[Алексіс де Токвіль. Давній порядок і Революція. — К., 2000. — С. 123-156.]

Попередня     Головна     Наступна

КНИГА ТРЕТЯ

Розділ I
Яким чином близько середини XVIII століття літератори стали головними державними людьми у Франції і якими були наслідки цієї обставини

Тепер я залишаю осторонь давні й загальні факти, які підготували той великий переворот, що його я хочу описати. Переходжу до тих особливих і пізніших фактів, які остаточно визначили його місце, походження та характер.

Франція з давніх-давен вирізнялася серед усіх європейських націй найбільшим розвитком літератури; одначе ж літератори у Франції ніколи раніше не виявляли того духу, який вони показали близько середини XVIII століття, й ніколи вони не займали такого становища, яке зайняли в ту добу. Нічого подібного ніколи не спостерігалося у Франції і, гадаю, ніде взагалі.

Вони зовсім не втручалися в повсякденні справи, як у Англії, а навпаки, стояли від цих справ далі, ніж будь-коли; вони не були наділені якоюсь владою й не обіймали жодних посад у суспільстві, й без того переповненому урядовцями.

Але водночас вони не залишалися так само, як їхні німецькі побратими, зовсім чужими в ставленні до політики, не замикалися у царині чистої філософії та художньої літератури. Вони постійно займалися питаннями, що мали стосунок до управління державою; власне, це було навіть їхнім головним заняттям. Постійно можна було почути їхні міркування про походження людських суспільств та про їхні первісні форми, про початкові права громадян та публічну владу, про природні та штучні взаємини людей, про помилковість або законність правових звичаїв та про засади, на яких ґрунтуються закони. Отже, постійно проникаючи до коріння сучасного їм державного ладу, вони доскіпливо вивчали його побудову й критикували його загальний план. Щоправда, не всі вони переймалися цими великими проблемами, які вимагають спеціального й глибокого вивчення; можна навіть сказати, що більшість заторкувало їх лишень мимохідь і буцімто граючи, але стикалися з ними всі. Така абстрактна й книжкова політика /125/ більшою чи меншою мірою була поширена в усіх тогочасних творах, і між ними немає жодного, починаючи від ваговитого трактату й завершуючи піснею, в якому не було б її бодай почасти.

Що ж до політичних систем цих письменників, то вони були такі різнохарактерні, що, хто замислив би примирити їх між собою й скласти з них одну теорію державного управління, той ніколи не домігся б успіху у своїй справі.

Проте, відкинувши деталі з метою розкрити підвалини, керівні ідеї, ми легко побачимо, що автори цих різноманітних систем сходяться принаймні у визнанні однієї, дуже загальної, засади, яку, очевидячки, однаково засвоїв кожен з них, яка раніше прийшла на думку кожному з них за всі окремі ідеї й стала спільним джерелом цих останніх. Хоч би як вони розходилися на решті свого шляху, всі вони тримаються цієї відправної точки: а саме, всі вони думають, що на місце багатослівних і традиційних звичаїв, що правлять сучасним їм суспільством, слід поставити прості й елементарні правила, почерпнуті в розумі та в природному праві.

Уважливий погляд помітить, що до цієї засади, власне, цілком зводиться те, що можна було б назвати політичною філософією XVIII століття.

Така думка далеко не була новиною: впродовж трьох тисяч років вона навідувала уяву людей, постійно відроджуючись, але не бувши спроможною утвердитися надовго. Як удалося їй цього разу заволодіти мізками всіх письменників? Чому вона не зупинилася, як це вже часто траплялося, в мізках кількох філософів, а зійшла до натовпу й т.ут набула наполегливості та сили політичної при-страсті — настільки, що загальна й абстрактна теорії про природу людських суспільств ставали предметом повсякденних розмов гультяїв і навіть запалювали уяву жінок та селян? Яким чином літератори, які не мали ні титулів, ні почесних привілеїв, ні багатств, ні відповідальності, ні влади, зробилися фактично головними державними людьми свого часу, й не тільки головними, а навіть єдиними, бо якщо інші виконували урядові функції, то авторитет мали лише вони самі? Я постараюсь пояснити це небагатьма словами й водночас показати, який надзвичайний і грізний вплив справили на Революцію й нині справляють ці факти, що трапляються, либонь, тільки у французькій літературі.

Філософи XVIII століття не випадково засвоїли загалом поняття, що так різко розходяться з тими, які й далі ще правили за підмурок тодішнього суспільства; ці ідеї, природно, були їм навіяні картиною самого цього суспільства, що перебувало в них /126/ усіх перед очима. Бачачи таку силу-силенну привілеїв, що використовувалися на лихо іншим, або змішаних привілеїв, тягар яких відчувався дедалі дужче, тимчасом як причини їхнього існування ставали дедалі менш зрозумілими, думка кожного з них оберталася або, радше, враз поривалася до ідеї про природну рівність станів. Спостерігаючи за стількома нескладними й химерними інституціями, створіннями далекого минулого, які ніхто не намагався ні узгодити між собою, ні пристосувати до нових потреб і яким, здавалося, належало, втративши своє значення, увічнити своє існування, філософи легко перейнялися неприязню до старини та леґенди й. природно, приходили до бажання збудувати суспільство свого часу за цілком новим планом, накресленим особисто кожним з них при світлі власного розуму.

Саме становище письменників розвивало в них любов до загальних та абстрактних теорій у царині державного управління й схильність сліпо довірятися їм. Живучи в майже безмежній віддаленості від практики, вони зовсім не мали досвіду, який міг би стримувати пориви їхнього темпераменту; ніщо не попереджувало їх про ті перешкоди, на які могли наштовхнутися в наявних фактах навіть найбільш бажані реформи; вони не мали ні найменшого уявлення про небезпеки, що завше були супутниками найнеобхідніших переворотів. Вони навіть не передчували цих небезпек; тому що. завдяки повній відсутності будь-якої політичної свободи, діловий світ вони не просто погано знали, а й прямо не бачили його. Вони в ньому нічого не робили й навіть не могли бачити, що роблять там інші. Отже, їм бракувало того поверхового виховання, яке є відбитком вільного суспільства та відголосками всього того, що говориться в ньому, що дає в такому суспільстві навіть людям, найменш причетним до урядової діяльності. Внаслідок цього в них розвинулося куди більше сміливості в новаціях, куди більше любові до загальних ідей систем, зневаги до стародавньої мудрості та впевненості у своєму індивідуальному розумі, ніж це звичайно спостерігається в авторів, що пишуть теоретичні твори про політику.

Те саме невідання привернуло до них увагу та симпатію натовпу. Якби французи й далі брали участь, як це було колись, в управлінні державою через посередництво Генеральних Штатів або бодай і далі щоденно займалися управлінням країною в своїх провінційних зборах, то можна було б твердити, що вони ніколи б не дозволили собі самовіддано захопитися ідеями письменників, як це сталося за тих часів; вони зберегли б певний діловий навик, який уберіг би їх від чистої теорії. /127/

Якби французи так само, як англійці, могли, не знищуючи своїх колишніх інституцій, поступово змінити їхній дух практикою, то, може, вони не вигадували б так залюбки всілякі новації. Але кожен з них постійно почував себе заторкнутим у своїй майновій чи особистій свободі, у своєму добробуті, або своїй гордості, — завдяки якомусь старому закону чи політичному звичаю, — якимсь уламкам колишніх політичних сил, і не бачив ніяких засобів, аби самому допомогти собі в цьому окремому лихові. Здавалося, що треба було чи то всьому підкоритися, чи то все зруйнувати в державному ладу країни.

Одначе посеред всієї решти вольностей у Франції ще вціліла одна: майже відверто можна було розмірковувати про походження суспільств, про сутність урядової влади та про природні права людського роду.

Усі ті, кого сковувала буденна практика законодавства, небавом захопилися цією книжною політикою. Схильність до неї прокинулася навіть у таких людей, які за своїм характером або становищем були найменш підготовленими до абстрактного умогляду. Не було такого платника податків, скривдженого нерівномірним поділом подушного, який би не обурювався на думці, що всі люди повинні бути рівними; не було жодного дрібного власника, якого не розорювали б зайці його сусіда-шляхтича, якому не приносило б задоволення чути, що всі привілеї байдуже засуджені розумом. У такий спосіб усі політичні пристрасті вирядилися у філософські шати, політичне життя стало предметом запеклих обговорень у літературі, й письменники, взявши на себе керівництво громадською думкою, зайняли були таке місце, яке звичайно у вільних країнах займають вожді партій.

Тепер уже ніхто не був спроможний змагатися з ним за цю роль. Поки аристократія перебуває в силі, вона не тільки провадить державні справи, а й, окрім того, заправляє думками, дає спрямування письменникам і створює авторитет ідеям. У XVIII столітті французька шляхта зовсім уже втратила цю частину свого панування: її вплив зник слідком за зникненням її політичної влади: те місце, яке колись посідала аристократія в керівництві мізками, спорожніло, й письменники могли на ньому утвердитися на правах цілковитих господарів.

Навіть більше, сама аристократія, місце якої вони посідали, сприяла цій справі. Вона зовсім забула, що загальна теорія, якось отримавши визнання, неминуче переходить у політичні пристрасті та дії, забула настільки, що вчення, найбільш ворожі її становим правам та самому її існуванню, здавалися їй геніальною грою /128/ розуму: вона сама любила бавитися в цю гру на дозвіллі й спокійно втішалася своїми імунітетами та привілеями, щиросердо розмірковуючи про безглуздість усіх вироблених звичаїв.

Дехто нерідко дивувався з того дивного засліплення, з яким найвищі класи за давнього порядку самі в такий спосіб сприяли своїй загибелі; але де вони могли набратися розуміння? Вільні інституції так само потрібні для найвищих класів для того, щоб вони могли бачити небезпеки, що загрожують їм, як і найнижчим, — для забезпечення їхніх прав. Упродовж ста з гаком років і відтоді, як у Франції зникли останні сліди громадської життєдіяльності, — люди, найбільше зацікавлені в збереженні старого ладу, жодним поштовхом, жодним звуком не були попереджені про розпад цієї стародавньої споруди. Не бачачи жодних зовнішніх змін, вони уявляли собі, що й насправді все залишалося абсолютно таким самим, як і було. Тож їхня думка зупинилася на тій точці зору, на якій іще стояли їхні пращури. В наказах 1789 року аристократія так само піклується про обмеження королівської влади, як це могло бути в якихось наказах XV століття. Зі свого боку, бідолаха Людовік XVI напередодні загибелі від шаленого натиску демократії й далі бачив, за справедливим зауваженням Берка, в аристократії головну суперницю королівській владі; він остерігався її, нібито ще тривали часи Фронди. Міський стан і народ, навпаки, здавалися йому, як і його предкам, найнадійнішою опорою трону.

Але нам, хто має перед очима уламки стількох переворотів, видасться ще дивнішою та обставина, що саме передчуття грізної революції було чуже нашим пращурам. Про неї не вели мови, не помічали її наближення. Невеликі потрясіння, що їх постійно відчували найліпше влаштовані суспільства завдяки політичній свободі, раз по раз нагадують про можливість переворотів і тримають громадську розважливість насторожі; та у французькому суспільстві XVIII століття, яке стояло на краю безодні, ніщо не віщувало близької катастрофи.

Я уважно читаю накази, що їх склали три стани перед тим, як зібратися 1789 року; веду мову про всі три стани — шляхетство, духівництво так само, як і про буржуазію. Я бачу, що тут вимагають зміни того чи того закону, там — звичаю, й відзначаю це. Так само чиню й далі до кінця цієї величезної роботи і, підбивши підсумок усім цим окремим побажанням, завважую з почуттям, близьким до жаху, що вони зводяться до вимоги негайного й систематичного скасування всіх законів та всіх звичаїв, чинних у країні; для мене одразу стає ясним, що насувається один з найширших та найнебезпечніших переворотів, які будь-коли бачили у світі. Але /129/ ті, кому судилося стати завтра його жертвами, нічого такого й не підозрювали; вони гадали, що всебічне й раптове перетворення такого складного й старого суспільства можна буде провести без поштовху, за допомоги розуму та силою його самого. Бідолашні! Вони забули навіть ту істину, що її їхні предки висловили за чотириста років наївною й енерґійною мовою тих часів: «Прагнення надто великих вольностей веде до надто глибокого рабства».

Не дивно, що вельможі та буржуазія, так давно усунуті від будь-якої участі в державному житті, виявили таку чудну недосвідченість; дивовижно те, що таку саму ваду недалекоглядності виказали й особи, що перебували при справах, — міністри, члени маґістратів, інтенданти. Між іншим, багато хто з них були вельми вмілими людьми у своєму фаху, які глибоко засвоїли всі тонкощі тогочасної адміністративної практики; але в тій великій науці управління, яка вчить розуміти рух суспільства загалом, оцінювати, що відбувається в мізках мас, і передбачати наслідки цього процесу — в цій науці вони були такими самими профанами, як і сам народ. Справді, тільки діяльність вільних інституцій може цілком навчити державних діячів цієї основи їхнього мистецтва.

Це добре видно з поданої Тюрґо королю 1775 року записки, в якій той радив йому, між іншим, наказати обрати вільно від усієї нації й щороку скликати до себе на шість тижнів представницькі збори, але не давати їм ніякої справжньої влади. Вони займалися б тільки адміністративними, а не в жодному разі урядовими справами, мали б не стільки виказувати певну волю, скільки висловлювати думки й, власне, були б покликані лишень розмірковувати про закони, але не видавати їх. «Отже, — зазначає він, — королівська влада знайомилася б зі станом справ і не була б зв’язаною, а громадська думка була б задоволена без будь-якої небезпеки. Бо ці збори не мали б влади виступити проти необхідних заходів, якби, до того ж, вони не дали своєї згоди, то Його Величність завше міг би вчинити за власним розсудом». Грубіше не можна було висловитися стосовно значення пропонованого заходу та духу свого часу. Щоправда, внаслідок революцій часто виявлялося можливим безкарно робити те, що пропонував Тюрґо, й, не даруючи справжніх вольностей, подавати їхню примару. Така спроба вдалася Авґусту. Нація, зморена тривалими заворушеннями, залюбки згоджується бути ошуканою, аби тільки дали їй перепочити, й, щоб удовольнити її в таких випадках, як показує історія, достатньо буває зібрати особистостей і примусити їх грати перед нею за зарплатню роль політичних зборів. Таких прикладів було багато. Та на початку революції такі спроби завжди закінчуються /130/ поразкою й лише збуджують народ, не вдовольняючи його. Це відомо найпростішому громадянинові вільної країни, а Тюрґо цього не знав, хоч і був великим адміністратором.

І ось, якщо подумати про те, що французька нація, настільки чужа своїм власним справам, позбавлена досвіду, зв’язана своїми інституціями й не здатна поліпшити їх, водночас була першою нацією в світі за багатством своєї літератури й найпалкішою прихильницею художньої думки, тоді не важко буде зрозуміти, яким чином письменники зробилися в її середовищі політичною силою, а відтак, і першою з усіх політичних сил.

В Англії політичних письменників не можна було відокремити від державних діячів: перші впроваджували в практику нові ідеї, а останні виправляли й обмежували теорії за допомогою фактів; у Франції ж політичний світ буцімто розпадався на дві окремі царини, що не мали ніяких взаємостосунків між собою. В одній з них керували, в іншій — встановлювали абстрактні принципи, на яких мало б ґрунтуватися управління. Там уживали конкретних заходів; тут проголошували загальні правила, ніколи не думаючи про засоби до їхнього застосування: одні керували справами, інші управляли мізками.

У такий спосіб над реальним суспільством, лад якого ще був традиційним, заплутаним і безладним, де закони залишалися строкатими й суперечливими, титули різко розмежованими, стани — встановленими непорушно, а повинності — нерівномірно, поступово виникло уявне суспільство, в якому все здавалося таким простим і струнким, однорідним, справедливим і розумним.

Уява натовпу поступово відвернулася від першого й обернулася до другого. Люди перестали цікавитися дійсністю, аби мріяти про те, що могло б бути, й стали жити подумки в цьому ідеальному суспільстві, створеному письменниками.

Нашу Революцію часто вважали плодом американської; і справді, ця остання мала великий вплив на Французьку революцію; але цим впливом вона була зобов’язана не стільки тому, що робили тоді в Сполучених Штатах, скільки тому, що думали в той самий час у Франції. Тимчасом як для решти Європи американська революція була ще не більш ніж новим і дивним фактом, у нас вона робила лише відчутнішим і помітнішим те, що вже, здавалося, знали. Там вона викликала подив, тут вона остаточно переконувала. Американці нібито щойно здійснили задуми наших письменників: вони давали плоть і кров тому, про що ми ще тільки мріяли у Франції. Це було схоже на те, як буцімто Фенелон раптом опинився в Саленті. /131/

Та обставина, що все політичне виховання великого народу цілком виконали літератори, обставина, зовсім нова в історії, була чи не найголовнішою причиною, яка надала Французькій революції особливого духу й привела її до тих наслідків, які ми бачимо.

Письменники дали не тільки свої ідеї народові, який здійснив Революцію; вони вселили в нього свій темперамент і свій настрій. Під їхнім тривалим впливом, не маючи інших керівників, посеред глибокого невідання практики вся нація, читаючи їх, зрештою, засвоїла собі інстинкти, склад розуму, смаки й навіть дивацтва, властиві людям пера; тож коли їй, нарешті, випало діяти, вона перенесла в політику всі звички, почерпнуті в літературі.

Вивчаючи історію нашої Революції, бачиш, що вона розгорталася достоту в тому дусі, який спонукав написати стільки абстрактних творів про уряд. Ми натрапляємо в ній на той самий потяг до загальних теорій, ті самі завершені системи законодавства й ту саму достеменну симетрію в законах, ту саму зневагу до існуючих фактів, ту саму довіру до теорії, ту саму любов до всього ориґінального, дотепного й нового в інституціях, те саме бажання переробити враз увесь політичний лад згідно з правилами логіки та за одним загальним планом, замість того, щоб намагатися поліпшити його за частинами. Жахливе видовисько! Тому що достойність, притаманна письменникові, іноді є вадою в державному діячеві, й ті самі умови, під впливом яких нерідко писалися чудові книжки, можуть провадити до великих переворотів. Навіть тогочасна політична мова запозичила дещо в мові письменників: вона наповнилася загальними висловами, абстрактними термінами, сміливими висловлюваннями, літературними оборотами. Цей стиль, завдяки політичним пристрастям, мовою якого він був, проник у всі класи суспільства й напрочуд легко засвоївся навіть найнижчими з них. Ще задовго до Революції в едиктах короля Людовіка XVI часто йдеться про природні закони й про права людини. Мені потрапляли до рук скарги селян, які в цих документах називають сусідів співгромадянами, інтенданта — почесним сановником, парафіяльного священика — служником вівтаря, а Господа Бога — Верховною Істотою, і яким тільки бракує знання орфографії, щоб зробитися досить майстерними письменниками.

Ці нові властивості так міцно вкорінилися серед старих рис французького характеру, що нашому психологічному ладу часто приписувалося те, що було тільки наслідком цього особливого виховання. Я чув думку, буцімто схильність чи радше терпіння, /132/ які виявляємо ми ось уже шістдесят років щодо загальних ідей, щодо систем та гучних слів у царині політики, пояснюються якимись особливими властивостями, притаманними нашій расі, тим, що дещо пишномовно називають «французьким духом», нібито ці гадані особливості могли залишатися прихованими впродовж усієї попередньої нашої історії й раптом проявитися наприкінці минулого століття.

Дивно те, що ми засвоїли звички, запозичені в літературі, майже зовсім утративши колишню любов до неї. Протягом свого громадянського життя я не раз дивувався, зустрічаючи людей, які навряд чи читали книжки XVIII століття, та й будь-якого іншого століття: вони відчували велику зневагу до письменників, але чудово зберегли деякі найголовніші вади, відкриті літературним духом іще за тих часів, коли цих людей не було на світі.

Розділ II
Яким чином невіра могла стати загальною й переваленою пристрастю у французів XVIII століття і яким був вплив, що його справило це на характер Революції

З часів великого перевороту XVI століття, коли дух дослідження зробив спробу розібратися в різних християнських традиціях і розрізнити в них справжні від фальшивих, ніколи не переставали з’являтися допитливі чи відважні голови, які цілком визнавали або відкидали ці традиції. Той самий дух, який у добу Лютера примусив мільйони католиків полишити католицизм, щороку відвертав поодинці кількох християн з лона самого християнства: за єрессю пішла невіра.

Кажучи взагалі, у XVIII столітті християнство втратило на цілому континенті Європи значущу частку панування; але в більшості країн його тільки відкинули, не піддаючи його жорстоким нападкам, і навіть ті, хто полишав його, робили це немовби з жалем. Невіра була поширена серед монархів та передових людей, майже ще не проникаючи до середовища середніх класів та простолюду: вона залишалася примхою деяких голів, але не була загальною думкою. «В Німеччині взагалі поширене помилкове переконання, — казав Мірабо 1787 року, — нібито прусська провінція кишіла атеїстами. Насправді якщо там і трапляються іноді вільнодумці, то народ також відданий вірі, як у найпобожніших країнах, і навіть нараховується чимале число фанатиків». Далі він висловлює жаль з приводу того, що Фрідріх II не дозволяє католицьким священикам вступати в шлюб і особливо, — що він відмовляється залишати тим, хто одружується, доходи з їхніх церковних бенефіцій, «що, гадаємо, було б заходом, гідним цієї великої людини», — додає Мірабо. Ніде, крім Франції, невіра ще не встигла стати загальною, палкою, нетерпимою та тиранічною пристрастю.

А у Франції відбувалося щось ще небачене. Й за інших часів робилися запальні нападки на встановлені релігії; але /134/ озлоблення, виявлені проти них, завше породжувалося поривом, натхненим новими релігіями. Фальшиві й огидні релігії давнини набули численних і пристрасних супротивників тільки тоді, коли їм на зміну прийшло християнство; доти вони згасали повільно й безгучно, посеред скептицизму та байдужості: це була стареча смерть релігій. У Франції на християнство нападали з якоюсь особливою люттю, навіть не намагаючись поставити на його місце якусь іншу релігію. Палко й наполегливо домагались того, аби відібрати в сердець віру, яка наповнювала їх, і залишали їх порожніми. Багато людей надихалося цим невдячним завданням. Цілковита невіра в царині релігії, що так дуже суперечить природним потягам людини й кидає її душу в такий важкий стан, здавалася привабливою натовпові. Те саме, що досі вело до певної хворобливої втоми, цього разу породило фанатизм і дух пропаґанди.

Одночасна поява кількох великих письменників, схильних заперечувати істини християнської віри, не здається нам достатнім поясненням такого незвичайного факту: чому ж ці письменники, всі без винятку, спрямували свою думку саме в цьому напрямі, а не в якомусь іншому? Чому серед них не знайшлося жодного такого, якому спало б на думку обрати протилежну тезу? І, нарешті, чому вони зустріли з боку натовпу таке цілковите розуміння до своїх промов і таку готовність вірити їм, які ніколи не випадали на долю їхніх попередників? Їхню справу й, особливо, її успіх можна пояснити тільки винятковими особливостями тієї доби й тієї країни, коли й де діяли ці письменники, вольтерівський дух давно народився у світі; але сам Вольтер міг царювати по-справжньому лишень у Франції XVIII століття.

Визнаємо передусім, що церква у Франції мала анітрохи не більше темних сторін, ніж у інших країнах; навпаки, вади й надуживання, прищеплені їй, були менш значущі, ніж у більшості католицьких країн; вона вирізнялася незрівнянно більшою терпимістю, ніж колись і ніж церкви інших народів ще за тих часів. Отже, особливих явищ, що розглядаються, треба шукати не стільки в стані релігії, скільки в стані суспільства.

Щоб зрозуміти це явище, не слід ні на мить випускати з уваги сказане мною у попередньому розділі, а саме: що дух політичної опозиції, яка породжується вадами уряду, не маючи змоги виказати себе в справах, увесь сховався в літературі, а письменники стали справжніми вождями тієї великої партії, яка прагнула скинути всі соціальні й політичні інституції країни.

Якщо це добре зрозуміло, постановка питання змінюється. Тепер уже йдеться не про те, в чому тодішня церква могла грішити /135/ як релігійний заклад, а про те, в чому вона слугувала за перепону для політичної революції, що готувалася, перепону, яка особливо заважала письменникам, що були найголовнішими піонерами цієї революції.

Церква за самими принципами свого управління була перешкодою для тих, кому письменники хотіли надати перевагу в цивільному управлінні. Вона спиралася, головним чином, на традицію; вони, навпаки, проповідували цілковиту зневагу до всіх інституцій, які ґрунтуються на пошані до минулого; вона визнавала авторитет, вищий, ніж індивідуальний розум; вони ж апелювали тільки до цього останнього; вона спиралася на ієрархію, вони ж прагнули до змішання станів. Для того щоб можливою була згода, треба було б обом сторонам визнати, що суспільство політичне й суспільство релігійне, істотно різні за природою, не можуть управлятися однорідними принципами; але до цього було далеко, й для того, аби дістатися до державних закладів, здавалося необхідним зруйнувати церковні заклади, які правили їм за підґрунтя й за взірець.

До речі, церква сама була за тих часів першою з політичних сил, а також найненависнішою, хоч і не більш тиранічною за інші громадські утворення; вона викликала ненависть тим, що пристала до них, не покликана до цього ні своїми завданнями, ні своєю природою, що вона часто висвітлювала в них такі вади, які в інших випадках ганила, що вона прикривала їх своєю священною недоторканістю і, здавалося, хотіла зробити їх такими самими безсмертними, як сама вона. Все це породжувало впевненість, що озброїтися супроти неї означає одразу ж влучити в тон народної пристрасті.

Одначе, крім цих загальних причин, у письменників були більш окремі й, сказати б, особисті мотиви взятися насамперед до неї. Церква становила собою саме ту частину уряду, яка була до них найближча й безпосередньо їм ворожа. Інші гілки влади давали себе відчути письменникам тільки подеколи; а церква, спеціальним обов’язком якої було стежити за порухами думки й піддавати цензурі літературні твори, надокучала їм щоденно. Захищаючи від неї взагалі свободу людського розуму, письменники боролися за свою особисту справу й починали з руйнування тих пут, які найдужче зв’язували їх самих.

Втім, церква здавалася їм, і справді була, найвідкритішою й найменш захищеною стороною в цілій величезній споруді, на яку вони нападали. Її могутність слабнула, тимчасом як зміцнювалася влада світських монархів. Після свого верховенства над ними, а відтак рівності з ними вона вимушена була стати під їхнє /136/ заступництво; між ними та нею налагодилося щось на кшталт обміну послуг; вони підтримували її своєю матеріальною силою, а вона ділилася з ними своїм моральним авторитетом; вони примушували її приписами, а вона примушувала поважати їхню волю: оборудка небезпечна, коли наближаються часи Революції й завше невигідна для тієї влади, яка спирається не на примус, а на вірування.

Хоч французькі королі ще називалися старшими синами церкви, одначе вони вельми недбало виконували свої обов’язки стосовно неї; в заступництво її вони вкладали куди менше старанності, ніж у захист власного управління, щоправда, вони не дозволили б піднести на неї руку, але не перешкоджали пускати в неї здалеку тьму-тьмущу стріл.

Ця напівзаборона, накладена за тих часів на ворогів церкви, не послабила, а, навпаки, посилила їх. Трапляються моменти, коли гнобленням письменників вдається зупинити порухи думки, в інших випадках воно пришвидшує ці порухи; але ніколи не було прикладу, щоб поліційні заходи, які тоді, наприклад, практикувалися стосовно преси, не вдесятиряли її могутності.

Авторів переслідували тільки тією мірою, яка збуджує жаль, але не тією, яка примушує тремтіти, вони відчували ту скутість, яка надихає на боротьбу, а не той тяжкий гніт, який пригноблює. Переслідування, предметом яких вони були, майже завжди повільні, галасливі й марні, здавалося, ставили собі за мету не відхилити їх від літературної діяльності, а навпаки, — заохотити до неї. Повна свобода преси була б менш збитковою для церкви.

«Ви вважаєте, — писав Дідро Девіду Г’юму 1768 року, — що наша нетерпимість сприятливіша для розумового поступу, ніж ваша безпечна свобода; Гольбах, Гельвецій, Морелле та Сюар думають інакше». Одначе шотландець мав слушність. Бувши жителем вільної країни, він володів її досвідом; Дідро оцінював справу як літератор, Г’юм — як політик.

Якщо я зупиню першого-ліпшого американця, — все одно, на його батьківщині чи в іншій країні, — й спитаю його, чи вважає він релігію корисною для стійкості законів та громадського порядку, то він, не вагаючись, відповість, що цивілізоване суспільство й, особливо, вільне не може існувати без релігії, шанобливе ставлення до релігії в такому суспільстві є, на його думку, найнадійнішою запорукою стійкості держави й безпеки окремих осіб. Це знають навіть найменш тямущі в науці державного управління. Між тим, у цілому світі нема країни, в якій найвідважніші політичні доктрини філософів XVIII століття були б застосовані більшою мірою, ніж в Америці; тільки антирелігійні вчення ніколи не /137/ могли домогтися в ній успіху, незважаючи на вигоди безмежної свободи преси.

Те саме скажу про англійців. Наша антирелігійна філософія проповідувалася в них навіть раніше, ніж більшість наших філософів з’явилася на світ: ніхто інший, як Болінґброк, довершив філософський розвиток Вольтера. Протягом усього XVIII століття невіра мала в Англії славетних представників. Поборниками її виступали видатні письменники, глибокі мислителі; але вони ніколи не могли посприяти їй у перемозі, як це було у Франції, бо всі ті, кому було чого побоюватися в революціях, квапилися прийти на допомогу встановленим віруванням. Навіть ті з них, котрі найліпше призвичаїлися до французького суспільства тих часів і не вважали фальшивими доктрини наших філософів, відкидали їх, як небезпечні. Великі політичні партії, як це часто-густо трапляється у вільних народів, знаходили для себе вигідним пов’язати свою справу зі справою церкви, і сам Болінґброк став союзником єпископів. Духівництво, натхнене цими прикладами й не почуваючи себе самотнім, саме енерґійно виступило на боротьбу за власну справу. Англійська церква, незважаючи на основний ґандж свого ладу та на всілякі надуживання, що переповнювали її надра, переможно витримала удар; з її лав вийшли письменники, оратори, які із запалом кинулися на захист християнства. Теорії, ворожі цьому останньому, спочатку піддалися аналізу й засудженню, а відтак були відкинуті силами самого суспільства, без будь-якого урядового втручання.

Та навіщо шукати приклади поза Францією? Який француз підписався б нині під творами Дідро та Гельвеція? Хто забажав би їх читати? Я готовий майже спитати: хто знає їхні заголовки? Навіть того неповного досвіду, якого ми набули за останні шістдесят років у політичному житті, було достатньо, аби відштовхнути нас від цієї небезпечної літератури. Погляньте, як пошана до релігії поступово відновила свою владу серед різних класів суспільства в міру того, як кожен з них набував цей досвід у суворій школі революцій. Старе шляхетство, яке було найбільш невіруючим класом до 1789 року, стало найпобожнішим після 1793 року. Воно першим було вражене й перше ж перевтілилося. Коли сама буржуазія відчула себе похитнутою в своєму тріумфі, й вона, в свою чергу, почала повертатися до релігійних вірувань. Поволі шанобливість до релігії проникла скрізь, де в людей було що втрачати в народних бунтах, і невіра зникла або принаймні стала ховатися в міру того, як виступала назовні боязнь революцій. /138/

Не так було наприкінці давнього порядку. Ми настільки відвикли від участі у великих людських справах і так погано знали ту роль, яку відіграє релігія в управлінні державами, що невіра утвердилася передусім у головах саме тих людей, для яких була найбільш особистісним і нагальним інтересом утримати державу в порядку, а народ у покорі. Вони не лише засвоїли невіру, а й поширили її від себе вниз; вони зробили з неї особливу розвагу у своєму гультяйському житті.

Французька церква, досі багата на великих ораторів, заніміла, коли відчула себе покинутою всіма, кого мав би зв’язати з нею спільний інтерес. Якось можна було подумати, що вона примирилася б із засудженням своїх вірувань, лишень залишили б їй її багатства та її становище в державі.

А що заперечувані християнства підвищували голос, а ті, хто й далі вірував, мовчали, то сталося те, що згодом так часто можна було спостерігати в нас не тільки в царині релігії, а й у всіх інших сферах: люди, які зберегли давню релігію, побоювалися опинитись самотніми, якби залишалися вірними їй, і тому, боячись відчуженості більше, ніж упасти в оману, приєднувалися до натовпу, хоч і не були його однодумцями. Отже те, що було ще лише почуттям деякої частини нації, видалося спільною думкою й відтоді було чимось невідпорним навіть у очах тих людей, завдяки яким виникло це фальшиве уявлення.

Той факт, що всі релігійні вірування були зовсім дискредитовані наприкінці минулого століття, безперечно, справив величезний вплив на всю нашу Революцію, він визначив її характер; ніщо більшою мірою не сприяло їй набути того страшного вигляду, в якому вона постала перед світом.

Намагаючись розібратися в різних наслідках, до яких привела тоді невіра у Франції, я доходжу висновку, що до таких дивовижних крайнощів вона привела тогочасних людей радше сум’яттям, що його внесла в людські душі, ніж зіпсуттям сердець і тим більше, розбещенням моралі.

Полишивши душі, релігія не залишила їх порожніми й послабленими, як це часто трапляється; вони одразу ж наповнилися такими почуттями та ідеями, які на певний час замінили її й не давали їм опуститися ниць.

Якщо французи, які здійснили Революцію, були скептичніші за нас у справі релігії, то в них залишалося принаймні одне дивовижне вірування, якого бракує нам, а саме — віра в себе. Вони не сумнівалися в здатності до самовдосконалення, в могутності людини; вони пристрасно запалювалися думкою про її славу, вони /139/ вірили в чесноту. Вони вкладали у свої власні сили цю горду впевненість, яка часто-густо вела до помилок, але без якої народ здатний бути тільки рабом; вони ні на мить не сумнівалися у своєму покликанні перетворити суспільство й відродити рід людський. Ці почуття й пристрасті стали для них немовби новою релігією, яка, творячи деякі з великих дій, що спостерігалися в історії релігій, відривала цих людей від егоїзму, штовхала їх на героїзм і самопожертву й робила їх буцімто нечутливими до всіх тих маленьких благ, якими ми так дорожимо.

Я довго вивчав історію й наважусь твердити, що я не знаю іншої революції, від самого початку якої така маса людей виявила б такий щирий патріотизм, стільки безкорисливості, стільки справжньої величі. Тут нація виказала головний свій ґандж, але водночас і головну перевагу, властиву молодості, недосвідченості й великодушності. Одначе при всьому цьому невіра привела тоді до величезного суспільного лиха.

У більшості великих політичних революцій, що відбулися в світі доти, люди, які нападали на встановлені закони, поважали вірування, а в більшості релігійних переворотів ті, хто нападав на релігію, не прагнули в той самий час змінити природу й порядок усіх різновидів влади та знищити вщент колишній урядовий лад; тож серед величезних потрясінь, що їх переживали суспільства, завше залишалася нерухома точка.

У Французькій же революції, внаслідок того, що закони релігії було скасовано водночас із скасуванням цивільних законів, людський розум зовсім утратив під собою ґрунт; він не знав, чого триматися й де зупинитися; з’явилися революціонери небаченого типу, які доводили відвагу до безглуздя, не боялися жодних несподіванок, не знали сумніву й ніколи не вагалися перед здійсненням будь-якого наміру. Й не слід гадати, буцімто ці нові істоти були поодинокими й швидкоплинними породженнями певного моменту, приреченими зникнути разом з ним: відтоді вони утворили цілу расу, яка розмножилася й поширилась у всіх частинах цивілізованого світу, скрізь зберігаючи один і той самий вигляд, одні й ті самі пристрасті, один і той самий характер. Ми застали її під час її зародження, і досі вона в нас перед очима. /140/

Розділ III
Про те, що французи прагнули до реформ раніше, ніж почали бажати вольностей

Чудово, що з усіх ідей та почуттів, які підготували Революцію, ідея політичної свободи у власному сенсі і любов до неї прийшли останніми й зникли першими.

Давно почала гойдатися застаріла споруда уряду; вона вже похитувалася, а про свободу ще й гадки не мали. Навряд чи Вольтер думав про неї; трирічне перебування в Англії показало її йому, але не примусило його її полюбити. Скептична філософія, яку вільно проповідують у англійців, його захоплює; але їхні політичні закони мало хвилюють його; він звертає більше уваги на їхні вади, ніж на достойності. В листах про Англію, що становлять один з найчудовіших його творів, він найменше говорить про парламент; власне, найбільше він заздрить англійцям у їхній літературній свободі, але до політичної свободи йому мало діла, неначе перша може довго існувати без другої.

У середині XVIII століття з’являється ряд письменників, які тлумачать спеціально питання державного управління і яким схожість багатьох принципів спонукала дати спільну назву економістам або фізіократам. Економісти виступили в історії з меншим блиском, ніж філософи, і, може, менше за цих останніх сприяли наступові Революції; одначе я гадаю, що саме за їхніми творами можна найліпше ознайомитися з її справжнім характером. Філософи, можна сказати, не виходили з кола дуже загальних і абстрактних ідей у царині управління: економісти ж, не полишаючи теорії, водночас спустилися ближче до фактів. Перші казали, про що можна було мріяти, другі вказували подеколи на те, що можна було робити. Всі ті настанови, які Революції належало скасувати безповоротно, були спеціальним предметом їхніх нападок, і жодна з них не знайшла в них помилування. Навпаки, всі ті настанови, які можуть вважатися властиво її створінням, заздалегідь були ними проголошені й палко піднесені; навряд чи можна вказати між ними бодай одну таку, зерно якого не містилося б у їхніх /141/ творах; у них можна знайти все те, що становило саму сутність Революції.

Навіть більше, в їхніх книжках уже проявляється той революційний та демократичний рух, який нам так добре знайомий; вони ставляться вороже не тільки до тих чи інших привілеїв, а й відмінності самі собою їм ненависні: вони ладні поклонятися рівності навіть у рабстві. Те, що заважає їм у їхніх планах, неодмінно підлягає, на їхню думку, руйнуванню. Угоди викликають у них мало пошани; приватних прав вони не щадять; достеменніше кажучи, в їхньому розумінні, приватних прав взагалі не існує більше, а є тільки громадська користь. До речі, все це люди лагідної й спокійної вдачі, люди розважливі, чесні посадові особи, вмілі адміністратори; але вони захоплені тим духом, який становить особливість їхньої справи.

Минуле є для економістів предметом безмежної зневаги. «Нація протягом цілих століть управляється двома фальшивими принципами: все в ній було зроблено на галай-балай», — каже Летрон. Виходячи з цієї думки, вони й взялися, до справи. Нема такого закладу, хоч би який він був старий і хоч би як міцно коренився в нашій історії, скасування якого вони й не вимагали, якщо він бодай трохи зв’язував їх і порушував симетрію їхніх планів. Один з них пропонував ураз знищити всі стародавні територіальні підрозділи й змінити всі назви провінцій за сорок років до того, як Установчі збори здійснили це.

Економісти вже думали про всі соціальні й адміністративні реформи, що їх згодом провела Революція, тимчасом як думка про вільні інституції ще не почала пробиватися в їхній свідомості, щоправда, вони вельми співчутливо ставляться до вільного обміну життєвими припасами, до потурання чи до перепусток у торгівлі та промисловості; але про вольності політичні у власному сенсі вони зовсім не думають, і навіть, коли ці останні випадково постають у їхній уяві, вони попервах відштовхують їх. Більшість економістів починають з дуже ворожого ставлення до дорадчих зборів, до місцевих та підлеглих владі й взагалі до всіх противаг, установлених за різних часів у вільних народів для врівноваження центральної влада. «Система противаг в уряді, — каже Кене, — є фатальною ідеєю». — «Міркування, на підставі яких винайшли систему противаг, химерні», — твердить один з друзів Кене.

Єдина ґарантія, придумана ними проти надуживань владою, є народна освіта; бо, як каже той самий Кене, «деспотизм немислимий, якщо нація освічена». — «Вражені тими злигоднями, до яких ведуть надуживання урядової влади, — каже інший його /142/ послідовник. — Люди придумали безліч зовсім марних засобів і залишили без уваги єдиний діловий засіб, а саме — загальне й постійне публічне викладання справедливості по суті та природного порядку». Ось такими літературними нісенітницями вони гадають замінити політичні ґарантії.

Летрон, гірко оплакуючи ту занедбаність, у якій уряд залишає села, змальовує їх нам позбавленими шляхів, промисловості, знань, але йому й на гадку не спадає, що все могло би влаштуватися куди ліпше, якби їм надали змогу самим турбуватися про свої справи.

Навіть Тюрґо, якого велич душі й рідкісні якості генія примушують вирізнити з маси економістів, трохи дужче за неї бажає політичних вольностей або ж принаймні прагнення їх з’являється в нього пізно, вже під впливом громадського настрою. Для нього, як і для більшості економістів, перша політична ґарантія — це певне виховання, яке дає народові держава за певними правилами й у певному дусі. До такого інтелектуального лікування або, як висловлюється один з його сучасників, механізму виховання, узгодженого з принципами, він відчуває безмежну довіру. «Наважуюсь Вам відповісти, Ваша Величносте, — каже він у одній цидулці, в якій пропонує королю такий план: — що через десять років Ваша нація стане невпізнанною, і за своєю освіченістю, добрими звичаями, освітнім поривом до служби Вам та вітчизні стоятиме набагато вище за всі інші народи. Діти, яким нині десять років, стануть тоді людьми, готовими служити державі, пристрасно відданими своїй країні, покірними владі не зі страху, а внаслідок розуміння, швидкими на допомогу своїм співгромадянам, які звикли визнавати й поважати справедливість».

За тих часів політична свобода у Франції давно вже була знищена, давно вже були зовсім майже забуті її необхідні умови та наслідки. Більше того, спотворені уламки, які ще залишилися від неї. та інституції, призначені буцімто для її заміни, робили її підозрілою й часто давали привід до упередженого ставлення до неї. Більша частина тих політичних зборів, які ще існували, зберегла разом із постарілими формами середньовічний дух і гальмувала суспільний поступ, замість того, щоб сприяти йому; парламенти, які мали відігравати роль політичних корпорацій, не могли перешкоджати тому лихові, яке творив уряд, і нерідко заважали йому в його добрих починаннях.

Економістам здавалося неможливим здійснити за допомогою цих старезних знарядь переворот, який вимальовувався в їхній уяві; думка — довірити виконання своїх планів нації, яка сама стала б собі господинею, — навіть прямо не подобалася їм: як, /143/ справді, примусити цілий народ виробити таку велику й так тісно пов’язану у своїх частинах систему реформ і спонукати дотримуватися її? Їм здавалося легше і зручніше скористатися для своєї мети самою королівською адміністрацією.

Цей новий різновид влади не брав свого початку від середньовічних інституцій; на ньому не було ні найменших їхніх відбитків, серед помилок адміністрації економісти відкривають навіть деякі добрі схильності. В неї, як і в них, є природний нахил до рівності станів та до одноманітності норм. Так само, як і вони, вона відчуває глибоку ненависть до всіх видів старої влади, що виникли з феодалізму або тяжіють до аристократії. В решті Європи даремно було б шукати такого добротного, великого й сильного урядового механізму; існування такого уряду в нас здається їм вкрай щасливою випадковістю, яку вони назвали б присудом долі, якби тоді було в моді, як нині, з будь-якого приводу звертатися по допомогу Провидіння. «Франція, — говорить Летрон, — перебуває в незрівнянно ліпшому становищі, ніж Англія; тому що тут можна вмить здійснити реформи, які змінюють становище в країні, тимчасом як у англійців такі реформи завше можуть бути загальмованими партіями».

Отже, треба було не знищити цю абсолютну владу, а повернути її на шлях істини. «Потрібно, щоб державна влада керувала згідно із законами природного порядку, — зазначає Мерсьє де Ларів’єр, — а якщо це так, то вона має бути всесильною». — «Нехай державна влада зрозуміє як слід свій обов’язок, — каже інший, — і тоді надайте їй свободу». Від Кене й до абата Бодо всі вони налаштовані так само.

Економісти не тільки розраховують на королівську адміністрацію в справі перетворення сучасного їм суспільства, а й почасти запозичають у неї ідею того майбутнього уряду, який хочуть вони створити. Картину цього останнього вони намалювали собі, придивляючись до першої.

За вченням економістів, держава покликана не тільки володарювати над нацією, а й формувати її певним чином: вона саме повинна обробляти мізки громадян за певним взірцем, виробленим нею заздалегідь; її обов’язок — наповнювати їх певними ідеями й вселяти у серця певні почуття, що їх вона вважатиме за потрібні. Власне, нема ні межі її правам, ні тому, що вона може зробити; вона не тільки підпорядковує людей перетворенням, а й зовсім переробляє їх; мабуть, варто їй тільки забажати, щоб зробити їх іншими. «Держава робить з людей все, що хоче», — каже Бодо. Ця фраза резюмує всі їхні теорії. /144/

Величезна соціальна влада, яка вимальовується в уяві економістів, не тільки ширша за всі ті, які були в них перед очима; вона, крім того, відрізняється від них своїм походженням та характером. Вона не походить безпосередньо від Бога й не пов’язана з традиціями; вона безособистісна, й ім’я їй уже не король, а Держава; вона не залишає спадкового багатства якоїсь родини; вона походить від сукупності, репрезентує всіх і має підпорядковувати права окремої людини спільній волі. З цією особливою формою тиранії, яку називають демократичним деспотизмом і яка зовсім невідома середньовіччю, їхня думка вже близько освоїлася. Більше не повинно бути ієрархії в суспільстві, розмежованих класів та певних титулів; народ, який складається із зовсім рівних і не однакових індивідуумів, — ця безладна маса, — визнається єдиним законним володарем, абсолютно позбавленим, однак, усіх засобів, за допомогою яких він міг би сам керувати своїм урядом або бодай тільки спостерігати за ним. Над цією масою — один її представник, вповноважений робити все, — її іменем, але не питаючи дозволу в неї. Для контролю над цим уповноваженим — громадський розум, який не має органів; для припинення його дії — революція, але не закони: юридично — він підлеглий аґент, фактично — господар.

Не бачачи ще довкола себе нічого, що відповідало б цьому ідеалові, вони шукають її в глибині Азії. Я не перебільшу, твердячи, що немає жодного економіста, який би десь у своїх творах роздавав захопливі похвали на адресу Китаю. Це становить необхідну складову їхніх книжок; а що Китай відомий іще мало, то вони розповідають про нього всілякі нісенітниці. Цей безглуздий і варварський уряд, з яким жменька європейців розпоряджається на власний розсуд, видається їм найдосконалішим взірцем, з якого могли б брати приклад всі наявні нації. Він править для них тим самим, чим була для них згодом Англія і, нарешті, Америка для всіх французів. Їх зворушує й майже захоплює видовище країни, монарх якої, наділений абсолютною владою, але вільний від передсудів, раз на рік власноручно оре землю, аби вшанувати корисні ремества; країни, де всі посади набуваються шляхом вчених конкурсів, де релігію замінює філософія, а аристократію — вчені.

Помилково гадають, що руйнівні теорії, означувані в теперішні часи назвою соціалізму, виникли недавно: насправді вони існують з часів перших економістів. Тимчасом як ці останні спиралися на всесильний уряд, створений їхньою фантазією, для зміни форм суспільства, перші заволоділи подумки тією самою владою для повалення його основ. /145/

Прочитайте книжку Мореллі «Кодекс природи», і ви знайдете в ній, разом з доктринами економістів про всемогутність державної влади та необмежених прав, багато з тих політичних теорій, які найбільше налякали Францію останнім часом і які вважалися в нас плодом сучасності: спільність майна, право на працю, абсолютна рівність, одноманітність у всьому, механічна реґулярність у всіх діях індивідуумів, тиранія реґламентацій і цілковите поглинення особистості громадян суспільством.

«Нічого в суспільстві не належатиме у власності нікому окремо», — проголошує перша стаття цього кодексу. «Власність ненависна, і той, хто спокуситься її відновити, піддається довічному ув’язненню, як буйний схибнутий і ворог людства. Засоби до життя, розваги та праця будуть надані кожному громадянинові за громадський рахунок, — проголошує друга стаття. — Усі продукти збиратимуться в громадських складах, аби розподілятися між усіма громадянами й служити для потреб їхнього життя. Міста споруджуватимуться за єдиним планом; усі будинки для приватних осіб будуть схожі один на одного. Досягши п’ятирічного віку, всі діти відбиратимуться в родин і виховуватимуться разом і одноманітно, за кошт держави». Ця книжка немовби написана вчора; але їй сто років, вона з’явилася 1775 року, саме тоді, коли Кене заснував свою школу; настільки достовірно, що централізація і соціалізм є продуктами одного й того самого ґрунту; вони співвідносяться одне з одним так само, як культурний плід з диким.

З усіх людей тієї доби економісти найменше видалися б анахронізмом за наших часів; їхня пристрасть до рівності виражена так рішуче, а любов до свободи — так невиразно, що їх помилково можна було б прийняти за сучасників. Читаючи промови та літературні твори людей, які здійснили Революцію, я почуваю себе враз перенесеним у таке місце й таке суспільне середовище, які мені не знайомі; коли ж я пробігаю книжки економістів, то мені здається, що з цими людьми я жив і допіру розмовляв з ними.

Близько 1750 року нація загалом виявила б не більше вимогливості в справі політичної свободи, ніж самі економісти, позаяк, утративши її, розучилася її цінувати й забула про неї. Реформ вона бажала більше, ніж прав, і якби тоді на французькому престолі опинився монарх такого розумового зросту й з такими прагненнями, якими відзначався Фрідріх Великий, то він, безперечно, здійснив би як у суспільному, так і в урядовому ладі багато з найбільших змін, зроблених Революцією, і при цьому не тільки не позбувся б корони, а й ще дужче зміцнив би свою владу. Запевняють, що один з найуміліших міністрів, яких мав Людовік XV, а саме Машо, був /146/ близьким до цієї думки й навіть поділився нею зі своїм володарем; але такі заходи не здійснюються за чужою порадою: втілити їх може тільки той. хто був здатний сам їх замислити.

Через двадцять років було вже не так: образ політичної свободи відкрився розумові французів і з кожним днем дедалі дужче вабив їх до себе. Це помітно за багатьма ознаками. Провінції відчувають бажання знову керуватися самостійно. В людські голови проникає й заволодіває ними та думка, що весь народ взагалі має право брати участь в управлінні собою. Оживає спогад про колишні збори Генеральних Штатів. Нація, яка ненавидить свою власну історію, із задоволенням згадує тільки цю її частину. Нова течія підхоплює самих економістів і примушує їх порушувати єдність своєї системи включенням до неї деяких вільних інституцій.

Коли 1771 року парламенти були скасовані, та сама публіка, якій доводилося стільки терпіти від їхніх передсудів, глибоко захвилювалася, побачивши, як вони впали. Здавалося, що разом з ними впала остання перепона, яка ще могла стримувати королівське свавілля.

Ця опозиція дивувала й обурювала Вольтера. «Майже все королівство збуджене й перебуває в паніці, — писав він своїм друзям,

 — у провінціях бродіння також велике, як і в самому Парижі. Тим часом мені здається, що едикт сповнений реформ. Знищити продажність посад, зробити правосуддя безкоштовним, покласти край подорожам позивачів з околиць королівства до Парижа, де на них чекає розорення, покласти на короля утримання вотчинних судів,

 — хіба це не означає робити великі послуги нації? Притому хіба ці парламенти не були часто утискувачами та варварами? Справді, мене дивує, як французи могли пристати на бік цих зухвалих і неслухняних міщан. Я гадаю, що король має слушність, а що все одно доводиться комусь служити, то. на мою думку, ліпше служити під владою лева з доброї родини, який від народження дужчий за мене, ніж під верховенством двохсот пацюків моєї породи». І у вигляді вибачення додає: «Візьміть до уваги, що я повинен вельми цінувати ту ласку, яку король виявив усім власникам фільварків, узявши на себе утримання судів».

Вольтер, який довго не був у Парижі, гадав, що настрій суспільства залишався такий самий, яким він його залишив, виїжджаючи. Але він помилявся. Французи вже не обмежувалися бажанням, аби їхні справи провадилися більш задовільно: вони почали перейматися бажанням провадити їх самі, й уже було ясно, що великий переворот, який готувався всім ходом речей, здійсниться не тільки зі згоди народу, а й самим народом. /147/

Я думаю, що з тієї миті ставав неминучим цей радикальний переворот, який мав покласти край існуванню колишнього порядку з усім, що в ньому було поганого й доброго, байдуже. Народ, так кепсько підготовлений до самостійної діяльності, зважившись перетворити все враз, конче мусив усе зруйнувати. Абсолютний монарх був би менш небезпечним новатором. Розмірковуючи про те, що ця Революція, знищивши стільки інституцій, понять і звичок, ворожих свободі, водночас зруйнувала й такі, без яких навряд чи може існувати свобода, я, зі свого боку, схиляюсь до думки, що, здійснена деспотом, ця Революція, може, не залишила б нас такими нездатними стати з часом вільною нацією, якими ми зробилися після Революції, здійсненої в ім’я народного верховенства й самим народом.

Той, хто хоче зрозуміти історію Французької революції, не повинен випускати з уваги всіх попередніх подій.

На той час, коли у французів прокинулася любов до політичних свобод, вони вже засвоїли собі з питань державного управління цілий ряд таких понять, які не тільки не узгоджувалися легко з існуванням вільних інституцій, а й були майже ворожі їм.

Вони визнали ідеальним той суспільний лад, за якого немає іншої аристократії, крім урядовців, за якого єдина й всесильна адміністрація править державою й опікується про окремих осіб. Бажаючи бути вільними, вони й не гадали відмовлятися від цієї вихідної ідеї, а тільки намагалися примирити її з ідеєю свободи. Відповідно до цього вони замислили поєднати безмежну адміністративну централізацію з перевагою законодавчих зборів — адміністрацію чиновництва з урядом виборців. Нація як ціле отримувала всі права верховної влада, але кожен громадянин зокрема підлягав гнітючій залежності: від першої вимагали досвідченості й хоробростей вільного народу, а від другого — якостей доброго наймита.

Це бажання впровадити політичну свободу в коло таких інституцій та понять, які були чужими й ворожими їй, але до яких ми звикли або заздалегідь перейнялися прихильністю, це бажання й привело впродовж п’ятдесяти років до таких марних спроб встановити конституційне правління, спроб, що супроводжувалися такими згубними революціями, поки, охоловши в такій важкій і безплідній роботі й відмовившись від другої своєї мети, аби повернутися до першої, безліч французів змирилися з думкою, що користуватися рівністю під владою одного володаря, врешті-решт, має свою принаду. Ось як вийшло, що ми тепер куди більше схожі на економістів 1750 року, ніж на наших дідів 1789 року. /148/

Я часто запитую себе: де джерело цієї пристрасті до політичної свободи, пристрасті, під впливом якої люди за всіх часів здійснювали величезні діяння, виконані людством? В яких почуттях вона криється і чим підтримується?

Я бачу, що народи, якими погано керують, легко починають шанувати самоуправління; але така любов до незалежності, яку породжують тільки окремі та тимчасові злигодні, викликані деспотизмом, ніколи не є міцною: вона проходить із зникненням того приводу, який покликав її до життя; то тільки здавалося, що люди люблять свободу; насправді вони тільки ненавиділи свого володаря. Народи, створені для свободи, ненавидять, як зло, саму залежність.

Не гадаю також, щоб щира любов до свободи коли-небудь породжувалася самим тільки видовищем матеріальних благ, що їх дає вона; тому що це видовище нерідко затемнюється. Безперечно, що з плином часу свобода завше дає тим, хто вміє її зберегти, задоволення, добробут, а часто-густо й багатство; але трапляються періоди, коли вона тимчасово порушує користування цим добром; трапляються й такі моменти, коли сам деспотизм сприяє швидкоплинному користуванню ним. Люди, які цінують у ній тільки це добро, ніколи не можуть утримати її надовго.

Що за всіх часів так дуже прив’язувало до неї серця деяких людей, то це — її безпосередні переваги, її власні принади, незалежно від того, які вона приносила доброчинності; це — втіха, що полягає в праві говорити, діяти, дихати без стримання, корячись тільки Богові та законам. Той, хто шукає у свободі чогось іншого, а не її самої, створений для рабства.

Деякі народи наполегливо прагнуть до неї, незважаючи на всі небезпеки та злигодні, що перепиняють їм шлях. Це означає, що вони люблять в ній не ті матеріальні блага, що їх вона їм дає: вони бачать у ній самій таке цінне й необхідне благо, в утраті якого ніщо не могло б їх утішити і володіння яким винагороджує їх за все. Інші втомлюються нею посеред свого добробуту й без опору дають вирвати її в себе з рук, боячись якимось зусиллям нашкодити тому добробуту, яким їй же зобов’язані. Чого бракує цим останнім, щоб залишитися вільними? їм бракує одного: бажання бути вільними. Не вимагайте в мене аналізу цього піднесеного почуття: його треба відчути. Воно саме входить у ті великі душі, які Господь приготував для його сприйняття; воно ними заволодіває й запалює їх.

Даремно пояснювати його дрібним душам, які зроду не знали його.

Розділ IV
Про те, що царювання Людовіка XVI було найщасливішою добою старої монархії, і яким чином саме це щастя наблизило Революцію

Немає сумніву в тому, що сили королівства за Людовіка XIV почали вичерпуватися саме в той час, коли цей монарх ще святкував свої перемоги в цілій Європі. Перші симптоми виснаження стали виказувати себе в найблискучіші роки царювання. Франція була розорена задовго до того, як перестала здобувати перемоги. Хто не читав «досвіду адміністративної статистики», залишеного нам Вобаном, що нагонить жах? Інтенданти в своїх записках, що їх вони подають герцоґу Бурґундському наприкінці XVII століття й навіть раніше, ніж почалася нещаслива війна за іспанську спадщину, всі натякають на національний занепад, що дедалі наростає, та говорять про нього як про факт, особливо новий. «У цій губернії населення за останні роки дуже зменшилося», — каже один з них. «Це місто, колись багате й квітуче, нині позбавлене промисловості», — зазначає інший. Третій пише: «В провінції були мануфактури, але тепер вони занедбані». Четвертий: «Колись жителі отримували зі своїх земель куди більші доходи, ніж нині; двадцять років тому хліборобство перебувало в них у порівняно більш квітучому стані». — «За останні тридцять років чи близько до цього населення та виробництво скоротилися на п’яту частину», — пише тоді ж один орлеанський інтендант. Читання цих записок треба було б рекомендувати тим окремим особам, які розхвалюють необмежений спосіб правління, та монархам, котрі люблять війни.

А що ці лиховісні явища мали своїм головним джерелом вади державного правління, то смерть Людовіка XIV і навіть сам мир не могли воскресити суспільного достатку. Всі, хто писав у першій половині XVIII століття про адміністрацію чи про політичну економію, поділяли ту думку, що становище провінцій не поліпшується; багато хто вважав, що вони й далі розорюються. Сам Париж, за їхніми словами, багатіє та зростає. І в цьому випадку з письменниками згоджувалися інтенданти, колишні міністри та ділові люди. /150/

Зізнаюсь, мені не віриться, щоб Франція безперервно хилилася до занепаду впродовж першої половини XVIII століття. Але поширеність цієї думки, яку при цьому поділяють люди, так добре поінформовані, доводить принаймні, що тоді не було помітного руху вперед. Усі адміністративні документи, приналежні до тієї доби нашої історії, які мені випадало бачити, справді відзначають у середовищі суспільства певний вид летаргічного сну. Уряд і далі обертається в колі віджилої рутини, не створюючи нічого нового, міста вже майже зовсім не турбуються про те, щоб зробити життя своїх жителів зручнішим і більш гігієнічним; навіть приватні особи не започатковують якихось значущих підприємств.

Картина починає змінюватися приблизно років за тридцять-сорок перед вибухом Революції; за тих часів у всіх частинах суспільного організму буцімто виявляється якийсь внутрішній трепет, якого раніше зовсім не помічали. Попервах вдається його розпізнати тільки за вельми пильного обстеження, але поступово він стає дедалі більш характерним, дедалі виразнішим. З кожним роком цей рух наростає й пришвидшується; нарешті він охоплює цілу націю, і вона немовби оживає. Остерігайтесь! До неї повернулося не колишнє її життя: новий дух запустив у дію це величезне тіло; він на мить воскресив його для того тільки, аби приректи його на розклад.

Кожного починає хвилювати невдоволення своїм становищем, кожен силкується змінити його, всі шукають ліпшої долі; але це — нетерпеливі й скорботні пошуки, що примушують проклинати минуле та мріяти про порядок речей, протилежний цьому.

Цей дух небавом проникає в середовище самого уряду і, нічого не змінюючи в ньому зовні, перетворює його всередині; закони залишаються ті самі, але їх інакше застосовують.

Я вже сказав, що інтенданти та генеральні контролери 1740 року були зовсім не такі, як 1780 року. Адміністративне листування потверджує цю істину в деталях. Тим часом у інтенданта 1780 року ті самі права, ті самі аґенти, та сама свавільна влада, які були в його попередника; але цілі їхні різні: цей останній піклувався тільки про те, щоб тримати свою провінцію в покорі, збирати в ній ополчення й, особливо, отримувати подушне; перший же зайнятий іншим; його голова наповнена сотнями проектів, спрямованих на те, щоб збільшити громадське багатство. Шляхи, канали, мануфактури, торгівля — головні предмети, на які спрямована його думка; але особливу увагу він приділяє хліборобству. За тих часів Сюллі входить у моду серед адміністраторів. /151/

Тоді ж вони починають організовувати ті «товариства хліборобства», про які я вже говорив, засновують конкурси, роздають премії. Деякі циркуляри генерального контролера радше нагадують трактати про хліборобське мистецтво, ніж ділові листи.

Зміна, яка відбулася в головах правлячих осіб, найвиразніше виявляється в способі стягування різних податків. Законодавство й далі перейняте духом нерівності, свавілля та жорстокості; але всі його вади пом’якшуються на практиці.

«Коли я почав вивчати фіскальні закони, — пише у своїх мемуарах Мольєн, — мене жахнуло те, що я знайшов у них: штрафи, ув’язнення, тілесні покарання, що призначаються на розсуд особливих судів за прості похибки; свавілля відкупних аґентів, від клятвеного показання яких залежало майже все майно й доля осіб тощо. На щастя, я не обмежився простим читанням цього кодексу й невдовзі мав нагоду переконатися, що між літерою закону та його застосуванням існує така сама різниця, як між правами фінансового відомства за давніших часів і нині. Юристи завше були схильні пом’якшувати вину й зменшувати покарання».

«Скільки надуживань та клопотів може бути під час стягнення податків! — заявляють провінційні збори Нижньої Нормандії 1787 року. — Одначе ми повинні віддати належне тій м’якості й тим послабленням, які почали практикуватися за останні роки».

Це зауваження цілком потверджується дослідженням документів. У них часто виявляється повага до свободи та життя людей. Особливо ж помітна в них справжня турботливість про злигодні убогого класу, турботливість, якої раніше не було й сліду. Скарбниця рідше вдається до насильницьких заходів проти бідарів, частіше прощає недоїмки, щедріше роздає допомогу. Король посилює фонди, що призначають для влаштування доброчинних майстерень у селах або для допомоги нужденним і нерідко засновує нові такі фонди. Я відкрив для себе, що держава в такий спосіб роздала понад 80 тисяч ліврів у самій тільки губернії Верхньої Ґієнни 1779 року; 40 тисяч ліврів 1784 року в Турській губернії; 48 тисяч — у Нормандській губернії. 1787 року Людовік XVI не хотів цілком надати своїм міністрам цю частину урядової діяльності; іноді він сам брав її на себе. Коли 1776 року було ухвалено постанову Ради, яка визначала обсяг винагороди, що мала надаватися селянам за шкоду, завдану королівською дичиною їхнім полям на околицях лісництв, і вказувала прості й правильні засоби, що забезпечували сплату цієї винагороди, король сам розробив мотиви закону. Тюрґо розповідає, що цей добрий і бідолашний монарх вручив йому ці мотиви, написані власноручно, зі /152/ словами: «Ви бачите, що я також працюю». Якщо змалювати колишній порядок таким, яким він був у останні роки свого існування, то тепер він був би вельми прикрашеним і мало схожим на себе.

У міру того як у головах народу та заправителів відбуваються ці зміни, суспільний добробут розвивається з безприкладною досі швидкістю. На це вказують всі ознаки: чисельність населення зростає теж, багатства збільшуються ще швидше. Де суспільне піднесення не сповільнюється й Американською війною: державу вона втягує в борги, а приватні особи й далі багатіють; посилюється промисловий дух, підприємливість і винахідливість.

«З 1774 року, — пише один тодішній адміністратор, — різні галузі промисловості, розвиваючись, збільшили дохідність усіх податків на споживання». Справді, порівнюючи угоди, укладені в різні епохи царювання Людовіка XVI між державою та фінансовими компаніями, які брали на себе стягнення податків, виявляється, що відкупна сума за кожного відновлення контракту збільшується з наростаючою швидкістю. 1786 року відкуп дав доходу на 14 мільйонів більше, ніж 1780 року. «Можна вважати, що підсумок усіх податків на споживання збільшується щороку на 2 мільйони», — пише Неккер у своєму звіті за 1781 рік.

Артур Юнґ запевняє, що 1788 року торговельний обіг Бордо був більший за обіг Ліверпуля, і додає таке: «Останнім часом успіхи морської торгівлі у Франції були швидші, ніж навіть у Англії: у Франції вона подвоїлася впродовж двадцяти років».

Узявши до розрахунку відмінність умов часу, ми пересвідчимося, що в жодну з епох, які наставали за Революцією, суспільний добробут не розвивався швидше, ніж протягом двадцяти років, які передували їй. З цього погляду із правлінням Людовіка XVI може зрівнятися лишень тридцятирічний період конституційної монархії, який був для нас часом миру та швидкого поступу.

Картина цього розкошування, що вже тоді було таким значущим і так швидко зростало, видасться дивовижною, якщо подумати про всі, що були ще в уряді, вади та про всі ті перепони, на які ще наштовхувалася промисловість на своєму шляху; можливо, навіть, що багато політиків заперечують сам цей факт тому, що не можуть пояснити його, вважаючи, разом з мольсрівським лікарем, що хворому не одужати всупереч правилам. Справді, як повірити, що Франція могла розкошувати й багатіти за нерівномірного розподілу повинностей, строкатостей звичайного права, існування внутрішніх митниць, феодальних оброків, цехів, продажних посад тощо? Й одначе, незважаючи на все це, вона почала багатіти й всебічно розвиватися завдяки тому, що, крім усіх /153/ цих погано прилаштованих требів, які погано захоплювали одне одне, радше призначених, як здавалося, гальмувати суспільний механізм, ніж запускати його в рух, у ній чаїлися дві вельми прості й дуже сильні пружини, вже достатні для того, аби зв’язати все воєдино й спрямувати до однієї мети — до суспільного добробуту; цими пружинами були: уряд, який, залишившись дуже сильним, але втративши свій деспотичний характер, скрізь підтримував порядок, і нація, яка в особі своїх верхніх прошарків була вже найосвіченішою й найвільнішою серед усіх націй континенту й у середовищі якої кожен міг будь-скільки збагачуватися та спокійно послуговуватися якось набутим багатством.

Король і далі говорив мовою наказів, але насправді він сам корився громадській думці, яка скрізь підказувала йому, як діяти, або захоплювала його; король постійно прислуховувався до неї, боявся її, лестив їй; абсолютна за літерою закону королівська влада на практиці була обмежена. Вже 1784 року Неккер у одному публічному документі зазначає про це, як про незаперечний факт. Ось його слова: «Більшість чужоземців насилу може скласти собі уявлення про той вплив, який громадська думка має нині у Франції; їм важко зрозуміти, що це за невидима сила, яка володарює навіть у королівському палаці. А тим часом ця сила справді така велика».

Ніщо не може бути більш поверховим за ту думку, яка приписує велич і могутність якогось народу тільки механізмові його законів: ці наслідки досягаються не стільки досконалістю апарату, скільки силою рушіїв. Погляньте на Англію: її адміністративні закони ще й нині більш заплутані, строкатіші й безладніші за наш. А тим часом чи знайдеться в Європі бодай одна країна, в якій суспільний добробут був би більш значущим, приватна власність — більша, багатша й різноманітніша, суспільство — міцніше й заможніше? Це пояснюється не перевагами тих чи тих законів зокрема, а тим духом, який проймає все англійське законодавство взагалі. Недосконалість деяких органів нічому не заважає, якщо організм сповнений життя. Та в міру того як розвивається у Франції описаний мною добробут, у головах, очевидячки, зростає невдоволеність і занепокоєння; суспільна тривога загострюється; посилюється ненависть до всіх старих закладів, і нація відверто наближається до насильницького перевороту.

Навіть більше: головним вогнищем цієї Революції стають згодом саме ті частини Франції, в яких успіхи найбільш помітні. Вивчаючи те, що вціліло від архівів старої губернії Іль-де-Франс, ми легко переконаємося, що давній порядок раніше й глибше зазнав перетворень у реґіонах, суміжних з Парижем. Там свобода /154/ та майно жителів були вже куди ліпше забезпеченіБ.фЮ, ніж у будь-якому іншому фінансово-податковому окрузі. Особиста панщина зникла там задовго до 1789 року. Стягнення подушного стало реґулярнішим, поміркованішим і справедливим, ніж у решті Франції. Треба прочитати реґламент 1772 року, аби зрозуміти, як багато міг зробити тоді інтендант задля добра, а також і задля нещастя цілої провінції. В цьому реґламенті податок має зовсім інший вигляд. Урядові комісари приходять щороку до кожної парафії; громада сходиться на збори в їхній присутності; цінність майна визначається публічно; платоспроможність кожного встановлюється із загальної згоди зацікавлених осіб; обсяг податку визначається, нарешті, за участі всіх платників. Нема більше ні свавілля синдиків, ні марного насильства. Звісно, подушне зберігає властиві йому вади, хоч би яким був порядок його стягнення: воно лягає своїм тягарем тільки на один з податкових класів, і в ньому однаково вражає промисловість та власність; у решті аспектів воно глибоко відрізняється від того, що ще пов’язано з його ім’ям у сусідніх губерніях.

Попередня     Головна     Наступна