[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 100-122.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ XI
Про своєрідну свободу, що трапляється за давнього порядку, та про її вплив на Революцію



Той, хто зупинився б тут у читанні цієї книжки, отримав би дуже неточне розуміння про уряд давнього порядку й погано осягнув би суспільство, яке здійснило Революцію.

Бачачи громадян, що жили так відокремлено й замкнуто, — з одного боку, й таку широку та могутню королівську владу — з іншого, легко було б дійти висновку, що дух незалежності зник разом із громадськими вольностями й що французи однаково були привчені до покірливості. Але такий висновок був би несправедливим: уряд, що необмежено й самовладно розпоряджався всіма суспільними справами, далеко не встиг іще підпорядкувати своїй волі індивідуумів.

Серед безлічі установ, уже приготовлених для абсолютної монархії, ще живою була свобода; але то була свобода вельми своєрідного характеру; нині важко скласти собі про неї повне уявлення й потрібно розглянути її вельми близько, аби зрозуміти, якої користі та якої шкоди вона могла нам завдати.

Тимчасом як центральний уряд витісняв усі місцеві політичні сили й дедалі більше наповнював собою царину державної влади, збережені або навіть створені цим урядом установи, старі звичаї, давні моральні устої й навіть надуживання затрудняли свободу його дій, у душі великого числа особистостей підтримували дух опору й багатьом характерам зберігали стійкість і яскравість.

Централізація вже виявила ту саму природу, ті самі прийоми й ті самі наміри, які властиві їй у теперішній час, але ще не мала такої сили. У своєму прагненні все обертати на гроші уряд, пустивши в продаж більшість публічних посад, сам позбавив себе можливості давати й віднімати їх на свій розсуд. Отже, одна з його пристрастей відчутно зашкодила успіхові іншої пристрасті: його зажерливість послужила противагою його ж владолюбству. Щоб діяти, уряд мусив без угаву орудувати знаряддям, якого він не створював й яке він не міг знищити. Тому часто-густо траплялося так, /101/ що найрішучіші його наміри при виконанні втрачали всю свою енерґію та силу. Ця дивна й хибна організація державних посад відігравала ролю своєрідної ґарантії супроти могутності центральної влади, такої собі греблі, хоча неправильної та кепсько збудованої, що, однак, роздвоювала силу уряду й послаблювала його натиск.

Так само уряд іще не мав у своєму розпорядженні того великого числа милостей, різних видів підмоги, почестей та грошей, що їх він може роздавати нині; отже, він мав куди менше засобів і для підкупу, так само як і для примусу.

Крім того, уряд сам погано знав достеменні межі своєї влади. Жодне з його прав не було належним чином визнане й міцно встановлене; коло його діяльності було вже величезне, але уряд рухався в ньому ще невпевненим колом, буцімто в темному й незнайомому місці. Ця грізна пітьма, яка за тих часів приховувала межі всіх видів влади й панувала довкола всіх прав, сприятливих для зазіхань монархів на свободу посполитих, нерідко слугувала для захисту цієї останньої.

Адміністрація, усвідомлюючи своє недавнє й невисоке походження завше була сором’язлива у своїх діях, якщо тільки наштовхувалася на якусь перешкоду на своєму шляху. Коли читаєш кореспонденції міністрів та інтендантів XVIII століття, перед тобою відкривається разюче видовисько: цей уряд, такий деспотичний і неорганізований, поки покірність беззаперечна, відразу ж втрачає всю свою впевненість за виникнення найменшого опору; йому не до вподоби найменша критика, лякає будь-який галас, і тоді він зупиняється, вагається, вступає в переговори, звертається до напівзаходів і часто залишається далеко позаду природних меж своєї влади.

В’ялий егоїзм Людовіка XV і доброта його наступника легко мирилися з таким становищем. Утім, ці монархи були далекі від думки про можливість позбутися трону. Їхній характер був зовсім чужим до тієї турботи та тієї суворості, що їх страх нерідко наганяв на пізніших урядів. Ці королі копали ногами тільки тих людей, яких не бачили.

Серед привілеїв, передсудів та лжепонять, що найбільше чинили опір встановленню правильної та благодатної свободи, було чимало таких, які в багатьох громадянах підтримували дух незалежності й спонукали їх до впертої боротьби з надуживаннями влади.

Шляхтичі глибоко зневажали клас урядовців у власному сенсі, хоч час від часу зверталися до нього. Навіть утративши колишню /102/ владу, шляхтичі ще зберігали деякі залишки гордощів, що вирізняли їхніх пращурів і не мирилися ні з рабством, ні з порядком. Вони не дуже дорожили спільною свободою громадян і залюбки згоджувалися, аби рука уряду дедалі сильніше тяжіла над тим, що їх оточувало; але вони не допускали, щоб вона тиснула на них самих, і для досягнення тієї мети ладні були зважитися на великий ризик. У той момент, коли починається Революція, шляхетство, приречене на загибель разом із престолом, усе ще тримається порівняно з королем та особливо його аґентами куди самостійніше й говорить вільніше, ніж третій стан, якому належить незабаром скинути монархію. Шляхтичі гучно вимагають майже всіх тих ґарантій проти надуживання владою, що їх мали впродовж тридцяти семи років представницького правління. Читаючи накази шляхтичів посеред їхніх передсудів та дивацтв, вловлюєш дух та деякі з великих достойностей аристократії. Назавжди заслуговуватиме жалю та обставина, що ми замість того, щоб підпорядкувати шляхту пануванню законів, зовсім знищили її і вирвали з корінням. Цей вчинок позбавив націю одного з необхідних елементів її сутності й завдав свободі таку рану, яка ніколи не загоїться. Клас, який стільки сторіч ішов на чолі суспільства, в цьому тривалому володінні незаперечною величчю набув певну гордість душі, природну впевненість у своїх силах і звичку бути об’єктом загальної уваги — звичку, що робила його точкою найбільшого опору в суспільному організмі. Шляхта не тільки у своєму середовищі виховує мужні звичаї, а й своїм прикладом посилює їх також у інших класах. Її знищення знесилює всіх, не виключаючи й її ворогів. Зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не зможе відродитися. Вона може повернути собі титули й землі, але не душу своїх пращурів.

Духівництво, яке згодом часто так улесливо підкорялося в цивільних справах володареві, хоч би хто то був, й щедро лестило йому, якщо він бодай трохи покровительствував церкві, — це духівництво за тих часів становило собою одну з найбільш незалежних суспільних груп і єдину групу, особливі вольності якої доводилося поважати.

Провінція втратила свою свободу; міста зберегли тільки тінь її; десять шляхтичів не могли зібратись для того, щоб разом обговорити якусь справу без позитивного дозволу з боку короля. Церква у Франції до кінця зберегла свої періодичні збори. В її середовищі сама церковна влада мала свої межі, і цих меж дотримувалися; нижче духівництво мало серйозні ґарантії супроти тиранії своїх начальників, і єпископи не готували його своїм /103/ необмеженим свавіллям до своєї покори перед монархом. Я не маю наміру розглядати цей старий устрій церкви; я тільки зазначаю, що він не готував священиків до політичного рабства.

До того ж у середовищі духівництва було багато природжених шляхтичів, які переносили до церкви гордість та непокірність людей свого стану. Далі, в державі всі духівники посідали високе становище й мали певні привілеї. Користування цими феодальними правами, що мало такі фатальні наслідки для морального впливу церкви, за тих часів вселяло в її окремих членів дух незалежності стосовно світської влади.

Але що найбільше розвивало в духівництві властиві громадянину поняття, потреби та почуття, нерідко навіть пристрасті, то це — земельна власність. Я мав терпіння прочитати велику частину доповідей та виступів, що дійшли до нас у протоколах старих провінційних зборів і, зокрема, зборів Ланґедоку, де духівництво ще більше, ніж у інших місцях, брало участь у деталях державного управління, а також протоколи тих провінційних зборів, які були скликані 1779 та 1787 pp. Вносячи до цього читання розуміння свого часу, я дивувався з того, що єпископи та абати, багато з яких вирізнялися святістю життя так само, як і знаннями, виступали з доповідями про прокладання шляху чи каналу, причому викладали предмет з глибоким знанням справи, з великою вченістю та дивовижним умінням міркували про те, як збільшити продуктивність хліборобства, забезпечити добробут жителів і створити розквіт промисловості, й у тій царині виявилися не нижче, а нерідко й вище мирян, що займалися разом з духівництвом тими самими питаннями.

На противагу думці, яка дуже поширилася й вельми міцно утвердилася, я наважуюсь гадати, що народи, які відбирають у католицького духівництва будь-яку можливість участі в хліборобстві й перетворюють усі його доходи на заробітну платню, роблять послугу тільки папському престолові, з одного боку, й світським володарям — з іншого, самих же себе позбавляють дуже важливого елементу свободи.

Для людини, підпорядкованої чужоземній владі ліпшою частиною своєї істоти й позбавленої можливості мати свою родину в країні, де вона живе, мислимий лишень один міцний зв’язок з ґрунтом, а саме — хліборобство. Порвіть цей зв’язок — і ця людина зовсім перестане належати якомусь певному місцю. В тій країні, де їй судилося народитись, вона живе, як чужинець, якого не може безпосередньо заторкувати майже жоден з інтересів цивільного суспільства, що оточує її. У справах свого сумління вона /104/ залежить тільки від папи; у своїх матеріальних засобах — тільки від монарха. Єдина її батьківщина — церква. В кожній політичній події ця людина бачить лише те, що може принести церкві користь чи завдати їй шкоди. Тільки б церква мала свободу й благодать, — яке діло цій людині до всього іншого? Найприродніше становище для неї в політиці — байдужість: чудовий член християнської громади, вона — посередній громадянин у всьому іншому. Такі поняття та почуття в стані, що є наставником юнацтва й керівником суспільних звичаїв, не можуть не справляти на душі цілої нації розслаблювального впливу в усьому, що стосується державного життя.

Треба прочитати накази духовного стану 1789 року, аби скласти собі правильне уявлення про те, яких переворотів може зазнати світогляд людей внаслідок змін, що настали в їхньому становищі.

У цих наказах духівництво часто-густо виказує нетерпимість, а подеколи й уперту прив’язаність до багатьох із своїх старих привілеїв. Але при всьому цьому воно не менш вороже, ніж третій стан чи шляхетство, налаштоване до деспотизму, прихильне до громадянської свободи та захоплюється політичною свободою; воно проголошує, що свобода особистості має бути забезпечена й до того ж не обіцянками, а процедурою, аналогічною habeas corpus 1. Духівництво вимагає знищення політичних в’язниць, скасування виняткових судів та передач справ до вищих інстанцій, вимагає публічності всіх дебатів, незмінності всіх суддів, доступу для всіх громадян до посад, які повинні бути відкритими тільки за заслугами; менш обтяжливих і менш зневажливих для народу військових наборів, від яких нікого не звільнятимуть, викупу вотчинних прав, які, вийшовши з феодального ладу, — каже духівництво, — суперечать свободі; безумовної свободи праці; знищення внутрішніх митниць; збільшення числа приватних шкіл: на думку духівництва, в кожній парафії має діяти школа, й ця школа повинна бути безплатною; вимагає світських доброчинних закладів, які мали б доброчинні комітети й майстерні в усіх селах; всіляких заохочень для хліборобства.



1 Закон про особисту свободу (в Англії).



Власне, в політиці духівництво голосніше за всіх проголошує, що нація має невід’ємне й незаперечне право збиратися для видання законів та вільного схвалення голосуванням податків. Воно твердить, що жодного француза не можна примусити до сплати податку, якого він не схвалював шляхом голосування особисто або через свого представника. Навіть більше, духівництво вимагає, /105/ аби вільно обрані збори державних станів скликалися щороку; аби вони перед лицем нації обговорювали всі важливі справи; щоб вони видавали загальні закони, яким не можна було б протиставити жодних окремих звичаїв чи привілеїв; щоб вони визначали бюджет і контролювали витрати всіх відомств, не виключаючи королівського палацу; щоб депутати, які складають їх, були недоторкані й щоб перед ними міністри завше були відповідальними. Воно бажає також, щоб збори станів були запроваджені в усіх провінціях, а муніципалітети — в усіх містах. Про божественне право — жодного слова.

Виходячи з усього сказаного та незважаючи на кричущу розбещеність деяких його членів, мені здається, що в той момент, коли французьке католицьке духівництво зненацька захопила Революція, навряд чи коли-небудь існував чудовіший духовний стан, більш освічений і національний, який менше вдовольнявся самими своїми особистими доброчинностями, повніше збагачений суспільними доброчинностями й водночас більш віруючий; це достатньо виразно показали подальші утиски. Я почав вивчати старе французьке суспільство з глибокою упередженістю до духівництва, а завершив свою працю з великою пошаною до нього. Власне, воно мало тільки ті вади, які властиві всім — як релігійним, так і політичним корпораціям, коли вони міцно згуртовані та добре облаштовані; такі: схильність до втручання в чужі права, брак терпимості та інстинктивна, часто-густо сліпа прив’язаність до особливих прав стану.

Так само й міський стан колишнього порядку куди ліпше за нинішній був підготовлений до того, щоб у вирішальну хвилину виявити дух незалежності. Цьому сприяли навіть багато із слабких сторін його ладу. Ми бачили, що посади, які він обіймав, були тоді ще численніші, ніж нині, й що набути їх середні класи прагнули так само ревно, як вони прагнуть і тепер. Та ось у чому різниця: в ту добу більшість цих посадових місць не надавав і не відбирав уряд, і тому ці посади підносили значення своїх власників, не віддаючи їх на поталу центральної влади; отже, те саме, що нині завершує підпорядкування такої сили-силенної людей, тоді слугувало їм, навпаки, могутнім засобом до того, аби примусити поважати себе.

Всілякі винятки, що, на жаль, так різко відокремлювали від народу міський стан, до того ж обертали цей останній на лжеаристократію, яка часто виказувала гордість та дух опору, властиві теперішній аристократії. Кожен з окремих маленьких союзів, що подрібнювали міський стан на стільки частин, залюбки /106/ забував про громадське добро, зате завше піклувався про інтереси та права корпорації. Для неї були характені спільні для всіх членів гідність та привілеї, які треба було боронити. Тут не можна було загубитися в натовпі або приховати в ньому низьку запопадливість. Тут кожен почувався, буцімто перебуваючи на сцені, щоправда, вельми тісній, але яскраво освітленій, і завжди мав перед собою одну й ту саму публіку, ладну нагородити його чи то оплесками, чи то освистати.

Мистецтво глушити гамір будь-якого опору було тоді куди менш удосконалене, ніж нині; у Франції ще не встигла запанувати та пустка, яка оточує нас тепер; вона була ще вельми лунка, й хто подавав у ній голос, той міг бути певен, що його почують.

Найнадійніший засіб для пригноблених примусити себе вислухати забезпечувалося облаштуванням судочинства.

Наші політичні та адміністративні заклади зробили тогочасну Францію країною необмеженого правління; але за своїми судовими інституціями французи залишилися вільним народом. Судочинство колишнього порядку вирізнялося складністю, заплутаністю, повільністю та дорожнечею; це, безперечно, були великі вади; але в цьому судочинстві не можна було зустріти того плазування перед владою, яке становить собою не що інше, як одну з форм продажності, й до того ж найгіршу. Ця велика вада, яка не тільки розбещує суддю, а й за короткий час заражає цілий народ, була зовсім чужа судочинству давнього порядку. Судовий маґістрат був незмінний і не прагнув до підвищення — дві обставини, однаково потрібні для його незалежності; адже яка користь з того, що на нього не можна вплинути примусом, якщо є сила-силенна способів вплинути на нього перспективою вигод?

Щоправда, королівській владі вдалося вилучити з відання загальних судів майже всі ті справи, в яких приховувався бодай якийсь урядовий інтерес; але вона й далі боялася судів, навіть тоді, коли обмежувала їхні повноваження. Перешкоджаючи їм провадити судочинство, вона не зважувалася заборонити їм приймати скарги й висловлювати свою думку; а що тогочасна судова мова зберігала ще нахили старої французької мови, яка не любила натяків, то маґістратам нерідко випадало прямо називати урядові заходи деспотичними й свавільними діями. Отже, безладне втручання судів у адміністративні справи, що часто порушували порядок в управлінні, іноді правило за захист свободи людей: воно було великим злом, яке погамовувало ще більше зло.

У середовищі цих судових корпорацій та довкола них поряд з новими поняттями ще зберігали свою життєвість стародавні звичаї. /107/ Безперечно, парламенти були зайняті собою більше, ніж інтересами суспільства; але слід визнати, що в захисті своєї власної незалежності й честі вони завжди були безстрашними й вселяли свій дух у все, що наближалося до них.

Коли 1770 року було закрито паризький парламент, то посадові особи, які входили до нього, позбулися свого чину й своєї влади, та при цьому ніхто з них окремо не схилився перед волею короля. Навіть більше, судді другого роду, як, наприклад, палата податків, яких не стосувався, яким навіть не загрожував урядовий захід, що вразив парламент, добровільно підкорилися її суворим присудам, коли ці останні стали безперечними. Та й це ще не все: найголовніші адвокати, які вели справи перед парламентом, також цілком добровільно приєдналися до його долі; вони відмовилися від усього, що складало їхню славу та багатство, й воліли засудити себе на мовчанку, ніж з’явитися перед маґістратом, що зазнав безчестя. В історії вільних народів я не знаю нічого більш високого за те, що сталося в цьому випадку, а тим часом усе це відбувалося у XVIII столітті пліч-о-пліч з двором Людовіка XV.

Багато судових звичаїв обернулися на національні звички. Кажучи взагалі, суди запозичили думку про те, що будь-яку справу належить обговорювати публічно, будь-яка ухвала підлягає оскарженню, звідти ж брали свій початок звичай гласності та любов до форми; все це ненависне рабству становить собою єдину частину виховання вільного народу, передану нам колишнім порядком. Сама адміністрація багато запозичила в судових мови та звичаїв. Король завше вважав себе зобов’язаним мотивувати свої едикти й викладати ті міркування, які спонукали його до ухвали того чи того заходу; рада додавала до своїх наказів величезні вступи; інтендант оголошував свої розпорядження через судового пристава. В усіх адміністративних колеґіях старого походження, якими є, наприклад, корпус скарбників Франції або корпус виборних, справи обговорювалися публічно й розв’язувалися після вислуховування клопотань. Усі ці причини, всі ці формальності правили за перешкоди для королівського свавілля.

Тільки народ, і особливо селяни, майже ніколи не мав змоги чинити опір гнобленню інакше, ніж шляхом насильства.

І справді, йому була недоступна більша частина згаданих засобів до самозахисту; цими засобами міг послуговуватися лишень той, хто мав у суспільстві доволі високе становище й досить сильний голос. Але поза народом у Франції не було жодної людини, яка, коли вона цього хотіла, не могла б казуїстичними хитрощами загальмувати всю покору і, навіть поступаючись, протестувати. /108/

Король, звертаючись до нації, мовив радше тоном проводиря, ніж необмеженого володаря. «Ми пишаємося тим, — каже на початку свого панування Людовік XVI у вступі до одного свого едикту, — що керуємо вільною й шляхетною нацією». Один з його пращурів уже висловлював ту саму думку старішою мовою: висловлюючи вдячність зборам державних станів за сміливість їхніх подань, він сказав: «...ми воліємо говорити з вільними людьми, ніж із холопами».

Люди XVIII століття не знали тієї особливої пристрасті до матеріального добробуту, яка веде до рабства, — в’яла, але водночас наполеглива й нездоланна пристрасть, яка легко поєднується і, сказати б, сплітається з багатьма чеснотами приватного життя, — з любов’ю до родини, із стриманістю, пошаною релігійних вірувань та навіть з помірним і дбайливим виконанням встановленого культу, — дозволяє чесність, але не допускає героїзму й чудово пристосована до виховання пристойних людей та боязливих громадян. Люди XVIII століття були гірші й водночас ліпші за нинішніх.

Тогочасні французи любили веселитися й обожнювали втіхи. Може, у своїх звичках вони були більш розбещені, у своїх пристрастях та поняттях — безладніші за сучасних людей; та вони не знали тієї помірної пристойної почуттєвості, яку бачимо ми. У найвищих класах люди піклувалися куди більше про прикрашання свого життя, ніж про його зручності, про славу — більше, ніж про збагачення. Навіть у середніх класах вони ніколи не були цілком поглинуті гонитвою за матеріальним достатком; навпаки, в прагненні до цього останнього вони нерідко зупинялися, аби звернутися до чистіших та більш високих радощів; скрізь, окрім грошей, визнавалося й інше добро. «Я знаю свою націю, — писав химерною, але не позбавленою гордості мовою один сучасник, — добре вміючи витрачати метал, вона не здатна обернути покоління йому на звичний культ і завше була б ладна повернутися до своїх старих ідолів: мужності, слави й, наважуюсь сказати, великодушності».

Зрештою, не слід вимірювати ницість людей ступенем їхньої покірності перед верховною владою: це означало б послуговуватися помилковим мірилом. Хоч які були покірні люди колишнього порядку королівській волі, був вид покори, невідомий їм: вони не знали, що означає коритися незаконній чи суперечливій владі, що мало викликала пошани, часто-густо зневажуваній, але якій залюбки коряться, бо вона робить послуги або може шкодити. Ця принизлива форма рабства завше була зовсім їм чужа. Король /109/ вселяв у них такі почуття, яких згодом не міг викликати ніхто з найбільш необмежених монархів у світі й які навіть стали для нас незрозумілими, позаяк Революція вирвала їх з корінням із нашого серця. Тодішні люди відчували до короля суміш синівської ніжності та шанобливості, наче до самого Бога. Корячись украй свавільним наказам короля, вони поступалися не стільки перед зовнішньою силою, скільки перед своєю любов’ю і, отже, в умовах крайньої залежності нерідко зберігали вельми вільну душу. В їхній покорі найбільшим лихом могла бути її вимушеність; у нас вона є найменшим лихом: найгірше полягає в тому рабському почутті, яке примушує нас коритися. Не зневажаймо ж наших батьків: ми не маємо права на це. Дай Боже, аби ми змогли повернути разом з їхніми передсудами та вадами бодай часточку їхньої величі!

Отже, було б вельми несправедливо гадати, що давній порядок був часом рабства та залежності. В ньому панувало куди більше свободи, ніж у наші дні; але то була дуже своєрідна, неправильна й переміжна свобода, завжди обмежена класовими перетинками, завше пов’язана з ідеєю винятків та привілеїв, які дозволяли майже стільки ж зневажати закон, як і свавілля, і яка майже ніколи не поширювала на всіх громадян, бодай, найприродніші й найнеобхідніші ґарантії. Але й у такому звуженому й спотвореному вигляді свобода все ще була плідна. Завдяки їй, навіть за тих часів, коли централізація посилено прагнула до зрівняння, пом’якшення та безбарвлення всіх характерів, багато окремих осіб зберегли природну ориґінальність, колорит і випуклість своєї індивідуальності; вона виховувала в їхніх серцях почуття власної гідності й часто-густо надавала любові до слави переваги над усіма іншими схильностями. Завдяки їй склалися ті сильні душі, ті горді й відважні голови, які з’являються в добу Революції й роблять цю останню предметом подиву й водночас жаху для подальших поколінь. Було б дуже дивно, якби такі мужні характери могли розвиватися в середовищі суспільства, яке втратило свободу.

Але цей особливий вид безладної та нездорової свободи, готуючи французів до повалення деспотизму, робив їх якнайменш здатними до того, щоб на його місці поставити мирне й вільне панування законів. /110/











Розділ XII
Про те, що, незважаючи на поступальний дух цивілізації, становище французького селянина у XVIII столітті іноді було гірше, ніж у XIII столітті



У XVIII столітті французький селянин уже не міг бути жертвою дрібних феодальних деспотів; він тільки зрідка ставав об’єктом насильства з боку уряду; він користувався громадянською свободою й володів частиною території; але решта класів віддалилися від нього, й він був такий самотній, як навряд чи був таким колись селянин у інших країнах. То був новий і своєрідний вид гноблення, наслідки якого заслуговують того, аби ми їх виокремили й розглянули з великою увагою.

На самому початку XVII століття Генріх IV скаржився, за свідченням Перефікса, на те, що шляхтичі полишають села. В середині XVIII століття ця втеча стала майже всюдисутньою; її відзначають і оплакують усі сучасники: економісти — в своїх книжках, інтенданти — в своїй кореспонденції, сільськогосподарські товариства — в своїх записках. Достовірний доказ її ми знаходимо в реєстрах подушного податку. Цей податок збирався в місці справжнього проживання платників: виявляється, що всі внески найвищої шляхти й частини нижчої робилися в Парижі.

У селах залишалися тільки ті шляхтичі, які не могли полишити фільварки через незначущість свого достатку. Кожен з них перебував порівняно із своїми сусідами селянами в такому становищі, в якому навряд чи будь-коли почувався багатий власник. Переставши бути поводирем, він більше не мав потреби, як це було в давнину, щадити їх, допомагати їм, керувати ними; з іншого боку, не підлягаючи тим державним повинностям, які лягали на плечі селян, він не міг відчувати палкої симпатії до їхніх злиднів, яких не поділяв, не міг співчувати їхнім стражданням, які були для нього чужі. Ці люди не були його підданими, але він іще не був їхнім співгромадянином: явище, якого не знала досі історія. /111/

Воно вело, якщо можна так сказати, до своєрідного душевного абсентеїзму, більш поширеного й більш важливого, ніж навіть абсентеїзм у власному сенсі. Наслідком цього було те, що шляхтич, який жив у своїх володіннях, нерідко виказував такі наміри й почуття, які притаманні були його управителю: так само, як цей останній, він бачив у своїх орендарях тільки боржників та суворо вимагав від них усього, що ще належало йому на підставах звичаю або закону; отже, стягування того, що залишалося від феодальних зборів, провадилося іноді з більшою жорстокістю, ніж за часів феодалізму.

Часто обтяжений боргами, завше зубожілий, він жив, звичайно, вельми скупо у своєму замку, мріючи тільки про те, щоб нагромадити грошей, які відтак витрачав узимку в місті. Народ, який часто одним влучним словом визначає сутність явища, дав ім’я цьому дрібному шляхтичеві найменшого з хижих птахів: він назвав його «кібцем».

Звісно, мені можуть заперечити, вказавши на окремих осіб; але я веду мову про класи: тільки на них повинна зупинятися увага історії. Ніхто не заперечує, що в числі багатих тогочасних хліборобів чимало було таких, які без особливої для себе потреби чи вигоди піклувалися про добробут селян. Але це тільки означає, що вони щасливо боролися із законом, що випливав з їхнього нового становища, — законом, який мимоволі штовхав їх до байдужості, так само, як і колишніх їхніх васалів — до ненависті.

Це полишення сіл шляхтичами нерідко пояснювали особливим впливом певних міністрів чи королів: почасти — впливом Рішельє, почасти — Людовіка XIV. Справді, впродовж останніх трьох століть монархії королі майже постійно виношували думку відокремити від народу шляхтичів, залучити їх до двору та державної служби. Це прагнення виявлялося особливо в XVII столітті, коли королівська влада ще побоювалася шляхти. Серед запитань, що їх пропонують інтендантам, трапляється й таке: «Чи воліють шляхтичі вашої провінції жити в себе вдома, а чи в місті?»

Зберігся лист одного інтенданта, який дає відповідь на це запитання: інтендант скаржиться, що вельможі його провінції знаходять утіху в тому, щоб жити біля своїх селян, замість того, щоб виконувати свої обов’язки при королі. Завважте, що провінцією, про яку йдеться, є Анжу, згодом — Вандея. Ці вельможі, що відмовилися, за словами інтенданта, служити королю, були єдиними, які згодом із зброєю в руках захищали монархію й помирали в боротьбі за неї; і цією славетною відзнакою вони були зобов’язані тільки тому, що зуміли утримати біля себе селян, накликаючи на себе докори за своє бажання жити серед них. /112/

Проте не слід пояснювати прямим упливом когось із наших королів на ту обставину, що села полишив клас, який тоді стояв на чолі нації. Головна й постійна причина цього явища лежала не у волі тих чи тих осіб, а в повільній і безперервній дії закладів; й це доводиться тим. що коли уряд забажав у XVIII столітті боротися з цим лихом, він був не спроможний навіть зупинити його подальшого розвитку. В міру того як шляхетство втрачало останні залишки своїх політичних прав, не набуваючи нових, і в міру зникнення місцевих вольностей, це виселення шляхтичів набирало дедалі більших обсягів, не вимагаючи більше ніяких зусиль з боку уряду: вони самі не бажали залишатися вдома; їм остогидло сільське життя.

Щойно сказане мною про шляхтичів стосується всіх взагалі — багатих власників у королівстві: в централізованій країні села позбавлені багатих та освічених жителів; я міг би додати: в країні централізації хліборобство недосконале й рутинне, — і розвиток цього становища правив би за коментар, що розкриває справжній сенс глибоко справедливих слів Монтеск’є: «Продуктивність землі менше залежить від її родючості, ніж від свободи людей». Але я не хочу виходити за межі свого завдання.

Ми вже бачили, як буржуазія, в свою чергу, полишала села й скрізь шукала пристановища в містах. Немає іншого питання, стосовно якого всі документи давнього порядку були б цілком узгоджені між собою. За їхнім свідченням, у селах майже ніколи не побачиш більш ніж одне покоління багатих селян. Як хліборобові вдалося, нарешті, придбати завдяки своїй праці невеликий маєток, він одразу ж примушує свого сина покинути плуга, відсилає його до міста й купує йому маленьку посаду. Ось коли з’явилася та дивна огида, яка нерідко, навіть у наші дні, виявляється у французького хлібороба щодо фаху, що його збагатив. Наслідок пережив причину.

Власне, єдиною добре вихованою людиною, або, як висловлюються англійці, джентльменом, яка постійно жила серед селян і залишалася в безперервному спілкуванні з ними, був парафіяльний священик, і він став би, всупереч Вольтеру, цілковитим господарем сільського населення, якби сам не був так тісно й так очевидно пов’язаний з політичною ієрархією: маючи багато з привілеїв цієї останньої, він почасти поділяв з нею ненависть, що її вона породжувала.

Й ось селянин майже зовсім відокремлений від найвищих класів; від нього віддалилися навіть ті з його побратимів, які могли би йому допомагати й керувати ним; у міру того, як ці останні домагаються освіти чи заможності, вони втікають від усього цього. Він залишається на самоті, буцімто відкинутий цілою нацією. /113/

Це явище в такому вигляді не траплялося в жодного з великих цивілізованих народів Європи, і навіть у Франції воно було нове. Селянин XIV століття був водночас більш пригнобленим і менш безпорадним. Аристократія поводилася з ним подеколи тиранічно, але ніколи не покидала його напризволяще.

У XVIII столітті село становить собою громаду, всі члени якої вбогі, нерозвинуті й грубі; її посадові особи так само неосвічені й зневажені, як і вона; її синдик не вміє читати; її збирач податків не може своєю рукою написати рахунки, від яких залежить добробут його сусідів та його власний добробут. Її колишній вельможа не тільки позбувся права керувати нею, але дійшов до того, що вважає для себе майже образливим утручатися в її управління. Розкладати подушне, збирати ополчення, визначати порядок панщини — все це рабська робота, справа синдика. Тільки уряд іще цікавиться цією громадою, а що він перебуває дуже далеко й ще не має ніяких причин побоюватися чогось з боку її жителів, то він займається нею лишень задля власної вигоди.

Тепер подивіться, на що обертається полишений клас — клас, якого ніхто не бажає утискувати, але про який ніхто не хоче попіклуватися на його освіту та добро.

Найтяжчі повинності, якими феодальна система обтяжувала сільського жителя, скасовані або полегшені; це безперечно, але далеко не всі знають, що ці повинності замінилися іншими, може, ще тяжчими. Селянин XVIII століття не зазнавав усіх тих лих, які доводилося терпіти його пращурам; але на його плечі звалювалося багато таких лих, які його предкам були зовсім незнайомі.

Відомо, що подушне вдесятирилося впродовж двох сотень років, і майже виключно за рахунок селян. Тут треба сказати кілька слів про той спосіб, у який воно стягувалося з них, аби показати, які варварські закони можуть виникнути або й далі існувати в цивілізовану добу, якщо в їхній зміні не зацікавлені особисто найосвіченіші члени нації.

У конфіденційному листі, написаному 1772 року самим генеральним контролером до інтендантів, я знайшов таку картину подушного, що становить собою взірець точності й ясності: «Подушне, — пише цей міністр, — свавільне у своїй розкладці, у своєму стягненні спирається на кругову поруку, падає на особу, а не на землю в найбільшій частині Франції, підтримується безперервним коливанням залежно від усіх змін, які щороку відбуваються в майні платників». Цими трьома фразами сказано все; неможливо з більшою майстерністю описати те лихо, яким послуговуєшся. /114/

Вся сума, яку мала сплатити парафія, визначалася щороку. Як зазначає міністр, вона без угаву змінювалася, тож жоден хлібороб не міг передбачити за рік, скільки йому доведеться сплатити наступного року. В межах парафії щороку селянин, з волі випадку призначений у збирачі, мусив розподіляти тягар податку між всією рештою жителів.

Я обіцяв розповісти про становище того збирача. Надамо слово Беррійському провінційному зібранню 1779 року; його не можна запідозрити в пристрасті: зібрання складене з виключно привілейованих осіб, які зовсім не сплачують подушного та призначених королем податків. «Позаяк кожному хочеться уникнути обов’язку збирача, — зазначало воно 1779 року, — то потрібно, щоб усі брали на себе по черзі цей обов’язок. Отже, стягання подушного щороку доручається новому збирачеві, безвідносно до його здібностей чи чесності; а у виконанні кожного розпису відбивається характер її укладача. Збирач залишає в ній сліди своїх побоювань, слабкостей або вад. Утім, як впоратися йому зі своїм завданням? Він діє навпомацки; бо хто може достеменно знати багатство свого сусіда й співвідношення цього багатства до багатства іншого сусіда? Тим часом вирішувати повинна самотужки думка збирача, який усім своїм майном і навіть своєю свободою відповідає за надходження зборів. Звичайно, йому доводиться вротягом двох років витрачати половину дня на біганину по платниках. Збирач, яким не вміє читати, зобов’язаний знайти серед сусідів когось собі на допомогу».

Трохи раніше про такий самий предмет уже висловлювався Тюрґо, маючи на увазі іншу провінцію. Ось його слова: «Ця посада приводить до розпачу й майже завше розорює тих, на кого покладається її виконання; отже, всі заможні родини села послідовно ввергаються в злидні».

Тим часом цей бідолаха, якого називають збирачем, був озброєний величезним свавіллям; він був тираном не менше, ніж мучеником. Під час виконання обов’язків цієї посади він розорювався сам, але від нього залежало й загальне розорення. Ті самі провінційні збори ведуть далі: «Надання переваги родичам, друзям та сусідам, ненависть, помста ворогам, потреба в заступництві, боязнь розбудити, незадоволення в заможного роботодавця — все це бореться в його серці з почуттям справедливості». Страх часто-густо робить збирача безжальною людиною; в деяких парафіях збирач ходить не інакше, як з приставом, — пише міністрові один інтендант 1764 року, — обивателі не хочуть платити». «В самій Вільфранській окрузі, — зазначають Ґієннські провінційні збори, — налічується сто шість вістових по збиранню подушного, /115/ зайнятих рознесенням наказів про особисту заборгованість, та інших посильних, і всі вони завше в дорозі».

Щоб уникнути цього насильницького й свавільного обкладення, французький селянин в освіченому XVIII столітті діє як середньовічний єврей: він вдає з себе бідняка, коли насправді не є вбогим; власний добробут справедливо збуджує в ньому боязнь, дуже вагомий доказ чого я знаходжу в документі, взятому не в Ґієнні, а за сто льє від неї. Менське сільськогосподарське товариство у своїй доповіді від 1761 року заявляє, що воно мало намір роздавати худобу у вигляді винагород та заохочень. За словами товариства, його «зупинила думка про ті небезпечні наслідки, що їх ница заздрість могла би накликати на осіб, які заслуговують цих нагород, спричинити для них через свавільну розкладку податків утиски в наступні роки».

Справді, за цієї податкової системи безпосередній і постійний інтерес кожного з платників податків полягав у тому, аби вистежувати своїх сусідів і доносити збирачеві про приріст їхніх багатств; усі вони привчилися нею до заздрості, зради та ненависті. Можна подумати, що це відбувалося не у Франції, а у володіннях якогось індустанського раджі.

Одначе за тих самих часів у Франції були такі провінції, де стягування податків провадилося правильно й м’яко: то були деякі самоуправні провінції. Щоправда, за цими провінціями залишили право самим стягувати податки. В Ланґедоці, наприклад, подушне лягає тільки на землевласників і не змінюється, згідно із заможністю власника; воно ґрунтується на твердому й для кожного очевидному кадастрі, що оновлюється через кожні тридцять років і в якому земля за своєю родючістю поділена на три класи. Кожен платник достеменно й заздалегідь знає, чому дорівнює частка податку, що припадає на нього. В разі неплатежу відповідає тільки він сам або, точніше, тільки його поле. Чи вважає він себе скривдженим при розкладці — він завше має право зажадати порівняння його квоти з квотою будь-якого іншого жителя парафії, за власним вибором не задоволеного. Це те, що нині ми називаємо «вимогою пропорційної зрівнялівки».

Очевидячки, все це — ті самі правила, яких ми дотримуємося тепер; ми не вдосконалили, а тільки поширили їх на всю територію. Тут буде доречно зауважити, що, запозичивши в уряду давнього порядку саму форму нашого державного управління, в решті ми старанно уникали наслідувати його. Не від нього, а від провінційних зборів успадкували ми найліпші наші адміністративні засоби. Прийнявши механізм, ми відкинули його продукт. /116/

Звичайна вбогість сільських жителів поклала початок таким принципам, які аж ніяк не могли покласти край цій убогості. «Якби народи мали достаток, — писав Рішельє у своєму політичному заповіті, — то навряд чи залишалися б вони в межах порядку». У XVIII столітті так далеко не заходять; але все ще гадають, що селянин не працював би, якби потреба постійно не підганяла його: злидні вважаються єдиними ліками проти лінощів. Саме цю теорію іноді проповідували в застосуванні до неґрів наших колоній. Ця думка так дуже поширена в правлячих колах, що майже всі економісти вважають за свій обов’язок формально спростовувати її.

Як відомо, первісне призначення подушного податку полягало в тому, щоб надати змогу королю купувати солдатів, звільняючи шляхтичів та їхніх васалів від військової служби; але у XVIII столітті військова повинність, як ми бачили, була відновлена під назвою ополчення, і цього разу вона падала своїм тягарем тільки на народ і, зокрема, майже лише на селян.

Досить звернути увагу на численність протоколів чатової команди, що заповнили картони одного інтендантства й що призначалися виключно для переслідування непослухів або втеклих ополченців, аби визнати, що ополчення складалося не без труднощів. І справді, не було, здається, державної повинності, нестерпнішої для селян; рятуючись від служби в ополченні, вони часто втікали в ліси, де доводилося їх переслідувати за допомогою військової сили. Тепер це видається дивним, коли зважити на ту легкість, з якою примусовий набір провадиться в наші дні.

Цю крайню ворожість селян колишнього порядку до ополчення треба приписати не стільки самому принципові закону про міліцію, скільки тому способу, в який виконувався цей закон. Головним чином слід дорікнути йому за тривалу невідомість, у якій він тримав тих, кому загрожував (бути призваним можна було до сорока років, за винятком випадків одруження); за свавільність перевірки, яка робила майже марною перевагу високого номера; за заборону призовникові виставляти замість себе добровольця; за неприємність небезпечного й суворого ремесла за відсутності будь-якої надії на підвищення; особливо ж за те, що хтось навіюватиме селянам свідомість того, що такий великий тягар тяжів тільки над ними, причому над найнещасливішими серед них, — за це особливо ницість становища робила його ще прикрішим.

Я мав у руках багато протоколів, що стосуються жеребкування 1769 року й охоплюють значуще число парафій. У цих протоколах перелічуються по кожній парафії особи, звільнені від військової повинності: один — служник шляхтича; другий — сторож у /117/ панотця; третій, щоправда, — не більше, ніж лакей у городянина, але цей городянин живе на кшталт шляхтича. Єдина підстава для звільнення від служби в ополченні — це багатство: якщо землевласник рік у рік виступає в числі осіб, обкладених найбільшою цифрою податків, його сини звільняються від служби в ополченні. Це називається заохочувати хліборобство. Економісти, в усьому іншому великі прихильники рівності, в цьому привілеї не знаходять нічого поганого; вони вимагають тільки, щоб його поширили й на інші випадки, цебто щоб для найубогіших та найзнедоленіших селян повинність стала ще обтяжливішою. «За незначної зарплатні вояка, — каже один з них, — за убогості його постелі, одягу та харчу, за його цілковитої підлеглості було б надто жорстоко брати в солдати когось іншого, крім простолюдинів».

До кінця царювання Людовіка XIV великі шляхи або зовсім не ремонтувалися, або ремонтувалися коштом усіх, хто користувався ними, цебто на кошти держави або придорожніх власників: але з цього часу шляхи стали ремонтуватися тільки за посередництва панщини, тобто виключно на кошт селян. Цей засіб, який дав змогу без будь-яких витрат мати добрі шляхи, так сподобався урядові, що 1737 року циркуляр генерального контролера Оррі застосував його до всієї Франції. Інтендантам надали право саджати непокірних до в’язниці або посилати до них на постій вояків.

Відтоді за кожного розширення торгівлі, а разом з нею — потреби в добротних шляхах та усвідомлення їхньої важливості панщина поширюється на нові шляхи й її тягар зростає. З поданої Беррійським провінційним зборам 1779 року доповіді видно, що роботи, виконані панщиною в цій убогій провінції, повинні бути оціненими в сімсот тисяч ліврів на рік. У Нижній Нормандії 1787 року вони оцінювалися приблизно в таку саму ціну. Ці цифри виразно вимальовують сумну долю сільського населення: успіхи суспільного розвитку, що збагачують решту класів, селянина кидають у розпач; цивілізація обертається проти нього самого.

Приблизно за тих самих часів у листуванні інтендантів я читаю, що селянам треба заборонити застосування панщини до їхніх власних сільських шляхів з тієї причини, що її слід зберегти виключно для великих шляхів, або, як тоді казали, королівських шляхів. Дивна думка, що витрати на утримання шляхів слід покладати на найбідніших людей, які, здавалося б, мають найменшу потребу подорожувати, — ця думка, незважаючи на свою новизну, природно, вкорінюється в мізках тих, для кого вона вигідна, тож невдовзі їм починає здаватися, що інакше бути не може. 1776 року /118/ робиться спроба перетворити панщину на місцевий податок; нерівність одразу ж змінює свій вигляд і проникає до нового податку. Перетворюючись з панської на королівську, панщина поступово поширюється на всі громадські роботи. 1719 року панщина слугує для побудови казарм! «Парафії повинні надіслати найліпших своїх майстрів, — повідомляє ордонанс, — задля цих робіт всі інші мають бути зупиненими». За допомогою панщини перевозять каторжан до в’язниць, а злидарів — до доброчинних прихистків; так само перевозять військові приналежності за будь-якого пересування військ: ця повинність була вельми обтяжлива в ту добу, коли кожен полк везе за собою важкий вантаж; для його перевезення треба було збирати здалеку багато возів та волів. Цей вид панщини, який попервах не мав особливого значення, став одним з найобтяжливіших, коли зросла чисельність постійних військ. Траплялися казенні підрядчики, які гучно вимагали, аби їм надали панщинну працю для доправлення будівельного дерева з лісів до морських арсеналів. Селяни, які відбували цю панщину, звичайно отримували винагороду, але вона завше призначалася довільно й у незначних обсягах. Тягар повинності, що накладався так несправедливо, подеколи стає таким важким, що починає непокоїти збирача подушного податку. «Витрати, що їх вимагають від селян для відновлення шляхів, — пише один з них 1751 року, — невдовзі призведуть до того, що селяни будуть неспроможні сплачувати своє подушне».

Чи могли б міцно запанувати всі ці нові утиски, якби селянин бачив біля себе багатих та освічених людей, схильних і здатних якщо не захистити його, то бодай представляти його перед загальним володарем, який уже тримав у своїх руках долю бідних і багатих?

Я читав листа, написаного 1774 року одним великим землевласником, до інтенданта його провінції з метою спонукати цього останнього прокласти новий шлях. За словами автора листа, цей шлях створив би добробут для селян, докази чого він наводить, відтак він переходить до заснування ярмарку, що, як він запевняє, подвоїв би ціну сільськогосподарських продуктів. Цей добрий громадянин додає, що за допомогою невеликої допомоги можна було б відкрити школу, яка готувала б для короля розвинутіших посполитих. Раніше він і не замислювався про всі ці вкрай потрібні поліпшення; він почав думати про них тільки відтоді, як два роки тому королівське розпорядження про арешт заборонило йому виїздити зі свого замку. «Моє дворічне ув’язнення в моїх володіннях, — мовить він простодушно, — переконало мене в крайній корисності цих заходів». /119/

Але особливо в голодні роки помітно, що зв’язки заступництва та залежності, які колись пов’язували великого землевласника із селянами, послаблені або порвані. В ці критичні періоди центральний уряд боїться власної самотності та немічності; для такого випадку він волів би воскресити вплив особистостей або політичні союзи, знищені ним; він закликає їх собі на допомогу, але не знаходить відгуку й дивується, завважуючи відсутність життя там, де він сам знищив його прояви.

За таких крайнощів у найбідніших провінціях деякі інтенданти, як, наприклад, Тюрґо, незаконно видають розпорядження, що зобов’язують багатих власників давати харчі своїм орендаторам аж до найближчих жнив. Я знайшов позначені 1770 роком листи багатьох сільських священиків, які пропонували інтендантові обкласти податком великих землевласників їхньої парафії, — як світських, так і духовних, — «що володіють», за словами священиків, «у парафіях великими фільварками, в яких вони не живуть, але отримують з них величезні доходи, проїдаючи їх в інших місцях».

Навіть за звичайних часів села переповнені злидарями, бо, як зазначає Летрон, у містах бідні одержують допомогу; але в селах узимку злидарство становить собою безумовну необхідність.

Час від часу проти цих нещасливців вживалося вельми крутих заходів. 1767 року герцоґ Шуазель вирішив ураз знищити злидарство у Франції. З листування інтендантів можна побачити, з якою суворістю він узявся до цієї справи. Чатові команди отримували наказ негайно затримувати всіх жебраків, що перебували в королівстві. Запевняють, що в такий спосіб їх було схоплено понад п’ятдесят тисяч. Волоцюги, здатні до праці, засилалися на галери; що ж до решти, то для них відкрили понад сорок притулків: ліпше було б розкрити серця багачів.

Цей уряд давнього порядку, що відзначався, як ми бачили, такою м’якістю, а іноді й сором’язливістю, такий прихильний до формальностей, до повільності та обережності, коли йшлося про привілейовані класи, часто-густо є суворим і завше рішучим та прудким у діях, коли вони спрямовані проти простого народу й, особливо, проти селян. Жоден з документів, що пройшли через мої руки, не подає випадку, коли за розпорядженням інтенданта було б заарештовано городянина; але з селянами це відбувалося постійно з приводу панщини, ополчення, жебрацтва, порушення поліційних правил і за безлічі інших обставин. Для одних існували незалежні суди, нескінченні дебати, охоронна гласність; для інших — старшина чатової команди, який самохіть виносив вироки, що не підлягали оскарженню. /120/

«Величезна відстань, що відокремлює народ від решти класів,

 — пише Неккер 1785 року, — дає змогу непомітно й без галасу спрямовувати владу проти всіх людей, загублених у натовпі. Якби не гуманна м’якість, властива французам, і не дух віку, ця обставина була б предметом вічного жалю для людей, здатних співчувати ігу, від якого вони самі вільні».

Але гніт, що тяжів над цими нещасливцями, не вичерпувався тим лихом, якого їм завдавали інші: ще сумнішим було те, що він позбавляв їх можливості самим собі приносити користь. Вони були вільні й мали власність, а проте, навряд чи були менш неосвіченими й часто біднішими, ніж кріпаки, їхні пращури. Вони жили, не знаючи промисловості, посеред див мистецтв, і залишалися зовсім нерозвинутими в суспільстві, що виблискувало освітою. Зберігаючи властиві їхньому племені розум і проникливість, вони не навчилися послуговуватися цими обдарованнями; вони не могли досягти успіху навіть у обробітку землі — єдиному своєму занятті. «Перед моїми очима відкривається хліборобство X століття»,

 — каже один знаменитий англійський агроном. Вони відзначалися тільки у військовій справі: тут принаймні вони природно й конче стикалися з іншими класами.

У цій безодні самотності та злиднів і жив селянин, чужий довколишньому світові й буцімто затягнутий якоюсь непроникною завісою. Я вельми здивувався й майже злякався, переконавшись, що менш ніж за двадцять років перед тим, як католицький культ безперешкодно скасували, а церкви осквернили, адміністрація, з метою вивчити населення кантону, вдавалася іноді до такого засобу: парафіяльні священики вказували число людей, що прийшли на причастя перед Великоднем; сюди додавалося гадане число малолітніх дітей та хворих: сума й приймалася за загальну цифру населення! Тим часом тодішні ідеї з усіх боків уже проникали в ці грубі мізки; вони доходили до них кружними й таємними шляхами і в цих тісних та темних вмістищах набували дивних форм. Але збоку ще не помітно було ніяких змін. Звичаї, звички та вірування були, здавалося, ті самі; він був покірний і навіть веселий.

Не варто довіряти веселості, яку нерідко виказує француз посеред величезних лихоліть: вона доводить тільки, що він, вважаючи свою нещасливу долю неминучою, силкується розважитися, не думаючи про неї; але з цього ще не випливає, що він її не відчував. Покажіть такій людині вихід, який може вивести її з цього тяжкого становища, яке він, очевидячки, так мало відчуває, й вона одразу ж подасться до цього виходу з такою силою, що не помітить, як зіб’є вас з ніг, якщо ви стоятимете на її шляху. /121/

Нам не важко зрозуміти все це тепер; але сучасники цього не бачили. Люди найвищих класів завше лишень з великими труднощами виразно усвідомлюють те, що коїться на душі народу й, особливо, селян. Виховання та спосіб життя відкривають цим останнім у людських справах багато що, тільки їм зрозуміле й недосяжне для решти людей. Якщо ж різниця між багатими та бідними дійшла до того, що в них майже не залишилося спільних справ, спільних інтересів та тягот, тоді пітьма, яка приховує думку кожного з них від думки іншого, стає непроглядною; такі двоє людей можуть вічність прожити поряд і не зрозуміти одне одного. Цікаво бачити, в якій дивній безтурботності жили всі ті, хто займав горішні й середні яруси французького суспільства в той самий момент, коли починалася Французька революція, і чути, як вигадливо вони розмовляли між собою про чесноти народу, про його сумирність, відданість, його невинні втіхи, — все це науки 1793 року: потішне й жахливе видовисько!

Тут треба зупинитися для того, аби показати, як через усі допіру описані дрібні факти проходить один з найвеличніших божественних законів, що керують людськими суспільствами.

Французьке шляхетство вперто тримається осторонь інших класів; шляхтичі встигають позбутися більшості державних повинностей, що тяжіли над ними; вони уявляють собі, що це не завадить їм зберегти свою велич, і попервах обставини нібито виправдовують таку впевненість. Але невдовзі якась таємнича внутрішня недуга починає, очевидячки, підточувати їхню могутність, яка поступово руйнується без будь-якої зовнішньої причини: вони зубожіють паралельно з тим, як примножуються їхні привілеї. Буржуазія, навпаки, з якою вони так боялися змішуватися, багатіє й здобуває освіту поряд з ними, без них і на шкоду їм: шляхетство не бажало мати в буржуазії ні союзників, ні співгромадян: воно побачить у ній суперника, небавом — ворога й, нарешті, господаря. Стороння сила зняла із шляхтичів обов’язок керувати своїми васалами, заступатися за них і допомагати їм; що за тих часів вона залишила недоторкнутими грошові права й почесні привілеї шляхтичів, то цим останнім здається, що вони нічого не втратили; залишаючись першими в суспільстві, вони й далі вважають себе його керівниками; й справді, довкола них іще є люди, яких у нотаріальних актах шляхтичі називають своїми «посполитими»; інші називаються «васалами», «орендаторами», «ленниками шляхтичів». Але насправді в них немає ніяких супутників: вони самотні; і коли, нарешті, шляхтичі побачать себе віч-на-віч із сильним ворогом, для них залишиться єдиний порятунок — утеча. /122/

Відрізняючись у багатьох аспектах, доля шляхтичів та третього стану була схожа між собою в одній обставині: буржуазія закінчила тим, що не менш, ніж шляхтичі, віддалилася від народу. Городянин не тільки не старався зблизитися з селянами, а й уникав дотику з їхніми бідами; замість того, щоб тісно згуртуватися з селянами для боротьби із спільними нерівностями, він намагався створити на свою користь нові несправедливості: він так само ревно прагнув набути привілеї, як і шляхтич — зберегти свої станові переваги. Ті самі селяни, з чийого середовища він вийшов, стали для нього чужими, майже незнайомими людьми, і тільки вклавши зброю в їхні руки, він завважив, що, сам того не підозрюючи, розбудив у народі такі пристрасті, які був неспроможний погамувати, якими не міг керувати й жертвою яких він мав стати, бувши їхнім винуватцем.

Вічно викликатимуть подив руїни цієї великої французької династії, яка готувалася, здавалось, підкорити своєму впливові весь європейський світ; та хто пильніше прочитає її історію, той легко зрозуміє її падіння. Й справді, майже всі описані мною вади, помилки, фатальні передсуди зобов’язані чи то своїм виникненням, чи то своєю стійкістю, чи то своїм розвитком тому мистецтву, з яким більшість наших королів роз’єднували людей для того, аби мати необмежену владу над ними.

Отже, коли городянин був цілком ізольованим від шляхтича, а селянин — від шляхтича та городянина, коли внаслідок аналогічного процесу в середовищі окремих класів, у кожному з них утворювалися маленькі гуртики, майже так само відокремлені один від одного, як і самі класи, тоді виявилося, що ціле обернулося на однорідну масу, часточки якої, однак, уже не були пов’язані між собою. Зникли всі організації, які створювали незручності для уряду; але разом з ними зникли й ті, які могли правити для нього за підтримку. Тож уся велич цих монархів мала вмить розвалитися, тільки-но сколихнулося суспільство, що слугувало для нього за підмурок.

І. нарешті, народ, який, либонь, сам почерпнув вигоду з похибок та помилок усіх своїх володарів, — народ, що звільнився від володарювання цих останніх, не міг, одначе, уникнути іга запозичених у них або прищеплених йому лжепонять, порочних звичок і поганих схильностей. Він не раз вносив рабський дух навіть у користування своєю свободою, виказавши стільки ж невміння самостійно керувати собою, скільки суворості до своїх вчителів.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.