[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 148-162.]

Попередня     Головна     Наступна





ЕМСЬКИЙ АКТ 1876 — розпорядження рос. уряду, підписане царем Олександром II 18(30).V 1876 у м. Емсі (Німеччина) про обмеження у застосуванні укр. мови. Підставою для прийняття Е. а. — своєрідного доповнення до Валуєвського циркуляра 1863 — послужили заяви рос. шовіністів про нібито сепаратистські і антидержавницькі тенденції в укр. нац.-культурницькому русі (зокрема, в діяльності громад, Пд.-Зх. відділу Рос. геогр. т-ва в Києві), ретроградні уявлення про укр. мову як начебто діалект рос. мови. За Е. а. у Росії вводилася жорстка цензура на укр. книжки, що ввозилися з-за кордону; укр. мовою дозволялося публікувати (з обов’язковим застосуванням рос. правопису) лише ориг. художні твори, крім перекладів, та істор. документи; заборонялося вживання укр. мови на сцені, при нотописанні. Е. а. призвів до згортання діяльності нечисленних укр. установ (було закрито громади, Пд.-Зх. відділ Рос. геогр. т-ва), різкого скорочення україномовного друку, в т. ч. художнього. Під впливом громадськості царський уряд змушений був згодом певною мірою послабити цензурний тиск: 1881, напр., дозволено ставити на сцені також драматичні твори укр. мовою; після 1905 — видавати окремі україномовні книги.

Літ.: [Грінченко Б.] Порабощаемый народ. Львов, 1895; Об отмене стеснений малорусского печатного слова. СПБ, 1910: Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. Х. — К., 1930; Вернадський В. Українське питання і російська громадськість. «Вітчизна», 1988, № 6.

Р. С. Міщук.


ЕМФАЗА (від грец. ’έμφασις — виразність, підкресленість) — одна з риторичних фігур; інтонаційне виділення якогось виразу, окр. компоненту худож. мови з метою вказівки на його значущість, глибинний зміст. Ефект Е. досягається шляхом лексичного відбору (узагальненого слова, що нерідко має піднесений зміст), особливої будови фраз (інверсія, апосіопеза, анафора, паралелізми, повтори, риторичні запитання, звертання, вигуки тощо). Застосування емфазичних прийомів властиве переважно поетичній і ораторській мові;

Борітеся — поборете.

Вам Бог помагає,

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

(Т. Шевченко).

Е. називають також стилістичну манеру, яка полягає в тому, що глибокий, патетичний зміст передається у формі заг. висловлювань. Деякі з них стали крилатими: «Таке життя», «Треба бути людиною» та ін.

Л. С. Дем’янівська.


ЕНАЛАГА (від грец. ’εναλλαγή — заміна) — стилістична фігура: неправильний мовний зворот, заміна однієї граматичної категорії (частини мови, роду, числа, відмінка тощо) іншою, щоб посилити експресію, надати вислову певного колориту. Напр., у Т. Шевченка: «Незабаром зробилась мати / Із доброї тії дівчати» («Неофіти»). Замість «доброго того дівчати» сказано «доброї тії дівчати». Див. також Солецизм.

В. М. Лесин.


ЕНГЕЛЬГАРДТ Олександр Миколайович [21.VII (2.VIII) 1832, с. Климово, тепер Духовщинського р-ну Смолен. обл. — 21.I (2.II) 1893, с. Батищево, тепер Дорогобузького р-ну тієї ж обл.] — рос. публіцист, учений-агрохімік. Закінчив 1853 Михайлівське артил. уч-ще (Петербург). Видавав перший у Росії «Химический журнал». З 1864 — викладач, а 1866 — 70 — професор хімії Землеробського ін-ту в Петербурзі. 1870 Е. арештовано на підставі звинувачення в антиуряд. діяльності, 1871 — вислано в Батищево під нагляд поліції. 1863 у газ. «Санкт-Петербургские ведомости» опубл. «Листи», в яких показав зміни в нар. житті після реформи 1861. Цикл худож.-публіцистич. нарисів, написаних у формі листів «З села» (1872 — 82, 1887, окр. вид. 1882), створений на матеріалі глибокого вивчення нар. життя, містить широку картину пореформеного села, проникливі характеристики соціальної психології та трудової етики землероба. В. І. Ленін відзначав, що «Листи» Е. користувались «міцною симпатією читаючої публіки» (Повн. зібр. тв., т. 2, с. 498). Книга знайшла відгомін в укр. л-рі кін. 19 — поч. 20 ст. (зб. оповідань «Наші люди на селі» Г. Григоренка та ін.), а ідеї Е. про сільськогосп. артілі відбилися в працях укр. народника, організатора хліборобських артілей М. Левитського. За дослідження в галузі органічної хімії Рада Харківського університету 1870 присудила Е. ступінь доктора наук.

Тв.: Из деревни. 12 писем 1872 — 1887. М., 1987.

Літ.: Нечуятов П. Я. Александр Николаевич Энгельгардт. Смоленск, 1957; Филоненко И. Особая экспедиция. «Октябрь», 1988, № 9 — 10.

І. Д. Бажинов.


ЕНДЕБЕРЯ Віктор Тихонович (1.I 1944, с. Никифорівка, тепер Артемівського р-ну Донец. обл.) — укр. рад. письменник-гуморист. Член КПРС з 1970. Закінчив 1966 Харків. сільськогосп. ін-т. Друкується з 1965. Автор збірок «Свати» (1974), «Генеральна репетиція» (1977), «Щаслива пора» (1978), «Заєць на перелазі» (1980), «Вічна ручка», «Два відра диму» (обидві — 1983), «Безплатна стрижка» (1986), «Жертва традиції» (1988), «Перша заповідь» (1989), до яких увійшли короткі гуморески, оповідки, діалоги на виробничі та морально-етичні теми. Прозові мініатюри Е. — комічні сценки, випадки з життя сучас. села. Окр. твори перекладено рос. та чес. мовами.

Літ.: Сочивець І. Букет сміху. В кн.: Ендеберя В. Два відра диму. Х., 1983.

В. О. Дорошенко.


ЕНДЗЕЛІН Яніс (22.II 1873, х. Мічкени, побл. м. Валмієри — 1.VII 1961, смт Кокнесе Стучкинського р-ну; похов. у Ризі) — латис. рад. мовознавець, чл.-кор. АН СРСР з 1929, академік АН Латв. РСР з 1946 засл. діяч науки Латв. РСР з 1945. Закінчив 1897 — класичний, а 1900 — слов’ян. відділи Юр’євського (тепер Тартуський) ун-ту. У 1908 — 20 працював у Харків. ун-ті (з 1911 — професор), де серед його учнів був Л. А. Булаховський, 1920 — 50 — у Латв. ун-ті (Рига), 1946 — 61 — в Ін-ті мови та л-ри АН Латв. РСР. Засновник балт. порівняльного мовознавства. Автор праць з балт. філології, зокрема з латис. мовознавства: «Слов’яно-балтійські етюди» (1911), «Граматика латиської мови» (1922, нім. мовою; 1951, латис; Ленінська премія, 1958), «Латиська хрестоматія» (1922). Його «Вступ до балтійської філології» (1945) містить короткий огляд латис. та лит. л-р. У своїх працях звертався до української мови та її зв’язків з балтійськими мовами. 1967 у Латвійській АН засновано премію його імені.

Тв.: Избранные труды, т. 1 — 4. Рига, 1971 — 81.

А. П. Непокупний.


«ЕНЕЇДА НАВИВОРІТ» — анонімна бурлескно-травестійна поема, один з перших творів нової білорус. л-ри. Написана після 1812 — не пізніше 1830-х pp. (збереглася лише частина). Є дві близькі між собою редакції поеми: вітебська і смоленська (обидві в архіві О. Бодянського Держ. б-ки СРСР ім. В. І. Леніна, Москва). Перша друкована згадка про поему належить до 1837, перша публікація — 1845 (петерб. журн. «Маяк»). В «Е, н.» пародіюється поема «Енеїда» Вергілія. Взірцем для «Е. н.» були поема «Енеїда» І. Котляревського і «Вергілієва Енеїда навиворіт» М. Осипова. Твір має виразну демокр. антифеод. спрямованість. Персонажі божественного походження (Еол, Нептун, Юнона та ін.) виступають як поміщики, урядовці, хабарники, а троянці на чолі з Енеєм — як працьовиті, скромні й кмітливі білорус. селяни. За свідченням білорус. історика л-ри Р. Земкевича, Т. Шевченко ознайомився з «Е. н.» в літ. гуртку Я. Барщевського, високо цінував поему за «чисто білоруський елемент» (ст. «Тарас Шевченко і білоруси», газ. «Наша ніва», 1911, № 8).

Літ.: Карский Е. Ф. Белорусская Энеида на изнанку. «Сборник Харьковского историко-филологического общества», 1909, т. 18.

О. К. Бабишкін.


ЕНЖАМБЕМАН — див. Перенесення.


ЕНКОМІЙ (греп. ’ενκώμιον — звеличення) — літ. жанр; похвальна промова. Див. Панегірик.


ЕНС (Hins) Марі Огюст Дезіре Ежен (псевд. — Діоген, Гамед; 5.XI 1839, Брюссель — 15.II 1923, там же) — бельг. лінгвіст, фольклорист, перекладач, громад. діяч. Писав франц. мовою. Закінчив 1865 Брюссел. ун-т. Брав участь у роботі І Інтернаціоналу. Захищав ідеї комунарів. 1872 був змушений емігрувати до Росії, жив у Петербурзі, де закінчив 1874 Вищу пед. школу, вивчив рос. і укр. мови. З 1874 викладав франц. мову у гімназії в Нижньому Новгороді. 1880 повернувся до Бельгії. Досліджував творчість М. Гоголя, Ф. Достоєвського та ін. рос. письменників, переклав ряд їхніх творів, зокрема повість «Сорочинський ярмарок» М. Гоголя (1892). Здійснив переклад поеми «Шякунтала» Калідаси, автор розвідки про естетику Гомера. Видав кн. «Життя Росії, показане в народній творчості» (1883), у вступі до якої подав, зокрема, огляд укр. л-ри. Вважав Т. Шевченка глибоко народним і самобутнім поетом. Зробив прозовий переклад поеми «Катерина», надр. його з власною передмовою у брюссел. часописі «La Société Nouvelle» («Нове суспільство», 1887, травень), де розповів про важке становище з українською мовою, про життя Т. Шевченка. Досліджував і популяризував український фольклор. Інтерпретації деяких укр. легенд та наук. розвідки про них друкував, зокрема, 1887 — 88 у журн. «Revue des traditions populaires» («Огляд народних традицій»). Про фольклорист. діяльність Е. згадували в своїх працях І. Франко (див. Зібр. тв., т. 35. К., 1982, с. 190, 457), М. Драгоманов, О. Маковей («Неділя» — дод. до «Буковини», 1895, ч. 3, с. 17), В. Горленко.

Тв.: Укр. перекл. — З передмови до перекладу «Катерини». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964.

Літ.: Горленко В. П. Украинские легенды в французском журнале. «Киевская старина», 1888, № 5; К-ій П. [Драгоманов М. П.]. Украинские народные рассказы на французском языке. «Киевская старина», 1888, №8; Драгоманов М. П. Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті. В кн.: Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці, т. 2. К., 1970.

Я. І. Кравець.


ЕНЦЕНСБЕРГЕР (Enzensberger) Ганс Магнус (11.XI 1929, м. Кауфбойрен, Баварія, тепер ФРН) — нім. письменник (ФРН), доктор філософії з 1955. В 1949 — 54 вивчав філологію та філософію в нім. ун-тах і Сорбонні. Входив до об’єднання західнонім. письменників «Група 47». З 1965 живе в Зх. Берліні.

Продовжуючи традиції нім. політ. лірики (Б Брехт, Е. Кестнер), Е. у збірках віршів «Оборона вовків» (1957), «Мова країни» (1960), «Шрифт для сліпців» (1964), «Мавзолей» (1975), «Фурія зникнення» (1980) виступив проти мілітаризму, обивательської аполітичності й байдужості. Вірші Е. містять сатир. картини західнонім. дійсності, застерігають від нової війни. Автор докум. п’єси «Допит у Гавані» (1970) — про учасників невдалої інтервенції проти соціалістичної Куби, комедії в 33-х піснях «Загибель „Титаніка“» (1978), оповідань, публіцистич. творів та есе з питань мист-ва і політики («Подробиці», 1962; «Політичні крихти хліба», 1982, та ін.). Окремі вірші Е. переклали В. Подолужний, Л. Череватенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Дніпро», 1968, № 11; [Вірші]. «Жовтень», 1972, № 5; Рос. перекл. — Вслепую. В кн.: Во имя жизни. Зарубежные поэты о мире. М., 1984.

Літ.: Череватенко Л. Гнівний наступник Брехта. «Жовтень», 1972, № 5; Рудницкий М. Л. Ганс Магнус Энценсбергер. В кн.: История литературы ФРГ. М., 1980.

Б. П. Бендзар.


ЭНЦЫКЛАПЕДЫЯ ЛІТАРАТУРЫ І МАСТАЦТВА БЕЛАРУСІ — наук.-довідкове видання, випущене 1984 — 87 (т. 1 — 5) вид-вом «Білоруська Радянська Енциклопедія» ім. Пятруся Бровки у Мінську. Здійснена за принципом поєднання регіональної та галузевої енциклопедії. Вміщує бл. 15 тис. статей. У них подаються відомості з питань розвитку білорус. л-ри, книгодрукування, преси, мовознавства, фольклору та етнографії, декор.-прикладного мистецтва, архітектури, музики, театру, кіно, радіо і телебачення тощо. Показано нац. специфіку, традиц. зв’язки білорус. л-ри і мист-ва з літературою та мистецтвом рос., укр., ін. народів, внесок у світову культуру. Надр. статті про л-ри народів СРСР і зарубіж. країн, літ.-мистецькі орг-ції, вид-ва, газети, журнали, альманахи, творчі спілки тощо. В статті про укр. л-ру дається характеристика етапів її істор. та сучас. розвитку, аналіз білорус.-укр. літ. зв’язків. Зазначається, що протягом 1917 — 86 білорус. мовою видано 166 книг укр. л-ри тиражем 1511 тис. прим. Це — повість «Голубі ешелони» Петра Панча (1930), романи «Вершники» Ю. Яновського (1936) і «Прапороносці» О. Гончара (1949), вибрані твори М. Рильського (1952), П. Тичини, М. Бажана (1954), антології «День української поезії» і «Український гумор» (1957), «Українська радянська поезія» (т. 1 — 2, 1975) та ін. Значне місце в енциклопедії відведено статтям-персоналіям, в т. ч. про укр. письменників — Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, В. Стефаника, П. Тичину, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка, О. Гончара, І. Драча, Л. Забашту, Р. Лубківського, О. Новицького, В. Лучука, С. Литвина та ін.

В. Г. Пугач.


ЕНЦИКЛОПЕДІЇ ЛІТЕРАТУРНІ — вид галузевих енциклопедій, довідково-тлумачні видання з питань теорії та історії л-ри і фольклору; включають статті-персоналії про письменників, літературознавців, критиків, перекладачів. Е. л. торкаються також проблем ін. наук. дисциплін, які безпосередньо взаємодіють з л-рою (мовознавство, журналістика, мистецтвознавство, етнографія, текстологія, бібліографія, книгодрукування, бібліотечна справа тощо) чи мають до неї непряме відношення (історія, філософія, естетика, соціологія, психологія).

Першопочатком Е. л. прийнято вважати бібліографічні каталоги давніх, зокрема античних, письменників — «Таблиці тих, хто уславився в усіх галузях знань, і того, що вони написали» грец. поета й ученого-граматиста Каллімаха (310 — 240 до н. е.), зібрані в Александрійській бібліотеці. Найдавніші попередники Е. л. Арабського Сходу та Китаю — історико-літ. зводи й антології з біографіями поетів, довідники-тазкіре та ін. Визначне літ.-енциклопедичне видання епохи Відродження — «Універсальна бібліотека» К. Геснєра (Цюріх, 1545 — 55), у якій подано відомості про 5000 письменників за 1000 років.

По суті першою в Європі національною Е. л. є «Коментар до британських письменників» Дж. Леланда (укладений 1545, опубл. 1709), що містить статті про 593 англомовних авторів. Серед енциклопедичних літ. та міфологічних довідників найвідоміші «Повний словник міфології всіх націй» В. Фольмера (т. 1 — 3, Штутгарт, 1836) та «Докладний лексикон грецької й римської міфології» В. Рошера (т. 1 — 6, Лейпціг, 1884 — 1937). Нинішнє значення терміну «енциклопедії літературні» утвердилося в кін. 19 ст. з виходом у Франції «Універсального словника літератур» Г. Вапро (Париж, 1876 — 77) та «Енциклопедії світової літератури» в США (т. 1 — 20, Нью-Йорк, 1885 — 91), здійсненої як антологія уривків з творів понад 4000 авторів.

Протягом 20 ст. вийшли друком біобібліогр. довідник «Бенгальські письменники» (Калькутта, 1904), «Японська літературна енциклопедія» Ф. Цукуру (т. 1 — 4, Токіо, 1935; 2-е вид. — т. І — 8, 1952 — 57), «Енциклопедія світової літератури» И. Такамацу (т. 1 — 7, Токіо — Тюокорон, 1937), «Енциклопедія китайської літератури» Ян Цзя-ло (т. 1 — 4, Нанкін, 1936), «Письменники-класики Кореї» (т. 1 — 2, Пхеньян, 1959), «Сучасні письменники Кореї» (т. 1 — 2, Пхеньян, 1960 — 61), «Кіндлерівський літературний словник» (т. 1 — 12, Цюріх, 1970 — 74), угор. «Енциклопедія світової літератури» (т. 1 — 6, Будапешт, 1970 — 79), енциклопедичний довідник «Література польська» (т. 1 — 2, Варшава, 1984 — 85) та ін.

Близькими до літературної енциклопедії характером і призначенням є біобібліогр. словники: «Словник німецької літератури» В. Коша (т. 1 — 4, Берн, 1949 — 58), «Енциклопедичний словник італійської літератури» (т. 1 — 6, Рим — Барі, 1966 — 70), «Словник французьких письменників» Ж. Маліньяна (Париж, 1971) тощо. Популярними за рубежем є «Оксфордські довідники» (виходять з 30-х pp. мільйонними тиражами), які охоплюють осн. західноєвропейські л-ри та л-ри США, Канади, Австралії тощо.

Першим літ.-енциклопедичним виданням у Росії був «Словарь древней и новой поэзии» М. Ф. Остолопова (ч. 1 — 3, СПБ, 1821). 1908 у Києві з нагоди 100-річчя нової укр. л-ри вийшла поетична антологія «Українська муза», в якій подано біографічні довідки про 134 укр. поетів (починаючи з 1798). Біобібліографічні відомості про письменників містять видання «Десять років української літератури (19171927)» О. Лейтеса та М. Яшека (т. 1 — 2, 1928), «Українські письменники» (т. 1 — 5, К., 1960 — 65) та ін.

Першою рад. Е. л. є «Литературная энциклопедия. Словарь литературных терминов» у 2 томах (М. — Л., 1925). Широтою довідкового матеріалу відзначається Литературная энциклопедия (т. 1 — 9, 11. М., 1929 — 39; т. 10 і 12 не вийшли). У 1962 — 78 видана Краткая литературная энциклопедия (КЛЭ) (т. 1 — 8, т. 9 — додатковий, М.). Грунтовним літ.-енциклопедичним довідником є підготовлений Ін-том рос. л-ри (Пушкінський дім) АН СРСР «Словарь книжников и книжности Древней Руси» (в. 1 — 3, 1987 — 89), в який включено відомості про письменників, а також твори, в т. ч. анонімні та перекладні, 11 — 17 ст. 1987 у Москві вийшов Литературный энциклопедический словарь (ЛЭС), 1988 у Києві — перший том Української Літературної Енциклопедії (УЛЕ), що є першою національною Е. л. в СРСР. Один з видів Е. л. — персональна енциклопедія, що складається з системи статей і досліджень про творчість письменника (його худож. метод, жанри, прижиттєві та посмертні видання творів, історію їх написання, перші публікації, переклади різними мовами та ін.). За кордоном першою персональною Е. л. була «Дантівська енциклопедія» Дж. Скартацціні (т. 1 — 3, Мілан, 1896 — 1905). У 20 ст. вийшли «Малий стендалівський словник» А. Мартіно (Париж, 1948), «Довідник з Гете» (т. 1 — 4, Штутгарт, 1955 — 61), «Дантівська енциклопедія» (т. 1 — 5, Рим, 1970 — 76). Першою персональною Е. л. в СРСР став Шевченківський словник (т. 1 — 2. К., 1976 — 77; Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1980). До персонал. Е. л. належать Лермонтовская энциклопедия (М., 1981), енциклопед. довідники «Янка Купала» (Мінськ, 1986), «Францыск Скарана і яго час» (Мінськ, 1988).

Іноді літературні енциклопедії поєднуються в одному виданні з енциклопедіями мистецькими (див. Энцыклапедыя літаратуры і мастацтва Беларусі). Різновидом літературної енциклопедії вважаються також словники літературознавчих термінів.

Літ.: Кауфман И. М. Русские биографические и библиографические словари. М., 1955; Кандель Б. Л. Путеводитель по иностранным библиографиям и справочникам по литературоведению и художественной литературе. Л., 1959; Вервес Г. Видатне досягнення. «Літературна Україна», 1977, 8 березня; Кирилюк Є. Шевченківська енциклопедія. «Україна», 1977, № 10.

В. П. Лета, Ф. П. Погребенник.


ЕНЦИКЛОПЕДІЯ (від грец. ενκυκλοπαιδεία — коло знань) — наукове або науково-популярне довідкове видання, яке містить найістотнішу інформацію з усіх (універсальна Е.) або окремих (галузева Е.) галузей знань та практичної діяльності. Е. відображає рівень науки і культури епохи країни. За структурою розрізняють Е. алфавітні (матеріал подано в алфавітному порядку) та систематичні (за галузями знань, регіональними ознаками тощо). Енциклопедичні видання сучас. типу виникли в новітні часи, проте праці енциклопед. характеру створювалися ще у старод. державах — Єгипті, Китаї, Греції, Римі, пізніше у країнах араб. писемності, Європі тощо. Рукописні збірки пояснень незрозумілих слів почали укладати ще в 3 — 2 ст. до н. е. вчені александрійської філологічної школи (див. також Глосарій). У 1751 — 80 у Франції за ред. Д. Дідро й Ж. Л. Д’Аламбера було видано 35-томну «Енциклопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел».

З Е. у сучас. капіталістич. країнах найдавнішими є Британська Енциклопедія, енциклопедії Ларусса (Франція), Американська Енциклопедія (США). Серед ін. широко відомих Е. — ісп. «Універсальна ілюстрована європейськоамериканська енциклопедія» («Еспаса»), «Італійська енциклопедія наук, літератури і мистецтва», «Енциклопедія Брокгауза», що друкується в ФРН, та ін.

Відомими рос. Е. дореволюц. часу були Брокгауза і Єфрона енциклопедичний словник і Гранат енциклопедичний словник та ін. З перших років Рад. влади В. І. Ленін вказував на необхідність створення нових словникових і енциклопедичних видань (див. Ленін В. І. Повн. зібр. тв., т. 51, с. 121 — 122). У 1926 — 47 вийшли 1-е вид. Большой советской энциклопедии (т. 1 — 66), 1950 — 58 — 2-е вид. (т. 1 — 51) 1969 — 78 — 3-є вид. (т. 1 — 30).

Виходили і перші рад. галузеві енциклопедії, зокрема Литературная энциклопедия (т. 1 — 9, 11, 1929 — 39, незакін.). У повоєнний період видано багатотомні енциклопедії з різних галузей знань: Краткую литературную энциклопедию (т. 1 — 9, 1962 — 78), Театральную энциклопедию (т. 1 — 5, 1961 — 67), Музыкальную энциклопедию (т. 1 — 6, 1973 — 82), Советскую историческую энциклопедию (т. 1 — 16, 1976 — 81) та ін. Здійснено три видання Малой советской энциклопедии (т 1 — 10, 1928 — 31; т. 1 — 11, 1933 — 41, 1947; т. 1 — 10, 1958 — 60), три видання Детской энциклопедии (т. 1 — 10, 1958 — 62; т. 1 — 12, 1964 — 69; т. 1 — 12, 1971 — 78), чотири видання Советского энциклопедического словаря (1979 — 86).

Енциклопедичні видання національними мовами, в т. ч. універсальні Е., створюються в союзних республіках.

Першими виданнями енциклопедичного типу на Україні були рукописні словники незрозумілих слів (див. Азбуковники). 1627 в Києві письменник і друкар Памво Беринда випустив перший у Сх. Європі друкований азбуковник «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє». У 1839 — 40 в Києві вийшла «Энциклопедия законоведения» К. Неволіна (т. 1 — 2). В 1910 — 12 Харків. т-во поширення в народі грамотності видало «Народную энциклопедию научных и прикладных знаний» (т. 1 — 14), кожний том якої присвячений окремій галузі знань. Першим енциклопедичним виданням про Україну був науково-популярний довідник «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (т. 1 — 2, під редакцією Ф. Волкова, М. Грушевського, А. Кримського та ін., випущений 1914 — 16 в Петербурзі книговид. т-вом «Общественная польза»; з підготовлених З і 4 томів опубліковано тільки окремі розділи). Питання підготовки багатотомної Укр. Рад. Енциклопедії вперше порушено 1927 на X з’їзді КП(б)У. Було створено Держ. вид-во Укр. рад. Енциклопедії, ред. колегію на чолі з М. Скрипником; виходив «Бюлетень УРЕ» (1931 — 32). 1934 діяльність вид-ва було припинено. 1944 за постановою РНК УРСР і ЦК КЩб)У «Про видання Української Радянської Енциклопедії» розпочато підготовку УРЕ (1948 робота припинилась). 1957 засн. Головну редакцію Української Радянської Енциклопедії, гол. ред. якої став академік АН УРСР поет М. Бажан (1989 перетворена на вид-во «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана).

У 1959 — 65 видано першу в СРСР нац. рад. Е. — Українську Радянську Енциклопедію (УРЕ), т. 1 — 17; 1976 — 85 — 2-е вид. УРЕ, т. 1 — 12 (з 13 кн.) укр. і рос. мовами. Створено Український Радянський Енциклопедичний Словник (т. 1 — 3, 1-е вид. 1966 — 68; 2-е вид., укр. і рос. мовами — 1986 — 89), ряд галузевих та ін. енциклопедичних видань, у т. ч. перше в СРСР персональне енциклопедичне видання — Шевченківський словник (т. 1 — 2, 1976 — 77). 1988 вийшов 1-й том Української Літературної Енциклопедії. Див. також Енциклопедії літературні.

Літ.: Кауфман И. М. Русские энциклопедии. М., 1960; Гудовщикова И. В. Общие зарубежные энциклопедии. Л., 1963; Шмушкис Ю. Е. Советские энциклопедии. М., 1975; Кудрицький А., Сарана Ф. Україна енциклопедична. «Літературна Україна», 1988, 21 січня.

Р. А. Заєздний, Ф. К. Сарана.


ЕПІГОНСТВО (від грец. `επίγονος — народжений пізніше) в літературі — нетворче, поверхове наслідування певних літ. зразків; несамостійність худож. мислення. Явище Е. тісно пов’язане з проблемою співвідношення традицій і новаторства в літ. процесі. Наступність традицій, творче освоєння здобутків попередників є передумовою худож. прогресу. Проте звернення письменника до вже вироблених стильових, жанрових та ін. худож. форм приховує в собі й загрозу Е. На відміну від діалектичного оновлення традицій через їх осягнення і заперечення у творчості оригінальній, епігони механічно повторюють проблематику і копіюють формальні ознаки наслідуваних зразків, намагаються дублювати неповторність попереднього літ. явища без врахування нових істор. та культур. обставин. У 19 ст. об’єктом Е. деколи виступають «Енеїда» І. Котляревського, поезія Т. Шевченка, народна пісня. Разом з тим Е. починає усвідомлюватися як літ. проблема і загалом кваліфікується як негативне явище. Як «співання по готовому сліду», прокладеному Т. Шевченком, кваліфікував П. Куліш зб. «Разок намиста» М. Юркевича. На поч. 20 ст. М. Мочульський відзначав, що лірика О. Луцького залежна від І. Франка та польських поетів. Подолання Е. — на шляху глибшого осягнення дійсності, розвитку власної манери письма. Е. не можна ототожнювати з художньо вмотивованими елементами стилізації, пародіювання, введенням у твір ремінісценцій. Див. також Наслідування у літературі.

Літ.: Франко І. Із секретів поетичної творчості В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещенни, кн. 3. М., 1965; Лихачев Д. Нестилизационные подражания. В кн.: Лихачев Д. Поэтика древнерусской литературы. М., 1979; Храпченко М. Б. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы. В кн.: Храпченко М. Б. Собрание сочинений, т. 3. М., 1981.

М. П. Бондар.


ЕПІГРАМА (грец. επίγραμμα — напис) — жанр сатир. поезії, невеликий вірш, дотепний чи дошкульний змістом. Е. зародилася в ранній період давньогрец. л-ри з ритуальних написів, серед яких чільне місце посідала епітафія. До системи жанрів давньогрец. поезії Е. увійшла в 7 — 6 ст. до н. е., зблизившись з елегією, від якої успадкувала поетичний розмір — елегійний дистих. Розвивалася Е. описова, присвятна, застольна, сатирична тощо. Розквіт давньогрец. Е. припадає на добу еллінізму (Симонід Кеоський, Платон, Леонід Тарентський, Мелеагр з Гадари та ін.). Лат. л-ра засвоює Е. у 2 — 1 ст. до н. е. (Катулл). Лише Е. писав Марціал (15 книг), утвердивши традицію сатиричної Е. Відтоді поширюється гол. композиційний прийом Е. — логічний парадокс, який полягає у невідповідності експозиції дотепній кінцівці (пуантові). Традиції античної Е. продовжувались у візантійській літературі, л-рі Відродження, барокко, Просвітительства. Укладались антології Е. («Палатинська антологія», «Латинська антологія» та ін.). У новій європ. поезії домінує Е. марціалівського типу — Дж. Овен, К. Маро, Ж. Расін, Ж. Лафонтен, Р. Бернс, О. Сумароков, О. Пушкін, Д. Минаєв та ін. В укр. л-рі протягом 16 — 18 ст. складалася розгалужена система жанрів і жанрових різновидів епіграматичної поезії, до якої входили: Е. геральдична — віршовий напис до герба вельможної особи чи міста (такі Е. писали Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Тарасій Земка, Михайло Сльозка та ін.); Е. дедикаційна (посвятна); Е.-епітафія та ін. Давньоукр. Е. виступала і як елемент більшого твору. Теорія Е. розроблялася в укр. поетиках 17 — 18 ст. Е. писали практично всі давньоукр. поети, зокрема Віталій, Іван Величковський, Іоанн Максимович. Майстрами Е. в укр. л-рі є І. Франко, В. Самійленко, В. Блакитний (Еллан), С. Воскрекасенко, О. Жолдак, Ю. Кругляк та ін.

Вид.: Греческая эпиграмма. М., 1960; Памятники византийской литературы IV — IX веков. М., 1968; Антична література. Хрестоматія. К., 1968; Памятники византийской литературы IX — XIV веков. М., 1969; Памятники средневековой латинской литературы IV — IX веков. М., 1970; Памятники средневековой латинской литературы X — XII веков. М., 1972; Русская эпиграмма второй половины XVII — начала XX вв. Л., 1975; Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978; Поздняя латинская поэзия. М., 1982; Антологія української поезії, т. 1. К., 1984; Українська поезія XVI століття. К., 1987; Українська література XVII ст. К., 1987; Русская эпиграмма. М., 1990.

Літ.: Петров Н. И. О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии от начала ее до преобразования в 1819 году. «Труды Киевской духовной академии», 1867, № 1; Голубев С. Описание и истолкование дворянских гербов южнорусских фамилий в произведениях духовных писателей XVII века. «Труды Киевской духовной академии», 1872, № 10; Довгалевський Митрофан. Поетика. К., 1973; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Х., 1960; Петровский Ф. А. Византийские эпиграммы. В кн.: Византийская литература. М., 1974; Чистякова Н. А. Греческая эпиграмма VIII — III вв. до н. э. Л., 1983; Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україяі. К., 1983.

1. П. Бетко.


ЕПІГРАФ (грец. ’επιγραφή — напис) — 1) У старод. греків — напис на пам’ятнику, будинку. 2) Цитата, влучний вислів, афоризм, уривок з пісні, приказка тощо, подані перед текстом літ. твору або його розділами. Е. відповідає ідейно-тематнчному спрямуванню твору, викликаючи в читача асоціації між змістом даного твору і твору, цитованого в Е., виражає ставлення автора до зображуваного, створює певну настроєність (ліричну, патетичну, іронічну тощо). Так, Е. до роману О. Гончара «Твоя зоря»: «Твоя зоря — твоя судьба. З народних уст» — зумовлює ліричний настрій. Я. Галан у памфлеті «Отець тьми і присні» до кожного з восьми розділів подав Е. — цитати із святого письма, підкресливши цим їх іронічно-пародійне звучання в сатир. контексті твору. Деколи автори (Стендаль, В. Скотт) самі створюють епіграфи, додаючи до них довільне посилання, чим містифікують читача. Короткий дотепний вислів, поставлений як Е. до книги, а також віршований Е., до якого пишеться глоса, називається мотто.

Літ.: Цейтлив А. Г. Труд писателя. М., 1968.

В. Д. Тимченко.


ЕПІГРАФІКА (від грец. ’επιγράφω — надписую) — допоміжна філол. й істор. дисципліна, об’єктом дослідження якої є давні тексти — написи на стінах і архітектурних деталях споруд, на камені, глині, цеглі, кераміці, дереві, кістці, шкірі, вишиті на тканині, викладені мозаїкою тощо. Залежно від техніки письма виділяють такі різновиди епіграфем (написів): інскульпт — написи, вирізані чи вигравійовані на твердому матеріалі; дипінті — зроблені пензлем; графіті — видряпані гострим предметом. Сукупність написів наз. епіграфією. За змістом розрізняють написи світські й конфесійні (релігійні), за соціальними функціями — офіційні (тексти, створені за вказівкою або дозволом світської чи церк. влади) і неофіційні (приватні). Офіційними є епіграфеми на княжих монетах і печатях, на печатях вищого духовенства і знаті, пам’ятні написи на стінах споруд, скелях, каменях, дипінті на фресках та іконах, написи на могильних плитах визначним діячам тощо.

Неофіційний характер мають написи, зроблені приватними особами, найчастіше представниками середніх і нижчих верств (ремісниками, купцями, прочанами та ін.) на предметах побуту й ужиткового мист-ва, знаряддях праці, зброї тощо. Епіграфія буває дуже різноманітною: записи літописного характеру про важливі історичні, про місц. події, повідомлення про побудову споруди, її мист. оздоблення, дарчі на писи на спорудах, іконах, дзвонах, хрестах, на предметах церк. ужитку, поминальні, вотивні (обітнипі), епітафії тощо. Поміж дипінті (на іконах і фресках) і мозаїк трапляються цитати чи перифрази з творів реліг. літератури. Серед графіті 11 — 13 ст. Софійського собору виявлено ориг. пам’ятки давньорус. л-ри й повчальні сентенції (можливо, уривки з проповідей). Багато давньорус. і староукр. написів в Києві — у Софійському соборі (дипінті, мозаїка, графіті), Кирилівській церкві (інскульпт, дипінті, графіті) та ін. давніх спорудах. Вишитий давньорус. напис зберігся на вбранні з Чингульської могили біля с. Заможного Токмацького р-иу Запоріз. обл. Епіграфічні тексти — цінне джерело для вивчення історії народу, його культури, літературної і розмовної мови, важливе свідчення значного рівня його освіти.

Літ.: Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI — XIV вв., в. 1. К., 1966; Медынцева А. А. Древнерусские надписи Новгородского Софийского собора XI — XIV века. М., 1978; Высоцкий С. А. Киевские граффити XI — XVII вв. К., 1985; Німчук В. В. Давньокиївські написи — пам’ятки літератури XI — XIII ст. В кн.: Писемність Київської Русі і становлення української літератури. К., 1988.

В. В. Німчук.


ЕПІЗОД (грец. επεισόδιον — вставка, додаток) — 1) У давньогрец. трагедії — акти (дії) вистави, між якими виступав хор. 2) Відносно самостійний, завершений у часі і просторі, елемент сюжету в епіч., ліро-епіч. і драм. творі (подія, випадок, вчинок персонажа, ситуація). Е. є окремою ланкою в заг. системі причинно-наслідкових зв’язків, які визначають єдність сюжетної дії, фабули та композиції твору. Роль окремих Е. у творі неоднакова, особливо виділяються ті з них, які визначають зав’язку, кульмінацію, розв’язку.

В. О. Хитрук.


ЕПІК Григорій Данилович [4(17).I 1901, с. Кам’янка, тепер у складі Дніпропетровська — 3.XI 1937] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1919. У роки громадян. війни брав участь у боротьбі за встановлення Рад. влади на Україні. В 1925 — 29 навчався в Ін-ті червоної професури (Харків). Був членом Спілки сел. письменників «Плуг», літ. орг-цій ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт». Перша книга — зб. віршів-дум «Червона Кобза» (1923) — про героїзм Червоної Армії в боротьбі з ворогами молодої Республіки Рад. У збірках оповідань і повістей «На зломі» (1926), «В снігах» (1928) відтворив боротьбу робітників і селян за перемогу пролет. революції. У зб. «Том сатири» (1930) гостро висміяв антисусп. явища, зокрема, кар’єризм і бюрократизм, душевну мімікрію обивателя і філософію войовничого міщанина тощо. Складні процеси в українському селі, викликані колективізацією, Е. показав у романі «Перша весна» (1931); трудовий ентузіазм робітн. класу в роки першої п’ятирічки — в романі «Петро Ромен» (1932). Автор драми «Кров на Лені» (1925), сценаріїв до кінофільмів «Трипільська трагедія» (1925, у співавт. з В. Омельченко) і «Дочка партизана» (1935), кіноповісті «Марина» (1934), в центрі яких — гострі соціально-класові конфлікти, характерні для періоду становлення Рад. влади. Незаконно репресований. Реабілітований посмертно.

Тв.: Перша весна. К., 1971; Рос. перекл. — Избранное. М., 1960.

Літ.: Килимник О. Григорій Епік. К., 1960.

Г. Ф. Семенюк.


ЕПІКРУЗА (грец. ’επίκρουσις — задвірки, вихід) — заключна частина віршового рядка, який починається анакрузою. Е. охоплює ненаголошені склади, що йдуть після останнього метричного наголосу.


ЕПІЛОГ (грец. ’επίλογος — післямова, підсумок) — 1)В давньогрец. трагедії і комедії заключне звернення до глядачів з поясненням зображеного. 2) Підсумкова частина роману, повісті, драми, поеми, де розповідається про те, як склалися долі героїв твору (напр., Е. у поемі «Гайдамаки» Т. Шевченка, у повісті «Дорогою ціною» М. Коцюбинського). Розміщується Е. здебільшого в кінці твору.

Н. М. Гаєвська.


ЕПІСТОЛЯРНА ЛІТЕРАТУРА (від грец. ’επιστολή — послання, лист) — 1) Листування істор. осіб, письменників, видатних діячів, що має істор.-культурне значення (напр., листування М. Драгоманова й І. Франка, М. Горького і М. Коцюбинського). 2) Художні твори різних жанрів, у яких форма листа чи послання використовується як творчий прийом. 3) Е. л., або епістолографія, тобто «література листів», в осн. якої — лист як жанр. Лист виник і набув літ. значення ще в античності. Давні риторики містили систематизовані правила написання листів, завдяки чому листування перетворилося на особливий вид мист-ва слова. Склалися і своєрідні теорії епістолярного жанру — «Про склад», «Про листи», «Про форму листів» та ін. Відповідно до функціонального призначення Е. л. змінювалися й її стильові норми. Вийшовши за межі побутового спілкування, лист став умовною літ. формою філос. проповіді, наук. трактату, публіцистики, а з часом — особливим жанровим різновидом худож. л-ри. Відомі т. з. фіктивні листи (напр., філос.-літ. етюди Сенеки «Листи до Лушгаія», листи Епікура, Арістотеля, Плінія Молодшого та ін.). Епістолярну форму як худож. прийом використовує спочатку поезія (Горацій, Овідій). Властиві листам публіцистичність, повчальність, наставницький та полемічний тон, вільний вияв внутр. стану автора переростають у головну ознаку Е. л. За часів середньовіччя Е. л. розвивалася передусім як відкрите листування держ. і церк. діячів (публічна богословська і політ. полеміка, міжмонастирське листування). Осн. жанром Е. л. в Київській Русі були послання (богословсько-публіцистич., наукові, світські), серед них — «Поучення дітям» Володимира Мономаха. У вступі до нього автор Підкреслює, що пише для своїх дітей, але повчання буде корисним і для інших. В укр. л-рі 16 — 17 ст. традиція Е. л. найповніше виявилася в посланнях та листах письменників-полемістів, зокрема Івана Вишенського («Писаніє до всЂх обще, в Лядской земли живущих», «Писание до князя Василия» та ін.). У давній рос. л-рі відомі листування Івана Грозного з князем Курбським, послання протопопа Аввакума.

У 18 ст. форма і стиль Е. л. застосовуються у творах різних жанрів («Щоденник для Стели» Дж. Свіфта, філос. роман «Перські листи» Ш. Монтеск’є та ін.). Вони започаткували епістолярно-романтичну побудову творів у багатьох європ. л-рах (романи в листах «Памела» і «Клариса» С. Річардсона, «Юлія, або Нова Елоїза» Ж. Ж. Руссо, «Страждання молодого Вертера» й. В. Гете). Традиції Е. л. розвивали в нарисово-докум. творах М. Карамзін («Листи російського мандрівника»), Д. І. Фонвізін («Записки першої подорожі»), М. Лунін («Листи з Сибіру»), П. Чаадаєв («Філософічні листи»). Широко відомі «Вибрані місця з листування з друзями» М. Гоголя, «Листи з Франції та Італії» О. Герцена. Яскравим зразком застосування форми Е. л. у прозі є повість «Бідні люди» Ф. Достоєвського. В укр. дожовтн. л-рі були поширені твори, написані у формі листування персонажів (напр., повісті «Музикант» і «Художник» Т. Шевченка). У л-рі 20 ст. на традиціях Е. л. грунтуються різні види худож. творів. Після 2-ї світової війни лист широко використовується в докум. та худож. л-рі (зб. «Листи розстріляних французьких комуністів», 1948; роман в листах «Намилена трава» П. Загребельного, 1974, та ін.). Істотною ознакою Е. л. є орієнтація на конкретного адресата, що й відрізняє її від записок і щоденника.

Літ.: Античная эпистолография. М., 1967; Елистратова А. А. Эпистолярная проза романтиков. В кн.: Европейский романтизм. М., 1973.

Л. Р. Світайло.


ЕПІСТРОФА (грец. ’επιστροφή — крутіння) — стилістична фігура, яка полягає в повторенні одного й того ж слова чи виразу у фразі або періоді. В поезії — це т. з. строфічне кільце: повтор у кінці строфи елементів її початку (звуків, слів, рядка). Роль Е. як композиційного прийому особливо суттєва, коли повтором охоплено всі або більшість строф вірша. Напр., у поезії «Гримить!..» І. Франка: «Гримить! Благодатна пора наступає, / Природу розкішная дрож пронимає, / Жде спрагла земля плодотворної зливи, / І вітер над нею гуляє бурхливий, / І з заходу темная хмара летить — / Гримить! // Гримить! Тайна дрож пронимає народи...» і т. д. Такий постійний повтор характерний насамперед для рондо і тріолета.

Н. П. Чамата.


ЕПІТАЛАМА, епіталамій (від грец. ’επιθαλάμιος — весільний) — в давньогрец. ліриці пісня на честь одружених, яку виконував хор дівчат і хлопців. Виникла у 8 — 6 ст. до н. е. з нар. весільних обрядових пісень. Зразки Е. у давньогрец. поезії залишили Анакреонт і Сапфо, в рим. — Катулл, Феокріт, Овідій. Е. зрідка зустрічається в новочасній європ. ліриці (Е. Спенсер, Ш. Шимонович, С. Трембецький). У рос. поезії Е. писали В. Тредіаковський, І. Сєверянин, в укр. — С. Пекалід (16 — 17 ст.). Інша назва Е. — гіменей, від імені шлюбного божества в Елладі.

Літ.: Поздняя латинская поэзия. М., 1982.

Е. С. Соловей.


ЕПІТАФІЯ (від грец. ’επιτάφιος — надгробний) — 1) надмогильний напис у віршах або прозі; 2) літ. жанр. Як різновид епіграматичної поезії (див. Епіграма) Е. сформувалася в давньогрец. л-рі (5 ст. до н. е.). Від надгробного напису літ. Е. успадкувала численні кліше-звертання до читача («подорожнього»), тенденцію до моралізаторських і загальнофілос. узагальнень та ін. Серед Е. чільне місце посідає автоепітафія: стилізована (фіктивна), коли від імені померлого говорить автор; реальна, якщо Е. пишеться на самого себе. Широко відомі автоепітафії грец. поета Мелеагра (2 — 1 ст. до н. е.). Поряд з Е. скорботно-елегійною існувала сатирична Е., традиція якої в л-рі 19 — 20 ст. стає домінуючою. Жанр Е. був поширений у л-рі укр. барокко, велику увагу йому приділяють укр. поетики та риторики 17 — 18 ст. Авторами давньоукр. Е. були Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода. В укр. рад. л-рі сатиричні Е. писали В. Блакитний (Еллан), В. Симоненко, М. Сом та ін. Зразки Е. див. у кн.: Роберт Бернс. Поезії. К., 1965; Антологія української поезії, т. 1. К., 1984; Українська література XVII ст. К., 1987; Греческая эпиграмма, М., 1960.

Літ.: Шубинский С. Н. Кладбищенская литература. В кн.: Шубинский С. Н. Исторические очерки и рассказы. СПБ, 1893; Прокопович Феофан. Сочинения. М. — Л., 1961; Довгалевський Митрофан. Поетика. К., 1973; Прокопович Феофан. Філософські твори, т. 1. К., 1979; Федорова Е. В. Введение в латинскую эпиграфику. М., 1982.

І. П. Бетко,


ЕПІТЕТ (грец. επίθετον — додаток) — образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку. Термін з’явився в античні часи і спочатку охоплював два поняття: означення (Е. необхідний) і власне Е. (Е. прикрашальний). Тепер термін зберіг лише друге з цих значень, що збагатилося розумінням Е. як змістового, образотворчого явища, а не тільки декоративно-прикрашального засобу.

Розрізняють Е. логічні, які вказують на заг. ознаки (солодкий сік), і Е.-тропи, що мають переносне значення (солодкий голос). Проте поділ цей умовний, оскільки в худож. контексті всяке логічне означення може стати образним. У нар. поетичній творчості переважно вживаються постійні Е.-означення, які незмінно поєднуються з тим чи іншим словом (коник вороненький, вітер буйний). Є Е., які, виділяючи певну ознаку, переносять на предмет нову якість, — т. з. метафоричні Е. («І небо невмите, і заспані хвилі», «зелені серцем»). Відомі Е. гіперболічніогненне море»), Е.-літоти («Ой ти, дівчино, з горі х а з є р н я»), оксюмороннічорна райдуга»), іронічніотам-то милостиві ми»). Найчастіше Е. виступають прикметники («жоржини сумні»), але можуть бути й іменники («я — краплина в океані»), прислівники і дієприслівники, звороти з ними («Гей, дзвін гуде — / Іздалеку... / Над нивами-приливами, / Купаючи мене, мов ластівку. / Я йду, іду — Зворушений. / Когось все жду — / Співаючи»). З розвитком поетич. мислення з’являються нові форми творення Е.: напр., Е. стають присвійні прикметники-неологізми (Київ — «арсенальний, софійний мій та й комп’ютерний відтепер!»), прикметники, що означають по батькові («Хата Стріхівна»), словесні новотвори — поєднання Е. і означуваного ним слова («сонцетанець», «бабусонечко», «доларозвірі».

Літ.: Томашевский Б. В. Стилистика и стихосложение. Л., 1959; Жирмунский В. М. К вопросу об эпитете. В кн.: Жирмунский В. М. Теория литературы. Поэтика. Стилистика. Избранные труды. Л., 1977; Горбачевич К. С., Хабло Е. П. Словарь эпитетов русского литературного языка. Л., 1979; Лободанов А. П. К исторической теории эпитета (античность и средневековье). «Известия АН СССР», 1984, т. 43, № 3.

К. П. Фролова.


ЕПІТРИТ (грец. ’επίτριτος — ціле з третиною) — в антич. віршуванні стопа на 7 мор з трьох довгих і одного короткого складів. Розрізняють 4 види Е.:

UU—U U—U U—U; U—U UU—U U—U;

U—U U—U UU—U; U—U U-U U—UU.

Таким чином, за довготою один двоскладник відноситься до другого як 3 до 4, звідси й назва. Найчастіше вживався Е. 2-й (U—U U U—U U—U), що є різновидом дихорея, який у поєднанні з дактилями утворював багато розмірів грец. хорової лірики (Піндар та ін.). В тонічній інтерпретації замінюється стопами ямба і хорея.

М. Л. Гаспаров.


ЕПІФОРА (грец. ’επιφορά — повторення) — стилістична фігура, повторення однакових слів, словосполучень чи речень у кінці віршованих рядків, строф або фраз у прозі, щоб виділити важливу думку. Приклад Е. в прозі: «Виють собаки, віщують недолю, і небачені птиці літають уночі над селом і віщують недолю. І реве худоба вночі, і віщує недолю. Біжать миші степами незчисленні на схід і віщують недолю» (О. Довженко, «Україна в огні»).

Й. М. Голомбйовський.


ЕПОПЕЯ (грец. εποποιία, від επος — слово, оповідь і ποιέω — творю) — великий за обсягом монументальний твір епіч. характеру, в якому широко і всебічно відображено значні істор. події в житті народу. Істотно відрізняються старод. героїчна Е. від Е. нового часу як жанру розповідної л-ри. Героїчні Е. складалися на ранніх стадіях розвитку худож. словесності шляхом поступового об’єднання в цикли менших епіч. творів — пісень, казок, легенд, основою яких була важлива сусп.-істор. подія чи спільний гол. герой (див. Епос). У Старод. Греції з міфол. пісень-сказань про події Троянської війни у 8 — 7 ст. до н. е. виникли перші героїчні Е. «Іліада» та «Одіссея», приписувані Гомеру. До класичних зразків Е. належать «Махабгарата» і «Рамаяна», «Пісня про Роланда», «Едда», «Калевала», «Алпамиш». Нар. героїчна Е. стала взірцем для індивідуальної творчості письменників наступних епох («Енеїда» Вергілія, «Несамовитий Роланд» Л. Аріосто, «Генріада» Вольтера, «Россіада» М. Хераскова).

Епопею В. Бєлінський назвав «вінцем мистецтва», а роман — «епопеєю нового часу». Осн. риса роману-Е. — осмислення письменником долі людської особистості в її співвіднесенні з долею народною, проникнення в суть істор. процесу («Війна і мир» Л. Толстого та ін.). У рад. л-рі відомі романи-Е. «Тихий Дон» М. Шолохова, «Ходіння по муках» О. Толстого, «Артем Гармаш» А. Головка, «Прапороносці» О. Гончара, «Сестри Річинські» І. Вільде та ін.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Чичерин А. В. Возникновение романа-эпопеи. М., 1958; Фокс Р. Роман и народ. М., 1960; Білецький О. І. Судьбы большой эпической формы в русской литературе XIX — XX веков. В кн.: Білецький О. І Зібрання праць, т. 4. К., 1966; Бахтин М. М. Эпос и роман. «Вопросы литературы», 1970, № 1; Пискунов В. М. Советский роман-эпопея. М., 1976. Див. також Літ. до статей Епос, Роман.

В. М. Лесин.


ЕПОС (грец. έπος — слово, розповідь, історія) — один з родів худож. л-ри (поряд з лірикою і драмою; див. також Рід літературний), що характеризується розповідно-описовою (епічною) формою, широтою зображення подій і характерів. 1) Героїчний нар. епос, епічна творчість взагалі беруть початок у фольклорі докласового сусп-ва. Найдавніші її форми — міф, казка, легенда, сказання. До архаїчного Е. належать шумерські перекази про Гільгамеша, карело-фін. епічні руни, нартські сказання осетинів і абхазців, якут. олонхо, давньогруз. легенди про Амірані, перекази північноамер. індіанців про Гайавату та ін. Міфол. Е. відобразив первісні уявлення про світобудову, перші здобутки людини в освоєнні природи (відкриття вогню, початки землеробства, винайдення знарядь праці тощо). З ранньої героїчної епіки виник «класичний» Е. — великі поеми-епопеї, що склалися, зокрема, в Старод. Греції та Індії в часи зародження рабовласн. суспільства: «Іліада», «Одіссея», «Махабгарата», «Рамаяна». Якщо в архаїчному Е. героїка виступає в казково-міфол. формі, то в класич. епопеях минуле народу відтворюється через зображення істор. подій і видатних героїв (напр., Троянської війни в «Іліаді»). К. Маркс відзначав, що Е. у своїй класич. формі є цілою епохою у світовій історії культури (див. Маркс К і Енгельс Ф. Тв., т. 12, с. 692).

До класич. форм Е. належать і пам’ятки героїчної епіки пізнішого часу, епічні цикли, що склалися в умовах раннього західноєвроп. феодалізму: ірл. саги, англосаксонська поема «Беовульф», нім. «Пісня про Нібелунгів», а також форми епопеї, що виникли у тюрко-монгольських народів у часи кочівництва: тібето-монг. «Гесеріада», кирг. епос «Манас», калм. — «Джангар», епос узб., казах., каракалп. та ін. тюркомовних народів «Алпамиш». Високим рівнем нац. свідомості, патріотич. пафосом пройняті пам’ятки Е. епохи феодалізму, коли відбувалося формування народностей і держав: рос. билини, болг. і серб. юнацькі пісні, вірм. Е. «Давид Сасунський», франц. «Пісня про Роланда», ісп. «Пісня про мого Сіда». В цих творах виявляється глибокий інтерес до істор. долі народу, подається поетична концепція нар. життя в минулому. У видатному героїко-епіч. творі л-ри Київ. Русі «Слово о полку Ігоревім» з великою худож. силою втілено патріотичну ідею єдності Руської землі. «Слово», створене невід. автором на основі народноепіч. традиції, належить до найпізнішого істор. типу Е., який виник у результаті поєднання фольклор. Е. з індивід, творчістю поета («Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі, «Шахнаме» Фірдоусі, «Лейлі і Меджнун» Нізамі).

Героїчний Е. укр. народу — думи та історичні пісні, що виникли приблизно в серед. 15 ст. в умовах розгортання боротьби проти татаро-тур., а потім польс.-шляхет. загарбників. Високий патріотизм, мужність, вірність козацькому побратимству оспівуються в найдавніших думах «Козак Голота», «Самійло Кішка», «Маруся Богуславка». «Втеча трьох братів із города Азова». В думах і піснях періоду визвольної війни 1648 — 54 pp. («Хмельницький та Барабаш», «Перемога під Корсунем») прославляються перемоги сел.-козац. війська над шляхтою, героїзм народних полководців, дружба укр. і рос. народів. Виконувались думи сліпими кобзарями (бандуристами) речитативом у супроводі кобзи (бандури). Ідеї, образи, поетику нар. героїчного Е. використовували в своїх творах К. Рилєєв, Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Гоголь, М. Старицький, І. Франко, П. Тичина, О. Довженко, А. Малишко.

2) Європ. середньовічний рицарський роман і романічна поема на Сході були перехідними від героїчного Е. до роману — епічної творчості нового типу. Гол. особливостями сучасного епічного твору є зображення зовнішніх щодо автора подій, об’єктивно-оповідна форма відтворення життя, розкриття характерів через дії і вчинки героїв з детальним мотивуванням. Е. передбачає повний, цілісний, багатогранний показ дійсності. Цьому сприяє широко розгалужений сюжет, в якому численні дійові особи зображуються у конкретно визначеному сусп. середовищі, на тлі важливих істор. подій, серед побут. реалій; водночас розкриваються внутр. світ, психол. конфлікти героїв. Події викладаються від імені реального чи умовного оповідача; сюжетна дія розгортається в минулому часі. Епічна творчість має своєрідну систему мовно-худож. засобів, де зображувально-пластичні елементи переважають над емоційно-експресивними. Численні композиційні прийоми і форми викладу (розповідь, опис, діалог і монолог, авторські відступи тощо) синтезуються в різних худож. структурах, взаємодіють з ліричними і драм. елементами, утворюючи багатоманітні жанрові (видові) форми Е.

Сучас. Е. має систему жанрів, яка безперервно збагачується і вдосконалюється в процесі літ. розвитку. Є прозові і віршовані форми Е. Залежно від масштабності охоплення подій і людських характерів розрізняють великі, середні і малі епічні жанри. До великих форм Е. належить роман — найбільш уживана епічна форма нового часу. Він розквітнув у 19 ст. — романи Л. Толстого, Ф. Достоєвського, Панаса Мирного, І. Франка, М. Горького, Ч. Діккенса, У. Теккерея, О. Бальзака, Е. Золя. У 20 ст. цей жанр набув дальшого розвитку у творчості зарубіжних (Т. Манна, А. Франса, Дж. Голсуорсі, Р. Роллана, В. Фолкнера, Е. Хемінгуея та ін.) і радянських письменників (О. Толстого, М. Шолохова, А. Головка, О. Гончара, Григорія Тютюнника, Ч. Айтматова, Ф. Абрамова, Й. Авіжюса, В. Бикова, І. Мележа та ін.). Монументальний, широкомасштабний твір, у якому становлення характерів відбувається на широкому нац.-істор. тлі у зв’язку з важливими подіями сусп. життя, називають романом-епопеєю («Війна і мир» Л. Толстого, «Велика рідня» М. Стельмаха). До середніх форм Е. належить повість — твір, у якому змальовується історія життя однієї людини в зіткненні з долями ін. людей. Повість посідає одне з провідних місць в укр. класичній л-рі 19 — поч. 20 ст. («Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка. 1834; «Інститутка» Марка Вовчка, 1859; «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, 1878; «Борислав сміється» І. Франка, 1884; «Fata morgana» M. Коцюбинського, 1904 — 10) і в рад. л-рі (твори А. Головка, П. Панча, О. Гончара, В. Земляка, Р. Федоріва, Б. Харчука, Р. Іваничука, І. Чендея, Є. Гуцала, В. Шевчука). Малі форми Е. — оповідання, новела — твори, сюжетна дія яких обмежується переважно одним чи кількома епізодами з життя гол. героїв. У свій час новела (напр., кн. новел «Декамерон» Дж. Боккаччо) передувала появі роману й повісті. Серед видатних представників зарубіж. новелістики — П. Меріме, Гі де Мопассан, О. Генрі, Джек Лондон, К. Чапек, Е. Колдуелл; рос. — І. Тургенєв, А. Чехов, О. Купрін, І. Бунін, В. Короленко, І. Бабель, А. Платонов, В. Шукшин; на Україні — М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина, В. Винниченко, Г. Косинка, А. Головко, І. Сенченко, Ю. Яновський, М. Хвильовий, Остап Вишня, Григір Тютюнник, Є. Гуцало, І. Чендей та ін. Особливою формою оповідної л-ри є нарис — опис реальних подій, фактів. Окр. групу становлять жанри, в яких поєднуються суто епічні форми з ліричними і ліро-епічними.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Белецкий А. И. Судьбы большой эпической формы в русской литературе XIX — XX веков. «Наукові записки Київського університету», 1948, т. 7, в. 3. Філологічний збірник, № 2; Рильський М. Героїчний епос українського народу. К., 1955; Пропп В. Я. Русский героический эпос. М., 1958; Цапенко І. Питання розвитку героїчного епосу східних слов’ян. К., 1959; Жирмунский В. М. Народный героический эпос. М. — Л., 1962; Мелетинский Е. М. Происхождение героического эпоса. М., 1963; Текстологическое изучения эпоса. М., 1971. Див. також Літ. до ст. Думи.

В. П. Іванисенко.


«ЭПОХА» — щомісячний літ. і політ. журнал. Видавався 1864 — 65 в Петербурзі. Офіц. видавець і редактор — М. Достоєвський, фактичне керівництво здійснював його брат Ф. Достоєвський. Співробітниками «Э.» були А. Григор’єв, М. Страхов, О. Мілюков, М. Владиславлєв, Друкувалися повісті І. Тургенєва («Привиди»), Ф. Достоєвського («Записки з підпілля»), М. Лєскова («Леді Макбет Мценського повіту»), вірші Я. Полонського, О. Плещеєва та ін. «Э.» виступала проти демокр. спрямування «Современника» и «Русского слова». Надр. статті «Питання про малоруську літературу» О. Мілюкова, в якій висловлено скептичний погляд автора на перспективи розвитку укр. письменства, «Київські учені у Великоросії» І. Образцова, «Костомаров разбиває народні кумири» Д. Аверкієва та ін.

Літ.: Нечаева В. С. Журнал М. М. и Ф. М. Достоевских «Эпоха». 1864 — 1865. М., 1975.

О. А. Кузьменко.


ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ [Дезідерій; Erasmus Roterodamus; Desiderius; справж. — Герт Гертсен; 28.Х 1466 (за ін. даними — 1465, 1467, 1469), Роттердам — 12.VII 1536, Базель] — нідерл. письменник, богослов, філософ-гуманіст епохи Відродження. Навчався в Голландії, 1495 — 99 — у Париз. ун-ті, ін. ун-тах Європи. Друг Т. Мора. Жив у Франції, Англії, Італії, Німеччині, Швейцарії. Відіграв визначну роль у формуванні європ. гуманіст. думки. Писав лат. мовою. Знавець класич. старожитностей, Е. Р. уклав збірники «Прислів’я» (1500, в якому прокоментував вислови й притчі відомих антич. та ін. авторів з питань політики, культури, релігії), «Параболи» (1514) та «Апофегми» (1531). Видав 1517 грец. текст Нового завіту зі своїми коментарями; з грецького першоджерела здійснив його новий лат. переклад, в який вніс уточнення, звільнивши від пізніших нашарувань канонічний церк. лат. текст (т. з. Вульгату). Це підривало довір’я до офіційного догматичного тлумачення Біблії катол. богословами та об’єктивно сприяло поширенню Реформації. Всесвітньовідомий твір «Похвала Глупоті» (1509; укр. перекл. В. Литвинова) — гостра сатира на феод. суспільство і церк. обскурантизм. Зб. «Домашні бесіди» (1518) — діалоги морально-дидактичного характеру. Ін. твори: «Про свободу волі» (1524), «Мова, або Про вживання мови на добро і на шкоду» (1525), «Про розумне навчання і виховання юнаків» (1529) та ін. У листі до Йонаса Йодока від 10 травня 1521 Е. Р. писав про своє прагнення бути корисним різним народам, у т. ч. рутенам (українцям). Твори Е. Р. на Україні були відомі здавна. У б-ці Києво-Могилянської академії (тепер у складі ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР) збереглося прижиттєве видання «Примітки до Нового завіту» (1527). У 60-і pp. 17 ст. Єпіфаній Славинецький переклав брошуру Е. Р. «Про пристойність дитячої поведінки» (під назвою «Громадянство звичаїв дитячих»). Іван Вишенський полемізував з Е. Р. щодо деяких положень, які той висловив у «Похвалі Глупоті», Й. Кононович-Горбацький цитував Е. Р. у своїй риториці «Оратор Могилянський». Феофан Прокопович згадував його у кн. «Риторика» (розділ «Жанри і дотепи»). До спадщини Е. Р. звертався Г. Сковорода, використовував його думки і образи («Ікона Алківіадська»). Мотиви твору «Похвала Глупоті» розробляли поети Симон Симонід (поема «Женці», 1614). Лазар Баранович (вірш «Мудрий простому не в смак, ганить мудрого простак», 1671), Семен Климовський (віршовані твори «Про правосуддя начальників» і «Про смирення найвищих», 1724, та ін.). З творами Е. Р. були добре обізнані Мелетій Смотрицький, Антоній Радивиловський, Лаврентій Зизаній, Христофор Філалет та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Похвала Глупоті. К., 1981; Рос. перекл. — Похвала глупости. — Навозник гонится за орлом. — Разговоры запросто. В кн.: Брант С. Корабль дураков. — Эразм Роттердамский. Похвала глупости; Навозник гонится за орлом; Разговоры запросто, — Письма темных людей. — Ульрих фон Гуттен. Диалоги. М., 1971; Похвала Глупости. М., 1983; Стихотворения. В кн.: Эразм Роттердамский. Стихотворения. — Иоанн Секунд. Поцелуи. М., 1983.

Літ.: Маркиш С. П. Знакомство с Эразмом из Роттердама. М., 1971; Кузьмич П. Утікач із святої обителі. «Людина і світ», 1976, № 11; Смирин М. М. Эразм Роттердамский и реформационное движение в Германии. М., 1978; Кобів й. Еразм Роттердамський і його безсмертна сатира. В кн.: Еразм Роттердамський. Похвала Глупоті. К., 1981; Шевчук В. «Я прагну бути корисним рутенам...». «Всесвіт», 1986, № 12; Эразм Роттердамский и его время. М., 1989.

Г. Л. Рубанова, В. О. Шевчук.


ЕРАЛІЄВ Суюнбай (15.Х 1921, с. Уч-Емчек, тепер Таласького р-ну) — кирг. рад. поет, нар. поет Кирг. РСР з 1974. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни, брав участь у визволенні України. Закінчив 1955 ВПШ при UK КПРС, 1967 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок «Рідна земля» (1950), «Сором’язливі зорі» (1962), «Мандрівка в життя» (1966), «Білі запахи» (1969), «Безкінечні гори» (1971), «Сільські мотиви» (1976), поем «Поема про любов» (1958), «За пливучими хмарами» (1982) та ін. Е. збагатив кирг. поезію новою ритмомелодикою, зокрема запровадив вільний вірш і класичний канон сонета. Помітне місце в творчості займає укр. тема — поезії «Україна рідна», «На війні», «Поля, де ми рили окопи», «Українська земля» та ін. Поема «Грішна людина» (1988) — про трагедію Чорнобиля. Переклав окремі твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Твардовського, Ф. Шіллера, У. Уїтмена, Р. Тагора. Зб. поезій Е. «У підгір’ї Ала-Тоо» переклав Б. Степанюк. Нагороджений Почесною Грамотою Президії Верх. Ради УРСР.

Тв.: Укр. перекл. — У підгір’ї Ала-Тоо. К., 1983; Рос. перекл. — Земное время. М., 1973; Избранное. М., 1981; Лиловый восход. М., 1985.

Б. П. Степанюк.


ЕРБЕН (Erben) Карел Яромір (7.XI 1811, м. Мілетін, Сх.-Чеська обл. — 21.XI 1870, Прага) — чес. поет, фольклорист і етнограф, історик, перекладач; іноз. чл.-кор. Петерб. АН з 1856, почес. член Харків. ун-ту з 1861. Закінчив 1837 Праз. ун-т. Представник міфологічної школи. Єдина збірка поезій Е. «Букет з народних переказів» (1853, 2-е доповнене вид. 1861) тісно пов’язана з усною нар. творчістю. Зібрав і упорядкував збірки «Чеські народні пісні» (т. 1 — 3, 1841 — 45), «Простонародні чеські пісні та прислів’я» (т. 1 — 2, 1862 — 64), а також «Сто простонародних слов’янських казок і переказів в оригіналі» (1865), до якої увійшли кілька укр. казок, узятих Е. з «Записок о Южной Руси» (1857, т. 2) і з альм. «Вінок русинам на обжинки» І. Головацького (1847, в. 2). Переклав і видав давньоруські історичні і літературні пам’ятки «Повість временних літ» («Несторів руський літопис», 1867), «Слово о полку Ігоревім», давньорос. повість «Задонщина» (кн. «Два співи давньоруські: „Про Ігорів похід“ і „Задонщина“», 1869). Перекладав укр. колядки, написав розвідку про них (опубл. в альм. «Букет», 1852). До зб. «Вибрані народні легенди та перекази інших слов’янських народів» (1869) включив свої переклади 19 укр. нар. казок. Високо оцінював укр. нар. пісні. Звертався до фольклор. матеріалів І. Вагилевича. У ст. «Про слов’янську міфологію» (1857), написаній для журн. «Русская беседа», використав працю І. Срезневського «Святилища й обряди» та укр. легенди, замовляння, загадки і колядки, одержані від Я. Головацького. Підтримував творчі контакти з І. Срезневським, О. Бодянським, Я. Головацьким. Окр. твори Е. переклали М. Терещенко, А. Купрієнко. Портрет с. 157.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Чеська поезія. Антологія. К., 1964; Злотоволоска. К., 1981; Рос. перекл. — Баллады. — Стихи. — Сказки. М., 1948.

М. М. Гайдай, В. К. Митник.


ЕРВАСТІ Вейкко (1913, с. Куусамо, Фінляндія — 4.III 1947, Петрозаводськ) — фін. рад. поет. З 1931 жив у Карелії. Закінчив 1937 Петрозавод. учит. ін-т. Вірші Е., що ввійшли до збірок «Пісня про щастя» (1948), «Промені» (1964), присвячені трудовій звитязі народу, мужності рад. воїнів у час Великої Вітчизн. війни, дружбі народів, природі Карелії. Переклав «Заповіт» Т. Шевченка, окремі твори П. Тичини, В. Василевської та ін.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Антология карельской поэзии. Петрозаводск, 1963.

З. М. Кузьміна.


ЕРГЛЕ Зента (23.XII 1920, Рига) — латис. рад. письменниця. Закінчила 1949 Латв. ун-т (Рига). Працювала архітектором. Автор збірок повістей і оповідань: «Діти нашого двору» (1956), «Я народився невдахою» (1962), «Уно і три мушкетери» (1970), «Таємнича знахідка» (1980) та ін. Трилогія «Між нами, дівчата, кажучи» (1976), «За п’ять хвилин до повноліття» (1983) та «Відстояти любов!» (1987) присвячена проблемі вибору молоддю життєвого шляху, порушує складні проблеми виховання. Повість «Рахунок не на користь Ліпа Тулпана» (1986) — про причини підліткової злочинності. Твори Е. характеризуються гострим детективним сюжетом, іскристим гумором. Пише і для дітей: збірки «Сонячний будинок» (1966), «Казки про гриби» (1967), «Я знаю годинник» (1969), «Пригоди Іевіня в Африці» (1974), «Ато і чарівна перлина» (1976) та ін. Окремі твори Е. переклали М. Видиш, І. Липовецька, О. Буш, А. Шпиталь.

Тв.: Укр. перекл. — Діти нашого двору. К., 1961; Оце було літо! К., 1962; Це починалося в будинку квітів. К., 1970; Операція «Бідон». К., 1975: Таємнича знахідка. К., 1983; За п’ять хвилин до повноліття. К., 1987.

А. Г. Шпиталь.


ЕРДЕНЕ Сенгійн (7.XII 1929, Хентейський аймак) — монг. письменник. Член МНРП з 1949. Закінчив 1955 Монг. ун-т (Улан-Батор). Літ. діяльність почав як поет (зб. «Коли їдеш степом», 1956). Першим у монг. л-рі звернувся до жанру психол. новели. У збірках оповідань та повістей «Пил з-під копит» (1964), «Рік синьої миші» (1970), «Сонячний журавель» (1974), «Дівоче літо» (1978), повістях «Через рік» (1959), «Денна зірка» (1969), романі «Життя» (1983) створив образи сучасників, показав зміни в духовному житті оновленої Монголії. 1964 відвідав Україну, побував у Києві, присвятив укр. тематиці кілька віршів («Крок до сонця» та ін.). Окремі вірші Е. переклади А. М’ястківський, Г. Чубач.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія народної Монголії. К., 1971; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия народной Монголии. М., 1961; Чистый источник. М., 1965; [Оповідання]. В кн.: Рассказы монгольских писателей, т. 1. М., 1984.

Літ.: Герасимович Л. К. Литература Монгольской Народной Республики. Л., 1965; Дяченко І. Кроки до сонця. «Всесвіт», 1971, № 7.

І. О. Дяченко.


ЕРДМАН Микола Робертович [3(16).XI 1902, Москва — 10.VIII 1970, там же] — рос. рад. драматург. З реального уч-ща пішов до Червоної Армії. Автор п’єс «Мандат» (1925), «Самогубець» (1928), в яких у формі гротеску, поєднуючи засоби буфонного, ярмаркового театру та психол. драми, викривав різні вияви міщанства. Обидві довгий час замовчувалися (опубл, 1987). Співавтор сценаріїв популярних кінофільмів: «Стороння жінка» (1929), «Веселі хлоп’ята» (1934), «Волга-Волга» (1938; Держ. премія СРСР, 1941), «Здрастуй, Москва!» (1946), «Сміливі люди» (1950; Держ. премія СРСР, 1951), «Застава в горах» і «На кону сцени» (обидва — 1956) та ін. Інсценізував твори для театру і кіно. За сценаріями Е. на Одес. кіностудії знято фільми «Митя» (1927) і «Проданий апетит» (1928, у співавт.). П’єса «Самогубець» поставлена 1989 Київ. рос. драм. театром ім. Лесі Українки. Був незаконно репресований. Реабілітований 1956.

Тв.: Мандат. «Театр», 1987, № 10; Самоубийца. «Современная драматургия», 1987, № 2.

Літ.: Мейерхольд В. Э. Статьи, письма, речи, беседы, ч. 1 — 2. М., 1968; Руднева Л. Комедия Николая Эрдмана, ее триумф и забвение. «Театр», 1987, № 10; Свободин А. Легендарная пьеса и ее автор. «Современная драматургия», 1987, № 2; Верховинець Н. Замах на особистість. «Культура і життя», 1989, 12 березня.

Т. Г. Свербілова.


ЕРЕДІА (Hérédia) Жозе Марія де (22.XI 1.842, маєток Ла-Фортуна, о. Куба — 3.X 1905, замок Бурдонне, деп. Сена і Уаза) — франц. поет, член Франц. академії з 1894. Один з найвизначніших представників літ. групи «Парнас». Автор єдиної зб. «Трофеї» (1893), до якої ввійшли 118 сонетів, написаних протягом 30 років. Сонети «Антоній і Клеопатра», «Кораловий риф», «Забуття» та ін. відзначаються своєрідним внутрішнім драматизмом. Як і всі парнасці, Е. відмовлявся від сучас. тематики. Істотні риси його поезії — безособовість, пластичність образів, завершена форма вірша. М. Зеров відзначав досконалість поетич. форми віршів Е.. ставив її за приклад укр. поетам. Окр. вірші Е. переклали В. Щурат, М. Зеров, М. Рильський, М. Терещенко, Д. Павличко, Д. Паламарчук.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Зеров М. Вибране. К., 1966; [Вірші]. В кн.: Сузір’я французької поезії, т. 2. К., 1971; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983; Кентаври втікають. В кн.: Рильський Т. Зібр. тв., т 10. К., 1985; Рос. перекл. — Трофей. М., 1973.

Літ.: Великовский С. И. Кустарная чеканка. Жозе-Мария де Эредиа. В кн.: Великовский С. И. В скрещенье лучей. М., 1987.

Т. Т. Духовний.


ЕРЕДІА (Ередіа-і-Ередіа; Heredia y Heredia) Хосе Марія (31.XII 1803, м. Сантьяго-де-Куба — 7.V 1839, Мехіко) — кубин. поет, основоположник кубин. нац. л-ри. Навчався в ун-тах Каракаса (1816 — 21), Мехіко (1819), закінчив 1821 Гаван. ун-т. Учасник боротьби проти ісп. колонізаторів, зазнав репресій. З 1823 — в еміграції. Представник латиноамер. романтизму. Перші драми «Едуард IV», «Монтесума», «Наляканий селянин» (усі — 1819) написані в дусі просвітит. класицизму. Згодом звертається до латиноамер. тематики, багато його творів присвячено нац.-визв. боротьбі — збірки «Вірші» (1825, 1832), вірш «Гімн вигнанця» (1825) та ін. Творчості Е. притаманні філос. мотиви, що найяскравіше відбилося у поемі «На Теокаллі в Чолула» (1820). Значне місце у літ. спадщині поета займає інтимна і пейзажна лірика. Поезії останніх років сповнені песимізму. Перекладав твори західноєвроп. письменників. Переспів окремих віршів Е. здійснили П. Грабовський, Ф. Петруненко, ряд віршів Е. переклав Д. Павличко.

Тв.: Укр. перекл. — «Одвічним снігом вкриті гори!». В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 2. К., 1959; [Вірші]. В кн.: Співець, К., 1983; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Кубинская поэзия. М., 1959.

В. С. Харитонов.


ЕРЕНБЕРГ (Ehrenberg) Густав (псевд. — Вальдемар Вісловський; 14.II 1818, Варшава — 28.IX 1895, Краків) — польс. поет, перекладач, політ. діяч. Позашлюбний син рос. царя Олександра І і польс. аристократки Гелени Раутенштраух. Навчався 1833 — 36 в Краків. ун-ті. З 1836 належав до таємної орг-ції «Співдружність польського народу», що боролася за визволення Польщі. Був засланий до Сибіру (1839 — 58). Після повернення продовжував підпільну діяльність. Один з представників польс. романтизму. Зб. поезій «Звуки минулих літ» (1848) має революц. спрямування. Найпопулярніший вірш — пісня «Шляхта 1831 року» (згодом гімн польс. революціонерів; укр. мовою переклав В. Грабовський). Писав драми («Смертна могила», 1844), перекладав твори Данте, В. Шекспіра, Р. Шерідана.

Тв.: Укр. перекл. — Шляхта 1831 року. В кн.: Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979; Рос. перекл. — Шляхта в 1831 году. В кн.: Польская поэзия, т. 1. М., 1963.

І. М. Лозинський.


ЕРЕНБУРГ Ілля Григорович [15 (27).І 1891, Київ — 31.VIII 1967, Москва] — рос. рад. письменник, публіцист, громад. діяч. Навчався у Моск. гімназії, з якої за участь у революц. русі 1907 був виключений, а 1908 арештований. Того ж“ року, після звільнення з тюрми, емігрував у Францію. В липні 1917 повернувся до Росії. Ранні поетичні твори (збірки «Вірші», 1910; «Я живу», 1911; «Кульбаби», 1912; «Будні», 1913, та ін.) мали наслідувальний характер. Передчуттям краху старого світу пройнята зб. «Вірші про переддень» (1916). Жовтневу революцію прийняв не відразу. Мотиви ідейної розгубленості відбилися в збірках «Молитва за Росію» (1918), «Вогонь» (1919) та ін. У наступних збірках «Роздуми», «Переддень» (обидві — 1921), «Зарубіжні роздуми» (1922), «Звірине тепло» (1923) та ін. зображує революцію як грізну очищувальну стихію. На поч. 20-х pp. Е. звертається до прози, У романі-памфлеті «Незвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів» (1922), користуючись засобами гротеску, викриває антинар. соціально-політ. тенденції у повоєнній бурж. Європі і водночас зображує революційну дійсність як царство бездушної механістичності і подвижницького аскетизму. В романі «Життя і загибель Миколи Курбова» (1923) Е. засуджує практику політ. терору. У критично-негативістському плані відобразив період непу в романах «Трест Д. Є.» (1923), «Кохання Жанни Ней» (1924), «Протічний провулок» (1927) та зб. новел «Тринадцять люльок» (1923). Враження від знайомства з Зх. Європою (1921 — 30 Е. перебував за кордоном як кореспондент ряду рад. періодич. видань) лягли в основу нарисів «Англія» (1931), «Громадянська війна в Австрії» (1934); памфлетів «Хліб наш насущний», «Мій Париж» (1933). Пошуками нових виражальних форм для змалювання соціалістичної реальності позначені романи «Біле вугілля, або Сльози Вертера» (1928) та «10 к. с.» (1929). Суперечливі процеси, що відбувалися у сусп. житті країни під час індустріалізації та колективізації, відображені в романах «День другий» (1934), «Не переводячи подиху» (1935) та ін. В 1936 — 37, як кор. газ. «Известия», був в Іспанії, нар.-визв. війну зобразив у романі «Що людині треба» (1937), зб. оповідань «Поза перемир’ям» (1937), зб. статей «Іспанський гарт» (1938), зб. віршів «Вірність» (1941). В худож.-публіцистич. романі «Падіння Парижа» (1941; Держ. премія СРСР, 1942) показав трагедію франц. народу у 2-й світовій війні, загрозу, яку фашизм несе людству, світовій культурі. Під час Великої Вітчизн. війни працював у редакції газ. «Красная звезда», виступав з публіцистичними статтями у газетах «Правда», «Известия», фронтовій періодиці, журналах. Частина з них увійшла до 3-томного збірника під заг. назвою «Війна» (1942 — 44). У повоєнні роки написав роман «Буря» (1947; Держ. премія СРСР, — про боротьбу рад. народу та народів ін. країн проти фашизму. В романі «Дев’ятий вал» (1951 — 52) висвітлив події політ. життя повоєнної Європи. В повісті «Відлига» (1954 — 56) Е. одним з перших у рад. л-рі сказав про соціально-політичні і морально-психол. деформації, породжені сталінщиною. Широкопланову картину літ.-мист. життя країни впродовж 20 — 50-х pp. подав у кн. спогадів «Люди, роки, життя» (1965). Виступав як полум’яний борець за мир — збірки публіцистич. статей «Голос письменника», «Надія миру», «За мир» (усі — 1950), «Воля народів» і «Люди хочуть жити» (обидві — 1953), «Совість народів» (1956). Е. був віце-президентом Всесв. Ради миру. Лауреат міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1952). Помітно представлена в творчості Е. укр. тема. Вона простежується в спогадах «Люди, роки, життя». В статтях «Київ», «Україна чекає» (обидві — 1942), «Одеса», «Харків», «Україно — живи!» (всі — 1943), «Перед Києвом» (1947) він писав про воєнні дії на Україні під час Великої Вітчизн. війни. Окремі твори Е. переклали І. Дніпровський, Ю. Яновський, Л. Ященко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 9. М., 1962 — 67; Стихотворения. М., 1982; Летопись мужества. Публицистические статъи военных лет. М., 1983; Укр. перекл. — День другий. Х., 1934; Не переводячи подиху. К. — Х., 1936; Буря. К., 1949; Голос письменника. К., 1951.

Літ.: Трифонова Т. К. Илья Эренбург. М., 1954; Рубашкин А. И. Публицистика Ильи Эренбурга против войны и фашизма. М. — Л., 1965; Воспоминания об Илье Эренбурге. М., 1975; Хінкулов Л. Ілля Григорович Еренбург. В кн.: Хінкулов Л. Літературні зустрічі. К., 1980; Голованівський С. Войовничий миротворець. «Літературна Україна», 1981, 13 березня: Генри Э. Письмо «исторического оптимиста». «Дружба народов», 1988, № 3; Сарнов Б. «Вся жизнь прошла, как сон...». «Октябрь», 1988, № 7.

Л. І. Левандовський.


ЕРЕНДЖЕНОВ Костянтин Ерендженович (12.V 1912, аймак Бага-Чоноси, тепер Цілинний р-н) — калм. рад. письменник, нар. поет Калм. АРСР з 1973. Член КПРС з 1959. Навчався 1930 — 33 в Саратов. ун-ті. Пише калм. і рос. мовами. Автор збірок віршів і поем «Степова іскра» (1935), «Здрастуй, Москва» (1957), «Перша весна миру» (1961), «Жайворонок» (1966), «Вічний корінь» (1971), «Крила життя» (1981), «Початок» (1987), збірок оповідань і нарисів «Шлях до життя» (1960), «Дубова люлька» (1961), повістей «Пісня чабана» (1931), «Заохочення» (1935), «Син мисливця» (1974), «Золоте джерело» (1985), роману «Бережи вогонь» (кн. 1 — 2; 1963 — 65 — про становлення калм. рад. інтелігенції). В його перекладі опубл. деякі твори О. Пушкіна та ін. Окремі поезії Е. переклав О. Шостак.

Тв.: Укр. перекл. — «Коли ударила „Аврора“..». В кн.: Сузір’я, в 11. К., 1977; Рос. перекл. -- Береги огонь. Элиста, 1982; Сын охотника. Элиста, 1983; Признание. М., 1986.

В. П. Скоробогатов.


ЕРІСТАВІ Георгій Давидович’ [1811, с. Одзісі, тепер Душетського р-ну — 9 (21).IX 1864, там же; похов. у с. Земо-Ікорта, тепер Цхінвальського р-ну] — груз. письменник, перекла-“ дач, театр. діяч, один з основоположників критичного реалізму в груз. л-рі. Навчався в тбіліс. Благородному уч-щі та Моск. приватному пансіоні. З 1827 служив у канцелярії тбіліс. губернатора. 1832 був заарештований за участь в антиурядовій змові. Автор п’єс «Позов» (1840, пост. 1850), «Поділ» (пост. 1850), «Скупий» (пост. 1851), «Картини старого часу» (опубл. 1936), в яких ідеться про деградацію дворянства, царських чиновників. Драматургії Е. властиві соціально-соліт. гострота і актуальність. Засновник груз. профес. театру. Переклав ряд творів О. Грибоєдова, М. Лермонтова, А. Міцкевича, Ф. Петрарки, В. Гюго та ін.

Р. Ш. Чилачава.


ЕРІСТАВІ Рафаел Давидович [9 (21).IV 1824, с. Квемо-Чала, тепер Каспського р-ну — 19.II (4.III) 1901, м. Телаві] — груз. письменник, етнограф і громад. діяч. Закінчив 1844 гімназію в Тифлісі. З 1846 друкував у рос. пресі огляди, статті, нариси історико-етногр. змісту. Першим у груз. л-рі виступив проти кріпацтва, нещадно висміяв князів-нероб. Нужденне життя селян зобразив у віршах «Думи Сесії», «Журба Танділи» (обидва — 1882), «Скарга Беруа» (1883). Істор. поеми «Аспіндзька битва» (1880), «Тамаріані» (1887) — про героїчне минуле груз. народу. Поезія «Батьківщина хевсура» (1881) — зразок патріотич. лірики. Був одним з фундаторів груз. дит. літератури. Писав також п’єси, оповідання. Переклав ряд творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, А. Міцкевича, П. Ж. Беранже та ін. Окремі вірші Е. переклали П. Грабовський та В. Бичко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу. Антологія, т. 1. К., 1961.

Р. Ш. Чилачаеа.


ЕРКАЙ Нікул [справж. — Іркаєв Микола Лазарович; 9 (22).V 1906, с. Курилово, тепер Ромодановського р-ну — 15.VI 1978, Саранськ] — мордов. рад. письменник, перекладач, нар. поет Мордовії з 1960. Член КПРС з 1926. Закінчив 1930 Всесоюзний комуністич. ін-т журналістики (Москва). Учасник І Всесоюз. з’їзду рад. письменників (1934). Писав ерзя-мордов. мовою. Збірки віршів Е. «Земля оновилася» (1932), «Коріння згнило» (1933) — про колективізацію у Мордовії. Твори років Великої Вітчизн. війни присвячені героїзму рад. людей на фронті і в тилу. Минуле свого народу відтворив у віршованій повісті «Пісня про Ратора» (1936). Автор поетич. збірок «Вірші й поеми» (1952), «Весняний сад» (1959), «Життя» (1970), нарису «Квітни, краю мій, Мордовіє моя!» (1977, у співавт.). Писав і для дітей (віршовані повісті «Альошка», 1959; «Нова рідня», 1963, оповідання «Митяєві мрії», 1965). Опубл. поезію «Україна» (1942), кілька віршів присвятив Т. Шевченку. Переклав окремі твори О. Пушкіна, Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Горького, О. Корнійчука та ін. Не раз приїздив на Україну (Київ, Львівщина, Донеччина, Вінниця), підтримував дружні зв’язки з П. Тичиною та ін. українськими письменниками. Деякі поезії Е. переклали А. Іщук, С. Литвин та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Над полями шум... В кн.: Сузір’я, в. 9. К., 1975; Ми довго були молодими. В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976; Вогні сузір’їв. В кн.: Сузір’я, в. 11. К., 1977; Альошка. К., 1980; Рос. перекл. — Березовая вода. М., 1974; Митяевы мечтания. Саранск, 1975; Мои березы. Саранск, 1976; Живу тобою. М., 1977; Родняки души. Саранск, 1981.

Літ.: Алешин А. Эволюция творчества. Поэт Никул Эркай. Саранск. 1967; Кузнецова А. Г., Пашутина О. В. Николай Лазаревич Иркаев (Никул Эркай). Саранск, 1988.

Б. В. Хоменко.


ЕРКЕНЬ (Örkény) Іштван (5.IV 1912, Будапешт — 24.VI 1979, там же) — угор. письменник. Закінчив Будапештський політех. інститут. Зазнав впливу сюрреалізму. У худож.-публіцистич. кн. «Люди з таборів» (1947) згадував про своє перебування в таборі військовополонених під Києвом, про доброзичливість рад. людей. У 50-х pp. звернувся до теми життя робітників та інтелігенції (роман «Подружжя», 1951). Гостросатирична повість «Сім’я Хотів» (1965) і однойм. п’єса мають антифашист. і антимілітарист. спрямування. Автор трагікомедії «Гра в кота і мишки» (1968), збірок новел і повістей «У сніговій заметілі» (1954), «Однохвилинні новели» (1973), «Виставка троянд» (1977). Творчість Е. відзначається філософічністю, схильністю до іронії, гротеску. П’єса Е. «Сім’я Тотів» йшла у Києві на сценах театрустудії Ін-ту театр. мист-ва та Рос. драм. театру ім. Лесі Українки. Деякі з «Однохвилинних новел» переклав М. Лембак.

Тв.: Укр. перекл. — Однохвилинні новели. В кн.: Угорське оповідання. К., 1976; Рос. перекл. — Избранное М., 1981.

К. О. Шахова.


ЕРКМАН-ШАТРІАН (Erckmann-Chatrian) — літ. псевд. франті, письменників Еміля Еркмана (20.V 1822, м. Фальсбур, деп. Мозель — 14.III 1899, м. Люневіль, деп. Мерт і Мозель) і Шарля Луї Гратьєна Александра Шатріана (18.XII 1826, Ле-Гран-Сольда, деп. Мерт — 3.ІХ 1890, м. Вільмомбль, деп. Сена). Еркман 1842 — 47 навчався у Париз. ун-ті; Шатріан закінчив 1847 колеж у Фальсбурі. Літ. співробітництво почали 1848 оповіданнями, що ввійшли до зб. «Фантастичні повісті і казки» (1849). Автори істор. романів «Навала, або Безумець Єгоф» (1862), «Пані Тереза, або Волонтери 1792 року» (1863), «Рекрут 1813 року» (1864), «Ватерлоо» (1865), «Історія плебісциту, переказана одним з 7 500 000 учасників, що сказали „так“» (1872), «Капрал Фредерік, або Історія одного француза, вигнаного німцями» (1874), «Вигнанець. Патріотичний роман» (1882), в яких виступили проти антинар. мілітарист. політики Другої імперії. Ідеями Великої франц. революції пройняті романи «Історія людини з народу» (1865) та «Історія одного селянина» (т. 1 — 4, 1868 — 70). До тем з нар. життя зверталися у романах «Данієль Рок» (1861), «Історія шкільного вчителя» (1871) та ін. Е.-Ш. належать також драми («Війна», 1866; «Друг Фріц», пост. 1876), літературозн. праці (кн. «Мистецтво і великі ідеалісти», 1885, та ін.). Марко Вовчок, перебуваючи у Франції, познайомилася з письменниками, переклала рос. мовою і видала 1870 — 72 перші дві книги «Історії одного селянина». Укр. мовою цей роман був перекл. М. і З. Левицькими (ч. 1 — 2, 1908; ч. 3 — 4, 1909). Окремі повісті і оповідання Е.-Ш. в перекл. І. Белея (під псевд. Романа Розмарина) були опубл. у журн. «Друг» («Бесідники нашого села» і «Добрі давні часи», 1876, 17 — 19; «Виховання феодала», 1877, № 6).

Тв.: Укр. перекл. — Виховання феодала. Львів, 1879; Пані Тереза. Львів. 1889; Історія одного селянина. К., 1927; Рос. перекл. — Собрание сочинений, кн. 1 — 20. Пг., 1915; Парижские баррикады. М. — Пг., 1923; Новобранец. М., 1939; Под властью врага. Ижевск, 1942; Капрал Фредерик. М., 1943; Тереза. М., 1963; История одного крестьянина, т. 1 — 2. М., 1967.

Літ.: Борщевский Ф. М. К цензурной истории романа Эркмана-Шатриана «История одного крестьянина» в переводах Марка Вовчка. В кн.: Доповіді і повідомлення на конференції, присвяченій підсумкам науково-дослідницької роботи [Запорізького педагогічного інституту] за 1962. Тези. Запоріжжя, 1962; Валітова Л. О. Твори Еркмана-Шатріана в Росії. «Радянське літературознавство, 1974, № 12; Лобач-Жученко Б. Б., Брандіс Є. П. Перекладацька діяльність Марка Вовчка. В кн.: Марко Вовчок. Статті і дослідження. Збірник наукових праць. К., 1985.

В. Г. Матвіїшин.


ЕРН Володимир Францович [29.IV (11.V) 1881, Москва — 11 (24).V 1917, там же] — рос. філософ, публіцист. Закінчив 1904 Моск. ун-т. З позицій християнського соціалізму вважав, що гуманне, демокр. суспільство без приватної власності та експлуатації можливе лише на реліг. засадах, виступав проти теорії наук. соціалізму. Автор праць «Християнське ставлення до власності» (1906), «Соціалізм і загальний світогляд» (1907), «Толстой проти Толстого» (1912). Важливе місце у творчості Е. посідають праці, присвячені філос.-етичним та гносеологічним основам учення Г. Сковороди (монографія «Григорій Савич Сковорода. Життя і вчення», 1912; статті в журн. «Новый путь»). Окр. розділи монографії Е. про Г. Сковороду видано укр. мовою 1923 у перекл. Є. Маланюка.

Тв.: Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение. М., 1912.

І. Д. Бажинов.


ЕРНАНДЕС (Hernández) Мігель (30.Х 1910, м. Оріуела — 28.III 1942, м. Аліканте) — ісп. поет. Член КПІ з 1936. Учасник нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. Помер у фашист. в’язниці. Автор збірок лірики «Знавець місяця» (1933), «Незгасний промінь» (1936). Писав п’єси для фронтових театрів (зб. «Театр на війні», 1937). Про мужність оборонців Мадріда, звитягу народу в боротьбі проти фашизму йдеться у вірш. драмі «Пастир смерті» (1937), поетич. збірках «Вітер народу» (1937), «Людина на чатах» (1939). У зб. «Кансьйонеро і романсеро розлук» (1939 — 41), написаній у в’язниці, відтворив траг. долю ісп. народу після поразки республіки. В ліриці Е. органічно поєднуються класичні поетич. форми з нар. пісенною традицією. 1937 відвідав СРСР, зокрема Україну. До зб. «Людина на чатах» увійшов вірш «Завод-місто» (враження Е. від перебування на Харків. тракторному заводі). Окремі вірші Е. переклали О. Завгородній, І. Моргун, С. Борщевський, Г. Латник.

Тв.: Укр. перекл. — Коні червоні. «Всесвіт», 1967, № 9; [Вірші]. «Всесвіт», 1978, № 4; [Вірші]. «Всесвіт», 1980, № 10; Цибулинна колискова. В кн.: Поклик. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Латник Г. Сонети дніпровських весен. К., 1987; Рос. перекл. — Стихи. М., 1970.

Літ.: Ромеро Э. Мигель Эрнандес. Судьба и поэзия. М., 1962; Завгородній О. Безсмертя Мігеля Ернандеса. «Всесвіт», 1980, № 10.

С. Ю. Борщевський.


ЕРНАНДЕС (Ернандес Пуейрредон; Hernández Pueyrredón) Хосе Рафаель (10.XI 1834, с. Пуейрредон, пров. Буенос-Айрес — 21.X 1886, Буенос-Айрес) — аргент. поет, журналіст, політ. діяч. У 80-х pp. депутат парламенту, сенатор. Автор поем «Старий і дівчина» (1863), «Два поцілунки» (1878) та ін. В епіч. поемі «Мартін Ф’єрро» (1872) та її продовженні «Повернення Мартіна Ф’єрро» (1879), що стали нац. епосом, реалістично відтворено історію волелюбного гаучо (пастуха), жертви соціальної несправедливості. Твір вважається вершиною т. з. літератури гаучо і всієї реалістич. л-ри Аргентіни 19 ст.; Е. широко використовує нар. мову, фольклор. Написав худож. біографію одного з аргент. політ. діячів «Життя Чачо» (1875), трактат «Рекомендації землевласнику» (1881), в якому виступив за полегшення екон. та соціального становища гаучо. Епіч. поема «Мартін Ф’єрро» вийшла 1987 у Буенос-Айресі в укр. перекл. В. Котульського.

Тв.: Рос. перекл. — Мартин Фьерро. М., 1985.

Літ.: Земсков В. Сто лет «Мартина Фьерро». В кн.: Эрнандес Х. Мартин Фьерро. М., 1972; Жердинівська М. Література гаучо. «Всесвіт», 1973, № 12.

М. І. Жердинівська.


ЕРРАЇС-КОМАС (Herráiz Comas) Анхель (13.XI 1907, Мадрід — 5.VI 1976, Москва) — ісп. перекладач, поет. Член КПІ з 1934. Член КПРС з 1964. Брав участь у нац.-революц. війні в Іспанії 1936 — 39. З травня 1939 жив у СРСР. Учасник Великої Вітчизн. війни рад. народу. Переклав ісп. мовою поему «Володимир Ілліч Ленін» В. Маяковського (М., 1970), роман «Як гартувалася сталь» М. Островського (М., 1973), роман «Піднята цілина», кн. 1 (М., 1973) і оповідання «Доля людини» М. Шолохова (1984) та ін. Брав участь у підготовці 1-го видання «Вибраних творів» Т. Шевченка ісп. мовою (М., 1964), до якого переклав поеми «Кавказ», «Княжна», «Марія», уривок з поеми «Гайдамаки», вірші «Якби ви знали, паничі», «Я не нездужаю, нівроку», «Гімн черничий», «І Архімед і Галілей», уривки з щоденника; до «Вибраних творів» І. Франка ісп. мовою (М., 1972) — поезії «Гімн», «Каменярі», «Думи пролетарія» та ін. Писав вірші, крит. статті.

Р. Ф. Естрела-Льопіс.


ЕР’ЯВЕЦЬ (Erjavec) Антон (псевд. — Звонимир, Тоней Єленич, А. Іванов; 30.VII 1887, х. Брод, побл. с. Шент-Вида — 23.II 1910, с. Великий Лошинь) — словен. поет, критик. Закінчив 1909 Люблян. духовну семінарію. Автор зб. «Вранішні пломені» (вид. 1944). Під впливом викладача філософії і теології Люблян. духовної семінарії Я. Е. Крека зацікавився укр. фольклором та л-рою. Особливо високо цінував поезію Т. Шевченка. Одним з перших 1908 відгукнувся рецензіями на 2-томне видання «Кобзаря» словен. мовою в перекл. Й. Абрама, опубл. їх у журналах «Dom in svet» («Батьківщина і світ», № 1, № 5), «Ljubljanski zvon» («Люблянський дзвін», № 1), в газ. «Edinost» («Єдність», № 7, № 154). Перша з них опубл. в кн. «Світова велич Шевченка», т. 3 (К., 1964).

Л. Д. Канцедал.


ЕСА ДЕ КЕЙРОШ (Еса ді Кейруш; Eça de Queiróz) Жозе Марія (25.XI 1845, м. Повуаді-Варзін — 16.VIII 1900, Париж) — португ. письменник, дипломат. Закінчив 1866 Коїмбрський ун-т. У 1872 — 1900 — на дипломат. службі. Належав до «коїмбрської школи», представники якої обстоювали принципи реалістич. мист-ва, зверталися до проблем нац. дійсності (трактат Е. де К. «Реалізм у мистецтві», 1871). В соціально-крит. романах «Злочин падре Амаро» (1875, переробл. — 1880), «Кузен Базіліу» (1878) Е. де К. показав розбещеність і лицемірство провінц. духівництва, мораль і побут дрібної буржуазії, чиновництва. Роман «Реліквія» (1887) — крит. погляд на історію христ. віровчення, сатира на святенницьке благочестя. В романах «Сімейство Майя» (1888), «Славетний рід Раміресів» (1897) зображено занепад аристократії, подано критику міщанського провінціалізму. Автобіогр. роман «Листування Фрадіке Мендеса» (1891) відтворює кризову атмосферу в країні кін. 19 ст.

Тв.: Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1985.

В. С. Харитонов.


ЕСЕ (франц. essai — спроба, начерк) — жанр худож.-публіцистичної, наук.-популяризаторської творчості, характерний вільним, не обов’язково вичерпним, але виразно індивідуалізованим трактуванням теми. Появу Е. з європ. л-рах пов’язують з ім’ям М. Монтеня, який у своїх «Дослідах» («Essai», 1580) так визначив їхню специфічність: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі мого розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, щоб дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання». В різних л-рах Е. розвивалось неоднаково, інтенсифікуючись у різні періоди. Його поява у франц. л-рі знаменувала скасування класицистич. обмежень; у 18 — 19 ст. це один з провідних жанрів франц. журналістики. В Англії жанр Е. постав як заперечення скутості пуританської прозової творчості в 17 ст. У 19 ст. Е. продовжувало розвиватися в англ. та амер. л-рах. Видатні есеїсти 20 ст. — Б. Шоу, Г. К. Честертон, Дж. Голсуорсі, А. Франс, Р. Роллан, Г. і Т. Манни, Й. Бехер, Ж. П. Сартр, А. Моруа.

Характерні особливості Е. притаманні таким творам вітчизн. л-ри, як «Подорожі з Москви до Петербурга» О. Пушкіна, «З того берега» О. Герцена, «Щоденник письменника» Ф. Достоєвського, окремі елементи — в щоденнику Т. Шевченка. В укр. рад. літературі риси есеїстичного жанру і стилю властиві багатьом творам М. Рильського, Ю. Смолича, О. Гончара, Д. Павличка. Збірки статей, до яких увійшли й Е., видали П. Загребельний («Неложними устами», 1981), І. Драч («Духовний меч», 1983).

Літ.: Эпштейн М. Законы свободного жанра (Эссеистика и эссеизм в культуре Нового времени). «Вопросы литературы», 1987, № 7.

Г. М. Сивокінь.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.