[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 7-23.]

Попередня     Головна     Наступна





А



ААРНЕ (Aarne) Антті Аматус (5.XII 1867, м. Порі — 5.II 1925, Хельсінкі) — фін. фольклорист. Навчався 1893 — 98 в Петербурзі. З 1922 — професор Хельсінк. ун-ту. Послідовник фінської школи. Методи досліджень А. відзначаються формалізмом і схематичністю. Осн. праці: «Покажчик казкових типів» (1910; пізніше його грунтовно доповнив амер. фольклорист С. Томпсон), «Основи порівняльного вивчення казок» (1913), «Порівняльне вивчення загадок» (т. 1 — 3, 1918). На основі його «Покажчика...» М. Андреєв уклав рос. «Покажчик казкових сюжетів за системою Аарне» (1929) і покажчик укр. казкових сюжетів (залишився в рукописі), який частково використано при укладанні укр. частини видання «Сравнительный указатель сюжетов. Восточнославянская сказка» (Л., 1979). На покажчик Аарне — Томпсона є посилання у виданнях «Бібліотеки української усної народної творчості». У своїх дослідженнях А. звертався й до укр. фольклору, зокрема в розвідці «Кілька паралелей фінських казок з російськими та іншими слов’янськими» (1898) навів зразки укр. казок за збірниками Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Рудченка, П. Чубинського, О. Кольберга, В. Ястрєбова. На «Покажчик казкових типів» А. опубл. 1912 рецензію В. Гнатюк.

І. П. Березовський.


АБАЙ КУНАНБАЄВ [29.VII (10.VIII) 1845, кочів’я у Чингізьких горах, тепер с. Караул Абайського р-ну Семипалат. обл. — 23.VI (6.VII) 1904, там же] — казах. поет-просвітитель, основоположник нової казах. л-ри, композитор. У сатир. творах «Кулембако» (1888), «Управитель начальству радий» (1889) та ін. висміював догмати ісламу, виступав проти соціального зла. В поемах «Масгуд», «Іскандер», «Сказання про Азіма» виражені просвітительські ідеали справедливості. Автор циклу про пори року, в якому розробляється тема єдності і взаємозв’язку людини і природи, віршів про призначення поезії, де А. К. виступає прихильником активного мистецтва, яке виховує і підносить людей, примножує і утверджує духовне багатство народу. А. К. ввів нові для казах. л-ри форми вірша (шестивірш і восьмивірш), збагатив ритміку. У філос.-дидактичному циклі «Повчання» (1890 — 98, опубл. 1918) порушено істор., пед., правові теми. А. К. відтворює побут казахів, змальовує зворушливий образ жінки, стає на її захист, його твори сповнені роздумів про істор. долю рідної землі, ідеями братерства казах. і рос. народів. Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Тургенєва, І. Буніна та ін. рос. письменників. Багато своїх віршів поклав на музику. Образ А. К. створено в романі М. Ауезова «Шлях Абая». Ім’ям А. К. названо Держ. премію Каз. РСР в галузі літератури. Укр. мовою окремі твори А. К. переклали Б. Степанюк, В. Забаштанський, С. Йовенко, С. Тельнюк, В. Коломієць. Портрет та іл. с. 8.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1974; Рос. перекл. — Собрание сочинений. М., 1954; Избранное. М., 1981.

Літ.: Сильченко М. С. Творческая биография Абая. Алма-Ата, 1957.

Є. В. Лизунова.


АБАШЕЛІ (справж. прізв. — Чочія) Олександр Віссаріонович [15 (27). VIII 1884, с. Сачочіо, тепер с. Абашиспірі Абашського р-ну — 27.IX 1954, Тбілісі] — груз. рад. поет і перекладач. У ранніх творах А. поєднуються реалістичні та символістські тенденції (зб. «Сміх сонця», 1913). На поч. 20-х pp. у творчості А. виявилися декадентські мотиви. Згодом провідною стала тема побудови нового суспільства (зб. «Сонце і Вітчизна», 1939). У віршах воєнних років славив героїзм рад. людей. Автор оповідань, критичних статей. Написав вірш «Україні». Переклав вірші Т. Шевченка «Доля» та «На Великдень, на соломі». Укр. мовою опубліковано його вірші «Серце Леніна», «Кура», «Мій дід», «Україні», «Давидові Гурамішвілі» та ін. (переклади З. Гончарука, Л. Дмитерка, В. Мисика).

Тв.: Укр. перекл. — Збирання цитрусів. В кн.: Радянська література народів СРСР. К., 1952; До Вірменії. В кн.: Дружбою ми здружені. К., 1960; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Избранное. Тбилиси, 1968.

Літ.: Жгенти В. Д. Александр Абашели. Тбилиси, 1958.

О. Н. Мушкудіані.


АБАШИДЗЕ Григол Григорович [19.VII (1.VIII) 1914, с. Зеда Ргані, тепер Чіатурського р-ну] — груз. рад. письменник, Герой Соц. Праці (1974). Член КПРС з 1944. Закінчив 1936 Тбіліс. ун-т. У циклах віршів «На південному кордоні» (1949), «Ленін у Самгорі» (1950; Держ. премія СРСР, 1951 — за обидва цикли) А. розкрив силу рад. патріотизму. В поемах «Георгій Шостий» (1942), «Непереможний Кавказ» (1945), «Видіння Зарзми» (1946) та ін., трилогії «Лашарела» (1957), «Довга ніч» (1963), «Цотне, або Падіння і піднесення грузинів» (1975) розповідає про істор. минуле груз. народу, його боротьбу за нац. незалежність. Романи «Корналі» (1967), «Співчуття» (1986) присвячені актуальним проблемам сьогодення, відповідальності людини перед суспільством. Пише також для дітей. Переклав ряд творів А. Міцкевича, Я. Неруди, Ш. Петефі, М. Емінеску, Х. Ботева, П. Ронсара та ін.; з української л-ри — вірш «Надія» Лесі Українки, поезії І. Франка з циклу «Знайомим і незнайомим», вірш «І рости, і діяти» П. Тичини, окремі твори М. Бажана («Ленінський стяг», «Клятва», «Біг-Бен» та ін.), п’єсу «Пам’ять серця» О. Корнійчука. Автор віршів «Україна Давида Гурамішвілі», «Україні». Укр. мовою окремі твори А. переклали А. Малишко, Д. Павличко, Г. Халимоненко, P. Чилачава, В. Базилевський, А. Глущак та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2. К., 1961; [Вірші]. В кн.: Гроно. К., 1968; Урок жорстокості. «Вітчизна», 1984, № 4; Восени, коли достиг виноград. В кн.: Грузинське радянське оповідання. К., 1986; Поезії. К., 1987; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1976 — 78; Лашарела. Долгая ночь. Цотнэ, или Падение и возвышение грузин. М., 1982; Избранная лирика. М., 1985.

Літ.: Грицик Л. В. Світ високої радості. К., 1975; Маргвелашвили Г. Верный сын своего народа. Тбилиси, 1977.

Р. Ш. Чилачава.


АБАШИДЗЕ Іраклій Віссаріонович [10 (23).XI 1909, с. Хоні, тепер м. Цулукідзе] — груз. рад. поет, академік АН Груз. РСР з 1960, з 1970 — її віце-президент, Герой Соц. Праці (1979), гол. ред. Груз. Рад. Енциклопедії з 1966. Член КПРС з 1939. Закінчив 1931 Тбіліс. ун-т. У збірках 30-х pp. відобразив творчу працю рад. людей. Революц. традиції груз. народу відтворив у поемі «Прощання з Цулукідзе» (1940). Автор збірок «Слідами Руставелі» (1965; до видання ввійшли цикли «У жаркій Індії» — за нього, а також за кн. «Дорогами Індії» А. 1972 присуджено премію ім. Дж. Неру; та «Палестино, Палестино!»), «Батьківщина» (1973), «Вітри в долині Ріоні» (1979), циклів «Ніч мисливців» (1948), «Пісня жнив» (1951), «Чи справжній ти...» (1984) та ін. У віршах, пройнятих громадянсько-патріотичними почуттями, А. досяг великого ідейно-філософського узагальнення. Перекладає твори О. Пушкіна, А. Міцкевича, Х. Ботева, В. Маяковського та ін., з укр. поетів — Т.Шевченка («Заповіт», «Лілея», «Москалева криниця»), Лесі Українки («Конвалія», «Коли втомлюся я життям щоденним», «Поет під час облоги» та ін.), І. Франка («Гімн», поезії з циклу «Веснянки»), М. Бажана (з яким А. єднала довголітня творча співдружба), А. Малишка та ін. Виступив зі статтями про Т. Шевченка, Лесю Українку, М. Бажана. Написав вірші «На Україні», «День Грузії», «Знов кличе Алазані» (присвячений М. Бажану) та ін. Окремі твори А. переклали М. Бажан («Палестино, Палестино!»), М. Рильський (вірші «Батько», «Біля Дар’ялгесу»), О. Новицький, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Р. Чилачава, С. Жолоб.

Тв.: Укр. перекл. — Палестино, Палестино! К., 1966; День Грузії. К., 1968; Вітри в долині Ріоні. К., 1982; Поезії. К., 1987; Рос. перекл. — Избранные стихи. Тбилиси, 1984; О поэзии. Статьи, воспоминания, очерки. М., 1985; Вечно сначала. Из лирики последних лет. М., 1987.

Літ.: Грицик Л. В. Іраклій Абашідзе. К., 1979; Натрошвили Г. Слово об Ираклии Абашидзе. Тбилиси, 1979.

О. Н. Мушкудіані.


АББАС Ходжа Ахмад (7.VI 1914, м. Паніпат — травень 1987) — інд. письменник і кінорежисер. Писав мовами урду та англійською. Закінчив 1935 Алігархський мусульм. ун-т. Член Всесв. Ради Миру з 1958. Автор творів на гостросоціальні теми — романи «Завтра належить нам» (1943), «Революція» (1954), «Скляні стіни» (1977), «Кривава путь» (1980), повість «Чотири серця — чотири шляхи» (1960), збірки оповідань «Син мій — ворог мій» (1953), «Тисяча ночей на ложі з каменю» (1957), п’єси «Безсмертя» (1951) та ін., кіносценарії «Бродяга» (1951), «Пан чотириста двадцять» (1955), «Пардесі» («Афанасій Нікітін», 1958, у співавт.), зб. нарисів і публіцистич. матеріалів «Хліб, краса і революція» (1982). Укр. мовою окремі твори А. переклали В. Митрофанов, В. Андрушко, Е. Ржевуцька.

Тв.: Укр. перекл. — Завтра належить нам. К., 1959; Син Індії. К., 1974; Пан поліцейський інспектор. В кн.: Оповідання письменників Індії. К., 1981: Рос. перекл. — Пшеница и розы. М., 1961; Четыре сердца — четыре дороги. М., 1963; Пока мы не достигнем звезд. Ташкент, 1968.

Літ.: Арипов У. М., Исмаилова Н. Р. Ходжа Ахмад Аббас. Ташкент, 1983.

Ю. В. Покальчук.


АБГАРОВИЧ (Abgarowicz) Каєтан (псевд. — Абгар Солтан; 7.VIII 1856, с. Черніїв, тепер іваноФранк. р-ну Івано-Франк. обл. — 27.VII 1909, Трускавець, тепер Львів. обл.) — польс. письменник. За походженням вірменин. Навч. до 1875 у Львів. ун-ті. Романи «Клуб кажанів» (т. 1 — 2, 1892), «Полюбовна угода» (1894), зб. новел «З сільського двору» (1895) — про побут і звичаї польс. шляхти, що жила на Поділлі. В збірках оповідань «Русини» (1893), «Добра научка» (1895) з великопольс. позицій зображував життя укр. народу, укр.-польс. відносини, за що його різко критикував І. Франко. Автор праць «Осип-Юрій Федькович — руський народний поет на Буковині» (1892) та «Лев Толстой» (1901). Окремі твори А. переклав П. Кирчів.

Тв.: Укр. перекл. — При стрілецькій ватрі. Львів, 1892; Осип-Юрій Федькович — руський народний поет на Буковині. В кн.: Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. К., 1958.

Літ.: Франко І. Abgar-Soltan. Rusini. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981; Полєк В. Абгарович Каєтан. «Архіви України». 1969, № 4.

В. Т. Полєк.


АБДРАХМАНОВА Турсинхан (5.XI 1921, с-ще рудника Боко, тепер Жармінського р-ну Семипалат. обл.) — казах. рад. поетеса, літературознавець, нар. письменниця Каз. РСР з 1984, доктор філол. наук з 1981. Член КПРС з 1944. Закінчила 1959 Казах. ун-т (Алма-Ата). Збірки «Пісня» (1959), «Зрілість» (1974), «Заповітне» (1984) та ін. відзначаються філос. характером, глибокою щирістю, пройняті інтернац. духом. Автор досліджень про казах. л-ру. В її перекладі вийшов роман М. Стельмаха «Кров людська — не водиця» (1963).

Тв.: Рос. перекл. — Нежность. М., 1975; Избранное. М., 1985.

Є. В. Лизунова.


АБДУЛЖАЛІЛОВ Фазіль Апасович (1.III 1913, с. Кангли, тепер Мінераловодського р-ну Ставр. кр. — 3.VI 1974, Черкеськ Карач.-Черкес. а. о.) — ногайський рад. письменник, основоположник ногайської рад. л-ри. Член КПРС з 1940. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1961 Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор зб. віршів «Шумить Кубань» (1955), повістей про минуле й сучасне життя ногайського народу («Родина сильних», 1950; «Асантай», 1956). У романі-дилогії «Бурхливий потік» (1959) і «Добра нива — у колективу» (1966) відтвор. соціальну боротьбу в аулах у період колективізації. Переклав кілька творів Т. Шевченка. Окр. твори А. перекл. М. Братан і В. Бойченко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Теплі скарби. Сімферополь, 1972; Рос. перекл. — Семья сильных. Черкесск, 1956; Кубань — моя песня. Черкесск, 1957; Крутые повороты. Ставрополь, 1962; На берегу Аксу. Черкесск, 1966; А цветы жили... Черкесск, 1971; Когда приходит весна. Ставрополь. 1972.

М. А. Худієв.


АБДУЛЛА Аббас (справж. — Аджалов Аббас Абдулла оглу; 12.V 1940, с. Болус-Кепенекчі, тепер Квемо Болнісі Болніського р-ну Груз. РСР) — азерб. рад. поет, літературознавець і перекладач. Член КПРС з 1977. Закінчив 1963 Азерб. ун-т (Баку). В 1964 — 65 стажувався у відділі шевченкознавства Ін-ту л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. З 1987 — гол. ред. літ. журн. «Улдуз» («Зірка»). Автор збірок «Отчий поріг» (1970), «Чорно-білий світ» (1980), «Обличчям до світанку» (1984), «Караван, що йде у вічність» (1987). До другої і третьої з названих збірок увійшли цикли віршів «Українські візерунки». В монографії «Азербайджансько-українські літературні зв’язки» (1982) дослідив взаємини двох л-р за період з 1840 по 1940. Опублікував розвідки про азерб. шевченкіану та діяльність дореводюц. укр. т-ва «Просвіта» в Баку. Як перекладач і упорядник брав участь у підготовці двох антологій сучас. поезії — «Знамено і сонце» (1978), «Мости», зб. поезій Т. Шевченка «Думи мої, думи мої» та зб. укр. прози «Золота пшениця» (усі — 1979). У його перекладі вийшли «Наталка Полтавка» 1. Котляревського, збірки «Русалка» Лесі Українки, «Жага» М. Рильського, «Протуберанці серця» та «Вірші й поеми» І. Драча. Укр. мовою окремі твори А. переклали М. Мірошниченко, П. Мовчан, Д. Павличко, П. Перебийніс та ін. Лауреат літ. премії ім. М. Т. Рильського, 1984. Портрет с. 10.

Тв.: Укр. перекл. — Не сказане мною. Поезії. К., 1986.

Літ.: Мірошниченком. Руку, Аббасе! «Ранок», 1982, № 11; Мірошниченко М. Обличчям до України. В кн. : Гроно, в. 1, К., 1985; Драч І. Слово про Аббаса Абдуллу. В кн.: Абдулла А. Не сказане мною. К., 1986.

М. М. Мірошниченко.


АБДУЛЛІН Ібрагім Ахметович (20.IX 1920, с. Зірікли, тепер Шаранського р-ну Башк. АРСР) — башк. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1957 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Стійкість характеру, переконань рад. людей утверджується в оповіданнях і повістях, що увійшли до книг «Він був з Уралу» (1946), «Історія одного кохання» (1961), «Не чекай» (1964), «Вдови не плачуть» (1977) та ін. Роман «Прощай, Рим!» (1969) присвячений боротьбі рад. та італ. партизан проти фашистів. У драмі «Піснею повернуся» (1970) та романі «Йду Чумацьким Шляхом» (1983) показано участь башкирів у партиз. русі на Україні під час Великої Вітчизняної війни. Українською мовою окремі твори А. переклав О. Гуреїв.

Тв.: Укр. перекл. — Летять журавлі. «Україна», 1959, № 2; Чудотворна музика. «Літературна Україна», 1970, 20 жовтня; Рос. перекл. — Цвела черемуха. Пьесы. М., 1965; Прощай, Рим! М., 1975; Кедры живут тысячу лет. М., 1976; А колокола все звонят... Повести и рассказы. М., 1980; Вдовы не плачут. Уфа, 1984; Иду по Млечному Пути. М., 1987.

С. Г. Сафуанов.


АБДУЛЛО (справж. прізв. — Абдуллаєв) Гані (11.III 1912, Самарканд — 28.I 1984, Душанбе) — тадж. рад. письменник. Член КПРС з 1963. Закінчив 1932 Узб. пед. академію (Ташкент). У 30-і pp. писав тадж. та узб. мовами, пізніше — таджицькою. Автор поетич. збірок «Рядки про будову» (1931), «Ім’ям Веддінга» (1932), п’єс «Вахш» (1933), «Обов’язок совісті» (1956), «Вранішня пташка» (1980). Драм. трилогія «Ураган» (1957, у співавт.), «Полум’я свободи» (1964), «Солдати революції» (1970) присвячена Жовтневій революції, В. І. Леніну і його соратникам. В 1936 разом з М. Турсун-заде переклав п’єсу О. Корнійчука «Платон Кречет». Укр. мовою окремі твори А. переклали А. Кацнельсон і О. Юренко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Таджицька поезія. Антологія. К., 1962; Рос. перекл. — Направленный взрыв. Пьесы. М., 1980.

А. М. Дяченко.


АБДУМОМУНОВ Токтоболот (15.VIII 1922, с. Джанги-Алиш, тепер Кемінського р-ну Кирг. РСР) — кирг. рад. письменник, нар. письменник Кирг. РСР з 1986. Член КПРС з 1959. Навчався 1939 — 41 в Кирг. мед. ін-ті (Фрунзе). Перший у кирг. л-рі звернувся до тем інтелігенції і робітн. класу. Дебютував п’єсою «Піщаний косогір» (1947) — про геологів-розвідників нафти. Життя молодих спеціалістів змальовано у сатир. комедії А. «Вузька ущелина» (1953) і соціальній драмі «Дочка Атабека» (1955). У трагедії «Аширбай» (1956) відображено боротьбу за встановлення Рад. влади в Киргизії, зростання свідомості бідняків. Драма «Чолпонбай» (1985) — про подвиг у Великій Вітчизн. війні солдата Чолпонбая Тулебердієва, якому посмертно присвоєно звання Героя Рад. Союзу. Автор кіносценаріїв, оповідань для дітей, публіцистич. і літ.-крит. статей. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1971). Укр. мовою окремі твори А. переклав Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — Оскарженню не підлягає. К., 1971; Рос. перекл. — Аширбай. М., 1966.

Б. П. Степанюк.


АБЕ Кобо (справж. — Кіміфуса; 7.III 1924, Токіо) — япон. письменник. Закінчив 1948 мед. ф-т Токійського ун-ту. Популярність здобув повістю «Стіна» (1951). Осн. проблематика творів А. — жорстокість і безглуздя життя, процес відчуження особистості, трагіч. самотність людини. Автор романів «Жінка в пісках» (1962), «Чуже обличчя» (1964), «Спалена карта» (1967), «Людина-коробка» (1973), «Ковчег „Сакура“» (1984) та ін., п’єс «Полювання на рабів» (1955), «Привиди серед нас» (1958) тощо. Укр. мовою окремі твори А. переклав І. Дзюб.

Тв.: Укр. перекл. — Спалена карта. К., 1969; Людина-коробка. «Всесвіт», 1975, № 6; Рос. перекл. — Четвертий ледниковый период. — Тоталоскоп. М., 1965; Женщина в песках. — Чужое лицо М., 1969; Пьесы. М., 1975; Чужое лицо. — Сожженная карта. — Человек-ящик. М., 1982; Тайное свидание. М., 1985; Вошедшие в ковчег. «Иностранная литература», 1986, № 10 — 12.

Літ.: Гривін В. Новий роман Кобо Абе. «Всесвіт», 1975, № 6.

Б. П. Яценко.


АБЕЛЯР (Abélard, Abailard) П’ер (1079, Палле, Бретань — 21.IV 1142, абатство Сен-Марсель) — франц. філософ, теолог, письменник. У творах «Вступ до теології», «Так і ні» (1121 — 22), «Етика», «Діалектика» та ін. утверджував пріоритет розуму, логіки, досвіду над сліпою вірою та схилянням перед авторитетами. Зазнав переслідувань ортодоксального катол. духівництва. Центр. місце в автобіогр. творі А. «Історія моїх бідувань» (1136) займає трагічна любов А. до Елоїзи, учениці, згодом його дружини, потім черниці. Збереглося листування А. з Елоїзою й звернені до неї вірші лат. мовою. Історія цього кохання знайшла відгук у творчості багатьох письменників (Ф. Війон, Ф. Петрарка, А. Поп, Ж. Ж. Руссо, К. Фаррер та ін.), в укр. л-рі — у вірші Є. Плужника «В листопаді, місяці тихім...».

Тв.: Рос. перекл. — История моих бедствий. М., 1959.

Г. П. Кочур.


АБЕСАДЗЕ Нія Георгіївна (9.IX 1929, Тбілісі) — груз. рад. поетеса, перекладачка, канд. філол. наук з 1963. Закінчила 1953 Тбіліс. ун-т. Автор збірок «Завжди сходить сонце» (1975) і «Тиша на вершині» (1985). В поезії А. переважають інтимні мотиви, значне місце посідає пейзажна лірика. Цикл віршів присвятила Україні. Переклала кілька пісень з кн. «Сад божественных пЂсней» Г. Сковороди, ряд віршів Лесі Українки, П. Тичини, М. Бажана (в осн. з циклів «Італійські зустрічі» та «Нічні концерти»), М. Рильського, А. Малишка. Виступає зі статтями про укр. л-ру. Укр. мовою окремі твори А. переклали Л. Грицик, Г. Халимоненко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сонячне гроно. К., 1970.

О. П. Синиченко.


АБЖОЛТОВСЬКА (Abżoltovská) Властиміла (1.X 1904, с. Вільшанка, тепер Любомльського р-ну Волин. обл.) — чес. перекладачка. Закінч. 1932 Праз. ун-т. У перекладі А. вийшли романи і повісті М. Стельмаха («Велика рідня», 1954, 1956; «Кров людська — не водиця», 1958; «Правда і кривда», 1965), П. Загребельного («Розгін», 1979; «Роксолана», 1985), Ю. Щербака («Бар’єр несумісності», 1973, 1977; «Хроніка міста Ярополя», 1981; «Маленька футбольна команда», «Довгий час добра», обидві — 1982), Ю. Мушкетика («Смерть Сократа», «Суд над Сенекою», «Старий у задумі», усі — 1982). Одна з перекладачів оповідань Є. Гуцала (збірки «Передчуття радості», «Весна високосного року», обидві — 1979). До антології «Українське оповідання» (1956) та зб. «Україна співає і розповідає» (1957) увійшли в перекладі А. твори О. Гончара, Ю. Яновського, П. Панча, О. Гаврилюка та ін. Автор літ. портретів М. Стельмаха, С. Скляренка та ін.

Літ.: Щербак Ю. Властиміла Абжолтовська. «Всесвіт», 1984, № 10.

Л. Бабота.


АБИЛКАСИМОВА Майрамкан (7.XI 1936, с. Алмалуу Кемінського р-ну Кирг. РСР) — кирг. рад. поетеса, нар. поетеса Кирг. РСР з 1980. Член КПРС з 1970. Закінчила 1958 Кирг. жіночий пед. ін-т (Фрунзе). Автор збірок «Чолпон» (1962), «Віру в серці бережу» (1968), «Білий слід» (1971), «Відлуння юності» (1979), «Квіти просять води» (1983), «Синьоокий мій Іссик-Куль» (1986). Нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1971). Укр. мовою окремі твори А. переклав Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — Тюльпановий вогонь. К., 1976; Рос. перекл. — Белый след. М., 1970; Этой весной цветов много. М., 1979; Надежда. Фрунзе, 1985.

Б. П. Степанюк.


АБІЛЄВ Діхан (26.XII 1907, тепер Баянаульський р-н Павлодар. обл.) — казах. рад. письменник. Член КПРС з 1936. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1937 Ін-т журналістики (Алма-Ата). У творах 30 — 40-х pp., віршованому романі «Серце Алтаю» (1953) відобразив боротьбу молоді за нове життя, події періоду громадян. війни на Горному Алтаї, подвиги рад. воїнів на фронтах Великої Вітчизн. війни. У романі-трилогії «Мрія поета» (1975) відтворив образ класика казах. л-ри С. Торайгирова. Автор поетич. збірок «Роздум» (1979), «Вірші і поеми» (1987), віршованої повісті «Батир степів» (1981), поем «Саманта Сміт» (1985), «Мустафа — син Буркітбая» (1986). Поема «Вогненні хвилі» (1956) присвячена будівникам Дніпрогесу. Переклав окремі твори Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана.

Тв.: Рос. перекл. — Сердце Алтая. М., 1954; Огненные волны. Алма-Ата, 1957; Мечта поэта. М., 1981.

Ф. О. Моргун.


АБІШЕВ Альжаппар (15.X 1907, Каркаралінський р-н Караганд. обл.) — казах. рад. письменник, нар. письменник Каз. РСР з 1984. Член КПРС з 1939. У зб. оповідань і нарисів «Завал» (1936) показав життя шахтарів. П’єси «За Батьківщину» (1939), «Друзі» (1940), «Дружба і любов» (1947), «Єдина сім’я» (1948), а також «Маді» (1981), «За велінням честі» (1985) — про трудову співдружбу казах. та укр. шахтарів у роки Великої Вітчизн. війни, сьогоденне життя рад. людей. Автор романів «Молоде покоління» (1945), «Гроза» (1969) та ряду повістей.

Тв.: Рос. перекл. — Отомсти за меня. Алма-Ата, 1972; Гроза. М., 1983.

Є. В. Лизунова.


АБЛЕСИМОВ Олександр Онисимович [27.VIII (7.IX) 1742, Галицький пов. Костром. губ. — 1783, Москва] — рос. письменник. Писав комедії, байки, сатири. Коштом М. Новикова видавав журн. «Разкащик забавных басень...» (1781). Комічна опера А. «Мельник — чаклун, обманщик і сват» (1779), в якій з етногр. точністю зображено сільс. життя і використано мелодії нар. пісень, з успіхом ішла на Україні (в пост. Харків. вільного театру, кріпацьких театрів та ін.).

С. К. Росовецький.


АБОВЯН Хачатур [3 (15).X 1809, с. Канакер, тепер у складі Єревана — 2 (14).IV 1848, Єреван] — вірм. письменник, просвітитель-демократ, педагог, основоположник нової вірм. л-ри і літ. мови. Закінчив 1836 Дерптський (тепер Тартуський) ун-т. Зазнав переслідувань за прогрес. діяльність. Автор оповідань «Перше кохання», «Туркеня», байок, циклу чотиривіршів «Баяті» (опубл. 1864). Найвидатніший твір А. — роман «Рани Вірменії» (1841, опубл. 1858) — про нац.-визв. боротьбу вірм. народу в період рос.-Іран. війни 1826 — 28. А. оспівував дружбу вірмен і росіян. Написав кілька навч. посібників, зокрема «Переддоріжжя» (1838), підручник з географії, «Теоретичну і практичну граматику російської мови для вірмен». Збирав фольклор, першим у Вірменії займався наук. етнографією. Перекладав твори Гомера, Й. В. Гете, Ф. Шіллера, М. Карамзіна, І. Крилова, В.Жуковського та ін. Укр. мовою окремі твори А. переклали О. Ільченко, П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, М. Терещенко, І. Нехода, О. Кундзіч, Л. Дмитерко.

Тв.: Укр. перекл. — Вибрані твори. К., 1948; Рос. перекл. — Избранное. М., 1948; Раны Армении. М., 1978.

Літ.: Тичина П. Повна чаша кришталева. В кн.: Тичина П. Твори, т. 6. К., 1962; Ганин Ж. И. Хачатур Абовян. М., 1986.

В. В. Кочевський.


АБОЛІЦІОНІСТСЬКА ЛІТЕРАТУРА [від лат. abolitio (abolitionis) — скасування] — л-ра, що виникла під час сусп.-політ. руху за скасування рабства в США у 30 — 60-х pp. 19 ст. Визначними письменниками-аболіціоністами були поети Дж. Г. Уїтьер та Дж. Р. Лоуелл, прозаїки Р. Хілдрет, автор першого аболіціоністського роману «Раб, або Спогади Арчі Мура» (1836, рос. перекл. «Белый раб», 1950), та Г. Бічер-Стоу, яка написала класич. антирабовласницький роман «Хатина дядька Тома» (1852, укр. перекл. М. Загірньої, 1918). Ідеї аболіціонізму різною мірою виражені також у творах Р. У. Емерсона, Г. Д. Торо, Г. У. Лонгфелло, У. Уїтмена та ін.

Літ.: Устенко Г. А. Аболиционистские романы Бичер-Стоу. Одесса, 1961; Самохвалов Н. И. Американская литература XIX в. М., 1964.

В. П. Березинський.


АБРАГАМС (Abrahams) Пітер Генрі (19.III 1919, Вредедорп, побл. Йоганнесбурга) — письменник Швденно-Африканської Республіки. Пише англ. мовою. З 1941 — в еміграції (спочатку жив в Англії, а з 1956 — на Ямайці). В романі А. «Шахтар» (1945), що є першим твором крит. реалізму в Пд. Африці, звучить заклик до єднання робітників усіх рас. Протест проти расизму — осн. тема романів «Дорогою грому» (1948; за твором в СРСР 1958 поставлено балет, муз. К. А. Караєва), «Під владою ночі» (1965), автобіогр. повісті «Розкажи про свободу» (1954; в укр. перекл. — «На поклик волі», 1967). Нац.-визв. боротьбі присвятив романи «Вінок для Удомо» (1956; в укр. перекл. виходив під назвами «Зрада Удомо», 1961, і «Загибель Майкла Удомо», 1967) та «Наш острів сьогодні» (1966). Автор кн. «Література Південної Африки сьогодні» (1967). Укр. мовою окремі твори А. переклали В. Митрофанов і М. Харенко.

Тв.: Укр. перекл. — Дорогою грому. К., 1973; На поклик волі — Загибель Майкла Удомо. К., 1982; Рос. перекл. — Живущие в ночи. М., 1969.

С. І. Ткаченко.


АБРАМ (Abram) Йосип (Йоже; псевд. — Козак Байда, Трентар, Мостар; 2.II 1875, с. Штанель, тепер СФРЮ — 22.VI 1938, Любляна) — словен. письменник, перекладач. Закінчив 1899 духовну семінарію в м. Гориці. Був сільс. священиком. У 1895 в журн. «Dom in svet» («Батьківщина і світ», № 21) надрукував свій перший твір — баладу «Українець», позначену впливом творчості Т. Шевченка. Переклав словен. мовою і видав «Кобзар» у двох томах (Любляна, 1907 — 08), до якого увійшли 43 твори Т. Шевченка («Причинна», «Катерина», «Заповіт», «Гайдамаки» тощо), а також статті, присвячені історії України, зокрема гайдамаччині, та поемі «Гайдамаки». Автор статей, опубл. у журн. «Dom in svet»: «На могилі Тараса Шевченка» (1901, № 5), «Словенці серед русинів» (1902, № 2), «Українські народні пісні і коломийки» (1907, № 2 — 3), «Тарас Шевченко» (1914, № 6 — 8). За мотивами словен. фольклору написав нар. драму «Золоторіг» (1912, вид. 1934). Портрет с. 12.

Літ.: Гнатюк В. Словінський переклад Шевченкових поезій. «Літературно-науковий вістник», 1906, кн. 5; Ющук І. Український струмінь у словенській поезії кінця XIX — початку XX ст. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1967, в. 3; Гримич В. Г. Від покоління до покоління. «Всесвіт», 1978, № 3; Гримич В. Г. За Кобзаревою луною. «Всесвіт», 1981, № 3.

В. Г. Гримич.


АБРАМАВІЧЮС Владас (9.V 1909, с. Новий Двір, тепер Науядваріс Тракайського р-ну — 16.XI 1965, Вільнюс) — лит. рад. історик культури, бібліограф і поет. Закінчив 1951 Вільнюс. ун-т. Польс. мовою видав збірки віршів «Зоря думки» (1930), «Регіональне» (1933). Автор ст. «Шевченко у Вільнюсі» (1962), нарису «Тарас Шевченко і Вільнюс» (1964).

Тв.: Укр. перекл. — Шевченко у Вільнюсі. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962.

А. П. Непокупний.


АБРАМОВ Кузьма Григорович (12.XI 1914, с. Старі Наймани, тепер Великоберезниківського р-ну Мордов. АРСР) — мордов. рад. письменник, нар. письменник Мордов. АРСР з 1985. Член КПРС з 1962. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1954 Мордов. пед. ін-т (Саранськ). Автор роману-трилогії «Найман» («Ліс шуміти не перестав», «Люди стали близькими», «Дим над землею», 1957 — 64) — про життя мордов. села 20 — 50-х pp., романів «Своя ноша не важка» (1967), «Степан Ерзя» (1980), «Дівчина з села» (1982), «Пургаз» (1986), п’єс. Переклав твори Т. Шевченка — «Заповіт», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Ой чого ти почорніло» та ін.

Тв.: Рос. перекл. — Люди стали близкими. М., 1962; Дым над землей. М., 1966; Лес шуметь не перестал... М., 1970; Степан Эрзя. М., 1980; Девушка из села. М., 1987.

Літ.: Забавина В. М. Кузьма Григорьевич Абрамов. Саранск, 1966.


АБРАМОВ Федір Олександрович (29.II 1920, с. Веркола, тепер Пінезького р-ну Арх. обл. — 14.V 1983, Ленінград, похований у с. Верколі) — рос. рад. письменник, канд. філол. наук з 1951. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 Ленінгр. ун-т. У трилогії «Прясліни» (романи «Брати і сестри», 1958; «Дві зими і три літа», 1968; «Дороги-роздоріжжя», 1971, — Держ. премія СРСР, 1975), об’єднаній з романом «Дім» (1978) у тетралогію «Брати і сестри», відтворив героїзм трудівників північнорос. села в роки Великої Вітчизн. війни і в період відбудови нар. г-ва, розкрив духовне багатство народу, показав складні морально-соціальні колізії в житті рад. суспільства 60 — 70-х pp. Громадян. тематику розробляв також у повістях «Безбатченки» (1961), «Мамониха» (1960), оповіданнях «Соснові діти» (1962), «Дерев’яні коні» (1969), «Кущ нерукотворний» (зб. «Трава-мурава», 1982) та ін. Гострі соціальні та морально-психол. питання порушив у художньо-публіцистич. повісті «Навкруги та навколо» (1963), повістях «Пелагея» (1969) та «Алька» (1970). У публіцистич. виступах «Про хліб насущний і хліб духовний» (1976), «Нива жива і мертва» (1978), «Чим живемогодуємося» (1979) та ін. утверджував ідею високої громадян. відповідальності, закликав не лише зберігати нар. трудову етику, а й розвивати її; примножувати духовні цінності і традиції, вироблені людьми упродовж століть. Творчість А., позначена рисами глибокого психологізму, партійною принциповістю, значною мірою вплинула на розвиток «сільської прози» 60 — 70-х pp. Твори А. перекладали М. Шумило та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. Л., 1980 — 82; Повести и рассказы. Л., 1985; Жарким летом, Л., 1984; Чем живем-кормимся. Очерки. Статьи. Воспоминания. Литературные портреты. Заметки. Размышления. Беседы. Интервью. Выступления. Л., 1986; Дом. Роман. — Повести Рассказы. Публицистика. М., 1988; Укр. перекл. — Дерев’яні коні. Повісті та оповідання. К., 1982.

Літ.: Золотусский И. Федор Абрамов. М., 1986; Крутикова Л. В. Дом в Верколе. «Наш современник», 1986, № 3 — 4; Турков А. Федор Абрамов. М., 1987.

І. Д. Бажинов.


АБРАМОВИЧ Дмитро Іванович [26.VII (7.VIII) 1873, містечко Гулевичі Луцького пов. Волин. губ. — 4.III 1955, Вільнюс] — рос. рад. історик л-ри й мови, чл.-кор. АН СРСР з 1921. Закінчив 1897 Петерб. духовну академію. В 1939 — 41 працював у Смолен. пед. ін-ті, після Великої Вітчизн. війни — у Вільнюс. ун-ті. Досліджував л-ру сх. слов’ян від часів Київ. Русі до 19 ст. Вивчав історію укр. л-ри, російсько-укр. літ. взаємозв’язки кінця 16 — поч. 17 ст., діяльність Димитрія Туптала, зокрема літописні джерела його «Книги житій святих» та її зв’язок з Четьями-Мінеями, «Книгою степенною» тощо. Працював над істор. хрестоматією укр. мови, готував до видання київські «Глаголичні листки». Гол. праці: «До питання про джерела Несторового „Житія преп. Феодосія Печерського“» (1898), «До питання про обсяг і характер літературної діяльності Нестора-літописця» (1902), фундамент. дослідження «Києво-Печерський патерик» (1902), рецензію на яке написав І. Франко (див. Франко І. Зібрання творів, т. 34. К., 1981). А. належать перші дослідження про Ісайю Кам’янчанина.

Літ.: Берков П. Н. Хронологический список печатных работ члена-кор. АН СССР Д. И. Абрамовича (1873 — 1955) и литературы о нем. «Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкинский дом) АН СССР», 1956, т. 12.

В. П. Колосова.


АБСАЛЯМОВ Абдурахман Сафійович (28.XII 1911, с. Старо-Аллагулово, тепер Ковилкінського р-ну Мордов. АРСР — 7.II 1979, Казань) — татар. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1940 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). В романах «Орлята» (1949), «Газінур» (1953), «Вічна людина» (1960) показав героїзм рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни. Романи «Вогонь невгасимий» (1958), «Білі квіти» (1964), «Зелений схил» (1968) — про життя Рад. Татарії. Пам’яті Муси Джаліля присвячений роман «Пливуть хмари» (1978). У романі «Прогримить грім» (1973) відтворено казанський період життя В. І. Леніна. Автор есе про Марка Вовчка. Окремі твори А. переклали Г. Ігнатенко та О. Синиченко.

Тв.: Укр. перекл. — Газінур, К., 1957; Вогонь невгасимий. К., 1962.

Р. К. Ганієва.


«АБСУРДУ ЛІТЕРАТУРА» (від лат. absurdus — безглуздий) — умовна назва ряду модерністських (див. Модернізм) літ. творів, у яких життя подається у вигляді хаотичного нагромадження випадковостей, позбавлених сенсу і не підпорядкованих жодним закономірностям. До цієї категорії л-ри належить насамперед «театр абсурду» — творчість франц. драматургів С. Беккета («Чекаючи на Годо»), Е. Іонеско («Стільці»), А. Адамова («Пародія»), Ж. Жене («Балкон»), які в 40 — 50-х pp. створили формалістичну школу «авангардистський театр» (див. також Декадентство, Авангардизм). Естетичні принципи «театру абсурду» знайшли відбиття у п’єсах драматургів Д. Буццаті і Е. Д’Ерріко (Італія), Г. Пінтера і Н. Сімпсона (Англія). В їхніх творах світ постає алогічним, ірраціональним, герої охоплені почуттям відчаю і приреченості, їхні дії і вчинки позбавлені психологічної мотивації. Дехто з них (А. Адамов) відійшов згодом від «А. л.». Для «театру абсурду» характерні гротеск, пародія, алегорія, фантастика, буфонада, фарс. «А. л.», крім драматургії, включає в себе й романи С. Беккета, а також деякі прозові твори Ж. П. Сартра і А. Камю. Але концепція абсурдності буття втілюється в творах Сартра і Камю ін. засобами і в ін. літ. формах, ніж у «театрі абсурду» або в романах Беккета.

Літ.: Куликова И. С. Философия и искусство модернизма. М., 1980; Якимович Т. К. З художнього світі; Франції. К., 1981.

Л. А. Єремєєв.


АБУ-БАКАР Ахмедхан (справж. — Абакаров Ахмедхан Абакарович; 12.XII 1931, с. Кубачі, тепер Дахадаєвського р-ну Даг. АРСР) — даргинський рад. письменник, нар. письменник Даг. АРСР з 1969. Член КПРС з 1960. Закінчив 1956 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). В повістях «Даргинські дівчата» (1958), «Медові скелі» (1965 — 66), «Намисто для моєї Серміназ» (1967), «Сповідь на світанку» (1973), «Чорний вовк» (1986), романі «Пора червоних яблук» (1978) змальовує образ людини, яка активно бореться за утвердження соціалістич. ідеалів. Кн. «Кубачинські оповідання» (1962) присвячена розвитку традиційного промислу художньої обробки металу в даг. с-щі Кубачі за рад. часу. Процеси оновлення життя в горах, питання обов’язку, совісті, чесності — в центрі повісті «Паганіні з Харбука» (1986). У творі звучить тема дружби даргинського й укр. народів. Взаємовідносини людини і природи — тема повістей «Білий сайгак» (1973) і «Сонце в „Гнізді орла“» (1975). Автор віршів, п’єс, оповідань для дітей. Укр. мовою окремі твори А.-Б. переклав А. Осипчук.

Тв.: Укр. перекл. — Казка про Долину Садів, про дідуся Хабібулу та його глиняні ляльки. К., 1979; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1980; Опасная тропа. Махачкала, 1982; Манана. Тбилиси, 1987.

Літ.: Ахмедов С. Х. Ахмедхан Абу-Бакар. Махачкала, 1975.

Г. Г. Ханмурзаєв.


АБУ НУВАС (справж. — Абу Алі Гасан Ібн-Гані аль Хакамі ад-Дімашкі; 747 або 762, м. Ахваз — між 813 — 815, Багдад) — араб. поет. За походженням перс. Виступав у багатьох жанрах, розвинув образну систему вірша. Найвідоміша частина спадщини А. Н. — любовна лірика і вірші, в яких виявилось його вільнодумство, за що А. Н. двічі потрапляв до в’язниці. Творчість А. Н. аналізував А. Кримський у книгах «Арабская поэзия в очерках и образцах» (М., 1906) та «Арабская литература в очерках и образцах» (М., 1911).

Тв.: Рос. перекл. — Лирика. М., 1975.

Літ.: Шидфар Б. Я. Абу Нувас. М., 1978.

Г. П. Кочур.


АБУШ (Abusch) Александер (14.II 1902, Краків — 27.I 1982, Берлін) — нім. публіцист, літературознавець, культур. і політ. діяч (НДР), член AM НДР з 1952. З 1919 — член Компартії Німеччини (з 1946 — СЄПН), Один з керівників Спілки пролетарсько-революц. письменників Німеччини (1928 — 35). Його літ.-критичні та естетичні праці присвячені проблемам формування нім. соціалістич. л-ри та освоєння класич. спадщини. Боровся проти фашизму в підпіллі та еміграції. Після повернення на батьківщину — один з керівників Культурбунду. Автор монографій і збірок есе — «Йоганнес Р. Бехер — поет нації та миру», «Сучасна національна література» (обидві — 1953), «Гуманізм і реалізм у літературі» (1966), «Література доби соціалізму» (1967) та ін. Вірші і мала проза А. позначені революц. пафосом і пролет. гуманізмом. 1930 побував у Рад. Союзі, зокрема на Україні. Враження від поїздки виклав у серії репортажів «Переможна пісня 1930 року» (1930).

Тв.: Рос. перекл. — Ложный путь одной нации. М., 1962; Шиллер. Величие и трагедия немецкого гения. М., 1964; Решение нашего столетия. М., 1981.


АБХАЗЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра абх. народу. В її основу лягла усна народна творчість абхазців — казки, епічні сказання, пісні тощо. Фольклорні сюжети й мотиви, запозичення з нартського епосу, з легенди про Абрскила — абх. Прометея, історико-героїчних пісень, з казок використовуються в А. л. і нині. Абх. писемна л-ра належить до молодих літератур народів СРСР. Велику роль у розвитку абх. писемності відіграло створення абх. абетки (1862) і поява першого абх. букваря (1865). У 1892 опубліковано «Абхазьку абетку», складену Д. Гуліа і К. Д. Мачаваріані; новий абх. буквар склав А. Чочуа (1909). Рідною мовою в Абхазії видавалися спочатку назч. і церк. книги. У 1912 Д. Гуліа опубл. абх. мовою у Тбілісі першу книжку віршів. Він же — редактор першої (з’явилася 1919) абх. газети «Апсни» («Абхазія»). З його ім’ям пов’язано зародження і абх. прози (оповідання «Під чужим небом», 1919). Статті С. Чанби «Єдність», «Сухумі і Травня» та ін. започаткували абх. публіцистику (1919). Після встановлення в Абхазії Рад. влади (березень 1921) в А. л. з’являються нові імена: В. Агрба, Л. Квіцініа, І. Папаскірі, О. Демердж-Іпа та інші. У 1928 створено Абхазьку секцію Грузинської асоціації пролетарських письменників. У 20 — 30-х pp. провідною в А. л. стає поезія. З новими віршами виступив Д. Гуліа. У 1925 І. Когоніа видав зб. поем «Стародавні сказання», одним з перших в А. л. створив образ В. І. Леніна. В поемах «Хмич-мисливець», «Абатаа Беслан», «Навей і Мзауч» та ін. він звернувся до нар. творчості. Значним внеском в А. л. були поеми «Шарізан», «Даур» та вірш «Ленін» Л. Квіцініа, «Кинджал» Ш. Цвіжби, вірші К. Агумаа, Б. Шинкуби, Ч. Джонуа, О. Джонуа, Л. Лабахуа. Значних успіхів досягла драматургія. У п’єсах «Апсни-Ханим», «Випадок з минулого», «Кераз» С. Чанби, «В глухій давнині» В. Дарсалія, «Коротання ночі» М. Хашби, «Посієш вітер — пожнеш бурю» В. Агрби, «Визволення Кучита» С. Бжаніа, «Інапха Кягуа» М. Кове та ін. основне місце зайняла істор.-революц. та соціально-побутова тема. Про колективізацію в абх. селі — драма «Перемога» В. Агрби. У 30-і pp. з’являються епічні жанри — повість, роман. Зростанню А. л. сприяло створення СП Абхазії (1933), заснування літ.-худож. журн. «Апсни капш» («Червона Абхазія»). Ширше освоюються досягнення л-р братніх народів СРСР. Успіхів у прозі досягли В. Агрба — повість «Народження колгоспу „Вперед“» (1931), С. Чанба — повість «Сейдик» (1934), І. Папаскірі, який створив перший в А. л. роман («Темир», 1937), Д. Гуліа — роман «Камачич» (1940). Провідне місце в А. л. часів Великої Вітчизн. війни посіла поезія Д. Гуліа, К. Агумаа, Ч. Джонуа, І. Тарби та ін. У повоєнний час активно розвиваються різні літ. жанри, розширюється тематика творів. П’єси «Привиди» (1946) Д. Гуліа, «Данакай» М. Лакербая свідчать про успіх абх. драматургії. Романи І. Папаскірі «Шлях Хімур» (1948; 1967 вийшов під назвою «Жіноча честь»), «Біля підніжжя Ерцаху» (1953) — вершина повоєнної абх. прози. З’явився вірш. роман Б. Шинкуби «Мої земляки» (1947 — 50). Почали видаватися журн. «Алашара» («Світло», 1955) та дит. журн. «Амцабз» («Полум’я», 1957). Будівнича праця рад. людей, дружба народів, боротьба за мир та багато ін. тем розробляється в цей період у віршах і поемах Д. Гуліа, Б. Шинкуби, І. Тарби, Ш. Цвіжби, О. Ласурія, О. Джонуа, К. Чачхаліа, Б. Гургуліа. Романи І. Тарби «Відоме ім’я» та «Сонце сходить у нас» присвячені сучас. абхазькому селу. До трагічного минулого убихського народу звертається Б. Шинкуба в романі «Він був останній». Широко відомі прозові твори М. Папаскірі, М. Лакербая, О. Гогуа, Д. Ахуби, О. Дженіа, М. Хашига, Ш. Аджинджала та ін. Абх. драматургія повоєнних років представлена п’єсами Ш. Пачаліа («Гунда»), Ш. Чкадуа («Два професори», «Зубний біль»), О. Ласурія і С. Хуатландзіа («Миша в клуні»), Ч. Джонуа («Подарунок за неочікувану звістку»), В. Дарсалія («Біля джерела»). Активно працюють поети Г. Губліа, П. Бебія, М. Ласурія, Н. Тарба, К. Ломіа та ін. Розвиваються абх. критика і літературознавство — Х. Бгажба, Ш. Інал-Іпа, Ш. Салакая, В. Дарсалія, С. Зухба та ін.

Абхазько-українські літ. взаємини започаткувалися наприкінці 20-х pp. 20 століття. Про Абхазію в різні роки писали Д. Тась (оповідання «Апсни», 1927), Д. Бузько (повість «Нащадки хоробрих», 1933), В. Сосюра, М. Трублаїні, С. Крижанівський, С. Тельнюк, П. Ребро, Л. Тендюк, О. Новицький, О. Ющенко та ін. Укр. мовою вийшли «Абхазькі народні казки» (1973), збірники абх. поезії «Дітям» (1974), «Спів Апсни», «Квіти Абхазії» (обидва — 1979), романи «Камачич» Д. Гуліа (1979), «Він був останній» Б. Шинкуби (1983), «Сонце сходить у нас» І. Тарби (1984) та ін. Українська тематика порушується у творах Д. Гуліа («Великий Тарас»), Б. Гургуліа («Тарас Шевченко»), О. Джонуа («Українське квітуче дерево»). Абх. мовою з’явилися «Слово о полку Ігоревім», твори Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка та ін. — у перекладах Д. Гуліа, П. Бебія, Ш. Цвіжби, К. Ломіа, Ш. Ласурія та ін. Абхазько-українські літ. взаємини дослідив Є. М. Іщенко (кн. «Від серця до серця», Сухумі, 1973, абх. мовою). Укр. мовою твори абх. письменників перекладали Є. Іщенко, П. Сліпчук, С. Тельнюк, О. Новицький, Ф. Гарін, П. Ребро, В. Гетьман, С. Стриженюк та ін.

Літ.: Очерки истории абхазской литературы. Сухуми, 1977; Дарсалия В. В. Абхазская проза 20-х — 60-х годов. Тбилиси, 1980.

Є. М. Іщенко


«АВАНГАРД» — літ.-мистецька група, засн. 1926 в Харкові. Називала себе «авангардом післяжовтневого мистецтва», заявляла про тісний зв’язок мистецтва з «добою індустріалізації» (розуміючи її вузькотехнічно), оголошувала стилем епохи т. з. конструктивний динамізм. У своїх деклараціях авангардівці виступали проти «назадництва» й відсталості, але у творчій практиці були еклектиками, проповідували еротику тощо. «А.» мав відмінні риси порівняно з футуристичною орг-цією «Нова генерація». До «А.» належали поети В. Поліщук (очолював групу), О. Левада, Л. Чернов (Малошийченко), Р. Троянкер, прозаїк В. Ярина, художники В. Єрмилов, Г. Цапок. Учасники групи друкувалися в «Бюлетені „Авангарду“» (Харків, 1928), в якому було вміщено також «Прокламацію „Авангарду“» з гол. настановами авангардівців; «Мистецьких матеріалах „Авангарду“» (Харків, 1929). У досить нерівних за худож. вартістю творах зовн. «лівизна» часто поєднувалася з тривіальними мотивами.

С. А. Крижанівський.


«АВАНГАРД» — альманах київ. філії орг-ції футуристів — учасників «Нової генерації». Вийшло два номери: у січні І квітні 1930. Видавався за ред. Гео Шкурупія. У дусі настанов «лівого фронту мистецтв» друкувалися теор. статті Гео Шкурупія, О. Полторацького, нариси О. Близька, вірші М. Булатовича, І. Маловічка, П. Мельника, Ю. Палійчука, проза В. П. Петрова, статті й репродукції картин К. Малевича, О. Перегуди, С. Третьякова. Опубліковано кіносценарій О. Довженка «Земля», вміщено полемічну статтю, спрямовану проти літ.-мистецької групи «Авангард» та її «Мистецьких матеріалів».

С. Л. Крижанівський.


АВАНГАРДИЗМ (франц. avant-gardisme, від avant-garde — передовий загін) — умовний термін, яким позначають ряд нереалістичних течій європ. мистецтва і л-ри з різними філос., політ. і естетичними програмами. Цей термін використовують з кін. 19 ст. при сумарному розгляді тих художньо-мистецьких тенденцій, які спрямовані на докорінну перебудову і оновлення худож. практики суспільства. В своїх заг. рисах А. характеризується тенденцією до радикальної зміни комунікативних функцій л-ри і мистецтва, до рішучого розриву з традицією, до експерименту з формою. Застосовуючи критерій відношення мистецтва до дійсності, марксистсько-ленінське літературознавство розмежовує крайні вияви модерністського «авангарду» і ліві течії А., які у 70-і pp. характеризувалися нереалістичною формою, але здебільшого прогрес. змістом. Перший період А. (т. з. історичний А.) охоплює 1905 — 38 (футуризм, кубізм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, конструктивізм та ін.). Другий період — після 2-ї світової війни (т. з. неоавангардизм: «конкретна поезія», «антироман», «абсурду література», хеппенінг, «комп’ютерна лірика» тощо). Прагнення безпосередньо впливати на публіку, знищити стіну між мистецтвом для еліти і масовою культурою, зруйнувати межі між різними видами мистецтва («вірші-малюнки», колажі тощо), досягти наук. точності мислення (інтерес до природознавства, техніки, психології), фрагментарне відображення дійсності — ці тенденції тією чи ін. мірою знайшли ідейно-художнє втілення всередині різноманітних течій А. В періоди різких істор. поворотів посилювались властиві А. неоднорідність і розшарування. Історія провела чітку грань між справжнім А. і вигаданим, удаваним, довівши, що справжні новатори в л-рі — це діяльні учасники творення соціалістичного світу і соціалістичного мистецтва. Так, рішуче розійшлися шляхи В. Маяковського і Д. Бурлюка, П. Елюара і А. Бретона, Б. Брехта, Й. Бехера і Г. Бенна. Якщо перші поступово відійшли від формалістичних пошуків і утвердились на позиціях соціалістич. ідеології та естетики, то другі залишилися в полоні бурж. поглядів, суб’єктивістсько-модерністських впливів. На Україні 1926 — 29 існували група «Авангард», яка була одним з численних різновидів європейського авангардизму (зокрема, конструктивізму), а також різні модифікації укр. футуризму («Аспанфут», «Асоціація комункульту», «Нова генерація»).

Літ.: Неоавангардистские течения в зарубежной литературе 1950 — 60 гг. М., 1972; Затонський Д. В. Про модернізм і модерністів. К., 1972; Затонський Д. В. Шлях через XX століття. К., 1978; Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. К., 1985.

Є. І. Нечепорук.


АВАНТЮРНИЙ РОМАН (від франц. aventure — пригода) — термін, що вживався на означення романів, спільною рисою яких був гострий, динамічний сюжет з незвичайними подіями, несподіваними пригодами, таємницями, складними ситуаціями (середньовічний рицарський роман, крутійський роман, різноманітні робінзонади тощо). Тепер цей термін у рад. літературознавстві вживається рідко. Див. Пригодницька література.


АВАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра аварців, одна з л-р Дагестану (див. Дагестану літератури). Усна нар. творчість аварців — епічні й ліричні пісні, казки, легенди і перекази, прислів’я і приказки — виникла в давні часи. У 18 ст. поет і філолог Дібір-Каді Хунзахський використав для авар. мови араб. алфавіт і переклав зб. легенд і казок «Каліла і Дімна». В 19 — на поч. 20 ст. з’явилися твори поетів Алі-Гаджі з Інхо, Таджутдіна (Чанка) з Батлаїса, Махмуда з Кахаб-Росо, Ельдарілава з Ругуджі та ін., в яких оспівувалось прагнення до свободи і щастя, поетизувався образ жінки-горянки. Широку популярність мали сатиричні твори Гамзата Цадаси, спрямовані проти пануючих класів і духівництва.

Значного розвитку А. л. досягла після Великої Жовтн. соціалістич. революції. В роки громадянської війни з пропагандистськими віршами виступали Г. Цадаса («Кого вибирати в Ради», 1921), З. Гаджієв («Про розгром банд під Хунзахом в 1920 році») та ін. У 20 — 30-х pp. у творчості авар. письменників висвітлювались нові явища дійсності, боротьба з пережитками минулого (збірки віршів Г. Цадаси «Старе і нове життя», 1930; Г. Залова «Голос серця», 1939, та ін.). Першим авар. прозаїком став Р. Дінмагомаєв. У повісті «Кров за кров» (1929) він осуджував криваву помсту, в романі «Герої в шубах» (1932) відобразив класову боротьбу і громадян. війну. З’явилися перші авар. комедії «Местер» Аваярли (Б. Малачиханова, 1924), «Кінець світу» З. Аліханова і З. Гаджієва (1931), «Айдемір і Умайганат» Г. Цадаси (1940). Під час Великої Вітчизн. війни в л-ру прийшли Р. Гамзатов («Слава, краснодонські сини», 1944), М. Хуршилов («1942 рік», 1942; «Андаляльці», 1943), М. Шамхалов («За Батьківщину, за свободу», 1944).

Дружба народів СРСР, боротьба за мир, трудові звершення — гол. теми А. л. післявоєнних років: поезії Г. Залова «Моя Батьківщина» (1948), З. Гаджієва «Зірки над горами» (1950), Г. Цадаси «Вибране» (1951), поема «Рік мого народження» (1951) і лірич. повість «Мій Дагестан» (1977) Р. Гамзатова, повість «Гірське джерело» М. Магомедова (1959). 60 — 80-і pp. є новим етапом у розвитку прози. Життя колгоспного селянства, долю жінки-горянки відображено в романах «Доля» (1966), «Грудку землі вітер не понесе» (1967) Ф. Алієвої. Складний світ сучасника розкриває М. Магомедов у повістях «Передмова до гірської луни» (1972), «Зурнач з Колдоба» (1974). Робітничому класу присвячені повісті М. Магомедова «Тесаний камінь» (1961), М. Суліманова «Сулак — буйна ріка» (1963). В драматургії працюють Ф. Алієва, М. Гаїрбекова, М. Суліманов та ін. Авар. поезія збагатилася новими творами Р. Гамзатова (збірки віршів «Вогнище», 1983; «Пісні Патімат», 1983), Ф. Алієвої (збірки віршів «Тавакал», «Зірки охороняють землю», «Уроки любові», «Тривоги наших днів», усі — 1985) та ін. Розвиваються авар.-укр. літ. взаємозв’язки. Про Україну писав у поемі «Маріам» класик А. л. Махмуд з Кахаб-Росо. На Україні в роки Великої Вітчизн. війни створив повісті «Клятва», «Коричнева змія», «Відступник» P. Дінмагомаєв. Ф. Алієва написала вірш «Салам, Україно!» (1961). Аварською мовою здійснено три переклади «Заповіту» Т. Шевченка (Р. Гамзатов, М. Суліманов, Ш. Мікаїлов). З 1954 по 1958 в альм. «Дружба» друкувалися твори Т. Шевченка в перекладі авар. мовою — «Реве та стогне Дніпр широкий», «Тяжко-важко в світі жити», «Минають дні, минають ночі», «Сова», «Наймичка» та ін. Г. Темірханов переклав п’єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» (1960). Окремі твори П. Воронька, С. Стриженюка, В. Івановича, Б. Нечерди переклали аварські поети М. Саїдов, А. Хачалов, Т. Таймасханов. На Україні опубліковано ряд творів Р. Гамзатова, Ф. Алієвої та ін. авар. письменників — у перекладі Д. Бобиря і П. Засенка.

Літ.: Магомедов Б. М. Очерки аварской дореволюционной литературы. Махачкала, 1961; История дагестанской советской литературы, т. 1 — 2. Махачкала. 1967; Хайбуллаев С. М. О дореволюционной аварской литературе. Махачкала, 1974; Султанов К. Д. Этюды о литературах Дагестана. М., 1978; Гамзатов Г. Г. Литература народов Дагестана дооктябрьского периода. Типология и своеобразие художественного опыта. М., 1982.

Г. Г. Ханмурзаєв.


АВВАД Тауфік Юсеф (1911, Бхірсаф, Ліван) — ліван. письменник і журналіст. Закінчив Ун-т св. Йосифа (Бейрут). У збірках новел «Кривий хлопчик» (1936), «Вовняна сорочка» (1937), «Дівчина» (1944) реалістично змалював життя простих людей Лівану. В центрі роману «Хлібець» (1938) — нац.-визвольна боротьба арабів проти тур. гніту. Роман «Бейрутські млини» (1972) — про політичні події в сучас. Лівані. Автор п’єси «Турист і перекладач» (1964), зб. «Оповідання Тауфіка Аввада». Укр. мовою оповідання «Орден» переклали В. Ісаков і З. Туранська.

Тв.: Рос. перекл. — Бейрутские мельницы. М., 1978.

Ю. М. Кочубей.


АВВАКУМ ПЕТРОВ [24.XI (4.XII) 1620 або 1621, с. Григорово, тепер Великомурашкінського р-ну Горьков. обл. — 14 (24). IV 1682, Пустозерський острог, тепер тер. Ненецького авт. округу Арх. обл.] — рос. письменник, публіцист, протопіп, засновник старообрядництва. Як противник церк. реформ був ув’язнений, за наказом царя спалений живцем. Осн. твір А. П. — автобіогр. повість «Житіє протопопа Аввакума» (1672 — 75), в якій змальовано картини сусп.-політ. життя, насичені етногр. описами. В «Житії...» виявились як реліг.-фанатичні, так і антифеод. тенденції старообрядництва. Мова творів А. П. відзначається живою образністю, емоційністю, багатством прислів’їв та приказок. Прихильник ідей І. Вишенського, А. П. часто використовував його стилістичні прийоми. Творчість А. П. досліджував М. Гудзій (передмова й коментар до кн. «Житіє протопопа Аввакума, ним самим написане, та інші його твори», 1934).

Тв.: Житие протопопа Аввакума, им самим написанное, и другие его сочинения. М., 1960.

Літ.: Демкова С. Житие протопопа Аввакума. Л., 1974.

Л. М. Копаниця.


АВДИКОВИЧ Орест Львович (1876, с. Сороки, тепер Бучацького р-ну Терноп. обл. — 30.Х 1918, м. Перемишль, тепер Пшемисль, ПНР) — укр. письменник. Навчався в Гірничій академії у м. Леобені (Австрія), закінчив 1901 філос. ф-т Львів. ун-ту. Учителював у Перемишлі. У збірках оповідань «Поезія і проза» (1899), «„Моя популярність“ та інші оповідання» (1905) реалістично змалював життя дрібної шляхти й сільс. інтелігенції. Поглибленим психологізмом відзначаються збірки оповідань «Нарис одної доби» (1899), «Нетлі» (1900), «Метелики» (1900), «Демон руїни» (1901). В оповіданні «На згарищах» (1929) і містерії «Ой у рідному краю та на дикому полі» (1918) засуджував імперіалістичну війну. В ряді творів А. є елементи містики. А. належать літературознавчі розвідки «Огляд літературної діяльності Олександра Кониського» (1908) і «Форма писань Маркіяна Шашкевича».

Літ.: Крушельницький А. Посмертні оповідання Ореста Авдиковича. «Нові шляхи», 1929.


АВДИКОВСЬКИЙ Орест Арсенович (псевд. — Бояніст, Іван Нетой, Семен Підгірський (23.IV 1842, с. Подусів, тепер Перемишлянського р-ну Львів. обл. — 10.VIII 1913, Львів). Укр. письменник, публіцист та етнограф. За поглядами — «москвофіл» (див. «Москвофіли»). Походив з род. священика. Довгий час жив у Мостище поблизу Калуша. Наприкінці 80-х pp. переїхав до Львова. У 70-х pp. співробітничав у газ. «Слово». Разом з О. А. Марковим заснував і видавав журнали «Пролом» (1881 — 82), «Новый пролом» (1883 — 87). Останні роки життя працював у газ. «Галичанин». У л-рі дебютував поемою «Завірюха» («Голос народним, 1866). Друкувався гол. чином у львів. виданнях. Окремими книгами вийшли повісті «Пригода Стефана Корчука» (1886), «Пильнуй свого — не забагай чужого» (1887). Твори здебільшого дидактичні, з християнським моралізуванням. У 1877 видав стислі переробки романів «Робінзон Крузо» Д. Дефо і «Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу (друга — під назвою «Дядько Фома»). Переклав романи А. Дюма-батька («Із записок старого капітана», 1874), А. Доде («Жуав», 1887).

М. Й. Шалата.


АВЕНАРЇУС Василь Петрович [28.IX (10.Х) 1839, Царське Село, тепер м. Пушкін — 9.XI 1923, Петроград] — рос. письменник. Закінчив 1861 Петерб. ун-т. Автор антинігілістич. повістей «Сучасна ідилія» (1865) і «Пошесть» (1867), виданих під назвою «Сили бродять». Дилогія пройнята негативістським ставленням до передових прагнень молоді 60-х pp., за що А. різко критикувала революц.-демократична преса. Пізніше писав для дітей і юнацтва («Книга билин», 1875; «Казка про бджілку-волохатку», 1879, та ін.). У біогр. повістях «Гоголь-гімназист» (1896) і «Гоголь-студент» (1897) зобразив оточення майбутнього письменника під час навчання в Ніжині, його захоплення укр. фольклором. Вірш А. «Лінь тікає діла...» переклав 1897 П. Грабовський.

Тв.: Укр. перекл. — «Лінь тікає діла...». В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 1. К., 1959.

Н. М. Нагорна.


АВЕРІНЦЕВ Сергій Сергійович (10.XI 1937, Москва) — рос. рад. літературознавець, перекладач, мистецтвознавець, доктор філол. наук з 1978, член-кор. АН СРСР з 1987. Закінчив 1961 Моск. ун-т. Автор праць з історії духовної культури антич. періоду та доби раннього християнства. Досліджує проблеми візантійської культури і л-ри («Візантійська риторика», 1986), взаємодії культур. заг. питання теорії образу й худож. творчості («Аналітична психологія К. Г. Юнга і закономірності творчої фантазії», 1975), філософії культури, історії рос. поезії 20 ст. («Поезія Вячеслава Іванова», 1975), нім. л-ри. Перекладає з давньоєвр., давньогрец. (Платон, Каллімах), лат. (поезія вагантів), франц., німецької та ін. мов. А. належать статті з питань давньоруського мист-ва («До розуміння змісту напису над конхою центральної апсиди Софії Київської», 1972) та ін.

Тв.: Плутарх и античная биография. М., 1973; Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977.

І. Д. Бажинов.


АВЕРЧЕНКО Аркадій Тимофійович (1881, Севастополь — 13.III 1925, Прага) — рос. письменник. Навчався в гімназії та школі живопису в Харкові. Був автором, редактором і художником харків. сатиричних журналів «Штык» (1906 — 07); і «Меч» (1907). Редагував петерб. журн. «Сатирикон» (1908 — 13) і «Новый сатирикон» (1913 — 18). Майстер сатиричного оповідання, А. викривав обивателів, царських політиків, чорносотенців [збірки «Веселі устриці» та «Оповідання (гумористичні)», обидві — 1910; «Кола по воді» й «Оповідання для тих, хто видужує», обидві — 1912]. 1920 емігрував. Писав також гумористичні п’єси. Автор гумористич. роману «Жарт мецената (1925). Збірку оповідань «Дюжина ножів у спину революції» (1921), в якій зображено передреволюційний та емігрантський побут, В. І. Ленін охарактеризував як книжку талановиту, не позбавлену правдивих картин, але написану з позицій «озлобленого майже до запаморочення білогвардійця» (Повне зібр. тв., т. 44, с. 238). Твори А. друкувались у багатьох рос. періодич. виданнях, що виходили на Україні; в перекладі укр. мовою — в «Літературно-науковому вістнику», газетах «Буковина», «Діло».

Тв.: Подходцев и двое других. К., 1927; Юмористические рассказы. М., 1964; Избранные рассказы. М., 1985; Укр. перекл. — Гуморески. Коломия, 1912.

Літ.: Евстигнеева Л. Журнал «Сатирикон» и поэты-сатириконцы. М., 1968.

І. Д. Бажинов.


«АВЕСТА» (з перс. — «основний текст») — пам’ятка давньоіран. культури, зібрання священних текстів зороастрійської релігії, пророком і засновником якої був Заратуштра (грец. Зороастр; 2-а пол. 7 — 1-а пол. 6 ст. до н. е.). «А.» творилася протягом тривалого часу в різних місцях старод. Ірану й остаточно склалася в межах сучас. Таджикистану, пн.-сх. Афганістану й пн.сх. Ірану у 1-й пол. І тис. до н. е. Тексти поч. періоду зороастризму традиція приписує самому Заратуштрі. «А.» написано найдавнішою Іран. мовою, т. з. авестійською, близькою до давньоінд. мови Вед. Першопис «А.» було виконано на пергаменті, з якого зроблено дві копії, що згоріли під час нашестя Александра Македонського. Частину пергаментів вдалося врятувати, а знищені тексти відновлювали з пам’яті. За Аршакідів (3 ст. до н. е. — 3 ст. н. е.) було зібрано вцілілі уривки «А.», за Сасанідів (3 — 7 ст. н. е.) удруге зафіксовано вцілілі писемні й усні тексти й перекладено середньоперс. (пехлевійською) мовою. До нас дійшла лише четверта частина сасанідської редакції. Найдавніші рукописи, що збереглися, датуються 13 і 14 ст. Серед них — дві осн. редакції. Перша — збірник молитов, записаних авестійським письмом; складається з трьох частин (Ясна, Вісперед, Відевдат) і пристосована для богослужіння. Друга — містить ті ж тексти з деякими доповненнями, але розташовані в ін. порядку; складається з чотирьох частин (книг): Відевдат (Вендідат) — єдина, повністю збережена книга «А.», куди входять 22 діалоги Заратуштри й Ахури Мазди (Бога світла) реліг. і юрид. змісту; Вісперед (генії добрих істот) має 24 розділи, що містять молитви й заклинання, звернені до божеств; Яшт (хвала) — збірка давніх гімнів, що славлять добрі сили; сюди включено і нар. героїчні пісні — давні зразки дозороастрійського епосу. Крім цих частин, до зводу входить т. з. Мала Авеста — ритуальні тексти, частина яких складена пехлевійською мовою за пізніших часів. «А.» є цінним джерелом знань, передусім з історії Іран, народів, їхньої релігії, з усього комплексу духовної й матеріальної культури, лінгвістики, фольклору, письменства.

Вид.: Бертельс Е. Э. Отрывки из «Авесты». «Восток», 1924, кн. 4; Литература Древнего Востока. Иран, Индия, Китай. Тексты. М., 1984.

О. А. Шокало.


АВІЖЮС Йонас (16.V 1922, с. Медгінай, тепер Йонішкського р-ну Лит. РСР) — лит. рад. письменник, нар. письменник Лит. РСР з 1986. Член КПРС з 1962. Учасник Великої Вітчизн. війни. У збірках оповідань і повістей 40 — 60-х pp., драмі «Білі верби» (1954), романі «Село на роздоріжжі» (1964) відображено процес становлення соціалістич. відносин у лит. селі. Роман «Скляна гора» (1961) — про соціальний і моральний крах людини, яка втратила зв’язок із своїм середовищем, народом. Роман «Втрачена домівка» (кн. 1 — 2, 1970; Ленінська премія, 1976; кн. 3, опублікована 1987 — 88) присвячений подіям Великої Вітчизняної війни, він відтворює складний період у житті Литви, нелегкі ідейні шукання героїв. Тут широке зображення епохи поєднується з психологічною правдою характерів людей, що потрапили у вир історичних подій і змушені визначати свою позицію в драматичних, а нерідко і трагічних обставинах. Гострі питання сучасності порушуються в романах «Хамелеонові барви» (1977) і «Дягімай» (1982). Глибоке проникнення в сутність проблем народного життя зумовлює масштабність творчості письменника. Розвиваючи реалістичний напрям у лит. прозі, А. поглибив психологізм і аналітичність нового лит. роману. Чимало творів А. адресовано дітям. Українською мовою окремі твори А. переклали В. Петровський, О. Градаускене.

Тв.: Укр. перекл. — Втрачена домівка. К., 1976; Вісім ляльок з дому Топотухи. К., 1980; Рос. перекл. — Повести и рассказы. Вильнюс, 1953; Река и берега. М., 1960; Стеклянная гора. Вильнюс, 1964; Деревня на перепутье. М., 1969; Потерянный кров. М., 1983.

Літ.: Кондратьєва Д. К. Йонас Авіжюс. К., 1982; Бружас А. Людяність — міра сенсу життя. «Прапор», 1983, № 5; Бучіс А. Борозни Йонаса Авіжюса. «Жовтень», 1984, № 3.

Г. М. Гримич.


АВІЦЕННА — латинізоване ім’я тадж. та іран. вченого-енциклопедиста, філософа, природознавця і письменника 11 ст. Ібн-Сіни Абу Алі.


АВРАМЕНКО Олександр Іванович (4.VIII 1934, Запоріжжя — 23.II 1974, Київ) — укр. рад. письменник, журналіст. Член КПРС з 1961. Закінчив 1967 Одес. ун-т. Перші літ. твори опубл. 1964. Збірки оповідань і повістей «Зграйка зелених ластівок» (1967), «Прометеєві діти» (1970), «Солодка чара гіркоти» (1971) — про героїку Великої Вітчизн. війни, трудові будні рад. людей, їх духовне зростання. В основі повісті «Гінці з неволі» (1973) — докум. факти боротьби юних месників, піонерів м. Миколаєва проти фашист. окупантів. Портрет с. 17.

Тв.: Солодка чара гіркоти. К., 1983; Рос. перекл. — Сладкая чаша горечи. М., 1978; Гонцы из неволи. М., 1978.

Літ.: Дрозд В. Талант любити людей. «Дніпро», 1974, № 12; Олейник Б. Слово об Александре Авраменко. В кн.: Авраменко А. Сладкая чаша горечи. М., 1978.

В. П. Павловська.


АВРАМЧИК Микола Якович (14.I 1920, с. Пльоси, тепер Бобруйського р-ну Могильов. обл.) — білорус. рад. поет. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1949 Білорус. ун-т (Мінськ). Після війни працював на відбудові Донбасу. У збірках «Передній край» (1949), «Дорогами дружби» (1952), «Зустріч колишніх коногонів» (1963), «Університетське містечко» (1967), «Оглядини» (1969), «Прозріння» (1973), «Родовища» (1976), романі «У підземеллі» (1983) та ін. відображено воєнне лихоліття, студентську молодість, працю рад. людей. Укр. темі присвячені вірші «Легенда про золоту землю», «Дерево дружби», «Зустріч з матерями краснодонців», «Донбас», «Зустріч з Довженком» та ін. Переклав окремі твори Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Нагнибіди, М. Стельмаха, Д. Павличка, С. Олійника, М. Упеника та ін. Окремі вірші А. укр. мовою переклали І. Гончаренко, Н. Кащук, П. Ключина, В. Лагода, Т. Масенко, О. Ющенко та ін. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1957).

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Пісні з Білорусі. К., 1957; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971.

В. Я. Буран.


АВРІЛЬ (Avril) Адольф (17.VIII 1822, Париж — 27.X 1904, с. Копп’єр) — франц. публіцист, перекладач, дипломат. Був консулом у Румунії. Писав про побут і культуру слов’ян. Автор книжок «Битва під Косово (сербська рапсодія на основі народних пісень і перекладів французькою мовою)» (1868), «З фольклору. Пісні з-над Німану» (1883), «Святий Кирило і святий Мефодій» (1885) та ін. У ряді публіцистич. творів А. чимало згадок про Україну. Так, у «Сентиментальній мандрівці по слов’янських країнах» (1876, під псевд. Кирило) розповідається про Одесу, Галичину, козацтво, описується природа України, наводиться уривок з поеми «Гамалія» Т. Шевченка в перекладі А. У подорожніх нотатках «З Парижа до острова Семи Зміїв» (1876, під тим же псевд.) згадується Буковина, зокрема Чернівці. У кн. «Дочка Слави. Вибране із слов’янської поезії» (1896) подано також опис України, її відображення в поезії, матеріали про життя і творчість Т. Шевченка, розповідь Б. Залеського про укр. поета, наведено переклади А. поеми «Гамалія», уривків з поеми «Тарасова ніч» («Україно! Україно!...») та щоденника, репродуковано автопортрет Т. Шевченка.

М. В. Якуб’як.


АВРУЩЕНКО Володимир Ізраїльович (17.VII 1908, Ямпіль, тепер смт Сум. обл. — вересень 1941, с. Меченки, похов. у братській могилі в с. Кейбалівці Пирятинського р-ну Полтав. обл.) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1941. Навчався 1936 — 37 на Вищих літ. курсах Наркомосу (Москва). Видав кн. нарисів «Фабрика на заплаві» (1931), поетич. збірки «Четвертий батальйон» (1932), «Полтава» (1935), «Сади» (1937). Перекладав твори укр., білорус. осет. поетів. У 1941 добровольцем пішов на фронт. Працював у редакції військ. газети. Посмертно вийшла кн. віршів «Клятва» (1971). Окремі твори А. надруковано у колективному зб. «Строка, оборванная пулей» (К., 1976).

Літ.: Железнов П. Наставники и друзья. М., 1982.

І. П. Корнющенко.


АВСТРАЛІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народу Австралії. Міфи, казки, легенди аборигенів записані протягом 19 — 20 ст. Перші твори А. л. з’явилися в 20-х pp. 19 ст., були позначені орієнтацією на англ. л-ру 18 — 19 ст. (романи Дж. Такера, Г. Сейвері). Любовно-пригодницький характер мали романи Г. Кінгслі, М. А. Кларка, Р. Болдервуда (псевд. Т. А. Брауна). Вплив англ. класицизму відчутний і в перших поетичних творах (поема У. Уентворта «Австралазія», 1823). Поступово розвивається романтизм. У віршах Ч. Харпура, Г. Кендалла, А. Л. Гордона та ін. виявляється інтерес до зображення природи, звучать волелюбні ідеї. В кін. 19 — на поч. 20 ст. А. л. набула нац. характеру, як гол. напрям утвердився реалізм. Засновники нац. л-ри — романіст Т. Коллінз, поет і новеліст Г. А. Лоусон, поет Б. О’Дауд. Значна роль у формуванні демократич. течії в А. л. належить журн. «Bulletin» (засн. 1880), який сприяв розвитку малих жанрів (оповідання Г. А. Лоусона, У. Естлі та ін. і балади Е. Дайсона, Е. Б. Патерсона, Г. А. Лоусона та ін.). На межі 19 і 20 ст. починають творчий шлях поети М. Гілмор і К. Бреннон. Події 1-ї світової війни, вплив ідей Великої Жовтн. соціалістич. революції сприяли дальшому розвиткові реалістич. л-ри. В творах цього періоду викривається капіталістична експлуатація, змальовується трагедія аборигенів. Виникає соціальний роман, попередником якого стала трилогія Г. Г. Річардсон (справж. — Е. Ф. Ліндсей) «Доля Річарда Мехоні» (1917 — 29), позначена рисами психологізму. Зачинателі соціального роману К. С. Прічард і Е. В. Палмер наприкінці 20-х pp. очолили письменників, у творах яких реалістично зображено життя різних верств австралійського суспільства з його класовими суперечностями і морально-психол. колізіями (М. С. Франклін, Б. Пентон, К. Теннант, К. Стед, А. Маршалл, К. (З.). А. Ф. Герберт, Ф. Д. Дейвісон, Л. Манн та ін.). З’являються твори, яким притаманні риси соціалістич. реалізму — романи К. С. Прічард «Робочі воли» (1926) і Дж. Девенні «Цукровий рай» (1935). У поезії 20-х pp. виділяється антивоєнна зб. «Пильні» (1920) Ф. Моріса (псевд. Ф. Уїлмота). В 30 — 50-х pp. у поезії виникло кілька напрямів, представники яких групувалися навколо різних літ. журналів та альманахів. Р. Інгамелс 1938 заснував «Джіндіуоробак клаб» і разом з поетами-однодумцями утверджував думку, що шлях до розквіту поезії лежить у поєднанні давньої культури аборигенів з надбанням європ. культури. Члени клубу випускали щорічні антології (1938 — 53). Група журн. «Vision» («Бачення») здебільшого дотримувалась ідеалістич. концепцій.

Після 2-ї світової війни в л-рі відображається поглиблення соціальних суперечностей австрал. суспільства, зміни в нац. самосвідомості австралійців, розширення культур. та літ. зв’язків. У 40 — 60-х pp. досягла успіхів реалістич. л-ра, особливо роман. З позицій соціалістич. реалізму розробляла тему розвитку робітн. руху в Австралії К. С. Прічард у трилогії «Буремні дев’яності» (1946), «Золоті милі» (1949), «Крилате насіння» (1950). Е. В. Палмер створив трилогію «Голконда» (1948), «Час сівби» (1957), «Видатний діяч» (1959), яка є першим нац. політ. романом. З істор. романами «Країна поза часом» (1941), «Тиск часу» (1948), «Немає перешкод» (1953) виступала Е. Дарк. Події 2-ї світової війни змальовано в романах Дж. Форреста, Е. Ламберта, Н. Шюта та ін. Гострого звучання набуває тема расової дискримінації аборигенів — у творчості Ф. Б. Віккерса, Д. А. Стюарта, Е. Д. К’юзек, М. Дьюрек та ін., вона стає центральною в романі-трилогії К. (З.) А. Ф. Герберта «Бідолашна моя країна» (1975). Розвивається жанр оповідання (Дж. Моррісон, А. Маршалл, Г. Кейсі, К. С. Прічард, Е. В. Палмер, Дж. Уотен, Ф. Д. Дейвісон та ін.). Драматургія зародилася в 20 — 30-х pp. (одноактні реалістичні драми Л. Ессона, К.С. Прічард, Е. В. Палмера). Значно пожвавилася вона з 50-х pp., коли з’явилися насичені соціальними колізіями та гуманістич. ідеями п’єси Е. Д. К’юзек (К’юсак), Р. Лоулера, М. Бренд. У 30 — 40-х pp. виник і поширився новий драм. жанр — радіоп’єса (Р. Парк, К. Данкан, А. Тернер, Д. А. Стюарт). З кін. 50-х pp. на розвитку австрал. л-ри позначився вплив модерністських течій. Реалістичні й модерністські тенденції поєднуються в творчості прозаїка і драматурга П. В. М. Уайта, прозаїків Р. Стоу, Т. Естлі, Т. Кінілі. Хвилю соціального критицизму в л-рі викликала проамер. політика уряду в кін. 60—70-х pp. У л-рі цього періоду і в 80-х pp. з’являються сатир. роман (Б. Оуклі, П. Мезерс), соціально-фантастичний роман (П. Кері), роман-антиутопія (Д. Айрленд); у драматургії — п’єси-портрети політ. діячів, пройняті сатирич. пафосом і критикою моралі бурж. суспільства (твори Д. Уїльямса, А. Б’юзо, Дж. Гібберта та ін.). Після 2-ї світової війни австралійська поезія тяжіє до європ. реалізму (творчість т. з. університетських поетів). Д. Кемпбелл, Дж. Райт, Д. А. Стюарт у своїй ліриці звертаються до тем природи, етико-філос. проблем. З серед. 60-х pp. у л-ру приходять письменники-аборигени. Провідна тема творчості К. Уокер, Дж. Дейвіса, К. Джонсона — боротьба за рівні права усіх австралійців.

Знайомство з А. л. на Україні почалося з 2-ї пол. 19 ст., коли з’явилися переклади творів австрал. письменників рос. мовою. Наук. вивчення А. л. започаткував І. Франко, який 1910 в «Літературно-науковому вістнику» опублікував свої переклади оповідань австрал. письменників Е. Дайсона, Е. Б. Годжа, А. Г. Доррінгтона, А. Г. Дейвіса, Дж. Пойнтона, Века, Кодака, Дж. Г. Гріна, П. Купіда і передмову до них. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції встановлюються гворчі зв’язки рад. і австрал. літераторів. У 1933 Україну відвідала К. С. Прічард, у кн. «Справжня Росія» (1934) вона деякі розділи присвятила Україні. У післявоєнний період на Україні побували А. Маршалл, Е. Д. К’юзек (відповідали на анкету «Всесвіту»), Лж. Уотен та ін. З серед. 50-х pp. в республіці виходять окремими виданнями та публікуються в періодиці твори Г. А. Лоусона, К. С. Прічард, Е. В. Палмера, Е. Д. К’юзек, А. Маршалла, П. В. М. Уайта, Ф. Д. Дейвісона, Н. Шюта, М. Л. Уеста, Ф. Філіпсона, Т. Шеппард, Д. А. Стюарта, К. Тіле та ін. У 1982 в УРСР вийшла перша в Рад. Союзі зб. «Сучасна австралійська повість». Укр. мовою окремі твори А. л. переклали Н. Боровик, О. Ночева, О. Мокровольський, В. Ружицький, М. Троян, І. Стешенко, М. Пінчевський, І. Лещенко, Л. Солонько, С. Наливайко, С. Тельнюк, А. Муляр, О. Матвієнко, П. Зернецький, С. Зарудний, О. Гавура, Л. Маланчук.

Літ.: Австралийская литература. М., 1978; Зернецкая О. В. Австралийский социальный роман 30-х годов XX в. К., 1982; Зернецкая О. В. Вэнс Палмер и австралийский роман. К., 1984.

О. В. Зернецька.


АВСТРІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА. Більшість сучас. літературознавців вважає, що А. л. як така виділилася із загальнонім. л-ри на поч. 19 ст. В 1-й пол. 19 ст. розвивалася драматургія. Це передусім твори Ф. Раймунда і Й. Н. Нестроя, які, спираючись на традиції віденського нар. театру, піднімалися в своїх казках і комедіях до активної соціальної критики. Опозиція габсбурзькому абсолютизмові і поліційному режимові звучить у творчості діячів ліберального гуртка, що збирався у Відні у «Срібному кафе» (драматург Е. фон Бауернфельд, поет і публіцист А. Грюн, поет-романтик Н. Ленау). Романтичні й просвітительські риси притаманні творчості Ф. Грільпарцера, який у ряді творів звертався до значних конфліктів вітчизн. історії. В романах і новелах А. Штіфтера знайшли відображення прогресивні пед. ідеї, відчувається передбачення соціальних змін. Творчість Ф. фон Заара, Марії фон Ебнер-Ешенбах, Л. Анценгрубера, П. Розеггера відзначалася зростанням критико-реалістич. тенденцій, спрямованих на розкриття глибоких соціальних суперечностей австр. дійсності.

Л-ра кін. 19 — поч. 20 ст. розвивалася в умовах заг. кризи австр. державності, посилення нац.визвольної боротьби народів Австро-Угорської монархії, наростання робітн. руху і угодовства вождів правої соціал-демократії (т. з. австромарксизму). Цей період характеризувався активністю нереалістичних, зокрема декадентських, літ. течій, але водночас і худож. експериментами, що багато в чому сприяли становленню реалізму. Антивоєнний роман Берти фон Зутнер «Геть зброю!» (1889) мав міжнар. резонанс. Письменник і критик Г. Бар своєю працею «Подолання натуралізму» (1891) заклав основи австр. імпресіонізму і неоромантизму; очолював літ. групу «Молодий Відень». Найвизначніший представник її — Г. фон Гофмансталь, драматург, новеліст, поет, критик. Він надавав великого значення оновленню літ. мови. Соціально-критичний характер мала новелістика А. Шніцлера, який викривав святенництво бурж. моралі, ефемерність солдатської честі. Значної популярності набула творчість гумориста й сатирика А. Рода-Рода (псевд. Ш. Ф. Розенфельда). В поезії провідну роль відіграв один із зачинателів експресіонізму Г. Тракль. У цей час починалась діяльність Р. Музіля, С. Цвейга, Ф. Кафки і деяких ін. видатних письменників, але в цілому період справедливо дістав назву «веселий Апокаліпсис»: в суспільстві загострювались соціальні суперечності, в мистецтві переважали тенденції гедонізму, манірності і поверхового критицизму. Визначним поетом нього періоду був P. M. Рільке, характерною рисою його творчості є органіч. зв’язок зі слов’ян. мотивами і традиціями.

В 1918 припинила існування Австро-Угор. імперія; виникла Австрійська Республіка, що дало відчутний імпульс літ. процесу. Наступні два десятиліття породили чимало творів міжнар. значення. В цей час вийшли романи Р. Музіля («Людина без властивостей», т. 1 — 3, 1930 — 43), Г. Броха (трилогія «Сновиди», 1931 — 32; «Смерть Вергілія», вид. 1945), Й. Рота («Ціппер і батько», 1928), Е. Канетті («Осліплення», 1931), белетризовані біографії С. Цвейга («Марія Стюарт», 1935; «Магеллан», 1937, та ін.) та його новели. Творили й ін. визначні письменники: прозаїк і драматург Ф. Верфель, драматурги Ф. Чокор, Ф. Брукнер, Е. фон Хорват. Усі вони були настроєні антифашистськи, більшість з них після встановлення гітлерівського режиму емігрувала з Австрії. Л-ра 2-ї пол. 20 ст. набула нац. рис. Вона ввібрала в себе кращі культур. традиції, нагромаджені за багатовікову історію країни. Відомі письменники цього періоду — Г. фон Додерер, І. Бахмач, Т. Бернгард, П. Гандке. Серед ін. письменників — прозаїк Г. Леберт, новелісти Й. Айхінер і Г. Айзенрайх, драматург Ф. Гохвельдер, романістка і новелістка Б. Фрішмут. Найпослідовніші реалістичні позиції займає письменник-комуніст Ф. Кайн.

Тема України з’являється в А. л. у серед. 19 ст., коли австр. письменники, що жили на Буковині, під впливом нім. романтизму і укр. фольклору з прогресивних позицій почали писати про місцевих селян. Це — зб. віршів «Вітання з Нижньої Австрії» (1855) Л. Штауфе-Сімігіновича, який також зібрав і переклав нім. мовою «Народні легенди з Буковини» (1885) та «Українські народні пісні» (1888), зб. віршів Е. Нойбауера «Пісні з Буковини» (1855) та зб. «Оповідання з Буковини» (1868). У зб. віршів «Георгінії» (1870) природу Верховини оспівав Й. Г. Обріст, перший дослідник і перекладач нім. мовою віршів Т. Шевченка. Популяризація укр. нар. пісні, висвітлення нац.-визвольної боротьби селянства Галичини і Буковини характерні для творчості К. Е. Францоза (оповідання «Повстання у Воловцях», 1874; «Війт з Білої», 1875; роман «За правду», 1882). Тема України, її героїчного минулого посідає значне місце у творчості P. M. Рільке (зб. новел «Історії про милого бога», 1904; збірки віршів «Книга годин», 1905; «Книга картин», 1906), який познайомився з її культурою і життям під час мандрівок по Росії 1899 і 1900 (цього року, зокрема, побував у Києві та ін. містах України). В 20 — 30-х pp. 20 ст. укр. тематика відображається в романах Й. Рота («Марш Радецького», 1932; «Фальшива вага», 1937; «Могила капуцинів», 1938), у прозі й поезії письменників-комуністів, вихідців з «празької школи» Е. Е. Кіша (зб. нарисів «Донецькі враження», 1926), Л. Фюрнберга (вірш «Закарпатська Україна — Рудні гори», 1932), Ф. К. Вайскопфа (оповідання «Втеча», 1923; «Смертельний випадок», 1928; «Далекий спів», 1937). Австр. тема відбилася в укр. л-рі. Вона звучить у творах І. Франка (поезії «Тюремні сонети», 1889; оповідання «Свинська конституція», 1896, та ін.), М. Павлика (повість «Пропащий чоловік», 1878), Олени Пчілки (повість «Товаришки», 1887), Д. Лукіяновича (повість «За Кадильну», 1902), О. Маковея (оповідання «Вдячний виборець», 1912), О. Олеся (збірки поезій «Перезва» і «Чужиною», обидві — 1919). Антивоєнні мотиви знайшли відображення у віршах С. Чарнецького (збірки «В годині задуми», 1917, «Сумні ідем», 1920), новелах М. Яцкова («Гермес Праксітеля», 1923), романах Р. Андріяшика («Люди зі страху», 1966; «Додому нема вороття», 1976). Образ Відня присутній у поезії Д. Павличка (зб. «На чатах», 1961), прозі С. Скляренка (роман «Карпати», 1954), В. Врублевської (роман «Соломія Крушельницька», 1979). З використанням сюжетів та мотивів творів австр. письменників написані балади «Юрій Гінда» (1862) і «Шипітські берези» (1863) Ю. Федьковича (за оповіданням Е. Р. Нойбауера «Сестри із Шипота», 1857), драма «Юрко Довбиш» (1889) М. Старицького (за романом К. Е. Францоза «За правду»), «Чотири оповідання про надію (Варіації на тему Р. М. Рільке)» М. Бажана. Укр. мовою в різний час друкувалися поезії А. Грюна (перекл. І. Франка), Н. Ленау (перекл. П. Грабовського), Г. Тракля (переклади Д. Павличка, Д. Наливайка), Р. М. Рільке (переклади М. Бажана, Д. Павличка), прозові твори К. Е. Францоза (переклади М. Атаманюка, М. Загірньої, Б. Савченка та ін.), драми Ф. Грільпарцера (перекл. П. Карманського) і Г. Гофмансталя (переклади О. Роздольського, О. Луцького), новели й повісті С. Цвейга (переклади В. Бобинського, І. Стешенко), Ф. Кафки (перекл. Є. Поповича), Ф. Кайна (перекл. В. Шелеста), П. Гандке (перекл. О. Логвиненка) та ін.

У 2-й пол. 19 — на поч. 20 ст. в Австрії видавалися твори Т. Шевченка (переклади Й. Г. Обріста, С. Шпойнаровського, В. Фішера), Марка Вовчка (переклади О. Кобилянської та ін.), Лесі Українки (перекл. О. Кобилянської), В. Стефаника (переклади О. Роздольського та ін.), М. Коцюбинського (переклади В. Горошовського, Г. Герасимовича та ін.). Безпосередню участь в австр. літ. процесі брали Ю. Федькович, І. Франко, О. Кобилянська, які писали й нім. мовою. Важливу роль у популяризації укр. л-ри в Австрії відіграв німецькомовний віденський журн. «Ruthenische Revue» («Русинський огляд», 1903 — 05), що 1906 — 16 виходив під назвою «Ukrainische Rundschau» («Український огляд»), де друкували переклади австр. й зарубіж. перекладачі. Значний внесок у пропаганду укр. л-ри зробив В. Горошовський, письменник демократ. орієнтації, упорядник і перекладач антології «Українські прозаїки» (1909) і зб. новел М. Коцюбинського «Pro bono publico» («Для загального добра», 1909). У 2-й пол. 20 ст. А. л. збагатилася перекладами творів М. Бажана, О. Гончара, О. Корнійчука, П. Панча, В. Собка та ін. укр. письменників. З поезією А. Малишка австр. читача ознайомив Г. Гупперт.

Літ.: Нечепорук Е. И. Австрийская и швейцарская литературы 1871 — 1917 годов. В кн.: Зарубежная литература XX века (1871 — 1917). М., 1979; Нечепорук Е. И. Австрийская литература конца XIX — начала XX века в ее связях с философскими и идейными течениями времени. В кн.: Национальная специфика произведений зарубежной литературы XIX — XX веков. Иваново, 1982; Нечепорук Е. И. Литература Австрии и Швейцарии. В кн.: История зарубежной литературы XX века. 1917 — 1945. М., 1984; Затонский Д. Австрийская литература в XX столетии. М., 1985; Слободкин Г. С. Венская народная комедия XIX века. М., 1985; Євніна О. Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР. К., 1956: Погребенник Я. Шевченко німецькою мовою. К., 1973; Михайлюк В. Листи Вільгельма Горошовського до Михайла Коцюбинського. «Українське літературознавство», 1978, в. 31; Наливайко Д. Українська тема в творчості К.-Е. Францоза. В кн.: Францоз К.-Е. За правду. Ужгород, 1982; Нагірний М. Творчість Райнера Марії Рільке в ракурсі української тематики. «Українське літературознавство», 1985, в. 45.

Д. В. Затонський, М. С. Нагірний.


АВТОБІОГРАФІЯ (від грец. αυτός — сам, βίος — життя і αυτός βίος γράφω — пишу) — літ. жанр; твір, темою якого є життя самого автора. А. відрізняється від таких літ. форм, як щоденник і мемуари — в останніх більше уваги приділяється спогадам про людей, з якими письменник зустрічався, подіям, свідком яких він був. Крім того, в А. чіткіше простежується прагнення узагальнити події і факти власного життя та підпорядкувати їх певній авторській концепції, надавши творові ідейно-худож. цілісності. А. видатних письменників — важливе джерело відомостей про них і про духовне життя суспільства певної доби. Т. Шевченко з повним правом відзначав в А.: «Історія мого життя — частина історії моєї батьківщини». Класичними зразками жанру А. є «Записки про галльську війну» Цезаря, «Сповідь» Ж. Ж. Руссо, «Минуле і думи» О. Герцена, «Дитинство», «Отроцтво», «Юність» Л. Толстого, «Дитинство», «В людях», «Мої університети» М. Горького та ін. Наук. цінність мають А. укр. письменників — І. Нечуя-Левицького, І. Франка, В. Стефаника, В. Самійленка, О. Кобилянської та ін. Якщо в автобіогр. творі письменник дотримується принципів худож. типізації, твір переростає в автобіогр. повість або роман («Сімейна хроніка» С. Аксакова, «Зачарована Десна» О. Довженка). Автобіографічністю позначені повісті Т. Шевченка, деякі оповідання А. Тесленка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Уманські спогади» М. Бажана та ін. Див. також Біографія.

Літ.: Советские писатели. Автобиографии, т. 1 — 4. М., 1959 — 72.

Ф. Д. Пустова.


АВТОГРАФ (від грец. αυτός — сам і γράφω — пишу) — 1) Власноручний, переважно пам’ятний напис чи підпис. 2) Текст твору, написаний власноручно автором. З поняттям автографа збігається машинописний текст, підписаний автором. Текст того самого твору може існувати в кількох А., які відповідають різним його редакціям (див. Варіанти тексту). А. бувають чорнові (написані в процесі безпосереднього створення й формування тексту) і чистові (переписані начисто з попередніх). Різновидом чорнових А. є начерки — незавершені фрагменти рукописного тексту, а також плани літ. творів. Принципова різниця між чорновим і чистовим А. полягає не в їх зовн. ознаках (більшій чи меншій кількості виправлень, переробок і доповнень), а в тому, що вони фіксують якісно відмінні фази творчого процесу. А. — цінне джерело вивчення творчої лабораторії і методів праці письменників. За сукупністю А. та ін. рукописних матеріалів встановлюється автентичний текст твору, вільний від випадкових дефектів і пропусків. друкарських помилок, цензурних спотворень, редакторських викривлень і додатків, зроблених без згоди чи всупереч волі автора (див. Текстологія, Джерелознавство літературознавче). За своїм значенням до А. наближаються рукописні списки з них, виправлені автором (див. Авторизація), правлені автором гранки, коректурні аркуші, примірники прижиттєвих видань та публікацій, до яких письменник вніс уточнення й доповнення. А. вітчизн. і зарубіж. письменників збирають і зберігають архіви, бібліотеки, музеї, установи АН СРСР, АН УРСР та ін. союзних республік, окремі особи (див. Архіви літературні). А. вивчають історики л-ри, текстологи, палеографи, археографи. Складаються й видаються їх наук. описи, найцінніші А. випускаються факсимільним способом. У 1963 — 84 вийшли факсимільні видання автографів Т. Шевченка «Більша книжка», «Три літа», «Дневник», два видання «Малої книжки». Іл. див. на окр. аркуші, с. 256 — 257.

Літ.: Опис автографів українських письменників (XIX — початок XX ст.). К., 1959; Баб’як П. Г. Автографи українських і російських письменників. Анотований покажчик. Львів, 1976; Лихачев Д. С. Текстология. Краткий очерк. М. — Л., 1964; Бельчиков Н. Ф. Литературное источниковедение. М., 1983.

В. С. Бородін.



АВТОЛОГІЯ (від грец. αυτός — сам і λόγος — слово) — вживання слів у їхньому прямому (власному) значенні, на відміну від слів і виразів, ужитих у переносному значенні, властивому тропам (метафора, метонімія, алегорія тощо). У худож. л-рі (особливо поезії) для створення образності найчастіше використовуються образотворчі можливості метафоричного, додаткового значення слова (див. Внутрішня форма слова). Але й автологічне — пряме — вживання слова є засобом створення художньо виразних, здатних естетично впливати на читача картин дійсності (наприклад, у віршах Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати», «Ой, сяду я під хатою» та ін.).

В. М. Лесин.


АВТОМОНОВ Павло Федорович (10.VII 1922, с. Олександрівка, тепер Золочівського р-ну Харків. обл. — 7.V 1988, Київ) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1945. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 ВПШ (Київ), кандидат істор. наук з 1967. Був на журналістській роботі, викладав у Київ. ун-ті. Друкувався з 1942. Осн. тема повістей «В Курляндському котлі» (1947), «Без межі» (1951), «Його прізвище невідоме» (1959), «Мій танк — 317» (1960), «Автограф сержанта Цибулі» (1967; худож. фільм — «Дачна подорож сержанта Цибулі», знятий 1979 на Київ. кіностудії ім. О. П. Довженка), трилогії «Коли розлучаються двоє» (1959), роману «Так народжувались зорі» (1963), трилогії, що включає романи «Каштани на спомин» (1975), «Другий фронт» (1980), «На Західному напрямку» (1985), — героїка Великої Вітчизн. війни. У повістях «Щастя дається нелегко» (1958), «Недописана анкета» (1967) А. звертається до сучас моральної проблематики, до теми робітничого класу. Здійснив літ. запис докум. книжки одного з керівників партиз. руху на Україні в роки Великої Вітчизн. війни Т. Строкача «Наш позивний — „Свобода“» (1964), йому ж присвятив повість «Фронт не позначено» (1987). Автор зб. літ.крит. нарисів «Жанр переднього краю» (1976). Окр. твори А. перекл. рос., латис., болг., кит., англ. та ін. мовами.

Тв.: Вибрані твори, т. 1 — 2. К., 1982; Червоний рядок біографії. К., 1987; Рос. перекл. — Каштани на память. М., 1985; Мой позывной — «Галка». М., 1986.

Літ.: Голубева З. Нові грані жанру. К., 1978; Мусієнко О. Передчуття лету. В кн.: Пересвіти. К., 1985.

Н. І. Заверталюк.


АВТОНІМ (від грец. αυτός — сам і ’όνυμα — ім’я) — справж. ім’я автора, який підписує свої твори псевдонімом. Багато з А. широко відомі: напр., А. Марка Вовчка — М. О. Вілінська, Панаса Мирного — П. Я. Рудченко, Степана Тудора — С. Й. Олексюк.


АВТОР [лат. au(c)tor — засновник, творець, письменник] — особа, що написала даний твір. Поняття авторства в історії л-ри виникло з переходом від фольклорно-колективної творчості до індивідуальної і змінювалося в різні періоди розвитку л-ри у зв’язку з неоднаковими вимогами щодо співвідношення творчої самобутності і використання традиційних, канонічних зразків. Проблему А. досліджують і в плані вивчення структури худож. тексту, розглядаючи А. (чи «образ А.») як оповідача, носія худож. викладу, як суб’єкта, що визначає стильову єдність твору (див. Образ автора в літературному творі). З’ясування авторства всіх відомих творів є одним із завдань літературознавства (див. Атрибуція, Текстологія). В юридич. плані відношення А. до твору регулюється авторським правом.

Літ.: Виноградов В. В. Проблема авторства и теория стилей. М., 1961; Проблема автора в художественной литературе, в. 1 — 4. Воронеж, 1967 — 72.

М. П. Бондар.


АВТОРИЗАЦІЯ (франц. autorisation — дозвіл) — схвалення автором тексту свого твору в якійнебудь копії: в рукописі (машинопис), друкованому виданні або в перекладі ін. мовою. В текстології А. — найважливіший критерій цінності джерела тексту. Свідченням А. є пряма заява письменника, участь його в підготовці видання (напр., читання коректури), помітки в тексті тощо (див. також Автограф). Авторизованою може бути інсценізація твору.

В. В. Громова.


АВТОРСЬКЕ ПРАВО — 1) Сукупність правових норм, що регулюють правовідносини, пов’язані зі створенням і використанням творів л-ри і мист-ва, наук. праць; частина цивільного права. Норми А. п. містяться в Основах цивіл. законодавства СРСР і УРСР (розд. IV в ред. 1973), Цивіл. кодексі УРСР (розд. IV в ред. 1974), постановах Ради Міністрів СРСР і Ради Міністрів УРСР, наказах Держкомвидаву СРСР і Держкомвидаву УРСР та ін., типових авторських договорах. 2) Комплекс суб’єктивних прав і правомочностей, що належать авторові, зокрема: право на опублікування — право дозволяти або забороняти випуск твору у світ шляхом видання, публічного виконання, передачі по телебаченню, радіо або будь-яким ін. способом; право на відтворення — право дозволяти або забороняти повторне використання випущеного в світ твору як у незмінному вигляді, так і після переробки (переклад ін. мовою, переробка розповідного твору на драматичний і т. п.); право на поширення твору всіма дозволеними законом способами — право реалізувати шляхом продажу чи роздавання примірників твору широкому колу осіб; право на ім’я — право автора визначати спосіб позначення його імені при будь-якому використанні твору (на вимогу автора відповідні орг-ції зобов’язані зазначити справжнє ім’я автора, його псевдонім чи випустити твір анонімно); право на недоторканність твору, яке полягає в тому, що при використанні твору забороняється без згоди автора вносити будь-які зміни як у самий твір, так і в його назву, позначення імені, супроводжувати твір ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями, поясненнями тощо; право на винагороду — право отримувати гонорар за будь-яке використання твору ін. особами, крім випадків, прямо зазначених у законі. Діючим законодавством передбачено вичерпний перелік випадків, коли дозволяється використовувати твори безоплатно та без згоди автора і без укладення з ним авторського договору.

А. п. належить фізичним особам, працею яких створено твір, а в передбачених законом випадках — і юридичним особам (напр., орг-ціям, що видають наук. збірники, випускають періодичні видання, кіно- і телестудіям). Авторське право діє протягом життя автора, а після його смерті переходить у спадщину на 25 років (крім права на ім’я та недоторканність твору). У випадках, коли спадкоємців немає або вони відмовилися від спадщини, А. п. перестає діяти. А. п. орг-ції діє безстроково, в разі її реорганізації переходить до правонаступника, а в разі ліквідації — до держави. А. п. може бути примусово викуплене державою або оголошене надбанням держави. СРСР — учасник Всесвітньої (Женевської) конвенції про А. п. (з 1973), а також ряду двосторонніх міжнар. угод про взаємну охорону А. п. У відповідності з цими угодами в СРСР охороняються твори іноз. авторів. У 1973 в Рад. Союзі створено універсальну громад. авторськоправову орг-цію — Всесоюзне агентство по авторських правах (ВААП). В УРСР з 1974 діє Укр. респ. відділення ВААП.

Літ.: Ионас В. Я. Произведения творчества в гражданском праве. М., 1972; Камышев В. Г. Права авторов литературных произведений. М., 1972; Авторське право. Довідник. К., 1981; Авторское право. Сборник нормативних актов. М., 1985.

В. І. Байбарза.


АВТОРСЬКИЙ КОМЕНТАР — 1) Пояснення, тлумачення, нотатки автора літ. твору до певного місця в тексті або окремого слова. Коментуються важкі для розуміння мовні форми (архаїзми, діалектизми тощо), згадувані в тексті істор., літ., міфологічні імена, події та ін. (див. Коментар). А. к. здійснюється у вигляді спец. приміток, що додаються після осн. тексту твору (напр., «Приписи» Т. Шевченка до поеми «Гайдамаки»), або підрядкових пояснень (напр., примітки М. Рильського до перекладу «Кримських сонетів» А. Міцкевича). Елементи А. к. — відомості про історію написання твору, наявність автобіографізму — є, як правило, і в авторських передмовах та післямовах (напр., передмова І. Франка до зб. «Малий Мирон і інші оповідання»), 2) Оцінка описаних у творі явищ, подій, мотивація характерів і вчинків персонажів, яка подається в авторських відступах. У цьому випадку автор говорить не від себе безпосередньо, а через особу оповідача — постать, яка не збігається з особою автора, але якоюсь мірою є виразником його думок (porta parole). Такий спосіб авторського коментування був характерним для реалістич. прози 19 ст. Широко застосовується А. к. і в сучас. л-рі («Людина і зброя» О. Гончара).

Н. О. Вишневська.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.