Попередня     Головна     Наступна





КРИМСЬКИЙ Агатангел Юхимович [псевд. і крипт. — А. Хванько, Хванько Кримський, ївхимець, Панько Рогач, Мирза-Джафар, А. Е. К., А. К., А. Кр. та ін.; З (15).І 1871, м. ВолодимирВолинський, тепер Волин. обл. — 25.1 1942, м. Кустанай, Росія] — укр. сходознавець, мовознавець, славіст, літературознавець, фольклорист, етнограф, педагог, історик, письменник, перекладач, академік УАН з 1918. Закін. 1889 Колегію Павла Ґалаґана в Києві, 1892 — Лазаревський ін-т сх. мов (Москва), 1896 — Моск. ун-т. У 1896 — 98 перебував (наук, відрядження) у Лівані та Сирії, вивчав мови, літератури та історію країн Бл. Сходу. З 1898 — приват-доцент, з 1900 — професор Лазарев. ін-ту сх. мов, водночас працював у Моск. ун-ті. 1900 — 18 — секретар Сх. відділу Моск. археол. т-ва. 1918 переїхав до Києва, де взяв діяльну участь в організації УАН (1918). До 1928 — її неодмінний секретар, керував Істор.-філол. відділом, протягом 1921 — 29 — директор Ін-ту укр. наук, мови (з 1930 — Ін-т мовознавства). Очолював Комісію словника живої укр. мови, Комісію історії укр. мови, Діалектол. комісію, Орфогр. комісію та ін. Від 1918 (з перервами) був професором, зав. кафедри україністики Київ. ун-ту. Незаконно репресований 20. VII 1941, помер в ув’язненні. Реабілітований 1960.

К. — відомий поліглот (вільно володів майже 60 мовами), автор бл. 1000 наук, праць. Зробив істотний внесок у вітчизн. сходознавство. Найважливіші дослідження з укр. мови — «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI — XVIII вв.» (1922) та ін. Уряді праць К. заперечує шовініст., псевдонаук. «Погодіна-Соболевського теорію» про походження укр. народу та його мови («Філологія іпогодінська гіпотеза...», 1904, рос. мовою; «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів», 1906; «Давньокиївський говір», 1906, рос. мовою, та ін.). Чимало К. зробив і в дослідженні сучасних укр. говорів («Програма для збирання особливостей малоруських говорів», 1910, рос. мовою, у співавт. з К. Михальчуком, та ін.). Переважно на підставі морфол. критеріїв укр. говори К. поділяв на два наріччя — західноукр. та східноукраїнське. Приділяв увагу проблемам розвитку і нормалізації укр. літ. мови: «Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові» (1891), «Про нашу літературну мову» (1891), «Про научність фонетичної правописи» (1897), «Нарис історії українського правопису до 1927 р.» (1929) та ін.; відредагував перший декретований укр. правопис «Головніші правила українського правопису» (1919), «Найголовніші правила українського правопису» (1921). К. — автор «Української граматики для учнів вищих класів гімназій і семінарій Придніпров’я» (т. 1 — 2, 1907 — 08; рос. мовою). Вважав, що укр. літ. мова повинна розвиватися на основі нар. мови. Багато зробив у вивченні укр. фольклору, старої та нової укр. л-ри. Дослідження К. з етнографії, фольклору опубл. у кн. «Розвідки, статті та замітки. I-XXVII» (1928).

Здійснив велику роботу як науковий редактор численних видань («Російсько-український словник», т. 1 — 3, 1924 — 33; «Український діалектологічний збірник», кн. 1 — 2, 1928 — 29; «Записки Історико-філологічного відділу ВУАН», кн. 2 — 5, 1923-24; кн. 7—10, 1926 — 27; кн. 12 — 17, 1926 — 28; кн. 19, 1928; кн. 21-23, 1929; кн. 25, 1929), багатьох збірників з орієнталістики. К. Належать праці з семітологи, Історії Ісламу, Історії та л-ри арабів, персів і турків, багато посібників з араб, мови та статей із сходознавства.


Тв.: Твори, т. 1-5. К.., 1972-74.

Літ.: А. Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. К., 1974; Булахов М. Г. Крымский Агафангел Ефимович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославян. языковеды. Биобиблиогр. словарь, т. 2. Минск, 1977; Гурницкий К. И. Агафангел Ефимович Крымский. М., 1980; Веркалець М. М., А. Ю. Кримський у колі своїх сучасників. К., 1990; Веркалец М. Н. Проблема духовности тюрк. народов в исследованиях А. Е. Крымского. К., 1994.


Й. О. Дзендзелівський.







Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.