Попередня     Головна     Наступна





УСНА ПУБЛІЧНА МОВА — різновид літературної мови, що використовується як форма спілкування мовця з колект. слухачем і характеризується спец. засобами впливу на аудиторію. Співвідноситься з поняттями «ораторський стиль», «красномовство», «риторика». У. п. м. у певних жанрових різновидах близька до публіцистичного стилю. Несиметричність учасників комунікат. акту (один мовець і група слухачів) зумовлює вибір зрозумілого для усієї аудиторії словника, побудову специф. усної фрази, встановлення інших контактів у процесі спілкування.

Усна форма публіч. спілкування мовця з аудиторією активізує невербальні, несловесні засоби, серед яких — інтонація, жест, міміка. Розрахована на слухове сприймання, У. п. м. послуговується законами т. з. усної граматики. Вербальний, візуальний та акустичний складники У. п. м. виступають у єдності подання і сприймання інформації. У. п. м., крім інформативної, виконує також функцію впливу на слухача. Зважаючи на сугестивну природу усного живого слова, У. п. м. пов’язують з оратор. мистецтвом, майстерністю володіння мовою. Різні ситуації спілкування вимагають відповідного жанру У. п. м., а отже, й характерних мовноструктур. одиниць. Існують жанри, найближчі до писем. різновиду літ. мови: зокрема, наук. доповіді, реферати, звіти, які передбачають створення первинного письм. тексту і підготовку на його основі усного варіанту. Ін. характер має публічна лекція, виступ на мітингу, зборах. Визначальна вимога для усіх жанрів публіч. мови — дотримувати повноти й правильності вимови (орфоеп. норми) і в цілому загальноліт. норм (див. Норма мовна), орієнтуватися на донесення до слухача змісту повідомлюваного, розширювати у зв’язку з цим можливості усного слова, тобто дбати про чітку артикуляцію, дикцію, про звукову силу, темп, ритм, паузи.

Залежно від функцій У. п. м. може мати різні форми: промови, виступи на зборах, мітингах і т. ін.; навч.-дидактичні, осв. лекції, наук. доповіді, повідомлення; судові промови; дискусійно-ділове спілкування; ювілейно-святкові, церемоніальні виступи. Щоб переконати слухачів, промовець звертається до емоц.-оцінних засобів мови, тропів і фігур. Для У. п. м. характерні риторичні питання, повтори, антитези, фігури градації, структури, в яких щось стверджується через заперечну форму тощо (пор. типові для промовця конструкції на зразок «Я не говоритиму про...»; «Я не претендую на...»). Для встановлення контакту промовця з аудиторією використовуються різні форми звертання, підтримується увага до виголошуваної промови через спец. контактові звороти типу Ви знаєте, Вам, очевидно, відомо, Хто з Вас не чув, Хочу привернути Вашу увагу і т. п. Вибір форми звертання вказує на ситуацію спілкування, чинний мовний етикет. Напр., у сучас. У. п. м. відповідною експресією забарвлені звертання типу панове, пані й панове, добродії, шановні колеги, шановне товариство, високоповажне зібрання, дорогі друзі тощо.

На відміну від агітац., пропагандистського виступу, що має на меті переконати слухача, наук. лекція, доповідь орієнтуються на донесення слухачам інформації, засвоєння ними термінів, визначень тощо. Ці жанри здебільшого мають характерну структуру (вступ, виклад змісту, висновки). Лог. побудова наук. виступу досягається вживанням однознач. термінів, підкресленням гол. моментів висвітлюваної теми. Лектор має чітко подати, описати сутність певного явища, а слухачі — сприйняти й уявити викладений зміст. Застосовуються різні форми лекцій залежно від їхньої тематики, навч.інформ. призначення. Так, лекція з історії культури відрізняється від лекції з фізики чи хімії. Наук. об’єкт, а також рівень підготовки аудиторії зумовлюють вибір відповідних форм У. п. м., засобів впливу на слухачів. Існують типові формули суб’єктив. оцінок, характерних для У. п. м. (На мою думку, Я вважаю, Гадаю, що..., Як на мене і т. п.). Залежно від жанру лекції мовець використовує суб’єктивні чи об’єктивні прийоми заохочення, привертання уваги. Емоц.-вольовий зміст передається спец. оратор. інтонацією, залученням парадоксів, гіпербол тощо. Особлива структурна прикмета У. п. м. — синтакс. структури з еліпсами, парцеляцією, прикладки, що вживаються при займенниках, інтонац.-синтакс. виділення певних слів у мовному потоці, тобто характерне синтагмат. членування фрази. З метою посилення впливу на аудиторію використовуються цитати, ремінісценції, посилання на авторитети тощо.

Вирізняються мовноструктур. будовою судові промови, в яких помітна увага до деталізації змісту, підкресленої лог. наступності й зв’язності викладених фактів. Церемоніальний жанр У. п. м. послуговується усталеними зворотами типу Дозвольте..., З нагоди..., У день... і под. У. п. м. функціонує переважно у формі монологу, хоча в 60 — 90-х pp. 20 ст. активно розвиваються дискусійні форми У. п. м., де бере участь багато співрозмовників, учасників полілогу. Це поширені форми дискусій на запропоновану тему, винесення для обговорення кількох проблем. Дискусійність, полемічність У. п. м. має бути поєднана з дотриманням етич. норм спілкування. Уміння загострити предмет обговорення, сформулювати висновки характерне для творчості ведучого, організатора дискусії. Хоча метод ведення наук. діалогів відомий здавна (досить пригадати, напр., сократівські діалоги), проте з погляду культури мови дискусійні форми в практиці сучас. У. п. м. постійно розвиваються.

З антич. часів та доби Середньовіччя збереглися поради відомих учених, ораторів щодо досягнення впливу У. л. м. на аудиторію. Цицерон, напр., вважав найбільш вартісними ті виступи, в яких переважає логічність, доказовість, чіткість формулювань. Символом прикрашеної У. п. м., її орієнтації на художні засоби стала мовна практика Квінтіліана. На вченні Арістотеля була побудована риторика Феофана Прокоповича, який вимагав від оратора бути поважним у повчанні, дотепним у розважанні, сильним і багатослівним у зворушенні; оратор має обирати стиль не на свій розсуд, а з урахуванням справи й часу. Ці правила були сформульовані тоді, коли в Києво-Могилян. академії викладався курс риторики і слухачів спеціально навчали оратор. мистецтва. У. п. м. віддзеркалює культуру сусп-ва, зокрема стан демократії у суспільстві, від якого залежить соціально-психол. та мовне розкриття особистості. Мовотворчість у сфері У. п. м. завжди активізується під час суттєвих змін у сусп. житті. 20-і pp. 20 ст., утворення УНР стимулювали звучання укр. мови на багатолюд. майданах: народжувалися політ. промовці, вироблялися усні стилі укр. літ. мови. Відомо, що мистецтвом впливу усного слова на аудиторію володів С. Петлюра.

В умовах тоталітар. рад. ладу У. п. м. стає формою приховування справжніх думок. За тоталітар. режиму набули поширення промови «за папірцем», що стало об’єктом висміювання сатириків.

Проголошення у 1991 незалежності України, демократизація сусп-ва, набуття укр. мовою статусу державної сприяють відродженню У. п. м. в Україні. Це, насамперед, промови, виступи на велелюдних форумах, мітингах, де У. п. м. постає у жанрових та індивід.-стильових різновидах. Показові, зокрема, два типи промов-доповідей у багатолюдній аудиторії: перший, аналітичний, що базується на всеохопній логічності, доказовості (виступи діячів науки, сфери управління тощо), другий — експресивно-емоційний, розрахований на почуттєве сприймання, артистизм. худож. образність (письменники, митці, партійні лідери та ін.). Серед жанрових різновидів У. п. м. показове зростання ваги церк. проповіді; конфесійний стиль здобуває сфери впливу також через засоби масової інформації. 80 — 90-і pp. 20 ст. засвідчили появу непересічних майстрів У. п. м. на тлі поступального розвитку укр. публічного слова. Видозміни У. п. м. часто диктуються запровадженням нових жанрів у радіомовлен ні й телебаченні (див. Мова телебачення і радіо), які збільшують аудиторію усного укр. слова. Завдяки тех. засобам виникають нові форми спілкування з масовою аудиторією. У цілому У. п. м. жанрово урізноманітнюється, змінюється її естет. природа: поряд з піднесено-патет. мітинговими промовами формується жанр публіч. виступу з довірливими інтонаціями індивід. спілкування.


Літ.: Баранник Д. X. Усний монолог. Дп., 1969; Сагач Г. М. Золотослів. Навч. посібник. К., 1993.


С. Я. Єрмоленко.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.