[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 68-84.]

Попередня     Головна     Наступна





АННЕНКОВ Павло Васильович [19.VI (1.VII) 1813, за ін. даними — 18 (30).VI 1812, Москва — 8 (20).III 1887, Дрезден] — рос. літ. критик, мемуарист. Навчався у Гірничому корпусі, слухав лекції з філології в Петерб. ун-ті. Був особисто знайомий і листувався з К. Марксом. Виступав з позицій «чистого мистецтва». А. вперше вжив термін «реалізм» (у значенні відображення побутової правди). Залишив спогади про М. Гоголя, В. Бєлінського, О. Герцена, І. Тургенєва та ін., де подав окремі факти з творчої біографії Т. Шевченка, М. Вовчка, Є. Гребінки. Як діяч Т-ва для допомоги нужденним літераторам і вченим клопотався про звільнення Шевченкових родичів з кріпацтва.

Тв.: Литературные воспоминания. М., 1983; Парижские письма. М., 1983.

М. Л. Ковсан.


АННЕНСЬКИЙ Інокентій Федорович [20.VIII (1.ІХ) 1856, Омськ — 30.XI (13.XII) 1909, Петербург] — рос. поет, драматург, перекладач. Закінчив 1879 Петерб. ун-т. Був директором Колегії Павла Галагана в Києві (1891 — 93). Єдина прижиттєва поетична збірка — «Тихі пісні» (1904). Осн. доробок зібрано в книжках «Кипарисова скринька» (1910) і «Посмертні вірші» (1923). Поезія А. виражала розлад між духовними прагненнями людини і тогочасною дійсністю. На сюжети творів Евріпіда написав трагедії у віршах «Меланіппа-філософ» (1901), «Цар Іксіон» (1902), «Лаодамія» (1906), «Фаміра-кіфаред» (1913). А. належить переклад усіх трагедій Евріпіда і окремих творів Горація. Перекладав також з нім. (Гете, Гейне), англ. (Лонгфелло), франц. (Верлен, Рембо) та ін. мов. Виступав як літ. критик та історик рос. л-ри («Книга відлунь», тт. 1 — 2, 1906 — 09). За розвідку «Південноруська мова» (1879), написану за матеріалами зб. Я. Головацького, удостоєний університетської золотої медалі. В рецензії на дослідження Е. Барсова «„Слово о полку Ігоревім“ як художня пам’ятка Київської дружинної Русі» (1887) схвально відгукнувся про поетич. переклад «Слова» М. Максимовичем, дав високу оцінку праці про «Слово» О. Потебні, позитивно оцінив розвідку О. Огоновського про «Слово». У ст. «Про сучасний ліризм» (журн. «Аполлон», 1909, кн. 1 — 3) з захопленням писав про поему Т. Шевченка «Марія». Укр. тематика відбилася в його поезії («Київські печери» тощо). Окремі твори А. укр. мовою переклали М. Рильський, Д. Павличко та ін.

Тв.: Стихотворения и трагедии. Л., 1959; Книга отражений. М., 1979; Стихотворения и переводы. М., 1981; Избранное. М., 1987.

Літ.: Федоров А. И. Анненский. Личность и творчество. Л., 1984.

І. Д. Бажинов.


АНОНІМ (від грец. ’ανώνυμος — безіменний) — автор, чиє справжнє ім’я невідоме; твір без підпису автора. А. відомі з давніх часів, коли за рукописною традицією ім’я автора не вказувалося («Слово о полку Ігоревім», давньорус. повісті). Пізніше гол. причинами появи анонімних творів були політ. і реліг. переслідування, цензурні утиски. Так, у свій час анонімно друкувалися повість «Наймичка» Т. Шевченка, твори О. Радищева, Вольтера, Ж. Ж. Руссо, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Чернишевського — багато з них поширювалися в списках. Анонімним вважається і твір, підписаний нерозкритим псевдонімом. Справжнє ім’я автора виявляють, аналізуючи документи, творчість у цілому й окремий твір, його мову і стиль, ідейно-образну систему. Див. також Атрибуція, Текстологія.


АНОТАЦІЯ (лат. annotatio — примітка) — коротка узагальнююча характеристика книжки (або її частини), статті, рукопису тощо. Містить стислу інформацію про зміст праці, її ідейно-політ. спрямування, читацьке призначення, відомості про автора; в художній і дитячій л-рі — короткий виклад сюжету, фабули, інколи — опис гол. героя тощо. А. буває довідкова або рекомендаційна, загальна або спеціалізована, розгорнута або коротка.


АНТАНАКЛАЗИС (греч. і αντανάκλασις, букв. — вживання слова в протилежному значенні), анаклазис — риторична фігура, повторення в діалозі того самого слова, причому один із співрозмовців пов’язує з ним інше значення, ніж другий. До А. відносять також двозначні мовні звороти, побудовані на обігруванні семантики слів, фразеологічні звороти типу «пекти раків», «дати меду», каламбури, омонімічні рими тощо. Напр.:

Здібність

Досягнення чужих умів

За власні видати умів.

(А. Гарматюк).

Л. Б. Стрюк.


АНТИГЕРОЙ — тип літ. героя в деяких творах західноєвроп. і рос. л-ри кін. 19 — 20 ст. Термін «антигерой» увів Ф. Достоєвський на означення персонажа, який зберігає формальні ознаки традиційного літ. героя, але, на відміну від нього, характеризується браком конструктивної соціальної і моральної програми. Поява А. пов’язана з кризою бурж. моралі, розчаруванням у цінностях бурж. цивілізації. Літ. герой цього типу був породжений дегуманізацією сусп. життя, бурж. раціоналізмом, який обмежував свободу особистості і водночас насичував її свідомість фальшивими «цінностями», не підтвердженими життєвою практикою. Основа діяння «А.» — нігілістичний бунт, позбавлений сусп. мети. В сучасній рад. критиці термін «антигерой» застосовують до морально роздвоєних персонажів без чітких соціально-етичних принципів («Самотній вовк» В. Дрозда).

О. В. Білий.


АНТИМЕТАБОЛА (греч. ’αντιμεταβολή), букв. — повторення слів у зворотному порядку), антиметатеза — двочленна стилістична фігура, в якій симетрично повторюються ті ж слова, але зі зміною їхніх синтаксичних функцій і змісту. Так створюються, зокрема, афористичні вислови типу: «Їм, щоб жити, а не живу, щоб їсти». За цим принципом створений афоризм В. Симоненка: «Їй-право, не страшно вмерти, а страшно мертвому жить». Часто А. виступає як різновид антитези.

В. М. Лесин.


«АНТИРОМАН» — умовна назва однієї з модерністських течій у західноєвроп. романістиці. Див. «Новий роман».


АНТИСТРОФА (грец. ’αντιστροφή), букв. — поворот назад) — у старогрец. хоровій ліриці парна строфа, що своєю метричною структурою відповідала непарній. Кожна пара мала свій ритм. Таку систему ввів у хорову лірику грец. поет Алкман із Сард (7 ст. до н. е.), автор гімнів, пеонів, гіпорхем і пісень для дівочих хорів-парфеніїв. Для парфеніїв характерна тричленна будова: строфа, антистрофа та епод. А. перейшла також до ліричних частин трагедії та комедії, напр. у «Прикутому Прометеї» Есхіла, «Царі Едіпі» Софокла та ін. Поділ на строфи і А. застосували Леся Українка в драм. поемі «Іфігенія в Тавріді», П. Тичина в зб. «Замість сонетів і октав».

В. П. Маслюк.


АНТИТЕЗА (грец. ’αντίθεσις — протиставлення) — стилістична фігура, часто вживана в ораторській мові й худож. л-рі: різке протиставлення контрастних явищ, понять, думок, образів, характерів тощо. Напр.: «Не ридать, а добувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі» (І. Франко). А. часто використовується в назвах творів («Живі і мертві» К. Симонова, «Правда і кривда» М. Стельмаха), в прислів’ях та приказках («Бідний піт ллє, а багатий його кров п’є»), в оксиморонах («Ми рабами волі стали...», І. Франко), в парадоксах («Поспішай повільно») тощо.

В. М. Лесин.


АНТИУТОПІЯ — різновид сучас. роману, в якому окремі тенденції розвитку суспільства подаються у негативній істор. перспективі. А. мають переважно антитехнократичне й антивоєнне спрямування, подаючи в сатир.-гротескному плані розвиток сучас. бурж. суспільства. А. пройняті песимістичним поглядом на майбутнє, розчаруванням у цінностях цивілізації. Предметом зображення в них найчастіше є зруйнування природного середовища, бюрократизація сусп. життя на Заході, обмеження прав і свобод громадян («451° по Фаренгейту» Р. Бредбері, «Прекрасний новий світ» О. Хакслі, «Утопія 14» К. Воннегута, «Володар мух» В. Голдінга).

Літ.: Шудря Е. Художественное предвосхищение будущего. К., 1978; Баталов Э. Я. Социальная утопия и утопическое сознание в США. М., 1982; Рягузова Г. М. Современный французский «роман-«предупреждение». К., 1984.

О. В. Білий.


АНТИФАШИСТСЬКИЙ КОНГРЕС ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ 1936 у Львові — конгрес представників прогресивної інтелігенції Польщі, Зх. України і Зх. Білорусії. Скликаний за ініціативою Компартії Польщі та КПЗУ з метою зміцнення єдиного фронту боротьби проти фашизму. В підготовці конгресу брали участь, зокрема, письменники С. Тудор, Я. Галан, О. Гаврилюк, Л. Кручковський та ін. Було виголошено доповіді: «Культура і фашизм» (Г. Дембінський, С. Тудор), «Війна і майбутнє культури» (Л. Кручковський), «Культура та умови людської праці» (Г. Крагельська), про стан л-ри, театру, музики, журналістики, освіти (М. Чухновський, ЯГалан, В. Василевська, Б. Домбровський, Е. Зегалдович, О. Дан та ін.). Конгрес розвінчав гнобительську, профашистську політику уряду бурж. Польщі, осудив гноблення капіталістами трудящих мас, бурж. націоналізм, шовінізм, мілітаризм. Як і ін. визначні події сусп.-політ. і культур.-мистецького характеру, що відбулися в Європі з ініціативи прогресивних митців і діячів науки на чолі з М. Горьким і Р. Ролланом (Міжнародна конференція революційних письменників 1930 у Харкові; утворення Міжнародного об’єднання революційних письменників, 1930; Всесвітній антивоєнний конгрес в Амстердамі, 1932; Міжнародні конгреси діячів культури і письменників у Парижі, 1935, Валенсії і Мадріді, 1937, та ін.), Львів. конгрес відіграв важливу роль у справі захисту миру, демокр. культури, освіти.

Літ.: Антифашистский конгресс работников культуры во Львове в 1936 г. Документы и материалы. Львов, 1956; Проти фашизму та війни. Антифашистський конгрес діячів культури у Львові у 1936 р. Збірник документів і матеріалів. К., 1984; Антифашистский конгресс работников культури во Львове в 1936 г. Библиографический указатель. Львов, 1978.

М. Я. Гон.


АНТИФРАЗ, антифразис (грец. ’αντίφρασις) — вживання слів і виразів у протилежному значенні. Найчастіше таке переосмислення має іронічний колорит і притаманне сатиричним, рідше гумористичним творам. Напр., Т. Шевченко у посланні «І мертвим, і живим...», викриваючи запроданську політику гетьманської верхівки («раби, подножки...»), вживає фразеологію ліберального укр. панства, відтак зіставлення «ясновельможних гетьманів» з героями рим. історії («У нас Брути! І Коклеси! Славні, незабуті!») набирає сатиричного, глумливого змісту.

М. П. Бондар.


АНТИЧНЕ ВІРШУВАННЯ (відлат. antiquus — стародавній) — віршування грец. і лат. поезії 8 ст. до н. е. — 6 ст. н. е., різновид метричного віршування. Такі окремі явища, як еолійські ліричні розміри (спочатку — силабічні) та сатурнійський вірш (спочатку тонічний) були асимільовані метричним віршуванням. Одиницею довготи в А. в. служить доля — мора; короткий склад (U) дорівнює одній морі, довгий (U — U) — двом. Група довгих і коротких складів, які повторюються, називається стопою. Найважливіші стопи в А. в.: триморні — ямб (UU U—U), хорей, або трохей (U—U U), трибрахій (U U U); 4-морні: спондей (U—U U—U), дактиль (U—U U U), анапест (U U U—U); 5-морні: бакхій з антибакхієм (U U—U U—U, U—U U—U U), амфімакр (U—U U—U—U) і 4 пеони (U—U U U U, U U—U U U, U U U—U U, U U U U—U); 6-морні: молос (U—U U—U U—U), хоріямб (U—U U U U—U), антиспаст (U U—U U—U U) і 2 іоніки (U U U—U U—U, U—U U—U U U); 7-морні: 4 епітрити (U U—U U—U U—U, U—U U U—U U—U, U—U U—U U U—U, U—U U—U U—U U). Короткі 3-морні (рідше 4-морні) стопи звичайно об’єднуються в пари — диподії. Вірш у принципі складається з однакових стоп і має відповідну назву: дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (З диподії), трохеїчний тетраметр (4 диподії) тощо. Проте в цьому вірші рівнодольні стопи можуть заміняти одна одну, хоч і з деякими обмеженнями (так, у дактилічному гекзаметрі стопа дактиля може замінятися стопою спондея, але не стопою анапеста, а при зміні темпу вимови можуть заміняти одна одну навіть нерівнодольні стопи). Все це створює багатство ритмічних варіацій в межах постійного такту-стопи. Різноманітність ритму посилюється використанням рухомої цезури — словорозділу, який розсікає одну із середніх стоп і ділить вірш на два піввірші, один із низхідним ритмом (U—U U...), другий — з висхідним (U U—U...). Такі вірші найбільш уживані в речитативній ліриці, епосі і драмі; в пісенній ліриці поряд з ними вживалися складніше побудовані вірші із змінним тактом-стопою — логаеди. Тут періодичність повторення стоп проявляється в межах не одного рядка, а групи рядків — строфи (див. Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін.). Такі строфи часом досягали великого обсягу і складності (напр., у хоровій ліриці Піндара). А. в. спиралось на смислорозрізнювальну роль довгих і коротких звуків у грец. і лат. мовах; в середні віки, коли різниця між довгими й короткими звуками у мові втратилася, А. в. поступилося місцем силабічному й силабо-тонічному візантійському і лат. віршам, хоч за традицією метричні вірші писали ще тривалий час. В перекладах на нові мови розмірами оригіналу ритмічно сильні місця (див. Арсис і тезис) передаються наголошеними складами, а слабкі — ненаголошеними.

Літ.: Денисов Я. Основания метрики у древних греков и римлян. М., 1888.

М. Л. Гаспаров.


АНТИЧНІСТЬ (від лат. antiquus — стародавній) — історія та культур. надбання Старод. Греції і Риму, основа, на якій пізніше розвинулася культура європ. народів. Істор. умови розвитку укр. л-ри визначили її неперервний зв’язок з культурою греко-римської А. Через перекладну л-ру візант. та болг. походження (хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола, «Шестоднев» Іоанна, екзарха болгарського, «Ізборник 1073», «Пчела», «Діоптра», повість «Варлаам та Йоасаф») давньорус. книжники мали відомості про античну міфологію, філософію, л-ру. Поширеними були, напр., афоризми, приписувані Менандрові. Знанням творів Гомера, ідей Платона та Арістотеля позначена творчість Климента Смолятича («Посланіє пресвітеру Фомі»). Завдяки другому південнослов’янському впливу, перекладанню книг «Арістотелеві врата», «Люцидарій», укр. л-ра засвоїла ідеї перипатетиків, неоплатоніків, стоїків. Частина вітчизн. письменників кінця 15 — поч. 16 ст. сприйняли А. з ренесансних позицій. Так, Павло Русин займався типовими для гуманістів філол. студіями (видав і коментував твори Овідія, Сенеки, Персія, став автором насиченої античними ремінісценціями латиномовної поезії).

Рецепція античної спадщини укр. л-рою різко посилилася в кін. 16 ст. Укр. письменники Герасим Смотрицький, Захарія Копистенський, Йосиф Кононович-Горбацький обстоювали концепцію духовної спадкоємності між Старод. Грецією і Київ. Руссю, а потім Україною, ідеологічно обгрунтовували необхідність засвоєння А. на вітчизн. основі. У 16 ст. антична традиція поряд з середньовічною нац. традицією сприяла формуванню нової укр. л-ри. Вивчення лат. і грец. мов, античних літ. джерел було основою тогочасної шкільної освіти. Укр. поетики і риторики спиралися на авторитети Арістотеля, Горація, Ціцерона, Овідія, Квінтіліана. Відродження гуманістичної А. укр. л-рою 17 — 18 ст. відбувалося на терені естетики барокко. Твори Арістотеля, Демосфена, Гесіода, Платона, Езопа, Піндара, Евріпіда, Плутарха, Лукіана, Сенеки, Овідія, Ціцерона, Горація, Вергілія стали зразками для письменників цього періоду. Образи античної міфології, л-ри, історії широко використано в поезії Касіяна Саковича, Софронія Почаського, Олександра Бучинського-Яскольда, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, багатьох ін. укр. авторів. Активно культивувалися малі форми греко-римського письменства (елегія, епіграма тощо). Наприклад, проза Григорія Сковороди за жанровою природою близька до «сократичного» діалога, меніпеї, діатриби.

Перший твір нової укр. л-ри — «Енеїда» І. Котляревського — виник як синтез вітчизн. та античної літ. традицій. Бурлескно-травестійні переробки класичних текстів (крім згаданої «Енеїди», «Гараськові оди» П. Гулака-Артемовського, «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» П. Білецького-Носенка, «Жабомишодраківка» К. Думитрашка) — характерна ознака літ. процесу поч. 19 ст. Творчості представників укр. романтизму властиве було захоплення гомер. епосом, прагнення створити нац. героїчну епопею на зразок «Іліади» та «Одіссеї». На цьому тлі виникає, наприклад, ідилія «Орися» П. Куліша (переробка 6-ї пісні «Одіссеї»). А. відіграла істотну роль у творчості Т. Шевченка («Художник», «Неофіти»), Вперше у світовій л-рі Т. Шевченко трактував образ Прометея як символ безсмертя і нескореності народу. Л. Боровиковський, Є. Гребінка, Л. Глібов, Олена Пчілка та ін. продовжували традиції байок Езопа і Федра. Широке використання сюжетів, образів, форм античної л-ри Лесею Українкою («В катакомбах», «Кассандра», «Руфін і Прісцілла», «Іфігенія в Тавріді») зумовлене прагненням розширити обрії нац. красного письменства. Мотив прометеїзму — один з головних у творчості поетеси. Письменники 19 — поч. 20 ст. (І. Франко, Леся Українка, С. Руданський, П. Куліш, О. Шухевич, П. Ніщинський, О. Навроцький, В. Самійленко, В. Щурат) збагатили укр. л-ру перекладами творів античних авторів.

Широко використовує надбання А. укр. рад. л-ра. Антична класика відіграла помітну роль у формуванні однієї з провідних ідей творчості М. Рильського — ідеї культури як найвищої гуманістичної цінності. Довершеність творів митця позначена пластичністю античної поезії. Формами античної л-ри (гекзаметр, пеон) користувався П. Тичина. Сюжети езопівських байок розробляли В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, М. Годованець та ін. Образ Прометея став символом непереможності рад. народу у боротьбі з фашизмом у поезії А. Малишка (поема «Прометей»). До античної культури зверталися у своїй творчості М. Бажан (збірка «Уманські спогади»), О. Гончар (роман «Берег любові»), Ю. Мушкетик (повість «Суд над Сенекою»), Д. Павличко (сонет «Дедал та Ікар»), Л. Костенко (поемабалада «Скіфська Одіссея»), В. А. Шевчук (роман «Навчитель істини») та ін. Найважливіші літ. пам’ятки Старод. Греції і Риму, перекладені М. Зеровим, Борисом Теном, А. Білецьким, М. Біликом, В. Маслюком, В. Свідзінським, А. Содоморою, Ф. Симоненком, Й. Кобовим, Г. Кочуром, В. Литвиновим, Ю. Цимбалюком та ін., поповнили скарбницю сучас. укр. літератури.

Літ.: Тронський І. М. історія античної літератури. К., 1959; Антична література. К., 1976; Корж Н. Г. Переклади творів Горація на Україні (XVIII — XIX ст.). «Іноземна філологія». 1970, в. 20; Кузьма Ю. М. Античні мотиви в поезії М. Т. Рильського. «Іноземна філологія», 1966, в. 9; Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. К., 1983; Радциг С. И. Античное влияние в древнерусской культуре. В кн.: Вопросы классической филологии, в. 3 — 4. М., 1971.

Л. В. Ушкалов.


АНТОКОЛЬСЬКИЙ Павло Григорович [19.VI (1.VII) 1896, Петербург — 9.Х 1978, Москва] — рос. рад. поет. Член КПРС з 1943. Навчався 1914 в Моск. ун-ті. Творчість 20-х pp. позначена інтересом до істор. тематики (поема «Робесп’єр і Горгона», 1930, та ін.). В 30-і pp. переважає зображення рад. дійсності («Великі відстані», 1936; «Пушкінський рік», 1938, та ін.). Під час Великої Вітчизн. війни написав ряд віршів, балад, присвячених рад. воїнам, поему «Син» (1943; Держ, премія СРСР, 1946). Автор збірок «Майстерня» (1958), «Висока напруга» (1962), поем «Океан» (1950), «У провулку за Арбатом» (1954), «Четвертий вимір» (1964), «Зоя Бажанова», «Повісті временних літ» (обидві — 1969), літ.-критичних статей, поетичних перекладів. Поезії А. притаманні піднесеність і глибока філософічність. Перекладав твори Лесі Українки («Ізольда Білорука», «В катакомбах»), Т. Шевченка («Назар Стодоля», разом з К. Чуковським), М. Бажана, Л. Первомайського та ін. Статті «Золотий скарб народу» (1938) і «Дар незвичайної сили» (1939) та вірш «Київський березень» (1964) присвятив Т. Шевченку. Виступив 1.VIII 1943 в Москві з доповіддю на вечорі з нагоди 30-річчя з дня смерті Лесі Українки. Опубл. статтю «Леся Українка» (1943). Твори А. перекладали М. Бажан, Л. Первомайський, С. Голованівський та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1971 — 73; Стихотворения и поэмы. Л., 1982; Укр. перекл. — Вибрані поезії. К., 1957; Ньютон. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967.

Літ.: Бажан М. Поет простує далі. В кн.: Бажан М. Путі людей. К., 1969; Левин Л. И. Четыре жизни. Хроника трудов и дней Павла Антокольского. М., 1978; Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель, т. 1. М., 1975.

О. О. Білявська.


АНТОЛОГІЯ (грец. ’αντθολογία, букв. — зібрання квітів) — збірник окремих творів різних авторів здебільшого одного жанру. Першу А. «Вінок» уклав давньогрец. поет Мелеагр з Гадари (кін. 2 — поч. 1 ст. до н. е.) з творів 47 поетів. А. в давньорус. л-рі представлені «ізборниками», «цвєтниками», в рос. і укр. л-рі 19 ст. — альманахами і збірниками. До серед. 19 ст. в Росії А. називались в осн. лише збірки антич. поезії, а антологічними — вірші, перекладені з грец. і лат. мов, а також написані на теми і за зразками антич. поетів. Згодом А. стали представляти л-ру певного народу, періоду, епохи, жанру. На Україні А. з’явилися в 2-й пол. 19 ст. — «Антологія руська» (Львів, 1881), де вміщено твори 42 укр. поетів від І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка до Ю. Федьковича, С. Руданського, І. Франка. Особливо поширились А. на поч. 20 ст. («Вік», «Акорди», «Розвага», «Українська муза», «Будні» та ін.). В рад. час на Україні вийшли А.: «За 25 літ» (1924), «Українська радянська новела» (1948), «Українська радянська п’єса» (т. 1 — 5, 1949 — 55), «Українська радянська поезія» (1951), «Антологія українського оповідання» (т. 1 — 4, 1960), «Антологія української поезії» (т. 1 — 4, 1957; т. 1 — 6, 1984 — 86), «Антологія української радянської одноактної п’єси» (т. 1 — 3, 1980 — 81) та ін. В укр. перекладі видано А. рад. поезії народів СРСР (азерб., білорус., вірм., груз., латис., рос., тадж.), а також зарубіжної — чес., словац., польс., болг., угор., французької, народів Африки тощо. А. укр. літератури видано в Польщі, Румунії, Чехословаччині та ін. країнах.

П. М. Федченко.


«АНТОЛОГІЯ ЛІТЕРАТУР СХОДУ» — збірник перекладів із сх. л-р, а також з л-ри приазовських греків-румеїв. Вийшла 1961 в Харкові. До неї увійшли переклади творів, підготовлені або надруковані у Харкові за 1884 — 1950-і pp. Упорядник, автор вступної статті про розвиток сходознавства в Харкові та докладних коментарів — А. Ковалівський. Значну частину творів тут опубліковано вперше: з давньоіндійських л-р (в перекл. П. Ріттера), з осетин. епосу (перекл. В. Чередниченко), уривок з вірм. хроніки 7 — 8 ст., що перегукується з легендою із «Повісті временних літ» про заснування Києва (перекл. Г. Підпр’ян), записки про подорож Павла Халебського через Україну. Надруковано також твори С. Айні, О. Сейфеддіна, Я. Кадрі, М. Джемальзаде, зразки давньої япон. поезії тощо.

Р. І. Доценко.


«АНТОЛОГІЯ РУСЬКА» — одна з перших антологій укр. поезії, видана 1881 у Львові студентським ви півничо-освітнім т-вом «Дружний лихвар». Тут опубліковано твори Т. Шевченка, І. Франка, С. Руданського, М. і В. Шашкевичів, Є. Гребінки, Л. Глібова, П. Гулака-Артемовського, М. і К. Устияновичів, Я. Головацького, М. Костомарова, М. Старицького, Ю. Федьковича, М. Петренка, А. Могильницького та ін.

П. Й Колесник.


«АНТОЛОГИЯ УКРАИНСКОЙ ПОЭЗИИ В РУССКИХ ПЕРЕВОДАХ» — перший рад. збірник творів укр. поетів рос. мовою. Видана 1924 в Харкові за ред. О. Гатова і С. Пилипенка. Антологія знайомила рос. читачів з кращими зразками укр. дожовтн. і рад. поезії. У вступній статті, написаній О. Білецьким, охарактеризовано розвиток укр. поезії 1900 — 23 pp. Були вміщені переклади віршів І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, С. Руданського, Лесі Українки, В. Самійленка, Марійки Підгірянки та ін. З рад. поетів представлена творчість П. Тичини, М. Рильського, В. Блакитного, В. Чумака, Олени Журливої, В. Сосюри та ін. Перекладачі — Ю. Олеша, М. Зеров, М. Йогансен та ін.


АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ Борис Дмитрович [24.VII (5.VIII) 1899, м. Ромни, тепер Сум. обл. — 8.V 1984, Київ] — укр. рад. письменник. Навчався 1917 — 18 в Харків. ун-ті, закінчив 1923 Київ. ін-т нар. освіти. Друкувався з 1923. Був членом літ. організацій «Ланка» та «Марс». У збірках оповідань, повістей і нарисів «Запорошені силуети» (1925), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Крила Артема Летючого» (1932), «Люди й вугілля» (1932) та ін. відтворив революц. події 1917 року, громадян. війни і відбудовного періоду. Автор роману на моральні теми «За ширмою» (1957), ряду повістей та оповідань (зб. «Слово матері», 1960, та ін.), статей, зокрема про культуру укр. мови (збірки «Про що і як», 1962; «В літературі й коло літератури», 1964), нарисів. Перекладав з рос. та нім. л-р. Незаконно репресований 1935. Реабілітований 1956.

Тв.: На довгій ниві. Вибрані твори. К., 1967.

Літ.: Дзюба І. «Звичайна людина» чи міщанин? К., 1959; Бойко Л. З доріг далеких і близьких, В кн.: Антоненко-Давидович Б. Д. На довгій ниві. К., 1967; Бойко Л. Борис Антоненко-Давидович. В кн.: Українські радянські письменники, в. 6. К., 1968.

А. І. Костенко.


АНТОНИЧ Богдан Ігор (5.Х 1909, с Новиця на Лемківщині, тепер ПНР — 6.VII 1937, Львів) — укр. поет. Нар. в сім’ї священика. Закінчив 1933 Львів. ун-т. Виявляв зацікавлення малярством і музикою. Перша книжка «Привітання життя» (1931) відзначалась широкою, для укр. поезії доти незнаною тематикою (спортивний цикл), вибагливою звуковою інструментовкою вірша. Вона свідчила про новаторський талант А. Тоді ж А. працював над збіркою реліг. гімнів «Велика гармонія», яку свідомо не опублікував. Поглиблюється конфлікт у філос. поглядах поета. В його творчості, яка все більше підпорядковується матеріалістичному світобаченню, з’являються «земні», навіть соціальні мотиви. У 1934 видано другу книжку — «Три перстені» — найдосконаліше ліричне творіння А. В центрі її — образ Лемківщини, казковий світ молодості поета, який, одначе, затьмарений реальними картинами злиденного підневільного життя краю. «Книга Лева» (1936) — третя, найбільша, остання з прижиттєвих збірок А. — новий крок у філос. осмисленні буття, у розвитку таланту поета. Гол. тема її — зв’язок між людиною й природою, розкриття «таємниці життя» в єдності духовних і матеріальних виявів. У ній А. остаточно формує свій пантеїстичний погляд на буття і природу людського пізнання. Хоч філос. матеріалізм А. і не був завжди послідовним, все ж він становив міцну основу його поетичних відкриттів. По смерті А. з рукописної спадщини поета видано дві книжки — «Зелена євангелія» і «Ротації» (обидві — 1938). Перша присвячена темі єдності всього (живого й неживого) на Землі, друга — урбаністична, пристрасна, спрямована проти бездуховності капіталістич. міста-спрута. А. збагатив укр. л-ру монументальними образами космосу, океанічних стихій, картинами, в яких поєднані реалістичні й фантастичні мотиви, філос. лірикою, прославленням матерії і слова, законів біосу й мистецтва, які спільно творять людину. Творчість А. співзвучна з поезією У. Уїтмена, Е. Верхарна, П. Тичини. При тому, що їй притаманні деякі світоглядні суперечності, неясності в пошуках ідеалу, «сонячна» гуманність, оригінальна художня система, багатозначна метафора ставлять поезію А. на світовий рівень поетичного мистецтва. А. також належить лібретто опери «Довбуш», незакінчений роман «На тому березі», ряд статей з естетики. Окремі твори А. перекладені рос., лит., латис. та ін. мовами народів СРСР; в перекладі Л. Фелдека видані словац. мовою, Т. Голлендера, Є. Плесняровича, Т. Хрусцелевського, Ф. Неуважного та ін. — польс; П. Несмера і Рудмана (США) — англ. мовою.

Тв.: Перстені молодості. Братіслава, 1966; Пісня про незнищенність матерії.- К., 1967.

Літ.: Павличко Д. Пісня про незнищенність матерії. В кн.: Антонич Б. І. Пісня про незнищенність матерії. К., 1967; Жулинський М. Малий хрущ на Шевченкових вишнях. «Літературна Україна», 1987, 30 липня.

Д. В. Павличко.


АНТОНІМИ (від грец. ’αντί — проти і ’όνυμα — ім’я) — слова з протилежним значенням. Іноді слова вступають в антонімічні зв’язки лише в певному контексті («І од глибокої тюрми // Та до високого престола — // Усі ми в золоті і голі», Т. Шевченко). А. можуть бути не тільки окремі слова, а й фразеологічні вислови («хоч у вухо бгай» — «хоч кіл на голові теши», «останню сорочку віддасть» — «і з батька злупить»). Як засіб поетич. виразності А. широко використовують у худож. л-рі для створення антитез і оксиморонів (напр., в пейзажі: «Чорними ярами покотився білий туман... Вгорі — темне, непривітне небо, долі — холодна, мокра земля...», М. Коцюбинський) та публіцистиці, в нар. прислів’ях, приказках, загадках, жартах («Маленька крапля великий камінь довбає», «Давали, та з рук не пускали»), у нар. піснях (пісня «Про Правду і Неправду»). Іноді А. використовують у заголовках худож. та публіцистичних творів: «Крок вперед, два кроки назад» (В. І. Ленін), «Правда і кривда» (М. Стельмах), «Хула і хвала» (І. Драч).

Літ.: Новиков Л. А. Антонимия в русском языке. М., 1973; Лисиченко Л. А. Антоніми в сучасній українській мові. «Українська мова і література в школі», 1976, № 1; Львов М. Р. Словарь антонимов русского языка. М., 1985; Полюга Л. М. Словник антонімів. К., 1987.

О. М. Пазяк.


АНТОНОВ Сергій Петрович [3 (16).V 1915, Петроград] — рос. рад. письменник. Закінчив 1938 Ленінгр. автодорожній ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. В оповіданнях збірок «По дорогах ідуть машини» (1950; Держ. премія СРСР, 1951), «Мирні люди» (1950), «Перша посада» (1952), «Вибране» (1954), повістях «Лена» (1948), «Піддубенські частушки» (1950), «Діло було в Пенькові» (1956) виступив як письменник ліричного обдарування, співець людської краси, що виявляється у повсякденні. Темі Великої Вітчизн. війни присвячено зб. оповідань «На воєнних дорогах» (1955). Загострена увага до морально-етичних проблем простежується у повістях «Оленка» і «Порожній рейс» (обидві — 1960), «Розірваний карбованець» і «Петрович» (обидві — 1966), «Царський двогривеник» (1970), «Васька» (1975, опубл. 1987) та «Яри» (1987). Автор збірок літ.-теор. і критичних статей, кіносценаріїв. Українською мовою окремі твори А. переклали Д. Бобир, М. Шумило, Д. Ткач та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М.; 1983 — 84; Разнотравье. М., 1985; Укр. перекл. — Вибране. К., 1958; Лена. К., 1950; По дорогах ідуть машини. К., 1952; Піддубенські частушки. К., 1954; Зелена долина, К., 1956; Різнокольорові камінці. К., 1960.

Літ.: Огнев А. Сергей Антонов. Саратов, 1968.

Т. П. Заморій.


АНТОНОВИЧ Володимир Боніфатійович [6 (18).I 1834, містечко Махнівка, тепер с. Комсо мольське Козятинського р-ну Вінн. обл. — 8 (21).III 1908] — укр. історик, археолог, етнограф, археограф, чл.-кор. Рос. АН з 1901. У 1855 закінчив мед., а 1860 істор.-філол. ф-ти Київ. ун-ту. Один з організаторів та ідеологів Київ. громади. В 1863 — 80 — гол. ред. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, з 1878 — проф. рос. історії Київ. ун-ту, голова Історичного товариства Нестора-літописця (1881 — 87, з 1896). В працях з історії України («Дослідження про козацтво...», 1863; «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії», т. 1, 1885) виходив з класових позицій укр. буржуазії. Часом А. наближався до загальнодемократичних настроїв, про що, зокрема, свідчить те, що він був одним з авторів «Одкритого листа з України до редакції журн. „Правда“» (1873), спрямованого проти реакційної політики католицької церкви. Разом з тим А. висунув теорію про «безкласовість» і «безбуржуазність» української нації, заперечував єдність історії розвитку укр. і рос. народів. У своїх археол. працях велику увагу приділив слов’ян. і давньорус. археології. Брав участь у підготовці до друку багатотомного «Архива Юго-Западной России». Разом з М. Драгомановим видав «Исторические песни малорусского народа» (т. 1 — 2. К., 1874 — 75), у коментарях до яких проведено широкі зіставлення сюжетів укр. пісень і пісень південно- та західнослов’ян. народів. А. співробітничав у журн. «Основа», де виступив з полемічними статтями «Що про це думати» і «Моя сповідь», спрямованими проти реакційних випадів польс.-шляхетської преси на адресу укр. народу. А. належать статті «Про відображення історичних подій у поезії Шевченка» (1881), «До біографії Митрофана Александровича» й «До біографії А. П. Свидницького» (обидві — 1886), «Суспільна сатира в нашій провінційній пресі» (не раніше 80-х pp.), «До питання про галицько-руську літературу» (1900), «Записка в справі обмежень української мови» (1905), рецензії на твори Д. Мордовця й Г. Сенкевича, вірші на істор. теми: «Встають вовки-сіроманці...», «З колишнього», «Весняне сонце над степами...», «Де Сула свою темну воду...» та ін.

Тв.: Хмельниччина в повісті Г. Сєнкевича. Відень, 1917.

Літ.: Коваленко Л. А. Історіографія історії Української РСР від найдавніших часів до Великої Жовтневої соціалістичної революції. К., 1983.

Л. А. Коваленко.


АНТОНОВСЬКИЙ Михайло Іванович [30.IX (11.Х) 1759, м. Борзна, тепер Черніг. обл. — 1816, Петербург] — рос. і укр. дворянський історик, публіцист і видавець. Навчався 1772 у Київ. академії, 1779 — 83 — Моск. ун-ті. Служив в Адміралтейській Колегії (Петербург), бібліотекарем Імперат. публічної б-ки. Близький друг М. І. Новикова. Очолював «Товариство друзів словесних наук». Видавав у Петербурзі журн. «Беседующий гражданин» (1789), де друкувався О. М. Радищев. Автор ряду публіцистич. статей. У 1798 опублікував кн. «Бібліотека духовна, що містить дружні бесіди про самопізнання», де вперше надрукував філос. трактат Г. Сковороди «Наркісс. Разглагол о том: узнай себе». В другому виданні праці І. Г. Георгі «Описание всех в Российском государстве обитающих народов, также их житейских обрядов, вер, обыкновений, жилищ, одежд и прочих достопамятностей» (СПБ, 1799) А. належить стаття «Історія про Малу Росію», написана на основі укр. літописів і хронік 17 — 18 ст. Залишив «Записки» («Русский архив», 1885, кн. 1, в. 2).

П. В. Голобуцький.


АНТОНОМАЗІЯ (грец. ’αντονομασία — перейменування) — поетичний троп, різновид метонімії, який полягає в непрямому називанні літ. персонажа (інколи предмета, явища). Є два види А.: 1) Означення особи власним іменем літ. чи міф. героя, який виступає найбільш характерним носієм певної риси, якості, становиша, напр.: «Слухайте, слухайте всі, // Часу нового Горації!» (М. Рильський). 2) Означення особи (переважно славетної людини, героя) через вказівку на її суттєві риси, вчинки: «Де ж ти? /Великомучениче святий? / Пророче божий?» (Т. Шевченко) — йдеться про Лермонтова, хоч ім’я поета й не називається. А. може розгортатися як перифрастичний опис (див. Перифраз). В окремих випадках близько до А. стоїть евфемізм.

М. П. Бондар.


АНТРОПОЛОГІЗМ (від грец. ’άνθρωπος — людина і λογισμός — судження) — філос. вчення, згідно з яким поняття «людина» є центр. світоглядною категорією, з допомогою якої можна пояснити сутність природи і суспільства. Розроблявся філософами на матеріалістич. основі (Гельвецій, Фейєрбах) або з ідеалістич. позицій (Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель). А. у літературознавстві в окрему школу не сформувався. Як абстрактне, позаістор. пояснення сутності людини А. відбився в естетичних системах класицизму і Просвітительства, через них вплинув на літературознавство, позначившись на трактуванні природи худож. л-ри, ЇЇ предмета. Деякі принципи матеріалістич. А. творчо використали у своїй естетиці М. Чернишевський та І. Франко як теоретик л-ри, зокрема в боротьбі проти декадентства. На противагу А. л-ра соціалістичного реалізму змальовує цільний образ людини в її зв’язках із соціальним середовищем. Марксистсько-ленінська естетика і теорія л-ри розробили поняття худож. концепції людини як сукупності сусп. відносин, суб’єкта і продукту істор. розвитку.

Літ.: Жулинский Н. Г. Человек в литературе. К., 1983.

P. T. Гром’як.


АНТРОПОНІМІКА (від грецького άνθροπος — людина і ’όνυμα — ім’я) — розділ ономастики, який досліджує власні особові імена людей, прізвища, прізвиська, гіпокористичні (зменшувально-пестливі) імена, псевдоніми, імена персонажів літ. творів тощо. Художньообразна А. — це сукупність імен фольклорних і літ. персонажів. У реалістичній укр. л-рі переважають звичні імена. Іноді відображається й нар. інтерпретація незвичних імен (напр., у повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря» — «Нимидора» замість «Минодора»). Письменники вдаються до творення нових, оригінальних антропонімів, до використання імен уявних персонажів, вводячи в л-ру міфологічні, фольклорно-казкові, легендарні та релігійно-біблійні антропоніми (І. Котляревський, Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко, А. Малишко та ін.). В найменування персонажа часто вноситься його соціальна мікрохарактеристика (волосний писар Шельменко, поміщики Кожедралов, Вижималов, Староплутов у Г. Квітки-Основ’яненка; Кирпа-Гнучкошиєнков, князь Мордатов у Т. Шевченка, куркуль Калитка в І. Карпенка-Карого; Огир, Гнида, Матюха в А. Головка, ряд персонажів Остапа Вишні та ін.). Особливо широко використовуються такі семантично промовисті антропоніми в гумористичних і сатиричних творах. З метою осміяння їх творять контрастним поєднанням у прізвищі та імені високого й буденного, авторитетного й мізерного тощо. Влучне зіставлення таких найменувань персонажів посилює зображуваний конфлікт і гумористичний струмінь твору (напр., Галушка і Часник у комедії О. Корнійчука «В степах України»). В іменах персонажів відбивається й ставлення до них письменника, його соціальна й естетична орієнтація (напр., зменшувально-пестливі жіночі імена в поезії Т. Шевченка).

Літ.: Редько Ю. К. Сучасні українські прізвища. К., 1966; Кирдан Б. П. Антропонимы в украинских народных думах. В кн.: Антропонимика. М., 1970; Скрипник Л. Г. Власні назви в українській народній фразеології. «Мовознавство», 1972, № 2; Чабаненко В. Антропоніми в Шевченкових поезіях. В кн.: Збірник праць двадцятої наукової Шевченківської конференції. К., 1973; Питання сучасної ономастики. К., 1976; Худаш М. Л. З історії української антропонімії. К., 1977.

О. І. Дей


АНУЙ (Ануйль; Anouilh) Жан (23. VI 1910, Бордо — З.Х 1987, Лозанна) — франц. драматург. Уже в перших п’єсах «Горностай» (1934), «Дикунка» (пост. 1938) відбилося критичне ставлення А. до бурж. суспільства. Песимістичне сприйняття дійсності свідчить про близькість А. до екзистенціалістської концепції світу й людини, що найвиразніше виявилося в драмах на міфологічні та історичні сюжети — «Антігона» (1944), «Жайворонок» (1953) та ін., проблематика яких пов’язана з боротьбою франц. народу проти фашизму під час окупації та Руху Опору. У п’єсі «Підвал» (1961) реалістично зобразив експлуататорське суспільство. У п’єсах «Пекар, пекарка і малий пекарчук» (1968), «Не будіть пані...» (1970) критика бурж. дійсності стає дедалі абстрактнішою. П’єси А. «Медея», «Жайворонок», «Антігона», «Жанна д’Арк» та ін. входять до репертуару театрів України (Львова, Одеси, Дніпродзержинська, Сум, Чернівців, Миколаєва, Донецька та ін. міст).

Тв.: Рос. перекл. — Пьесы, т. 1 — 2. М., 1969; Потасовка. «Театр», 1984, № 12.

Літ.: Зонина Л. Жан Ануйль. В кн.: Современная зарубежная драма. М., 1962; Якимович Т. К. Драматургия и театр современной Франции. К., 1968; Барская Б. Я. Античные источники и проблематика пьесы Акуйя «Медея». В кн.: Проблеми развития реализма в зарубежной литературе XIX — XX веков. Одесса, 1978.

Л. А. Єремєєв.


«АНФОЛОГІОН», «Антологіон» (від грец. ’ανθολογία, букв. — збирання квітів) — під такою назвою на Україні в 17 — 19 ст. виходили збірники текстів реліг. змісту: молитви, уривки «святого письма», богослужебні співи, житія, морально-етичні настанови для молоді. Перше київ. видання «А.» (1619) було здійснено в Києво-Печерській друкарні. Переклав тексти з грец. мови Іов Борецький. Передмову і післямову до книги написали Єлисей Плетенецький і Памво Беринда, останній разом із Захарією Копистенським здійснили остаточне редагування збірника. Окремі тексти в наступних виданнях «А.» повторювалися. Найбільш поширені видання «А.»: Києво-Печерської друкарні — 1619, 1636, 1734, 1745, 1766; друкарні Львів. братства — 1632, 1638, 1643, 1651, 1694, 1738; Новгород-Сіверської друкарні — 1678; Чернігівської — 1753; Почаївської — 1777. Збірники відіграли певну роль у формуванні укр. літ. мови.

Р. П. Радишевський.


АНЧАРОВ Михайло Леонідович (28.III 1923, Москва) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1950. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1944 Ін-т іноз. мов Рад. Армії і 1954 — Моск. худож. ін-т ім. В. І. Сурикова. Романи А. «Теорія неймовірності» (1965) і «Цей синій квітень» (1967), повість «Золотий дощ» (1965), а також наук.-фантастична трилогія «Сода-сонце» (1965) становлять своєрідний цикл, об’єднаний гол. персонажами. Темі творчості та пов’язаній з нею широкій морально-етичній проблематиці присвятив романи «Самшитовий ліс» (1981) і «Як птах Гаруда» (1984). У романтично піднесеній творчості А. відчутний вплив естетичних принципів О. Довженка. У повісті «Блакитна жилка Афродіти» (1960) звертається до образу О. Довженка. Автор роману «Записки мандрівного ентузіаста» (1988), п’єс, кіно- і телесценаріїв. Окр. твори А. перекл. Борис Тен, М. Якубенко.

Тв.: Приглашение на праздник. М., 1986; Укр. перекл. — Теорія неймовірності. — Золотий дощ. Роман і повість. К., 1968; Драматична пісня. На тему Миколи Островського. К., 1971 [у співавт.].

Н. І. Чорна.


АНЧИЦЬ (Anczyc) Владислав Людвік (псевд. — Казімеж Гуральчик; 12.XII 1823, Вільно, тепер Вільнюс — 28.VII 1883, Краків) — польс. драматург, публіцист і поет. Закінчив Краків. ун-т. В одноактній п’єсі «Селяни-аристократи» (пост. 1849) показав життя польс. села після скасування панщини. Поставлена у Львові Руським нар. театром 1865 під назвою «Мужики-аристократи» в перекл. Остапа Левицького і відтоді часто з’являлась на укр. сцені в Галичині. В 1884 І. Карпенко-Карий переробив її на жарт-водевіль «З Івана — пан, а з пана — Іван». Водевіль «Роберт і Бертран, або Два злодії» (1871) йшов у Руському нар. театрі з 1876 в перекладі І. Гродського. Автор істор. драми «Косцюшко під Рацлавіцами» (1881), п’єси «Селянська еміграція» (1877), публіцистич. праці «Пияцтво, нужда і згуба селян» (1867), опубл. в укр. перекл. О. Стефановича (Львів, 1876).

Р. Я. Пилипчук.


АПАРАТ КНИГИ — відомості довідкового, наукового або пояснювального характеру, якими супроводяться видання творів худож. л-ри, наук. праць і т. п. Розрізняють А. к. довідковий і наук.-довідковий. До довідкового А. к. належать зміст, допоміжні покажчики (предметний, іменний, покажчики таблиць, ілюстрацій, геогр. назв тощо), колонтитул, колонцифра, анотація, реферат. Обов’язковим елементом наук.-довідкового А. к. є вступна стаття, передмова, післямова, коментарі; у багатотомних зібраннях творів іноді додається хронологія життя і творчості письменника. Наук.-довідковий А. к. включає при потребі бібліогр. посилання на джерела цитат, запозичень тощо; прикнижкові бібліогр. покажчики — систематизовані списки видань на тему книги або частини її. Структура і зміст наук.-довідкового А. к. визначається типом видання. У виданнях академічних наук.-довідковий А. к. складається переважно з різних коментарів (текстологічного, істор.-літ., реального і словникового). У 50-томному Зібранні творів І. Франка А. к. включає редакційну передмову, що характеризує зміст кожного тому, примітки до тих творів, які є в даному томі, пояснення слів, покажчики імен і назв, список ілюстрацій. У наук.-довідковому А. к. багатотомної серії «Бібліотека української літератури» вміщено вступну статтю, примітки, пояснення слів тощо.

Літ.: Барыкин В. Е. Справочный аппарат изданий художественной литературы. М., 1978.

М. Л. Гончарук.


АПДАЙК (Updike) Джон Хойєр (18.III 1932, м. Шіллінгтон, штат Пенсільванія) — амер. письменник. Закінчив 1954 Гарвард. ун-т. З виходом роману «Біжи, Кролику» (1960) визначилася осн. тема творчості письменника — трагізм буденного існування «середнього» американця. Наступні романи А. — «Ферма» (1965), «Повернення Кролика» (1971), «Місяць відпустки» (1975), «Давай поберемося» (1976), «Кролик розбагатів» (1981), «Відьми зі східного узбережжя» (1984), «Версія Роджера» (1985) та ін. У психол. романі «Кентавр» (1963), де переплелися картини реального життя з антич. міфологією, утверджуються ідеї гуманізму. Автор поетич. книг «Тесля» (1958), «Безсоння» (1977), збірок оповідань «Голубине пір’я» (1962), «Надто далека прогулянка» (1980), п’єс, критичних статей. Постійний учасник зустрічей рад. й амер. літераторів (1979, 1980, 1983). Укр. мовою окремі твори А. переклали О. Сенюк, Ю. Райський, Ф. Соломатін, Ю. Попсуєнко.

Тв.: Укр. перекл. — Кизилове дерево. «Всесвіт», 1969, № 12; Голубине пір’я. В кн.: Американська новела. К., 1978; Рос. перекл. — Кролик, беги. — Давай поженимся. М., 1979; Кентавр. — Ферма. М., 1984.

Літ.: Денисова Т. Н. Проза Джона Апдайка. «Всесвіт», 1967, № 7; Денисова Т. Н. Плутані шляхи Джона Апдайка. «Всесвіт», 1973, № 10.

Т. Н. Денисова.


АПІЦ (Apitz) Бруно (28.IV 1900, Лейпціг — 7.IV 1979, Берлін) — нім. письменник (НДР), член Академії мистецтв НДР. Член Компартії Німеччини з 1927, з 1946 — член СЄПН. З 1933 — в антифашист. підпіллі. В 1934 — 37 перебував у в’язниці, 1937 — 45 — в концтаборі Бухенвальд. Писав вірші, новели, нариси, радіоп’єси, кіносценарії, романи. Найвизначніший роман — «Голий серед вовків» (1958) — про підготовку в’язнями Бухенвальда збройного повстання. В романах «Райдуга» (1976), «Тліюча пожежа» (вид. 1984) відтворено розвиток нім. революц. робітн. руху з кін. 19 ст. до 1933. Укр. мовою окремі твори А. переклали Н. Гордієнко-Андріанова, В. Андрушко, В. Ревуха.

Тв.: Укр. перекл. — Роберт Зіверт. В кн.: Відкриття. К., 1978; Голий серед вовків. К., 1981; Райдуга. Львів, 1987; Рос. перекл. — Голый среди волков. М., 1976.

Н. M. Матузова.


АПЛІКАЦІЯ (лат. applicatio — приєднання) — включення в текст худож. твору цитати — прислів’я, відомого вислову, уривка з ін. твору (інколи у зміненому вигляді). В давній укр. л-рі А. відома як один з прийомів бароккового красномовства. Іоаникій Галятовський у трактаті «Ключъ разумЂнія» (Львів, 1665) радить: «Треба читати книги о звірох, птахах, гадах, рыбах, деревах, зелах, каменях и розмаитых водах..., уважати их натуру, власности и скутки и все тоє собе нотовати и апплековати до своей речи». Прийом А. використовується і в рад. поезії — напр. у М. Рильського: «Ніби на гравюрі Хокусаї, // Ліс грабовий золотом цвіте, // Щоголівське небо нависає// Над землею — „синє та не те“». Тут М. Рильський включає в свій текст рядок із вірша Я. Щоголева «Осінь».

М. М. Сулима.


АПОКОПА (грец. ’αποκοπή — відсікання) — опущення в кінці слова одного або кількох звуків без шкоди для його значення. В поезії А. здебільшого зумовлена віршовим розміром (ритмом): «Степів ранкова тиш і міста пізній гомін...» (Л. Первомайський) або римою: «Примерзла, опустилася латать» (М. Вінграновський). Автор ужив у віршовому рядку апокоповане слово «латать» (латаття) як риму до «летять». Див. також Синкопа, Еліпс.


«АПОКРИСИС» (грец. ’απόκρίσις — відповідь) — твір укр. і білорус. полемічної літератури кін. 16 ст., опубл. невід. автором під псевд. Христофор Філалет (Христоносець Правдолюб) польс. мовою 1597 у Кракові. В 1598 вийшов у перекладі давньоукр. мовою в Острозі під назвою «Апокрисис албо отповЂдь на книжкы о съборЂ Берестейском, именем людій старожитной релЂи греческой, через Христофора Филалета врихлЂ дана». Вірогідно, автором «А.» був діяч Острозького літературно-наукового гуртка 2-ї пол. 16 ст. Мартин Броневський. Твір був випущений друком як полемічна відповідь на книгу Петра Скарги «Брестський синод» (1597), який виправдовував Брестську церковну унію 1596. Складається з чотирьох частин. Перша заповнена офіційною документацією викривального характеру, спрямованою проти організаторів унії. Друга частина стверджує законність православного антиуніатського собору, очолюваного протосинкелом Никифором. Полеміст сміливо висловлює протестантську ідею соборного устрою в житті церкви. В третій частині логікою фактів розвінчується єзуїтська догма про єдиновладдя папи римського як божого намісника. Особливою викривальною силою відзначається четверта частина твору. Полеміст наводить численні факти нац.-реліг. гніту на Україні і в Білорусії, загрожує польс. королю і сенаторам нац.-визвольним повстанням, що може призвести до загибелі Речі Посполитої. Він блискуче користується засобами красномовства, нар. гумором, приповідками, часто наводить антикатолицькі легенди і анекдоти, які нещадно висміюють ідейного противника. «А.» належить до кращих надбань православної полемічної л-ри. Його вплив позначився на творчості Івана Вишенського, Клірика Острозького, Мелетія Смотрицького. Захарії Копистенського та ін. полемістів.

Вид.: «Апокрисис» Христофора Филалета в переводе на современный русский язык. К., 1870.

Літ.: Скабаланович Н. Об «Апокрисисе». СПБ, 1873; Яременко П. К. Український письменник-полеміст Христофор Філалет і його «Апокрисис». Львів. 1964.

П. К. Яременко.


АПОКРИФИ (грец. ’απόκρυφος — таємний, прихований) — твори середньовічної л-ри, які розробляли релігійну, насамперед біблійну, тематику, але не були прийняті церквою. А. виникли в нар. середовищі і часто відбивали настрої пригноблених, ідеї реліг. єресей. Наявність худож. вимислу зумовлює істотне значення А. в розвитку словесної творчості. Тематично А. поділяються на старозавітні (про створення світу і перших людей, боротьбу бога з сатаною, про царя Соломона, про передбачення та віщування євангельських подій) і новозавітні (насамперед апокрифічні євангелія, які розповідають подробиці з життя Ісуса Христа і за жанром більше, ніж євангелія канонічні, наближаються до повісті чи роману). Окрему групу становлять есхатологічні (грец. ’έσχατος — крайній, останній) А., що розкривають теми «кінця світу», «страшного суду» і потойбічної долі праведників та грішників: «Книга о тайнах Єнохових», «Хожденіє богородиці по муках», «Слово Мефодія Патарського». А. проникають у різні жанри писемності. Апокрифічними бувають і гадальні книги, сонники, громники, і твори ораторсько-епістолярного характеру (промови, казання, пророцтва, заповіти, послання, катехізиси, бесіди тощо), і — найцінніші з історико-літ. погляду — легендарні оповідання. Давньорус. А. спираються на південнослов’ян. А., здебільшого болгарські, пов’язані з ідеями єретичної течії богомилів, активність якої припадає на 10 — 13 ст.; південнослов’ян. А. розвивали візант. апокрифічну традицію. Більшість А., засвоєних східнослов’ян. словесністю, дійшла до нас у записах 15 — 19 ст. Але їх вкраплення і відлуння є у писемних пам’ятках Київ. Русі вже в 11 — 13 ст. Цінні відомості подають цензурні індекси заборонених книг, один з яких міститься вже в Ізборнику Святослава 1073. А. в рукописних збірниках, зокрема в Палеї толковій та Палеї історичній, і в окремих списках проходять через усю історію східнослов’ян. л-р. На апокрифічну традицію спиралися І. Котляревський в «Енеїді», описуючи пекло і рай, Т. Шевченко, створюючи «Марію», С. Руданський, компонуючи «Байки світовії», І. Франко використовував апокрифічні мотиви у власній творчості, починаючи від ранніх спроб і кінчаючи поемою «Мойсей».

Літ.: «Ложные» и отреченные книги русской старины, собранные А. Н. Пыпиным. В кн.: Памятники старинной русской литературы в. 3. СПБ, 1862; Памятники отреченной русской литературы, т. 1 — 2. СПБ — М., 1863; Порфирьев И. Я. Апокрифические сказання о ветхозаветных лицах и событиях по рукописям Соловецкой библнотеки. СПБ, 1877; Порфирьев И. Я. Апокрифические сказання о новозаветных лицах и событиях по рукописям Соловецкой библиотеки. Казань, 1873; Петров Н. И. Южнорусские легенды. «Труды Киевской духовной академии», 1877, № 2; Сумцов Н. Ф. Очерки истории южно-русских апокрифических сказаний и песен. «Киевская старина», 1887, № 6 — 7, 9, 11; Франко 1. Апокрифи і легенди з українських рукописів, т. 1 — 5. Львів, 1896 — 1910; Сперанский М. Н. Южнорусские тексты апокрифического евангелия Фомы. «Чтения в Историческом обществе Нестора летописца», 1899, кн. 13 (отдел II); Франко І. Карпаторуське письменство XVII — XVIII вв. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 32. К., 1981; Назаревський О. «Хожденіе Богородицьт по мукам» в новых украинских списках XVII — XVIII вв. «Записки Українського наукового товариства в Києві», 1908, кн. 2; Яворский Ю. А. Два замечательных карпаторусских сборника XVIII в., принадлежавших университету св. Владимира. «Университетские известия», 1910, № 1 — 2; Адрианова В. Евангелие Фомы в старинной украинской литературе. «Известия Отделения русского языка и словесности Академии наук», 1912, т. 14, кн. 2.

В. І. Крекотень.


АПОЛЛІНЕР (Apollinaire) Гійом (справж. — Аполлінарій Костровицький; 26.VIII 1880, Рим — 9.XI 1918, Париж) — франц. поет. Навчався в колежах Монако і Канна. З 1899 жив у Парижі. Під час 1-ї світової війни пішов добровольцем на фронт (1915), був тяжко поранений. А. прагнув до оновлення змісту й форми поезії, до зближення її з життям. Осн. поетичні збірки А. — «Алкоголі. 1898 — 1913» (1913) і «Каліграми. Вірші Миру і Війни» (1918). Багатьом віршам А. властиві тонкий ліризм, тяжіння до фольклор. традиції. Був пов’язаний з авангардист. течіями (кубізм, сюрреалізм та ін.), експериментував з формою. Автор повістей «Рим під владою Борджіа» (1913), «Три Дон Жуани» (1914), роману в дусі сюрреалізму про війну «Жінка, яка сидить» (вид. 1920). Йому належать також статті («Дух нового часу і поети», 1918, та ін.). Був обізнаний з укр. і рос. фольклором, написав віршовану «Відповідь запорізьких козаків турецькому султанові» (укр. переклад М. Терещенка і М. Лукаша). Укр. мовою твори А. перекладали П. Тичина, М. Лукаш, В. Поліщук, М. Семенко, М. Терещенко, Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; Сонети. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Поезії. К., 1984; Рос. перекл. — Стихи. М., 1967; Избранная лирика. М., 1985.

Літ.: Хартвиг Ю. Аполлинер. М., 1971; Наливайко Д. Шляхами оновлення поезії. В кн.: Аполлінер Г. Поезії. К., 1984.

Д. С. Наливайко.


«АПОЛЛОН» — літ.-мистецький журнал. Виходив 1909 — 17 в Петербурзі: спочатку щомісяця, з 1911 — десять книг щороку (в 1909 — 10 видавався додаток до «А.» — «Литературный альманах»); редактор-видавець — С. О. Маковський та ін. Журнал був тісно пов’язаний з символізмом, пізніше — з акмеїзмом. В «А.» друкувалися твори І. Анненського, К. Бальмонта, О. Блока, В. Нарбута, М. Гумільова, С. Городецького, М. Недоброво, О. Білецького (під псевд. Річард Побєдимський) та ін. Журнал, зокрема, інформував про культурно-мистецьке життя на Україні — театр. вистави, виставки творів живопису і скульптури у Києві, Одесі та ін. У ряді статей «А.» («Сучасний ліризм» І. Анненського, «Про політичну поезію» М. Гумільова та ін.) дано високу оцінку творчості Т. Шевченка. Ідейно-естетична платформа і худож. практика «А.» знайшли певний відгомін у діяльності укр. поетів-неокласиків.

Літ.: Корецкая М. В. «Аполлон». В кн.: Русская литература и журналистика начала XX века. М., 1984.

І. Д. Бажинов.


АПОЛОГ (грец. ’απόλογος — оповідання) — коротка алегорична оповідь морально-повчального спрямування, персонажами якої виступають предмети, рослини, тварини, люди. Теор. узагальнення про А. містять уже укр. поетики й риторики 17 — 18 ст., де він то прирівнюється до байки взагалі, то ототожнюється з моральною байкою, то трактується як її підвид. Дехто з сучас. дослідників (Л. І. Тимофєєв та ін.) називає А. своєрідною притчею. Класичні зразки А.: оповідки із санскритського зб. «Панчатантра», (араб. і лат. переробки — «Каліла і Дімна», грец. — «Стефаніт і Іхнілат»), притчі з повісті «Варлаам та Йоасаф».

Літ.: Байки в українській літературі XVII — XVIII ст. К., 1963.

М. М. Сулима.


АПОСІОПЕЗА (грец. ’αποσιώπησις, букв. — умовчання) — стилістична фігура; незакінчене, раптово обірване речення, не висловлена до кінця думка. Найчастіше використовується в прямій мові персонажів, у ліричних віршах, виступаючи як один із засобів розкриття психологічного стану героя. Напр.:

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і господа хвалить...

А довелося...

(Т. Шевченко. «Варнак»).

Ф. Д. Пустова.


АПОСТОЛ — скорочена назва книги, що містить т. з. діяння й послання апостолів. Одна з найважливіших пам’яток ранньохристиянської писемності. Належить до числа богослужебних книг. А. використовувався в публіцистич. творчості ідеологів єретичних рухів. На Україні був поширений у перекладі з грец. Кирила і Мефодія та їхніх учнів (2-а пол. 9 ст.) церковнослов’ян. мовою. Найстаріші рукописи — це т. з. апрако.и (тексти, упорядковані в послідовності церковних відправ); перший відомий суцільний церковнослов’ян. текст подає волинський список 12 століття — Городиський А. (див. Христинопільський апостол). З рукописних А. відомі Загорівський А., Крехівський апостол, з друкованих — видання Ф. Скорини (Вільно, 1525), Івана Федорова (Москва, 1564; Львів, 1574) та їх моск., львів., київ. передруки. Львівський А. Івана Федорова (друкувався 1573 — 74) — перша друкована книга на Україні — в основному повторює текст Московського А. Однак правопис наближено до вживаного на Україні, перед початком вміщено додаткові пояснювальні статті, а в кінці «Повість како начася і како совершися друкарня сія» — публіцистично-автобіогр. твір Івана Федорова, в якому відтворено образ друкаря-просвітителя, «сівача зерен духовних». Збереглось бл. 80 прим. Львів. першодрукованого Апостола.

Літ.: Исаевич Я. Д. Львовский Апостол Ивана Федорова 1574 года. В кн.: Книга. Исследования и материалы, сб. 9. М., 1964; Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Львів, 1983; Первопечатник Иван Федоров. Описание изданий и указатель литературы о жизни и деятельности. Львов, 1983.

Я. Д. Ісаєвич.


АПОСТРОФА (грец. ’αποστροφής, букв. — відхилення, тут — звертання) — стилістична фігура; безпосереднє звертання до відсутньої особи, персоніфікованих явищ природи, предметів, абстрактних понять (див. Персоніфікація) тощо: «Згадайте, братія моя...» (Т. Шевченко); «Гей, ви, грізні, чорні хмари!/ Я на вас збираю чари...» (Леся Українка).

Ф. Д. Пустова.


АПОФАЗІЯ (від грец. ’απόφασις — заперечення) — композиційний і стилістичний прийом, що полягає в енергійному запереченні раніше висловленого міркування, гадки в межах мовної партії однієї й тієї ж особи (власне автора, ліричного персонажа тощо).

... Кожний умира, і ряд віків

Його без жалю забуттям покриє.

О, що кажу я? Що кажу? Хіба ж

Усіх покрило забуття собою?

Хіба таких на світі не було.

Що їх ім’я віки переживає?

(В. Самійленко. «Герострат»).

А. відображає суперечливе становлення думки суб’єкта і відіграє значну роль у побудові медитативної форми (див. Медитація).

М. П. Бондар.


АПОФЕГМА (грец. ’απόφθεγμα — стислий вислів, влучне слово) — коротке оповідання про репліку чи витівку мудреця, митця і просто розумної, гострої на язик людини, що стосується питань моралі, її виявів у суспільному і приватному житті. Типовим героєм А. є «знаменитий філософ», істор. особа. Можновладці показуються як мудреці, дотепники, витівники. Серед персонажів трапляються постаті легендарні, напівісторичні, іноді безіменні, побутові. Найпопулярніші герої А. — діячі античного світу. Оповідач зосереджується на ситуації і реакції на неї героя. Естетич. центром А. є кмітливість, мудрість, дотепність, дошкульність, швидкість, несподіваність цієї реакції, а типова форма її — репліка. А. була популярним жанром в європ. л-рах від античності до 18 ст. Особливого поширення набула в добу Ренесансу; в Польщі, в Білорусії, в Росії, на Україні — протягом 16 — 18 століть. Збірки А. виходили з-під пера Ф. Петрарки, Дж. Боккаччо, Л. Гвіччіардіні, Еразма Роттердамського та ін. Найуживаніша назва таких збірок — «Апофегмата». В польс. л-рі відомі апофегми Міколая Рея (1567 — 68) і Станіслава Вітковського (1615), в білорус. — Беняша Будного (1599), оповідання якого поширювалися також на Україні і в Росії. А. часто використовувались як ілюстративний матеріал у творах полемічної літератури й учительно-ораторської літератури.

В. І. Крекотень.


АППАРАО Гурузада (30.XI 1861, с. Раяварам — 30.XI 1915) — інд. письменник. Писав мовою телугу. Основоположник прози (зокрема, оповідання) і багатьох напрямів поезії телугу. Утверджував соціальну тематику. П’єса «Викуп за наречену» (1896), оповідання «Метільда», «Велика мечеть», «Серце реформатора» та ін. спрямовані проти реліг. забобонів і кастових упереджень. Створив новий віршований розмір, близький до нар. пісень — «мутьяла саралу» («разок перлів»). Вірш «Любов до батьківщини» («Дешабгакті»; укр. перекл. Ю. Покальчука, «Всесвіт», 1962, № 9) став нац. гімном народу андгра (телугу). Відомий як критик (кн. «В’ясачандріка», 1953). Творчість А. сприяла становленню нової літ. мови телугу.

Ю. В. Покальчук.


АПУЛЕЙ (Apuleius) Луцій (бл. 125, Мадавра, Пн. Африка — бл. 180) — давньорим. письменник. Писав грец. і лат. мовами. Серед творів, що дійшли до нас, — «Апологія, або Промоза на захист самого себе від звинувачення в магії», «Флоріди» (промови), філос. трактати. Славу здобув пародійно-психол. романом «Метаморфози, або Золотий осел», в якому майстерно відтворив життя, побут і звичаї рим. провінції 2-го ст., змалював яскраві образи її представників. Роман містить 11 новел, одну з них — про Амура і Псіхею переклав І. Франко; повністю роман переклали Й. Кобів і Ю. Цимбалюк.

Тв.: Укр. перекл. — Амор і Психе. Х., 1930; Метаморфози, або Золотий осел. К., 1982; Рос. перекл. — Апология, или Речь в защиту самого себя от обвинения в магии. — Метаморфозы в XI книгах. — Флориды. М., 1960.

В. І. Пащенко.


АПУХТІН Олексій Миколайович [15 (27).XI 1841, м. Болхов, тепер Орлов. обл. — 17 (29). VIII 1893, Петербург] — рос. поет. Закінчив 1859 уч-ще правознавства в Петербурзі. У ранній творчості простежуються антикріпосницькі, громадян. мотиви (цикл «Сільські нариси», 1859; пародії, епіграми). Автор поем («Рік у монастирі», 1885; «З паперів прокурора», 1895), повістей («Архів княгині Д **», 1890; «Щоденник Павки Дольського», 1891), балад, віршів про кохання та романсів («Ночі шаленії, ночі безсоннії», «Пара гнідих»). Вірш А. простий, мелодійний, сповнений меланхолійних настроїв. Одну з епіграм А. записав у щоденник Т. Шевченко. Укр. мовою вірші А. «Я люблю тебе так через те» і «Сон черниці» переклав П. Грабовський.

Тв.: Стихотворения.Л., 1961; Укр. перекл. — [Вірші] В кн.: Грабовський П. А. Твори, т. 2. К., 1968.

О. О. Білявська.


АПХАЇДЗЕ Шалва Миколайович [20.VII (1.VIII) 1894, с. Дзукнурі, тепер у складі Ткібульської міської Ради — 19.II 1968, Тбілісі] — груз. рад. поет і літературознавець. Член КПРС з 1945. Закінчив 1917 Петерб. ун-т. Був членом групи груз. символістів «Голубі роги». Автор збірок «Вірші» (1941, 1945, 1949, 1954), «Весняні світанки» (1963), «Мцхетська блакить» (1967) та ін., книжок «Критичні статті» (1959), «Люди і книги» (1967), «Статті та спогади» (1969), монографій «Акакій Хорава» (1949), «Веріко Анджапарідзе» (1956) та ін. Перекладав твори М. Горького, Д. Фурманова та ін. Переклав окремі вірші Т. Шевченка («Чи ми ще зійдемося знову?..», «Закувала зозуленька...», «Бували войни й військовії свари...»), Лесі Українки («Мріє, не зрадь!..», «Веселий пан», «Пан народовець» та ін.), П. Тичини («Цвіт в моєму серці...», триптих «Листи до поета», «Я утверждаюсь»), П. Воронька («Листівочка», «Мої друзі» та ін.). Укр. мовою твори А. публікувалися в перекладі М. Бажана, В. Вільного, З. Гончарука.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 2. К., 1961; Рос. перекл. — Избранное. Тбилиси, 1960; Стихи. Тбилиси, 1976.

О. П. Синиченко.


АРАБАЖИН Костянтин Іванович [псевд. і крипт. — К. Не-я, Недоля та ін.; 21.XII 1865 (2.I 1866), Канів, тепер місто Черкас. обл. — серпень 1929, Рига] — рос. та укр. літературознавець, письменник. Закінчив 1889 Київ. ун-т. З 1920 — професор Ризького унту. У 80-і pp. брав участь у революц. боротьбі, нелегально перевозив з Галичини в Росію заборонену л-ру. Підтримував контакти з І. Франком, М. Павликом. У 1899 у Петербурзі редагував прогресивну газ. «Северный курьер», залучив до співробітництва у ній І. Франка. Автор «Этюдов о русских писателях» (СПБ, 1912), статей «Галицько-руський суспільний рух» (1892), про Т. Шевченка — «Український Прометей» (1911), «Т. Г. Шевченко і панславізм (До питання про Кирило-Мефодіївське товариство)», «Шевченко і месіанізм» (обидві — 1914). Писав вірші, пройняті революц. духом, протестом проти існуючого ладу (неопубл.), видав водевіль «Поперед спитайся, а тоді й лайся» (К., 1885). Переклав окремі твори Л. Толстого, Гі де Мопассана та ін. Портрет с. 77.

Літ.: Погребенник Ф. П. Іван Франко в українсько-російських взаєминах. К., 1986.

Ф. П. Погребенник.


АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА середньовічна — л-ра арабів, які населяли Аравійський п-ів, Пн. Африку і Андалусію (Пд. Іспанія). Бере початок з 5 ст. в усній нар. творчості (легенди й оповідання). В поезії прозідним був жанр касиди — близького до оди вірша хвалебного чи повчального характеру. Найдавніші поети: Імру-уль-Кайс, Тарафа, Зухайр, Лабід, Амр Ібн-Кульсум, Антара Ібн-Шаддад, аль-Харіс Ібн-Хілліза. Перша пам’ятка араб. писемності — Коран — «священна» книга мусульман, яка є збіркою реліг. проповідей Мухаммеда, повчань, правил, законів, оповідань на бібл. теми тощо; написана римованою прозою. Відомими поетами 7 — 13 ст. були Ієзід I, Омар Ібн-Абі Рабіа, аль-Ахталь, аль-Фараздак, аль-Джарір, Абу Нувас, Абан Лахікі. З 8 ст. утверджується т. з. новий стиль, представники якого в своїх творах вживали невідомі до того художні прийоми. Визначні представники його — Башшар Ібн-Бурд та Ібн-аль-Мутазз. У цей період набули поширення худож. переклади, зокрема видатних інд. і перс. творів «Каліла і Дімна», «Книга царів», «Великий Сіндбад» та ін. Досягненням прози 10 ст. була своєрідна новела — макама, творцем якої вважають Баді аз-Замана аль-Хамадані. Найвищого розвитку жанр маками досяг у творчості аль-Харірі з Басри. Видатними майстрами прози цього часу були ат-Танухі та Абу-Хайян ат-Таухіді. А. л. 10 — 11 ст. представлена також творчістю панегіриста аль-Мутанаббі, поета, прозаїка і мислителя Абу-аль-Ала аль-Маарі (обидва — з Сірії), поетів Ібн-Гані (Пн.-Зх. Африка), аль-Мутадіда і аль-Мутаміда (Іспанія), в 13 ст. — Омара Ібн-аль-Фаріда (Єгипет). До 13 ст. належить перша редакція зб. казок «Тисяча й одна ніч». 3 16 ст. починається занепад араб. старод. л-ри. Л-ра 16 — 18 ст. вивчена недостатньо. Новоарабська л-ра (19 — поч. 20 ст.) формувалася в умовах проникнення європ. держав на Схід. У 19 ст. були спроби подолати розрив між новою просвітительською культурою, далекою від мас, і традиційною арабо-мусульманською. Сучас. А. л. — це сукупність нац. л-р араб. країн, що мають спільну культурну основу, але розвиваються в руслі місцевих традицій, які йдуть ще з часів середньовіччя (див. статті Алжирська література, Єгипетська література нова, Йорданська література, Іракська література, Йєменська література, Ліванська література, Лівійська література, Марокканська література, Палестинська література, Саудівської Аравії література, Сірійська література, Суданська література. Туніська література)

Відомості про А. л. доходили до сх. слов’ян ще в часи Київ. Русі. В 15 ст. в староукр. перекладах поширювалися повчальна кн. «Таємниця таємниць» (в А. л. авторство пов’язувалося з ім’ям Арістотеля; на Україні відома під назвою «Арістотелеві ворота») і «Логіка» араб. філософа аль-Фарабі. В 17 ст. певне літ. значення мав опис Павла Халебського (Алеппського) подорожі разом з батьком, антіохійським патріархом Макарієм, 1652 — 59 і 1664 — 69 до Москви. Вони відвідали Умань, Київ, Переяслав, Чигирин, Лубни, Прилуки, Путивль та ін. укр. міста. Твір Павла Халебського про першу подорож — цінне джерело з історії України серед. 17 ст. Питання, пов’язані з Кораном, вивчалися в 17 ст. в Київ. академії проф. С. Тодорським, Іоаникієм Галятовським, який був автором теолого-полеміч. трактату «Алькоран» (Чернігів, 1683).

Широкі відомості про араб. країни подав у своїх дорожніх нотатках (1778) В. Григорович-Барський, який тривалий час жив на Бл. Сході. В 19 ст. на Україні посилився інтерес до питань арабістики. У 1829 — 32 араб. мову й л-ру викладав у Харків. ун-ті Б. Дорн. Відомі праці професорів цього ун-ту М. Петрова («Могаммед. Походження Ісламу», 1865) і В. Надлера [«Культурне життя арабів у перші століття гіджри (622 — 1100) та його прояви в поезії і мистецтві», 1869]. Найбільші досягнення укр. арабістики пов’язані з іменем А. Кримського — автора численних праць з історії й культури араб. країн. Йому ж належать переклади й переспіви з А. л. (Абу-ль-Ала аль-Маарі, Антара та ін.). Араб. тематика знайшла відображення у творчості укр. письменників — Г. Сковороди, Л. Боровиковського, П. Куліша, Лесі Українки, А. Кримського (збірки «Пальмове гілля», кн. 1 — 3, 1901, 1908, 1922), І. Франка. В 1912 в журн. «Неділя» (№ 15 і № 42) під назвами «Староарабські поезії» та «Із староарабської поезії» І. Франко вперше надрукував (з передмовою) свої переклади віршів невідомих авторів, якими пересипані казки «Тисячі й одної ночі». У 20 ст. в галузі арабістики працювали А. Ковалівський, Т. Кезма та ін. Казки «Тисяча й одна ніч» вийшли 1912 у Львові в перекладі М. Лозинського. У 1981 на Україні видано «Арабські прислів’я та приказки».

Літ.: Крымский А. Е. История арабов и арабской литературы, светской и духовной, ч. 1. В кн.: Кримський А. Ю. Твори, т. 4. К., 1974; Ковалевский А. П. Книга Ахмеда Ибн-Фадлана о его путешествии на Волгу в 921 — 922 гг. Х., 1956; Фильштинский И. М. Арабская классическая литература. М., 1965; аль-Фахури Х. История арабской литературы, т. 1 — 2. М., 1959 — 61.

Т. М. Лебединська.


АРАБСЬКА МОВА — мова арабів та ін. арабомовних народів країн Зх. Азії і Пн. Африки. Належить до семітської групи семіто-хамітської сім’ї мов. А. м. — одна з шести офіц. мов ООН. Під терміном «арабська мова» розуміють літ. А. м. і народнорозмовні мови, або діалекти. Літ. А. м. — єдина офіційна писемно-усна мова в усіх араб. країнах, мова держ. установ, школи, засобів масової інформації, науки, худож. л-ри. Араб. діалекти вживаються в повсякденному спілкуванні, вони істотно відрізняються від літ. А. м. й один від одного. Основні з них: іракський, сірійсько-ліванський, аравійські, єгипетський, суданський та магрибські. Історично розрізняють давню, класичну й сучасну літ. А. м. Пам’ятки давньої А. м. належать до 4 — 6 ст. Класична літ. А. м. склалась у 9 — 10 ст. на основі норм усноліт. койне й говору Мекки. Цією мовою створено поетичні збірки (упорядковані в ісламський період), Коран та ін. релігійну, наукову л-ру, написано відомі літ. пам’ятки «Тисяча й одна ніч» та ін. З арабської в інші мови увійшло чимало слів, т. з. арабізмів (напр., в укр. мові — абрикос, алгебра, цифра, альманах, магазин тощо). Становлення сучас. літ. А. м. пов’язане з відродженням араб. л-ри в 2-й пол. 19 ст. Після визволення араб. країн від політ. й екон. залежності значно розширилася сфера вживання літ. А. м. Відбувається взаємне зближення норм літ. А. м. і територіальних араб. діалектів. Для А. м. використовується арабське письмо. У дослідження А. м. вагомий внесок зробили укр. вчені А. Кримський, Т. Кезма, А. Ковалівський та ін. А. Кримський, І. Франко та ін. укр. письменники використовували арабізми (часто як екзотизми) в своїх перекладах і переспівах з араб. мови.

Літ.: Гранде Б. М. Курс арабской грамматики... М., 1963; Шагаль В. Э., Мерекин М. Н., Забиров Ф. С. Учебник арабского языка. М., 1983; Баранов Х. К. Арабско-русский словарь. М., 1984.

В. С. Рибалкін.


АРАБСЬКЕ ПИСЬМО — система письма, яку використовують араби, а також перси, афганці та деякі інші мусульм. народи. На тер. СРСР було певний час поширене у деяких народів Серед. Азії, Азербайджану, Дагестану та ін. А. п. виникло на основі арамейського письма. Найдавніші написи — намаррський (328) і дабадський (512). У сучас. алфавіті арабів 28 літер (в алфавітах ін. народів, що користуються А. п., є й додаткові літери). Літерами на письмі передаються тільки приголосні та довгі голосні звуки, короткі голосні можуть позначатися надрядковими чи підрядковими значками — огласовками. Майже всі араб. літери мають різне накреслення залежно від того, чи пишуть їх ізольовано, на початку, в середині чи в кінці слова. Літери мають і числове значення. Напрям рядка в А. п. — справа наліво.

В. С. Рибалкін.


АРАГОН (Aragon) Луї (3.X 1898, Париж — 24. XII 1982, Париж, похований в Сент-Арну-ан-Івеліні, деп. Івелін) — франц. письменник, громад. і політ. діяч. Член ФКП з 1927, член її ЦК з 1954. Член Всесвіт. Ради Миру (з 1957). У 1915 — 17 здобував мед. освіту в Парижі. На творчості А. раннього періоду позначився вплив сюрреалізму. Вирішальне значення для становлення передових поглядів А. мала Велика Жовтн. соціалістич. революція. Боровся проти фашизму, захищав Абіссінію, респ. Іспанію. Перші романи циклу «Реальний світ» — «Базельські дзвони» (1934), «Багаті квартали» (1936), «Пасажири імперіала» (1940). Під час окупації Франції гітлерівцями — учасник Руху Опору. Під псевдонімами Жак Дестен і Франсуа Ла Колер опубл. збірки патріотич. віршів «Ніж у серце» (1941), «Очі Ельзи» (1942), «Паноптикум» (1943), «Французька зоря» (1945), зб. новел «Рабство і велич французів» (1945) тощо. Після війни видав поетичну зб. «Знову ніж у серце» (1948), зб. нарисів «Людина-комуніст» (1946 — 53), останній з циклу «Реальний світ» роман-епопею «Комуністи» (т. 1 — 6, 1949 — 51; остаточна редакція, т. 1 — 4, 1967 — 68), поеми «Очі і пам’ять» (1954), «Незакінчений роман» (1956), основною темою яких є боротьба робітничого класу за мир, демократію, соціалізм. Автор істор. роману «Страсний тиждень» (1958), експериментально-лірич. романів «Анрі Матісс» (1971), «Театр-роман» (1974). Питанням л-ри присвятив кн. «Радянські літератури» (1955), зб. статей про соціалістич. реалізм «Я розкриваю карти» (1959). Ряд останніх книг і статей, де він виступав проти догматич. тлумачення соціалістич. реалізму, містить спірні і суперечливі думки. Разом з дружиною Е. Тріолі брав участь у 2-й Міжнар. конференції революц. письменників у Харкові (1930), побував на будівництві Дніпрогесу (поема «Червоний фронт», 1930). У 1934 подорожував по Рад. Союзу, створив поему «Ура, Урал!» (1934), був учасником 1-го і 2-го Всесоюз. з’їздів рад. письменників. У нарисі «Українське інтермеццо» (1955) дав огляд укр. л-ри, зокрема творчості Т. Шевченка, роману «Вершники» Ю. Яновського. Деякі книги рад. письменників (Ю. Тинянова, Ю.Яновського та ін.) вийшли в Парижі за ред. і з передмовами А. Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1957). Нагороджений рад. орденами Жовтн. Революції і Дружби народів. Укр. мовою твори А. перекладали М. Терещенко, Борис Тен, В. Коптілов, В. Ткаченко, М. Овруцька та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Червоний фронт. Х., 1932; Поезії. К., 1950; [Вірші]. «Вітчизна», 1950, . 6; [Вірші]. «Всесвіт», 1958, № 4; Українське інтермеццо. «Вітчизна», 1958, № 1; 3 «Незакінченого роману». «Всесвіт», 1967, №4; [Вірші]. В кн.: Із зарубіжної поезії. К., 1972; [Вірші], «Всесвіт», 1978, № 12; 1980, №5; 1983, № 7; Зброєю слова. К., 1987; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 11. М., 1957 — 61; Поэзия. М., 1980; Анри Матисс, т. 1 — 2. М., 1981; Римские свидания. М., 1984; Огонь Прометея. М., 1987.

Літ.: Балашова Т. В. Творчество Арагона. К проблеме реализма XX в. М., 1964; Пащенко В. І. Образ комуніста в творчості Луї Арагона. «Жовтень», 1954, № 8; Вербицький П. П. Поет батьківщини. В кн.: Вербицький П. П. Прапороносці миру. К., 1955; Пащенко В. І. Луї Арагон і література Руху Опору у Франції. Львів, 1960; Затонський Д. В. Осягнення майбутнього. В кн.: Затонський Д. В. У пошуках сенсу буття. К., 1967; Паевская Л. В. Луи Арагон. Биобиблиографический указатель. М., 1956.

В. І. Пащенко.


АРАЗ Мамед (справж. — Ібрагімов Мамед Інфіль оглу; 14.Х 1933, с. Нурс Шахбузького р-ну Нахічеван. АРСР) — азерб. рад. поет. Член КПРС з 1964. Закінчив 1954 пед. ін-т в Баку, 1961 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). У збірках «Караван життя» (1967), «Крилаті скелі» (1973), «Світ твій, світ мій» (1983) та ін. оспівує рідну природу, життя і працю горян. У поемі «Балада про Холм Слави» А. звернувся до укр. теми. Переклав ряд творів Т. Шевченка, Лесі Українки. Укр. мовою окремі вірші А. переклали Р. Лубківський, В. Лучук, П. Мовчан.

Тв.: Укр. перекл. — Балада про Холм Слави. «Жовтень», 1975, № 5; Вітрини «Жовтень», 1978, № 9; [Вірші]. В кн.: Мій Азербайджан. К., 1979.

М. М. Мірошниченко.


АРАЗІ [справж. — Арутюнян Мовсес Мелікович; 20.III (1 -IV) 1878, містечко Шулавер, тепер смт Шаумяні Марнеульського р-ну Груз. РСР — 22.XII 1964, Єреван] — вірм. рад. письменник, один із засновників вірм. пролет. л-ри. Навчався з 1899 у Петерб. технол. ін-ті. Автор оповідань «Самотні ліхтарі» (1912), «Поранений птах» (1913), «Криваві квіти» (1916) — на революц. тему, оповідання «Товариш Мукуч» (1924) та повісті «В променях місяця» (1932) — про соціалістичне будівництво у Вірменії, історико-революц. роману «Палаючий обрій» (кн. 1 — 2, 1940 — 41), збірок оповідань «Заклик Вітчизни» (1942), «Непереможні» (1944), істор. роману «Ісраел Орі» (кн. 1 — 2, 1959 — 62), статей про Т. Шевченка: «Великий поет українського народу», «Народ шанує великого Кобзаря» (обидві — 1939). Був редактором вірм. видання «Кобзаря» (1939).

Тв.: Рос. перекл. — Повести и рассказы. М., 1961.

Літ.: Терзибашян В. Арази. Ереван, 1956.

О. І. Божко.


АРАНЬ (Агапу) Янош (2.III 1817, Надьсалонта — 22.Х 1882, Будапешт) — угор. поет. Навчався 1833 — 36 в Дебрецен. колегії. Літ. діяльність почав сатирично-комїчним епосом «Загублена конституція» (1845). Найвизначніший твір А. — епічна поема-трилогія про нар. героя Міклоша Толді — «Толді» (1847), «Вечір Толді» (1856), «Кохання Толді» (1879). Осн. тема поем «Каталін» (1850), «Ішток-дурень» (ч. 1 — 2, 1850 — 73), балад — вірність ідеалам революції 1848 — 49, учасником якої був А. Боровся за утвердження реалізму й демократич. традицій у л-рі. В циклі «Осінні квіти» (1877), крім ліричних віршів, вміщено й балади «Лущення кукурудзи», «Руда Ребека» та ін. Перлина угор. поезії — балада «Уельські барди» (1857) близька за тематикою та ідейною спрямованістю до поеми Лесі Українки «Роберт Брюс, король шотландський». В журн. «Koszorú» («Вінок»), який з 1862 (під ін. назвою) редагував А., з’явилися переклади закарпатських нар. пісень, передрукованих із зб. Т. Легоцького «Угроруські народні пісні» (1864), і відгук А. на цей збірник. Там же було вміщено і його переклад повісті М. Гоголя «Шинель». Укр. мовою твори А. перекладали П. Грабовський, В. Щурат, Ю. Шкробинець (його переклади видано окремою книгою).

Тв.: Укр. перекл. — Балади. Поема «Толді». К., 1969; Рос. перекл. — Избранное. М., 1960.

Літ.: Шкробинець Ю. Янош Арань. В кн.: Арань Я. Балади. Поема «Толді». К., 1969.

Є. Ф. Гортвай.


АРБОРЕ-РАЛЛІ Замфір [14 (26).XI 1848, Чернівці — 5.VI 1933, Бухарест] — молд. і рум. письменник. Навчався в Медико-хірург. академії в Петербурзі, з якої 1869 був виключений за участь у русі революц. народництва і ув’язнений у Петропавлов. фортецю, потім засланий у Красноярськ, звідки втік до Швейцарії. Друкувався в революц. виданнях «Работник» та «Община». З 1879 жив у Румунії, брав участь у соціалістич. русі, пересиланні в Росію нелегальної л-ри, зокрема виданого 1878 в Женеві «Кобзаря» Т. Шевченка. Автор публіцистич. творів («Ситі й голодні», 1875, та ін.), спогадів про рос. революц. рух («Тюрма й заслання», 1894; «Нігілісти», 1895), пригодницьких романів для дітей. В кінці життя перейшов на позиції бурж. лібералізму. Переклав деякі вірші Т. Шевченка, йому, зокрема, належить перший рум. переклад «Заповіту». Писав про Т. Шевченка у книзі «На засланні» (1896) та ін. працях. У 1931 виступав з лекціями про життєвий і творчий шлях Т. Шевченка перед робітниками Бухареста. Підтримував тісні зв’язки з М. Драгомановим та Ф. Вовком. Написав статтю про Петра Могилу (1899) та кн. «Україна і Румунія» (1916; на книзі позначився вплив бурж.-націоналістичних ідей).

С. В. Семітський.


АРБУЗОВ Олексій Миколайович [13 (26).V 1908, Москва — 20. IV 1986, там же] — рос. рад. драматург. Закінчив 1923 театр. школу в Ленінграді. У п’єсах, присвячених актуальним проблемам будівництва нового життя, прославляв ентузіазм, працю рад. людей («Дальня дорога», «Шестеро коханих», обидві — 1935; «Місто на світанку», 1941, та ін.). А. зображував душевну щедрість людини, що пізнала красу праці, показав перетворюючу силу почуття («Таня», 1938; «Роки блукань», 1954; «Іркутська історія», 1959). Утверджував високу відповідальність перед суспільством і власною совістю («Мій бідний Марат», 1965; «Щасливі дні нещасливої людини», 1968; «Чекання», 1977; «Спогад», 1981; «Жорстокі ігри», 1978; «Переможниця», 1983; «Винуваті», 1984), показав ціну духовного максималізму, безкомпромісності. Звертався до проблеми самотності людини («Втрачений син», 1961; «Старомодна комедія», 1975). У п’єсі «Європейська хроніка» (1953) порушується тема боротьби за мир. Творам А. притаманні психологізм, лірико-романтична забарвленість, риси мелодраматизму.. Лауреат Держ. премії СРСР (1980). На сценах театрів України йшли п’єси — «Таня», «Іркутська історія», «Мій бідний Марат», «Роки блукань», «Старомодна комедія» та ін. Українською мовою окремі твори А. переклав А. Шиян.

Тв.: Избранное, т. 1 — 2. М., 1981; Драмы. М., 1983; Укр. перекл. — Європейська хроніка. К., 1953; Роки блукань. К., 1955; Таня. К., 1956; Будиночок на околиці. К., 1958; Іркутська історія. К., 1961; Деякі прикрощі. К., 1983.

Літ.: Вишневская И. Алексей Арбузов. М., 1971; Василинина И. А. Театр Арбузова. М., 1983.

И. І. Ніколаєнко.


АРГЕЗІ (Arghezi) Тудор (справж. — Іон Теодореску; 23.V 1880, Бухарест — 14.VII 1967, там же) — рум. письменник і журналіст, академік Рум. Академії з 1955, Герой Соц. Праці (1965). У збірках віршів 20 — 30-х pp., романах «Очі божої матері» (1935), «Цвинтар Благовіщення» (1936), «Ліна» (1942) показував виродження бурж. суспільства. Публіцистичні збірки цього періоду мають антиклерикальне й антибурж. спрямування. В 1943 був кинутий до концтабору. Твори після визволення Румунії від фашизму: цикли віршів «1907» (1955), «Пісня людині» (1956), поетичні збірки «Ритми» (1966), «Ніч» (1967), «Твоє листя» (вид. 1968) та ін., публіцистичні книги «Старий світ, новий світ» (1958), зб. нарисів «З дороги» (1957, про враження від подорожі по Рад. Союзу), памфлети. А. еволюціонував від поетизації «божественного» начала в людині до утвердження її прометеївського духу, зображення людини як трудівника і творця життя. Перекладав твори І. Крилова, Ф. Достоєвського, М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, А. Франса, Б. Брехта та ін. Укр. мовою окремі твори А. переклали Д. Павличко, М. Ткач, М. Литвинець, С. Майданська, П. Мовчан, Т. Севернюк, В. П’янов та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Собаки все розуміють. К., 1982; Поезії. К., 1980; Рос. перекл. — [Твори]. В кн.: Аргези Т., Бенюк М. Избранное. М., 1976; Стихи. М., 1980: Избранное. М., 1984.

С. В. Семчинський


АРГЕНТИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра аргент. народу. Створюється ісп. мовою. Фольклор індіан. племен, які жили на тер. Аргентіни, до нашого часу не дійшов. А. л. колоніального періоду (16 — поч. 19 ст.) розвивалася під впливом л-ри Іспанії (хроніка М. дель Барко Сентенери «Аргентіна та завоювання Ріо-де-ла-Плати», 1602; хроніка Р. Діаса де Гусмана «Рукописна Аргентіна», 1612, тощо). У творах кін. 18 ст. помітний вплив франц. Просвітительства (вірші М. де Лавардена, Д. де Аскуенаги). В роки антиісп. війни 1810 — 26 і нац.-визвольного руху в А. л. панував революц.-патріотичний класицизм (публіцистика Б. де Монтеагудо; поезія Е. де Луки, Х. Круса Варели). «Патріотичний марш» В. Лопеса-і-Планеса (1810) став нац. гімном Аргентіни.

Після проголошення незалежності країни (1816) в л-рі утвердився романтизм. Видатний представник нового напряму — поет і філософ Е. Ечеверріа — автор поеми «Полонянка» (1837), пройнятої антиісп. настроями. Перші твори аргент. романтичної прози належать історику і літературознавцю Х. М. Гутьерресу (новели «Людинамурашка», «Капітан патриціїв», обидві — 1838) та Х. Мармолю (роман «Амалія», 1855). Одним з провідних представників революц. романтизму був публіцист і громадський діяч Д. Ф. Сарм’єнто.

Набула поширення «література гаучо», основою якої став фольклор жителів пампи’ (пісні-імпровізації — відала, трісте, сьєліто). До тем з життя зверталися Б. Ідальго — перший нац. поет Аргентіни, поети І. Аскасубі, Е. дель Кампо; вершина «літератури гаучо» — епічна поема Х. Р. Ернандеса «Мартін Ф’єрро» (ч. 1 — 2, 1872 — 79), сповнена глибокого співчуття до селян, позбавлених рідної землі. З серед. 19 ст. виникла т. з. костумбристська л-ра (див. Костумбризм), яка відтворювала нар. побут і звичаї. Творчість прозаїків Л. В. Лопеса, Е. Вільде, М. Кане, поетів К. Гідо-і-Спано, Р. Гутьєрреса та ін. підготувала грунт для розвитку реалізму в А. л. Серед перших творів критичного реалізму — роман Х. Мартеля (справж. — Х. Міро) «Біржа» (1890), в якому зображено зародження капіталізму в країні. Широко відомими стали твори сатирика Х. С. Альвареса (псевд. — Фрай Мочо), романи Р. Х. Пайро («Кумедні пригоди онука Хуана Морейри», 1910), Б. Лінча («Стерв’ятники Флоріди», 1916), Р. Гуїральдеса («Дон Сегундо Сомбра», 1926). Реалістич. напрям у драматургії утверджували п’єси Ф. Санчеса. У кін. 19 — на поч. 20 ст. в А. л. поширюються натуралізм (проза Е. Камбасереса), декадентська л-ра (поезія Л. Діаса, проза А. де Естради), велику роль у цей час відіграє модерністська л-ра (Е. Ларрета, Л. Лугонес та ін.), вплив якої послаблюється на кін. 20-х pp. У серед. 20-х pp., у період піднесення демокр. руху, утворилося два літ. об’єднання письменників: естетсько-формалістська група «Флоріда» [Л. Лугонес, Х. Л. Борхес, Уго Васт (справж. — Г. М. Сувіріа), Л. Маречаль, Е. Мальєа] і група реалістів «Боедо», представники якої порушували соціальні проблеми, — Р. Арльт (романи «Семеро божевільних», 1929; «Вогнемети», 1931), А. Юнке (справж. — А. Гондольфі, зб. оповідань «Паперові кораблики», 1926), Е. Кастельнуово, Л. Гудіньйо’ Крамер. Соціальні теми порушував М. Гальвес у романах «Нача Регулес» (1919) та «Історія передмістя» (1922). Творчість поета Ф. Гонсалеса Туньйона зазнала впливу В. Маяковського.

Після 2-ї світової війни загострилась боротьба між прогрес. реалістич. мистецтвом і різними течіями бурж.-декадентської л-ри. Для лірики 40-х років характерне поєднання модерніст. і реалістичних тенденцій навіть у творчості одного і того ж письменника (Е. Верніке). Видатним майстром і зачинателем новітньої латиноамер. прози був Х. Л. Борхес. У романах Х. Б’янко «Щури» (1943), М. Мухіки Лайнеса «Ідоли» (1953) звучать мотиви зневіри людини в майбутньому. Реалістич. тенденції в сучас. А. л. відстоювали Е. Л. Кастро (роман «Остров’яни», 1944), Б. Вербітськи (роман «Маленька сім’я», 1951). Пробудження класової свідомості трударів відображено в романах А. Варели «Темна ріка» (1943) та ін., епіч. поемі «Невичерпне добриво» (1967), повісті Р. Ларри «Гран-Чако» (1947). До теми нар. боротьби зверталися прозаїки Х. Х. Манаута, Х. А. Флоріані, драматурги Л. Барлетта, О. Драгун, А. Кусані. Значним явищем А. л. є творчість Х. Кортасара (зб. оповідань «Таємна зброя», 1959; романи «Премії», 1960; «Гра в класи», 1963; «Хтось, хто поряд з нами», 1977; «Поза часом», 1982, та ін.), для якої характерні синтез реалістич. аналізу та символічних узагальнень, поєднання нац. конкретності з універсальністю підходу до соціальних явищ. Важливі проблеми сучас. життя аргент. суспільства порушують А. Кастільйо (збірки оповідань «Жорстокі оповідання», 1966; «Пантери і час», 1971; роман «Спраглий», 1985), А. Конті (роман «Маскаро, американський мисливець», 1975). Серед визначних письменників середнього і молодшого покоління А. л. — Л. Хеккер, Х. Асіс, Р. Піхліліа, Д. Мояноль, Е. Тіссон, Х. Х. Ернандес, П. Оргамбіде, М. Граната, С. Іпарагірре, С. Гаут вель Хартман, Б. Гідо та ін. Принципи реалістич. мистецтва відстоювали А. П. Паласьоса, Е. Мартінес Естрада, М. Р. Олівер, Е. Агості та ін.

Укр. трудова еміграція в Аргентіні видавала газети «Пролетар», «Українська робітнича газета» (1932 — 35) та ін. На поч. 30-х pp. вийшов «Українсько-іспанський словар» (укладач — Т. Петрівський), укр. мовою опубліковано твори A. Чайковського («Віддячився»), Ю. Шкрумеляка («Чота крилатих»). У 1935 було засн. прогресивне товариство ім. Т. Г. Шевченка, почав виходити щорічний календар «Світло», де друкувалися матеріали про укр. письменників. У 1939 в календарі вийшла стаття про Т. Шевченка, добірка його віршів, а також вірші І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського та ін. У 1941 під рубрикою «Великий поет-борець Тарас Григорович Шевченко» було надрук. кілька уривків з віршів поета («Не жди сподіваної волі», «Розкуються незабаром заковані люди», «Вставайте, кайдани порвіте» та ін.), вірш, присвячений Кобзареві, подано інформацію про укр. бібліотеки ім. Шевченка в Аргентіні та Уругваї. В наступні роки друкуються твори укр. рад. поетів, зокрема П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри. Після 2-ї світової війни в Аргентіні розгорнули діяльність культур.-осв. т-ва ім. Лесі Українки, ім. І. Франка та ін., які встановили тісні зв’язки з Рад. Україною. В 50-х pp. в укр. вид-ві «Перемога» (Буенос-Айрес) видано укр. мовою «Кобзар» (передмова — ісп. і англ. мовами), повість B. Василевської «Зорі над озером», оповідання Б. Грінченка «Олеся — маленька героїня». Вид-во «Овид» (Буенос-Айрес) 1955 опубл. роман; «Дон Сегундо Сомбра» Р. Гуїральдеса (укр. перекл. О. Сацюка), епічну поему «Мартін Ф’ерро» Х. Р. Ернандеса (укр. перекл. В. Кутульського). В 1961 в Буенос-Айресі опубліковано книжку А. Х. Баттістеси «Тарас Шевченко», в якій подано короткий огляд життя і творчості поета, наведено прозовий переклад «Заповіту». В грудні 1983 газ. «Українське слово» надрукувала вірші В. Симоненка в перекладі ісп. мовою Л. Голосвана. У 1987 у вид-ві «Картаго» вийшла зб. оповідань Ю. Покальчука «Тінь», присвячена нікараг. революції, його доповідь «Гоголь і Борхес», виголошена на міжнар. конференції «Світ Борхеса» (1 — 5 квітня 1987), опубл. в журн. «Revista universitaria» («Університетський журнал»). На Україні перекладено окремі твори Х. Кортасара, Х. Л. Борхеса, Р. Ларри, А. Варели, У. Костаніні, Ф. Соррентіно, Х. Абалоса, А. Кусані, М. Ернандеса, Д. Ф. Сарм’єнто та ін. Вийшли збірки «Пісні Севастополя», «Сучасна латиноамериканська повість» (обидві — 1978), «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників» (1984) та ін. Серед перекладачів — Л. Олевський, Ю. Покальчук, С. Борщевський, В. Кордун, О. Буценко та ін.

Літ.: Формирование национальных литератур Латинской Америки. М., 1970; Торрес-Риосеко А. Большая латиноамериканская литература. М., 1972; Художественное своеобразие литєратур Латинской Америки. М., 1976; Культура Аргентини. М., 1977; Покальчук Ю. На шляху до нової свідомості (Тема праці в сучасному романі Аргентіни й Уругваю). К.,1977; Покальчук Ю. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Жердинівська М. Література гаучо. «Всесвіт», 1973, № 12.

Ю. В. Покальчук.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.