими, ніж їхні білі сусіди.

⁴⁶ Цю думку, до речі, підтримують люди, значно авторитетніші, ніж я. Ось що можна прочитати в «Спогадах» Джефферсона: «Нема нічого, що було б написано в книжці доль ясніше, ніж звільнення чорношкірих. Водночас, коли обидві раси будуть вільними, вони не зможуть жити в одній державі, позаяк природа, звички й переконання спорудили між ними нездоланні перепони (див.: Консей. Витримки із «Спогадів» Джефферсона).

⁴⁷ Якби англійці на Антильських островах не залежали від своєї колишньої батьківщини, то вони, слід гадати, не ухвалили б закону про звільнення рабів, який вона їм накинула. /282/

Якби мені конче треба було зробити прогноз на майбутнє, я б сказав, що найвірогідніше після скасування рабства на Півдні гидливість білого населення стосовно неґрів посилиться. Моя думка ґрунтується на тому, що я бачив на Півночі. Там, як я вже зазначав, у міру того як зникають законодавчі відмінності між двома расами, білі докладають дедалі більше зусиль для того, аби триматися на відстані від чорних. Те саме відбудеться й на Півдні. Страх білих жителів Півночі перед небезпекою їхнього змішання з чорношкірими ґрунтується на уяві. На Півдні ж така небезпека цілком реальна, тож там страх може тільки збільшитися.

Якщо, з одного боку, визнати той безперечний факт, що в найпівденніших реґіонах країни чорношкіре населення зростає, причому швидше, ніж біле населення; а з іншого — що чорні й білі ніколи не зможуть змішатися й користуватись у суспільстві однаковими правами, то треба зробити висновок про те, що рано чи пізно чорні й білі в південних штатах зав’яжуть боротьбу між собою.

Який буде її наслідок?

Цілком зрозуміло, що відповіддю на це запитання можуть бути тільки невиразні припущення. Ціною великого напруження людина може подумки оглянути напрям майбутнього розвитку, але на шляху цього розвитку в свої права вступає випадок, не підвладний ніякому розумовому зусиллю. В картині майбутнього випадок становить собою темну пляму, якої не можуть торкнутися промені розуму. Зараз можна сказати тільки таке: на Антильських островах, очевидячки, загине біла раса, а на континенті — чорна.

Адже на Антильських островах купка білих живе в оточенні величезного чорношкірого населення, тимчасом як на континенті неґри затиснуті між морем та численним білим населенням, яке компактно проживає на просторах від канадських крижин до кордону Вірґінії, від берегів Міссурі до узбережжя Атлантичного океану. І якщо білі в Північній Америці діятимуть згуртовано, то важко уявити собі, щоб неґрам удалося уникнути знищення, яке їм загрожує. Вони загинуть від зброї та злиднів. Але в чорного населення, яке живе на березі Мексиканської затоки, є змога врятуватись, якщо боротьба між двома расами почнеться після розпаду американської федерації. Якщо федеральні зв’язки розірвуться, то південцям не слід було б розраховувати на тривалу підтримку з боку їхніх північних братів. Північани знають, що їм не загрожує ніяка небезпека, й якщо здоровий глузд і обов’язок не примусять їх прийти на допомогу південцям, то можна припустити, що расові симпатії тим більше не зможуть цього зробити.

Втім, хоч коли б почалася боротьба між расами й якщо навіть біле населення Півдня буде змушене боротися без сторонньої допомоги, воно вступить у поєдинок, маючи величезну перевагу в знаннях та коштах. Одначе чорношкірі зможуть протиставити їм чисельність і силу розпачу, що дуже важливо в збройній боротьбі. Можливо, на білу расу на Півдні чекає те саме, що сталося з іспанськими маврами? Після кількох століть панування вона поступово відійде до тих місць, звідки колись прийшли її пращури, залишивши неґрів господарями в країні, яку, здавалося б, саме Провидіння призначало для них; вони легко акліматизувалися на цій землі, де їм легше працювати, ніж білим.

Більш чи менш віддалена, але неминуча небезпека боротьби чорного й білого населення на Півдні Союзу постійно постає в уяві американців як гнітючий сон. Жителі Півночі постійно ведуть мову про цю небезпеку, хоч безпосередньо їм ніщо не загрожує. Вони передбачають нещастя й марно шукають спосіб відвернути його.

У південних штатах про це не говорять, там не обговорюють свого майбутнього з чужоземцями, уникають таких розмов з друзями. Кожен криється зі /283/ своїми думками, ні з ким не ділячись ними. Але в мовчанці південців є щось більш застрашливе, ніж у відвертих побоюваннях північан.

Внаслідок цієї загальної тривоги виник мало кому відомий захід, який може змінити долю частини людства.

Зі страху перед описаною мною небезпекою група американських громадян створила громаду, яка поставила перед собою мету вивозити своїм коштом на береги Ґвінеї неґрів, які прагнуть уникнути свавілля, що загрожує їм ⁴⁸.

А 1820 року цій громаді вдалося заснувати в Африці на сьомому градусі північної широти поселення, яке вона назвала Ліберія. За останніми відомостями, там уже поселилося 2500 неґрів. Переселившись на нову колишню батьківщину, чорношкірі створили там установи на взірець американських. У Ліберії діє система представництва, там є неґри-присяжні, неґри-судді, неґри-священики, є храми й видаються газети. І внаслідок дивовижної мінливості, властивої нашому світові, білим заборонено жити в цьому поселенні ⁴⁹.

Ось уже, справді, несподіваний оберт долі! Двоє століть збігло відтоді, як європейці вперше вирвали неґрів з обіймів їхніх родин і повезли їх на береги Північної Америки. Нині ж європейці знову перетинають Атлантичний океан, аби повернути нащадків тих самих неґрів до країни, з якої вони колись вивозили їхніх пращурів. Варвари вирушали в кабалу по світло цивілізації; бувши в рабстві, вони вчилися мистецтва жити вільними.

До теперішнього часу Африка була чужою для наук та мистецтв білих. Може, тепер європейські досягнення проникнуть туди разом з африканцями, що повернулися на батьківщину. Отже, заснування Ліберії несе в собі чудову й велику ідею, але ця ідея може принести багаті плоди тільки в Старому Світі, а в Новому вона даремна.

За дванадцять років Громада колонізації чорних переселила до Африки 2500 неґрів. За той самий час у Сполучених Штатах їх народилося близько 700 тисяч.

Навіть якби до колонії Ліберія можна було б щороку переселяти тисячі нових жителів, причому таких, яким би це пішло на користь, навіть якби до цієї справи взявся Союз, а не громада, й якби він використав для вивезення неґрів до Африки свої кошти ⁵⁰ й свої кораблі, йому не вдалося б урівноважити навіть природний приріст чорношкірого населення. Якщо ж число неґрів, яких вивозять щороку, не дорівнюватиме числу тих, які народжуються, йому не вдасться навіть зупинити розвиток цієї недуги свого суспільства, яка щоденно загострюється ⁵¹.

⁴⁸ Ця громада почала називатися Громадою колонізації чорних. Див. її річні звіти, зокрема п’ятнадцятий. Див. також уже згадувану брошуру під заголовком «Листи про колоніальну громаду та про вірогідні наслідки її діяльності» пана Кері. — Філадельфія, квітень 1833 року.

⁴⁹ Це правило ухвалили самі засновники поселення. Вони побоювалися, що в Африці відбудеться те саме, що сталося на околицях Сполучених Штатів: налагодивши контакт з освіченішою расою, неґри так само, як і індіанці, зазнають знищення, перш ніж вони зможуть стати цивілізованими людьми.

⁵⁰ Такий захід зіштовхнувся б з безліччю інших труднощів. Якби Союз з метою вивезення неґрів з Америки до Африки почав скуповувати рабів, то ціна на них, яка зростає в міру зменшення числа рабів, небавом досягла б астрономічної цифри. Водночас маловірогідно, щоб північні штати згодилися на такі витрати, від яких вони не отримали б ніякої користі. Якщо ж Союз захотів би відібрати рабів, що є на Півдні, силоміць або скупити їх за низькою ціною, встановленою на них, він наштовхнувся б на нездоланний опір південних штатів. Тож і той і той шлях веде у безвихідь.

⁵¹ 1830 року в Сполучених Штатах було 2 010 327 рабів та 319 439 вільних неґрів, а взагалі їхня чисельність досягала 2 329 766 чоловік — цебто неґри за тих часів становили трохи більше п’ятої частини від усього населення Сполучених Штатів.

Неґритянська раса ніколи не покине Американський континент, куди вона потрапила з волі пристрастей та вад європейців. Вона може зникнути з Нового Світу, тільки якщо припинить своє існування. Жителі Сполучених Штатів /284/ можуть віддалити потрясіння, які навівають на них страх, але їм не вдасться усунути їхню причину.

Я мушу визнати, що, на мою думку, скасування рабства в південних штатах не може відкласти на далі зіткнення двох рас.

Неґри можуть тривалий час спокійно терпіти рабство. Але якщо вони стануть вільними людьми, позбавленими майже всіх громадянських прав, то незабаром обуряться і, не маючи змоги стати рівними з білими, зробляться їхніми ворогами.

На Півночі звільнення рабів принесло помітну користь; і рабству було покладено край, і вільні неґри не становили собою ніякої небезпеки. Їх було надто мало, й вони й думати не могли про свої права. На Півдні ситуація інша.

На Півночі рабовласники пов’язували проблему рабства з розвитком торгівлі та промисловості, на Півдні ж — це питання життя чи смерті. Тому скидати в одну купу проблему рабства на Півночі й на Півдні не можна.

Я зовсім не прагну, борони мене Боже, знайти принципові виправдання утримання неґрів у неволі, як це роблять деякі американські автори. Я хочу тільки сказати, що тим, хто колись допустив її існування, нині не так легко її скасувати.

Я маю визнати, що, розмірковуючи над долею Півдня, я бачу тільки два шляхи для білого населення, яке там живе: чи то звільнити неґрів і змішатися з ними, чи то тримати їх на відстані й якомога найдовше не скасовувати рабства. Будь-який компроміс, як мені здається, дуже швидко призведе до найстрашнішої громадянської війни і, либонь, до винищення однієї з рас.

Жителі Півдня дотримуються такої самої думки, й цим пояснюється їхня поведінка. Оскільки вони не хочуть змішуватися з неґрами, вони не бажають звільняти їх.

Це означає, що всі південці вважають, буцімто рабство забезпечує багатство рабовласникові. В цьому відношенні багато з них дотримуються того самого погляду, що й північани, й залюбки згоджуються з тим, що рабство — це зло. Одначе вони гадають, що для того, аби можна було жити, це зло слід зберегти.

У міру поширення освіти на Півдні багато жителів цієї частини країни почали усвідомлювати, що рабство завдає шкоди рабовласникові. Але завдяки тій самій освіті вони виразніше, ніж раніше, бачать майже цілковиту неможливість його скасування. Внаслідок цього виникає дивовижна суперечність: що більше заперечень викликає користь рабства, то міцніше його існування закріплюється законом. Тимчасом як на Півночі підвалини рабства поступово розхитуються, на Півдні вони зміцнюються дедалі суворішими законами.

Сучасні закони південних штатів, що стосуються рабів, відзначаються якоюсь небаченою жорстокістю й самі собою засвідчують про глибоку кризу в законодавчій діяльності. Досить їх прочитати, аби переконатися в тому, що обидві раси, які живуть у цій частині країни, перебувають у глухому куті.

Американці, які живуть на Півдні Союзу, зовсім не підсилили жорстокість утримання рабів, навпаки, умови життя рабів поліпшилися. За стародавніх часів раба стримували тільки кайдани та смерть, південці ж знайшли способи збереження своєї влади, що ґрунтувалися на здоровому глузді. Вони, якщо можна так сказати, оживили деспотизм та насильство. Стародавні лише прагнули завадити рабові звільнитися від своїх кайданів, а наші сучасники постаралися позбавити його прагнення до свободи. За стародавніх часів закутим було тіло раба, дух його був же вільний, він мав доступ до освіти. В цьому була логіка, адже за тих часів була природна можливість припинення рабського стану. Одного чудового дня раб міг стати вільним і рівним зі своїм господарем.

Жителі Півдня не допускають думки про те, що колись неґри можуть стати рівними з ними. Тому вони під страхом суворих покарань заборонили навчати /285/ їх читати й писати. Вони не бажають підіймати нефів до свого рівня й утримують їх майже так само, як худобу.

За всіх часів надія на визволення, що таїлася в глибині рабства, пом’якшувала його жорстокість.

Південці зрозуміли, наскільки це небезпечно звільняти раба, якщо він ніколи не стане рівним зі своїм колишнім господарем. Дати волю людині, залишивши її в злиднях та безправ’ї: чи є ще якийсь інший вірніший спосіб підготувати майбутнього вождя повсталих рабів? До того ж уже давно помітили, що присутність вільних неґрів породжувала невиразний неспокій у глибині душі тих, хто ще залишався в рабстві, й пробуджувала тьмяні проблиски думки про свої права. На Півдні господарі в більшості випадків позбавлені можливості відпускати на волю своїх рабів ⁵².

⁵² Надання волі рабам не заборонене, але воно вимагає виконання формальностей, які його ускладнюють.

Я зустрівся на Півдні Союзу з чоловіком похилого віку, який колись перебував у незаконному зв’язку з однією із своїх неґритянок. Вони мали кількох дітей, і всі ці діти вважалися рабами свого батька. Батько чимало думав про те, аби заповісти їм бодай свободу, але минули роки, перш ніж він зміг подолати перешкоди, поставлені законодавцями на шляху надання волі рабам. За цей час він постарів і був уже за три чисниці до смерті. І він уже уявляв собі, як його синів перевозитимуть з ринку на ринок і як після батьківської влади вони потраплять під владу чужої людини. Ці жахливі картини приводили до нестями його гаснучу уяву. Бачачи його тугу й розпач, я зрозумів, як жорстоко може мститися природа за ті рани, що їх завдають їй закони.

Такі страждання, звісно, жахливі, але хіба вони не є логічним і неминучим наслідком самого існування рабства в сучасному світі?

Європейці перетворили на рабів людей іншої раси, яка стоїть, на думку багатьох з них, на нижчому ступені розвитку порівняно з іншими расами. Думка про можливе змішання з цією расою викликала в них огиду. Вони вважали, що рабство існуватиме вічно, позаяк між крайнім ступенем нерівності, в якій живуть раби, та цілковитою рівністю, природною для вільних людей, не може бути ніякого тривалого проміжного стану. Європейці невиразно відчули цю істину, але не усвідомили її до кінця. Стосовно неґрів вони керувалися то вигодою, то гординею, то жалістю. Спершу вони порушили всі людські права неґрів, а відтак пояснили їм їхню цінність та непорушність. Вони відкрили рабам доступ до свого суспільства, але коли ті спробували до нього ввійти, то їх заходилися гнати та цькувати. Бажаючи зберегти рабство, вони чи то зі своєї волі, чи то неусвідомлено рухалися до свободи, але не наважувалися при цьому ні цілком знехтувати справедливістю, ні остаточно її встановити.

Якщо ніщо не передвіщає настання часу, коли південці змішаються з неґрами, то чи можуть вони, не піддаючись смертельній небезпеці, дозволити своїм рабам здобути свободу? І якщо для врятування своєї власної раси вони змушені тримати їх у кайданах, то хіба непростимо, що вони вдаються для цього до найдієвіших засобів?

Те, що відбувається на Півдні Союзу, жахливо, але водночас це природний наслідок рабства. Коли спотворюється природний порядок речей, коли людство стогне й марно б’ється в путах законів, не варто, на мою думку, гнівно таврувати наших сучасників, чиїми руками кояться ці лиха. Все обурення повинно спрямовуватися проти тих, хто відродив у нашому світі рабство після більш ніж тисячорічного існування рівності. До речі, хоч би яких зусиль докладали південці для того, щоб зберегти рабство, їм зробити це не вдасться. Стиснуте в /286/ одній точці земної кулі, несправедливе з погляду християнства, згубне з погляду економічної політики, рабство, що зберігається в оточенні демократичної свободи та сучасної освіти, не може існувати довго. Воно впаде під ударами рабів або з волі господарів. І в тому й у тому разі слід чекати глибоких потрясінь. Якщо неґри не будуть відпущені на волю, вони самі доможуться цієї волі. Якщо ж її їм подарують, то вони не забаряться використати її на зле.

Продовження Розділу X

Попередня     Головна     Наступна