Попередня     Головна     Наступна





НАДСЯНСЬКИЙ ГОВІР, долівський говір один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений переважно по р. Сян та її притоках від р. Стрв’яж на пд. аж до р. Танви на пн.; на тер. України невеликою смугою тягнеться на зх. Львів. обл. (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Після 1945 Н. г. як мовно-тер. утворення зазнав змін внаслідок значних переселень носіїв діалекту на землі Зх. і Пн. Польщі та в різні регіони України. У структурі Н. г. зберігається багато рис, спільних з лемківським говором, бойківським говором, наддністрянським говором; тривалий контакт з польс. мовою вплинув на формування Н. г. та на чіткість його зовн. меж. Характерні ознаки Н. г.: наголошений вокалізм може мати такі типові структури:



ненаголошений вокалізм:



Структура вокалізму зумовлена локал. особливостями фонет. розвитку Н. г. і характеризується такими рисами: переходом 1) [*е], [*ь] у наголошеній позиції в голосний перед. ряду високо-серед. піднесення [е] (ўтéц, увéс), а в ненаголошеній у відкритому або закритому складах — в [і] (кóпіц, зілéный, ні нісý); 2) переходом у частині (переважно у західнонадсянських) говірок [*е] > [’у] (н’ус ‘ніс’, л’уг ‘ліг’); після губних у цій позиції можливі вставні й, н’ (мн’ут ‘мед’, пйук ‘пік’); у сусідстві з [р] та після [ж], [ч], [ш], [й] вимова е наближається до а (саради́на ‘середина’, шáстий ‘шостий’); 3) збереженням давнього розрізнення [*і] та [*ы] — звук. і на місці [*і] після приголосних, крім ж, ч, ш, p (дітíна, рубíті); звук [ы] на місці [*ы] (сыр, дым), у частині говірок — лабіалізований [ы˚]; сильна лабіалізація спостерігається у ненаголошеній позиції, зокрема в префіксі вы-, частці бы, сполучнику жы (вуган’еў ‘виганяв’, жыбу < жеби ‘щоби’, робиў бу ‘би’); 4) [*а] після шиплячих і м’яких приголосних у пд. і пн. говірках зберігається [’а] (т’áжко), а в центр. говірках у наголошеній позиції переходить в [’е] (ч’ес, т’éжко), у ненаголошеній — переходить в [і] (з’іл’і ‘зілля’); 5) при послідовному вживанні сполук ги, ки, хи наявні сполуки г’і, к’і, х’і (бат’к’í, х’íтри, с’н’іг’í), зрідка — паралельно з г’е, к’е, х’е; 6) уканням, яке поширене не лише в позиції перед наголошеним складом з голосним високого піднесення, а й у ін. позиціях, зокрема в кінці слова (кавáлук, вунó ни йíлу); 7) лабіалізацією [а] (>ао) перед у (браоў, вз’оў); 8) зміною [*о]>[і] (ніч, кін’, стіл), в частині говірок не завершеною, тому на місці [о] виступають голосні [о], [оу], [ы], [и] (ноуч, кын’ ‘кінь’, стил); 9) другим повноголоссям, передусім у дієсловах, зрідка — в іменниках (ўубдерéты ‘обдерти’, смерéти ‘смерті’); 10) відсутністю подовження в іменниках с. р. типу жит’é, знан’é; 11) переходом [ў], [в] у функції префікса чи прийменника перед наст. дзвінкими в [г], перед глухими — в [x] (гмер ‘вмер’, вдома ‘вдома’, хпаў ‘впав’, x пóйас ‘в пояс’); 12) протетичними в/ў-, зрідка г-, й- (ўожелéда, ги́нчий ‘інший’, йи́ний ‘іній’); 13) втратою інтервокального й у дієсловах теп. ч. (йа мау ‘я маю’); 14) переходом [л] після голосних у кін. складу в [ў]; у дієсл. формах зберігається сполука губний + j (рóбйу, тéрпйу); 15) асимілятивними змінами сполук вн, бн в мн (мнук ‘внук’, дрімни́й ‘дрібний’), жк в жґ (книжґа), жц’ в ждз’ (книждз’і ‘книжці’), ст’ в сц’ (сц’інá); 16) [н’] у сполуці з деякими наст. приголосними зазнає розщеплення — виділяється окремий звук [й], а [н] зберігається або втрачається (мéн’шый > мéйншый і мéйшый, веселéн’кый > веселейкый); 17) оглушенням дзвінких у кін. слова і перед глухими (миш тыми ‘між тими’); 18) диспалаталізацією м’яких приголосних: [р’] перев. у сполуках р’у, р’е при збереженні м’якості у сполуці з р’а (пурéдок, журус’а), [с’], [ц’] у прикм. суфіксах (пáнскій, л’ýцкій); [ц’] у кін. слів (хлóпиц), кінцевого [т’] у дієсловах 3-ї ос. одн. і мн. (хóд’іт — хóд’ат, нóс’іт — нóс’ат).

Наголос у Н. г. рухомий; у говірках, що зазнали сильного польс. впливу, відчутна тенденція наголошувати другий від кін. слова склад (пéчи, гóра), а в багатосклад. словах — третій і четвертий склад від кін. слова (вéлік’ій, пáмйатати); зрідка наголос переноситься на ост. склад (сухóті > сухутí).

У граматиці: 1) закінчення -ом в ор. в. одн. іменників і займенників ж. р. (том рукóм, с такóм бáбом) — у пн.-зх. говірках і -оў/-еў (тоў рукóў, нашоў газди́неў) — у пд.-сх.; форми з -ом поширюються і в пд.-сх. зону як дублетні до форм з -оў/-еў; 2) закінчення в місц. в. одн. іменників ч. і ж. р. з основою на м’який приголосний (на кони́, на пóли); 3) у пн.-зх. говірках у дав. і ор. в. одн. з основою на м’який приголосний закінчення -еви/-еві, -ем (косарéві — косарéм), у пд.-сх. говірках відповідно -ови/-ові, -ом (віц’óви — віц’óм); іменники с. р. з основою на м’який приголосний мають закінчення -ом (жит’óм, жéрд’ум); 4) у наз. в. мн. в деяких говірках збереглися арх. форми на -ове (ґаздóве, дідóве); 5) послідовно вживається арх. форма знах. в. мн. (пил’нýйу тил’áта, маў сыньí); 6) наявність результатів впливу форм род. в. мн. іменників ч. р. на іменники ж. і с. родів (бабíў, куровíў, селіў, ночíў); 7) поряд з поширеними формами ор. в. мн. іменників ч. р. на -ами/-ми (братáми, брат’ми) відзначено форми на -има/-іма (пал’цима), -ема (жи́н’ц’ема, мужéма); 8) у місц. в. мн. іменників ж. р. збереглося закінчення -ох (ф кунупл’óх, на межýх), зрідка — -ex (у грудéх); 9) форми двоїни іменників ж., зрідка — с. р. при числівниках 2 — 4 (дві молоди́ци, штири капýс’ц’і); 10) клич. в. здебільшого збігається з наз. в., за винятком власних назв; 11) нестягнені членні форми прикметників і займенників (такíйі мальíйі) поряд із стягненими та усіченими (ці дóбрі дíти; бíлы, зíмóвы); 12) енклітики ми/мі ‘мені’, ти/ті, си/сі, (м)н’а, т’а (дай му; воз’ н’а на плеч’); 13) займенники він, вона, воно у непрямих відмінках мають форми йі, йу ‘її’, негу ‘його’ та ін.; 14) інфінітиви дієслів з основою на задньоязикові приголосні мають форми на -чи (бíчи, стри́чи); 15) дієслова з основою на -а- мають закінчення в одн. -м, -ш, -т (гадам, гадаш, гадат), в мн. -мо, -те, -ут (гадамô, гадате, гадайут); 16) форми нак. сп. творяться усіченням закінчення і, часто, з палаталізацією кінцевого приголосного основи (принéс’, бер’); інколи під впливом ін. типів дієвідмінювання набувають кінцевого -й (пусмутри́й, пулужьíй, руби́й як дай, май); 17) сліди арх. складених форм мин. ч. (пус’íйалам ‘посіяла’, ходи́лизмо ‘ходили’, би́листе ‘були’), майб. ч. (бýди роби́л ‘буде робити’); умов. сп. (хт’ілибисмо ‘хотіли б’); 18) широке використання при творенні прислівників суфіксів -ка, -ака, -кі (тепéрка, тáмака, нéс’кі), а також -(в)ай, -ий (кудáй, тудивáй, нуни́й); поширені прислівники на (дóбрі ‘добре’); 19) використання сполучників жи ‘що’, жиби ‘щоб’, бéсту, бристутó ‘якби’, прийменника без ‘через’ та ін.

Специфіка Н. г. у лексиці зумовлена збереженням давніх лексем і творенням на їх базі нових, а також запозиченнями з польс. та ін. мов, які часто зазнають адаптації, пор.: вéртан’і ‘міра орного поля’, кóніч, комани́чина, ўурíшина ‘конюшина’; пáцір ‘молитва’ та ін. Особливості Н. г. відбито частково в «Атласі української мови» (т. 2), у підготовленому M. M. Онишкевичем «Атласі надсянського говору», описових дослідженнях.


Літ.: Верхратський І. Про говір долівський. ЗНТШ, 1900, т. 35 — 36, кн. 3 — 4; Пшеп’юрська М. Надсян. говір [Праці укр. наук. ун-ту, т. 44. Серія філологічна, кн. 7]. Варшава, 1938; Пшеп’юрська-Овчаренко М. На пограниччях надсян. говору. ЗНТШ (Н.-Й. — Париж), 1954, т. 162; Horbatsch O. Polnische Lehnwörter in den Ukrainischen Mundarten. В кн.: Siavistische Studien, zum VI. Internationalen Slavistenkongress in Prag 1968. München, 1968; Калнынь Л. Э. O фонол. оформлений анлаута в надсян. говоре. В кн.: ОЛА МИ. 1970. М., 1972; Studia nad dialektologią ukraińską i polską. Kraków — Warszawa, 1975; Овчаренко М. Мова українців Надсяння. Чикаго, 1986; АУМ, т. 2. К., 1988; Лесів М. Укр. говірки у Польщі. Варшава, 1997.


П. Ю. Гриценко.














Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.