ФРАНКО Іван Якович (27.VIII 1866, с. Нагуєвичі, теп. Івана Франка Дрогобицького р-ну Львів. обл. — 28.V 1916, Львів) — укр. мислитель, письменник, літературознавець, фольклорист, мовознавець, перекладач і перекладознавець, палеограф, етнограф, історик, економіст, публіцист, громад, діяч. Навч. 1875 у Львів. ун-ті, закін. 1891 Чернів. ун-т. В 1893 у Відні захистив докт. дисертацію. З 1898 Ф. керував етногр. комісією при Наук. т-ві ім. Шевченка і брав участь у редагуванні «Етнографічного збірника». Організатор випуску ряду період. видань. Ф. належать визначні зразки політ., філос. та інтимної лірики, прозові, драм, твори. Він — автор праць з історії і теорії л-ри, історії образотв. мист-ва тощо, численних перекладів творів світ. л-ри (франц., нім., англ., рос., польс., чес., серб., хорв., старогрец., лат., араб., ассиро-вавилон. та ін.). Мовозн. інтереси Ф. досить широкі та багатопланові. Відомо більше 20 лінгв. праць, заміток та рецензій Ф. укр., польс., нім. мовами, а також майже 150 праць, які мають безпосередню дотичність до мовознавства. Розуміючи мову як «спосіб комунікації людей з людьми», Ф. відзначав, що її виникнення має реальний грунт — здатність людського горла творити звуки. У ст. «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881) Ф. пише: «Аж коли чоловік почав жити громадами, показалась у нього потреба постійного порозуміння у всяких речах і виробився систем таких голосових знаків». Ф., поділяючи біол. концепцію нім. славіста А. Шлейхера, розглядав мову як живий організм, що постійно розвивається. У центрі уваги Ф. були питання історії укр. літ. мови 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. Поборовши мовні вагання перших років літ. праці, Ф. рішуче виступив проти москвофіл, язичія, зазначивши, що літ. мова повинна формуватися на нар. основі. У ст. «Етимологія і фонетика в южноруській літературі» (1894) Ф. науково обгрунтував переваги фонет. правопису для укр. літ. мови. Виступив Ф. і проти намагань «латинізувати» укр. графіку, заявивши у праці «Азбучна війна в Галичині 1869 р.» (1912), що це був би найтяжчий удар не лише по укр. мові, а й по всій укр. культурі. Ф. дав досить повну і загалом об’єктив, картину розвитку літ.-писем. мови 16 — 18 ст. У відомій ст. «Літературна мова і діалекти» (1907) Ф. заявив, що укр. народ повинен мати одну літ. мову, в основі якої лежать говори Серед. Наддніпрянщини, мова І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, бо «у мові тих письменників лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців», бо «та мова на величезному просторі від Харкова до Кам’янцяПодільського виявляла таку одностайність, такий брак різкіших відмін, який вповні відповідав українському національному типові». Мова Т. Шевченка була еталоном для Ф. Він глибоко вивчав її і перший дослідив мовну лабораторію Великого Кобзаря. Ф. вважав, що укр. літ. мова може і повинна обслуговувати всі сфери людської діяльності. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. укр. мові, за словами Ф., «приходилось здобувати нові поля невідомих досі понять» (ст. «Михайло Старицький», 1902). Ф. все робив, щоб для цих нових понять з’являлися в літ. укр. мові відповідні слова та терміни, взяті з нар. мови, запозичені з ін. мов, інтернаціоналізми, утворені діячами науки і культури (див. «Ковані слова»).
Він дав сучасне тлумачення поняття «науковий термін» і фактично став основоположником наук.-публіцист. стилів укр. мови. Ф. сприяв утвердженню новітньої мовозн. термінології. Одним із перших увів в укр. мову терміни «арго», «фонетична альтернація», «ономастика», «синтаксична конструкція», «суфікс», «означення» та ін. Заслуги Ф. є і в ін. ділянках укр. мовознавства. Діалектол. погляди Ф. викладено в ст. «Літературна мова і діалекти» (1907), в ін. працях. Він чітко розрізняв і послідовно вивчав тер. і соціальні діалекти, визначив їх особливості, вказав на характер взаємодії літ. мови і діалектів, дав класифікацію західноукр. говорів, яка майже не відрізняється від прийнятої сучасною діалектологією. Дослідженням «Причинки до української ономастики» (1906) Ф. започаткував укр. ономастичну науку, а тритомною працею «Галицько-руські народні приповідки» (1901 — 10) дав неперевершений зразок лексикогр. розробки укр. фразеології. Не втратили наук, цінності і текстол. праці Ф. «Увага про назву „Палінодія"» (1903), «Кінцеві записки в староруських рукописах» (1906), «Дві замітки до тексту найдавнішої літописі» (1908) та ін.
Ф. був незрівнянним практиком і теоретиком перекладу. Праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912) — свого роду енциклопедія перекладозн. думки і справи того часу в Україні. Ф. знали і глибоко шанували відомі філологи — його сучасники (В. Ягич, О. Потебня, О. Шахматов, А. Кримський та ін.). В 1906 рада Харків. ун-ту одностайно присудила йому ступінь доктора рос. словесності. В 1907 з політ. міркувань реакц. кола Росії перешкодили обранню його дійсним членом Петерб. АН.
Те.: Зібр. тв., т. 1-50. К., 1976-86.
Літ.: Вашенко В. С. Іван Франко і питання укр. ономастики. «Наук. зап. Дп. ун-ту», 1956, т. 57, в. 10, ч. 2; Корнієнко Н. П. Деякі питання історії мови в працях Івана Франка. «Наук. зап. Дрогоб. пед. ін-ту», 1962, т. 9; Москаленко А. А. І. Я. Франко про укр. азбуку і правопис. «Наук. зап. Ізмаїл. пед. ін-ту», 1962, в. 3; Ковалик І. І. Наукова лінгв. проблематика в працях Івана Франка. В кн.: Іван Франко. Статті і мат-ли, зб. 12. К., 1965; Білодід І. К. Каменяр укр. слова. К., 1966; Франко 3. Т. Франко як мовознавець. «Мовознавство», 1986, № 4; Панько Т. І. Мова і нація в естет. концепції І. Франка. Л., 1992.
Є. С. Регушевський.