Попередня     Головна     Наступна





СЛОВО — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремленооформлена значеннєва одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окр. елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і осн. функцією якої є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження (див. Номінація). С. — осн. одиниця лексики і центр. структур.-семант. одиниця мови в цілому, оскільки різними своїми аспектами воно входить до різних структур. рівнів мови. Структура С. складається з двоярусної форми — фонетичної (певним чином організованої сукупності сегментних і суперсегментних елементів, що становлять його звук. оболонку) і граматичної форми та двох принципово відмінних типів мовного значення — лексичного значення і граматичного значення (див. Граматичне значення і способи його вираження). С. як сукупність усіх його форм і значень, як структур. елемент мови протиставляється як лексема його конкр. реалізаціям — словоформам, слововживанням і словозначенням (окр. значенням при полісемії). Сукупність словоформ у С. структурується як осн. (вихідна) і похідні форми (напр., у С. прикметник, відмінювання: форма наз. в. чол. р. одн. — форми ін. відмінків та родів в одн. і мн.); сукупність значень полісем. С. поділяється аналогічно, але в мові це виявляється не завжди достатньо виразно. Як значеннєва одиниця мови С. входить в один ряд, з одного боку, з одиницею нижчого рівня мови морфемою — своєю складовою частиною (С. складається мінімум з однієї морфеми, але переважно з більшої їх кількості: я, вчора — одна морфема; столик, стіл — дві, в ост. слові — нульова флексія), а з другого — з одиницями вищого рівня — словосполученням і реченням, складовою частиною яких є воно саме. Серед ін. значеннєвих одиниць мови С. виділяється такими ознаками:

1) за формою — як найменша (для виконання зазначеної функції знак. репрезентації об’єкта) і відокремленооформлена, виокремлювана одиниця. Окремість С. виявляється: а) у фонет. аспекті: як велика імовірність відокремлення С. в звук, потоці паузами, наявність єдиного наголосу (пор. при зрощенні стійкого словосполучення в С.: Дóбрий вéчір! — Добри́вечір!; не розли́й водá — нерозли́йвода) і взагалі наявність наголосу в більш як односкладовому С., певні звук. сигнали на початку і наприкінці С. (див. Початок слова, Кінець слова). Проте не всі ці ознаки є абсолютними. Так, префіксальні і складні С. можуть мати поряд з основним побічний наголос (àнтинарóдний, чотѝриповерхóвий), складні слова — навіть два майже рівноправні наголоси (військóво-морськи́й, чáсто-гýсто). Суміжні в звук, потоці С. можуть зливатися в одне «фонетичне С.» на сегментному (внаслідок асиміляції, елізії) і суперсегментному, акцентуаційному (при енклізі, проклізі та в ін. випадках, з перетягуванням наголосу навіть на службове С. і займ.: при́ смерті, на нíч «на одну ніч» — нá ніч «на нічний час», сю ніч) рівнях; б) у внутрішньоструктурному (морфемному) аспекті: як лінійна цілісність (нерозривність і непроникність) С., що виявляється в неможливості його розчленування і вставлення якоїсь ін. одиниці (на відміну від синтакс. одиниць і навіть багатьох стійких словосполучень: «брати активну участь»), фіксована послідовність його морфем і неможливість їх переставлення. Про неабсолютність і цих ознак С. свідчать окр. випадки розірвання префіксальних і складних С. із вставленням інших С. (ніхто, нікого і т. ін., але «ні в кого» і т. ін.; «вело- і мототовари»), явище перерозкладу, наявність т. з. аналітичних слів (див. нижче), в яких перелічені ознаки переважно не витримуються; в) у морфол. аспекті: як грамат. оформлення (форми роду, числа, відмінка і т. ін.) С. в цілому (на відміну як від морфеми, що не має свого оформлення, так і від словосполучення, члени якого переважно зберігають своє оформлення як одиничного С.), пор. «місце перебування» і «місцеперебування». Лексикалізовані словосполучення, аналітичні С., деякі види юкстапозитів можуть демонструвати проміжні випадки між вільним сполученням С. і єдинооформленим С.: «до схід сонця» (втрата компонентом відмінювання), «тисяча дев’ятсот дев’яносто п’ятого року» (різне відмінювання компонентів); «хліб-сіль» (у формі одн., але з відмінюванням обох компонентів);

2) за змістом: а) протиставляючись в ономасіол. плані, з одного боку, разом із словосполученням і реченням морфемі, яка не має номінат. функції, С., з другого боку, разом із стійким словосполученням протиставляється синтакс. словосполученню і реченню за характером цієї функції; б) у власне семасіол. плані С. має свій специф. тип мовного значення — лексичне, виражаючи його разом з грамат. значенням. Семантика С. має певну сигніфікат. специфіку навіть порівняно з тим стійким словосполученням, на основі якого воно може бути утворене, пор. «на швидку руку» — «нашвидкуруч» — «нашвидку» (як вираження дальшого переходу від поняття з двома складниками до єдиного поняття). Проте різні типи С. (див. нижче) по-різному здатні виконувати функцію знак, репрезентації об’єкта і мають різний ступінь повноти вираження лекс. значення; 3) за функціонуванням: С. (разом із стійким словосполученням) як самостійна, відносно автономна одиниця протиставляється морфемі і синтакс. словосполученню, а як вільновідтворювана в мовленні одиниця — синтакс. словосполученню і реченню. Самостійність, тобто функц. окремість, С. виявляється в його позиц. рухомості в межах речення і в здатності виконувати функцію члена речення або окр. однослівного речення. За ознакою синтакс. самостійності службові С. не відповідають критерію виділення С. («на столі» — це один член речення), різною мірою наближаючись до статусу морфем, але як вільновідтворювані одиниці вони відрізняються від останніх.

У багатовіковій історії вивчення С. (у лінгвістиці, філософії, логіці, семіотиці, теорії інформації та в деяких ін. галузях науки) висувалися десятки критеріїв його визначення, в основу яких клалися різні принципи — як єдині, так і комплексні. С. — як неодновимірна мовна одиниця, що своїми різними аспектами входить до фонетики, морфології, лексики, синтаксису, — не може бути визначене за якимсь одним принципом, напр. фонетичним: С. — будь-який сегмент речення (звук. послідовність і т. ін.), обмежений паузами; синтаксичним: С. — мінімальна синтакс. одиниця, С. — мінімальна одиниця, що здатна виступати у функції речення; семантико-логічним: С. — звук. комплекс, що виражає поняття (називає елемент дійсності). Подібні однобічні визначення можуть бути виправдані лише як умовні вичленування одного з аспектів С. для оперування з ним на конкр. мовному рівні або як робоча дефініція для певних суто прикладних потреб, напр.: фонетичне С. — комплекс звуків, об’єднаних одним наголосом, відсутністю пауз та ін. фонет. явищами; морфологічне С. — відокремленооформлений комплекс морфем, об’єднаних самостійним лекс. значенням; синтаксичне С. — мінімальна синтакс. одиниця; графічне С. — послідовність знаків, обмежена пробілами. Складність формулювання єдиних критеріїв виділення С. для всіх типів С. однієї мови і ще більшою мірою — С. у різних мовах, з одного боку, а з другого — спирання дослідника на відповідні методол. позиції приводять лінгвістів до скептицизму щодо можливості єдиного і логічно несуперечливого визначення С. (Л. Щерба, Ж. Вандрієс) та його статусу як осн. мовної одиниці (Ф. де Соссюр, Ш. Баллі, представники дескриптивної лінгвістики, що оперувала поняттям «морфеми» як базисної одиниці мови). Проте С. — це мовна одиниця, реальність і конкретність якої (вичленування в тексті, визначення його значення тощо) та її центр. місце в мові звичайно усвідомлюються самими мовцями. Поняття С. — не тільки наук. абстракція, а насамперед явище мовної свідомості народу. Невипадковим є ототожнення С. з мовою взагалі (напр., у Євангелії від Іоанна: «Спочатку було Слово»).

Комплексний принцип визначення С. передбачає: 1) охоплення, як і при побудові будь-якої наук. моделі об’єкта, різних визначальних його аспектів та їх ієрарх. подання за ступенем важливості для його ідентифікації (з варіюванням цієї ієрархічності щодо мов різних типів); 2) визнання неоднорідності С. однієї мови з погляду вираженості в них різних аспектів, відбитих у його заг. визначенні, і тим самим — наявності різних типів С., а також відсутності в ряді випадків виразних і однозначних меж між С. та ін. одиницями мови, існування проміжних, синкретичних явищ, що закономірно для мови як динам. системи. Так, проміжний статус між С. і морфемою як частиною С. займають службові слова з формотв. функцією та відокремлювані (в укр. мові нерегулярні) морфеми, які разом з повнозначним С. утворюють аналіт. грамат. форми: «був ходив», «буду ходити», «ходив би», «більш (найбільш) відвідуваний», дехто — «у декого» і «де в кого» (той факт, що тут одна словоформа, а не сполучення С., визначається наявністю нечленованих форм у корелят. позиціях однієї парадигми, пор.: «був ходив — ходив — ходжу — ходитиму, буду ходити»). Проміжний статус між С. і синтакс. сполученням повнозначного і службового С. займають аналітичні С. з різним ступенем ідіоматичності: «під силу» (пор. насилу), «по батькові»; між С. (префіксальним або складеним) і сполученням С. — сполучення повнозначних С. з не і такий спосіб словотворення, як словоскладання, пор.: «невеликий» і «не великий», «легкозасвоюваний» і «легко засвоюваний», «місто-герой» і «місто-гігант» (за критерієм співвідносності — неспіввідносності з одним поняттям); між С. і стійким лекс. словосполученням — «сто двадцять п’ять» (числівник), «Панас Мирний» (псевдонім). Таку ознаку С., як відокремленооформленість, мають, крім власне С., службові С. з формотв. функцією («ходив би»), синтаксично (конструктивно) зв’язані словоформи («таким, звичайним і т. ін. робом», «без, з, до відома», «на скаку»), різною мірою десемантизовані (аж до статусу «пустих» С.) компоненти фразеологізмів («бити байдики»), римовані, нерідко зовсім беззмістовні компоненти приказок, дит. віршиків, прикладки і т. ін. («Душно! — Скинь кожушно», тобто кожух). Проте вони не мають ознаки самостійності, а окр. їх різновиди — і відтворюваності, лекс. значення.

Виділення і визначення С. як окр. мовної одиниці — це двоаспектна проблема, що передбачає, крім питання окремості С., його відмежування від ін. типів мовних одиниць (з одного боку, від морфеми як частини С., з другого — від сполучення двох і більше С.), питання тотожності С. в різних слововживаннях — його відмежування від інших С. (з тим самим лекс. значенням або з тією самою звук. формою). Тотожність С., з одного боку, може модифікуватися по лінії форми, що виявляється, поперше, в наявності його різних словоформ, по-друге, — його звук., морфол. та ін. варіантів (див. Варіанти). Визначення належності тих чи ін. утворень з одним коренем, але різними афіксами до одного або різних С. залежить від критеріїв розмежування словозміни і словотворення, грамат. і лекс. значень С. (так, за П. Фортунатовим, відмінкові форми іменника належать до одного С., а числові — до різних С.; неоднаково визначається в мовознавстві статус ступенів порівняння, видів дієслова, дієприкметників та ін.). Крім відмінностей у методол. засадах дослідників, існують об’єктивні труднощі в самій мові (напр., при лексикалізації форм мн.: квітка — мн. квітки, але й квіти; при суплетивізмі — повному або частковому: я мене, дитина — діти). Розв’язання питання про статус паралельних форм С. (незалежно від зміни його грамат. характеристики) як його варіантів або однокореневих синонімів залежить від критеріїв розмежування цих мовних явищ. З другого боку, тотожність С. варіюється по лінії значення. З’ясування того, чи, напр., верства «міра віддалі», верства «стовп на шляху» і верства «про дуже високу людину» є одним С. з різними значеннями, чи, за О. Потебнею, різними С., залежить від визнання наявності в мові як полісемії, так і омонімії та критеріїв їх розмежування. Крім цього, в самій мові є багато проміжних, неоднозначних випадків переходу від багатозначного С. до С.-омонімів.

За найширшим, семант.-ономасіол. принципом групування — особливостями виконання функції знак. репрезентації елемента дійсності і його мовного відображення — виділяються п’ять найзагальніших типів С. (на рівні лекс.-грамат. групування лексики ця класифікація конкретизується за частинами мови): 1) повнозначні (самостійні, основні, «лексичні», «повні») С., які здатні самостійно і порівняно найповніше забезпечити мовне вираження позначуваного елемента дійсності через його узагальнене відбиття у свідомості, мають повноправне лекс. значення з наявністю як денотативного, так і сигніфікативного аспектів і виступають як назви. Це іменники-апелятиви, прикметники, дієслова, прислівники (крім займенникових), а також числівники та ін. рахункові С.: три, третій, тричі, втрьох (на відміну від попередніх класів, які об’єднуються функцією якісної характеристики об’єктів позначення, рахункові С. виконують функцію їх кількіс. характеристики). Саме цей тип С. становить ядро словник. складу мови, на тлі якого ін. типи можуть розцінюватися лише як більшою чи меншою мірою наближені до нього. Різні визначення С. орієнтуються саме на цей тип;

2) іменники — власні назви, які мають нерозвинену структуру лекс. значення: виражений денотативний аспект (функцію ідентифікації об’єкта) і певні елементи сигніфікативного аспекту (в різних розрядах і навіть в окр. іменах відмінні), які спираються на уявлення про позначуваний об’єкт як елемент певного класу (його належність до того чи ін. класу об’єктів — напр., людей, чоловіків або жінок) або про певні індивід. особливості одиничного об’єкта (напр., у топонімах);

3) займенники і займ. прислівники — самост. слова, лекс. значення яких зводиться тільки до денотат. аспекту, причому вони не називають об’єкт позначення, а тільки вказують на нього або заступають його назву;

4) неповнозначні (несамостійні, формальні, «граматичні», часткові) С., які співвідносяться з позамовною дійсністю тільки разом з одним або щонайменше з двома повнозначними С., виражаючи відношення між елементами дійсності через вираження семант.-синтакс. відношення між відповідними повнозначними одиницями (прийм., спол.), конкретизуючи в певному аспекті елемент дійсності через конкретизацію повнозначного С. (артикль, окр. розряди часток), виражаючи ставлення мовця до змісту повідомлення (частки) і т. ін. На цій підставі нерідко вважається, що службові С. не мають лекс. значення, а тільки граматичне. Звідси наступний лог. крок: це не С., а аналіт. морфеми. (Невизнання статусу С. за службовими С. є, зокрема, причиною того, що під словосполученням розуміється сполучення тільки повнозначних С.). Однак незважаючи на те, що різні класи службових С. і навіть різні С. в межах одного класу характеризуються неоднаковим співвідношенням ознак власне лекс. і грамат. одиниць, категорично відмовляти їм у статусі С. немає підстав. По-перше, вони переважно є вільновідтворюваними одиницями, мають певний мінімум форм. самостійності в тому, що їх сполучення з повнозначним С. не є непроникним (пор. «на столі» і «на моєму столі»), вони здатні до певної форм, і семант. автономізації у випадках типу «рух з або від непорушної точки», «кава з молоком або без» (не кажучи вже про відносно легшу можливість для них порівняно зі справжніми морфемами автономізуватися з набуттям іншого категор. значення: «Хто за? Хто проти?»; «Тут є одне „але"»). По-друге, вони мають лекс. значення, хоч не так повно виражене, як у повнозначних С.: а) лекс. значення службових С. реалізується тільки в сполученні із значенням повнозначних С.; б) воно значною мірою десемантизоване і більш абстраговане порівняно з повнозначними С., зводячись переважно до сигніфікат. або, рідше, денотат, (напр., у вказ. частках) аспектів. Причому ця десемантизованість наявна різною мірою в різних класах службових С. і навіть в окр. одиницях. Напр., меншою мірою в прийменниках і значно більше — в артиклях, різною мірою в частках (якщо одні з них важко відмежувати від прислівників, то формотв. частки співвідносні з морфемами), більшою мірою в т. з. первинних, тобто тепер непохідних, і меншою мірою в похідних. У прийменнику, напр., виділяються такі різні за співвідношенням конкретності/ абстрактності рівні значення: грамат. значення відношення, релятивності (пор. аналогічне значення у відмінкових формах) — загальномовні, неподільні за мовними рівнями значення просторовості, причинності і т. ін. — різноманітні конкр. лекс. значення різної спрямованості в просторі (в, на, під тощо) і т. ін. і навіть наявність «відтінків значення» в синонім. одиницях: біля, коло, при, край у простор. прийменниках, від, з, за, через, внаслідок, з огляду на, завдяки в причинових і т. д. (відмінкові форми не передають цих семант. моментів); в) в окр. випадках можна говорити про нерозчленованість вираження лекс. і грамат. значень службового С. Якщо те чи ін. службове С. має більше ознак грамат. одиниці (морфеми) з боку свого значення, то ін. параметри утримують його на рівні лекс. одиниці. Найб. мірою в семант. плані співвідносяться з морфемами службові С., що вживаються для творення аналіт. форм повнозначного С. Визначення службових С. як «пустих» неправомірне; 5) вигуки і звуконаслідувальні С. Вигуки виражають емоц. та емоц.-вольові реакції на навколишню дійсність, не тільки не називаючи, а навіть не вказуючи на них, мають нерозчленоване значення з відсутністю поняттєвої основи на користь емоційної і з явним переважанням лекс. аспекту перед граматичним, дуже ускладнене конотаціями. (Втім, вигуки сфери етикету зберігають сліди свого попереднього лекс. значення). Іноді їх вважають не С., а реченнями. Проте вигуки — це порівняно невеликий набір відтворюваних мовних знаків не з комунікат. функцією, і їх функціонування в ролі певних еквівалентів речення зумовлене їхньою специфікою саме як лекс. одиниць. Звуконаслідувальні С. лише відтворюють звуки дійсності.

За фонет. ознаками С. поділяються на наголошені (одно- або двонаголосні) і ненаголошені (енклітики і проклітики, що прилягають до повнозначного С., утворюючи з ним «фонетичне С.»), одно- і неодноскладові та ін. За принципом структурної (морфемної) оформленості виділяються С. цілісні (відокремленооформлені, яких у мові переважна більшість) і аналітичні: аналіт. морфол. форми слів («буду ходити», «давай походимо», «хай живе..!»), складені прислівники, прийменники, сполучники, частки, вигуки (тільки що, на диво; згідно з, у відношенні до; тому що, незважаючи на те що; до побачення!), складені числівники (двадцять п’ять) та деякі ін. випадки (напр., «Остап Вишня» як псевдонім). За морфол. ознаками виділяються С. змінні і незмінні, первинні і похідні, прості, афіксальні і складні та ін. За мотивованістю, словотв. зв’язками — немотивовані і мотивовані, різно- і однокореневі С.

За сукупністю лекс.-грамат. ознак С. групуються в частини мови, в межах яких можливий їх вужчий поділ на лекс.-грамат. розряди (напр., іменники — назви істот і неістот, збірні, речовинні, конкр. і абстрактні та ін.; дієслова — перехідні і неперехідні, особові і безособові, зворотні та ін.). За семант. ознаками С. диференціюються за різними типами лекс. значення, поділяються на одно- і неоднозначні, на синоніми, антоніми та ін. (див. Лексико-семантична система). У стиліст.-функц. плані С. поділяються на: загальнонародні — діалектні, професійні, жаргонні; загальновживані (міжстильові) — розмовні і книжні (поет., офіц.-ділова, термінол. та ін. лексика); стилістично нейтральні — експресивні та емоц.-оцінні; С., що належать до активного словника або пасивного словника; частотні — рідковживані і т. ін. За походженням С. поділяються на споконвічні для даної мови і запозичені.


Літ.: Калинович М. Я. Поняття окр. слова. «Мовознавство», 1935, № 6; Смирницкий А. И. Лексикология англ. языка. М., 1956; Морфол. структура слова в языках различных типов. М. — Ленинград, 1963; Kramsky J. The word as a linguistic unit. The Hague — Paris, 1969; Juilland A., Roceric A. The linguistic concept of word. Analytic bibliography. The Hague — Paris, 1972; Шмелев Д. Н. Проблемы семант. анализа лексики. М., 1973; Уфимцева А. А. Типы словесных знаков. М., 1974; Вихованець І. Р. Частини мови в семант.-грамат. аспекті. К., 1988; Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. К. — О., 1991; Грищенко А. П. [та ін.]. Сучас. укр. літ. мова. К., 1997. Див. також Літ. до ст. Лексикологія.


О. О. Тараненко.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.