[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 23-39.]

Попередня     Головна     Наступна





АГАКОВ Леонід Якович (18.IV 1910, с. Сеткаси, тепер Ядрінського р-ну Чув. АРСР — 16.X 1977, Чебоксари) — чувас. рад. письменник, нар. письменник Чув. АРСР з 1974. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1935 Ін-т театр. мистецтва у Москві. Революц. перетворення чувас. села змалював у п’єсах «Могутність» (1932), «Обман» (1934), повісті «Якось навесні» (1940). Автор зб. оповідань «Фронтові хлопці» (1943), оповідання «Партизан Мурат» (1947), повісті «Солдатські діти» (1965), роману «Надія» (1971) — на воєнно-патріотичну тему та збірок сатир. творів «Добрі ліки» (1967), «Фальшиве щастя» (1975) та ін. Переклав повість В. Василевської «Райдуга». Укр. мовою окремі твори А. переклала О. Зарва.

Тв.: Укр. перекл. — Постаріти неможливо. — Сім пар постолів. В кн.: Оповідання чуваських письменників. К., 1964; Солдатські діти. К., 1974.

П. М. Чичканов.


АГ’ЄЙ, Аг’єя (справж. — Саччідананд Гірананд Ватсьяян; 7.III 1911, с. Касія, біля м. Деорія, штат Біхар) — інд. письменник. Пише мовою гінді. Зачинатель (1943) відомого в інд. л-рі напряму прайогвад (експерименталізм), який став основою розвитку різних течій в інд. поезії 50 — 80-х pp. Автор поетич. збірок «Убитий вісник» (1933), «Думка» (1942), «Досить» (1946), «Мить на зеленій траві» (1949), «Шалений мисливець» (1954), «О ти, сповнена світла страждання!» (1959), «Золотаві водорості» (1966), «Під могутнім деревом» (1977) та ін.; романів «Шекхар, одне життя» (т. 1 — 2, 1940 — 44), «Острови на ріці» (1952), «Чужі» (1970), збірок оповідань. У творах А. спостерігається прагнення осмислити світ не лише за допомогою традиційного ототожнення природи і людини, а й через сусп. зв’язки, через особистісні проблеми. Укр. мовою окремі твори А. переклав Ю. Покальчук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1976, № 11; Щодня. В кн.: Оповідання письменників Індії. К., 1981.

Літ.: Эминова С. М. Некоторые вопросы творчества Агьея. В кн.: Литература народов Востока. М., 1970; Сенкевич А. Н. Человек и природа в лирике Агьея. В кн.: Художественные направлення в индийской литературе XX века. М., 1977.

Ю. В. Покальчук.


АГИРБІЧАНУ (Agârbiceanu) Іон (12.IX 1882, с. Ченаде, пов. Алба — 28.V 1963, Клуж) — рум. письменник, почесний член Рум. академії з 1955. Закінчив 1904 теол. ф-т Будапешт. ун-ту. Поєднував письменницьку діяльність з церковною, що позначилося на моралізатор. та загальногуманістич. тенденціях багатьох його новел, повістей і романів 20 — 30-х pp. А. відобразив соціальні проблеми трансільванського села, побут шахтарів, жителів містечок (роман «Архангели», 1914); торкався філос.-моральних питань боротьби двох начал у природі людини — плоті і духу (романи «Закон тіла», 1926; «Закон розуму», 1927); критикував бурж. суспільство (роман «Сектанти», 1938). Твори А. 40 — 60-х pp. — своєрідний літопис міськ. життя на фоні сусп.-істор. потрясінь 20 ст. (романи «Панночка Ганна», 1942; «Часи і люди», 1944; «Вовкулака», вид. 1969). Писав про становище циган у Румунії (роман «Фараони», 1961). У 1928 в журн. «Transilvania» («Трансільванія») опубл. спогади про своє перебування 1917 на Україні, побут і звичаї укр. селян.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1981.

С. В. Семчинський.


АГІОГРАФІЯ (від грец. ’άγιος — святий і γράφω — пишу) — вид церковно-істор. л-ри, який містить життєписи «святих». Див. Житійна література.


АГНОН (справж. прізв. — Чачкес) Шмуель Йосеф (17.VII 1888, м. Бучач, тепер Терноп. обл. — 17.II 1970, м. Реховот, Ізраїль) — ізраїл. письменник, член Академії мови Ізраїлю. Писав мовою іврит. У 1908 переїхав до Палестини. В романі «Видання заміж» (1929) реалістично зобразив життя галицької євр. бідноти, в романі «На морській глибині» (1935) — бучацьких євреїв-переселенців у Палестині. Писав і сатиричні твори. Автор збірок оповідань «Снопи» (1963), «Оповідання для всепрощення» (1967) та ін. Лауреат Нобелівської премії (1966).

Тв.: Рос. перекл. — Из недруга в друга. В кн.: Искатель жемчуга. М., 1966.

М. М. Сулима.


АГУМАА Кіазим Караманович [18.IV (1.V) 1915, с. Гвада, тепер Очамчирського р-ну Абх. АРСР — 18.XII 1950, Сухумі] — абх. рад. письменник. Закінчив 1937 Калінін. пед. ін-т. У 1942 — 44 перебував у партиз. загоні на Брянщині. Автор ліричних віршів, книги оповідань, кількох п’єс і незакінч. роману «Селім». Переклав ряд віршів Т. Шевченка. Поему «Сон» у перекладі А. вміщено у кн. «Вибрані твори», що вийшла 1939 у Сухумі до 125-річчя з дня народження укр. поета. Виступав зі статтями про Т. Шевченка: «Абхазький народ шанує пам’ять поета» і «Поет, революціонер і громадянин» (обидві — 1939).

Є. М. Іщенко.


АДАМ (Adam) Георг (8.II 1874, Берлін — 1948, там же) — нім. славіст. Вивчав медицину в ун-тах Берліна і Ростока. В 90-х pp. 19 ст. зацікавився укр. та болг. л-рами. Досліджував і популяризував у Німеччині укр. нар. пісні, творчість укр. письменників. У 1902 відвідав Чернівці та Львів, де зустрічався з І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Гнатюком; листувався з ними. В серії публікацій «Україна» (1898 — 1900) знайомив своїх співвітчизників з подіями культур. життя України. Автор нарису «Українська література» (1898), ст. «Сторіччя української літератури» (1901), у якій подав стислий огляд розвитку укр. худож. слова від І. Котляревського до поч. 20 ст. (того ж року з незначними змінами надрукована як передмова до зб. «Українські новели» О. Кобилянської нім. мовою). А. належать також статті «Про сучасну українську літературу» (1902), «Український лист» (1905), рецензія на кн. «Тарас Шевченко. Вибрані вірші» (Лейпціг, 1911), видану в перекладі нім. мовою Ю. Віргінії, тощо.

Тв.: Укр. перекл. — Сторіччя української літератури [уривок]. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Український лист [уривок]. В кн.: Ольга Кобилянська в критиці та спогадах. К., 1963.

Літ.: Нагірний М. «На його слово і суд можете покластися». «Всесвіт», 1982, № 3.

Я. М. Погребенник.


АДАМОВ Г. [справж. — Гібс Григорій Борисович; 6 (18).V 1886, Херсон — 14.VII 1945] — рос. рад. письменник. Один з зачинателів рад. наук. фантастики. Навчався в гімназії. Брав участь у революц. русі, редагував херсон. соціал-демократичну газ. «Юг». У 1931 видав зб. нарисів «З’єднані колони». Автор пригодницьких та пізнавальних наук.-фантастичних романів «Переможці надр» (1937), «Таємниця двох океанів» (1939), «Вигнання владики» (1946). Укр. мовою твори А. перекладали Д. Ткач, І. Соболь.

Тв.: Укр. перекл. — Таємниця двох океанів. К., 1957.

Н. І. Чорна.


АДАМОВИЧ Алесь (Олександр Михайлович; 3.IX 1927, с. Конюхи, тепер Копильського р-ну Мін. обл.) — білорус. рад. письменник, літературознавець, критик і публіцист, чл.-кор. АН БРСР з 1980. Учасник партиз. руху в Білорусії в роки Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Білорус. ун-т (Мінськ). З 1976 — зав. сектором літ. взаємозв’язків Ін-ту л-ри ім. Янки Купали АН БРСР, з 1987 — директор Всесоюз. НДІ кіномист-ва (Москва). Пише білорус. і рос. мовами. Роман-дилогія «Партизани» (ч. 1 — «Війна під стріхами», 1960, ч. 2 — «Сини вирушають на бій», 1964), «Хатинська повість» (1972; за мотивами повісті — фільм «Іди і дивись», 1985), «Карателі» (1980) та ін. — про трагічні події Великої Вітчизняної війни, партиз. рух у Білорусії. Один з авторів кн. «Я з вогняного села» (разом з Я. Брилем і В. Колесником, 1975), де зібрано свідчення людей, які випадково врятувалися, коли гітлерівці знищували білорус. села разом з їхніми жителями. «Блокадна книга» (1977 — 81, у співавт. з Д. Граніним) побудована на спогадах ленінградців, які пережили блокаду, та на докум. матеріалах періоду Великої Вітчизн. війни. Складним проблемам сучас. світу, нового мислення в ядерну епоху, збереження життя на Землі присвячена повість «Остання пастораль» (1987). А. — автор літературознавчих і критичних праць «Шлях до майстерності» (1958), «Білоруський роман» (1961), «Становлення жанру» (1964), «Горизонти білоруської прози» (1974), «Здалека і зблизька» (1976), «Література, ми і час» (1979), «Про сучасну воєнну прозу» (1981), «Немає важливішого» (1985), «Вибери — життя» (1986) та ін. Укр. мовою окремі твори А. переклали Г. Ігнатенко, М. Львович.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. Минск. 1981 — 83; Укр. перекл. — Хатинська повість. К., 1974; Я з вогняного села. К., 1977 [у співавт.].

Літ.: Новиченко Л. Работы белорусского критика. «Вопросы литературы», 1959, № 11.

В. Я. Буран.


АДАМЦЕВИЧ Євген Олександрович [19.XII 1903 (1.I 1904), с. Солониця, тепер Лубенського р-ну Полтав. обл. — 20.XI 1972, с. Холмівка, тепер Бахчисарайського р-ну Крим. обл.] — укр. рад. кобзар. У дитинстві осліп. Жив у м. Ромнах. Навчався в школі для сліпих у Києві. Учасник Респ. наради кобзарів і лірників у Києві 1939. У репертуарі А. були укр. нар. істор. пісні (про Байду, Морозенка, Палія, Супруна), родинно-побутові, гумористичні й сатиричні, пісні літ. походження (дума-пісня «Євшан-зілля» на слова М. Вороного, пісні на слова Т. Шевченка, Я. Щоголева, В. Чумака, О. Олеся, Д. Загула, М. Некрасова, П. Ж. Беранже та ін.), власні твори (пісні «На смерть Леніна», «Дума про І. Ф. Федька» та ін.), «Запорізький марш» тощо.

Літ.: Правдюк О. Роменський кобзар Євген Адамцевич. К., 1971; Деякі особливості сучасного словесно-музичного фольклору і творчість Є. О. Адамцевича. Суми, 1983.

О. А. Правдюк


АДЕЛЬГЕЙМ Євген Георгійович [1(14).IX 1907, Київ — 13.I 1982, там же] — укр. рад. літературознавець. Член КПРС з 1945. Закінчив 1931 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Досліджував творчість І. Кочерги та О. Корнійчука («Два драматурги», 1938), В. Еллана-Блакитного («Василь Еллан», 1959), М. Бажана («Микола Бажан», 1965), М. Ушакова («Залишаються вірші», 1979), В. Маяковського та ін. З передмовою А. вийшли поезії М. Семенка (1985). У зб. статей А. «Час і пам’ять» (1973), присвячених письменникам старшого й молодшого поколінь, значне місце займають проблеми теорії соціалістич. реалізму, психології творчості, худож. майстерності.

Тв.: Микола Бажан. К., 1974; Крізь роки. К., 1987.

В. В. Громова.


АДЖАРОВ Петр Николов (7.XI 1902, м. Ямбол — 26. IX 1963, Софія) — болг. письменник. За участь v Вересневому антифашист. повстанні 1923 був ув’язнений. 1925 емігрував до СРСР. Закінчив учительські курси, викладав у болг. школах на Україні (с. Вільшанка Кіровогр. обл. та с. Благоєве — Одевської). Працював редактором болг. сектора Держнацменвидаву УРСР. Укладав і редагував підручники для болг. шкіл на Україні. З 1930 — член Всеукраїнської Спілки пролетарських письменників, з 1934 — Спілки рад. письменників. Осн. тема творів — життя і боротьба болг. народу за соціальне визволення. Автор збірок оповідань «Ніаз» (1933), «Вересневі оповідання» (1963). Перекладав з ін. л-р, зокрема твори рос. та укр. рад. письменників, які випускав Держнацменвидав УРСР. У перекладах А. вийшли: «Пригоди цуценяти Джемка» Ю. Шовкопляса (1934), «Помилка Мухи Макара» П. Панча (1935), «Оповідання» О. Копиленка, «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Дівчата нашої країни» І. Микитенка (всі — 1936). В 1959 повернувся до Болгарії. Виступав у журналах із статтями про творчість П. Тичини (журн. «Славяни», 1961, № 3) та ін. рад. письменників.

О. Д. Кетков.


АДИГЕЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра адиг. народу. До Великої Жовтн. соціалістичної революції єдиною формою худож. творчості адигейців був фольклор (нартський епос, казки, оповіді, істор. пісні та ін.). Писемна л-ра зародилася в роки Рад. влади, увібравши в себе кращі традиції усної нар. творчості. Початок розвитку адиг. л-ри пов’язаний з іменами Т. Керашева (нариси й оповідання 20 — 30-х pp., роман «Шамбуль», 1940, в українському перекладі — «Дорога до щастя»; Держ. премія СРСР, 1948), Ю. Тлюстена (повість «Шлях відкрито», 1938), А. Євтиха (оповідання «Велика сила», 1939), М. Паранука (поеми «Ураза», 1929; «Будь пильним», 1934), А. Хаткова (поетичні збірки «Мелодії», 1931; «Вартовий», 1935, обидві — адиг. мовою, «Мужність», 1938, рос. мовою). Популярними стали твори нар. поета Ц. Теучежа (зб. «Батьківщина», 1939). Зароджувалася драматургія (п’єси І. Цея, А. Хаткова, А. Євтиха, Ю. Тлюстена та ін.). Визначальними темами були класова боротьба в період колективізації, соціалістичні перетворення краю, становлення нової людини. В 40 — 50-і pp. розширилася тематика А. л. Боротьбу проти фашист. загарбників в умовах підпілля відображено в романі Ю. Тлюстена «Світло в горах» (1949). Післявоєнній творчій праці рад. людей присвячені повісті А. Євтиха «Аул Псибе» (1950), «Чудова посада» (1951). Т. Керашев у романі «Змагання із мрією» (1955) осмислює долю рад. народу, що переніс тягар війни. Тема війни і проблеми колг. села відбиті у творах Д. Костанова (збірки оповідань «Дві висоти», 1947; «Праця славить людину», 1955; роман «Злиття рік», 1957). Вийшли поетич. збірки М. Паранука «Вірші» (1940), «Вірші і поеми» (1950), «Пісня щасливих» (1955), А. Євтиха — «Щастя» (1946). В 60 — 70-і pp. опубліковано ідейно і художньо значні книги: Ю. Тлюстена — романи «Ожбанокови» (1962), Х. Ашинова — «Вершник переходить бурхливу ріку» (1966), І. Машбаша — «Оплаканих не чекають» (1966), Д. Костанова — «Біла лілія» (1967), Т. Керашева — «Куко» (1968), повість А. Євтиха «Дівчина з аулу» (1963), «Вибране» (1964) С. Яхутля, поетич. збірки М. Паранука «Голос серця» (1961), «Мирний ранок» (1966), «Думи» (1968), «Радість нового дня» (1971), І. Машбаша — «Щедре сонце полудня» (1979), збірки драм. творів Г. Схоплока «П’єси» (1967), «Драми» (1973), «Пісня землі» (1978) та ін. У 80-і pp. в галузі прози активно працюють І. Машбаш, Х. Ашинов, П. Кошубаєв, С. Панеш, Ю. Чуяко та ін.; в поезії — І. Машбаш, Х. Беретар. З першими п’єсами виступили Ч. Муратов, Г. Духу та ін. Для дітей пишуть Д. Чуяко, М. Куйок. Літ. критика представлена працями М. Куніжева, А. Схаляхо, К. Шаззо, Т. Чамокова, У. Панеша, Р. Мамія. З 1924 видається альм. «Закошниг» («Дружба»).

До укр. л-ри, зокрема до творчості Т. Шевченка, ще на поч. 30-х pp. зверталися поети А. Хатков, А. Євтих, Х. Андрухаев, К. Жане та ін. Вірші Т. Шевченка перекладали І. Цей, Р. Меркицький, М. Паранук, Х. Ашинов та ін. Образ укр. поета змальовано у творах Х. Андрухаєва, К. Жане. Адиг. періодична преса в 60 — 70-і pp. надрукувала статті — Д. Костанова «Великий поет», Л. Голубєвої «Т. Г. Шевченко і Кавказ» та «Наче він жив в Адигеї...», М. Куніжева «Шевченко і адигейська література», «І вірш його адигейською...», «Збагачення літератур» та ін. Адиг. мовою перекладено деякі твори О. Корнійчука, М. Трублаїні та ін. укр. письменників. Укр. мовою опубл. твори А. Євтиха, Т. Керашева, І. Цея, К. Жане, Х. Андрухаєва та ін. у перекладах М. Лещенко, Д. Кононенка, Л. Прикордонного, І. Стативки та ін.

Літ.: Ученые записки Адыгейского научно-исследовательского института, т. 6. Литература и фольклор. Краснодар, 1968; Ученые записки Адыгейского научно-исследовательского института, т. 18. Литература и фольклор. Майкоп, 1973; Вопросы истории адыгейской литературы. Майкоп, 1980; Адыгский фольклор, кн. 1 — 2. Майкоп, 1980; Хут Ш. Х. Сказочный эпос адыгов. Майкоп, 1981.

М. Ш. Куніжев.


АДІ (Ady) Ендре (22.XI 1877, с. Ерміндсент, тепер с. Аді Ендре, СРР — 27.I 1919, Будапешт) — угор. поет, публіцист, революц. демократ. Основоположник нової угор. поезії. Навчався в Дебрецен. ун-ті. Перша зб. — «Вірші» (1899). З 1900 займався журналістикою, зокрема описував події рос.-япон. війни та революції 1905 — 07. Збірки «Нові вірші» (1906), «Кров і золото» (1907), «На колісниці Іллі-пророка» (1908), «Хто мене бачив» (1914) та ін. пройняті ідеями інтернаціоналізму й гуманізму. Автор закликає до революц. перетворення світу, утверджує роль пролетаріату. В публіцистич. статтях і віршах періоду 1-ї світової війни А. викривав її грабіжницький, антинар. характер. У статтях «Велика брехня» і «Прокляття від великого маєтку» писав про безправне життя закарпат. українців. Укр. мовою окремі вірші А. переклали М. Бажан, М. Лукаш, Д. Павличко, Ю. Шкробинець, І. Драч, В. Забаштанський, П. Осадчук, К. Дрок, М. Шаповал, С. Йовенко, С. Жолоб, І. Мегела та ін. Образ А. створив у вірші «Слово» Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. Ужгород, 1949; Вибрані поезії. К., 1977; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. «Дніпро», 1982, № 2; Рос. перекл. — Стихи. М., 1975.

Літ.: Россиянов О. К. Творчество Эндре Ади. М., 1967; Мегела І. Провісник революції. «Дніпро», 1977, № 4; Нових часів — нові пісні. «Дніпро», 1982, № 2.

В. Ю. Васовчик.


АДОНІЧНИЙ ВІРШ — античний дактилічний усічений диметр, метрична схема ŨŨUU / ŨŨU. Названий на честь бога Адоніса. Як окремий заключний рядок виступав у сапфічній строфі. В рос. поезії сапфічну строфу імітували В. Брюсов, Вяч. Іванов. В укр. оригінальній та перекладній поезії не інтерпретується. Як окремий випадок — переклад І. Франка з Юліана Єгиптянина:

Вмер-бо Архілох! Тож стережись тепер

Ямбів злосливих,

Що з його уст летять густіше, ніж стріли

З луків мисливих.

В. В. Громова.


АДРІАНОВА-ПЕРЕТЦ Варвара Павлівна [30.IV (12.V) 1888, Ніжин, тепер Черніг. обл. — 6.VI 1972, Ленінград] — рос. і укр. рад. літературознавець, текстолог, бібліограф, педагог, чл.-кор. АН УРСР з 1926 і АН СРСР з 1943. Дружина В. М. Перетца. Закінчила 1912 Київ. ун-т. Магістерська дисертація — «Житіє Олексія чоловіка божого в давній руській літературі і народній словесності» (1917). З 1934 працювала в Ін-ті рос. л-ри АН СРСР (Пушкінський дім), 1947 — 51 — зав. сектором давньорус. л-ри. Перша друкована праця — «Київський уривок псалтиря XIV віку» (1908). Осн. теми численних розвідок А.-П. — укр.-рос. літ. зв’язки, рос. демократична л-ра, зокрема сатира 17 — 18 ст., старовинний театр. паломницька л-ра, взаємозв’язки давньорус. л-ри і фольклору, поетичні стилі Давньої Русі, «Слово о полку Ігоревім», «Задонщина». Співавтор багатьох колективних праць («Історія російської літератури», 1941 — 48, та ін.).

Тв.: Сцена та костюм в українському театрі XVII — XVIII вв. «Україна», 1925, № 3; Очерки по истории русской сатирической литературы XVII в. М. — Л., 1937; Древнерусская повесть, в. 1. М. — Л., 1940 [бібліографія у співавт. з В. Покровською]; «Слово о полку Игореве». Библиография изданий, переводов, исследований. М. — Л., 1940; Очерки поэтического стиля Древней Руси. М. — Л., 1947; З історії сатирично-гумористичної рукописної української літератури XVII — XVIII ст. «Радянське літературознавство», 1957, № 4; «Слово о полку Игореве» и памятники русской литературы XI — XIII веков, Л., 1968; Древнерусская литература и фольклор. Л., 1974.

Літ.: Горячева Р. И. Варвара Павловна Адрианова-Перетц [Библиографический указатель]. М., 1963.

Л. Є. Махновець.


АЕДИ (грец. ’αοιδός — співець) — давньогрец. професійні поети й співці. Їхнє мистецтво розквітло в 8 — 7 ст. до н. е. А. виконували епічні пісні, акомпануючи собі на струнному щипковому інструменті — формінксі. У свій спів вони вносили елементи імпровізації, доповнювали й видозмінювали пісні, створювали нові. Згодом А. заступили рапсоди.


АЖАЄВ Василь Миколайович [30.I (12.II) 1915, с. Соцьке, тепер Талдомського р-ну Моск. обл. — 27.IV 1968, Москва] — рос. рад. письменник. Закінчив 1944 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Роман «Далеко від Москви» (1948; Держ. премія СРСР, 1949) — про самовіддану працю рад. людей на будівництві нафтопроводу під час Великої Вітчизн. війни (укр. перекл. А. Головка, 1949). З 1955 публікував глави роману «Вічна мерзлота» (не закінч.). Повість «Передмова до життя» (1961) присвячена молоді.

Тв.: Предисловие к жизни. Повести и рассказы. М., 1972; Укр. перекл. — Далеко від Москви. К., 1955.

О. І. Карпенко.


АЗАДОВСЬКИЙ Марко Костянтинович [6 (18).XII 1888, Іркутськ — 24.XI 1954, Ленінград] — рос. рад. фольклорист, літературознавець і етнограф. Закінчив 1913 Петерб. ун-т. З 1930 працював у Ленінграді в Ін-ті історії мистецтв, згодом керував фольклор. сектором Ін-ту рос. л-ри АН СРСР (Пушкінський дім), викладав у Ленінгр. ун-ті (з 1934). Досліджував фольклор, побут, історію Сибіру. Осн. праці: «Історія російської фольклористики» (т. 1 — 2, опубл. 1958 — 63; тут А. розглянув і питання розвитку укр. дожовтневої фольклористики, діяльність М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, М. Драгоманова, М. Сумцова та ін.), «Російська казка» (т. 1 — 2, 1932), «Фольклористика в СРСР за п’ятнадцять років. 1918 — 1933» (1934), «Література і фольклор» (1938), «Загублені і втрачені твори декабристів» (1954) тощо. Уклав збірник «Народні казки про бога, святих і попів. Російські, білоруські та українські» (опубл. 1963).

Тв.: Статьи о литературе и фольклоре. М. — Л., 1960; Из писем М. К. Азадовского. В кн.: Из истории русской фольклористики. Л., 1981.

М. М. Плісецький.


АЗБУКА [від назв перших слов’ян. літер «аз» (а) та «буки» (б)] — 1) Сукупність літер, розміщених в усталеному для кожної мови порядку; те саме, що й алфавіт, абетка. 2) Початковий посібник для навчання грамоти; буквар. 3) Переносно — основні, найпростіші початки будь-якої науки, справи.


АЗБУКОВНИКИ, алфавіти — рукописні словники навч. і довідкового характеру. Почали складатися на Україні у 2-й пол. 16 ст., особливо поширилися в 17 ст. А. ввібрали матеріал попередніх східнослов’ян. типів словників: ономастиконів (пояснення власних імен і заг. слів та геогр. назв із «святого письма»), символиків — «приточників» (витлумачення притч, символів, ін. іносказань), слов’янорус. словників і розмовників довідково-навч. характеру. А. засвідчували високий рівень тогочас. східнослов’ян. лексикографії. В них уточнювались і розширювались семантичні визначення, частіше залучались для пояснень світські матеріали. А. істотно удосконалювали словникову техніку: утверджувався алфавітний принцип розміщення статей (звідси й назва), нерідко зазначалися літ. джерела й мова, з якої походило пояснюване слово.

Літ.: Ковтун Л. С. Азбуковники среди других текстов древней лексикографии и проблемы их издания. Б кн.: Труды Отдела древнерусской литературы, т. 36. Л., 1981.

В. П. Колосова.


«АЗБУЧНА ВІЙНА» — боротьба прогресивної громадськості Галичини в 19 ст. проти спроб австро-польс. реакційних кіл латинізувати укр. алфавіт. У 1834 філолог Й. Лозинський запропонував замінити укр. алфавіт на латинський («абецадло»). Проти цього виступила передова інтелігенція на чолі з М. Шашкевичем. Новий спалах «А. в.» викликала спроба галицького губернатора 1859 законодавчим шляхом нав’язати українцям лат. алфавіт. Але рішучі протести передової громадськості Галичини, підтримані відомими славістами Ф. Міклошичем і П. Й. Шафариком, змусили реакційні кола відступити (окремі видання лат. алфавітом 1861 і 1882 успіху не мали). В 2-й пол. 19 ст. розгорілася боротьба за фонетичний правопис проти етимологічного (І. Франко написав про це сатир. вірш «Етимологічний гімн»).

Літ.: Шашкевич М. Азбука і abecadło. Przemysl, 1836; Франко І. Азбучна війна в Галичині 1859 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 47. К., 1986; Маковей О. Три галицькі граматики. Львів, 1903.

Б. В. Кобилянський.


АЗЕРБАЙДЖАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра азерб. народу, одна з найдавніших л-р Сходу. Збереглося багато пам’яток усної нар. творчості. Найдавніші з них — т. з. мідійські легенди, перекази (7 — 6 ст. до н. е.) про наскоки перс. завойовників. Протягом тисячоліть складалися трудові, обрядові та побутові пісні, дастани («Кероглу», «Ашиг-Гариб», «Асли-Керем» та ін.), казки, гуморески, прислів’я, приказки, загадки, пройняті вірою в силу народу. Популярними були пісні-баяти (чотиривірші), що вплинули на розвиток поезії, особливо таких її форм, як гошма та рубаї. Значне місце у фольклорі займає ашугська поезія. Відомі вірші нар. співців-ашугів Курбані, Сари Ашуга, Аббаса Туфарганли, Хасте Касима, Валеха, Ашуга Алескера та ін.

У 5 ст. в Кавказькій Албанії (на Сх. сучас. Азербайджану) існувала писемність. Розвивалася оригінальна і перекладна реліг. л-ра араб. і перс. мовами, з’являлися світські твори. Одночасно створювалася худож. л-ра азерб. мовою. Визначна пам’ятка — епос «Кітабі Деде Коркуд» (11 — 12 ст.; записано в 15 ст.). В 11 — 12 ст. азерб. поети писали гол. чин. перською мовою (Катран Тебрізі, Абу-ль-Ала Гянджеві, Фелекі Ширвані, Хагані Ширвані, поетеса Мехсеті Гянджеві). Вершина азерб. поезії 12 ст. — твори поета-гуманіста Нізамі Гянджеві, у своїй знаменитій «П’ятериці» («П’ять поем») він утверджував ідеали гуманізму та соціальної справедливості. Першим відомим поетом, який писав рідною мовою, був Гасаноглу (13 ст.). На 13 — 14 ст. припадає творчість поетів Зюльфікара Ширвані, Авхеді Марагаї, Газі Бурханеддіна, Аріфз Ардебілі, Ассара Тебрізі та ін. Найвизначніший поет і мислитель 14 — 15 ст. — Імадеддін Несімі, автор першого поетич. дивана азерб. мовою. Його вільнодумні вірші звеличували дух і розум людини. У 16 ст. творили поети Шах Ісмаїл Хатаї, Хабібі, Хаміді, Кішвері, а також корифей азерб. л-ри М. Фізулі. Його вірші, газелі, сповнені глибоких філос. роздумів, довгий час були зразками ліричної поезії на всьому Бл. і Серед. Сході. З ім’ям М. Фізулі пов’язане остаточне формування азерб. літ. мови і азерб. прози (політич. сатира «Скарги»). Гуманістичні традиції М. Фізулі продовжили Месіхі, Ковсі Тебрізі, Саїб Тебрізі та ін. В кін. 16 — на поч. 17 ст. в результаті тур. та іран. поневолення Азербайджану склалися несприятливі умови для розвитку А. л. Патріотичні погляди і прагнення народу в цей час відображалися переважно у фольклорі, ашугській поезії. Боротьба проти загарбників сприяла створенню героїко-романтич. дастанів та героїч. епосу «Кероглу». Народнопоетична творчість вплинула на писемну л-ру. Визначними ліриками 18 ст. були Відаді Молла Велі та Вагіф Молла Панах. Оптимістична поезія Вагіфа становила новий етап у розвитку азерб. поезії на шляху до реалізму. Після входження Пн. Азербайджану до складу Росії (поч. 19 ст.) відбулися глибокі зрушення в А. л. Під впливом передової рос. культури розвивалася реалістично-просвітительська л-ра, спрямована проти деспотизму і реліг. фанатизму. Представниками її були: А. Бакиханов, І. Куткашенський, Вазех. Реалістичний напрям утвердився в творчості Мірзи Фаталі Ахундова, основоположника азерб. драматургії, прози і літ. критики. В жанрі сатир. поезії писали Закір, Сеїд Азім Ширвані, ліричної — поетеси А. Набаті, Хуршидбану Натаван, Хейран Ханум, Ашиг Пері та ін. У 1875 з ініціативи Г. Зардабі була заснована перша азерб. газета «Екінчі» («Плугатар»). Дальшого розвитку реалізм набув у творчості драматурга Н. Везірова. На межі 19 і 20 ст. центр. місце в азерб. л-рі зайняла тематика, пов’язана з класовою боротьбою, боротьбою за перетворення життя. Важливу роль у розвитку л-ри поч. 20 ст. відіграв сатиричний журн. «Молла Насреддін», на сторінках якого виступав революц. поет-сатирик Сабір. Реалістичні традиції в драматургії і прозі продовжили Джаліл Мамедкулізаде, А. Ахвердов, Н. Наріманов, С. С. Ахундов, Ю. Чеменземінлі. Романтичну поезію розвивали Сіххат, М. Гаді, Г. Джавід, А. Шаїк та ін.

Встановлення Рад. влади в Азербайджані відкрило нову добу в історії А. л. В створенні нової л-ри взяли уча.сть і письменники старшого покоління: Дж. Мамедкулізаде, А. Ахвердов, С. Гусейн та ін. Почали літ. діяльність талановиті молоді поети, прозаїки, драматурги. У своїх творах вони відображали боротьбу за нове життя, змальовували рад. дійсність. Поезію в довоєнні часи та в роки Великої Вітчизн. війни представляють С. Рустам, М. Мушфік, Р. Рза, М. Рагім, О. Саривеллі, А. Джаміль, З. Халіл, М. Дільбазі, Н. Рафібейлі та ін.; прозу — М. С. Ордубади, С. Рагімов, М. Гусейн, Абульгасан, А. Шаїк, Мір Джалал, А. Велієв та ін.; драматургію — М. Ібрагімов, І. Ефендієв, С. Рахман, Е. Мамедханли, І. Касумов та ін. Значний внесок у л-ру зробили основоположник азерб. рад. драматургії Дж. Джабарли, нар. поет республіки С. Вургун.

За післявоєнні роки в А. л. з’явилися нові імена: прозаїки Б. Байрамов, І. Шихли, І. Гусейнов, Г. Аббасзаде, Ч. Гусейнов, А. Айліслі, Анар, брати М. і Р. Ібрагімбекови та ін., поети Азероглу, Н. Хазрі, Б. Вагабзаде, І. Сафарлі, А. Кюрчайлі, А. Керім, М. Араз, Ф. Годжа, Дж. Новруз та ін. Розвивається дитяча л-ра (М. Рзакулізаде, М. Сеїдзаде, М. Дільбазі, Теймур Ельчин, А. Бабаєв, Х. Алібейлі та ін.). Відомі праці з літ. критики і літературознавства М. Аріфа, Г. Арасли, М. Рафілі, Мамеда Джафара, Ф. Касимзаде, А. Султанли, А. Мірахмедова, К. Талибзаде та ін. СП Азербайджану — з 1932. Виходять літ. газета «Едебійят ве інджесенет» («Література і мистецтво»), літ.-худож. та сусп.політ. журнали «Азербайджан» (азерб. мовою), «Литературный Азербайджан», «Гракан Адребджан» («Літературний Азербайджан», вірм. мовою), «Улдуз» («Зірка»), мист. альманах «Кобустан».

Л-ри укр. і азерб. народів єднає давня дружба. Відомі укр. просвітителі, революц. демократи М. Гулак, О. Навроцький — члени Кирило-Мефодіївського товариства — жили й творили в різних містах Азербайджану. М. Гулак переклав прозою поему «Лейлі і Меджнун» М. Фізулі, О. Навроцький відтворив її віршем. М. Гулак — один з перших дослідників і популяризаторів творчості Нізамі Гянджеві, М. П. Вагіфа, азерб. фольклору, він багато років підтримував дружні стосунки з М. Ф. Ахундовим, Дж. Унсізаде та ін. Азерб. л-ру давнього періоду досліджував укр. вчений-сходознавець А. Кримський. В 1907 в Баку було організовано товариство «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, яке пропагувало досягнення укр. л-ри, відзначало ювілеї — Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, а також рос. та азерб. письменників. Шевченківські ювілеї 1911 і 1914 широко відзначили бакинські газети «Баку», «Каспий», «Бакинские известия». На їхніх сторінках друкувалися статті про І. Франка, Лесю Українку, було вміщено некролог з приводу смерті М. Старицького. У дожовтневий період ряд азерб. інтелігентів здобував вищу освіту в ун-тах України, зокрема письменники і громад. діячі Н. Наріманов (в Одесі), Т. Шахбазі (в Харкові), Ю. В. Чеменземінлі (в Києві) та ін., які чимало зробили для популяризації азерб. л-ри серед українців. У своїй творчості вони часто зверталися до укр. тематики.

За роки Рад. влади літ. зв’язки між двома народами розширились і зміцніли. Під час Великої Вітчизн. війни азерб. письменники зі зброєю в руках захищали й Україну, оспівували велич духу і нескореність народу братньої республіки. Серед них — Абульгасан, автор трилогії про оборону Севастополя «Бастіон дружби», Е. Мамедханли (разом з О. Довженком працював у фронтовій газеті і створив низку оповідань про боротьбу рад. людей проти нім.-фашист. загарбників на території України), а також поети Б. Касумзаде, А. Фарук та ін. Україні, зокрема Т. Шевченкові, присвятили свої твори С. Вургун, С. Рустам, Р. Рза, М. Гусейн, З. Халіл, М. Рагім, О. Саривеллі, І. Солтан, Т. Ейюбов та ін. В розвитку літ. зв’язків велику роль відіграють відзначення ювілеїв класиків, декади і дні літератур, обмін письменницькими делегаціями. Азерб. мовою вийшли твори Т. Шевченка (з 1934, понад 10 видань), І. Котляревського, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Корнійчука (п’єси «Платон Кречет» і «Загибель ескадри» поставлені на азерб. сцені), М. Стельмаха, О. Гончара, В. Собка, І. Драча, три антології укр. рад. поезії і дві антологічні збірки оповідань. Поет і перекладач А. Абдулла за переклади з укр. л-ри удостоєний літ. премії ім. М. Т. Рильського (1984).

Укр. мовою перекладено твори азерб. письменників М. Фізулі, Нізамі Гянджеві, М. Гусейна, М. Джалала, С. Вургуна, М. Ібрагімова та ін. Серед перекладачів — Л. Первомайський, В. Мисик, В. Ціпко, М. Мірошниченко, Л. Маковецька. Вчені Азербайджану (П. Халілов, В. Арзуманов, А. Абдулла, Н. Гасанзаде та ін.) активно досліджують азербайджансько-українські зв’язки.

Літ.: Очерк истории азербайджанской советской литературы. М., 1963; Набиев Б. Азербайджанская советская литература периода Великой Отечественной войны. Баку, 1965; Ариф М. История азербайджанской литературы. Баку. 1971; Мамед Ариф Дадашзаде. Азербайджанская литература. М., 1979; Бабаев Г. Азербайджанские литературные связи. Библиография (1920 — 1959). Баку, 1959.

А. С Багіров, А. Абдулла.


АЗЕРБАЙДЖАНСЬКА МОВА — мова азербайджанців, які живуть в СРСР — в Аз. РСР (осн. населення), а також у Вірм. РСР, Груз. РСР, Даг. АРСР і за кордоном — в Ірані, Іраку, Туреччині, Афганістані. Належить до пд.-зх. (огузької) групи тюркських мов. В СРСР А. м. розмовляє понад 5,3 млн. чол. (1979, перепис). Діалекти й говори А. м. об’єднують у 4 групи: східну, західну, північну та південну. В основу літ. А. м. лягли бакинський та шемахинський діалекти сх. групи, а також перехідні муганські говори. Найдавніша писемна пам’ятка належить до 11 ст. Літ. староазерб. мова розвивалася з 13 ст. (твори Гасаноглу, Несімі, Фізулі, Хатаї, Вагіфа, Відаді та ін.). Сучас. літ. А. м. сформувалася в серед. 19 ст. Ще в дожовтн. період склалися осн. функціональні стилі, відбувалася демократизація літ. мови (М. Ф. Ахундов, Г. Зардабі, Дж. Мамедкулізаде, М. А. Сабір та ін.). За рад. часу було розв’язано осн. питання алфавіту, орфографії, правопису, термінології, лексикографії, нормативної граматики й стилістики літ. А. м. Писемність до 1929 базувалася на араб. графіці, до 1939 — на основі лат. алфавіту, а з 1939 — рос. алфавіту. А. м. розвивається азербайджанська література.

Літ.: Ширалиев М. Ш. Диалекты и говоры азербайджанского языка. Баку, 1983; Русско-азербайджанский словарь, т. 1 — 3. Баку, 1971 — 78.

М. Ш. Ширалієв.


АЗІАНІЗМ (від грец. ’Ασιανός, лат. asianus — азіатський) — літ.- стилістичний напрям, що виник у Малій Азії в 3 ст. до н. е. у зв’язку з поширенням елліністичної культури на Сході. Термін «азіанізм» запровадив Ціцерон, який виділив два різновиди цього стилю і дав кожному з них докладну характеристику. Осн. риси естетики і поетики А.: парадність, пишність стилістич. засобів, нагромадження вишуканих тропів, словесна орнаментальність, експресивне використання звукових ефектів, антонімія, контрастність і порушення гармонії між змістом і формою твору. Оратори-азіаністи оновили лексику і фразеологію прози, ввівши до неї неологізми й варваризми. Найвизначнішими представниками А. були Гай Гракх, Красс, Сенека, Сціпіони. Розвивався у боротьбі з аттікізмом. Пізніше А. мав помітний вплив на естетику і поетику барокко.


АЗІЗ НЕСІН (Aziz Nesin; справж. — Мехмет Нусрет; 20.XII 1915, Стамбул) — тур. письменник і громад. діяч. Основоположник політ. сатири в тур. л-рі. Закінчив військ. уч-ще, 1937 — 39 слухав лекції в Академії образотворчих мистецтв і музики в Стамбулі. Член Всесв. Ради Миру. Автор збірок оповідань «Собачі хвости», «Запасні частини» (обидві — 1955), «Хамді, прозваний „Слоном“», «Божевільний на даху» (обидві — 1956), «Померлий віслюк» (1957), «Великий заколот» (1978), «Мої божевільні», «Добридень тобі, моє сімдесятиліття» (обидві — 1984) та ін., сатиричних романів «Зюбюк» (1961), «Сучасні діти-вундеркінди» (1967) та ін., мемуарних книг «Спогади про заслання» (1957), «В поліції» (1967), п’єс тощо. Розвінчує продажність правлячих кіл, викриває соціальні вади бурж. суспільства, виступає на захист простих людей. Кілька разів відвідав Рад. Союз, побував на Україні. Укр. мовою окремі твори А. Н. переклали Г. Халимоненко, О. Ганусець.

Тв.: Укр. перекл. — Листи померлого віслюка та інші новели. К., 1970; На каруселі. К., 1979; Рос. перекл. — Избранное. М., 1974; Избранные произведения. М., 1985.

Літ.: Яковлева Н. С. Сатирические новеллы Азиза Несина. Л., 1977.

Г. І. Халимоненко.


АЗІМОВ (Asimov) Айзек (2.I 1920, м. Петровичі, тепер Смолен. обл.) — амер. письменник, учений-біохімік. У США живе з 1923. Закінчив 1939 Колумбійський ун-т. Автор науково-фантастичних творів: зб. оповідань «Я, робот» (1950), трилогії «Становлення» (1951 — 53) та продовження її «Грань становлення» (1982), дилогії «Сталеві печери» (1954) і «Оголене сонце» (1957), романів «Кінець Вічності» (1955), «Навіть боги» (1972) та ін. Укр. мовою окремі твори А. переклали М. Пінчевський, Д. Грицюк, Б. Салик, Ю. Лісняк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Сховище. «Всесвіт», 1970, № 5; Найдавніше й найдосконаліше. «Всесвіт», 1976, № 5; Молодість. В кн.: Колиска на орбіті. — К., 1983; Людина й комп’ютер. «Всесвіт», 1983, № 6; Ця смертна ніч. В кн.: Повісті, оповідання, нариси. К., 1984; Я. робот. К., 1987; І що воно таке — кохання? «Всесвіт», 1987, № 7; Рос. перекл. — Вид с высоты. М., 1965; Путь марсиан. М., 1966; Сами боги. М., 1976; Конец Вечности. Алма-Ата, 1985.

Літ.: Колибанова А. Сатирична фантастика Айзека Азімова. «Вісник Київського університету (Серія іноземної філології)», 1975, № 9; Колибанова А. Галактические романы Айзека Азимова. В кн.: Исследования по романской и германской филологии. К., 1976.

Р. І. Доценко.


АЙБЕК [справж. — Муса Ташмухамедов; 28.XII 1904 (10.I 1905), Ташкент — 1.VII 1968, там же] — узб. рад. письменник, академік АН Узб. РСР з 1943, нар. письменник Узб. РСР з 1965. Член КПРС з 1948. Закінчив 1930 Середньоазіатський ун-т (Ташкент). Літ. діяльність почав зб. віршів «Почуття» (1926). У поетич. зб. «Факел» (1932), поемах «Помста» (1932), «Коваль Джура» (1933) розробляв тему сучасності, закликав до боротьби проти сил старого світу. Автор романів: «Священна кров» (1943) — про життя узб. народу в передреволюц. роки, історико-біографічного — «Навої» (1945; Держ. премія СРСР, 1946), «Вітер Золотої долини» (1950), присвяченого колг. будням, «Сонце не згасне» (1958), в якому відтворено героїзм рад. воїнів у роки Великої Вітчизн. війни, «Великий шлях» (1967) — про соціалістичну революцію, автобіогр. повісті «Дитинство» (1962), повісті «Дитинство Алішера» (1974), а також ряду збірок віршів і поем («Пісня сонця», 1955; «Гюлі і Навої», 1968, та ін.). Переклав деякі твори Й. В. Гете, О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Бєлінського, М. Горького та ін. Окр. твори А. переклали В. Муха і В. Гнатовський.

Тв.: Укр. перекл. — Навої. К., 1950; Вітер Золотої долини. К., 1956; Дитинство. К., 1965; Священна кров. К., 1971; Рос. перекл. — Сочинения, т. 1 — 5. Ташкент, 1962 — 64.

Літ.: Бать Л. Г., Кошчанов М. Айбек. М., 1976.

В. Г. Бєляєв.


АЙЗЕНШТОК Ієремія Якович [21.II (4.III) 1900, м. Єлизаветград, тепер Кіровоград — 7.VI 1980, Ленінград] — укр. і рос. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1935. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1921 Харків. ін-т нар. освіти. Був наук. співробітником, 1926 — 31 — ученим секретарем Ін-ту Тараса Шевченка (тепер Літератури інститут ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), викладав у вузах. Осн. праці — з історії укр. і рос. л-р 19 ст.; укр.рос. літ. зв’язків, текстології. Автор досліджень про творчість Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського, І. Котляревського, Є. Гребінки, статей про І. Франка, М. Коцюбинського, І. Манжуру. Підготував перше повне, коментоване видання щоденника Т. Шевченка (під назвою «Дневник», 1925), кілька видань творів поета в рос. перекладах, досліджував питання шевченківської текстології, зв’язки Шевченка з рос. л-рою і визвольним рухом у Росії. А. брав участь у підготовці видань творів М. Гоголя, Г. Успенського, М. Чернишевського, М. Некрасова, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Манжури, М. Коцюбинського, І. Франка. Ряд публікацій А. присвятив історії цензури.

Тв.: Шевченкознавство — сучасна проблема. І. До тексту Шевченкових творів. Х., 1922; До історії видань творів Г. Ф. Квітки. К., 1927; Як працював Шевченко. К., 1940; Українські поети-романтики. В кн.. Українські поети-романтики 20 — 40-х років XIX ст. К., 1968; Петро Гулак-Артемовський. В кн.: Гулак-Артемовський П. Твори. К., 1970.

В. С. Бородін.


АЙМУРЗАЄВ Жолмурза Мурзайович (9.V 1910, Чимбайський округ, тепер Чимбайський р-н Каракалп. АРСР) — каракалп. рад. письменник, нар. письменник Узб. РСР з 1981. Член КПРС з 1946. Закінчив 1956 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор поетич. збірок, поем «Боротьба» (1935), «Ми перемогли в боротьбі» (1936), п’єси «Айгуль-Абат» (1959), які змальовують боротьбу за Рад. владу, колективізацію в Каракалпакії, п’єси «Бердах» (1958) — про класика каракалп. л-ри. Роман А. «На берегах Амудар’ї» (рос. мовою — «Проделки Камекбая», 1956) — про життя каракалп. народу у післявоєнний час. Написав автобіогр. повість «Серце сироти» (1967), романи «Киз Кеткен» (1972), «Я люблю вас, люди» (1978). Україні присвятив ряд віршів і поем, зокрема «У вогні», «Аральське море» (про Т. Шевченка). Переклав вірш Т. Шевченка «Мені тринадцятий минало».

З. У. Умарбекова.


АЙНІ [справж. — Садріддін Саїд Муродзода; 15 (27).IV 1878, с. Соктаре, побл. м. Гіждувана, тепер Бухар. обл. — 15.VII 1954, Душанбе] — тадж. рад. письменник, учений, громад. діяч, перший президент АН Тадж. РСР з 1951, засл. діяч науки Тадж. РСР з 1940, почесний академік АН Узб. РСР з 1943. Навчався в медресе (Бухара). А. — основоположник тадж. і один із зачинателів узб. рад. л-р. Писав тадж. і узб. мовами. Вірші, створені 1918, — «Марш свободи» (на мотив «Марсельєзи»), «Слава Жовтню» та ін., що згодом увійшли до зб. «Іскри революції» (1923), є першими зразками тадж. рад. поезії. Нариси і статті 1919 — 20, в яких А. пропагував ідеї Великого Жовтня, поклали початок революційній тадж. публіцистиці. У 20-і pp. А. уклав першу антологію тадж. л-ри з найдавніших часів («Зразки таджицької літератури», ч. 1 — 3, 1926). Повість «Одіна» (1924) — про сповнене поневірянь життя горця-бідняка, разом з романами «Дохунда» (1930), в якому створено образи борців за нове життя, та «Раби» (1934), де показано життя тадж. народу від 1-ї пол. 19 ст. до перемоги колг. ладу в Таджикистані, є своєрідною трилогією. Вершина творчості — автобіогр. повість «Спогади» (кн. 1 — 4, 1949 — 54; за кн. 1 — 2 — Держ. премія СРСР, 1950; укр. перекл. О. Новицького — «Бухара»), в якій показав життя Бухари, усіх верств суспільства на межі 19 і 20 ст. Автор монографій про Рудакі, Фірдоусі, Авіценну, Сааді, Навої та ін. Уклав «Короткий тлумачний словник таджицької мови» (1938, опубл. 1976). Укр. мовою окремі твори А. переклали А. Могила, А. Сенкевич, О. Шокало.

Тв.: Укр. перекл. — Стара школа. К., 1959; Смерть лихваря. Повісті. К., 1978; Бухара. К., 1983; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1971 — 75.

Літ.: Акобиров Ю., Харисов Ш. Садриддин Айни. М., 1968; Брагинский И. С. Садриддин Айни. М., 1978; Дзюба І. М. Садріддін Айні. К., 1987; Семенова С. Ф. Садріддін Айні. Короткий бібліографічний покажчик літератури. Львів, 1968.

Н. В. Костенко.


АЙТМАТОВ Чингіз (12.XII 1928, аїл Шекер, тепер Кіровського р-ну Кирг. РСР) — кирг. рад. письменник, громад. діяч, нар. письменник Кирг. РСР з 1968, академік АН Кирг. РСР з 1974, Герой Соц. Праці (1978), дійсний член Європ. академії наук. мист -ва і л-ри з 1983, чл. Всесв. академії наук і мист-в. Член КПРС з 1959. Закінчив 1953 Кирг. с.-г. ін-т і 1958 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Гол. ред. жури. «Инсстранная литература» з 1988. Пише кирг. і рос. мовами. У перших творах змальовував життя і працю рад. людей у роки війни і в повоєнний час (повісті «Важка переправа», 1956; «Ми йдемо далі», «Віч-на-віч», обидві — 1957, та ін.). У повістях «Джаміля» (1958), «Перший учитель» (1959), «Верблюже око», «Тополенька моя в червоній косинці» (обидві — 1961; увійшли до зб. «Повісті гір і степів», 1962; Ленінська премія, 1963) відображено глибокі соціальні перетворення в житті кирг. народу після Великої Жовтн. соціалістич. революції. У повісті «Материнське поле» (1963) утверджується велич рад. жінки-трудівниці, багатство душі Матері, її мудрість та любов до життя наперекір жорстоким випробуванням долі. Трагічним відсвітом війни позначена повість «Ранні журавлі» (1975), де показано передчасне змужніння підлітків. Гостра соціально-моральна проблематика досліджується в повісті «Прощай, Гульсари!» (1966; Держ. премія СРСР, 1968), в якій через долю героя виражено драматизм епохи, гуманістичний зміст боротьби за високі моральні ідеали. Органічна єдність людини і природи, що стає моральним імперативом сучасності, пристрасне заперечення всякого зла, руїнницьких сил, які прагнуть стерти історичну пам’ять народу, відкинути засади народної етики, — такий зміст повісті «Білий пароплав (Після казки)» (1970; Державна премія СРСР, 1977), у якій письменник звертається до поетики міфа, притчі. Включення легенди в худож. структуру повісті «Рябий пес біжить краєм моря» (1977), наскрізь пройнятої реалістичною символікою, дозволяє глибше виявити гуманістич. пафос твору, мотив спільності людського роду. Складний комплекс ідейно-філос. та сусп.-політ. проблем, пов’язаних з сучас. станом і перспективами розвитку суспільства, всього людства, розроблено в романах «І понад вік триває день» («Буранний полустанок», 1980; Держ. премія СРСР, 1983) та «Плаха» (1986), де втілено думку про єдність людства і його відповідальність за збереження життя на Землі, утверджується необхідність високої духовної місії сучасника. Ідею «планетарної свідомості» як необхідну передумову забезпечення миру на Землі, подолання суперечностей між різними сусп.-політ. системами, співробітництва між народами в ядерну епоху А. послідовно обстоює у публіцистич. виступах. Був організатором Іссик-Кульського форуму діячів світової культури (1986). Автор статті про Т. Шевченка «Невичерпний, як Дніпро» (1964). Твори А. перекладено багатьма мовами народів СРСР і світу. Укр. мовою їх перекладали М. Шумило, А. Осипчук, І. Щербина та ін. Про творчість А. писали О. Гончар, Л. Новиченко, Н. Кузякіна, П. Сердюк, А. Погрібний та ін.

Тв.: Собрание сочинений. т. 1 — 3. М., 1982 — 84; В соавторстве с землею и водою... Очерки, статьи, беседы, интервью. Фрунзе, 1978; Повести, рассказы. Фрунзе, 1985; Эхо мира. Повести, рассказы, публицистика. М., 1986; Плаха. М., 1987; Статьи, воспоминания, диалоги, интервью. М., 1988; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 2. К., 1983; Материнське поле. К., 1967; Джаміля. К., 1975; Рябий пес біжить краєм моря. — Ранні журавлі. К., 1978; Повісті гір і степів. К., 1980.

Літ.: Асаналиев К. Открытие человека современности. Заметки о творчестве Чингнза Айтматова. Фрунзе, 1968; Сердюк П. О. Чингіз Айтматов. К., 1971; Коркин В. Человеку о человеке. Заметки о творчестве Ч. Айтматова. Фрунзе, 1974; Воронов В. Чингиз Айтматов. М., 1976; Гачев Г. Чингиз Айтматов и мировая литература. Фрунзе, 1982; Новиченко Л. Щоб людина була людиною... В кн.: Айтматов Ч. Твори, т. 1. К., 1983; Левченко В. Г. Чингиз Айтматов. М., 1983.

І. Д. Бажинов.


«ACADEMIA» (від грец. ’Ακαδήμεια, Ακαδημία — назва філос. школи Платона в Афінах) — рад. видавництво, засноване 1922 в Петрограді. В 1929 переведене в Москву, 1938 злилося з видавництвом «Художественная литература». Друкувало серії «Скарби світової літератури», «Російські письменники 19 століття», «Класики світової літератури», твори рос. л-ри і л-р народів СРСР. У 1927 видало зб. «Російський романтизм» (за ред. О. Білецького), 1934 — «Слово о полку Ігоревім», 1936 — «Давньоруські літописи» тощо. В різних серіях «А.» вийшли «Дневник» Т. Шевченка, «Нариси. Статті. Листи» І. Прижова, «Записки актора» М. Щепкіна та ін. твори. Опубліковано чимало праць, в яких значна увага приділялася питанням укр. л-ри, фольклору і мист-ва, рос.-укр. літ. і культур. зв’язкам («Старовинний спектакль в Росії» В. Перетца, «Чехов та його оточення», «Навколо Чехова» М. Чехова та ін.). Видавались також праці укр. літературознавців (М. Гудзія та ін.).

Літ.: Острой О. С. Издательство «Academia». В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 18. М., 1969; Издательство «Academia». Каталог изданий. 1922 — 1937. М., 1980.

І. Д. Бажинов.


«АКАДЕМИЧЕСКИЙ КРУЖОК», «Академічний гурток» — укр. студентське т-во, яке діяло 1871 — 95. Об’єднував студентів Львів. ун-ту, вищих політех. і ветеринарної шкіл. Загалом дотримувався «москвофільської» орієнтації (див. «Москвофіли»). В лютому 1876 — червні 1877, очолюваний демокр. групою молоді (І. Белей, М. Павлик, І. Франко), вів боротьбу з «москвофілами» і «народовцями». Після арешту (1877) І. Франка, М. Павлика та ін. знову перейшов на реакц. позиції. Орган «А. к.» — журн. «Друг». «А. к.» видав альм. «Дністрянка», «Повісті й оповідання» В. Хиляка (т. 1 — 3, 1882). Влаштовував літ. вечори, присвячені Т Шевченкові, М. Шашкевичу, М. Устияновичу, І. Тургенєву. Лекції членів «А. к.» сприяли популяризації рос. л-ри. В 1895 «А. к.» перетворився на студентське т-во «Друг», яке діяло (з перервами) до 1939.

Я. Р. Дашкевич.


«АКАДЕМІЧНА ГРОМАДА» — укр. студентське т-во, яке діяло 1888 — 95 в Краків. ун-ті. Охоплювало в осн. студентів мед. ф-ту. Його учасником був і В. Стефаник, який присвятив т-ву свій спогад. «А. г.» мала б-ку-читальню, організувала три концерти на честь Т. Шевченка. Літ.: Стефаник В. Про ясне минуле. В кн.: Стефаник В. Твори. К., 1964.

Я. Р. Дашкевич.


«АКАДЕМІЧНА ГРОМАДА» — укр. студентське т-во, яке діяло 1896 — 1921 (з перервами) у Львів. ун-ті. Виникла на базі «Академічного братства» і студентського т-ва «Ватра». З 1910 — у складі Укр. студентського союзу. Мала фахові гуртки і літ. секцію, яка влаштовувала лекції з укр., рос. та західноєвроп. л-р. «А. г.» утворила Допомоговий фонд для незаможних укр. літераторів (1897), організувала святкування 25-річчя літ. діяльності І. Франка (1898), видала його зб. «Мій Ізмарагд» (1898). Влаштовувала вечори, присвячені М. Драгоманову. Освітній гурток «А. г.» 1908 видав серію книжок «Дешева бібліотека» (твори С. Руданського, К. Малицької, фольклорні матеріали). Заборонена польс. бурж. урядом за участь в організації Львів. таємного університету.

Літ.: Кравченко Є.. Баб’як П. Іван Франко й «Академічна громада». «Жовтень». 1981, № 3.

Я. Р. Дашкевич.


«АКАДЕМІЧНА ГРОМАДА» — укр. студентське т-во, яке діяло 1912 — 18 в Краків. ун-ті. Входила до Укр. студентського союзу. Організовувала лекції про Ф. Достоєвського, Л. Толстого та ін. рос. письменників, ставила п’єси М. Старицького, І. Франка, влаштовувала вечори, присвячені Т. Шевченку, І. Франку. На вечорі з нагоди 100-річчя з дня народження Т. Шевченка (березень 1914) були присутні В. І. Ленін і Н. К. Крупська. Про це В. І. Ленін писав до М. О. Ульянової 16.III 1914 (див. Повне Зібр. творів, Т. 55, С. 342).

Я. P. Дашкевич.


«АКАДЕМІЧНЕ БРАТСТВО» — укр. студентське т-во, яке діяло 1882 — 96 у Львів. ун-ті. Виникло на основі т-в «Академічна бесіда» (1870) і «Дружний лихвар». Значна частина членів «А. б.» займалася соціалістич. пропагандою, за що т-во зазнавало переслідувань. У складі «А. б.» були літ.-істор. та етногр.-статистичний гуртки. Т-во влаштовувало вечори, присвячені Т. Шевченкові, М. Шашкевичу, Ю. Федьковичу, В. Барвінському. Тут читалися лекції про творчість укр. письменників. «А. б.» видало збірник «Писання» М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького (1884), «Твори» В. Навроцького (1884), «В пам’ять Осипа Федьковича» О. Колесси (1890), драму «Вільгельм Телль» Ф. Шіллера (перекл. В. Кміцикевича, 1887), «Вибір поезій» Г. Гейне (перекл. І. Франка, 1892). У роботі т-ва брав участь І. Франко. В 1896 увійшло до складу т-ва «Академічна громада».

Літ.: Стефаник В. Про ясне минуле. В кн.: Стефаник В. Твори. К., 1964.

Я. Р. Дашкевич.


АКАДЕМІЧНЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО — наукове літературознавство, що виникло після розмежування поточної критики літ. явищ і ретроспективних істор. досліджень літ. процесу. З переходом від бібліогр. опису, анотування до ширшого й глибшого аналізу та оцінок літ. творів, дослідження джерел, збирання фактичних матеріалів, спроб їх класифікації і систематизації сформувалася історія л-ри як наука, активний розвиток якої припадає на 2-у пол. 19 ст. В 40 — 80-х pp. в країнах Зх. Європи (брати Грімм, Т. Бенфей, Ф. Брюнетьєр, І. Тенн), в Росії (Ф. Буслаєв, М. Тихонравов, О. Пипїн, О. Веселовський) та на Україні склалося А. л., в якому виділився ряд шкіл і напрямів (див. Культурно-історична школа, Порівняльно-історичний метод у літературознавстві, Психологічна школа у літературознавстві). Їхніми представниками у дожовтневому укр. літературознавстві були М. Петров, М. Дашкевич, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Потебня, М. Сумцов, А. Кримський та ін. А. л. багато зробило в справі нагромадження і систематизації конкретного матеріалу, вивчення проблеми традиції і впливів, зв’язку л-ри з фольклором та історією, з’ясування гносеологічної природи худож. образу, психології творчості, у виробленні й формуванні принципів та методики літ. досліджень. У кін. 19 — на поч. 20 ст. посилився соціологічний підхід до вивчення літ. явищ (на Україні — М. Драгоманов, Ф. Колесса та ін.). Загальні наук. концепції А. л. були позначені філос. ідеалізмом у підході до літ. процесу. З критикою недоліків А. л. виступали І. Франко і Леся Українка, які водночас схвалювали і використовували позитивні здобутки його.

Літ.: Академические школы в русском литературоведении. М., 1975; Русская наука о литературе в конце XIX — начале XX в. М., 1982.

П. М. Федченко.


АКАТАЛЕКТИЧНИЙ ВІРШ (від грец. ’ακατάληκτος — неусічений) — вірш, у якому прикінцева група складів (клаузула) відповідає стопі застосованого в творі розміру. Так, в акаталектичному ямбічному рядку два останніх склади відповідають стопі ямба, в амфібрахічному — три останніх склади відповідають стопі амфібрахія. Рядок «Шлях курний в гарячім полі...» (Т. Коломіець) є акаталектичним хореєм: -'- U / -'- U / -'- U/ -'- U. Див. також Каталектика.


АКАФІСТ (від грец. ’α — префікс, що означає заперечення, і καθίζω — сідаю) — жанрова форма християнської гімнографії. Сформувалась на візант, грунті протягом 4 — 7 ст. і поширилась у л-рах Пд.-Сх. Європи зрілого та пізнього середньовіччя, зокрема в східнослов’ян. країнах. А. — багатострофний гімн на честь Ісуса Христа, богородиці, ін. святого. Співали його стоячи (звідси й назва). А. починається зачином — кукулієм, після якого 12 більших строф — ікосів — чергуються з 12 меншими — кондаками. Кожний ікос складається з 6 пар рядків хайретизмів — звертань до об’єкта оспівування, які починаються привітанням «хайре», тобто «радуйся». Римування в А. має регулярний характер. Усім ікосам властива однакова (повторювана) ритмічна структура. Кукулій з’єднується з ікосами спільним рефреном, але відрізняється від них ритмічно. Кондаки мають ін. рефрен («аллілуя!»). Найдавнішим А., що став за еталон жанру, вважається «Акафіст божій матері», датований 6 — 7 ст. Це гімн богородиці з приводу звільнення Константинополя від облоги персів і аварів 626. Авторство його приписується Романові Солодкоспівцю (п. бл. 560), патріархові Сергію (п. 638) або Георгію Пісіду (кін. 6 — 7 ст.). До найпопулярн. у східнослов’ян. гімнографії належать А. Ісусові Найсолодшому, Успінню Богородиці, Миколі Чудотворцю і київський А. святій Варварі, авторство якого приписують укр. церк. діячеві Іоасафові Кроковському. Збірки А. наз. акафістниками. Склад різних акафістників не однаковий. Перше східнослов’ян. друковане видання А. здійснив 1525 Франциск Скорина; укр. видання А. — 1625, 1629, 1636, 1654, 1697, 1716 і, зокрема, «Треакафістний молитвослов» Лаврентія Кршоновича (Чернігів, 1697).

Літ.: Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977.

В. І. Крекотень.


АКВАРЕЛЬ (італ. acquerello, від лат. aqua — вода) — живопис фарбами, розведеними на воді. А. наз. і короткі фрагментарні оповідання (див. також Шкіц, Етюд, Образок), в яких передано безпосереднє «живе враження дійсності» (І. Франко) в пластично-зорових образах (напр., «На камені» М. Коцюбинського, «Гірські акварелі» Г. Хоткевича). Зразок ліричної А.: «А небозвід / Хтось / Синім / І фіалковим / Розписав / А трохи нижче / Починався / Ще й зеленавий / Радісний зик /Яка хвилина урочиста / З величезним коромислом / Ішла хмара / На воду» (П. Тичина).

В. В. Громова.


АКЕН (Aken) Піт ван (15.II 1920, м. Тергаген) — бельг. письменник. Пише нідерл. мовою. В ранніх романах «Божий прорахунок» (1942), «Серце і дзвін» (1944) зображено життя робітників індустр. району під Антверпеном. Романи «Лише мертві можуть врятуватися» (1947), «Поснулі собаки» (1965) — про Рух Опору в країні, боротьбу демократич. сил проти реакції. Гострі соціальні проблеми порушуються в романах «Вимога» (1952), «Чорношкірі» (1959), «Смерть морських хвиль» (1979), повісті «Клінкер» (1954). Автор кн. «Щоденник читача-язичника» (1967) — про бельг. л-ру і мистецтво, Укр. мовою роман «Поснулі собаки» переклали В. Ошис і О. Медущенко («Всесвіт», 1972, № 2).

Є. І. Нечепорук.


АКИН (тюрк.) — поет-імпровізатор і виконавець пісень у казахів, киргизів та деяких ін. народів. Імпровізують А. пісенним речитативом під акомпанемент домбри. Широке визнання приходило до А. після його перемоги в айтисах — пісенних змаганнях. Особливо велику роль відіграли А. в дореволюц. період, в умовах кочового способу життя і майже суцільної неписьменності народу. Вони зберігали й розвивали пісенні традиції, виражали нар. думки й почуття, викривали соціальні вади, оспівували героїв. Видатними А. були Джамбул Джабаєв, Тоголок Молдо, Токтогул Сатилганов та ін. За рад. часу давнє мистецтво А. збагатилося новим змістом і формою.


АКІТА Удзяку (справж. — Токудзо; 31.I 1883, м. Куроїсі, префектура Аоморі — 12.V 1962) — япон. письменник і громад. діяч. Член КПЯ з 1947. Закінчив ун-т Васеда (Токіо). Повість «Перша зоря» (1908) та ін. ранні твори мають антивоєнне спрямування. Автор філос. драми «Будда і смерть дитини», що має містичний характер, п’єс «Ніч на кордоні» і «Граната» (усі — 1920). На поч. 20-х pp. зацікавився ідеями соціалізму, обстоював пролет. драм. мистецтво. У 1927 — 29 побував у Рад. Союзі, брав участь у святкуванні 10-ї річниці Великого Жовтня. Враження від поїздки описав у книзі нарисів «Молода Радянська Росія» (1929). У 1928 — 34 був головою Ін-ту пролет. науки. А. належить також збірка дит. оповідань «Автобіографічні оповідання Удзяку» (1953) та «Щоденник Акіти Удзяку» (т. 1 — 5, вид. 1965 — 66).

Б. П. Яценко.


АКМЕЇЗМ (від грец. ’ακμή — вершина, розквіт) — модерністська течія в рос. поезії 10-х pp. 20 ст., яка сформувалася в умовах кризи бурж. мист-ва передреволюц. часу. Теоретики А. — М. Гумільов і С. Городецький проголошували (журн. «Аполлон», 1913, № 1) відхід від символізму з його затемненістю, езотеричністю і містицизмом, зашифрованою багатозначністю слова, утверджуючи натомість класичну ясність і простоту, повернення до реального світу речей. Проте деклароване акмеїстами сприйняття світу «у всій сукупності прекрасного і потворного» не виходило за рамки пасивного споглядання і було позбавлене перспективи соціальних перетворень. Один з осн. постулатів А. пов’язаний з утвердженням культу первісно-біол. начала в людині, протиставленого соціальності сучас. світу. Звідси — ін. варіант назви цієї літ. течії — адамізм (від імені біблійної першої людини — Адама). Термін «адамізм» у творчості різних поетів набував різного змісту (напр., у поезії М. Гумільова він означав утвердження сильної особистості). Акмеїсти розробили ущільнений, ощадний і лаконічний поетичний стиль, спрямований на вираження філос. проблематики. Серед представників А. — члени літ. гуртка «Цех поэтов» (1911 — 1914) М. Кузмін, А. Ахматова, М. Зенкевич, О. Мандельштам, В. Нарбут та ін. А. припинив існування після Великої Жовтн. соціалістич. революції. Колишні акмеїсти А. Ахматова, О. Мандельштам стали визначними рад. поетами, активно працювали в рад. л-рі С. Городецький, В. Нарбут. На Україні А. не набув поширення.

Літ.: Бушмин И. Поэтическое искусство Мандельштама. М., 1964; Жирмунский В. Творчество Анны Ахматовой. М., 1973.

Л. Р. Світайло.


АКОПЯН Акоп Мнацаканович [17 (29).V 1866, м. Єлизаветполь, тепер Кіровабад Азерб. РСР — 13.XI 1937, Тбілісі] — вірм. рад. поет, зачинатель вірм. пролетарської поезії, нар. поет Вірменії і Грузії (з 1923). Член КПРС з 1904. Один з перших пропагандистів марксизму у Вірменії. Після встановлення Рад. влади в Грузії був на держ. і парт. роботі. Автор збірок «Пісні праці» (1906), «Революційні пісні» (1907), «Вірші» (1912), пройнятих пафосом революц. боротьби. Поеми «Боги заговорили» (1922), «Ширканал-більшовик» (1924), «Волховбуд» (1925) та ін. — про героїку соціалістич. будівництва. А. — засновник вірм. поетичної ленініани («В. І. Ленін», 1919; «Степану Шаумяну», 1920; «Ленін безсмертний», 1921). У жовтні 1930 брав участь у роботі Міжнар. конференції революц. письменників у Харкові (виступив з доповіддю «Соціалістичне будівництво — база нової української літератури»), відвідав новобудови України, написав нарис «Дніпробуд». Вірші А. укр. мовою перекладали П. Тичина, Л. Первомайський, І. Кулик, В. Кочевський, С. Калустянц.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. Антологія. К., 1980; Рос. перекл. — Мой мир. М., 1974; Стихотворения и поэмы. Л., 1981.

Літ.: Луначарский А. В. Акоп Акопян. В кн.: Луначарский А. В. Статьи о советской литературе. М., 1958; Тичина П. Г. Співець червоної весни (Акоп Акопян). В кн.: Тичина П. Г. З минулого — в майбутнє. К., 1973; Манукян С. Акоп Акопян. М., 1980.

С. Г. Амірян.


«АКОРДИ», «Антологія української лірики від смерті Шевченка» — збірник творів укр. поетів. Вийшла 1903 у Львові. Упорядник і редактор — І. Франко. В «А.» вміщено поезії 88 укр. письменників 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст., зокрема П. Куліша, Ю. Федьковича, С. Руданського, О. Кониського, М. Старицького, Лесі Українки, П. Грабовського, І. Манжури, І. Франка, А. Кримського, С. Воробкевича, О. Маковея, В. Самійленка, С. Яричевського, М. Вороного та ін. Осн. місце займають твори революц.-демократичного та демократичного спрямування, в яких порушено важливі соціально-політ. та морально-етичні проблеми. В «А.» відобразилися істотні риси літ. процесу на Наддніпрянській Україні, в Галичині, на Буковині. Серед вміщених є чимало творів, які царська цензура забороняла друкувати в Росії.

П. Й. Колесник.


АКРОСТИХ (грец. ’ακροστιχίς, від ’άκρος — крайній і στιχος — віршовий рядок), акровірш — поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка, прочитувані згори вниз, утворюють слово або фразу. З’явився в давньогрец. і рим. поезії, активно культивувався поетами еллінізму, Відродження та барокко. А. часто був способом засвідчення імені автора чи адресата твору. В укр. поезії відомий з серед. 16 ст. (присвятасентенція в латиномовній «Еклозі» Григорія Чуя, русина з Самбора), набув популярності в 17 ст. («Плач на смерть Григорія Желиборського», 1615; «Лямент» Давида Андреєвича, 1628; «Имнологія» Памва Беринди, Тарасія Земки, 1630; «Єводія» Григорія Бутовича, 1642; «Небесний Арктос» Стефана Яворського, 1690; та ін.). У 18 ст. традиція А. продовжується у творчості Ромуальда Мироновича, Михайла Козачинського, Олександра Падальського, авторів «Богогласника-» та ін. У новій укр. л-рі А. писали Л. Глібов, В. Самійленко. В рад. л-рі вони характерні здебільшого для сатиричної і дит. поезії. Рідше, ніж А., зустрічаються вірші, в яких слово чи фразу складають останні (телевірш) або середні (мезовірш) літери кожного рядка. Багато А. опубліковано у книгах «Аполлонова лютня. Київські поети XVII — XVIII ст.» (1982); «Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст.» (1978), «Антологія української поезії», т. 1 (1984).

В. О. Шевчук.


АКРОСТИХОВІ ПОЕТИ, акровіршеві поети — автори акростихів, що поширювалися в 17 — 18 ст. на Україні передусім рукописно. Завдяки акростихам до нашого часу дійшли імена і прізвища багатьох поетів (бл. 100): Агапон («Ах так жаль...»); Адріян, можливо Шубович («Ах, мой боже, чилі ж може...»); Андрієвський Василь («Ах, смотри, кто жив...»); Андрій («Аггельски радости нині...», «Агнец божий, син бог...»); Антоній, можливо Метельський («Ах, юж час приходить...»); Армашенко Іван, друкар «Синопсиса» («К читателю сего лвтописца от типографов...»); Бардинський О. («Піснь святителю Николаю...»); Григорович-Барський Василь («Востани, о душе...»); Бачинський Ілля («І мні тяжкий жаль, немалий...»); Борсуг; Боннський («СвятЂй мученицЂ Параске※); Буховецький Іван, автор ряду акровіршів «Кам’янського богогласника» (1734); Василій, піп чи попович, автор ряду акростихів з рукописів 18 ст.; Васіян Бро... («Велиим гласом и ужасом днесь...»); Венедикт («Возбранной діво мати...»); Вислоцький Дионисій («На усЂкновеніе честныя главы св. Іоанна»); Вольський Іван, автор ряду акростихів з рукописних збірників 18 ст.; Вюсяник Іван («ПЂснь о погребЂ); Гавакій Василь; Гавриїл («Граде славній, Вифлееме...»); Георгій, автор ряду акровіршів з рукописних збірників 18 ст.; Герасим («Год пребогатий...»); Гешицький Іван («ПЂснь на Воскресеніе»); Голюбич чи Г. Любич («Гойне днесь крикнЂте...»); Григорій («Гей ти горда дівчинойко...», «Мусиш ти ся признати...»); Дем’ян («Да прійдет всему миру радость...»); Димитрій, можливо Туптало (Ростовський), автор ряду акростихів з рукописних збірників 18 ст.; Дионисій («Піснь о воскресеніи мертвих»); Длонський Лукаш («Лакнущий свЂтЂ»); Добросинський Антон («Ах, удивися...»); Достоєвський («ПЂснь покаянная»); Дроздовський, автор ряду акростихів із збірки «Начало з богом пЂсней» (1806); Дуйковський П. («ПЂснь на сошествіе Святого духа»); Дунаївський, автор ряду акростихів з рукопису 18 ст.; Дяченко Стефан («Страданіе мученика прославляймо...»); Євстапій («Елеон-гора нинЂ свЂтится...»); Запотоцький Павло («ПрійдЂте крикнЂте на тріумф согласно...»); Запотоцький Петро («Патріарси тріумфуйте...»); Зукевич («ЗЂница неба ведет на себе...»); Івасенко («Іордан-рЂка течет трепешуща...»); Івашко Григорій Овруцький-войський («Pieśń do sw. Ojca Bazylego W.»); Іліаш («Іоан Предитеча, пророком славный...»); Іосиф («Истинное чудо явися...»); Йосип («Ой під вишнею, під черешнею...»); Каспарович, нотаріус («Peśń Pannie Cudotwornei Poczaiowskiey»); Кастевич Теодор («Фальшивая юность, зрадлива фортуна...»); Корецький Роман, автор ряду акростихів з «Богогласника» та рукописних зб. 18 ст.; Коростенський Іустин; Костецький («Крини лЂти, юни дЂти...»); Кривицький Григорій («КрикнЂте радосно...», «Гори и холми весело играйте...»); Криницький Стефан; Кузьма Василь; Кулик, автор твору «Историчніе вЂрши», що є поетичним переспівом однієї з новел Боккаччо; Кульчицький Яків («ПЂснь святителю Христовому Николаю»); Кучинський Теодор, парох Медовський («ПЂснь великомученицЂ ВарварЂ»); Ладинський Павло («Планет княжич небесных...»); Левицький, автор ряду акростихів з рукописних зб. 18 ст.; Левковський Дмитро (1759 — 1821), автор ряду пісень з «Богогласника» і численних акростихів з рукописних зб. 18 ст.; Ледуховський Станіслав («ПЂснь Подкаменецкой богородицЂ»); Любовичівна Анна («Ах, мой милий, зла недоля...»); Маркевич Антим («Міру всему точиши мира...»); Мартинович Іван («Мирликійський чудотворче...»); Мастиборський Іван, автор численних акровіршів з «Богогласника» і рукописних зб. 18 ст.; Медзинський («Мире окрестніє странни...»); Микола («На торжество вси мирно сотецЂмся...»); Мишковський («Мысль и разум люцкій...»); Моравський Іван (1633 — 1700), автор ряду віршів з «Богогласника» та рукописних зб. 18 ст.; Навичинський Іван, дяк («НинЂ вси днесь веселЂмся...», «НинЂ весна благодати...»); Николай («Непрестанно господа о нас моли...»); Онуфрій Базиліанин («Pieśń do św. Onufrego Pustelnika»); Павло («Полно вам шумЂти, зеления луги...»); Падальський Олександр («ПЂснь о свЂтЂ); Пазій Гедеон («ГорЂ, горЂ, душе моя...»); Парфюновна Анисія, інокиня («Із болистю серца вопию до бога...»); Парфенович Герасим («Іисусе мой пренайсладший...»); Пасовський Іван («Играй всецЂло вся Римская страна...»); Пастелій Іван («ПЂснь Пастелія); Пахомський («Пустинніє птыци и вы вси горлицы...»); Пашковський Василь, автор акровіршів з «Богогласника» і рукописних зб. 18 ст.; Пашковський Іван, автор ряду акровіршів з «Богогласника» і рукописного збірника 1742 — 64 pp.; Петро («Піснь о марности світа»); П’ясецький Симеон («Предстательницу о смертной годинЂ...»); Радецький Г. («Райдуся, Вефтлеемска странна...», «Готовися Вефлееме...»); Реутський Йосип («Мире оскресний, сие себі внемли...»); Рійницький Димитрій («ПЂснь Вознесенія»); Руденський («Роди вси днесь возгласите...»); Савчак («Сей день свЂтлостен...», «Страшное слишаніе...»); Самуїл («Се славное, предивное чудо...»); Свентовський («ПЂснь на Успеніе пресвятые богородицы»); Сильвестер А., автор ряду акровіршів з книги «ПЂсни благоговЂйныя» (Почаїв, 1806); Симон («СнидЂтся, вси празнолюби...»); Соколовський Кіндрат; Сопатицький («ПЂснь на Рождество пресвятыя богородицы»); Тарнавський Василь, автор ряду акровіршів з «Богогласника» і рукописного зб. 18 ст.; Тарнавський Микола; Телесницький Іван; Теодор («ПЂснь на воведеніе пресвятыя богородицы»; Тимофій Рж... («Ти на кресте, творче мой...»); Толстий Потап («Постань, монархо, з високого трону...»); Феодор, автор ряду акровіршів з «Богогласника» та рукописних зб. 18 ст., можливо Кучинський Теодор; Туровський Іван («ИзлЂй мнЂ, боже, со небесе росу...»); Ус Йосип («ПЂснь святим апостолам Петру і Павлу»); Франциск Ускурда; Шубович («ПЂснь на преображеніе господнє»); Яволенко П. («Я, сирота, блукаюся...»); Якимович («ПЂснь св. Іоанну Богослову»); Яків («Ізбранная естесь панно...»); Яків Я. («Яко богом предизбранную...») та ін. Багато А. п. представлено у таких виданнях: Гнатюк В. «Угроруські духовні вірші» (Львів, 1902), Яворський Ю. А. «Материалы для истории старинной песенной литературы в Подкарпатской Руси» (Прага, 1934), «Давній український гумор і сатира» (К., 1959), «Пісні та романси українських поетів», т. 1 — 2 (К., 1956), «Аполлонова лютня. Київські поети XVII — XVIII ст.» (К., 1982), «Антологія української поезії», т. 1 (К., 1984).

Літ.: Франко І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981; Щурат В. Із студій над Почаївським «Богогласником». Квестії авторства і часу повстаня деяких пісень. Львів, 1908; Возняк М. З культурного життя України XVII — XVIII вв. Львів, 1912; Возняк М. Матеріали до історії української пісні і вірші. Тексти й замітки, в. 1 — 3. Львів, 1913 — 25; Щеглова С. А. «Богогласник». Историко-литературное исследование. К., 1918; Щевчук В. Невідомі вірші з київських рукописів XVIII ст. «Радянське літературознавство», 1981, № 7; Шевчук В. Загадкові пісні з.рукопису Івана Гряделевича. «Київ», 1984, № 1.

В. О. Шевчук.


АКСАКОВ Іван Сергійович [26.IX (8.X) 1823, с. Надеждіно, тепер Углинського р-ну Башк. АРСР — 27.I (8.II) 1886, Москва] — рос. поет і публіцист. Один з ідеологів слов’янофільства. Син С. Т. Аксакова. Закінчив 1842 Петерб. уч-ще правознавства. У поемі «Бродяга» (1852) показав трагедію селянина-крапака. Автор зб. віршів громадян. звучання «Сил стомлених я довго не жалів» (1856), біогр. нарису «Ф. І. Тютчев» (1874). У 1854 і 1856 приїжджав до Одеси, 1858 за завданням Рос. геогр. т-ва побував у Києві, Харкові, Полтаві. У листах до рідних описав враження про. людей, природу, пісні України. За «Дослідження про торгівлю на українських ярмарках» 1858 удостоєний нагород Рос. геогр. т-ва і Петерб. АН. У 1859 в журн. «Русская беседа», який він редагував, надруковано вірші Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» і «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Листувався з М. Максимовичем, М. Костомаровим, Г. Данилевським та ін. Вірш А. «Молюсь я щиро богу нині» 1897 переклав П. Грабовський.

Тв.: Стихотворения и поэмы. Л., 1960; Литературная критика. М., 1982 [у співавт.].

Літ.: Цимбаев Н. И. И. С. Аксаков в общественной жизни пореформенной России. М., 1978.

В. О. Капустін.


АКСАКОВ Сергій Тимофійович [20.IX (1.Х) 1791, м. Уфа — 30.IV (12.V) 1859, Москва] — рос. письменник. Навчався 1805 — 07 в Казан. ун-ті. Автор мисливських та рибальських оповідань, у яких виявив себе талановитим співцем рос. природи. «Сімейна хроніка» разом зі «Спогадами» (обидва — 1856) та «Дитячими роками Багрова-внука» (1858) становлять своєрідну трилогію, яка вплинула на розвиток автобіогр. жанру в рос. л-рі. Залишив спогади «Історія мого знайомства з Гоголем» (1890). Літ. казка А. «Червоненька квіточка» (1858; укр. перекл. — К., 1954) стала класичним твором дит. літератури. А. виявляв глибокий інтерес до України, її історії і культури. Підтримував дружні стосунки з О. Бодянським, М. Максимовичем, М. Щепкіним та ін. Як цензор Моск. цензурного к-ту, а згодом його голова (1827 — 32) сприяв виданню в Москві п’єси «Дворянські вибори» Г. Квітки-Основ’яненка. Допомагав П. Кулішеві в роботі над «Нарисом біографії Миколи Васильовича Гоголя» (1854) і «Записками про життя Миколи Васильовича Гоголя» (1856). Щирі взаємини пов’язували А. й Т. Шевченка, про що свідчать листи й записи в щоденнику Т. Шевченка (1858). А. співчував укр. поету як жертві самодержавно-кріпосницького режиму і високо цінив його творчість. Читав у рукописі повість Т. Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» (вийшла в світ з присвятою А. через 26 років після смерті автора). Був знайомий з творами Марка Вовчка. Твори А. перекладали А. Хуторян, О. Пархомовська та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1985 — 86; Избранные сочинения. М., 1985; Укр. перекл. — Твори. К., 1956.

Літ.: Гудзий Н. Письма Шевченко к С. Т. Аксакову. «Искусство», 1927, № 2 — 3; Машинский С. С. Т. Аксаков и Т. Г. Шевченко. «Советская Украина», 1960, № 6; Машинский С. С. Т. Аксаков. М., 1973; Лобанов М. С. Т. Аксаков. М., 1987.

В. О. Капустін.


АКСІОЛОГІЯ (від грец. ’αξία — цінність і λόγος — вчення) в літературознавстві і мистецтвознавстві — вчення про художню цінність. Марксистсько-ленінська естетика заперечує автономність худож.-естетич. цінностей. Формуючись у процесі сусп. практики, естетичного освоєння дійсності, худож. цінності залежать від характеру світогляду, зокрема естетич. ідеалу письменника, від глибини і всебічності відображення в них соціальних проблем, проникнення у внутр. світ людини, від досконалості форми худож. твору. Гармонійність змісту і форми твору, його відповідність сусп.-естетичним потребам, ідеалам і смакам прогресивних класів суспільства визначають здатність твору як мистецької цінності збуджувати в читачів духовну насолоду, формувати їхні ідейні переконання. На основі конкретно-істор., діалектико-матеріалістич. розуміння природи худож. цінностей літературознавство досліджує естетич. вияви ідейності, класовості і партійності л-ри, вивчає особливості сприймання, тлумачення (інтерпретації) худож. явищ, їхнє функціонування серед різних читацьких кіл, встановлює наукові критерії оцінки творів.

Літ.: Василенко В. О. Цінність і оцінка. К., 1964; Гром’як Р. Т. Естетика і критика. К., 1975; Данчев П. Критика и эстетика. София, 1970; Столович Л. Н. Природа эстетической ценности. М., 1972; Храпченко М. Б. Эстетические и художественные ценности. В кн.: Храпченко М. Б. Горизонти художественного образа. М., 1982; Билый О. Литературно-художественная ценность. К., 1986.

P. T. Гром’як.


АКСЬОНОВА Євдокія Максимівна [18.IX (1.Х) 1917, м. Клинці, тепер Брян. обл. — 30.V 1986, Ялта] — рос. рад. критик, літературознавець, канд. філол. наук з 1951. Закінчила 1940 Крим. пед. ін-т (Сімферополь). Жила на Україні. Автор книжок «Художнє вираження позиції письменника» (1959), «За хороших і різних» (1960), «Виховання почуттів художнім словом» (1962), «Талант і час» (1969) та ін., літ.-критичних статей про рос. письменників.

П. А. Дегтярьов.


АКСЬОНОВА Огдо (справж. ім’я і по батькові — Євдокія Єгорівна; 8.II 1936, Боганіда Авамського р-ну Таймир. авт. округу Краснояр. кр.) — долганська рад. поетеса. Член КПРС з 1978. Закінчила 1979 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Бараксан» (1973), «Пісні долган» (1975), «Узори тундри» (1976), «Тундровичок» (1979), «Морошка» (1980), «Пісні північного сяйва» (1982), в яких оспівує сучасне життя багатонац. Півночі, казок «Огуро Битих — Бісерна Борода» (1984), «Олень-щука» (1985) та ін. Збирач і дослідник нац. фольклору. Брала участь у створенні долганського алфавіту. Переклала «Заповіт» Т. Шевченка, написала есе «Про Лесю Українку». Укр. мовою окремі твори А. переклали С. Жолоб, Т. Коломієць, Л. Кульбак.

Тв.: Укр. перекл. — Про Лесю Українку. «Літературна Україна», 1976, 7 вересня; [Твори]. В кн.: Сузір’я, в. 13. К., 1979.

О. О. Рисак.


АКТ (лат. actus — дія), дія, картина — значна, завершена частина драм. твору або театр. вистави, яка звичайно закінчується подією, що має важливе значення для дальшого розвитку драм. сюжету. Вперше поділ на А. запроваджено в римській драматургії, де було п’ять А. П’ятиактний поділ було прийнято і в епоху Відродження та класицизму. Між А. можуть бути інтермедія (напр., інтермедії до драми Я. Гаватовича, 17 ст.), міждія («Аргів’яни» В. Кюхельбекера), хор («Есфір» Расіна), в театрі — антракт, під час якого відбувається зміна декорацій. Сучас. п’єси мають від одного до 5 А. Іноді замість А. драматурги вводять т. з. багатоепізодну структуру («Перша Кінна» Вс. Вишневського, «Патетична соната» М. Куліша).

В. О. Єршое.


«АКТЫ ЮЖНОЙ И ЗАПАДНОЙ РОССИИ», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею» — видання документів переважно з історії України та Білорусії 14 — 17 ст. з фондів Посольського і Малорус. приказів та Литовської метрики. Вийшли 1863 — 92 в Петербурзі в 15-ти томах. Включають грамоти давньорус. і лит. князів, духовні грамоти, документи про сел.-козацькі повстання і нар.-визвольну війну укр. народу 1648 — 54 та возз’єднання України з Росією, про спільну боротьбу рос., укр. та білорус. народів проти іноз. загарбників, про рос.-укр. екон., політ. і культур. взаємини. Є також документи про соціально-екон., політ. і воєнне становище України після смерті Б. Хмельницького, листування рос. уряду з укр. політ., церк. та культур. діячами (Лазарем Барановичем, Інокентієм Гізелем та ін.), матеріали рос. посольств на Україну та укр. посольств до Росії, полемічні твори Івана Вишенського, а також твори і листи Іоаникія Галятовського, Стефана Зизанія, Ісаї Копинського, Сильвестра Косова, Петра Могили, Іпатія Потія, Феодосія Сафоновича, Мелетія Смотрицького, Йосифа Шумлянського, Варлаама Ясинського та ін. Тут зібрано важливі дані про внутр. устрій, управління, побут і звичаї укр. народу, про заснування братств, їхню участь у сусп.політ. житті, розвитку шкільної освіти й книгодрукування, дані з історії церкви, про Брестську церк. унію 1596. «А. Ю. и З. Р.» — цінне джерело для вивчення української мови та літератури.

Вид.: Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею, т. 1 — 15. СПБ, 1863 — 92.

І. Л. Бутич.


АКУТАГАВА Рюноске (1.III 1892, Токіо — 24.VII 1927, там же) — япон. письменник. Закінчив Токійський ун-т. У збірках новел «Расьомон», «Тютюн і диявол» (обидві — 1917), «Ляльковод» (1919) та ін. загострював увагу на проблемах моралі й релігії, життя і мистецтва. Для новел останнього періоду життя (1921 — 27) характерні критика мілітаризму («Генерал», 1922; «Момотаро», 1924), бурж. суспільства («Життя ідіота», 1927). Творчість А. має великий вплив на сучас. л-ру Японії; 1935 засновано літ. премію імені Акутагави. Укр. мовою твори А. перекладали І. Дзюб і Г. Турков.

Тв.: Укр. перекл. — Расьомон та інші новели. К., 1971; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1971; Избранное. М., 1979; Новеллы. — Эссе. — Миниатюры. М., 1985.

Літ.: Гривнин В. С. Акутагава Рюноскэ. М., 1980; Гривнин В. С. Акутагава Рюноскэ. Биобиблиографический указатель. М., 1961.

Б. П. Яценко.


АКЦЕНТ (лат. accentus — наголос) — 1) Те саме, що й наголос. 2) Діакритичний значок для позначення на письмі наголосу. 3) Особливості вимови при користуванні нерідною мовою, зумовлені артикуляційною базою рідної мови. А. найбільше виявляється у вимові й інтонації, може виявлятися також у граматиці та лексиці. Часто використовується в худож. л-рі для індивідуальної характеристики мови персонажів (напр., нім. акцент пана комісара в поемі І. Франка «Панські жарти», Карфункеля в п’єсі І. Кочерги «Майстри часу»).

Л. І. Прокопова


АКЦЕНТНИЙ ВІРШ, ударник — форма тонічного вірша. Розміри А. в. визначають за кількістю наголосів у рядку (звідси друга назва — ударник); основними є 3-ударний і 4-ударний вірші. Порівняно з дольником і тактовиком А. в. динамічніший: обсяг міжнаголосних інтервалів у ньому може змінюватись більше, ніж на три склади. Важливим компонентом А. в. є багата, ритмічно дзвінка рима. Неримований А. в. окремі дослідники відносять до верлібру. Своїм корінням А. в. сягає тонічних елементів нар. віршування. Ознаки акцентної впорядкованості помітні в 14-складовому вірші Т. Шевченка. В укр. поезії 20 ст. складну форму говірного А. в. стали вперше застосовувати футуристи, особливо М. Семенко. Іншу — декламативну форму цього вірша (з ознаками наслідування В. Маяковського — найбільшого майстра А. в.) використовували поети 20-х років І. Кулик («Тут, бува, чужак який розсентименталиться»), В. Поліщук («Була душа моя до останнього часу до революції закована») та ін. На основі шевченківської традиції своєрідну форму А. в. розробляв П. Тичина (у збірках «Плуг», «Вітер з України», «Чернігів», у поемі «Подорож до Іхтімана»). Новий тип А. в., сформований під впливом нар. поезії, ритміки В. Маяковського, вільного вірша амер. лірики, створив І. Драч (збірки «Корінь і крона», «Американський зошит»). Різні типи А. в. є в поемах і віршах Б. Олійника, ін. рад. поетів.

Літ.: Жирмунский В. Теория стиха. Л., 1975; Костенко Н. В. Особенности украинского акцентного стиха. «Филологические науки», 1983, № 3.

Н. В. Костенко.


АКЦЕНТОЛОГІЯ (від лат. accentus — наголос і грец. λόγος — учення) — 1) Система засобів наголосу в мові (див. Акцентуація). 2) Розділ мовознавства, що вивчає акцентні засоби мови. Розрізняють описову, історичну і теор. А. На Україні значний внесок у дослідження А. слов’ян. мов, зокрема української, зробив Л. А. Булаховський.


АКЦЕНТУАЦІЯ (від лат. accentus — наголос) — виділення фонетичних, морфологічних і синтаксичних частин мови, яке в мовленні здійснюється за допомогою підвищення голосу, а на письмі — над наголошеними голосними відповідним знаком (΄); синонім терміна акцентологія.

В художніх текстах (особливо — поетичних) А. використовується з метою розрізнення омографІ.в («Співає стежка на город» — П. Тичина; «Образи, образи, образи» — С. Крижанівський), смислового виділення певного слова («Ніч зірки посвітила. // Шепчуть вітру квіткú: // гей, в танок!» — П. Тичина), запобігання можливого відхилення від метричної схеми («Цвіт в моєму серці, // Ясний цвіт-первóцвіт, // Ти той цвіт, мій друже, // Сріблянúй первóцвіт» — П. Тичина) тощо. Часом наголос замінюється розрядкою («Будьте у парку у вівторок, // Коли я не байдужий Вам. // У 8 — 7 без одговорок. // Я буду ввічливий і сам» — М. Семенко) або вживанням великої літери («Над Сивоусим небесними ланами Час проходить, // час засіває» — П. Тичина).

М. М. Сулима.


АЛАМИШЕВ Амандурди (1904, с. Геокча, тепер Ашхабадського р-ну Ашхабад. обл. — 1943) — туркм. рад. поет. Учасник Великої Вітчизн. війни, загинув на фронті. Першим у туркм. л-рі почав писати про глибокі соціальні зміни в житті туркм. народу. Найзначніший твір А. — поема «Сона» (1928, другий варіант 1938) — про молоду вчительку, яка сміливо виступила проти пережитків минулого. Автор поем про життя робітн. класу: «На Кизил-Арватському заводі» (1928), «Ударниця на посту» (1932) та ін., творів для дітей. Один з перших перекладачів Т. Шевченка туркм. мовою (уривки з поем «Гайдамаки», «Наймичка», вірші «Заповіт», «О думи мої! О славо злая!»).

О. М. Євстаф’єва


АЛАНКАРА (санскр. — прикраса, збагачення) — в давній (а почасти й сучасній) інд. л-рі система стилістичних правил, розрахованих на посилення худож. виразності поезії, що їх уже у 8 — 9 ст. розробляли Бхамаха, Дандін, Убдхата, ін. автори поетик. А. поділялась на два різновиди: шабдаланкари, що стосувалися форми слів, їхнього звучання (алітерації й асонанси, повторення складів і слів, каламбури), та артхаланкари, що збагачували і прикрашали зміст твору (порівняння, метафори, гіперболи тощо). Залежно від використання того чи ін. різновиду А. розрізнялися худож. стилі («рити»), які вважалися «душею» поезії.

В. М. Лесин.


АЛАРКОН (Alarcón) Педро Антоніо де (10.III 1833, м. Гуадікс, пров. Гранада — 10.VII 1891, м. Вальдеморо, пров. Мадрід) — ісп. письменник. Автор збірок «Маленькі національні історії», «Любовні оповідання» (обидві — 1881), «Неймовірні оповідання» (1882). Повість «Трикутний капелюх» (1874; укр. перекл. Ж. Конєвої) присвячена життю ісп. суспільства на поч. 19 ст., сповнена демократичного пафосу, нар. гумору. В романах «Скандал» (1875), «Дитина з кулькою» (1880), «Блудниця» (1882) А. відійшов від демокр. тенденцій, виступав проти проявів вільнодумства і прогресу.

Тв.: Укр. перекл. — Трикутний капелюх. К., 1983.

М. І. Жердинівська.


АЛБАНСЬКА Л ІТЕРАТУРА — л-ра алб. народу. В Албанії існує багата нар. творчість — епічні поеми, істор. пісні. Перша пам’ятка алб. писемності — «Формула хрещення» (1462) єпископа Паля Енгелі. В 16 — 17 ст. виступають гуманісти П. Буді, Ф. Барде, П. Богдані, М. Барлеті, утверджується поезія барокко. На поч. 18 ст. розвивається л-ра Просвітительства; Т. Кавальйоті і Даньєль склали перший словник алб. мови. Л-ра 19 ст. висунула ряд визначних письменників-патріотів, діячів нац. відродження. Панівним напрямом у ній став романтизм. Найвідоміші представники цього періоду — поети І. Де Рада (поеми «Пісні Мілосао...», 1836; «Нещасний Скандербег», 1886), Г. Дара Молодший (поема «Остання пісня Бали», 1887), З. Серембе (поема «Доля»), В. Шкодрані (поема «О моя Албаніє»), прозаїк і перекладач К. Крістофоріді. Один з основоположників нової А. л. — Н. Фрашері (поеми «Стада і ниви», 1886; «Історія Скандербега», 1898, тощо). Поети-реалісти початку 20 ст. — А. Чаюпі (зб. «Батько Томорі», 1902; комедія «Чотирнадцятилітній наречений», 1902), Н. М’єда (поеми «Вигнанець», «Плач солов’я»), Ф. Шірока, Р. Сілічі. Одним із зачинателів алб. худож. прози був М. Грамено — автор патріотичних пісень і новел. У 20 — 30-х pp. виступили прозаїки Ф. Нолі («Історія Скандербега», 1921), Ф. Постолі, Х. Стермілі, поет і поозаїк-реаліст Мігені (зб. «Вільні вірші»). В літературі 30-х pp. під впливом робітничого руху провідною стала соціальна тематика. В роки 2-ї світової війни і після визволення від фашист. окупації в л-рі Албанії розробляються теми нар. війни проти італо-нім. фашистів (поема «Пісня про партизана Бенко» Ф. Г’яти, 1950; роман «Визволителі» Д. Шутерічі, 1952 — 55), соціальних перетворень (романи «Вони були не одні» С. Спассе, 1952; «Болото» Ф. Г’яти, 1959, тощо). В 50 — 60-х pp. з’являються автобіогр. та істор. повісті й романи Д. Шутерічі, В. Кокони, Я. Дзодзи та ін. У л-рі 70-х pp. відображено життя робітн. класу.

Перші згадки про Албанію, її нац. героя Скандербега зустрічаються в пам’ятках укр. літописної, полеміч. і проповідницької л-ри 16 — 17 ст. — віршованому «Плачі» (1585, польс. мовою) на смерть і поховання в Києво-Печерській лаврі князя М. Вишневецького, у промові С. Зорки над труною Б. Хмельницького (1657; пізніше вміщена у Густинському літописі 1670 і С. Величком в його «Літописі», 1720). Частково ця тема розкрита і в ораторських та публіцистич. творах Іоаникія Галятовського «Ключ разумЂнія...» (1659, 1663, 1665), «Казання, приданыі до книги „Ключ разумЂнія...“» (1660) та «Лебедь» (1679). Ознайомлення укр. громадськості з відомостями про Албанію у 2-й пол. 18 — 19 ст. здійснювалось завдяки діяльності ряду вітчизняних діячів, зокрема Я. Козельського, О. Сомова, М. Маркевича, а також через праці випускника Ніжин. ліцею алб. грека К. Базілі та вихованця Харків. ун-ту молдаванина А. Хиждеу, автора істор. повісті «Господарювання албанця» (Бухарест, 1872, молд. мовою). Алб. тема знайшла відображення у вірші Ю. Федьковича «Киртчалі» (1862), в нарисі С. Воробкевича «Алій, паша Яніни і Суліоти. Історичний образ життя Южной Албанії» (1895). Поширенню відомостей про Албанію і албанців на Україні сприяли М. Старицький та І. Франко. В кн. худож. перекладів М. Старицького «Сербські народні думи, пісні» (1876) вміщено переклад сербської пісні «Марко і сестра капітана Лека», де згадуються Албанія й албанці. Велику зацікавленість алб. фольклором виявляв І. Франко. В 1903 він ознайомився з кн. австр. дослідника Й. Гана «Грецькі й албанські казки» (1864), а 1914 переклав з цієї книги під заг. назвою «Із албанських народних пісень» нар. балади «Димитрій і Анджеліна», «Константан і Герентина» (обидві вид. 1959) та істор. пісню «Смерть Скандербега» (вид. 1941). В укр. рад. л-рі з поемами на алб. тематику виступили Б. Чалий («Сади в Албанії», 1949) та І. Гончаренко («Дунайська поема», 1953), з віршами — А. Малишко, О. Підсуха, Б. Степанюк, С. Крижанівський та ін. Укр. мовою зразки алб. фольклору та вірші В. Левоня, Т. Печі, Д. Лека, Д. Бубані та ін. перекладали А. Кацнельсон, О. Новицький. В перекладі вийшли «Албанські оповідання» (К., 1954), повісті «Вода спить, ворог не спить» Ф. Г’яти (К., 1954), «П’ять листів (Правдива історія)» С. Джаї (К., 1958), романи «Афердіта повернулася в село» С. Спассе (К., 1961), «Королівський кінь і нові вершники» К. Буджелі («Всесвіт», 1961, № 6). Журн. «Всесвіт» друкував короткі огляди видань худож. л-ри в Албанії (1958, № 1; 1959, № 4, 11), переклад оповідання «Жовті води» Ф. Г’яти (1960, № 1) тощо. Алб. прозу перекладали Л. Смілянський, А. Шиян, В. Струтинський, Р. Кочі, М. Пелашенко, К. Скрипченко, І. Михайленко та ін.

Алб. мовою 1949 в Тірані опубл. антологію укр. л-ри, до якої включено вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана та ін., оповідання І. Франка, Панаса Мирного, С. Васильченка, Ю. Яновського, П. Панча, Н. Рибака, Л. Смілянського, Л. Первомайського та ін.

Літ.: Попов П. М. Албанія в російській та українській літературах XV — XX ст. К., 1959.

Т. А. Носенко.


АЛБАНСЬКА МОВА — мова албанців, які живуть в Албанії, а також у Югославії, Італії, Греції. В Рад. Союзі є кілька сіл (у Запоріз. та Одес. областях УРСР), де частина населення розмовляє А. м. Становить окрему групу (гілку) індоєвроп. сім’ї мов. Вважають, що А. м. є безпосереднім продовженням або іллірійської, або фракійської палеобалканських мов. В А. м. розрізняють дві діалектні групи: гегську (північну) й тоскську (південну). Сучас. літ. А. м. склалася в кін. 19 ст. у 2-х діалектних формах — гегській і тоскській, які розвивалися паралельно. В Албанії для наук. і худож. л-ри, школи, преси, телебачення, радіо використовують переважно тоскську форму літ. мови, гегська форма частково вживається в худож. і наук. л-рі. Найдавніша писемна пам’ятка А. м. належить до 15 ст. Перша алб. друкована книга — «Мешарі» («Служебник» Г. Бузуку, 1555). У розвитку літ. А. м. велику роль відіграла творчість письменників Н. Фрашері, А. Чаюпі, Мігені, Ф. Нолі та ін. Сучас. алфавіт А. м. — на лат. графічній основі. А. м. створено албанську літературу.

Літ.: Десницкая А. В. Албанский язык и его диалекты. Л., 1968.


АЛГА Олександр Єгорович [14 (27).XI 1913, с. Кошки-Новотімбаєво, тепер Тетюшського р-ну Татар. АРСР — 15.VI 1977, Чебоксари] — чувас. рад. письменник, нар. поет Чувас. АРСР з 1970. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1938 Чувас. пед. ін-т (Чебоксари). Автор поеми «Водяний млин» (1939), поетичних збірок «Сонячний ранок», «Вірші» (обидві — 1940), «Чотири роки» (1947), повісті у віршах «Мої земляки» (1955) — про сучас. село, роману на військово-патріотичну тему «Меч і серп» (кн. 1 — 2, 1968 — 73). Переклав окремі твори Т. Шевченка (поему «Гайдамаки», уривок з драми «Никита Гайдай», поезії), Марка Вовчка (повість-казку «Дев’ять братів і десята сестриця Галя»), І. Франка, П. Тичини, В. Сосюри, М. Стельмаха, Ю. Збанацького. У вірші «Співець свободи» (1939) змалював образ Т. Шевченка. Укр. мовою ряд творів А. переклали М. Гірник, В. Швець, В. Лагода, О. Новицький та інші.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Весняний вітер. К., 1961; Рос. перекл. — На новой Волге. М., 1962; Солнечное утро. М., 1973.

П. М. Чичканов.


АЛЕГОРІЯ (від гр. ’αλληγορία, від ’άλλος — інакший і ’αγορεύω — говорю) — один з видів іносказання, в якому конкретний образ є формою розкриття абстрактного уявлення, судження, поняття. Суть А. становить внутр. порівняння певного явища з іншим. Алегоричний образ відзначається, як правило, загальновпізнаваним характером. Внаслідок своєї предметної конкретності він не вичерпується інакомовленням, проте й не позбавлений внутр. можливостей для розгортання у містке худож. узагальнення. У зв’язках з А. перебувають символ, парабола, міф, знак. А. постала на межі понятійного образно-худож. мислення з розкладом культової міфології, звідки взято багато алегоричних образів. У літературі на А. засновані жанри притчі, аполога, байки. А. зустрічається в перекладних повістях давньої укр. л-ри, в проповідях і полемічних творах, у шкільній драмі (персоніфікація загальних моральних понять — Доброчинність, Заздрість тощо). Складніший вид А. — наділення істот, предметів рисами людського характеру, включення їх у житейську ситуацію з метою дидактичного унаочнення. В л-рі нового часу побутує в байці та інших жанрах лірики й епосу. Особливий випадок використання А. — в окремих творах сучасної л-ри з філос. проблематикою.

Літ.: Потебня О. Із записок з теорії словесності. В кн.: Потебня О. Естетика і поетика слова. К., 1985; Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. М., 1982.

М. П. Бондар.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.