Попередня     Головна     Наступна





ВЛАСНІ НАЗВИ, оніми — індивід. найменування окр. одиничних об’єктів. Належність одиниці — провідна ознака В. н. Десятки тисяч Олен та Сергіїв, що живуть в Україні, не поєднуються в поняття «Олена» й «Сергій»: кожній особі її ім’я належить індивідуально, незалежно від наявності чи відсутності тезок. Натомість, скажімо, назви сортів черешні Ярославна, Францис та ін. належать сукупностям одиниць, що об’єднуються відповід. поняттями, і тому не є В. н. всупереч своїй орфографії. Звідси другою ознакою, яка розрізняє власні та заг. назви (апелятиви), є відношення до поняття: заг. назви — носії понять, а В. н. включають усю відому мовцеві інформацію про свої денотати, без певних узагальнень, і тому пов’язуються з поняттями лише тією мірою, якою вказують на різновид об’єктів, до яких належать їх денотати. Так, В. н. Київ указує на те, що її денотат — місто, а В. н. Перун — на те, що вона належить язич, божеству. Тому В. н., не будучи носіями понять, включають їх у свою семант. структуру, утримують на рівні сем: у семант. структуру В. н. Київ входить сема «місто», яка виражає поняття «місто», і т. д. Розглядаючи відношення слів місто і Київ, Львів, Одеса, Харків та ріка і Дніпро, Дністер, Дунай, Прут, можна констатувати, що заг. назви об’єднують, узагальнюють однорідні об’єкти, а В. н., навпаки, їх розрізняють, диференціюють. Тобто заг. назви виконують генералізуючу функцію, а В. н. — диференційну. Це третя їх істотна ознака. Існують й ін. розбіжності між власними та заг. назвами (за підрахунками І. Ковалика їх 28). Розмежування власних і заг. назв стосується лише іменників (чи словосполучень, що виконують роль іменників, пор. сердите море — Чорне море). Набуваючи функцій іменників, генетично В. н. можуть виходити з різних частин мови, пор. Котляревський (прикметник), Звенигород (поєднання дієслова з іменником), кличка собаки Стрибай (дієслово), персонаж М. Коцюбинського Ох (вигук).

В. н. з’являються тоді, коли індивід. розрізнення набуває сусп. значущості. За денотатами розрізняють такі класи В. н.: 1) особові імена людей (див. Антропонім); 2) назви геогр. об’єктів (див. Топонім); 3) назви косм. об’єктів (див. Космонім); 4) найменування божеств, міфіч. істот (див. Теонім, Міфонім); 5) клички тварин (див. Зоонім); 6) назви організацій, вироб. та сусп. об’єднань (ця група В. н. позначається терміном ергонімія і включає величезну кількість найменувань — від партій, товариств, заводів, вузів до кінотеатрів, кооперативів, магазинів, фірм тощо); 7) назви відрізків часу, подій (це хрононімія, напр., Коліївщина, Друга світова війна); 8) назви окр. предметів (хрематонімія, що включає В. н. матеріальних предметів — кораблів, ураганів, алмазів тощо та витворів духовної культури — заголовки творів, назви муз. п’єс, творів живопису, кінофільмів та ін.). Сукупність усіх В. н. мови становить її ономаст. простір. В. н. дуже багато. В Україні одних топонімів кілька мільйонів. На мільйони, очевидно, треба рахувати також ергоніми й особливо хрематоніми укр. мови. Безмежна кількість заголовків худож. творів тощо. Однак у лекс. запасі окр. людини заг. назв значно більше, ніж В. н. Одні В. н. відомі всім мовцям (Київ, Дніпро, Шевченко, Чумацький шлях, «Заповіт»), інші — лише частині мовців, нерідко дуже невеликій. Через це складається хибне враження, що й у мові в цілому більше загальних, а не В. н. Річ у тому, що заг. назви є, безперечно, центр, шаром лексики, а В. н. становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну заг. назву припадає до кількох сотень власних назв.

В. н. належать до універсалій мовних — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові В. н. мають і свої специф. ознаки. Специфіку українських В. н. становлять і сам їх набір, і характерні фонет. трансформації імен особових (суттєво відмінні, напр., від близькоспорід. рос. мови), і розмаїтість пестливих іменних форм (чого немає, напр., в англ. мові), і комплекти словотворчих засобів з їх продуктивністю (напр., назви нас. п. на -івці, клички тварин на -ко) тощо.


Літ.: Ономастика. К., 1966; Питання сучас. ономастики. К., 1976; Имя нарицательное и собственное. М., 1978; Словник гідронімів України. К., 1979; Ономастика. Типология. Стратиграфия. М., 1988; Міжетн. зв’язки в укр. антропонімії XVII ст. К., 1989; Питання істор. ономастики України. К., 1994; Скрипник Л. Г., Дзятківська Н. П. Власні імена людей. К., 1996.


Ю. О. Карпенко.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.