Попередня     Головна     Наступна






Анонім



ПЛАЧ, АЛЬБО ЛЯМЕНТ ПО ЗЕСТЮ З СВЂТА СЕГО ВЂЧНОИ ПАМЯТИ ГОДНОГО ГРИГОРІА ЖЕЛИБОРСКОГО


Сирах, 38:

Над мервецем источи слъзы. И пак:

Сътвори сЂтованіє яко же єму достоѝт.


Напис на хоругви вЂчной памяти Андреа Желиборъского, отца того ж цного Григоріа, в том же храмє c ним положоного. Ноємвріа, въ 1 дьнь.


Аще не бысть напасти,

Благ мір и єго власти.

Аще не бысть старіти,

Изволихом в вЂки жити.

Аще не бысть мертвым въскресеніа,

Не бысть живым терпенія.

Аще не бысть испытанія,

Не бысть нам покаянія.

Аще не бысть от геєньскаго дыма горести и мрака,

Не бысть въ души нашей реченаго божіа страха.




На другой странЂ, идеже и сам изображен:


Року божого 1594 мЂсяца апрілліа, 7 шляхетно уроженый Андрей Желиборскій, сын власный славноѝ Короны Полскоѝ, дЂдич землЂ Рускоѝ, обыватель повЂту Галицкого, послушник церкве въсточноѝ, овечка избранного стада Христова, преставися у маєтности своєй, в селЂ Рудниках, и положен єст въ обители храма святого арханггела Міхаила. Господи боже вседержителю, прійми душю єго въ мЂста свЂтла, нехай он съ святыми веселиться въвЂки. Аминь.




Єго милости пану Адаму ЛЂтінъскому, пану и добродЂєви нам великоласкавому.


Єсли кому слушнЂй, якъ тобЂ, жаль открити,

Єсли кому пристойнЂй боль свой ознаймити.

Опроч тебе, презацный ЛЂтинъскій Адаме,

Милостнику слуг церковных, нам ласкавый пане.

Котрый єст въ сердцах наших незносне обфитый,

Плач выносячій зъ смутных очéй знаменитый

До оплаканя въ своѝх жалосливых тренах,

Прудкоє зъ свЂта зестя пана въ Желиборах.

Прецного Григоріа, мужа цнот великих,

Полного дЂлности, справ и дЂл знакомитых.

Кровю и духом твого пріателя милого,

До остатнєго духа, праве ть зычливого.

Сполника рад твоѝх, абы не уставало

Церкви добро [святоє], але вспоможеня брало.

Ваш был замысл живую церков будовати,

Ваше было стараня ученых збирати.

През котрых бы ся що доброє родило,

И церковноє свЂтло бы вЂчно свЂтило.

А тепер юж сам на то єстесь позосталый,

АбовЂм Желиборьскій умер заволаный.

Хоть не хетне, леч в земли, спочиваєт собЂ

Церков и нас в опіку полецивши тобЂ.

Якъ же не споминати цных справ єго взору,

Як нЂ маєм открити жаль свой твоєму двору?

Заснул бовЂм сном въ вЂку им непребуженым,

C почту живых и кревных стал ся вылученым.

Отдал елементом, що ѝх коли был побрал,

Земноє земли, душу вЂчности заховал.

Ты многолЂтен будь, дЂлность твоя да тръваєт

K оздобє церкви святой, поки свЂта стаєт.

А ласку паньскую на нас завше маючи,

ВЂчную славу собЂ за то єднаючи.


Слуги и богомолцы иноцы общаго житіа.











ЛЯМЕНТ НА ПОГРЕБ ВЂЧНОЙ ПАМЯТИ БЛАГОРОДНОГО И ПОБОЖНОГО ГРИРОРІЯ ЖЕЛИБОРЪСКОГО


Все, що кольвек єст, нич не єст, кгды ж ся минаєт:

И бы якая роскош, съ часом уставаєт

Все, в чом ся люде кохають, мусить минути

А в зепсованьє и въ порох ся обернути.

Все, ах мнЂ, марностю ся марностій ставаєт,

И вся помпа того свЂта, як дым, щезаєт.

И чоловЂк, хоть то о собЂ розумЂєт

И о речах высоких мовити умЂєт,

И тот що ж єст? Єдно марности указаньє

A розмаитых хороб гнЂздо и мешканьє.

Нендзы тылко знак, а щастя зась посмЂвиско,

И вшеляких на свЂтЂ припадков игриско.

Образ, на котром выражены суть отмЂны

A всЂм речам кгрунтовным непевныє стЂны.

Вага, котраа и сам и там преважаєт,

И в отмЂнЂ щастя и нещастя ставаєт.

Над то флекгма и тяжар вшелякого смроду

Паша, альбо склад весь робачного приходу.

Скоро умрет, зараз ся ставаєт смродливым

И кождому до доткненья ся обридливым.

Кгды венц з него дивный а острый смрод заходить,

И бы пріатель, нос заткнувши, преч отходить.

О не стуйте ж на наше за грЂх отмЂненьє

И въ зепсованя ся, ах мнЂ ах, оберненьє.

Чим же ся ту, о чловече, хлюбити маєш.

Албо чим ся так барзо, мЂзерный, здымаєш,

Кгды ж кождый чоловЂк марности єст подобный,

Бы теж и як можный и наддер был оздобный.

Трудно нендзный перед смертю может звинути,

Так же въ смрод и порох мусить ся обернути.

Где молодость, где гладкость, где урода тЂла:

Пред тым як квЂт, нынЂ юж зблЂд, и твар счернЂла.

Мензтво увядло, и сила праве устала,

И высокаа пред тым мысль на дол упала.

Бы якій стан, до покоры ся тогды маєт,

Кгды му юж смерть, ах мнЂ ах, на карк наступаєт.

В тот час собою нудить и почнет тужити,

Кгды душа съ тЂла єго маєт выходити.

До аггелов съ скрухою венц очи подносить,

А от тых, котрыє при нюм, ратунку просить.

Гуф шатаньскій видячи, дивне ся лякаєт,

Страху вся сила преч зъ него выступаєт.

Не так до бронЂ, съ котрою пред тым завше смЂл,

Як до молитвы рад бы ся тогды страдный мЂл,

Бы и якій пан, слуги єго не заступят,

Кгды го ангелове страшныи вкруг оступят.

На душу ся всЂ сурове порываючи,

Вырвати ю з него дуже ся змагаючи.

Котрым трудно ся кто может оборонити,

Альбо ся острой косЂ смертной уложити.

Жаднаа му реч дочаснаа не поможет,

Кгды ж над всю можность людскую болше смерть может.

Бы як кто был славный, можный и родовитый,

Як и цный Желиборскій, муж непосполитый.

Кто кольвек, жаден ся не может смерти збыти,

A нЂ тыж ся перед мечем єѝ ухилити.

НЂкто ся о то не кусил, a нЂ покусить:

Кождый юй шію свою наставити мусить.

Кождый з нас повинен то будет учинити,

Же мусить горкую чашу тую пити.

И цный Желиборскій пред тым напоєм сходил,

Але го дуже вырок смертный съ тым находил.

И прикро му, ах не стуйте ж, на карк наступил,

Абы ся был c тоѝ горкоѝ чаши напил.

Под выроком ся посполитым находячи,

До кресу єму замЂреного гонячи.

Всего занехавши, мусЂл тот долг платити

И того ся всЂм прикрого трунку напити.

Ведлуг суду божого з свЂта того зышол,

А так же, як всЂ, до зепсованя пришол.

Ах не стуйте ж, що мы ту за живот маємо,

Же ся так смродом збрыдливости ставаємо.

Нендзный, жалосне ся зъ свЂтом жегнаючи

И въ смрод а зепсованя ся обертаючи.

О смерти, то жесь ты барзо нелитостива

И животу людъскому наддер зазростива.

До пул вЂку сь цному мужу не допустила,

Якесь хотЂла, такесь ся над ним земстила.

НЂ на жадную ся реч не обзираючи,

Жалосне го съ повинными розлучаючи.

О прикрась ты всЂм, смерти, и барзо окрутна:

Смутна душа, кгды тя обачить, ах мнЂ смутна.

Праве якесь хотЂла, такесь учинила,

Жесь всЂх кревных без милосердя засмутила.

Цного Желиборьского сурове порвавши

И им жаль срокгій в сердцу их нынЂ задавши.

ВЂку сь му, о смерти, дальшого закрочила,

А ѝх єсь зъ любым пріателем розлучила.

Наймилшую матку зъ сыном праве коханым,

На потЂху юй з другими от бога даным.

Жону з милым мужем, а отца зъ дЂточками,

Чинячи ѝх всЂх вЂчными сироточками.

Не хотЂла сь не задати смутку повинным,

A нЂ ся злитовати над жалем вдовинным.

Не хотЂла сь цных сынов не зафрасовати,

И на любого ся ѝм отца позирати.

Не хотЂла сь не зазрЂти ѝх выхованю

И отца милого около них стараню.

ВсЂх єсь повинных, о ты смутку набавила,

Жесь ѝх добродЂя такого позбавила.

Малжонка позосталаа тяжко въздыхаєт

И повторе вдовъство своє оплакиваєт.

На сиротъство своє, ох мнЂ, нарЂкаючи

И, як синогорличка, ся убиваючи,

Не живот юж собЂ розумЂючи быти,

Малжонка своєго не могучи забыти.

На дЂтки ся сиротоньки позираючи

И тым барзЂй сердце своє розражаючи.

Жаркіє слезы свои гойне выливаєт,

И тым ся тылко, не чим иншим, потЂшаєт.

О смутку, о жалосноє ся розлученьє

И вЂчноє позосталых осироченьє!

З горкими тя лзами нынЂ потыкаємо

И тот лямент з болем сердечным замыкаємо.

З Желиборским ся юж вЂчне розставаючи,

И зъ жалем сердечным, от всіх жегнаючи.









Пожегнаньє


Плачу и ляменту слушне юж занехавши

И богу съ презренья єго честь хвалу давши,

Єсли и ачъколвек мусЂло до того прійти,

Цный наш Желиборскій, исъ свЂта того зыйти.

И дом душЂ єго дочасне ся зопсовал,

Леч там въ прибытках вЂчных будет роскошовал.

Бо що ся тут души съ тЂлом розлучити,

Причиною єст зъ Христом богом онде жити.

В добрах не вымовных зъ вЂку аж зготованых

И въ небЂ справедливым всЂм намЂнованых,

На що потреба ся нам пильне оглядати

И прето въ надЂѝ доброй не роспачати.

Бовім кто въ вЂрЂ правой зъ свЂта того сходить,

Кождый таковый до Христа пана отходить.

Так барзо свЂцки и дочасни не бываймо,

На пришлый ся он вЂчный живот сподЂваймо.

Голосу архаггельского ожидаючи,

На трубу остатнюю слух наставъляючи.

Чекаючи неба и землЂ перемЂненья

И всего свЂта и живіолов отновенья.

Кгды ся на тоє смотрити сподЂваємо,

Тогды и Желиборьского оглядаємо.

Котрый тоѝ ж надЂѝ завше ся находил

И съ тым яко вЂрный съ того свЂта отходил.

Кгды юж не будет як дочасный умирати,

Кгды юж го жаден не будет оплакивати,

Где юж не будет, як тепер, въ земли похован,

Але, як вЂрный Христов, вЂчне коронован.

Слушне нам плачу и ляменту занехати,

А на себе ся самых нынЂ обзирати,

Єсли справ, плачу годных, въ собЂ нЂ маємо,

Для котрых ся и умирати лякаємо.

Сынами ся людзкими тылько ставаючи,

В речах ся марных и омылных кохаючи,

За реч великую розумЂючи быти,

Що собЂ роскошне мало тых дній пожити,

Живот тот людзкій короткій поважаючи

И для него смерти барзо ся лякаючи

И от дочасных не хочемо уступити,

А на помысльныє ся в небЂ посмотрити.

Слушне, абысмы речи тыє зневажали,

A зъ бозским Давыдом марными называли.

Прибытками темности и мЂсцем трапенья,

Болотом глубоким душного зневоленья,

ТЂню смерти, живот дочасный мЂнуючи

И на тоє завше барзо фрасуючи.

Поки ж так долго будемо ся ту бавити,

А не рихло ся пред богом своим ставити.

Так облича божого съ пророком лакнучи

И єго маєстат оглядати прагнучи.

Поки ж ся мы будемо гробов тых держати,

И поки смертю грЂховною умирати?

Въ сыновъство ся божеє вЂчне поволавши

И несмертелными ведлуг ласки зоставши.

Хоть и тЂла наши до зепсованья прійдуть

И в нЂвеч ся так же якъ и инших розыйдуть,

Абы образ божій створеный был отновлюн

И тым барзій несмертелностю приоздоблюн.

В впрод смерти слушне ся нам ту заморити

И умертвеням тЂла души оживити.

Не широким гостинцем роспустне ходячи,

Але узкою стежкою себе водячи.

Хотячи благословеньства съ святыми дойти

А до роскошій живота вЂчного войти

Кгдыбысьмы тылько розумови мЂсце дали

А таємницу, котрая на нас, познали.

Якими от бога суть єсьмы учинени,

Же сь смертелности въ несмертелность претворени.

И овыє речи свЂту дочасне служать,

A овыє зъ богом вЂрным вЂкуисте плужать.

И которыє з овыми переставають,

Тыє споль зъ Христом дЂдичами ся ставають.

Що богом быти, що съ тым может поровнати,

Альбо и що ся сыном божим называти.

И на то мы, вЂрныѝ, большій взгляд маючи

И для смерти не до конца роспачаючи,

Плачу и ляменту, яком рекл, занехаймо,

Повинность нашу тЂлу тому юж отдаймо.

Кгды ж и мы пред смертю так же не збудемо,

ВсЂ земля и порох въ рихлом часЂ будемо.

Зъ Желиборским ся любым нам роставаючи

И жалосне a вЂчне ся зъ ним жегнаючи,

Тоє му епітафіон нынЂ отдаймо,

А до душелюбцы бога впрод заволаймо,

Котрый всЂми речами нашими справуєт

И до хвалы своєѝ вЂрных всЂх пріймуєт.

О пане, о всего створенья створителю

A особливЂй зешлого откупителю.

О боже, людій твоѝх, котрыми справуєш,

О котрый над животом и смертю пануєш,

О душ людъских подскарбЂй и наш добродЂю,

В котром мы всЂ вЂрныє маємо надЂю,

Котрого то ся всЂ речи словом справують

И ведлуг часу и потребы модерують,

Прійми тоє нынЂ брата нашего зестя,

Котороє початком єст нашего одестя,

Котрым не дай, о пане, затръвожоным быти,

Кгды тыж будуть души съ тЂл наших выходити.

Взглядом живота и справ, для страху твоєго,

Боячися як судЂ и пана своєго,

Не дай нам так телесными ся находити,

Жебысмы пред тою смертю мЂли сходити,

Котрая ачъколвек зъ свЂтом нас розлучаєт,

Але зась съ хори справедливых нас спрягаєт.

О боже, котрыйсь взял от нас своє створеньє,

Дай му у себе вЂчноє опочиненьє.


Приставися въ Лвовє. Року господня 1614.

Октобріа 6 дьня въ четверток, ку розсвитаню,

о 12 годинЂ, на руках праве єго милости

пана Стефана Желиборского,

родного брата єго молодшого.












Нагробок


Дом зацный Желиборских съ продком их кто знаєт,

Славу єму великую кождый признаєт,

Якіє люде зъ дому того выходили

И народу росскому оздобую были.

C котрых ся цный Григорій кгенеалокгуєт

И ведлуг оных въ сла†ся добруй найдуєт.

В речах рицеръских, зъ молодых лЂт выцвичоный

И на войнах значных, яко муж досвЂдчоный

Мужьством своим всюды славы набываючи,

Зъ непріательми ся потужне стираючи,

През що Речи Посполитой вЂрным ся ставил

И славу по собЂ въ дому своюм зоставил.

Кресу вЂку своєго въ мЂрных лЂт догнал

И статечне живота своєго доконал.

ВЂру въ тройци правую въ цале заховавши

И въ нюй душю свою въ руки богу отдавши,

Кто ся ту на гроб єго будет позирати,

Просить, абы о нюм в молитвах памятати,

Яко бы ся вЂчных мук оных срокгих збавил,

А пред маєстатом божим смЂле ся ставил.


Жил до 38 лЂт.












Єпітафіон написаноє през велебного отца Петра, презвитера церкві рогатенскоє и єго милости пану Міхайлови Желиборьскому отданоє


Гонитвою уганяла смерть неужита

От первого дьня житіа аж по вся лЂта.

Року, яко пишуть нынЂ, знагла напавши,

Порвала, жадноє литости не вказавши.

Єнерозитате так теж мужьством славного

Дельностю и цнотами значне прибраного

Григоріа зъ дому зацного Желиборских,

Єднаго от храбрых героєв росских,

Оздобою продков потомным прикладного,

Котрый якъ от позваня натурального

Рицерьских зъ молодости забав наслЂдовал

А повинности своєй не омешкивал,

Як сын отчизны правдивый працовал ревне,

Ставячися на пляцах битв славных потенжне.

Єст того посвЂдченям ясным Молдавіа,

Мультаньскіє поля и битна Паноніа,

В котрих почты водячи праве значным был,

Яко єдин Ахілес, так то вЂк свой травил.

И на розных єкспедіціах коронъных

Ставал въ дЂлностєх своих рицеръских выборных

Жалосне той порваный, яко квЂток, отпал

Уроду, роскош, гойность, оздобу — все отдал.

Єдно тылко побожность, милость теж и цнота

Сталость вЂры, при нем зостала и доброта.

Ласку бовЂм у бога таковыи мЂвають,

Кгды зъ добродЂтелми тыми пред ним ставають

И зъ выбраными мЂсце пріймують готово,

Працуючи въ таковых за живота свого.

Бо то вЂчно не зешло бываєт и тръвало,

Вышъше перел, злота и нЂкгды не зветшало.

ОфЂра то и оздоба пред богом вдячна

ДобродЂтели, якъ θиміан пріємна.

Розне зась кгды которой души на них сходить,

Ни офЂрою, ни дарами не угодить

Своєму господу, леч чуж ласки бываєт

И лица єго святого не оглядаєт.

Каждый абовЂм по вЂрЂ и дЂлєх стати

На судЂ маєт, и нагороду пріати.

О том змершій прикладом своѝм впоминаєт

Нас живых а марности прекладаєт

МЂзерного того свЂта: сам спробовавши

А ту смертелноє все под землю отдавши,

Уступаєт, молитвам ся залецаючи.

Возваж бач каждый смерть в памяти маючи.











ПРИМІТКИ



Анонім


Плач, альбо лямент по зестю з свЂта сего вЂчнои памяти годного Григоріа Желиборского. Львів, братська друкарня, 1615. Єдиний відомий на сьогодні примірник цієї книжки зберігається в ДБЛ (див.: Ундольский, М., 1871, № 195. Каратаев, Спб., 1883, № 219).

Публікації: Временник Общества истории и древностей российских при Московском университете. Т. 4. Отдел III. М., 1800.

Подається за першодруком, ДБЛ.






















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.