[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 208-225.]

Попередня     Головна     Наступна





БОЛГАРСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра болг. народу, найдавніша із слов’ян. літератур. Її зародження припадає на 2-у пол. 9 ст. і пов’язане з виникненням слов’ян. писемності, створеної Кирилом і Мефодієм (див. Кирило і Мефодій). Діяльність письменників 9 — 10 ст. Климента Охридського, Константина Преславського, Іоанна Екзарха Болгарського, Чорноризця Храбра та ін. в цілому мала проповідницький і просвітительський характер і відбивала церковнофеод. ідеологію свого часу. Зародки демокр. тенденцій у тогочасній болг. культурі спостерігаються в апокрифічній л-рі, особливо поширеній серед богомилів (представників єретичної течії). Л-ра 14 — 15 ст. представлена іменами Феодосія Тирновського, Євфимія Тирновського, Кіпріана, Григорія Цамблака, Константина Костенечського та ін.; осн. жанри їхньої творчості — житія, похвальні слова, послання, в яких нерідко звучать патріотичні мотиви. В 15 — 17 ст., за умов османського іга, розвиток л-ри уповільнюється, однак і в цей період продовжується процес поступового входження в неї прикмет реальної дійсності (твори Попа Пейо, Матея Граматика, Мефодія Драгинова). Значної популярності набувають дамаскини — збірники перекладених болг. розмовною мовою повчань, проповідей грец. письменника Дамаскина Студита. На цей час припадає зародження літописного жанру. Інтенсивно розвивається фольклор — юнацькі, гайдуцькі, історичні пісні, балади, легенди, казки.

Л-ру нац. відродження започатковує «Історія слов’яноболгарська» Паїсія Хилендарського (1762), що своєю патріотичною спрямованістю сприяла прискоренню процесу формування нац. самосвідомості народу, ідеол. підготовці антифеод. нац.-визв. руху. Справу Паїсія Хилендарського продовжили Софроній Врачанський, Іоаким Кирчовський та ін. В 30 — 40-х pp. 19 ст. культур. й літ. життя помітно пожвавлюється (діяльність П. Берона, В. Априлова, Н. Бозвелі, Н. Рильського, К. Фотинова, Н. Герова та ін.); видаються шкільні підручники, з’являється періодична преса, в якій вагоме місце посідає публіцистика просвітительського змісту, сатира. Зароджується оригінальна поезія (Д. Попський, А. Кипіловський, К. Огнянович, Г. Пешаков), в якій увиразнюється сентиментальна течія (Н. Геров, Р.Жинзифов). Протягом 50 — 70-х pp. л-ра остаточно складається як специфічна форма сусп. свідомості. Цей процес відбувається в умовах піднесення нац.-визв. боротьби, тісних контактів з Росією і, зокрема, Україною, впливу передових сусп. ідей і творчості видатних рос. і укр. письменників, революц.-демокр. критики. Розвивається поезія (Д. Чинтулов, П. Р. Славейков, Г. Раковський, Н. Козлев, Л. Каравелов, І. Вазов), проза (В. Друмев, Л. Каравелов, І. Блисков), драматургія (Д. Войников, В. Друмев). Найвищим досягненням сусп. і худож. думки стала творчість поета, публіциста, літ. критика, активного діяча визв. руху Х. Ботева. Провідним худож. методом у цей період був романтизм, його нац. своєрідність визначали прогресивні сусп. ідеї та ідеали, поетизація боротьби народу проти османського іга. Це створило передумови для виникнення і зміцнення реалістич. тенденцій у прозі, поезії, сатир. жанрах, для розробки ідейно-естетич. засад реалізму (літ.-критичні розвідки Х. Ботева, Л. Каравелова, Н. Бончева).

Після визволення Болгарії (1878) від чужоземного ярма триває розвиток реалізму, хоча в епіч. творах, присвячених подіям визв. боротьби, — романі «Під ігом» (1889 — 90), лірико-епіч. циклі «Епопея забутих» (1881 — 84), повісті «Вигнанці» (1894) І. Базова, поемі «Кривава пісня» П. Р. Славейкова, мемуарах «У темниці» К. Величкова (1899) та «Записки про болгарські повстання» З. Стоянова (т. 1 — 3, 1884 — 92) — ще відчутний струмінь героїч. романтики. Художнє осмислення нової дійсності, характерного для неї загострення класових суперечностей, зародження в 90-х pp. соціалістич. руху сприяло поглибленню крит. тенденцій у л-рі, посиленню її соціального пафосу, урізноманітненню худож. форм і жанрів, стильових течій. Найвищим досягненням реалізму кін. 19 — поч. 20 ст. стали твори І. Базова — збірки оповідань і повістей «Подряпини і плями» (т. 1 — 2, 1893 — 95), «Бачене й чуте» (1901), «Строкатий світ» (1902), романи «Нова земля» (1896), «Казаларська цариця» (1903), драма «Вигнанці» (1894), в них відтворено панораму болг. дійсності, сусп. настрої і психологію різних класів і соціальних верств. Інтенсивно розвиваються жанри сатири, що викриває вади бурж. суспільства, панівну мораль, антигуманізм існуючих сусп. відносин. Це, насамперед, цикл сатир. оповідань «Бай Ганьо» (1895), фейлетони, подорожні нариси А. Константинова, памфлети Г. Киркова, «Книга про болгарський народ» С. Михайловського (1897). Увагу письменників-реалістів кін. 19 — поч. 20 ст. (Т. Влайков, Х. Максимов, Єлин Пелин, А. Страшимиров) привертають становище селянства, процеси розорення бідноти і зміцнення куркульства. Ця проблематика лягла в основу громадян. лірики І. Базова, Ц. Церковського, поезії П. Яворова (вірш «На ниві», 1896; поема «Град», 1900, та ін.). Після сел. повстань 1901 — 03 в л-ру входить новий герой — селянин-бунтар. Значних успіхів досягає драматургія (істор.революц. драми і соціально-побутові комедії І. Базова, соціальні драми А. Страшимирова). Ідеї пролет. руху пропагують поет Д. Полянов (зб. «Морські краплини», 1907), прозаїк Г. Кирков (зб. сатир. оповідань і гуморесок «Дремиградські чудасії», 1900), у творах яких дійсність відображена з точки зору соціалістич. ідеалу. Пропагандистами марксизму виступають критик і теоретик л-ри Д. Благоєв (зб. праць «Суспільно-літературні питання», 1901, та ін.), критик Г. Бакалов.

На поч. 20 ст. в л-рі визначилась ідейно-стильова течія, в якій значною мірою виявились індивідуалістичні настрої, естетський формалізм, вплив європ. декадентського мистецтва. Провідником і теоретиком її виступив К. Кристев — редактор журн. «Мисъл», навколо якого гуртувалися визначні болг. письменники. Окремими гранями творчості до течії примикали П. П. Славейков, П. Яворов, П. Тодоров, К. Христов, Д. Дебелянов, хоч кращі їхні твори увійшли до скарбниці культурних цінностей, збагатили проблематику Б. л., арсенал її худож.-зображувальних засобів. Символістську течію представляли Т. Траянов, Н. Лілієв, а також ранніми творами Л. Стоянов, Е. Попдимитров, Х. Ясенов. Після 1-ї світової війни починається новий період історії Б. л. Загострення ідейно-класових суперечностей, зумовлених кризою капіталізму, вплив ідей Великої Жовтн. соціалістич. революції, посилення пролет. руху в Болгарії суттєво змінюють літ. ситуацію. Символізм втрачає свої позиції. Крит. реалізм розвиває досягнення попередньої епохи, але не підноситься до великих худож. відкриттів. Найвизначніші його представники розробляють сільс. і воєнну проблематику, з позицій демократизму відтворюють процеси капіталістич. дійсності (оповідання Г. Стаматова, Єлина Пелина, Й. Йовкова, А. Каралійчева, комедії С. Костова, поеми І. Марангозова та ін.). Загальногуманістичні тенденції в розвитку л-ри виражає лірична поезія (Є. Багряна, Д. Габе, А. Далчев, Д. Пантелеєв та ін.). Психол. та анімалістич. прозою входить у л-ру Є. Станев. Своєрідне явище — творчість С. Минкова, в іроніч. оповіданнях якого життєві реалії поєднуються з фантастикою та алегорією. Друкує перші твори Д. Димов (роман «Поручик Бенц», 1938).

З поч. 20-х pp. найвагомішим ідейно-худож. напрямом стає революц. пролетарська л-ра, в надрах якої формується метод соціалістич. реалізму. Його зародження пов’язане з творчістю Х. Смирненського (поетична зб. «Хай буде день!», 1922, оповідання, сатиричні твори). В руслі пролет. л-ри розвивається творчість Х. Ясенова, Л. Стоянова, Д. Полянова. Антифашистське Вересневе повстання 1923 породило нову хвилю революц. («вересневої») л-ри; її визначні представники — Гео Милев (поема «Вересень», 1925), А. Разцветников (зб. віршів «Жертовні вогнища», 1924), Н. Фурнаджієв (зб. віршів «Весняний вітер», 1925), А. Страшимиров (роман «Хоро», 1926). Розвиток і збагачення пролет. л-ри, методу соціалістич. реалізму продовжується в 30 — 40-х pp., чому сприяло посилення робітн. руху і антифашист. опору. Значну роль відіграє революц. і демократична преса — журнали «Наковалня» (1925 — 33), «Звезда» (1932 — 34), «Нова литература» (1935), газ. «РЛФ» («Робітничо-літературний фронт», 1923 — 24) та ін. Антифашист. тема, будівництво соціалізму в СРСР, пролет. боротьба в країні, загроза нової війни — осн. теми творчості Х. Радевського (поетичні зб. «Партії», 1932; «Повітря не вистачає», 1945), Н. Хрелкова (поема «Нічний конгрес», 1932), М. Ісаєва, Н. Ланкова, А. Тодорова, К. Зидарова, Ламара. Найвище досягнення пролет. поезії 30 — поч. 40-х pp. — творчість Н. Вапцарова (зб. «Пісні мотора», 1940). Прозу цього періоду представляли Г. Караславов (зб. оповідань «На посту», 1932; романи «Дурман», 1938; «Невістка», 1942), К. Велков (роман «Село Борово», 1932), Л. Стоянов (повість «Холера», 1935). Проблеми сучасності своєрідно відбиваються у творах на істор. теми (романи «День останній» С. Загорчинова, 1932 — 34; «Гайдук матір не годує» О. Василева, 1937, та ін.). В боротьбі з бурж. ідеологією, естетсько-формалістич. течіями активно розвивається марксистська критика і естетика: праці Т. Павлова — «На літературні і філософські теми» (1930), «Загальна теорія мистецтва» (1937) та ін.; Г. Бакалова — «Сучасна болгарська література» (1938) та ін. Консолідації сил пролет. і демократ. письменників напередодні 2-ї світової війни сприяли газети «Щит», «Литературен преглед» («Літературний огляд»), «Литературен глас», журн. «Изкуство и критика». Революц. перетворення в сусп. житті Болгарії після 9 вересня 1944, докорінні зміни в усій духовно-ідеол. атмосфері, перехід до побудови соціалізму активізували поступальний рух л-ри, утвердження соціалістич. реалізму як провідного худож. методу. Пафос будівництва нового суспільства характерний для кращих творів кін. 40 — 50-х pp. Це романи «Млин Липованського» С. Даскалова (1951), «Суха рівнина» П. Вежинова (1952), «Родина ткачів» К. Калчева (1956 — 60), зб. оповідань «Шахтарі» І. Мартинова (1950). Складний шлях селянства до соціалістич. форм праці, нового світорозуміння відображено в романах «МТ станція» (1950), «Село Ведрово» (1952) А. Гуляшки, «На межі» К. Калчева (1953), «Мертва хвиля» І. Петрова (1961), оповіданнях І. Волена, К. Григорова, комедії «Камінь у болото» Г. Караславова (1959). Будівник соціалізму став героєм поезії: збірки «Ранок над Вітчизною» Ламара (1951), «Пісні про Родопи» Б. Димитрової (1954), «Вірші про п’ятирічку» Б. Райнова (1951), «Доброго ранку, люди!» П. Пенева (1956) та ін. Збагачення внутр. світу особистості, поглиблення соціальних почуттів сучасника знайшло відображення у збірках поезій «Твоїми шляхами я йшов» (1958), «Сонце над горами» (1961) Н. Фурнаджієва, «Любов» М. Ісаєва (1954), «Лірика» Б. Божилова (1957), «Лірика» В. Ханчева (1960), «До завтра!» Б. Димитрової (1959), поемах «Погожої осені» В. Петрова (1961), «Непередбачені почуття» Р. Ралина (1959), віршах Л. Стоянова, А. Герова, Д. Пантелеєва, Г. Джагарова та ін. Значний тематич. пласт становлять твори про минуле країни, про боротьбу народу за соціальне визволення від фашист. диктатури. Це романи «Нові люди» (1945), «Червона зоря» (1952) Г. Белева, «Вересневці» Е. Коралова (1945), «Шлях» С. Даскалова (1945), збірки «Поезії» В. Петрова (1949), «Партизанські пісні» В. Андреєва (1947), «Вірші в патронташі» В. Ханчева (1954), роман у віршах «Димитровське плем’я» Д. Методієва (1951), поема «Ліляна» Б. Димитрової (1959), мемуари В. Андреєва, К. Ламбрева, Ж. Колева, К. Маринова. Створюються багатопланові епічні полотна, в яких художньо досліджуються глибинні соціальні процеси недавнього минулого — цикл романів «Звичайні люди» Г. Караславова (т. 1 — 6, 1952 — 75), «Тютюн» Д. Димова (1951, 2-а ред. — 1953), «На життя і смерть» Д. Ангелова (1953), «Іван Кондарев» Е. Станева (1958 — 64), істор. тетралогія «Залізний світильник» (1952), «Іллін день» (1953), «Преспанські дзвони» (1954), «Голоси ваші чую» (1966) Д. Талева. Творчі можливості соціалістич. реалізму повніше і різнобічніше розкриваються в Б. л. 60 — 1-ї пол. 80-х pp. Розширюється її проблематика, розвиваються традиції, народжуються нові жанри і жанрові різновиди, виникають нові стильові напрями, збагачується арсенал худож. засобів. Найбільші досягнення л-ри 60 — поч. 80-х pp. пов’язані з худож. відтворенням дійсності, провідних процесів у сусп. житті і свідомості людей. Увагу письменників привертає моральна проблематика, що дала імпульс розвиткові лірико-психол. прози, яку представляють романи «Смерті немає» Т. Монова (1960), «Село біля заводу» С. Даскалова (1963), «Сім днів нашого життя» А. Гуляшки (1964), «Двоє у новому місті» К. Калчева (1965), «Марія проти Піралкова» (1962) та «Світло вечірнє, світло вранішнє» (1973) А. Наковського та ін. Споріднені з цією ідейно-стильовою лінією повість Б. Райнова «Дорога в нікуди» (1966), експериментальні романи Б. Димитрової «Мандрівка до самої себе» (1965), «Відхилення» (1967), «Лавина» (1971), філос.-психологічна проза П. Вежинова (романи «Зірки над нами», 1966; «Вночі на білих конях», 1975; повість «Бар’єр», 1977). Проблемно-тематич. і жанрово-стильовому збагаченню прози сприяє творчість письменників молодого покоління. Широкий резонанс мають оповідання, повісті, п’єси Й. Радичкова (збірки оповідань «Перевернуте небо», 1962; «Строкатий килим», 1964; «Лихий настрій», 1965; «Ми, горобці», 1968; «Спогади про коней», «Усі і ніхто», обидві — 1975, та ін.), в яких у гротескно-сатир. формі відображуються психологічні й соціологічні аспекти сучас. буття. На больових моментах розвитку сучас. села, на проблемах великих індустр. колективів зупиняється В. Понов (зб. оповідань «Корені», 1967; роман «Низина», 1977). Особливе місце в прозі посідають оповідання Н. Хайтова (зб. «Дикі оповідання», 1967, та ін.), в яких реальна дійсність, духовний світ людини відтворюються в узагальнених, близьких до міфологічних, формах. Актуальні проблеми сучасності — в центрі романів Д. Фучеджієва «Ріка» (1974), «Зелена трава пустелі» (1978). Успіхи романного жанру пов’язані з істор. тематикою, з осмисленням минулого країни. Серед кращих — романи «Час вибору» (1962) А. Дончева, «Випадок з Джемом» (1966) В. Мутафчієвої, «Легенда про Сибина, князя Преславського» (1968), «Антихрист» (1970) Є. Станева та ін. Значні здобутки має пригодницький жанр, політ. детектив: романи А. Гуляшки («Контррозвідка», 1959; «Пригоди Авакума Захова», 1962; «Дощової осені», 1963; «Маленька нічна музика», 1965), Б. Райнова («Пан Ніхто», «Немає нічого ліпшого за негоду», обидва — 1967; «Велика нудьга», 1971; «Реквієм для негідниці», 1973) та ін. Оновлюється і збагачується сучас. проблематикою поезія Н. Фурнаджієва, Л. Стоякова, Є. Багряної, Д. Габе; традиції пролет. поезії розвиваються в політ. ліриці Г. Джагарова, Д. Методієва, Д. Жотева, П. Матева. В л-ру входить нове покоління поетів, різних за характером худож. обдарування, але близьких за актуальністю проблем, за духом новаторських пошуків у галузі форми, — Л. Левчев, В. Башев, С. Цанев, Д. Дамянов, П. Караангов, П. Стефанов, І. Давидков, К. Павлов. Примітні зміни відбуваються в драматургії. В кін. 50 — на поч. 60-х pp. виникає т. з. лірична драма, для якої характерна філос. розробка моральної проблематики, духовних колізій: «Кожного вечора восени» І. Пейчева (1959), «Коли танцюють троянди» В. Петрова (1959), «Світ малий» І. Радоєва (1962), «Прокурор» (1965), «Ця маленька земля» (1974) Г. Джагарова, «З великої любові» К. Цачева (1958). Своєрідне явище становлять драматичні твори — Д. Димова «Жінки з минулим» (1959), «Винний» (1961), «„Перепочинок“ в Арко Іріс» (1963), їм властиві оригінальна побудова характерів і конфліктів, іроніч. підтекст. Сучасні проблеми на істор. матеріалі розв’язує К. Зидаров («Безсмертна пісня», ін. назва — «Іван Шишман», 1959; «Калоян», 1968; «Боян-чародій», 1972); у філос. осмисленні далекого минулого в світлі: сучасності полягає особливість драм і трагедій Р. Радкова «Хан Аспарух» (1970), «Битва за Преслав» (1971), «Петер Делян» (1974), «Патріарх Євфимій», «Константан і Фружин». У жанрі оптимістич. трагедії виступає Г. Караславов («Танго», 1967, «Мати для всіх», 1973). Драматизм і суперечності процесів побудови нового суспільства відтворено в п’єсах Д. Асенова «День народження» (1964), «Троянди для доктора Шопова» (1966), «Кінець дня» (1975) та ін. Помітна роль у розвитку Б. л. належить критиці і літературознавству (дослідження П. Зарева, Г. Цанева, П. Динекова, Р. Ликової, Т. Жечева, Є. Каранфілова, Б. Ничева, К. Куюмджієва, В. Колевського, С. Ігова, Г. Димова та ін.). Коріння укр.-болг. літ. взаємин сягає 10 — початку 11 століття. Твори Іоанна Екзарха Болгарського, Климента Охридського, Константина Преславського та ін., поширившись на землі сx. слов’ян. сприяли становленню писемної л-ри Київ. Русі. Після повалення візант. іга з кін. 13 до серед. 14 ст. спостерігається зворотний процес: до болгар надходять з Київ. Русі оригінальні твори — «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Слово про віру варязьку» Феодосія Печерського, «Житіє Феодосія Печерського» Нестора, повчання Кирила Туровського. Протягом 14 — 15 ст. з поневоленої Османською імперією Болгарії деякі культурні діячі прибувають на Україну, в Білорусію, Росію. Київським, потім московським митрополитом став Кіпріан, пізніше митрополитом київським — Григорій Цамблак; вони ввели у проповідь властивий південнослов’ян. л-рі риторичний стиль — «плетіння словес».

Новий етап укр.-болг. взаємин почався в 19 ст. Культурне і літ. життя Болгарії 30 — 70-х pp. було предметом вивчення рос. і укр. вчених — Ю. Венеліна, М. Мурзакевича, І. Срезневського, О. Бодянського, В. Григоровича. Пильну увагу болг. письменників з серед. 19 ст. привертають визв. ідеї передової рос. та укр. л-р, насамперед творів О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Некрасова, Т. Шевченка, Марка Вовчка. Революц.-демокр. критики Л. Каравелов, Х. Ботев, І. Вазов, Р. Жинзифов, які деякий час жили в Росії й на Україні, а також П. Р. Славейков стають пропагандистами творів Т. Шевченка, Марка Вовчка та ін. у Болгарії. На цей час припадають перші болг. переклади творів Т. Шевченка (Р. Жинзифов, Л. Каравелов, П. Р. Славейков), Марка Вовчка (Л. Каравелов), драми М. Костомарова «Кремуцій Корд» (X. Ботев). Творчість Т. Шевченка мала значний вплив на розвиток тогочасної болг. поезії (проблематика, поетика, особливості віршування, опора на фольклор. традиції). «Народні оповідання» Марка Вовчка сприяли розвиткові болг. прози (демокр. пафос, герой-оповідач, композиційно-стильові прийоми).

Після здобуття Болгарією незалежності, в період 1878 — 1918, укр.-болг. зв’язки набувають різноманітніших форм. Зацікавлення творчістю Т. Шевченка в Болгарії виявляється в більшому обсязі перекладів його поезій (перекладачі Л. Іхчієв, С. Чилингиров та ін.), у перших спробах наук.-крит. осмислення його спадщини (Л. Іхчієв, В. Парушев, С. Станимиров та ін.) і її впливу на Б. л. (Б. Пенев, І. Шишманов). Робітн. преса знайомить читача з оповіданнями І. Франка («Як пан собі біди шукав», 1894 — в перекл. Г. Бакалова; «Муляр», 1900 — перекладач невідомий), у наук. збірниках друкуються його фольклористичні розвідки («Притча про однорога і її болгарський варіант»). Значний інтерес у Болгарії викликали оповідання й новели В. Стефаника (1910 — 12 в різних журналах з’явилися «Новина», «Камінний хрест», «Діти», «Моє слово», «Дорога» та ін.); 1914 в журн. «Демократически преглед» («Демократичний огляд») опубл. літ.-критичну статтю «Василь Стефаник» П. Тодорова, який підтримував також зв’язки з І. Франком, О. Кобилянською. З його ініціативи перекладаються твори О. Маковея, О. Кобилянської. Протягом 90-х pp. літ.-наук. часопис «Български преглед» («Болгарський огляд») друкує рецензії на «Сборник Харьковского историко-филологического общества», на фольклористичні праці О. Соболевського, О. Потебні, М. Сумцова, анотацію на працю П. Житецького «Думки про народні малоруські думи» (1893), огляди «Записок Наукового товариства імені Шевченка». Увага до культур. життя Болгарії зростає на Україні. В серед. 90-х pp. переклади окремих поезій Х. Ботева, І. Базова, Д. Чинтулова, Г. Раковського здійснює П. Грабовський. Публікуються оповідання І. Базова «Він іде?» (1891), роман «Під ігом» (1901, в перекл. В. Щурата), оповідання П. Тодорова («Боротьба», «Хатина», «Біля покинутого млина», «Співець» та ін. в перекл. В. Гнатюка). Зміцненню наук.-творчих контактів сприяла діяльність М. Драгоманова, І. Шишманова, М. Дринова, І. Франка, М. Павлика, В. Гнатюка. У Болгарії 1894 — 95 Леся Українка написала поезії громадян. звучання «Раді на незабудь», «І все-таки до тебе думка лине», «Північні думи», «Товаришам». Безпосереднє творче спілкування з П. Тодоровим дало поштовх О. Кобилянській до створення повісті «В неділю рано зілля копала».

Після Великої Жовтн. соціалістич. революції у період 1917 — 44 укр.-болг. літ. зв’язки набувають нового характеру. Ідеї Жовтня, практика будівництва соціалістич. культури в СРСР, успіхи багатонаціональної рад. л-ри активізують розвиток демократичної і особливо пролет. л-ри в Болгарії.

Знайомству з укр. рад. л-рою поклав початок переклад повісті В. Кузьмича «Солідарність». У 1934 Л. Стоянов переклав вірш П. Тичини «Вітер з України» і опублікував у газ. «Щит» разом із статтею О. Білецького про творчість укр. поета. Значну популярність у Болгарії здобула п’єса О. Корнійчука «Платон Кречет», яка ставилась у театрах країни. В пресі з’являлися проблемні й оглядові статті про рад. культуру і л-ру (ст. «Українська література розквітає», 1934) і нариси «Вісім років у Радянському Союзі» М. Марчевського (1934), «У Країні Рад» А. Златарова (1936), «У країні, що будує соціалізм» П. Напетова. Марксистська, демократична преса вміщувала також матеріали про укр. дожовтневу л-ру, насамперед про творчість Т. Шевченка. В 1934 — 39 друкувалися статті Г. Бакалова, Т. Павлова, К. Зидарова, Л. Стоянова та ін., в яких аналізувалися ідейно-естетичні аспекти творчості укр. поета, викривалися спроби націоналістич. трактування його поезій. На честь ювілею поета 1939 випущено спец. видання — газ. «Тарас Шевченко». Значну роль в опублікуванні творів болг. пролет. письменників і ознайомленні з ними укр. читача відігравав Держнацменвидав УРСР. У діяльності видавництва брали участь Г. Бакалов, М. Марчевський, К. Кюлявков та ін., які в кін. 20-х — на поч. 30-х pp. жили на Україні як політемігранти. В укр. пресі друкувалися праці Г. Бакалова, Т. Павлова та ін. Укр. читач ширше знайомиться з болг. класикою — виходять збірка поезій Х. Ботева у перекладі В. Сосюри, твори І. Базова, «Бай Ганьо» А. Константинова та ін. Особливість укр.-болг. літ. зв’язків після 1944 зумовлена єдністю сусп.політ. ідеалів та сусп. практики рад. і болг. народів. Укр. і болг. л-ри характеризує близькість проблематики, ідейно-творчих шукань, постійний процес удосконалення методу соціалістич. реалізму, збагачення жанрово-стильової палітри. Урізноманітнились форми спілкування між письменниками, науковцями, перекладачами (спільні проблемні симпозіуми, конференції, участь у з’їздах письменників тощо). Широко і на новому рівні поставлена справа взаємного перекладання кращих здобутків л-р. Високою майстерністю і точністю відзначаються болг. переклади творів Т. Шевченка (Д. Методієв), Лесі Українки (С. Бакирджієв), І. Франка (Д. Методіев, С. Бакирджієв), П. Тичини (Н. Фурнаджієв, І. Давидков, А. Германов, П. Матев), укр. переклади творів Х. Ботева (П. Тичина, Д. Павличко), І. Вазова (Д. Білоус), Н. Вапцарова (Д. Павличко, Р. Братунь та ін.). Болг. мовою перекладено багато творів М. Рильського, М. Бажана, А. Головка, П. Воронька, О. Гончара, М. Стельмаха, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін.; українською — Х. Смирненського, Д. Димова, Л. Стоянова, К. Калчева, Д. Талева, Є. Станева, Г. Караславова, А. Гуляшки, П. Вежинова, Б. Райнова, І. Давидкова і багатьох ін. В галузі перекладу болг. прози активно працюють О. Кетков, Л. Горячко, Л. Копиленко, А. Лисенко, І. Білик, М. Павлюк, Ю. Чикирисов та ін. Болг. тематика представлена у зб. поезій П. Воронька «Драгі другарі» (1959), його поемах «Револьвер Василя Левського» (1957) і «Поєдинок» (1958), поемі М. Шеремета «Лілія Карастоянова» (1972), віршах П. Тичини «Вазов в Одесі», «Іван Вазов», драм. поемі Л. Дмитерка «Зоря на обрії» (1957), віршах Д. Білоуса, Д. Павличка, В. Ткаченко. Образ України постає у віршах Н. Фурнаджієва «Понад Дніпром», «Привіт з України», зб. віршів І. Давидкова «Дніпро під моїм вікном тече», вірші А. Тодорова «Шевченко» та ін. Спільну боротьбу з фашизмом і дружбу народів відтворено в «Балканському щоденнику» (1946) О. Левади, зб. оповідань М. Чабанівського «Під зорями балканськими» (1951), поемі І. Гончаренка «Матрос Гайдай» (1956), зб. віршів 1. Давидкова «Українець з білою гармонією» (1951), віршах П. Тичини «Наш союз священний — буде вічний», «Болгарському народові», «Білий голуб миру», М. Рильського — «Софія» та ін. Укр.-болг. літ. взаємини — предмет всебічного і грунтовного вивчення болг. і укр. дослідників. Це книги С. Русакієва «Платон Воронько. Психологія творчості» (Софія, 1973), Л. Минкової «Осип Максимович Бодянський» (Софія, 1978), М. Гольберга «Іван Вазов» (К., 1976), В. Захаржевської «Димитр Димов» (К., 1979), «Людмил Стоянов. Від символізму до соціалістич. реалізму» (К., 1982), В. Климчука «Проблематика і поетика творчості Е. Станева» (К., 1983) та ін., статті П. Атанасова, С. Божкова, Л. Терзійської, О. Кеткова, Т. Лапинської та ін. За високохудожні переклади премією ім. М. Т. Рильського відзначено Д. Методієва («Кобзар» Т. Шевченка), Д. Павличка («Поезії» Х. Ботева). За активну пропаганду болг. л-ри на Україні уряд НРБ нагородив орденом Кирила і Мефодія багатьох укр. письменників і літературознавців — Д. Павличка, О. Кеткова, Д. Білоуса, В. Захаржевську та ін.

Літ.: Очерки истории болгарской литературы XIX — XX в. М., 1959; Божков С. Іван Франко в українськоболгарських літературних зв’язках, «Радянське літературознавство», 1957, № 3; Свенціцький І. Нариси з історії болгарської літератури. Львів, 1957; Дмитрук В. Сторінки вікової дружби. З історії українсько-болгарських зв’язків XIX — поч. XX ст. Львів, 1958; Шпильова О. Головні етапи українсько-болгарських літературних зв’язків XIX — XX ст. К., 1963; Шпильова О. Т. Г. Шевченко і болгарська література. К., 1963; Шпилевая Е.Героика и лирика. О становлений послевоенной болгарской поэзии. К., 1968; Русакієв С. Тарас Шевченко і болгарська література. К., 1968; Марков Д. Болгарская литература наших дней. М., 1969; Захаржевська В. Болгарська революційна поезія 30 — поч. 40-х pp. XX ст. К:, 1971; Марков Д. Из истории болгарской литературы. М., 1973; Пономарева Н. Современная болгарская драматургия. М., 1974; Пивоваров М. З літопису взаємозбагачення братніх літератур. К., 1974; Андреев В. Проблеми реализма в болгарской литературе XX в. Л., 1977; Современная болгарская проза и литературы европейских социалистических стран. М., 1985; Москаленко В. Українсько-болгарські літературні та наукові зв’язки кінця XIX — початку XX ст. К., 1986.

О. В. Шпильова.


БОЛГАРСЬКА МОВА — мова болгар, які живуть у Болгарії (осн. населення), а також в СРСР (на Пд. України і в Молдавії), в Югославії, Греції, Туреччині, Румунії. Належить до пд. підгрупи слов’ян. групи індоєвроп. сім’ї мов. У Б. м. на території Болгарії виділяють сх. й зх. групи говорів. Сучас. літ. Б. м. сформувалася в 2-й пол. 19 ст. на основі пд.-сх. (балканських) говірок, увібравши й деякі риси зх. говорів. Вона успадкувала осн. особливості староболг. літ. мови, мови болг. л-ри 10 — 11 ст. У процесі свого розвитку Б. м. у 2-й пол. 18 ст. зазнала впливу церковнослов’ян. мови, з 2-ї пол. 19 ст. вона орієнтується на живу нар. мову. В серед. 19 ст. сформувались осн. стилі літ. Б. м. — художній, публіцистичний, наук.-популярний, відбувалися уніфікаційні процеси. Вагомий внесок у розвиток літ. Б. м. зробили письменники І. Вазов, П. Р. Славейков, Л. Каравелов, Х. Ботев, П. Яворов, Й. Йовков та ін. і вчені Л. Милетич, Б. Цонев, А. Теодоров-Балан, С. Младенов та ін. На Україні Б. м. досліджував Л. Булаховський. Для Б. м. використовували з 9 ст. кирилицю, з 18 ст. — зреформовану кирилицю — рос. гражданський шрифт. Б. м. створено болг. літературу.

Літ.: Венедиктов Г. К. Из истории современного болгарского литературного языка. София, 1981; Маслов Ю. С. Грамматика болгарского языка. М., 1981; Бернштейн С. Б. Болгарско-русский словарь. М., 1975.

І. А. Стоянов.


БОЛДУЇН (Baldwin) Джеймс (2.VIII 1924, Нью-Йорк — 1.XII 1987, Париж) — негр. письменник США, публіцист. Здобув середню освіту. Основ, у творчості Б. є критика расової дискримінації, показ відчуженості людини у бурж. суспільстві. Про нелегку долю негр. населення США, його боротьбу за свої громадян. права йдеться в романах «Йди і віщай з гори» (1953, автобіографічний), «Інша країна» (1962), «Скажи, коли відійшов потяг» (1968), «Над самою головою» (1979), повісті «Якби Бійл-стріт могла говорити» (1974), п’єсі «Блюз для містера Чарлі» (1964) та ін. творах. Гостре соціальне спрямування мають публіцистич. книги «Наступного разу — пожежа» (1963), «Імені його не буде на вулицях» (1972). Окр. твори Б. перекл. Л. Гончар, І. Лещенко.

Тв.: Укр. перекл. — Якби Бійл-стріт могла говорити. К., 1978; Лише ранок та вечір і скоро. В кн.: Американська новела. К., 1978; Рос. перекл. — Выйди из пустыни. М., 1974.

Літ.: Покальчук Ю. Самотнє покоління. К., 1972; Оленева В. Социальные мотивы в американской новеллистике. К., 1978; Ночева О. В. Я горжусь своим народом. «Вестник Киевского университета», 1979. Романо-германская филология, в. 13; Денисова Т. Экзистенциализм и современный американский роман. К., 1985.

Т. К. Якимович.


БОЛЕК (Bolek) Антон (16.IV 1903, м. Гавіржов, тепер Північно-Моравська обл. — 8.III 1985, Пряшів) — словац. літературознавець. Член КПЧ. Навчався у Краків. ун-ті, закінчив 1927 Праз. ун-т. З 1951 — викладач Пряшів. пед. ін-ту (тепер — філос. ф-т Кошіцького ун-ту ім. П. Й. Шафарика). Досліджував зв’язки словац. л-ри з ін. слов’ян., зокрема українською. У ст. «Тайовський і східнословацькі українці» (1956) порівнював творчість словац. письменника Й. Тайовського з творчістю І. Франка і В. Стефаника. Автор монографії «Слов’янські літературні зв’язки Гвєздослава» (1969), в якій простежив типологічну подібність у творчості П. Гвєздослава, Т. Шевченка та І. Франка. Писав про укр. л-ру в ЧССР.

М. Роман.


БОЛІВІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра болів. народу. Розвивається в осн. ісп. мовою. Давній фольклор, що існував на території країни, був спільним для індіанців Болівії і Перу, які до 1532 об’єднувалися в державі інків. Збереглися пісенні жанри мовами кечуа й аймара (яраві та ін.) та деякі синкретичні драматизовані форми (арануайя, уанка), з яких виник театр. Найдавніші літ. пам’ятки — нар. болів.-перуанські віршовані драми (мовою кечуа) «Апу-Ольянтай» (15 ст., опубл. 1853) та «Уткха Паукар» (до 16 ст.). Л-ра колоніального періоду (16 — 18 ст.) представлена істор. хроніками індіанця Ф. Гуамана Поми де Айяли, ченця А. де Каланчи. З кін. 18 ст. у зв’язку з нац.-визвольним рухом у л-рі посилюються антиісп. настрої (публіцистичні твори В. Пасоса Канки). Власне Б. л. ісп. мовою з’явилася в роки війни за незалежність 1809 — 25. З патріотич. віршами виступили індіанець Х. Уальпаррімачі Майта, Х. І. де Санхінес (автор тексту нац. гімну). В 2-й пол. (до 80-х pp.) 19 ст. Б. л. розвивалась під впливом європ. романтизму. Антифеод., тираноборчими мотивами пройняті поезії Р. Х. Бустаманте, Н. Галіндо, проза Н. Агірре, якому належить один з найзначніших істор. романів про війну за незалежність «Хуан де ла Роса» (1885). Теми нар. боротьби знайшли відгук у драматургії Ф. Рейєса Ортіса, Х. Р. Гутьєрреса та ін. У 80 — 90-х pp. 19 ст. виник костумбризм, який став початковим етапом реалістич. мистецтва. Соціальною сатирою позначені повісті Л. Ансоатегі де Камперо, оповідання А. Самудіо, соціально-критичні нариси Х. С. Вальдеса (кн. «Силуети і начерки», 1889). В кін. 19 — на поч. 20 ст. в поезії утверджується т. з. модернізм, яскравим представником якого був Р. Хаймес Фрейре. В його ліриці лунає гнівний протест проти соціальної несправедливості, що особливо виразно виявився у вірші «Росія» (1906), написаному під враженням від рос. революції 1905. В перші десятиріччя 20 ст. у Б. л. виник реалістич. жанрово-тематичний потік «індіанського роману» (див. Індіанізм), зачинателем якого в Б. л. був А. Аргедас («Бронзова раса», 1919). Роман Х. Мендоси «В надрах Потосі» (1911) — перший у Б. л. твір про життя робітн. класу. Сатирично зображено бурж. дійсність у романі А. Чірвечеса «Кандидатура Рохаса» (1908). Війна 1932 — 35 з Парагваєм зумовила антивоєнну тему — романи О. Серруто («Вогняний потоп», 1935), П. Торо Рамальйо («Чако», 1936; «Вони повернулись», 1940), А. Гусмана («Полонений», 1937). Жорстоку експлуатацію робітників показано в романах Р. Ботельйо Госальвеса («Плоскогір’я», 1945), А. Гільєна Пінто («Утама», 1945; «Шахта», опубл. 1953), Ф. Раміреса Веларде («Шахти скорботи», 1947). Проти імперіалістів., панамер. політики США спрямовані романи Г. А. Наварро (псевд. — Трістан Мароф; «Уолл-стріт і голод», 1931), А. Сеспедеса («Метал диявола», 1946). Роман Р. Пради Оропеси «Ті, що засвічують зорю» (1969) — про боротьбу партиз. загону Е. Че Гевари. Один з провідних сучас. письменників Х. Лара в своїх романах, близьких до л-ри соціалістич. реалізму, відтворив процес соціального пробудження індіанців, їхню боротьбу за землю і свої громадян. права — «Янакуна» (1952), «Наша кров» (1959). До зб. «Болівійське оповідання вчора і сьогодні» (1976) увійшли кращі твори сучас. болів, прозаїків (А. Аргедаса, Х. Мендоси, А. Касареса, А. Сеспедеса, Р. Пради Оропеси та ін.), у яких порушуються пекучі соціальні й культурні проблеми країни. З сучас. поетів найвідоміший — П. Шімосе (збірки «Вірші для народу», 1968; «Хочу писати вірші, а виходить піна», 1972). Серед літературознавців — А. Гусман (кн. «Панорама болівійського роману», 1985).

Укр. мовою перекладені оповідання А. Гумусіо, вірші М. Ертль, Н. Паса Самори (зб. «Слово, народжене в борні. Поезія та проза молодих латиноамериканських письменників». К., 1984), твори Х. Лари. Серед перекладачів — С. Борщевський, М. Мірошниченко, О. Буценко, А. Перепадя та ін.

Літ.: Кутейщикова В. Н. Роман Латинской Америки в XX веке. М., 1964; Гончарова Т. Б. Индеанизм, Идеология и политика. М., 1979; Покальчук Ю. В. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Мамонтов С. П. Испаноязычная литература стран Латинской Америки XX века. М., 1983; История литератур Латинской Америки. От древнейших времён до начала Войны за независимость. М., 1985.

А. Х. Іллічевський.


БОЛОБАН Леонід Вітович [справж. прізв. — Серговський; 5 (17).VII 1893, м. Біла Церква, тепер Київ. обл. — 21.XII 1979, Харків] — укр. рад. драматург. Навчався 1914 — 15 у Київ. ун-ті. У п’єсах «Найвища міра» (1931), «Миронова пайка», «Жіночий штурм» (обидві — 1932) передано трудовий героїзм робітників і селян у роки перших п’ятирічок. Подіям Великої Вітчизн. війни присвятив п’єси «Наступ на Корчицю» (1941), «Коли сонце повертає на весну» (1943). Драм. поеми «Кирило Кожум’яка» (1954) і «Паризька сюїта» (1971) — про події періоду Київ. Русі. Інсценізував «Бориславські оповідання» І. Франка (у співавт.) та повість М. Коцюбинського «Fata morgana».

Тв.: П’єси. К., 1974; Паризька сюїта. Х., 1978.

Г. Ф. Семенюк.


БОЛХОВІТІНОВ Євфимій Олексійович [у чернецтві — Євгеній; 18 (29).XII 1767, Воронеж — 23.II (7.III) 1837, Київ] — рос. історик, археограф, філолог, історик, бібліограф і церк. діяч, член Рос. АН з 1806. Закінчив 1789 Моск. духовну семінарію. Слухав лекції в Моск. ун-ті. Професор і префект Петерб. духовної академії. В 1822 — 37 — митрополит київський і галицький. Був членом Моск. товариства історії і старожитностей російських. Автор історичних і краєзнавчих праць. Наук. цінність становлять бібліогр. праці Б. «Словарь исторический о бывших в России писателях духовного чина греко-российской церкви» (СПБ, 1827) і « Словарь русских светских писателей, соотечествеников и чужеземцев, писавших о России» (М., 1845). В істор. працях широко використовував «Синопсис» Інокентія Гізеля і «Палінодію» Захарії Копистенського.

 Один з перших дослідників історії Києва. Вивчав пам’ятки архітектури міста («Опис Києво-Софійського собору», 1825; «Опис Києво-Печерської лаври», 1826), опублікував багато архівних матеріалів. Керував розкопками в Києві, внаслідок яких було відкрито фундаменти Десятинної та Ірининської церков, залишки Золотих воріт.

Літ.: Карпов С. М. Евгений как митрополит Киевский. К., 1914; Щербина В. І. Спроби організації історичної праці в Києві у першій половині XIX ст. «Україна», 1929, № 1 — 2; Пархоменко І. Високодуховна особистість. «Літературна Україна», 1988, 23 червня.

І. Д. Бажинов.


БОЛЬШАК Василь Григорович (23.IV 1922, с. Безуглівка, тепер Згурівського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1953 ВПШ при ЦК Компартії України. Працював у редакціях газет, 1962 — 72 — гол. ред. журналу «Україна», 1972 — 79 — голова Держкіно УРСР, 1979 — 85 — гол. ред. журналу «Український театр». Перша зб. нарисів — «На мирній землі» (1952). Автор романів «Образа» (1962), «Не журіться, професоре», (1978), «Не проспати роси» (1982), повістей «Поїдем за Десну» (1959), «Глибокий яр» (1964), «Геліос — бог сонця» (1974), повістей для дітей «Провідник у безодню» (1962), «Щедрик-ведрик» (1969), зб. п’єс «Вас викликає вчителька» (1971), збірок гумористич. оповідань «Янгол із Терешок» (1962), «Аста ла віста» (1967) та ін. У творах Б. змальовується переважно повоєнне село, його люди, їхній духовний світ. Прозі Б. властиві вагомість конфліктів, часто гумористично забарвлених. За книгу «Гусак на Бродвеї» (1967) Б. удостоєний Респ. премії ім. Я. О. Галана (1967). Окр. твори Б. перекл. рос., лит., нім. та ін. мовами.

Тв.: Осінь пахне медами. К., 1981; Солодка нива. К., 1984; Законна дружина. К., 1986.

Літ.: Неділько В. Василь Большак. В кн.: Українські радянські письменники, в. 7. К., 1973.

Д. О. Міщенко.


БОЛЬШАКОВ Леонід Наумович (1.I 1924, Сновськ, тепер м. Щорс Черніг. обл.) — рос. рад. письменник, літературознавець, канд. філол. наук з 1969. Член КПРС з 1944. Закінчив 1954 Орський пед. ін-т. Автор книг про декабристів, Л. Толстого, Т. Шевченка, О. Фадєєва, М. Островського, творів для дітей. Відомі книги Б. про перебування Т. Шевченка на засланні та в Астрахані, Новгороді й Москві, про зацікавленість В. І. Леніна творчістю укр. поета («Слідами оренбурзької зими», 1968; «Глави з життя», 1974; «Шлях „Кобзаря“», 1978, у співавт.). За книги «Літа невольничі» (1971), «Їхав поет із заслання» (1977), «Добро найкращеє на світі...» та «Вождь і поет» (1981) удостоєний премії ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини» (1982). Ініціатор і організатор щорічного свята «Шевченківський березень Оренбуржя» (з 1977). За його ініціативою створені музеї Т. Г. Шевченка в Орську та Оренбурзі.

Тв.: Нет ничего дороже. Х., 1979; Сенатор от штата Сорочинск. М., 1981; Укр. перекл. — Іду до джерела. К., 1979; Шляхами великої долі. К., 1984; Пошук заповітного. К., 1985.

Літ.: Сидоренко О. Невідомі штрихи історії. «Україна», 1988, № 10.

Ф. К. Сарана.


БОМАРШЕ (Beaumarchais) П’єр Огюстен Карон де (24.I 1732, Париж — 18.V 1799, там же) — франц. драматург. Був наближений до королівського двору. В 1773 — 74 опублікував «Мемуари» — чотири памфлети, в яких викрив продажність франц. судочинства. Перші драм. твори — «міщанські драми» «Євгенія» (1767), у передмові до якої Б. стверджував право письменника зображувати життя простих людей, і «Двоє друзів» (1770), де показав соціальну нерівність, розбещеність аристократії. Написані в обстановці революц. піднесення у Франції, п’єси «Севільський цирульник» (1775) і «Безумний день, або Весілля Фігаро» (1784) поклали початок сатир. комедії у франц. л-рі і принесли Б. світову славу. Революціонізуюче значення п’єс полягало у висновку, що найпослідовнішими борцями проти аристократії є представники «третього стану». Комедія «Безумний день, або Весілля Фігаро» була заборонена Людовиком XVI, і все ж Б. добився її постановки. Заключна п’єса трилогії про Фігаро — «Злочинна мати» (1792) свідчила про відхід Б. від революц. ідеалів. Автор «Мемуарів» (1773 — 74), у яких викрив продажність франц. судочинства, за що зазнав переслідувань. Видав Повне зібр. тв. Вольтера (1784 — 89). У 1794 емігрував з Франції, а після повернення (1796) припинив громад. і літ. діяльність. На сюжети п’єс Б. написали опери В. А. Моцарт («Весілля Фігаро», 1786), А. Сальєрі («Тарар», 1787), Дж. Россіні («Севільський цирульник», 1816). Твори Б., особливо «Весілля Фігаро», — в репертуарі багатьох укр. театрів (перша постановка її — в театрі ім. І. Франка, Вінниця, 1920). Укр. мовою «Безумний день, або Весілля Фігаро» переклали Г. Юра (1920), В. Самійленко («Шалений день, або Одруження Фігаро». Х., 1930), С. Тобілевич (1951). Портрет с. 216.

Тв.: Укр. перекл. — Севільський цилюрик, або Марна обережність. Х. — К., 1931; Безумний день, або Весілля Фігаро. К., 1951; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1966; Драматическая трилогия. М., 1984.

Літ.: Грандель Ф. Бомарше. М., 1979; Лещинская Г. И. Пьер Огюстен Карон де Бомарше. Библиографический указатель. М., 1980.

В. І. Пащенко.


«БОМБА» — журнал революц. сатири. Видавався в Одесі (рос. мовою) в квітні 1917 — березні 1918 (40 номерів). Розвінчував продажність Тимчас. уряду, критикував антинар. політику бурж. партій, проте чітко визначеного політичного напряму не мав. В журналі опубліковано поезії В. Катаєва («Сонет волі», «Праця і капітал»), В. Маяковського (пролог до поеми «Війна і мир»), О. Блока («Казка про півня і бабусю»), вірші В. Брюсова («Західний фронт»), Ф. Сологуба («Диявол»), Ю. Олеші («Кров на пам’ятнику», поема «Новітня подорож Євгенія Онєгіна по Одесі»), «Казки» Г. Гейне в перекл. О. Мандельштама тощо.

Г. Д. Зленко.


БОНДАР Василь Трохимович (31.XII 1923, с. Бурбине, тепер Семенівського р-ну Полтав. обл. — 24.Х 1969, Харків) — укр. рад. письменник. Вчився в Лубен. і Черніг. учител. ін-тах, 1952 закінчив екстерном Львів. ун-т. В роки Великої Вітчизн. війни був в’язнем фашист. концтаборів. Друкувався з 1947. Перша книжка — зб. поезій «Маки на дроту» (1959). Згодом вийшли поетич. збірки «Зоре моя непогасна» (1960), «Сонце над хмарами» (1963), «Пам’ять і мрія» (1967), «Ми ідемо далі» (1970), кн. оповідань «Лебеді летять на південь» (1966), повісті «Листя летить проти вітру» (1963), «Все — правда» (1964), роман «Зорі гаснуть на світанку» (1971) та ін. В основу багатьох творів Б. лягли враження від пережитого ним у таборах смерті. Боротьба з фашизмом і неофашизмом — провідна тема творчості письменника. Лірика Б. характеризується глибиною й прозорістю думки, безпосередністю почуття.

Тв.: Поезії. К., 1967; Все правда. — Листя летить проти вітру. К., 1984.

Літ.: Новиченко Л. Из потока 1960-го... «Дружба народов», 1960, № 11; Макогонов А. По праву пам’яті. «Прапор», 1971, № 11.

В. Д. Тимсенко.


БОНДАРЕНКО Марфа Сидорівна [20.VI (2.VII) 1892, с. Орлова Балка, тепер с. Петрове Знам’янського р-ну Кіровогр. обл. — 3.XI 1970, Полтава] — укр. рад. нар. поетеса. Член КПРС з 1940. З дитинства почала складати вірші, частівки, прислів’я та приказки. З 1934 твори Б. друкувалися в місц. та респ. пресі. Оспівувала Батьківщину, Комуністичну партію, В. І. Леніна, дружбу народів, людей праці, боротьбу за мир, красу рідної природи. Характерною рисою творчості Б. є органічний зв’язок з нар. творчістю, її поетич. світом. Збирала укр. фольклор, її записи друкувалися в збірниках «Українська народна поезія про Велику Вітчизняну війну» (1953), «Українські народні прислів’я та приказки» (1955), «Великий Жовтень і громадянська війна в народній творчості» (1957).

Тв.: Життя наше золоте. К., 1957; Вінок полтавських квіток. Полтава, 1962.

Літ.: Березовський І. Марфа Бондаренко. «Народна творчість та етнографія», 1967, № 4.

Й. Ю. Федас.


БОНДАРЄВ Юрій Васильович (15.III 1924, м. Орськ) — рос. рад. письменник, Герой Соц. Праці (1984). Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Перші збірки оповідань — «На великій річці» (1953), «Важка ніч» (1958), «Пізно увечері» (1959) приваблюють живописно-пластичним відтворенням подій і людських характерів. Сувору правду про Велику Вітчизн. війну, героїзм і мужність рад. воїнів сказав у художньо новаторських повістях «Батальйони просять вогню» (1957) та «Останні залпи» (1959). Соціально-політ. і моральні колізії перших повоєнних років відтворює в романах «Тиша» (1963) і «Родичі» (1969). Філософічністю, глибоким драматизмом і майстерністю психол. аналізу позначений роман «Гарячий сніг» (1969, укр. перекл. 1973), в якому відображено епохальну битву на Волзі. Центральні проблеми соціально-філос. романів «Берег» (1975; Держ. премія СРСР, 1977), «Вибір» (1979; Держ. премія СРСР, 1983) і «Гра» (1985) — ідейні шукання творчої інтелігенції, осмислення добра і зла, свободи й необхідності, гуманізму, щастя, тривога за майбутнє людства. Творчій манері Б. притаманні глибокий психологізм, сюжетно-композиційна оригінальність, звернення до умовно-притчевих форм оповіді. Співавтор сценарію кіноепопеї «Визволення» (1972; Ленінська премія, 1972). Автор літ.-критичних збірок «Стиль і слово» (1965), «Пошук істини» (1976), «Людина несе в собі світ» (1980) та ін., лірико-філос. мініатюр «Миттєвості» (1977 — 87). Твори Б. укр. мовою перекладали О. Бандура, Н. Орлова та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1984 — 86; Игра. М., 1985; Укр. перекл. — Твори, т. 1 — 2. К., 1984.

Літ.: Горбунова Е. Юрий Бондарев. М., 1981; Идашкин Ю. В. Грани таланта. М., 1983; Положий В. И. Кондепция героической личности в творчестве Юрия Бондарева. К., 1983; Коробов В. И. Юрий Бондарев. М., 1984.

Л. І. Шевченко.


БОНДАРЧУК Леонід Васильович (16.V 1947, с. Стара Чортория, тепер Любарського р-ну Житом. обл.) — укр. рад. письменник-гуморист. Член КПРС з 1977. Закінчив 1969 Одес. ун-т. Автор збірки гуморесок «Рикошет» (1982), яка відзначається гостротою сюжетів, різноманітністю тем.

В. О Мельник.


БОНДАРЧУК Петро Федотович (1.VI 1936, с. Талалаївка, тепер у складі с. Василівки Іллінецького р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1978. Закінчив 1974 Донец. ун-т. У збірках поезій «Серцем чую» (1959), «Не відлюби свої тривоги» (1965), «Грань» (1973), «Шахтарське небо» (1979) та ін. пише про красу рідної землі, радість творчої праці. Збірки повістей та оповідань «Прости мені, лелько!» (1968), «Отава» (1969), «Ясени опівночі» (1971), «Калина край дороги» (1982), «Зорі живуть довго» (1984), «Квітка, повна роси» (1985), «Білий травень» (1986) присвячені переважно морально-етичній проблематиці. Автор збірок віршів та казок для дітей. Окремі твори Б. перекладено рос., білорус., та молд. мовами.

Тв.: Чарівна птиця. К., 1986; Рос. перекл. — Воскресные поезда. М., 1983; Светлой осенью. Донецк, 1987.

М. С. Федорчук.


БОНКОВСЬКИЙ Денис Федорович (16.IV 1816, м. Вороновиця, тепер смт Вінн. р-ну Вінн. обл. — не раніше 1869) — укр. поет і композитор. Працював канцеляристом у Новгород-Волинському (1834 — 38) та Радомишльському (1838) земських судах, секретарем у канцелярії київ. цивільного губернатора (з 1838). Автор текстів і музики пісень «Гандзя» (стала народною), «Гей я козак, зовуть Воля», «Нудьга козача», «Тропак» та ін. Створив мелодію до Шевченкового вірша «Нащо мені чорні брови» (стала нар. піснею), до вірша І. Завадського «Де шлях чорний». Переклав з польс. мови поеми «Пісня про нашу землю» В. Поля (1860) та «Заверуха. Українська повість» Т. Олізаровського. Автор статті «Про музику народних пісень» (1869), в якій охарактеризував особливості укр. муз. фольклору.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Пісні та романси українських поетів, т. 2. К., 1956; [Вірші]. В кн.: Українською музою натхненні. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Пісні літературного походження. К., 1978.

Р. Я. Пилипчук.


БОННАР (Bonnard) Андре (16.IV 1888, Лозанна — 1959, там же) — швейц. учений-еллініст, громад. діяч. Професор Лозанн. ун-ту (1938 — 59). Член Всесв. Ради Миру (з 1950). Автор книг «Греція 341 — Європа 1938» (1944), «Трагедія і людина» (1950), «Грецька цивілізація» (т. 1 — 3, 1954 — 59). Перекладав лірику Сапфо, трагедії Есхіла і Софокла, промови Демосфена. Інтерес до Рад. Союзу відбився у працях «Інтелігенція і Жовтнева революція», «До нового гуманізму» (обидві — 1948), «Ленін у Швейцарії» (1952). Читав у Лозанн. ун-ті лекції з рад. л-ри (1948). Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1954).

Тв.: Рос. перекл. — Греческая цивилизация, т. 1 — 3. М., 1958 — 62.

Г. П. Кочур.


БОНОСКІ (Bonosky) Філіп (7.III 1916, Дукейн, шт. Пенсільванія) — амер. письменник, публіцист, критик. Член Компартії США. Навчався в пед. коледжі (Вашінгтон). З ранньої юності життя Б. пов’язане з робітн. рухом. У 70-х pp. був кореспондентом амер. комуністич. газ. «Daily World» («Щоденний світ») у Москві. Тема творів Б. — боротьба трудящих за соціальну справедливість, за зміцнення класової солідарності. Автор романів «Долина у вогні» (1953), «Чарівна папороть» (1961), белетризованої біографії «Брат Білл Маккі» (1953), присвяченої амер. профспілковому лідерові, публіцистич. книги «Дві культури» (1978).

Тв.: Укр. перекл. — Дорога додому. В кн.: Американська новела. К., 1978; Рос. перекл. — Брат Билл Макки. М., 1956; Две культуры. М., 1978.

Літ.: Денисова Т. Н. Сенс їх життя. Образи комуністів в романах Філіпа Боноскі. «Всесвіт», 1970, № 6; Покальчук Ю. Самотнє покоління. К., 1972; Матузова Н. М., Симоненко І. П., Оленєва В. І. Сучасний зарубіжний роман про робітничий клас (Англія, ФРН, США). К., 1974.

Т. К. Якимович.


БОНЧ-БРУЄВИЧ Володимир Дмитрович [28.VI (10.VII) 1873, Москва — 14.VII 1955, там же] — рад. держ. діяч, історик, літератор. Член КПРС з 1895. Навчався в Моск. землемірному ін-ті, звідки 1889 був виключений за участь у студ. заворушеннях. У 1896 — 1905 жив у Швейцарії. Працював у тісному контакті з В. І. Леніним. Вів революц. роботу в Харкові й Петербурзі (1905 — 07). Учасник Жовтн. збройного повстання 1917 в Петрограді. В 1917 — 20 — керуючий справами Раднаркому РРФСР, пізніше — на видавничій та наук. роботі. Був організатором і першим директором (1934 — 39) Держ. літ. музею в Москві, керівником Музею історії релігії й атеїзму (1945 — 55). Осн. праці присвятив революц. рухові в Росії та на Україні, питанням атеїзму. Написав спогади про В. І. Леніна. Заснував і редагував серії істор.-літ. збірників «Звенья» та «Летописи государственного литературного музея». 1912 в Петербурзі за ред. Б.-Б. і з його коментарями та примітками вийшов 2-й том зібрання творів Г. Сковороди. Листувався з І. Франком, переклав ряд творів його зб. «В поті чола», повість «Boa constrictor» та ін. (вид. 1952 в Києві). Одним з перших у Росії почав досліджувати творчість І. Франка (1894). Портрет с. 218.

Тв.: Избранные сочинения, т. 1 — 3. М., 1959 — 63;: Укр. перекл. — В. І. Ленін в Петрограді і в Москві. К., 1956; Наш Ілліч. К., 1969; Моє листування з Іваном Франком. В кн.: Іван Франко в спогадах сучасників. Львів, 1956.

Літ.: Демиденко Г. Г. За завданням В. І. Леніна. К., 1973; Нестерова Н. М., Сурикова К. Б. Владимир Дмитриевич Бонч-Бруевич. 1873 — 1955. Библиография трудов. М., 1958.

І. Т. Крук.


БОНЬЄ (Beaunier) Андре (22.IX 1869, Евре — 10.Х 1926, Париж) — франц. письменник і літ. критик. У 1899 подорожував по Росії й Україні. Відвідав Київ, побував на могилі Т. Шевченка. В кн. «Нотатки про Росію» (1901) писав про Т. Шевченка як про нар. поета, про любов укр. народу до свого співця. Крім особистих вражень, спирався на статтю І. Странника (Г. Аничкової) про Т. Шевченка.

М. В. Якубяк.


БОПЛАН (Beauplan) Гійом Левассер де (бл. 1600, Нормандія — 6.XII 1673, Руан) — франц. військовий інженер. У 1630 — 48 перебував на службі у польс. уряду, керував спорудженням фортець на Наддніпрянщині. Повернувшись у Францію, 1651 видав ілюстровану малюнками й картами працю «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» (рос. мовою опубл. 1832; укр. мовою вперше перекл. 1981 Я. Кравець). Книга містить багато відомостей про природу й історію України, культуру й побут її населення, зокрема про запорізьких козаків, нар. звичаї та обряди, в т. ч. весільні, про боротьбу укр. народу проти польс.-шляхетської експансії і татар. та османо-тур. орд. На основі власних вимірів Б. склав і 1648 — 50 видав карти України (передруковані В. Кордтом у «Матеріалах з історії російської картографії», в. 1 — 2, 1899 — 1910).

Тв.: Опис України... «Жовтень», 1981, № 4.

В. Ф. Горленко.


БОР (Bor) Матей (справж. — Владимир Павшич; 14.IV 1913, с. Гргар, біля м. Нова Горица) — словен. письменник, громад. діяч, дійсний член Словен. академії наук і мистецтв з 1965, членкор. Югослов’янської академії наук і мистецтв. Член СКЮ. Закінчив 1937 Люблян. ун-т. Учасник нар.-визвольної боротьби проти фашист. загарбників. У 1942 в окупованій Любляні підпільно видана антифашист. зб. поезій Б. «Бурі переборемо». Наступні збірки — «Поезії» (1944, 1946), «Плющ понад виром» (1951), «Слід наших тіней» (1958, до збірки увійшла поема «Йшов подорожній крізь атомний вік»), «Серед літньої трави» (1963), «Баладні мотиви» (1971). У романі «Далі» (1961) переплітаються проблеми воєнних років і сучас. життя. Автор драм і комедій. Укр. мовою окремі вірші Б. переклали В. Гримич, П. Марусик.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1982, № 8; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэты Югославии XIX — XX вв. М., 1963.

Літ.: Гримич В. Пісня тривоги за людство. «Всесвіт», 1982, № 8.

В. Г. Гримич.


БОРАКОВСЬКИЙ Григорій Максимович (1846, м. Павлоград, тепер Дніпроп. обл. — 1890, м. Новомосковськ, тепер тієї ж обл.) — укр. письменник. Закінчив 1869 мед. ф-т Харків. ун-ту, працював лікарем, мав наук. ступінь доктора медицини. Автор водевілів, оперет, комедій, жартів: «Оказія з пампушкою» (1886), «Різдвяний вечір», «Де два цілуються, третій губ не простягай» (обидві — 70-і pp.), «Старі до молодих не підгортайтесь» (1890), «Як жінки чоловіків морочать» (1872). У соціально-психол. драмах відтворив класові суперечності, пробудження і піднесення почуття людської гідності, моральної краси в середовищі трудового селянства в пореформений період. Колізії нещасливого кохання, розбитого подружнього життя невіддільні в драмах Б. від мотивів соціальної нерівності, протесту проти соціальної несправедливості, консервативних етичних принципів («Як долі немає — то й щастя минає», 1881; «Із моря житейського», 1886; «Лихом щастя не добудеш», 1887). Істор. драма «Маруся Чурай» (1887) побудована на сюжеті популярних нар. переказів та пісні «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Історія кохання тісно переплітається в творі з подіями нац.-визвольної боротьби укр. народу, процесами класового розшарування укр. суспільства середини 17 ст. І. Франко зазначав, що Б. пощастило «викроїти з історії Хмельниччини драму, яка б, крім чисто психологічного інтересу, ані разу не погрішила проти історичного колориту». П’єса, на думку І. Франка, «може вважатися одною з найліпших драм українського репертуару» (Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984, с. 401). Б. належать також праці з питань медицини, що публікувалися в журн. «Медицинский вестник» та ін. періодич. виданнях.

Тв.: Збірник драматичних творів, т. 1. Львів, 1888.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984; М. К. Збірник творів Г. М. Бораковського. «Зоря», 1889, ч. 1 — 2; Комаров М. Українська драматургія. Одеса, 1906.

В. О. Дорошенко.


БОРГЕН (Borgen) Юган (28.IV 1902, Осло — 17.Х 1979, там же) — норв. письменник. Брав участь у Русі Опору. У романах «В кінцевому підсумку» (1934), п’єсах «Директор Лі» (1936), «Поки ми чекаємо» (1938), «Андерсени» (1940) гостра сатира на бурж. мораль поєднується з роздумами про сенс духовних пошуків людства. Проти фашизму спрямовані публіцистич. книга «Це дає плоди» (1943), роман «Літа немає» (1944). В трилогії «Маленький лорд» (1955), «Темні джерела» (1956), «Ось ми його й спіймали» (1957) показано бурж. інтелігента, який у роки нім.фашист. окупації зрадив свій народ. Вірою в людину, її високе призначення пройняті романи «Блакитна вершина» (1965), «Моя рука і мій шлунок» (1972), «Шаблони» (1974). Тонким психологом і майстром форми Б. виявив себе в новелах (збірки «Новели про кохання», 1952; «День і ніч», 1954; «Нові новели», 1965; «Бажаю щастя», 1974, та ін.). Укр. мовою окремі твори Б. переклали О. Сенюк, Н. Іваничук.

Тв.: Укр. перекл. — Літній будиночок. — Кінець гри. В кн.: Сучасна норвезька новела. К., 1975; Гюстав. «Вітчизна», 1984, № 6; Ясний день. «Радянська жінка», 1984, № 4; Рос. перекл. — Маленький лорд. — Темные источники. — Теперь ему не уйти. М., 1979; Декабрьское солнце. М., 1983; Избранные новеллы. М., 1984.

Є. О. Попович.


БОРДОН (Bordon) Радо (16.XI 1915, Трієст, тепер Італія) — словен. поет, перекладач, літературознавець. Закінчив 1959 Люблян. ун-т. Учасник нар.-визвольної боротьби народів Югославії проти фашист. загарбників. Видав збірки «Вічні пастки» (1955), «Уїдливі байки» (1966), «Дюни» (1985). Перекладає з багатьох європ. мов, у т. ч. з рос. («Євгеній Онєгін» О. С. Пушкіна, 1962). 1964 в тижневику «Naši razgledi» («Наші огляди», 4.IV) надруковано в перекладах Б. словен. мовою поезії Т. Шевченка: «Заповіт», «І мертвим, і живим...», «А. О. Козачковському», «Садок вишневий коло хати», «Сон» («На панщині пшеницю жала»), «Не гріє сонце на чужині» та ін., а також статтю про життя і творчість укр. поета. Автор радіовистави до 150-річчя Т. Шевченка, здійсненої 27.II 1964 в Любляні.

Літ.: Гримич В. Закоханий у Кобзареве слово. «Літературна Україна», 1969, 11 березня; Гримич В. Від покоління до покоління. «Всесвіт», 1978, № 3.

В. Г. Гримич.


БОРДУЛЯК Тимотей (Тимофій) Гнатович (псевд. — Т. Бондаришин, Т. Ветлина та ін.; 2.II 1863, с. Бордуляки, тепер Бродівського р-ну Львів. обл. — 16.Х 1936, с. Великий Ходачків, тепер Козівського р-ну Терноп. обл.) — укр. письменник. Нар. в сім’ї бідного селянина. Закінчив 1889 теол. ф-т Львів. ун-ту. Вільно володів багатьма мовами, що дало йому змогу широко ознайомитися в оригіналах з творами світової класики. Вчителював у селах Галичини, був священиком, зокрема в селі Городище і з 1897 у Великому Ходачкові. Літ. творчість почав на межі 80 — 90-х pp. 19 ст. перекладами творів І. Тургенєва, Ф. Достоєвського, Г. Гейне, Н. Ленау, Г. Сенкевича, К. Міксата, поетич. творами (вірші «Осінній сонет», «Зимові сонети», «Сівач», «Нетямущим» та ін.). Згодом став писати оповідання з сел. життя. З 1891 по 1898 в галицьких виданнях (газ. «Діло» та ін.) з’явилося 22 оповідання Б., які склали збірку «Ближні» (Львів, 1899). Оповідання вражають суворим реалізмом у зображенні звичайних історій з життя галицького селянства. Особливо популярними були злободенні новели Б. про поневіряння спролетаризованих селян, які опинялися в «американському пеклі» — в США, Канаді, Бразілії («Ось куди ми пійдемо, небого!», «Бузьки», «Іван Бразілієць»). У 1902 — 16 Б. опублікував ще сім новел («Жура», «Перерваний страйк», «Майстер Федь Триндик», «Вістка», «Передновок», «Прохор Чиж» та «Ювілят»), у яких порушував ті ж самі болючі питання. Б. осуджував байдужість інтелігенції до громадських справ, закликав «вирвати село з упадку», цілою громадою відректися від пияцтва і темноти, полюбити «світло науки». В роки 1-ї світової війни і наступної окупації Галичини панською Польщею Б. виступав проти війни, критикував жорстокі окупаційні порядки. Творчості Б. притаманний високий гуманістичний пафос, утвердження нар. моралі. Появу творів Б. прихильно зустріли І. Франко, П. Грабовський, О. Маковей, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський та ін. У 1903 в Києві вийшла зб. «Оповідання з галицького життя», де було надруковано 17 творів із зб. «Ближні». Ім’я Б. — автора «простих, невишуканих, та теплим чуттям огрітих оповідань» (Франко І. Зібрання творів, т. 41, с. 524. К., 1984) стало відомим як на західних, так і на східних укр. землях, а також у слов’ян. країнах. Тоді ж з’явилися перші переклади оповідань Б. рос., польс., нім. мовами. Перекладав твори Софокла («Електра»), Салюстія Кріспа («Змова Катіліни»), Данте (частину «Божественної комедії» — «Пекло»), «Слово о полку Ігоревім».

Тв.: Оповідання. К., 1927; Вибрані твори. Х. — К., 1930; Вибрані оповідання. Львів, 1953; Твори. К., 1958; Рос. перекл. — Рассказы. М., 1958.

Літ.: Засенко О. Тимофій Бордуляк. В кн.: Засенко О. Літературно-критичні нариси і статті. К., 1962; Лисенко Е. З невідомої спадщини Тимофія Бордуляка. «Жовтень», 1957, № 9.

О. Є. Засенко.


БОРЕЦЬКИЙ Іов (Іван Матвійович; р. н. невід., ймовірно, с. Бірче, тепер Городоц. р-ну Львів. обл. — 12.III 1631, Київ) — укр. церк. і громад. діяч, педагог, письменник. Викладач грец. і лат. мов, ректор Львів. братської школи (з 1604), з 1611 — священик київ. Воскресенської церкви. Один із засновників і перший ректор (1615 — 18) Київ. братської школи. Ставши ігуменом Києво-Михайлівського монастиря (1619), а згодом київ. митрополитом (з 1620), виступав за зміцнення політ. і культур. зв’язків України й Білорусії з Росією. Автор творів церковного змісту, грамот, а також ряду послань і публіцистичного антиуніатського твору «Протестація» (1621), в яких закликав до боротьби проти нац.-реліг. гніту. Переклав з грецької укр. мовою «Лист Мелетія, святЂйшаго патріарха александрійскаго, до велебнаго єпископа Ипатія ПотЂя...» (Дермань, 1605), брав участь у перекладі з грец. мови на старослов’янську і редагуванні першого великого видання Києво-Печерської друкарні — «Анфологіона» (1619). Сприяв видавничій діяльності київ. друкарів Т. Вербицького і С. Соболя. На думку деяких дослідників, Б. був також укладачем публіцистич. твору «СовЂтованіє о благочестіи», зб. «О воспитаніи чад» (1609), автором «Перестороги» і творів, виданих під іменем Клірика Острозького.

Літ.: Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів, 1954; Науменко Ф. І. Педагог-гуманіст і просвітитель І. М. Борецький. Львів, 1963.

Я. Д. Ісаєвич.


БОРЗЕНКО Сергій Олександрович [19.VI (2.VII) 1909, Харків — 19.II 1972, Москва] — укр. і рос. рад. письменник, журналіст, Герой Рад. Союзу (1943). Член КПРС з 1942. Навчався у Харків. електротех. ін-ті. Перша книжка — зб. оповідань «Народження комуніста» (1933) написана укр. мовою. Під час Великої Вітчизн. війни — співробітник фронтових газет, спец. кор. «Правды» (з 1944). Тема героїчних подвигів рад. народу розкрита у збірках нарисів і оповідань «Десант у Крим» (1944), «Життя на війні» (1958), у романі «Втамування спраги» (1949) та ін. Автор циклу нарисів «Корея у вогні» (1951), «Мужність Кореї» (1952). Події Великого Жовтня на Україні відтворив у романі «Який простір!» (кн. 1, 1958; кн. 2, 1963). Творчості Б. властивий публіцистичний пафос.

Тв.: Тамань. К. — Х., 1945; Хоробрість. К., 1948; Скоряючись законам Вітчизни. К., 1949; Втамування спраги. К., 1952; Народ, отстоявший свободу. М., 1954.

Літ.: Гавриленко В. Письменник — герой. «Прапор», 1959, № 7; Жуков Ю. Жизнь на войне. Памяти писателя С. А. Борзенко. «Литературная газета», 1972, 1 марта; Смолич Ю. Борзенко. «Радуга», 1975, № 6.

Т. М. Різниченко.


БОРЗЯК Дмитро Семенович [25.X (6.XI) 1897, с. Пищики, нині Золотоніс. р-ну Черкас. обл., тепер не існує, на цьому місці — Кременчуцьке водоймище — 1938] — укр. рад. письменник. Вчився на мед. ф-ті Київ. ун-ту. Друкувався з 1925. Член ВУСПП.У зб. оповідань «Під дощ» (1927) змалював бездуховне міщанське життя в повітовому місті. Незаконно репресований 1938. Реабілітований 1958.

Літ.: Кирилюк Є. Д. Борзяк. «Під дощ». «Життя й революція», 1927, №. 12; Клоччя А. Д. Борзяк, «Під дощ». «Молодняк», 1928, № 1; Полторацький О. Два обличчя. «Глобус», 1928, № 6.

М. Ф. Пономаренко.


БОРИСЕНКО Василь Васильович [12 (25).IV 1904, м. Борисов, тепер Мін. обл. — 26.VII 1984, Мінськ] — білорус. рад. літературознавець, критик, академік АН БРСР з 1969. Член КПРС з 1938. Закінчив 1929 Білорус. ун-т (Мінськ). Учасник Великої Вітчизн. війни. В 1937 — 41, 1946 — 50 і 1952 — 73 — директор Ін-ту л-ри ім. Янки Купали АН БРСР. Досліджував проблеми історії і теорії білорус. л-ри 19 ст., питання текстології (опубл. ряд монографій). Автор статей «Т. Г. Шевченко і білоруська література», «Шевченківські мотиви в творчості Янки Купали» (обидві — 1939), «Тарас Шевченко і Янка Купала» (1940), «Т. Г. Шевченко» (1962), «Великий син братнього народу» (1964).

В. О. Дорошенко.


БОРИСІВ Євген Іванович (псевд. і крипт. — Є. Чорний, Є. Ч-ний, Е. Ч., Бр., N. Z. та ін.; 1853, с. Вербовець, тепер Катеринопільського р-ну Черкас. обл. — 6.V 1900, Херсон) — укр. публіцист, критик, фольклорист. Закінчив 1877 юрид. ф-т Новорос. ун-ту (Одеса). Брав участь у революц. русі, 1879 був засланий до Якутії (Верхоянськ), звідки повернувся 1881. Жив у Києві, Варшаві, Одесі, Єлизаветграді. Громад.-культур. і публіцистичну діяльність розпочав у серед. 70-х pp. Друкував статті у львівських журналах «Дзвін», «Молот», «Громадський друг», «Світ» та ін., у газетах «Заря», «Неделя», «Одесский вестник», «Киевский телеграф» та ін., редагував «Сборник Херсонского земства». Писав про життя і побут укр. селян, сусп. рухи, діяльність земств та інтелігенції; у зб. М. Драгоманова «Громада» (Женева, 1879) вміщено статтю Б. про відомого народника І. М. Ковальського. Його статті про укр. драму надруковані у петерб. журн. «Искусство» і «Заграничный вестник». Оповідання «Осінь кохання» видано 1895 в Одесі рос. мовою окремою книжечкою. Чимало зібраного Б. фольклорного матеріалу увійшло до збірок М» Драгоманова й П. Чубинського. Автор розвідки «Чумацька пісня» («Світ», 1881 — 82, 7 — 8, 9). Переклав рос. мовою окремі твори І. Крашевського, Е. Ожешко, Б. Пруса. Один з перших дослідників творчості І. Франка — цикл статей «Листи з Австрії» («Одесский вестник», 1878).

Літ.: Франко І. [Додаток до статті М. Комара «Євген Борисів. Посмертна згадка»]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982.

Ф. П. Погребенник.


БОРКО (Borko) Божидар (2.II 1896, с. Ког, побл. Орможа, Словенія — 8.XII 1981, Любляна) — словен. публіцист, критик, перекладач. Популяризував літератури народів Югославії, творчість К. Чапека, Е. Верхарна, Л. Толстого, Б. Пастернака та ін. європ. письменників (кн. «На роздоріжжі часу», 1962). Значну увагу приділяв міжліт. зв’язкам у слов’ян. світі. Україніка в його доробку представлена нарисом «Тарас Шевченко», опубл. в газ. «Jutro» («Ранок», 25.II 1939), а також статтями, вміщеними в газ. «Delo» («Праця»): «Відлуння словенської літератури в Києві» (12.XII 1968), «Прешерн українською мовою» (1.III 1969), «Шевченко в новому словенському перекладі» (11.VI 1969), «Циріл Космач в українському перекладі» (6.I 1971), «Погляди з Любляни на Київ» (18.IX 1971).

Тв.: Укр. перекл. — Тарас Шевченко. [Уривок]. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

В. Г. Гримич.


БОРКОВСЬКИЙ Віктор Іванович [6 (18).I 1900, Мінськ — 26.XII 1982, Москва] — рос. рад. мовознавець, академік АН СРСР з 1972, іноз. член АН НДР у Берліні з 1969, іноз. чл.-кор. Академії наук і л-ри в Майнці (ФРН), доктор філол. наук з 1950, професор з 1930. Член КПРС з 1947. Закінчив 1923 Петрогр. ун-т. У 1930 — 46 працював у пед. ін-тах Могильова, Новгорода, Миколаєва та ін., 1946 — 50 — у Львів. ун-ті й пед. ін-ті. В 1950 — 60 — в Ін-ті мовознавства АН СРСР (1954 — 60 — його директор), 1960 — 82 — в Ін-ті рос. мови АН СРСР. Автор праць з істор. синтаксису й діалектології східнослов’ян. мов, палеографії, історії мовознавства. Питання укр. мовознавства розглядав у працях: «Безособові речення в давньоруських грамотах XIV — XV ст. південного походження» (1950), «Вклад російських учених в українське мовознавство» (1954), «Леонід Арсенійович Булаховський» (1961), «І. С. Свєнціцький» (1975) та ін. Лауреат Держ. премії СРСР, 1970. Портрет с. 219.

Тв.: Сравнительно-исторический синтаксис восточнославянских языков, [ч. 1 — 2]. М., 1968 — 72; Синтаксис сказок. Русско-белорусские параллели. М., 1981.

Літ.: Проблеми истории и диалектологии славянских языков. Сборник статей к 70-летию члена-корреспондента АН СССР В. И. Борковского. М., 1971.

І. Г. Галенко.


БОРКОВСЬКИЙ Олександр Михайлович (псевд. — Олекса Сторожинський, Українець; 29.III 1843, с. Загутин, тепер Жешув. воєводства, ПНР — 5.X 1921, с. Ваньковичі, тепер Самбірського р-ну Львів. обл.) — укр. письменник, журналіст і педагог, громад.-культур. діяч. Нар. в сім’ї священика. Закінчив 1863 Львів. ун-т. Учителював у гімназіях Самбора, Бережан, Коломиї, Львова, 1889 — 95 — директор Дрогобицької гімназії. Виступав за право викладання укр. мовою. Редагував журн. «Зоря» (1886, 1888, 1897; в ньому, зокрема 1889, вмістив ряд статей про Т. Шевченка, перекладених з «Киевской старины»), газети «Батьківщина», «Свобода», «Діло». Літ. творчість почав оглядом «„С.-Петербурзькі Відомості“ о галицькій літературі» («Правда», 1867). У 90-х pp. видав істор. нарис «Богдан Хмельницький» (ч. 1 — 3; з посиланням — «За М. Костомаровим»). Автор статей про В. Караджича (1888), Г. Мачтета (1889), А. Асника (1897). У публіцистич. брошурах «О, щаслива Русе!» (1901) і «Перші хвилі польщини у львівській академічній гімназії» (1902) відбилися і деякі реакційні погляди Б. Переклав ряд творів античних письменників, роман А. Доде «Фромон молодший і Ріслер старший», окремі повісті та оповідання В. Скотта, Г. Мачтета, Г. Потапенка та ін.

Літ.: Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 41. К., 1984.

М. И. Шалата.


БОРКОВСЬКИЙ-ДУНІН (Borkowski-Dunin) Александер (Лешек; 11.I 1811, с. Городок, тепер Заліщицького р-ну Терноп. обл. — 30.XI 1896, Львів) — польс. поет і публіцист. Навчався 1827 — 34 у Львів. і Віден. ун-тах. Учасник польс. повстання 1830 — 31. Представник групи львів. романтиків, один з організаторів їх видань. Підтримував літ. й особисті зв’язки з І. Вагилевичем. Автор віршів, оповідань з польс. історії, літ.-крит. і публіцистич. нарисів, статей. Сатирична поема «Цимбаліада» (1845) і повість-памфлет «Провінціальщина» (т. 1 — 2, 1843 — 49) — сатира на політ. і громад.-культур. життя Галичини 1-ї пол. 19 ст. Романтична поема «Козак» (1830) — на укр. тему. 1848 видав у Львові в своєму перекладі окремою книжкою розділ «Княжна Мері» з роману М. Лермонтова «Герой нашого часу».

О. Ф. Кирчів.


БОРОВИК (справж. прізв. — Боровиков) Віталій Гаврилович [крипт. — В. Б., В. Б.-к; 18 (30).X 1864, м. Ніжин, тепер Черніг. обл. — після 1938] — укр. рад. публіцист, поет, перекладач. Закінчив 1889 природниче відділення фіз.матем. ф-ту Київ. ун-ту. Належав до літ. гуртка «Плеяда». Був дрібним урядовцем у Полтав., Херсон., Таврійській та Волин. губерніях. У 1899 Б. ув’язнено як «політично неблагонадійного». Після Великої Жовтн. соціалістич. революції працював у сільськогосп. установах Одеси. Один з ініціаторів створення укр. держ. б-ки в Одесі (1919). Публіцистичні твори [«Вісті з Волині», 1889; «З України (Мужицький рай у Росії)», 1893] й переклади друкував гол. чин. у львів. журналах «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вістник»; вірші «Мати-вкраїнка» та «До сина» (другий помилково приписувався ін. автору) були вміщені в антології «Акорди» (1903). Переклав першу частину поеми Дж. Мільтона «Втрачений рай» (не опубл.), окремі оповідання В. Гаршина і Г. Мачтета. Займався фольклористикою, збирав матеріали для тлумачного словника укр. мови (картотека налічувала понад 300 тис. реєстрових статей). Підтримував дружні стосунки з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, В. Стефаником, Г. Мачтетом. Автор спогадів про М. Коцюбинського (1928).

Літ.: Максимюк Т. Антологию составил Иван Франко. «Вечерняя Одесса», 1986, 15 ноября.

Г. Д. Зленко, Т. І. Максим’юк.


БОРОВИК Генріх Авієзерович (16.XI 1929, Мінськ) — рос. рад. письменник, публіцист і громад. діяч. Член КПРС з 1953. Закінчив 1952 Моск. ін-т міжнар. відносин. Голова Рад. комітету захисту миру з 1986. Працюючи журналістом у багатьох країнах світу, писав публіцистичні тзори на міжнар. теми з місця подій («Далеко-далеко. В’єтнамські записи», 1956; «Один рік неспокійного сонця. Американська хроніка», 1971; «Травень у Лісабоні», 1975; тощо). Автор п’єс «Заколот невідомих» (1964), «Людина перед пострілом» (1965), «Агент 00» (1973), «Інтерв’ю в Буенос-Айресі» (1975; Держ. премія СРСР, 1977), повісті-хроніки «Історія одного вбивства» (1980), роману-есе «Пролог» (1984; Держ. премія СРСР, 1986), кіносценаріїв. Для творів Б. характерні гостра публіцистичність, непримиренність до ворогів миру і прогресу. П’єси Б. «Інтерв’ю в Буенос-Айресі» та «Агент 00» йшли на сценах театрів Києва, Одеси та ін.

Тв.: Момент істини. В кн.: Сузір’я, в. 18. К., 1983; Пролог. К., 1987.

Ю. В. Покальчук.


БОРОВИКОВСЬКИЙ Левко Іванович [10 (22).II 1808, с. Мелюшки, тепер Хорольського р-ну Полтав. обл. — 14 (26).XII 1889, там же] — укр. поет, етнограф і філолог. Навчався 1826 — 30 на філос. ф-ті Харків. ун-ту. В 1831 — 37 викладав у Курській гімназії історію, географію, лат. мову. На становлення Б. як поета-романтика значний вплив мав літ. гурток І. Срезневського. Перший твір Б. — поема-билина «Пир Владимира Великого» надр. у журн. «Вестник Европы» 1828. За життя поета було опубліковано 12 оригінальних поетич. творів укр. мовою, три вірші і 6 прозових романтичних балад рос. мовою. Один із зачинателів укр. романтич. поезії, вніс у л-ру нові теми, сюжети, мотиви. Образне мислення його тісно пов’язане з ідейно-естетич. світом нар. поезії, насамперед з соціально-побутовою і ліричною піснею. Для віршів Б. («Журба», «Козак», «Рибалка», «Палій», «Волох» та ін.) характерний образ відчуженої романтичної особистості; у ряді творів — це самотній байронічний герой, життєві ідеали якого перебувають поза межами реального життя. Б. — автор творів, в яких зображено в романтич. дусі істор. минуле укр. народу («Козак», «Гайдамаки», «Палій»), У деяких віршах («Людська ненатля», «Волох» та ін.), де «природне» життя утверджується як найвища етична цінність, проявилися просвітницькі ілюзії поета.

Б. розвинув жанровий склад укр. поезії: літ. пісня («Убійство», «Козак», «Вивідка», «Материна стріча»), романтич. балада («Молодиця», «Маруся», «Ледащо», «Чарівниця» та ін.), елегійно-медитативна лірика («Журба», «Рибалка»), байка. Б. увів у романтич. поезію мотиви і худож. засоби нар. пісні, був у цьому попередником Т. Шевченка. В 1852 в Києві опубл. «Байки й прибаютки Левка Боровиковського» з передмовою А. Метлинського (177 творів). Як типовий жанр просвітит. реалізму, байки Б. близькі до їх езопівсько-лессінгівського типу (граничний лаконізм, висування на перший план морально-дидактичного начала); вони тісно пов’язані з моральними уявленнями й образністю укр. фольклору. Поетична культура Б. — помітний крок у розвитку укр. поезії 1-ї пол. 19 ст. Значна частина творів Б. не була опублікована за його життя; перше повне зібрання творів з’явилося тільки 1967. Перекладав кримські сонети А. Міцкевича (рос. мовою), твори О. Пушкіна (укр. мовою). Б. відомий як збирач укр. фольклорних й етногр. матеріалів (бл. 200 пісень, понад 1200 прислів’їв і приказок тощо), працював над словником укр. мови, літературознавчою працею «Обзор литературы малороссийской, народной и писательной».

Тв.: Повне зібрання творів. К., 1967.

Літ.: Франко І. Дещо про «Марусю» Л. Боровиковського та її основу. Б кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 33. К., 1982; Шамрай А. Л. Боровиковський як поет-романтик. В кн.: Харківська школа романтиків, т. 1. Х., 1930; Крижанівський С. А., Ротач П. П. Визначний представник українського романтизму. В кн.: Боровиковський Л. Повне зібрання творів. К., 1967; Деркач Б. А. Крилов і розвиток жанру байки в українській дожовтневій літературі. К., 1977; Яценко М. Т. Зачинатель українського романтизму (До 175-річчя від дня народження Л. І. Боровиковського). В кн.: Наука і культура. К., 1982.

М. Т. Яценко.


БОРОВИКОВСЬКИЙ Олександр Левкович [14 (26).XI 1844, Харків — 20.XI (3.XII) 1905, Петербург] — рос. поет, правознавець. Син Л. І. Боровиковського. Закінчив 1866 Харків. ун-т. Займався адвокатською практикою в Харків. губ. Виступав як захисник на процесах «50-ти» і «193-х», за якими проходили революціонери-народники, учасники «ходіння в народ». Автор популярних у 70 — 80-х pp. віршів, пов’язаних з передовими сусп. настроями. Друкувався в демократичних журналах, революц.-народницькому виданні П. Л. Лаврова «Вперед» (Цюріх — Лондон, 1877). Деякі вірші («До суддів» та ін.) надруковано в додатку до брошури М. П. Драгоманова «Дітовбивство, яке чинить російський уряд», виданої 1877 в Женеві. Укр. тема в творчості Б. представлена циклом «З українських мотивів» (1867). Вірші Б. перекладали П. Грабовський («Вилізай, поки мога ще, з твані», 1896), М. Старицький («До судді», 1878), Б. Грінченко («Перший коваль», 1890).

Н. М. Нагорна.


БОРОВСЬКИЙ (Borowski) Тадеуш (12.XI 1922, Житомир — 3.VII 1951, Варшава) — польс. письменник. Учасник Руху Опору, був в’язнем (1943 — 45) гітлер. концтаборів. Автор збірок віршів «Де тільки є земля» (1942), «Поетичний зошит» (1944), циклів оповідань і спогадів про жахливу дійсність концтаборів [«Ми були в Освенцімі» (1946, у співавт.), «Камінний світ», «Прощання з Марією» (обидві — 1948)], фейлетонів та есе (цикл «Оповідання з книжок і газет», 1949), статей на літ.-публіцист, теми. Укр. мовою окремі вірші Б. переклали Л. Череватенко, К. Гурницький.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії» т. 2. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Гурницький К. Земля в польоті. Ужгород, 1981.

Ю. Л. Булаховська.


БОРОДІН Василь Степанович (23.II 1930, с. Прилєпи, тепер Мантуровського р-ну Курської обл.) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1981. Член КПРС з 1959. Закінчив 1953 Харків. ун-т. З 1956 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, з 1984 — зав. відділом шевченкознавства. Наук. інтереси Б. пов’язані з вивченням укр. л-ри 19 ст., гол. чин. творчості Т. Г. Шевченка і проблем текстології. Автор праць «Соціально-побутові поеми Т. Г. Шевченка періоду „Трьох літ“ (1843 — 1845 pp.)» (1958), «Три поеми Т. Г. Шевченка» (1964), «Т. Г. Шевченко і царська цензура. Дослідження та документи. 1840 — 1862 роки» (1969), монографії «Над текстами Т. Г. Шевченка» (1971), розділу «Текстологія» у колективній монографії «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (К., 1975). Брав участь у текстологічній підготовці та коментуванні Повного зібрання творів Т. Г. Шевченка в шести томах (1963 — 64), творів Т. Г. Шевченка у п’яти томах (1978 — 79; 1984 — 85), видання творів М. І. Костомарова в двох томах (1967); у створенні «Шевченківського словника» в двох томах (1976 — 77; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1980) та ін. Один з авторів нарису «Шлях „Кобзаря“» (1978), кн. «Т. Г. Шевченко. Біографія» (1984).

В. К. Костенко.


БОРОДІН Сергій Петрович [псевд. — Амір Саргіджан; 25.ІХ (8.Х) 1902, Москва — 22.VI 1974, Ташкент] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив 1926 Вищий літ.-худож. ін-т ім. В. Я. Брюсова. Належав до літ. групи «Перевал». Перші твори — про становлення нового сусп. ладу у народів Серед. Азії. З серед. 30-х pp. провідною в творчості Б. стала істор., тема. Героїчну боротьбу Русі проти татаро-монг. поневолення відобразив у романі «Дмитрій Донською) (1941; Держ. премія СРСР, 1942). Трилогія Б. «Зорі над Самаркандом» (1953 — 73) відзначається масштабністю відтворення істор. подій у Серед. Азії, Закавказзі і на Бл. Сході кін. 14 — 15 ст., глибоким проникненням у дух епохи, утверджує ідею нездоланності народу — справжнього творця, носія й охоронця матеріальних і духовних цінностей. Писав літ.-критичні статті і нариси про письменників і діячів культури. Автор рецензії «Час відплати» (1943) на кінофільм О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну».

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. Ташкент. 1973 — 77.

Літ.: Сергей Бородин в воспоминаниях современников. Ташкент, 1982; Лобанов Т. Возрожденная эпоха. Об исторической эпопее Сергея Бородина «Звезды над Самаркандом». Ташкент, 1984.

І. Д. Бажинов.


БОРОДУЛІН (Барадулін) Ригор (Григорій Іванович; 24.II 1935, с. Городок, тепер Ушацького р-ну Вітеб. обл.) — білорус. рад. поет. Закінчив 1959 Білорус. ун-т (Мінськ). Вірші і поеми Б. — про героїзм рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни, пафос творчої праці, братерство народів СРСР (збірки «Молодик над степом», 1959; «Цілина», 1966; «Перший сніг», 1972; «Амплітуда сміливості», 1983; «Мовчання Перуна», 1986). Автор сатир. і гумористич. збірок «Дійний кінь» (1965), «Журавинка» (1973), «В крайньому разі...» (1977) та ін. Пише і для дітей. Укр. мотиви звучать, зокрема, у віршах «Шана», «Уклін від зірок», «В Карпатах» та ін. Б. часто звертається до шевченківської теми — вірші «Крізь очерети штиків», «Біля пам’ятника Т. Г. Шевченку в Ашхабаді», «Триптих з гори Чернечої» тощо, стаття «Тарас Шевченко» (опубл. 1984 у літ. зб. «Вратерство-84», Мінськ, 1984). Переклав багато віршів Т. Шевченка («Заповіт», «Садок вишневий коло хати», «Доля», «І Архімед, і Галілей», «І небо невмите, і заспані хвилі», «І день іде, і ніч іде» та ін.). В перекладацькому доробку Б. також «Слово о полку Ігоревім»  (1984), драм. поема Лесі Українки «Камінний господар» (пост. Білорус. держ. академ. театром ім. Янки Купали, Мінськ), окремі твори П. Тичини, М. Рильського, М. Йогансена, Є. Плужника, Л. Первомайського, Д. Павличка та ін., вірші для дітей Б. Олійника, В. Коротича, Т. Коломієць, М. Вінграновського, Є. Летюка. У перекладі Б. і з його передмовою 1985 вийшла збірка віршів І. Драча «Мелодія калини». Укр. мовою окремі твори Б. переклали Д. Павличко, Т. Коломієць, В. Лучук та ін. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1987).

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Калинові мости. К., 1969; [Вірші]. В кн.: Білоруська радянська поезія. Антологія, т. 2. К., 1971; Свято бджоли. К., 1978; [Вірші], В кн.: Сузір’я, в. 14. К., 1980; Рос. перекл. — Каждый четвертий. М., 1984; Избранное. Стихотворения, поэмы. М., 1985.

Літ.: Драч И. Волшебник слова из Ушач. В кн.: Барадулин Р. И. Избранное. Стихотворения, поэмы. М., 1985.

В. В. Гниломедов.


БОРОЛИЧ Юрій Юрійович (28.II 1921, с. Великий Березний, тепер смт Закарп. обл. — 7.I 1973, Прага) — укр. письменник у Чехословаччині. Член КПЧ. Учився в Ужгород. гімназії. У 1940 емігрував до СРСР. Під час Великої Вітчизн. війни вступив до 1-го Чехословац. армійського корпусу, брав участь у боях за визволення України. Був редактором фронтової газ. «Наше військо в СРСР». З 1945 жив у Празі. Працював гол. ред. журн. «Дукля», чеської газети «Kultura» («Культура»). Автор збірок оповідань «Дарунок» (1953), «Сторінка життя» (1956), «Під одним небом» (1958), «Пісня і життя» (1960), «Хорал Верховини» (1964), «З рідних берегів» (1966), «Під спільним небом» (1971). В них відтворено боротьбу рад. і чехословац. народів проти фашизму в роки 2-ї світової війни, нове життя лемків у ЧССР.

Тв.: Президентська усмішка. Ужгород, 1967; Хорал Верховини. К., 1967.

І. Д. Красовський.


БОРРОУ (Borrow) Джордж Генрі (5.VII 1803, Іст-Дірем, графство Норфолк — 26.VII 1881, Ултон Брод, графство Суффолк) — англ. письменник, перекладач, лінгвіст. Самотужки опанував 40 мов. У 1833 — 35 жив у Росії, де 1835 опубл. дві англомовні збірки власних перекладів — «Таргум, або Віршовані переклади з тридцяти мов і діалектів» і «Талісман», до яких увійшли укр. нар. пісні баладного жанру «Ой у полі сніжок порошить», «Гомін, гомін по дуброві», а також декілька творів О. С. Пушкіна. Б. — автор книги «Цінкалі» (1841) про життя циган в Іспанії, автобіогр. романів «Лавенгро» (1851, т. 1 — 3) та «Приятель циган» (1857). Укр. пісні в перекладі Б. увійшли до зб. «Балади всіх націй» (1927, Лондон).

Тв.: Рос. перекл. — Лавенгро. Л., 1967.

Літ.: Зорівчак Р. П. Джордж Борроу — письменник, перекладач, лінгвіст. «Всесвіт», 1985, № 8.

Р. П. Зорівчак.


БОРТНЯК Анатолій Агафонович (27.IV 1938, с. Олександрівна Тростянецького р-ну Вінн. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1963. Закінчив 1960 Одес. ун-т. У 1974 — 86 очолював Вінн. орг-цію СПУ. Друкується з 1955. Перша збірка — «Мелодія» (1965). У збірках «Немирівське шосе» (1966), «Добро» (1969), «Полустанок» (1973), «Русло» (1977), «Батькове вогнище» (1979), «Адреса» (1987) та ін. постають героїчне минуле рідного краю, бойові й трудові подвиги рад. людей, дружба народів. Автор збірок гумору й сатири «Бажаю усміху», «Майте на увазі» (обидві — 1981), «Невже таке буває?» (1984), «Де правда, де вигадка?» (1986) та ін. Працює також у жанрі пародії (зб. «Поезія внатрус», 1982). Окремі твори Б. перекладено рос., польс., болг., словац., угор. мовами. Лауреат премії ім. В. М. Сосюри (1985).

Тв.: Рос. перекл. — Открытый взгляд. М., 1981.

М. М. Потупейко.


БОРХЕРТ (Borchert) Вольфганг (20.V 1921, Гамбург — 20.XI 1947, Базель) — нім. письменник. Один із зачинателів західнонім. антифашист. і антимілітарист. л-ри. Був солдатом вермахту, зазнав репресій за антифашист. погляди. Автор зб. віршів «Ліхтар, ніч і зорі» (1946), збірок оповідань «Цього вівторка», «Кульбаба» (обидві — 1947) та ін., нарисів, відозв. Найзначніший твір — драма «На вулиці перед дверима» (1947). На Україні творчість Б. досліджували Л. Антонова, Ц. Гецене, Л. Тимощук. Укр. мовою окремі твори Б. переклали В. Василюк та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Твори]. «Вітчизна», 1968, № 1; [Твори]. «Дніпро», 1971, № 1; Цього вівторка. — Хліб. В кн.: Відкриття. К., 1979; Рос. перекл. — Избранное. М., 1977.

Літ.: Фрадкин И. Поколение вернувшихся. В кн.: Литература новой Германии. М., 1961; Антонова Л. Вольфганг Борхерт, ідеї і стиль. «Радянське літературознавство», 1971, № 5; Стеженский В., Черная Л. Вольфганг Борхерт. В кн.: Литературная борьба в ФРГ. М., 1978.

Н. М. Матузова.


БОРХЕС (Borges) Хорхе Луїс (24.VIII 1899, Буенос-Айрес — 14.VI 1986, Женева) — аргент. письменник. Освіту здобув у Швейцарії. У 1919 — 21 жив в Іспанії. Один із засновників ультраїзму — авангардистської течії в аргент. поезії (збірки «Жар Буенос-Айреса», 1923; «Місяць напроти», 1926; «Зошит Сан-Мартіна», 1929; «Інший, але той самий», 1964; «Для шести струн. Мілонги Хорхе Луїса Борхеса», 1965; «Похвала тіні», 1969; «Тайнопис», 1981). Писав також фантаст., психол., сатиричні оповідання (збірки «Всесвітня історія ганьби», 1935; «Алеф», 1949; «Смерть і компас», 1951; «Творець», 1960; «Золото тигрів», 1972; «Книга піщинок», 1975; «Сім вечорів», 1980, та ін.). Самобутність, філос. заглибленість, інтелектуальна метафоричність, а також художня досконалість прозових творів Б. принесли йому заг. визнання. Творчість Б. істотно вплинула на розвиток новітньої латиноамер. л-ри. Автор літературознавчих праць («Поезія гаучо», 1955, та ін.). Погляди Б. в різні періоди життя були суперечливими. В останні роки посилилося гостро негативне ставлення письменника до реакц. режимів у країнах Лат. Америки. Укр. мовою окремі твори Б. переклали Ю. Покальчук, В. Колодій.

Тв.: Укр. перекл. — Безсмертний. «Всесвіт», 1976, № 2; Вулиці Буенос-Айреса. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; Рос. перекл. — Проза разных лет. М., 1984; Юг. М., 1984.

Літ.: Покальчук Ю. В. Сучасна латиноамериканська проза. К., 1978; Тертерян И. Человек, мир, культура в творчестве Хорхе Луиса Борхеса. В кн.: Борхес Х. Л. Проза разных лет. М., 1984.

Ю. В. Покальчук.


БОРЧАЛИ Ейваз (справж. — Айвазов Айваз Магамед оглу; 5.V 1938, с. Ашамедли, тепер Марнеульського р-ну Груз. РСР) — азерб. рад. поет. Член КПРС з 1967. Закінчив 1964 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Коли займається обрій» (1964), «Золоті хвилі» (1970), «Роки і сходинки» (1975), «У сідлі світу» (1985) та ін. Переклав деякі твори Лесі Українки (поезії «Fiat nox!», «На вічну пам’ять листочкові...», «Слово, чому ти не твердая криця»), І. Драча (поему «Вітер вишневого цвіту» та ряд віршів). Укр. мовою окремі твори Б. переклав П. Мовчан.

Тв.: Укр. перекл. — Вічний шлях. «Дніпро», 1977, № 11.

М. М. Мірошниченко.


БОРШОШ-КУМ’ЯТСЬКИЙ Юлій Васильович (8.VII 1905, с. Великі Ком’яти, тепер Виноградівського р-ну Закарп. обл. — 9.IV 1978, Ужгород) — укр. рад. поет. Закінчив 1924 Ужгород. учител. семінарію. Друкувався з 1925 у закарп. журналах «Пчілка», «Наш рідний край», альм. «Трембіта». Збірки поезій «Весняні квіти» (1928), «З мого краю» (1929), «Країна див» (1934), «В Карпатах світає» 1935), «З наказу роду» (1938) пройняті співчуттям до трудящих краю, які жили в умовах соціального й нац. гноблення. Поетичне обдарування Б.-К. розквітло за Рад. влади. Збірки «Дві долі» (1948), «На високій полонині» (1956), «Грай, трембіто» (1958), «В орлиному леті» (1961), «Багряні акорди» (1967), «Пізня краса» (1975) — своєрідний поетич. літопис соціалістич. перетворень на Закарпатті. Б. — тонкий лірик, живописець карпатської природи. Автор нарисів, творів для дітей.

Тв.: Червона калина. Ужгород. 1980.

Літ.: Крижанівський С. Співець країни. В кн.: Шовкова косиця. Ужгород, 1971; Балега Ю. Творчість Ю. Боршош-Кум’ятського. В кн.: Боршош-Кум’ятський Ю. Червона калина. Ужгород, 1980.

С. А. Крижанівський.


БОРЩАГОВСЬКИЙ Олександр Михайлович [1 (14).X 1913, м. Біла Церква, тепер Київ. обл.] — укр. і рос. рад. письменник, театрознавець. Член КПРС з 1940. Закінчив 1935 Київ. театр. ін-т. Досліджував джерела й поетику драм. творів укр. письменників: «Драматичні твори І. Франка» (1946), «Драматургія Тобілевича» (1948), «Шлях театру» (1941, у співавт.). Автор п’єс «Дзвони Амбуаза» (1943), «Дружина» (1956), «Ведмежа шкура» (1958) та «Дамський кравець» (1985; відображено трагедію Бабиного Яру). 1953 вийшов істор. роман Б. «Російський прапор». В основу повісті «Тривожні хмари» (1958) покладено «матч смерті» між укр. футболістами й гітлерівцями, що відбувся 1942 в окупованому Києві. Роман «Чумацький шлях» (1968) — про вірність людей моральним принципам соціалістич. суспільства. Пише оповідання на сучас. теми. Б. належить худож.-біогр. дослідження «Амвросій Бучма».

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1982; Драматичні твори Івана Франка. К., 1946; Драматургія Тобілевича. К., 1948; Три тополя. М., 1986.

Л. З. Мороз.


БОРЩАК Ілько (1892, Херсон — 11.X 1957, Париж) — укр. історик і літературознавець у Франції. Закінчив Новорос. ун-т (Одеса). Улітку 1914 був відряджений цим ун-том на наук. роботу до Гааги (Нідерланди). Учасник 1-і світової війни, 3 20-х pp., жив у Парижі, Під час нім.-фашист. окупації Франції був ув’язнений за антигітлер. діяльність. Співробітничав у періодич. виданнях Києва і Львова. В Парижі 1926 — 28 видавав тижневик «Українські вісті», 1938 викладав укр. мову і л-ру в Школі сх. мов, видав підручник франц. мовою (1946). Досліджував істор. і літ. зв’язки України з Францією, Швецією, Англією. Праці: «Гетьман Пилип Орлик і Франція» (Львів, 1924), «Звідомлення, представлене Українській Академії Наук. про дослідження в архівах Західної Європи» (Львів, 1924), «Шведи на Україні і французька дипломатія» (Київ, 1928), «Шевченко у Франції» (Львів, 1933), «Наполеон і Україна» (Львів, 1937), «Карпатська Україна в міжнародній політиці» (Львів, 1938), «Історична легенда України. Історія русів» (франц. мовою, Париж, 1944) та ін.

Тв.: Вольтер і Україна. «Україна», 1926, № 1.

М. М. Гресько.


БОРЩЕВСЬКИЙ Василь Митрофанович [15 (28).XII 1909, с. Новоселівка, тепер Пологівського р-ну Запоріз. обл.] — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1955, професор з 1965, засл. працівник вищої школи УРСР з 1970. Член КПРС з 1940. Закінчив 1940 Запоріз. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1945 — викладач, а з 1946 — зав. кафедрою укр. л-ри Вінн. пед. ін-ту. Об’єктом наук. інтересів Б. є укр.-рос. літ. зв’язки, тема дружби народів у худож. л-рі та ленініана літературна. Співавтор і відп. ред. підручників «Українська література» для 9-го класу середньої школи, а також для технікумів і педучилищ. Автор методичних посібників «Вивчення творчості М. М. Коцюбинського в школі» (1964, 1975) та «Вивчення творчості Максима Рильського в школі» (1958, 1962, 1970).

Тв.: Чуття єдиної родини. К., 1960; Дружба, єдність. К., 1963; Максим Рильський — класик радянської поезії. К., 1965.

С. А. Крижанівський.


БОРЯН Гурген Михайлович (20.VI 1915, м. Шуша, тепер Нагірно-Карабах. а. о. — 15.IV 1971, Єреван) — вірм. рад. поет і драматург. Член КПРС з 1940. Закінчив Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). У збірках віршів «Дорога до моря» (1940), «Клятва бійця» (1941), «Вогненним язиком» (1942), «Заграва» (1945), «Єреванські світанки» (1947), «Вибране» (1953) та ін. відобразив воєнні і трудові будні рад. людей. Автор п’єс «На висотах» (1945), «На мосту» (1961). Писав і для дітей. Б. належать переклади деяких творів П. Тичини («Пісня про Зою Космодем’янську», «Мій народ»), М. Рильського («По дощі», «Нащадок»), П. Воронька («Пісня ветерана»). Україні присвятив вірші «Три брати», «Україні», «Київ», «Карпатська пісня». Автор статей про Т. Шевченка, Лесю Українку, П. Тичину. Твори Б. перекладали П. Тичина, М. Рильський.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. Антологія. К., 1980; Рос. перекл. — Избранное. Ереван, 1952; Да и нет. М., 1958; Родная земля. М., 1975; Пьесы. М., 1979.

С. Г. Амірян.


БОСНІЇ І ГЕРЦЕГОВИНИ ЛІТЕРАТУРА — див. Югославії літератури.


БОСНЯЦЬКА (Bośniacka) Ельжбета (1837, с. Ребедайлівка, тепер Кам’янського р-ну Черкас. обл. — 22.VI 1904, Сан-Джуліано, Італія) — польс. письменниця. Дит. і юнацькі роки минули в с. Оленівці (тепер Фастівського р-ну Київ. обл.). З 1871 жила в Італії. Автор поеми «Запорожець» (1862), істор. драм «Княгиня Горислава» (1873) і «Дідичка з Острога» (пізніша назва — «Гальшка з Острога») та ін. творів. 1907 у Львові вийшло 8-томне видання її творів.

Р, Я. Пилипчук.


БОСТАН Григорій Костянтинович (4.V 1940, с. Буденець, тепер Сторожинецького р-ну Чернівецької обл.) — укр. і молд. рад. фольклорист і поет, канд. філол. наук з 1971. Закінчив 1965 Чернівецький ун-т; з 1979 завідує кафедрою молд. філології. Збирає й досліджує молд. фольклор на Україні (опубл. у зб. «У піснях прославляємо долю», 1971; «У колгоспі свято», 1972; «Джерело щастя», 1977, та ін.). Праці про молд.-укр.-рос. взаємини («Свідчення вікової дружби», 1973; «Типологічні співвідношення і взаємозв’язки молдавського, російського і українського фольклору», 1985, та ін.). Автор зб. віршів «Дорожні пісні» (1982, молд. мовою) тощо.

О. С. Романець.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.