Попередня     Головна     Наступна





ДІЄСЛОВО частина мови, що є носієм динам. ознаки, семант. складові якої передаються досить складною системою граматичних категорій і грамат. форм. Уперше термін «дЂєслово» вжито в «Практичній граматиці нЂмецкого языка» (ч. 1, 1862; ч. 2, 1863). У «Методичній граматиці языка малоруского» П. Дячана (1865) цей термін закріплено, хоч поряд уживався і його синонім «глагол». Але ще Є. Тимченко у граматиці, виданій 1907, зам. досить уже усталеного терміна «дієслово» вживав у цьому знач. «часівник».

До системи Д. належать дієвідмінювані Д., а також неособові дієслівні утворення — дієприкметник, дієприслівник, інфінітив, присудкова форма на -но, -то. 1. Дієвідмінюване Д., головною семантичною ознакою якого є матеріально виражений взаємозв’язок дії з її виконавцем або сприймачем. Цей взаємозв’язок експлорується завдяки категорії особовості/безособовості: особовість засвідчує безпосередній зв’язок з виконавцем, безособовість — опосередкований або гіпотет. зв’язок. 2. Дієприкметник, який передає ознаку, що виникає внаслідок певної дії чи процесу. Він не пов’язаний безпосередньо з виконавцем, отже, в ньому не виявляється категорія особовості/безособовості, але може використовуватися в особових дієсл. парадигмах (роль показника особовості в таких випадках бере на себе допоміжне дієслово). 3. Дієприслівник — засіб дод. характеристики дії чи стану завдяки вказівці на ін. динамічну ознаку (пор.: Юнак сидів, він замислився > Юнак сидів замислившись — тут друга динам. ознака стає засобом дод. характеристики першої); зв’язок дієприсл. з категорією особовості/безособовості здійснюється через дієвідмінюване дієсл., до якого він прилягає. 4. Інфінітив (неозначена форма), що називає дію безвідносно до особи як будь-якої грамат. категорії, вважається вихідною для усіх дієсл. утворень і форм, оскільки володіє найменшою серед них кількістю дієсл. категорій. 5. Присудкова форма на -но, -то — безособова форма з нейтраліз. пасивністю. Вона споріднена з дієприкметником словотвірно, але відмінна від нього категоріально (категоріальний зв’язок між дієсл. утвореннями див. у таблиці на с. 145).

В Д. поряд з головною, власне дієсл. лексграмат. ознакою — динамічною, може виражатися статична, атрибут. ознака, яка споріднює його з прикметником, ознака ознаки та безособова предикативність — як у прислівнику і певною мірою предметність — як в іменнику. Разом з ім. (займ., числ.) Д. становить предикат. пару: підмет і присудок або присудок і додаток: я хочу, мені хочеться. В обох випадках присудок відповідає лог. предикатові, а підмет у першому випадку і додаток у другому — лог. суб’єктові. За ознакою поєднуваності Д. з ім. у наз. в. (підмет) виділяють загальнодієсл. категорію особовості/безособовості (персональності/імперсональності); за ознакою поєднуваності Д. з ім. у знах. в. (прямий додаток) — загальнодієсл. категорію перехідності/неперехідності; за семант.-морфол. ознакою вираження стосунку дії до її внутр. межі — загальнодієсл. категорію аспектуальності. Названі категорії об’єднують в одну частину мови такі дієсл. утворення, як дієвідмінювані Д., дієприкметники, форми на -но, -то, дієприслівники та інфінітив. У кожній із загальнодієсл. категорій семант.синтакс. рівня виділяють ряд підпорядкованих їй морфол. категорій. Так, категорії особовості/безособовості підпорядковується категорія особи. Особові Д. мають по три значення в одн. й мн., безособові — одне знач., що формально збігається з 3-ю ос. одн. (лихоманить, щастить, вистачає, блискає, гримить і под.). Більшість безособових Д. перебуває у синонім. зв’язку з особовими (пор.: блискає вогонь — блискає у небі). Особ. й неособові Д. змінюються за часами. Укр. мова має чотири часові значення: теперішнього, минулого, давноминулого й майбутнього часу. Деякі Д. у зв’язку із своєю специф. семантикою або внутрішньоструктур. організацією не мають усіх особ. значень, а отже, й повної семант. парадигми дієвідмінювання (тліти, жевріти, пліснявіти, які вживаються у прямому значенні тільки в 3-й ос. одн. й мн.). Категорія особи Д., тісно пов’язана з категорією часу, охоплює усі синтет. й аналіт. форми теп. й майб. ч. (пишу — пишеш — пише і под.; буду писати, будеш писати, буде писати і т. д.), нак. сп. (пиши, хай пише, пишімо і под.), аналіт. форми мин. ч. й умов. сп. (я писав, ти писав, він писав... я писав би, ти писав би, він писав би і т. ін.). Семантично всі часові форми об’єднує категорія виду, підпорядкована категорії аспектуальності: тільки Д. недок. в. уживаються у формах теп. ч.; співвідносні з ними Д. док. в. означають майб. ч. У формах мин. й давномин. ч. Д. док. і недок. в. уживаються паралельно. Особовим Д. властива також категорія способу, що складається з підкатегорій наказового (піди, зроби), умовного (пішов би, зробив би), спонукального (іти б тобі) і бажального (ти б пішов) способів. У межах категорії перехідності/неперехідності дієвідмінювані Д. мають ще категорію стану — активного і пасивного (землю орати — земля ореться). До пас. стану належать і пас. дієприкметники (лист написаний, лист був написаний, лист буде написаний). Категорія роду Д. виявляється у формах мин. і давномин. ч. (був, була, було; ходив був, ходила була, ходило було), умов. сп. (ходив би, ходила б, ходило б), у дієприкметниках (написаний, написана, написане); категорія відмінка — в дієприкметниках (написаний, написаного, написаному...). Кожна з дієсл. категорій має свої парадигми, які поділяються на синтетичні, аналітичні й аналітично-синтетичні. Синтетичними є парадигми форм теп.-майб. і майб. синтет. ч., в яких особові значення передаються флексіями, мин. ч., в яких знач. мин. дії також передається флексіями, але знач, особи виражається аналітично (завдяки сполучуваності цих форм з особ. займенниками); до синтетичних відносять і форми категорій виду та родів дії, оскільки відмінність між одиницями, що належать до двоїстої парадигми, передається здебільшого за допомогою префіксів і суфіксів, які в морфол. плані кваліфікують теж як форманти. До аналітичних належать парадигми майб. аналіт. ч. (буду робити, будеш робити, буде робити...), давномин. ч. (робив був, робила була, робило було...), умов. сп. (ходив би, ходила б, ходило б...), бажального і спонукального способів (ти б заглянув, тобі б заглянути).



Аналітично-синтетичною є парадигма нак. сп., в якій 2-а ос. одн. (будь, дай, роби), 1-а ос. мн. (будьмо, даймо, робімо) і 2-а ос. мн. (будьте, дайте, робіть) виражаються з допомогою закінчень (синтетично), а форми 3-ї ос. одн. й мн. — аналітично (хай/нехай буде, хай/нехай дасть, хай/нехай зробить; хай/нехай будуть, хай/нехай дадуть, хай/нехай зроблять). У категорії стану аналіт. й синтет. форми розподіляються відповідно до їхніх видових значень: синтетичними є форми недок. в. (будинок будується робітниками), аналітичними — переважно форми док. в. (будинок був, буде збудований робітниками), хоч наявні й аналіт. форми недок. виду.

Щодо іменних форм Д., то їхні парадигми істотно не відрізняються від відповід. парадигм іменних частин мови.

Серед ін. частин мови Д. має найрозвиненішу словотв. систему. До засобів дієсл. словотворення належать префікси, суфікси, інтерфікси і постфікси. Поряд з власне словотвірними вони мають також морфол. функції. У префіксальному словотворенні використовуються переважно питомі префікси в- (ві-)/у- (уві-), ви-, від- (віді-)/од- (оді-), до- (ді-), за-, з- (із-, зі-, ізі-, зо-)/с- (іс-), на-, над- (наді-), о-/об- (обі-), пере-, перед-, під- (піді-), по- (пі-), при-, про-, роз- (розі-), а також запозичені де-/дез-, дис-, ре-. Ці ж префікси беруть участь у процесах утворення видових пар і родів дії. За допомогою суфіксів утворюються Д. від ін. частин мови: іменників (суфікси -ува- з аломорфами -ствува-, -ізува-/-изува-, -ірува-/-ирува-, -фікува-, а також -и- та -а- з аломорфом -нича-, -і-), прикметників (суфікси -и-, -і-, -ну-, -а- з аломорфом -ича-, -ува-, з аломорфами -ізува-/-изува-, -фікува-), числівників (-и-, -і-), прислівників (-ува-), вигуків (-а-/-ка-). Використовуються також суфікси -ну-, -ону-, -ота-, -оті-. Широко представлене в Д. префіксально-суфіксальне словотворення: дочка -у-доч-ери-ти, вітер — ви-вітр-и-ти, бюрократ — з-бюрократ-і-ти і под. Інтерфікси (-ува-, -и-, -а-, -і-, -ну-, -Ø-) беруть участь у процесах дієсл. словотворення і разом з тим відносять те чи те Д. до певного дієсл. класу, кожен з яких має свою специфіку дієвідмінювання. Інтерфікси є показниками Д. як частини мови, у чому й полягає суть їхньої семантики. У багатьох випадках вони служать засобом розрізнення недок. і док. в., пор.: кінча-ти — кінч-и-ти, прокуш-ува-ти — прокус-и-ти, збідн-юва-ти — збідн-и-ти. Спосіб постфіксації, який полягає у приєднанні постфікса -ся (-сь) до мотивуючої основи, властивий тільки дієсл. словотворенню. Формант -ся виступає у поєднанні переважно з неперех., а також з деякими перех. Д.; він служить засобом творення пас. форм Д. (робота виконується машинами), використовується у віддієсл. словотворенні як самостійно (біліти — білітися), так і в поєднанні з префіксами (бігти — розбігтися, кинути — накинутися); у поєднанні з префіксами й інтерфіксами використовується у відіменному словотворенні (земля — при-земл-и-ти-ся, чужий — чуж-а-ти-ся) (див. також Віддієслівні утворення). Залежно від інтерфікса [його не мають лише Д. бути, дати, їсти, (відпо)-вісти] Д. поділяють на І і II дієвідміни. Особливістю Д. І дієвідміни є наявність у формах 2-ї і 3-ї ос. одн., 1-ї і 2-ї ос. мн. відповідно закінчень -еш, -е, -емо, -ете, а в 3-й ос. мн. — закінчення -уть (-ють). Дієслова II дієвідміни приймають у формах 2-ї і 3-ї ос. одн. і в 1-й та 2-й ос. мн. відповідно закінчення -иш, -ить, -имо, -ите, а в 3-й ос. мн. — закінчення -ять (після [й] або з пом’якшеним кінцевим приголосним основи) чи -ать (після шиплячих приголосних).

Див. також Вербалізація.


Літ.: Сімович В. Граматика укр. мови. К. — Лейпціг, 1919; Синявський О. Норми укр. літ. мови. К. — X., 1931; Виноградов В. В. Рус. язык (Граммат. учение о слове). М. — Ленинград, 1947; КСУЛМ, т. 1. К., 1951; Потебня А. А Из записок по рус. грамматике, т. 1 — 2. М., 1958; Мацкевич Ю. Ф. Марфалогія дзеяслова у беларускай мове. Мінск, 1959; Исаченко А. В. Граммат. строй рус. язьїка в сопоставлении со словацким, ч. 2. Морфология. Братислава, 1960; СУЛМ. Морфологія. К., 1969; Русанівський В. М. Структура укр. дієслова. К., 1971; Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучас. укр. літ. мови, ч. 1. К., 1972; Сучас. укр. літ. мова. К., 1975; Волох О. Т, Чемерисов М. Т., Чернов Є. І. Сучас. укр. літ. мова. К., 1976; Мещанинов И. И. Глагол. Ленинград, 1982; Укр. грамматика. К., 1986.


В. М. Русанівський.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.