Попередня     Головна     Наступна





ФОНОЛОГІЯ (від грец. φωνή — звук, голос і λόγος — слово, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає звуки з погляду їхнього функціонування у мові. Термін виник на поч. 20 ст., хоч фонол. дослідження здійснювалися уже в ост. десятиліття 19 ст. У Росії основоположником Ф. був І. Бодуен де Куртене, велика роль у формуванні заг. теорії Ф. належить Л. Щербі. В укр. мовознавстві дослідження у цій ділянці починаються з 20-х pp. у працях з укр. мови та діалектології О. Синявського, Є. Тимченка, О. Курило та ін. Ф. безпосередньо пов’язана з фонетикою, яка вивчає звукові засоби мови з фізіол. та акуст. погляду. Отже, об’єкт дослідження в обох випадках той самий — звук людської мови, відмінні тільки аспекти його вивчення.

Осн. одиницею Ф. є фонема. Поняття фонеми і звука як явища фізичного у Ф. не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов’язкову категорію мови як сусп. явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом мовного потоку, що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специф. рис у різних його стиліст. спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звук. вираженні. Тому й розгляд її фонем. складу в Ф. грунтується на фіз. та артикуляц.-акуст. характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, напр., фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та ін. Найголовнішою особливістю кожної фонеми є її диференц. ознаки, що пізнаються на основі протиставлення ін. фонемам, і лише ці ознаки забезпечують їй можливість виконувати функцію розрізнення слів і морфем. Серед них виділяють ознаки постійні і змінні, в одних умовах усі вони передаються повністю, а в інших частково або й зовсім втрачаються, напр., фонема к — приголосна, задньоязикова, непалаталізована, глуха, в слові кут зберігає усі свої диференц. ознаки, а в слові вокзал [воґзал] у позиції перед дзвінким приголосним втрачає ознаку глухості; у слові кіт [к’іт] у позиції перед голосним перед, ряду і втрачає ознаку непалаталізованості й реалізується у приголосному напівпалаталізованому к’ і т. д. Отже, в мовленні фонеми реалізуються у різних звук. варіантах, або алофонах, один з яких є основним, коли всі диференц. ознаки фонеми зберігаються, а інші — додаткові, коли деякі з таких ознак втрачаються. Звукові відмінності ще не становлять фонем, фонематичними вони стають лише тоді, коли виконують у мові належні фонемам функції.

Ф. тісно пов’язана з морфологією: по-перше, морфеми, як і слова, виражаються і розрізняються за допомогою фонем; по-друге, фонеми служать засобом вираження і розрізнення грамат. значень слів (рука руку) і, по-третє, зміна грамат. форми може супроводжуватися чергуванням фонем у тій самій основі (рука — руці, рух рушати, ніс носа; див. Морфонологія).

Розрізняють Ф. загальну (досліджує закони функціонування фонем, властиві багатьом мовам), описову (вивчає їх у конкр. мові або в якомусь конкр. діалекті) та історичну (її завданням є дослідження змін у фонем, складі мови протягом її існування чи певного періоду розвитку). Істор. зміни у фонол. системі мови безпосередньо пов’язані з фонетичними і на них грунтуються. Внаслідок таких змін деякі фонеми можуть втрачатися. Напр., носові голосні зникли ще в давньосхіднослов’ян. період, голосні [ъ], [ь], [Ђ] занепали в давньорус. період розвитку східнослов’ян. мов, інші виникли пізніше, напр., фонема [и] в укр. мові розвинулась внаслідок злиття в одному звукові давніх [ы] та [і] [сынъ > син, сіла (графічно — сила) > сила]. У процесі розвитку фонем. складу можуть втрачатися і окр. диференц. ознаки фонем, і їх протиставлення за цими ознаками, напр., назальність — неназальність у системі голосних, а також виникати нові диференц. ознаки й протиставлення за ними фонем, як-от палатальність — непалатальність приголосних, що з’явилася ще в пізній період існування спільнослов’ян. мови тощо. У різні періоди розвитку мови виникають нові морфонол. чергування, напр.: [е] > [о] (везти — возити, нести — носити) ще в праслов’ян. мові, [о], [е] > [і] (столи — стіл, печі — піч) — у ранній період розвитку укр. мови. Може також розширюватись функціонування окр. фонем, напр., [о], [е] в східнослов’ян. мовах після вокалізації зредукованих ь, ь тощо.


Літ.: Щерба Л. В. Избр. работы по языкознанию и фонетике, т. 1. Ленинград, 1957; Трубецкой Н. С. Основы фонологии. М., 1960; Бодуэн де Куртенэ И. А. Избр. труды по общему языкознанию, т. 1. М., 1963; СУЛМ. Вступ. Фонетика. К., 1969; Реформатский А. А. Из истории отечеств. фонологии. М., 1970; Жовтобрюх М. А., Русанівський В. М., Скляренко В. Г. Історія укр. мови. Фонетика. К., 1979; Зиндер Л. Р. Обшая фонетика. Ленинград, 1979; Жовтобрюх М. А. Фонетика и фонология. В кн.: Укр. грамматика. К., 1986.


М. А. Жовтобрюх







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.