Попередня     Головна     Наступна





СТАРОУКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА — поширена в 14 — 18 ст. в Україні, Білорусі, а частково і в прилеглих землях (Польщі, Молдові) мова юрид. документів, згодом — конфесійної, полем., худож., проповід., історіогр., частково наук. л-ри. Укр. і білорус. писемні мови 14 — 1-ї пол. 16 ст. представлені гол. чин. юрид. документами: дарчими і купчими грамотами, заповітами тощо, їхня мова (див. Західноруська писемна мова; південноруська, українсько-білоруська) — це кол. діловий стиль л-ри Київ. Русі, збагачений місц. словами й формами, а також запозиченнями з ін. мов. Фонет. і морфол. системи укр. мови у грамотах повністю утвердилися, хоч і розходилися часто з традиц. системою письма. Крім того, такі традиц. церковнослов’ян. риси, як щ зам. східнослов’ян. ч, жд зам. ж та є зам. о на початку слова інколи виступали у тих самих словах паралельно: помочь — помощь, будучий — будущии, тисяча — тисАща; рожества — рождества; озера — єзера. (А — юс малий) У мові грамот панує повноголосся (берег, болота, веременьемь, городъ, володЂти, стороною), в на початку слова послідовно чергується з у (оу) і навпаки (всякій — усАкий, вси — оуси, внучатомъ — оунучАтомъ; оучинила — вчинила, оужитки — вжитки, оударилъ — вдарилъ), на місці етимологічного Ђ вживається е (частіше) або иЂчные — вечные, всЂмь — всемь, всимь, всЂхь — всихь, дЂтемъ — дитемъ, свЂдци — свидци, рЂцЂ — рЂци); очевидно, впливом такого поширеного в той час явища, як перехід о, е в і у новозакритих складах, пояснюється поява таких форм, як всюмь; літера Ђ нерідко виступає замість етимол. и: наши — нашЂ, никоторою — нЂкоторою, послуси — послусЂ, привЂсили — привЂсЂли, судЂчь — суфікс -ичь і под., етимологічні е та о найчастіше позначаються відповідними їм літерами, проте засвідчуються й випадки переходу їх у монофтонг — можливо, не повністю переданий дифтонг, — що позначається літерою у часто з пом’якшенням поперед. приголосного: грошювъ, глинарюмъ, королювъ, нюмъ, своюи, торгувлА, чтюнъ; етимол. е інколи передається літерою и (шисть, потрибно); е після шиплячих досить послідовно переходить в о (нашею — нашою, прирожоныи, уложона, чотыриста, ничого, жонъки, чоловєкъ), утверджується середнє [и], що засвідчують такі приклади, як млына, могыла, памлтаты, пожиткы, прыдаємо, чынимъ, нашымъ, чтучы, початы, не далы; середнє [и] було наближене до [е] (чирвоный), трапляються випадки відпадіння початкового [і] і, навпаки, поява протетичного [в] перед голосними (вовса, Родивона, вотшал, воны); сполучення ър, як і в сучас. укр. мові, дає рефлекс ри: кривавоЂ. У консонантизмі з’явився новий звук [ґ] у словах іншомов. походження, який передавався буквосполукою кг: буркгомистр, кгвалть, кгды, кголдова(т) і голдовати, кгрунтъ, Довкговдъ; звук [ц] переважно м’який: истцю, околицю, о(ть)цю і отцу, половицю, самодержець, дворець та ін.; між [з] і [р], як і в мові часів Київ. Русі, з’являється вставне [д]: уздрять. У морфології більш-менш регулярно проглядаються такі риси, як чергування [г] із [з] в дав. в. ода. сучасної І відміни іменників (дорозе, слузЂ), закінчення -ею в ор. в. одн. цих же іменників, вживане після м’яких і шиплячих приголосних (душею, землею); у род. в. одн. іменників ч. p., особливо односкладових (не тільки колишніх й-основ), поряд з традиц. закінченням часто виступає закінчення : листу, лану, року, скарбу, темьıану, хоч леса; у дав. в. цих же іменників нерідко трапляється закінчення -ови/-еви: господареви, жидови, зАтєви, кгвалтови, листови, львови, монастыреви, ивашкови, королеви; у наз. в. мн. назви осіб ч. р. можуть виступати із закінченням -ове/-еве: жидове, панове, писареве, попове, поповичове, послове. У відмінюванні прикметників трапляється в род. в. одн. ч. р. традиц. церковнослов’ян. закінчення -аго (лоеваго, неумытнаго, хр(с)толюбиваго), хоч переважає укр. -ого (цЂлого, литовского, милого, милостивого, написаного, ночного); у род. в. одн. ж. р. прикметників і прикм. займенників виступає закінчення -оЂ/ -еЂ, -оі/-еі, де кінцеві Ђ, і позначають йотований [і]: кривавоЂ, мокроЂ, молдавскоЂ, нашеі, никакоЂ, освеценоі, рускоЂ, вашєЂ. Форми інфінітива з дієсл. основою на [г] або [к] з приєднанням до них суфікса -ти змінюють цей останній на -чи: помочи (з помогти), рЂчи (з рЂкти); в 3-й ос. одн. і мн. теп. (майб.) ч. дієслова приймають здебільшого м’яку флексію -ть: имаеть, молвить, належить, пишеть, побЂгнеть, хочеть, оузрить, будеть, можеть, везеть, дадуть, живуть, знають, мають, приЂдуть, проорють; у 1-й ос. мн. в цих же дієсловах часто виступає закінчення -мо (поряд з давнішими -мъ та -мы): даємо, продаємо, слуб(о)уємо, хочемо, познаменуємо. Серед синтакс. особливостей мови укр. грамот характерні конструкції із сполучниками (абы, абыхомъ, абыхмо, але, кгды, иж) і поява віддієприкметникової безособ. форми на -но: а то все куповано. На основі східнослов’янських словотв. елементів створюються і набувають поширення такі слова, як бачити, борзость, братаникь «син брата», буковина, бЂлиця «шкурка білки як товар», валило «млин-сукновальня», вбачити «зважити на що», великость, веснина «збіжжя, посіяне весною», вымелокъ «оплата за помел зерна», выслуга «земельне володіння, одержане за службу», выходъ «оплата феодалові за право виходу із села або переходу до іншого господаря», глинарь «особа, що обмазує глиною хату», господарство «держава», грабити «описувати майно», гребля, гирло, данина «дарування, надання», дЂдизна (також дЂдичь, дЂдичьство), дисный «нині діючий», добытокъ «худоба», «товар», дозволити, допомагати та ін. Пошир. засобом розвитку лексики староукр. мови був семант. зсув у слові. Так, у грамотах слово боронити поряд із давнім знач. «заважати», «чинити перепони» і «захищати» розвиває нове «забороняти»; іменник братьство із сфери монастирського життя поширюється на ремісництво і входить до складу сполучень типу братьство мєстьское, тобто «об’єднання ремісників одного або близького фаху, цех», слово воєвода, яке в старокиїв. мові означало воєначальника, підлеглого певному князеві, в староукр. грамотах уживається як верх. титул правителів Молдовського князівства і т. ін. Укр. й білорус. нар. мови постійно були у літ.-писемних контактах з чес. і польс. мовами. Через західнослов’ян. літ. джерело в укр. мову (як і в білоруську) вливався потік латинізмів, германізмів і власне західнослов’янізмів, напр., бровар (старопольс. browar), будованє (старопольс. budowanie), єднати «погоджувати що з ким» (старочес. jednati, старопольс. jednać) та ін. Через рум. мову в укр. діалекти, а звідти і в письмо проникають мадяризми: оурик «спадкове феодальне володіння», хотарь «природна або умовна лінія, яка відділяє одне володіння від другого», та ін. Активно вживаються вторинні прийменники або прислівники у прийменниковій ролі: вниз, водлє, въмЂсто, заради, звыше, зниже, напротиву, обаполъ, окромъ, пєрєже, поверхъ, подлє, понадь, попєрєкь, попоудъ, посєрєдъ та ін. Поширювані в Україні й Білорусі в 16 ст. єресі (социніанство, реформація) зумовили проникнення елементів простої мови — в основі своїй мови юрид. документів — у конфесійну л-ру, а також у полемічну і художню.

З розвитком багатостильової л-ри пробуджувалась нац. свідомість. В Україні в ост. чверті 16 ст. розвивається панегір. л-ра, в якій прославляються подвиги світ. і духов. осіб у їхній боротьбі проти іноз. завойовників, проти католицизму. Поширенню С. л. м. сприяла діяльність церк. братств, в які організовувалось міщанство. Вони виникають у Львові, Рогатині, Городку, Бересті (Бресті), Перемишлі, Комарні, Сатанові, Галичі, Красноставі, Більську, Києві, Луцьку та ін. містах. Укр. поезія кін. 16 ст. ще бідна на тропи, проте для неї вже характерні ті ключові слова, які згодом визначатимуть особливості барокових творів. Це — сонце, сердце, небо, вЂра, звЂзда, свЂтъ, свЂтлость, церква. Тематично поезія 16 ст. пов’язана з проповід. й агіогр. л-рою Київ. Русі. У ній часто згадуються давні князі, які запровадили в Русі християнство і спорудили величні храми, київ. святі подвижники. Автори віршів намагалися писати церковнослов’ян. мовою, але не могли уникнути українізмів — лексичних, фонетичних і граматичних під впливом ділової староукр. мови. У віршах вживаються такі укр. слова, як бачити, блищати, бридитися, буяти, богатЂти, вбогий, вельми, витати, глытати, згуба, зготовати, забути, застати, завжды, зопсовати, заживати, мова, мачуха, мусити, надія, невимовне, нищить, ображати, оздоба, обіцяти, почути, погамувати, панувати, памятати, палати (про вогонь), прудко, праця та ін. Абстр. лексика була переважно церковнослов’ян. походження: смєлость, честность, добродЂтель, пагуба, немощ, чистота, доброта, блаженство і под. Активно входили в староукр. поезію й власне укр. слова: згода, незгода, невдячность, єдность, цнота, марность, покора, помста і под. Уже на поч. 16 ст. староукр. мовою ств. багата полем. л-ра. її особливістю є широке використання термінол. лексики. Так, у «Пересторозі» — видатній пам’ятці полем. л-ри (1605 — 06) уживаються такі слова, як потреба, грубость, хтивость, помоч, невЂдомость, глупство, обычає, занедбанє, добродетель, забвеніє, отщепенство, трудность, благочестіє, згода, новина, зрада, право, гоненє, справа, насилованє та ін.

У 17 ст. в лексиці староукр. мови відбуваються активні процеси творення нової сусп.-політичної та адм.-правової лексики. З’являються назви нових сусп. станів (козацтво, поспольство, городовая старшина, чернь, шляхетные и посполитые люди, войсковые люди), утверджуються давні і виникають нові назви військ. і цив. посад (гетман, полковникъ, асаулъ, сотникъ, атаманъ, канцеляристъ, бунчужный войсковый, атаманъ кошовый, обозный, хоружий, трубачъ, цырюликъ, добошъ, бурмистръ, лавникъ, судія полковый, полковый писарь та ін.), одиниць тер. поділу й органів самоврядування (майстрать, рада енеральная, гетьманство, войско низовое, повЂтъ) та ін. Розширення тематики ділових документів, творів ін. стилів, зокрема художніх, веде до поповнення лексики старої укр. мови суто нар. словами. Поряд з побут. назвами (чоботъ, панчохы, комора, напой, горЂлка, оброк для коней та ін.) у пам’ятках 17 ст. широко подані назви місцевостей, шляхів сполучення, рельєфу (байракъ, шляхъ, копецъ, яръ, рудня, пасЂка, лука, запесочи), назви осіб за певною ознакою (брехунъ, выродокъ, утЂкачъ), назви будівель і транспортних засобів (хата, млынъ мучной и ступный млынъ, байдакъ, дубовикъ, подвода) та ін.

17 ст. збагатило укр. культурне життя такими працями, як «Грамматіки славенскиА правилноє Сvнтаґма» Мелетія Смотрицького (1619) та її анонімна скороч. переробка «Грамматіки или письменница языка Словенского» (1638), «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованїє» Памва Беринди (1627) та ін. Вони значною мірою унормували як тодішню церковнослов’янську мову, так і С. л. м. Граматикою староукр. мови була «Грамматика словенская» І. Ужевича (1643, 1645). Активно розвивається барокова староукр. література, мова якої насичена образними словами. Ось, напр., яких епітетів уживає поет Д. Андрієвич: горкие слезы, путь правий, окрутная смерть, ясная походня, щирая любов, гоненія срокгіи, меч обосЂчный, никчемный крук, чистий голубь, тяжкій недуг, безкровная офЂра, гойные слезы та ін. Улюбленими словами поетів-панегіристів є солнце, мЂсяць, звЂзды, свЂтло як символи істинної віри, а також орел, лев як символи сили. Розбудові С. л. м. в 17 — на поч. 18 ст. сприяла Києво-Могилянська колегія (згодом академія), яка згуртувала навколо себе видатних наук. і літ. діячів: Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Інокентія Гізеля, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Дмитра Туптала, Івана Величковського та ін. Києво-Могилянська академія була й осередком розвитку драми. Твори цього жанру написані С. л. м. і практично не відрізняються від мови поезії: українські фонет., грамат. і лекс. особливості в ній виявляються досить виразно.

Проте на кін. 17 — поч. 18 ст. мова драм досить істотно змінюється: староукр. мову поступово змінює т. з. слов’яноруська, тобто значною мірою церковнослов’янська. У проповід. л-рі, зокрема в «Ключі разумЂнія...» Йоаникія Галятовського, зростає кількість запозичень у сусп.-політ. лексиці: монархи., аристокраціА, демокраціА, цесарь, потентать, сенатор і под. (А — юс малий) У 17 — на поч. 18 ст. була поширена літописна л-ра, пов’язана переважно з нац.-визв. війною під проводом Б. Хмельницького. Мова літописів неоднорідна. Якщо в «Літописі Самовидця» вона староукраїнська, то в пізніших літописах, зокрема Самійла Величка, із значною домішкою церковнослов’ян. слів і форм. У 1720, коли рос. цар Петро I затвердив указ Синоду про те, що в Києві і Чернігові книжки мають друкуватися тільки такою мовою, яка нічим не відрізняється від московської, над С. л. м. нависла серйозна загроза. Наступні синодальні укази з вересня 1721, січня й грудня 1727, березня 1728 щораз більше обмежували діяльність Києво-Печерської друкарні. Церк. л-ра відтоді видавалася лише церковнослов’ян. мовою. Загальмувався й розвиток укр. мовою навч. та худож. л-ри. Залишалася тільки рукописна укр. л-ра, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрованими дяками, а також традиц. ділові документи, діаріуші, різноманітні госп. й лікар. довідники та порадники. Друкована ж л-ра писалася слов’яноруською мовою. Слов’янорус. мова, що витіснила староукраїнську, була штучним витвором, що спирався тільки на церковнослов’ян. мову. Укр. автори 18 ст., пишучи свої твори, свідомо чи несвідомо хотіли влитися в загальнорос. культурний контекст. Навіть більше — вони творили його, бо рос. л-ра з їхньою участю тільки-но починала розвиватися. Г. Сковорода філос. твори писав рос. мовою, свідомо звертаючись час від часу до українізмів. Служачи культурним потребам українців, і слов’янорус. мова і мова Г. Сковороди витісняли з ужитку вже освячену двома століттями С. л. м. Таким чином, обидві літ. мови — слов’яноруська і російська об’єктивно відігравали деструктивну роль щодо староукраїнської мови. Але, руйнуючи С. л. м. і відкриваючи тим самим простір для поширення в Україні рос. літературної, ці штучні мови розчищали місце для творення нової укр. літ. мови — уже не на церковнослов’янській, а на суто нар. основі.


Літ.: Житецкий П. Очерк лит. истории малорус. наречия в XVII в. с приложением словаря книжной малорус. речи по рукописи XVII века. К., 1889; Огієнко І. Укр. літ. мова XVI-го ст. і укр. Крехівський Апостол 1560-х p., т. 1 — 2. Варшава, 1930; Грунський М. К., Ковальов П. К. Нариси з історії укр. мови. Л., 1941; Hrabec S., Lehr-Splawinski Т., Zwolinski P. Rozwoj jezyka ukrairiskiego. «Kwartalnik Inst. pol.-radzieckiego», 1955, 1/2; Булаховський Л. А. Питання походження укр. мови. К., 1956; Гудзій М. К. Укр. інтермедії XVII-XVIII ст. В кн.: Укр: інтермедії XVII-XVIII ст. К., 1960; Худаш М. Л. Лексика укр. ділових док-тів кін. XVI — поч. XVIII ст. К., 1961; Німчук В. В. Памво Беринда і його «Лексіконъ славенорωсскій и имень тлъкованїє». В кн.: Лексикон словенороський Памви Беринди. К., 1961; Граматика слов’янська І. Ужевича. К., 1970; Чепіга І. П. Визначна пам’ятка укр. письменства. В кн.: Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971; Іваньо І. В. «Поетика» Митрофана Довгалевського. В кн.: Довгалевський М. Поетика. (Сад поетичний). К., 1973; Русанівський В. М. Слов’ян, міжмовні зв’язки і формування функц. стилів укр. літ. мови XVI — XVII ст. Доповідь на VII Міжнар. з’їзді славістів (Варшава, серп. 1973 p.). К., 1973; Горобець В. Й. Лексика істор.-мемуар. прози першої пол. XVIII ст. К., 1979; Чепіга І. П. «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського — видатна пам’ятка укр. мови XVII ст. В кн.: Галятовський І. Ключ розуміння. К., 1985; Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV-XVII ст. К., 1985; Дэже Л. Укр. лексика серед. XVI века. Няговские поучения (словарь й анализ). Дебрецен, 1985; Возняк М. С. Історія укр. л-ри, кн. 1 — 2. Л., 199294; Огієнко І. Історія укр. літ. мови. К., 1995; Грушевський М. С. Історія укр. л-ри, т. 5-6. К., 1995-96.


В. М. Русанівський.









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.