[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 162-175.]

Попередня     Головна     Наступна





ЕСКІМОСЬКА РАДЯНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра ескімосів, які живуть у Чукотському авт. окрузі та на о. Врангеля. Ескімоси мають різножанровий фольклор (космогонічні міфи, героїчні перекази, чарівні казки, алегор. казки про тварин, побут. оповідання, пісні-сатири з елементами нар. драми, пісні кохання). Нац. писемність створено за Рад. влади, на поч. 30-х pp. Першими опублікованими (в рос. перекл.) творами л-ри азіат, ескімосів (ескімосів Росії) були пісні О. Паріної та оповідання мисливця Айвангу (увійшли до зб. «От Москвы до тайги одна ночевка». М., 1961), вірші Т. Гухув’є. Для поезії Ю. Анка (кн. для дітей «Малюнки», 1959; зб. «Ескімоські етюди», опубл. 1970 рос. мовою, та ін.) характерні конкретність зображення життя і побуту ескімосів, суворої північної природи, а також романтична настроєність. Ескімоською і чукотською мовами писав поет О. Атаукай, рос. мовою пише Т. Ачиргіна (зб. «Білоніччя», 1982). У творах поетеси З. Ненлюмкіноі (зб. «Птахи Науканда», 1979) — роздуми про призначення людини, її моральні засади, особисту і родову пам’ять. Зразки ескімоського фольклору і твори ескімоських письменників опубл. у збірниках «Север поет» (Л., 1939), «Эскимосские сказки» (Магадан, 1958),«Малыши» Ю. Анка (Магадан, 1959), «Таёжные родники» (Хабаровск, 1970), «Огненный шар» (Магадан, 1981), «Пою тебя, Чукотка» (Магадан, 1983), «Сказки и мифы эскимосов Сибири, Аляски, Канады и Гренландии» (М., 1985), «Легенды и мифы Севера» (М., 1985). З. Ненлюмкіна перекл. «Заповіт» Т. Шевченка (опубл. у кн.: Шевченко Т. Г. «Заповіт» мовами народів світу. К., 1988). Багато ескімоських казок переклали Н. Забіла — зб. «Як людина пташкам пісню повернула» (К., 1962), збірки Ківагме «Зачарований олень» (К., 1964) і «Розгадана таємниця» (К., 1965), М. Сидоренко (опубл. у зб. «Казки Чукотки». К., 1972) та ін. Існує також л-ра ескімосів, які живуть на Алясці (США), Півночі Канади, в Гренландії.

Літ.: Летурно Ш. Литературное развитие различных племен и народов. СПБ. 1895; Первов П. Д. Жители Крайнего Севера. М., 1903; Тан (Богораз В. Г.). Восемь племен. СПБ, 1910; Рубцова Е. С. Материалы по языку и фольклору эскимосов, ч. 1. М. — Л., 1954; Меновщиков Г. А. Эскимосы. Магадан, 1959; Рытхеу Ю. Юрий Анко. В кн.: Рытхеу Ю. Люди северного сияния. М., 1973; Николаев К. Б. Голоса новой Чукотки. Литература народностей Крайнего Северо-Востока. Магадан, 1980.

І. М. Дзюба.


ЕСПЕРАНТО — найпоширеніша з міжнар. штучних мов. Створив її 1887 як допоміжний засіб міжнар. спілкування польс. лікар Л. Заменгоф (свій проект штучної мови він опубл. під псевдонімом D-ro Esperanto — той, що сподівається; звідси й назва). В граматиці Е. є 16 правил (без жодного винятку), наголос постійний — на передостанньому складі, лексика базується на коренях індоєвроп. мов — роман., герм. і слов’янських. Алфавіт Е. — на лат. основі. Діяльність есперантистів координує створена 1905 Всесв. есперантська асоціація (Роттердам), яка щороку проводить міжнар. конгреси. Під егідою асоціації діє Академія Е. Мовою Е. виходять журнали, газети, бюлетені, підручники, словники, худож. і наук.-тех. л-ра у різних країнах світу. Перше т-во знавців Е. на Україні виникло 1898 в Одесі, згодом — Львові, Києві, Харкові та ін. містах. У кін. 30-х pp. організації Е. в СРСР припинили свою діяльність. Есперантистський рух відновився 1979. Його координує Асоціація рад. есперантистів (АРЕ) при Спілці рад. товариств дружби і культур. зв’язків із зарубіж. країнами. 1989 під егідою Укрпрофради ств. Українську есперанто асоціацію (УкрЕА), визначено осн. напрями її діяльності. Асоціації есперантистів СРСР, УРСР беруть участь у Всесв. русі есперантистів за мир.

У перекладі мовою Е. опубліковано багато творів дожовтн. та рад. л-ри. Перші переклади на Е. творів Т. Шевченка («Чого мені тяжко», «І широкую долину» та «Не так тії вороги») з’явилися 1900, пізніше опубл. «Заповіт», «Минають дні», «Буває, іноді старий» та ін., поему «Катерина», уривки з поеми «Сон», щоденника тощо. Мовою есперанто перекладено деякі твори І. Франка, М. Коцюбинського, Б. І. Антонича, М. Рильського, О. Гончара, Л. Костенко, Є. Гуцала, Б. Олійника та ін. До 100-річчя від дня народження Лесі Українки (1971) вийшла збірка її віршів «Liriko». 1983 у Софії видано мовою Е. збірник укр. нар. казок. Нею опубл. ст. «Українська література мовою есперанто» Н. Андріанової (в журн. «Nuntempa Bulgario» — «Сучасна Болгарія», 1967, № 9). Надр. чимало статей про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського та ін. і переклади деяких їхніх творів у періодич. пресі СРСР, Болгарії, Польщі, Угорщини, Франції, Швеції, Японії та ін. Є й оригінальна худож. л-ра мовою Е. (твори В. Єрошенка, В. Кузьмича, Є. Михальського, О. Логвина, Н. Андрїанової та ін.).

Перший підручник Е. на Україні (Тернопіль) видав 1907 М. Юрків, 1922 в Коломиї надр. «Повний підручник до науки міжнародної мови есперанто» О. Кузьми і «Словарець українськоесперантський» К. Вербицького, 1925 в Харкові укр. і рос. мовами — підручник «Міжнародна мова есперанто» Я. Волевича, 1926 в Одесі — підручник «Гурток есперанто» С. Рубльова (його перевидавали 1926 — 36 укр., рос., болг., франц., нім. мовами) тощо. О. Кузьма заснував на Е. журн. «Ukraina Stelo» («Зоря України»; 1913 — 14 і 1922). В 1968 — 71 у Києві друкувався прес-бюлетень «Tra Soveta Ukrainio» («По Радянській Україні»), де публ. і твори укр. письменників.

Літ.: Сергеев И. В. Основы эсперанто. М., 1961; Русско-эсперантский словарь. М., 1966; Исаев М. И. Язык эсперанто. М., 1981; Бокарев Е. А. Эсперанто-русский словарь. М., 1982; Королевич А. И. Книга об эсперанто. К., 1989; Гресько М. М., Андріанова Н. М. Т. Г. Шевченко мовами італійською, іспанською, португальською та есперанто. Бібліографічний покажчик Львів, 1968.

Н. М. Гордієнко-Андріанова.


ЕСПРОНСЕДА (Еспронседа-і-Дельгадо; Espronceda y Delgado) Хосе де (25.III 1808, м. Альмендралехо, пров. Бадахос — 23.V 1842, Мадрід) — ісп. письменник, громад. діяч. Освіту здобув у Мадріді. Учасник революц. руху, пропагував респ. ідеї. Протягом 1826 — 33 — в еміграції. Один з визначних представників ісп. романтизму. Перші твори написані в дусі просвітит. класицизму (поема «Пелайо», 1823 — 25, незакін.). Автор істор. роману «Санчо Салданья, або Кастілець з Куельяра» (1834), романтич. драми «Бланка Бурбонська» (вид. 1870). Поезія Е. має яскраво виражений антибурж. характер (зб. «Вірші», 1840), спрямована проти соціального гноблення (вірші «Жебрак», «Кат», «До батьківщини»), поет засуджує Європу гендлярів («Пісня козака», вірш «На занепад Європи»), прославляє героїв, що загинули в боротьбі за свободу (елегії «На смерть Торріхоса та його товаришів», «На смерть Хоакіно де Пабло»). Поема «Світ-Диявол» (1840 — 41, незакін.) — про зіткнення «природної людини» (Адама) з бездуховністю бурж. світу. Бунтівний дух Е. найяскравіше виявився у поемі «Саламанкський студент» (1839), що є обробкою широко відомої легенди про Дон Жуана та кастіл. нар. переказу про студента, що був присутнім на власному похороні. Мотиви цього твору використав І. Франко у поемі «Похорон» (1899). Окр. вірші Е. переклали Л. Первомайський, М. Литвинець.

Тв.: Укр. перекл. — Пісня корсара. В кн.: Співець. К., 1983; [Вірші]. «Всесвіт», 1984. № 4; Рос. перекл. — Избранное. М., 1958.

Літ.: Неупокоева И. Г. «Саламанкский студент» и «Мир-Дьявол» Эспронседы. В кн.: Неупокоева И. Г. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., 1971; Ремізов Б. Поет-борець. «Всесвіт», 1984, № 4.

В. С. Харитонов.


ЕСТЕТИКА (від грец. αίσθητικός почуттєвий, здатний відчувати) — філос. наука, що вивчає ціннісне ставлення людини до навколишнього світу, способи перетворення дійсності за законами краси, природу мист-ва і особливості худож. творчості. Термін «естетика» запровадив у науковий обіг у серед. 18 ст. нім. філософ А. Г. Баумгартен. Тривалий час предмет Е. зводився до вивчення «філософії прекрасного», або «теорії мистецтва». Сучасний рівень розвитку Е. як науки характеризується такими тісно між собою пов’язаними проблемами: природа та особливості естетичних якостей об’єктивного світу в їх органічній єдності з оціночним ставленням людини до дійсності, характер естетичного сприймання, роль естетичної свідомості у перетворенні світу; закономірності худож. діяльності; мист-во, його генезис та осн. етапи розвитку; специфіка мист-ва порівняно з ін. формами сусп. свідомості; функції мист-ва та їх залежність від соціально-істор. умов; багатоманітність конкретних форм і результатів художньої діяльності людини (види, роди і жанри, напрями, методи й стилі мистецтва).

Основними категоріями Е. є прекрасне і потворне, високе (піднесене) і низьке, трагічне і комічне (див. Естетичні категорії). Зародки естетичних уявлень виникли ще в міфол. свідомості докласового суспільства, розвинулися в рабовласницькому суспільстві. Трактати й епічні твори стародавніх Китаю та Індії містять думки про красу і гармонію, єдність прекрасного і доброго, норми худож. досконалості творів мист-ва. Особливо високого рівня розробка естетичних ідей досягла в старод. Греції, зокрема в Сократа, Платона, Арістотеля. Тоді вже окреслилися два напрями в естетичній думці — матеріалістичний та ідеалістичний. Певний внесок у розвиток Е. зробили філософи Старод. Риму, Візантії, мислителі середньовіччя та епохи Відродження. Матеріалістичне витлумачення багатьох принципів Е. дали просвітителі 18 ст. (Д. Дідро, Г. Лессінг, Ф. Шіллер та ін.). Кроком уперед у розвитку світової естетичної думки стала естетика нім. ідеалізму (І. Кант, Г. Гегель, Ф. Шеллінг та ін.). Г. Гегель уперше виклав цілісну систему Е., застосувавши діалектичний та істор. принципи розгляду життєвих явищ. У «Лекціях з естетики» він дав глибоку характеристику осн. етапів розвитку мист-ва, розкрив органічний зв’язок змісту і форми мистецьких творів, з’ясував суть осн. категорій Е. В Росії найвагоміший внесок в естетичну думку зробили революц. демократи — В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен; на Україні — Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, М. Коцюбинський. У їхніх працях досліджені питання про сусп. призначення мист-ва, зокрема л-ри, ідейність і народність худож. творчості, сутність краси, діалектику змісту і форми худож. твору, піддано критиці теорію «мистецтва для мистецтва». Особливості поетики й мови худож. л-ри й фольклору досліджував О. Потебня. Цікаві естетичні ідеї містять етногр., філософські й літ.-крит. праці М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Павлика, Г. Хоткевича та ін. укр. письменників і вчених. Істотно вплинули на естетичну науку ідеї К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна. Ленінська теорія відображення, вчення про діалектико-гносеологічну природу худож. образу й активне ставлення мист-ва до дійсності стали методологічною основою соціалістичного мист-ва. У працях Ф. Мерінга, Г. Плеханова, В. Воровського, А. Луначарського обгрунтовано принципи нерозривного зв’язку мист-ва з екон. і політ. ладом суспільства, класового спрямування худож. творчості, висвітлено роль мист-ва у визвольній боротьбі трудящих. Сучасна зарубіжна Е. грунтується переважно на методол. засадах ідеалістичної філософії — суб’єктивному ідеалізмі (А. Бретон), позитивізмі (Дж. Дьюї, Т. Манро), феноменології (М. Гартман, Р. Інгарден), інтуїтивізмі (Б. Кроче, А. Бергсон), екзистенціалізмі (Ж. П. Сартр та ін.). Захищаючи ідеї т. з. абсолютної свободи творчості, «чистого мистецтва», буржуазна Е. певною мірою сприяє поширенню в літературі й мистецтві декадентських мотивів, проповіді абсурдності людського буття і т. п. Разом з тим вона має й незаперечні досягнення, зокрема в сфері дослідження природи естетичних цінностей, експериментальної естетики, психології творчості та ін.

У сучас. світі неухильно зростає роль естетич. науки в обгрунтуванні процесів перетворення дійсності «за законами краси», внесенні мистецької довершеності й доцільності в оточуючі нас речі (дизайн та ін.). Розвиток рад. естетич науки неминуче відбиває ті корінні зміни, які відбуваються в суспільстві на основі його демократизації, революц. перебудови. З гуманізацією сусп. відносин, наук.-тех. прогресом, наданням пріоритетної уваги людині, її інтересам, творчій свободі значення Е. зростає. Вона входить складовою частиною в нове політ. мислення, стаючи важливим засобом гуманістичного виховання, боротьби за збереження природи та ін.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Ленін В. І. Про літературу. К., 1970; Дзеверін І. О. Естетика ленінізму і питання літератури. К., 1975; Кудін В. О. Основи марксистсько-ленінської естетики. К., 1975; Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. М., 1975; Гончаренко М. В. Проблеми естетичного виховання. К., 1976; Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. М., 1981; История эстетической мысли, т. 1 — 4. М., 1985 — 87; Борев Ю. Б. Эстетика. М., 1988; Взаимодействие науки и искусства и творчество художника. К., 1988; Лосев А. Ф. История античной эстетики. Последние века, кн. 1 — 2. М., 1988.

М. В. Гончаренко.


ЕСТЕТИЧНИЙ ІДЕАЛ — див. Ідеал естетичний.


ЕСТЕТИЧНИЙ МЕТОД у літературознавстві — метод вивчення літ. творів, який був теор. основою франц. класицизму 18 ст. Худож. твори оцінювалися з погляду певних естетич. канонів та вимог класицистич. поетики, викладених, зокрема, в трактаті «Мистецтво поетичне» Н. Буало (1674), який, у свою чергу, спирається на теор. зразки античної літератури — «Поетика» Арістотеля, «Наука поезії» Горація та їхніх пізніших послідовників у часи середньовіччя, Відродження. Естетична теорія виросла на грунті раціоналістич. філософії Декарта, з нею пов’язані вимоги суворої регламентації й дисципліни, що були керівними принципами Е. м. Поетика класицизму висунула метафізичну тезу «доброго» і «поганого» смаку. «Добрий» смак, єдиний і незмінний, визначався правилами; все, що не вкладалося в ці правила, оголошувалося «поганим» смаком. Звідси — догматизм і строга нормативність, зумовлені нібито вічними і непорушними законами мист-ва, обов’язковими для всіх часів (закон «трьох єдностей», теорія високих і низьких стилів, ієрархія жанрів тощо). Проте консерватизм і обмеженість більше характеризують теорію, ніж худож. практику класицизму. Найзначнішї його представники — П. Корнель, Ж. Б. Мольер, Ж. Расін не дотримувались вимог і регламентацій. У дусі Е. м. створено праці «Нарис критичної поетики для німців» Й. К. Готшеда (1730), «Новий і стислий спосіб до складання російських віршів» В. Тредіаковського (1735), «Епістола про віршування» О. Сумарокова (1747) та ін. На Україні поетичні принципи класицизму відбилися в шкільних піїтиках 18 ст. При всій суперечливості й обмеженості Е. м. виражав певні прогрес. тенденції в становленні літ. теорії. Представники класицизму були далекі від ідей еволюції поетич. мист-ва, принципів історизму у його вивченні, які згодом застосували теоретики романтизму Й. Гердер, Г. В. Ф. Гегель і науково утвердили класики марксизму. Але такі положення Е. м., як утвердження об’єктивного начала в мист-ві, вимога наслідувати природу, громадян. тенденції, протест проти сваволі і дилетантства в л-рі, ідея моральної і сусп. відповідальності перед читачем включалися в худож. аналіз літ. творів і тоді, коли цей метод у «чистому» вигляді вже не існував.

Літ.: Перетц В. М. Из лекций по методологии истории русской литературы. К., 1914; Сивокінь Г. М. Давні українські поетики. Х., 1960; Академические школы в русском литературоведении. М., 1975.

С. А. Крижанівський.


ЕСТЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ — основні, найбільш загальні ціннісні поняття (прекрасне, величне, або піднесене, потворне, комічне, трагічне та ін.), що виражають найістотніші характеристики сприйняття, пізнання і оцінки людиною явищ дійсності і творів мист-ва. На відміну від ідеалістичних концепцій (зокрема представників т. з. психологічної естетики: І. Кант, Б. Кроче), які розглядають Е. к. лише як властивість свідомості, чи як стадії розвитку абсолютної ідеї, духу (Г. Гегель), або заперечують доцільність дослідження Е. к. (Т. Манро), марксистсько-ленінська естетика дає змогу осмислити складну природу художньо-естетичного пізнання дійсності і творчої діяльності людини «за законами краси» (К. Маркс). Адже «категорії, — підкреслював В. І. Ленін, — є східці виділення, тобто пізнання світу, вузлові пункти в сіті, які допомагають пізнавати її і оволодівати нею» (Ленін В. І. Повне зібр. тв., т. 29, с. 81).

Перші спроби формулювання загальних естетичних понять знаходимо у натурфілософів антич. Греції, піфагорійців, Платона, Арістотеля. Про категорію прекрасного є висловлювання в Геракліта, ширше її обгрунтування подає Платон (у трактаті «Великий Іппій»). У «Поетиці» Арістотеля дано розгорнуту характеристику трагічного й комічного. Згодом у працях В. Гогарта, Г. Лессінга, Д. Дідро, И. Вінкельмана, І. Канта, Г. Гегеля, В. Бєлінського, М. Чернишевського викристалізовуються поняття, які стають провідними Е. к. Про зв’язок Е. к. з людськими почуттями, подібність і багато в чому єдність категорій прекрасного й величного писали Г. Сковорода і Т. Шевченко. Проблему трагічного аналізує в літературознавчих статтях Леся Українка. У дослідження природи Е. к. великий внесок зробив І. Франко (зокрема в праці «Із секретів поетичної творчості»). Питанням прекрасного присвячена зб. статей «Про красу мистецтва» ЛІ. Рильського (1973). Осмислення категорії трагічного є в щоденникових записах О. Довженка.

Багатовіковий сусп. і трудовий досвід людини відточував і вдосконалював естетичні смаки та уявлення. Їхньою основою була й залишається вічно жива природа, зокрема її краса й гармонія, гранична досконалість усього живого.

Категорія прекрасного — одна з універсальних у системі естетичного ставлення людини до дійсності. Об’єктивність існування прекрасного нерозривно пов’язана з людською здатністю сприймати і розуміти його. На сприймання прекрасного впливають сусп.-трудовий досвід людини, її загальнокультур. рівень, належність до певного соціального стану, класу, сусп.-істор. епохи тощо. Прекрасне — найвищий вияв досконалості, найістотніша якість творчості, яка охоплює всі сторони праці й побуту, звеличує і підносить людину, надихає її на звершення. Прекрасним ми називаємо те в житті, творах мист-ва, людській діяльності, що приносить радість, захоплення, насолоду, вчить кращому, досконалішому, заохочує до боротьби за утвердження високоморального, передового, прогресивного.

Категорія величного (або піднесеного) тісно взаємодіє з категорією прекрасного, з такими моральними поняттями як благородство, людяність, порядність, вірність, героїзм, самовідданість у відстоюванні справедливості. «Історія визнає тих людей великими, — писав К. Маркс, — які, працюючи для загальної мети», приносять щастя «найбільшій кількості людей» (Маркс К. і Енгельс Ф. З ранніх творів. К., 1973, с. 4). Прекрасне і величне — універсальні Е. к., що охоплюють усі сторони життя суспільства і природи, на відміну від категорій трагічного і комічного, що виявляються тільки в сусп. відносинах.

Категорія потворного — своєрідний антипод прекрасного і величного. Вона, як контраст, дає можливість чіткіше виявляти цінність краси і величі, глибше сприймати й усвідомлювати складні явища життя, різноманітні тенденції в худож. творчості, активніше реагувати на негативне, прагнути до його переборення. Майстерне змалювання потворного (образи Плюшкіна у М. Гоголя, Іудушки Головльова у М. Салтикова-Щедріна, Матюхи в А. Головка та ін.) допомагає гостріше сприймати те, що заважає утвердженню кращого в людині. Водночас зовнішня фізична потворність ще не є свідченням естетичної суті потворного, якщо митець показує внутрішнє благородство особи, її доброту, порядність (образ Квазімодо у В. Гюго).

Категорії трагічного і комічного мають конкретно-істор. характер вияву і зумовлюються змістом певної епохи, типом сусп. відносин. В основі трагічної колізії в житті і мистві, відзначав Ф. Енгельс, завжди перебуває конфлікт між «історично необхідною вимогою і практичною неможливістю її здійснення» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 29, с. 477). У процесі сусп.-історичного розвитку завжди долається застаріле й утверджується нове, але неминучі й втрати. Загибель паростків нового є трагедія для прогресу. Боротьба суперечливих життєвих сил, зіткнення сильних характерів завжди призводять до трагічних ситуацій («Прометей» Есхіла), а претензія дрібного, мізерного на щось значне і важливе породжує сміх, викликає комічну ситуацію. Про це свідчать видатні твори трагедійного та комедійного жанрів від антич. Греції до наших днів. В умовах переборення консервативного остання його фаза завершується, як правило, фарсом, комедією. «Чому такий хід історії?» — запитував К. Маркс, і відповідав: «Це потрібно для того, щоб людство весело прощалося з своїм минулим» (Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 1, с. 388). Викриваючи негативне, потворне, комедія допомагає людям утверджувати соціальну справедливість, красу людських взаємин. Зло, писав М. Гоголь, перестає бути небезпечним, коли його викрито і над ним пролунав сміх. Отже, в Е. к. акумулюються естетичні почуття і погляди людини, в них — сила духовного впливу, використовуючи яку митець дістає можливість викликати в людині відповідні почуття, спонукати її до активних дій і благородних вчинків.

Літ.: Маркс К. і Енгельс Ф. Про мистецтво. К., 1978; Ленін В. І. Філософські зошити. В кн.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 29. К., 1972; Гилберт К., Кун Г. История эстетики. М., 1960; Лосев А. Ф.. Шестаков В. П. История эстетических категорий. М., 1965; Кудін В. О. Естетика. К., 1967; Овсянников М. Ф. История эстетической мысли. М., 1984; История эстетической мысли, т. 1 — 4. М., 1985 — 87; Лосев А. Ф. История античной эстетики. Последние века, кн. 1 — 2. М., 1988.

В. О. Кудін.


ЕСТОНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра ест. народу. До 19 ст. в Естонії осн. видом худож. творчості був фольклор. Перші писемні пам’ятки належать до 16 ст. Для 17 — 18 ст. характерні переважно реліг. твори (т. з. пасторська л-ра). В кін. 18 — на поч. 19 ст. поширилася світська дидакт. л-ра. Період формування ест. нац. л-ри починається в 3-й пол. 19 ст. (К. Я. Петерсон і Ф. Р. Фельмаи у своїй творчості спираються на досвід нац. фольклору). Становлення Е. л. завершується в серед. 19 ст.; її основоположник Ф. Р. Крейцвальд уклав на фольклор. основі епос «Калевіпоег». Л-ра 60 — 80-х pp. тісно пов’язана з ест. нац. рухом; переважала патріотич. лірика (Лідія Койдула, М. Веске); з’являлися перші драм. твори (Лідія Койдула, Ю. Кундер) і романтичні істор. повісті («Месник» Е. Борнхее, 1880). Домінуючим худож. методом л-ри став т. з. нар. романтизм. У кін. 19 ст. формується крит. реалізм, зачинателем якого був Е. Вільде (роман «В суворий край», 1896; істор. трилогія — «Війна в Махтра», 1902; «Ходаки з Анія», 1903; «Пророк Мальтсвет», 1905 — 08), визначними представниками — Я. Тамм, Ю. Лійв, К. Е. Сяргава (Петерсон). Літ. життя Естонії пожвавлюється на поч. 20 ст. У л-рі крит. реалізму посилюється психол. струмінь (А. Кіцберг, А. Х. Таммсааре). Виникає пролет. л-ра (Г. Пегельман, Ю. Лілієнбах, Еессааре Ааду). Розвивається неоромантизм, представники якого (Г. Суйтс, Ф. Туглас) гуртувалися в літ. об’єднанні «Молода Естонія» (1905 — 15). Перемога Великого Жовтня, встановлення Радянської влади в Естонії дали імпульс розвитку нової Е. л. З революц. творами виступили письменники і публіцисти Еессааре Ааду, Г. Пегельман та ін. В л-рі бурж. Естонії (1919 — 40) спочатку були сильні неоромантичні тенденції (літ. об’єднання «Сіуру», 1917 — 19). На поч. 20-х pp. помітний вплив нім. експресіонізму, посилюються опозиц. настрої об’єднання «Тарапіта» (1921 — 23), з’являються т. з. пісні часу (М. Ундер, Я. Кярнер, Г. Віснапуу, А. Алле, И. Барбарус, И. Семпер). З серед. 20-х pp. провідне становище в л-рі знову посідає реалізм (проза О. Лутса, А. Якобсона, П. Валлака, М. Метсанурка, А. Мялька, драматургія Г. Раудсеїша, поезія Ю. Сютісте), вершиною якого стала творчість А. Х. Таммсааре (роман «Правда і справедливість», т. 1 — 5, 1926 — 33). В неоромантичній манері писав А. Гайліт (роман у новелах «Тоомас Ніпернааді», 1928). У 30-і pp. в л-рі посилюються мотиви безвиході, в яку завів країну правлячий режим, критика бурж. порядків, фашизму (поезія й. Барбаруса, Й. Семпера, А. Алле, Ю. Сютісте, романи А. Х. Таммсааре, А. Якобсона). Молоді письменники Б. Альвер, Х. Тальвік, К. Мерілаас, А. Санг, об’єднані в групу «Арбуяд» (1938), підкреслювали свою опозицію до бурж. влади. Революційна л-ра, пов’язана з комуністичною партією, розвивалася в умовах підпілля і переслідувань (Ю. Мадарік та ін.). В СРСР, де в ці роки жило багато ест. письменників (Г. Пегельман, Еессааре Ааду. А. Ранналеет та ін.), формується ест. рад. л-ра. Новий етап в історії Е. л. починається з 1940, коли в Естонії була відновлена Рад. влада. Революц. перелом у житті народу знайшов помітний відгук у л-рі (Й. Барбарус, Ю. Мадарік, И. Семпер, Я. Кярнер, Ю. Сютісте, А. Алле, А. Якобсон). В роки Великої Вітчизн. війни в Е. л., передусім поезії, переважає тема боротьби з ворогом (лірика Я. Кярнера, й. Барбаруса, й. Семпера, М. Рауда). У повоєнний період в Е. л. продовжується розробка теми минулої війни, у центрі уваги стають соціальні перетворення. Найбільші тогочас. досягнення Е. л. пов’язані з драматургією А. Якобсона, з поезією Ю. Смуула, Д. Вааранді, М. Рауда, з прозою Е. Мянніка, Г. Леберехта, Р. Сірге, Е. Крустена. З серед. 50-х pp. на розвитку л-ри благотворно позначилися істотні зміни, які відбулися в цей час у житті країни. Л-ра переборює догмат. підхід до життя, вульгарно-соціол. схеми та ілюстративність. Помітно розширюється тематичне та ідейно-стилістичне розмаїття л-ри, активнішою стає громадян. позиція автора. Посилюється інтерес до вічних проблем філософ. осмислення життя. Письменники шукають нові, виразніші форми відображення дійсності, в яких зростає роль умовності. Ці зміни виявилися в різних літ. жанрах, особливо в поезії (Д. Вааранді, У. Лахт, Й. Семпер, Я. Кросс) і прозі (романи «Земля і народ» Р. Сірге, 1956; «Берег вітрів» А. Хінта, кн. 1 — 4, 1951 — 66; зб. нарисів «Льодова книга» Ю. Смуула, 1958; Ленінська премія, 1961). В поезії кінця 50-х — поч. 60-х pp. розвивається асоціативна інтелектуальна лірика, написана верлібром, зі складними багатоплановими образами, загостреним сприйняттям протиріч життя (П.-Е. Руммо, Я. Каплінські, М. Траат, Х. Руннель, В. Луйк). У 70 — на поч. 80-х pp. домінує інтерес до «справ земних», до яскравішої образної системи, поезія дедалі очевидніше повертається до класич. вірша (К. Мерілаас). Людиною як особистістю, її психологією активно зацікавлюється проза. Спочатку розвивається панорамний, переважно істор.-революційний (А. Хінт, Е. Крустен), пізніше — соціально-психологічний (П. Куусберг), і, нарешті, «короткий роман», а також новела з концентрованістю дії і характеристик героїв, нерідко з умовною або гротескною образністю (Е. Ветемаа, А. Валтон, М. Траат, Е. Беекман, М. Унт). З істор.-біогр. романами і повістями виступив Я. Кросс, з докум.-есеїстичними — Л. Мері, Ю. Пеегель, з сатир. творами — У. Лахт. У драматургії поряд з розвитком традиц. соціально-психол. драми (Е. Раннет, А. Лійвес) помітні пошуки нового (Ю. Смуул, Е. Ветемаа). Кращі традиції майстрів пера старшого покоління Б. Альвер, А. Каалепа, Л. Промет, В. Беекмана продовжують молодші поети Ю. Війдінг, А. Сійг, прозаїки Юло та Юрі Тууліки, Р. Салурі, Т. Каллас, М. Саат, Я. Йиерюйт, Х. Кійк. Розвивається дат. л-ра (Е. Рауд, Е. Нійт, Я. Раннап, Х. Вялі та ін.). Літературознавство і критика представлені працями Н. Андрезена, А. Вінкеля, Е. Нірка, Р. Пільдмяе, Е. Сійрак, Х. Пеепа, О. Йигі та ін. СП Естонії — з 1943. Виходять літ. газета «Рееде» («П’ятниця»), літературно-художні журнали «Лоомінг» («Творчість»), «Ноорус» («Молодість»), «Таллинн» (рос. мовою), «Вікеркаар» («Райдуга» — ест. і рос. мовами). Після 1944 розвивається ест. емігрантська л-ра в Швеції, США та ін. країнах (К. Рістіківі, Б. Кангро, В. Уйбопуу, К. Лепак та ін.).

Літ. зв’язки ест. та укр. народів почалися в серед. 19 ст. Перший переклад з укр. мови (оповідання «Козачка» Марка Вовчка) здійснила 1869 Лідія Койдула. В кін. 19 ст. перекладено окремі зразки укр. фольклору. До 1889 належить перша в Естонії згадка про Т. Шевченка («Вітчизняний календар на 1889 рік», вид. 1888 у Тарту), до 1911 з’явилися перші статті про укр. поета. На поч. 20 ст. перекладено ряд оповідань І. Франка, М. Коцюбинського, Леся Мартовича, Б. Лепкого, В. Винниченка, згодом вірші Т. Шевченка. 1936 кілька театрів Естонії поставили п’єсу «Платон Кречет» О. Корнійчука. За рад. часу окр. книжками вийшли переклади Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, С. Васильченка, М. Рильського, Ю. Яновського, Л. Первомайського, Я. Галана, О. Гончара, М. Стельмаха, Н. Рибака, Остапа Вишні, О. Довженка, Ю. Збанацького, П. Загребельного, Григора Тютюнника, Є. Гуцала, І. Драча, Д. Павличка, Б. Олійника, М. Вінграновського, В. Дрозда та ін. Найбільше працює в царині перекладу з укр. л-ри Г. Раяметс. Серед ін. перекладачів — А. Яаксоо, Ю. Пійк, Л. Оямаа, А. Каалеп, М. Нурмик, Б. Лінде, О. Самма, Е. Нійт, Л. Раудтітс, П. Митскюла, М. Юрна та ін. У перекл. А. Анніста опубл. Слово о полку Ігоревім», у перекл. Г. Раяметса — антологія укр. рад. поезії «Розмова з глобусом» (1966). Україні присвятили свої вірші ест. поети Д. Вааранді, М. Рауд, А. Каалеп, В. Беекман. На сценах ест. театрів ішли п’єси Я. Галана, В. Минка, М. Зарудного та ін. Перші укр. переклади з Е. л. належать до 1856 (міфол. легенди Ф. Р. Фельмана в журн. «Зоря галицька»). П. Грабовський опубл. 1901 свої переклади віршів Ф. Р. Крейцвальда, Лідії Койдули, М. Веске, Я. Тамма та ін. В повоєнні роки, перекладено «Калевіпоег» Ф. Р. Крейцвальда, твори Е. Вільде, А. Х. Таммсааре, О. Лутса, Г. Леберехта, А. Якобсона, Р. Сірге, Ю. Смуула, А. Хінта, П. Куусберга, Я. Кросса, М. Траата, В. Беекмана, Е. Ветемаа, Л. Промет, Ю. Пеегеля, Е. Рауда, Й. Барбаруса, Ю. Лійва, М. Унта, А. Кааль, Я. Раннапа, Е. Нійт та ін. Вийшли книжки «Естонський гумор» (1969), «Пісні Естонії» (1972), «Таллінське небо. Антологія молодої естонської поезії» (1975), «Естонська новела» (1975), «Голоси Естонії» (1979), «Естонське радянське оповідання» (1982) та ін. Серед перекладачів — О. Завгородній, А. Спрогіс, Е. Лисецька, Я. і А. Ряппо, О. Копиленко, С. Наливайко, Ф. Скляр, В. Гримич, Б. Демків, В. Бичко, М. Ільницький та ін. В багатьох театрах України йшли п’єси А. Кіцберга, Е. Вільде, Е. Раннета, А. Лійвеса, Х. Луйка, А. Якобсона, Р. Каугвера та ін. Ест.-укр. літ. зв’язки досліджують С. Ісаков та Н. Бассель.

Літ.: Исаков С. Г. Сквозь годы и расстояния. Из истории культурных связей Эстонии с Украиной, Грузией и Латвией в XIX — начале XX века. Таллин, 1969; Очерк истории эстонской советской литературы. М., 1971; Эстонский фольклор. Таллин, 1980; Бассель Н. Писатели Советской Эстонии. Биобиблиографический словарь. Таллинн, 1984.

С. Г. Ісаков.


ЕСТОНСЬКА МОВА — мова естонців, які живуть в СРСР: в Ест. РСР (осн. населення), РРФСР, Латв. РСР, УРСР та ін., а також за кордоном — у Швеції, США, Канаді. Належить до прибалтійсько-фінської групи фінно-угорських мов. В СРСР розмовляє Е. м. бл. 1 млн. чол. (1979, перепис). В Е. м. розрізняють 2 осн. діалекти: північний і південний. Перші написи Е. м. датуються 13 ст. З 16 ст. існували дві літ. Е. м.: одна базувалася на північному, друга — на пд. діалекті. Єдина нац. літ. Е. м. сформувалась у 2-й пол. 19 ст. на основі пн. діалекту. В її становленні й розвитку велику роль відіграли Ф. Р. Крейцвальд, який підготував до видання ест. нац. епос «Калевіпоег», Л. Койдула, Е. Вільде, Ю. Лійв, А. Якобсон, А. Х. Таммсааре та ін. Для дослідження й унормування літ. Е. м. багато зробили Т-во ест. літераторів (1872 — 93), Т-во ест. літератури (1907 — 40), Т-во рідної мови (засн. 1920).

Алфавіт Е. м. — на основі латинського. Е. м. розвивається естонська література.

Літ.: Каск А. Х. Эстонский язык. В кн.: Языки народов СССР, т 3. М., 1966; Основы финно-угорского языкознания. М., 1975.

О. Б. Ткаченко.


ЕСТОПСИХОЛОГІЧНИЙ МЕТОД у літературознавстві — метод вивчення літ.-худож. явищ, що виник у кін. 19 ст. як наслідок активного впливу психології на літ. критику. В ньому поєднувалися естетичний, психол. і соціологічний підходи до явищ л-ри, які мали привести дослідника до цілісної оцінки розчленованого при аналізі твору. Естетич. аналіз мав на меті виявити, що виражає твір і якими засобами (образність, композиція, мова) письменник впливає на естетичні почуття читача; психологічний — дослідити індивідуальні естетичні, інтелектуальні риси авторської особистості, вираженням яких є твір; соціологічний — розглянути худож. твір як вияв таких самих рис і особливостей у читачів. Е. м. розробив франц. критик Е. Еннекен. У 1888 він видав кн. «Наукова критика (естопсихологія)», де, зокрема, стверджував, що рух л-ри здійснюється обопільними зусиллями — автора і читачів. На думку критика, між духовним складом письменника і прихильників його творчості існує певна психол. спільність: Гейне і Мюссе, напр., подобаються молодим, Горацій — людям похилого віку. Отже, твори, популярні в певному середовищі, можуть характеризувати саме середовище. Е. м. був відомий у Росії і на Україні, сприймався критикою по-різному, але практичного застосування не набув. Скептично ставився до естопсихології І. Франко, хоч його увагу й привертали психофізичні особливості письменницької праці.

Літ.: Перетц В. Из лекций по методологам истории русской литературы. К., 1914; Дорошенко І. Іван Франко — літературний критик. Львів. 1966.

Л. Р. Світайло.


ЕСТРАЙХЕР (Estreicher) Кароль Юзеф Теофіль (22.XI 1827, Краків — 30.ІХ 1908, там же) — польс. бібліограф, історик л-ри й театру, публіцист. Закінчив 1848 Краків. ун-т, з 1868 — директор б-ки цього ун-ту. Один із засновників Польс. академії знань (1872). Перші твори Е., присвячені театру і драматургії, було надр. 1853 у краків. газ. «Czas» («Час»), львів. — «Dziennik Literacky», («Літературній газеті»), «Gazeta Lwowska» («Львівській газеті») та її додатку — тижневику «Rozmaitości» («Розмаїтості»). Створив монументальну працю «Польська бібліографія» (т. 1 — 22, 1872 — 1908) — каталог польс. книг від першодруків 15 ст. до 1900, книг про Польщу. Е. включив до каталога всі книжки та журнали, що є надбанням не лише польс., а й укр. книгодрукування та л-ри. За це автора критикували І. Франко та бібліограф І. Левицький. Е. належать також праці «Польська бібліографія 19 ст.» (1873), «Польська бібліографія 15 — 16 ст.» (1875). Після 22-го тому «Польську бібліографію» (майже до кінця алфавіту) продовжив син Е. — Станіслав (т. 23 — 33, І 908 — 39); т. 34 видав (1951) онук Е. — Кароль, який підготував також перевидання «Польської бібліографії 19 ст.» (т. 1 — 12, 1959 — 79).

М. О. Мороз.


ЕСТРЕЛА-ЛЬОПІС (Estrela Llopis) Рафаель Філібертович (3.VIII 1918, с. Вільянуева-де-Кастельйон, Валенсія) — ісп. і рад. літературознавець, перекладач. Член КПІ з 1942, член КПРС з 1956. Учасник нац.-революц. війни в Іспанії 1936 — 39. З 1939 живе в СРСР. Брав участь у Великій Вітчизн. війні рад. народу 1941 — 45. Закінчив 1948 Харків. ін-т іноз. мов, 1960 — ВПШ при ЦК КПРС. З 1948 працює в Київ. пед. ін-ті іноз. мов; з 1965 — доцент, 1948 — 55 і 1961 — 75 — зав. кафедрою ісп. філології. До 1-го видання «Вибраних творів» Т. Шевченка ісп. мовою (М., 1964) переклав повість «Художник», драму «Назар Стодоля», автобіографію Т. Шевченка, зробив підрядники його поетич. творів «Перебендя», «Тарасова ніч», «Катерина», «Княжна», «Марія» та ін. До «Вибраних творів» І. Франка ісп. мовою (М., 1972) переклав драму «Украдене щастя», оповідання «Свинська конституція», «Ліси і пасовиська», «До світла», ін. твори; до зб. «Драми» О. Корнійчука (К., 1979) — п’єси «Загибель ескадри», «Платон Кречет». У перекладі Е.-Л. вийшли кн. «Нюрнберзькі репортажі» Я. Галана (К., 1976), окремі оповідання укр. рад. письменників О. Копиленка, В. Козаченка, В. Кучера, С. Жураховича та ін. (зб. «Мужність». К., 1975), вірші лит. поетів, опубл. у журн. «Literatura Sovietica» («Радянська література», 1979, № 2, № 12) тощо. Укр. мовою переклав твори іспаномовних письменників — п’єсу «Викрадення сабінянок» Х. Саламеа (1960), романи «Прибій» Х. Гойтісоло (1962), «Околиці» Л. Гойтісоло Гая (1963). Автор статей про іспанську, каталанську, латиноамериканську літератури.

Літ.: Буценко О. «Кайдани порвіте...». В кн.: Отчий край, в. 2. К., 1986; Мірошниченко М. Любов, суджена долею. «Літературна Україна», 1987, 22 січня.

Н. Д. Дроботько.


ЕСХАТОЛОГІЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грец. ’έσχατος — останній, кінцевий и λόγος — слово, вчення) — літ. твори, написані під впливом реліг. вчення про кінець світу і потойбічне життя людини. Есхатологія — складова частина будь-якої релігії. Її коріння сягає глибокої давнини, епохи календарних міфів про смерть і воскресіння природи. Есхатологія Нового завіту (див. Біблія) відображена в багатозначних символах і притчах. Середньовіччя створило докладну картину потойбічного світу в різноманітних апокрифах і видіннях.

Г. Л. Рубанова.


ЕСХІЛ (Αισχύλος; 525 до н. е., м. Елевсін, побл. Афін — 456 до н. е., о. Сіцілія) — давньогрец. драматург, «батько трагедії», за висловом Ф. Енгельса. Був активним учасником політ. життя. Брав участь у греко-перс. війнах 490 — 449 до н. е. Перебував в опозиції до демократії, проте визнавав її заслуги у зміцненні могутності Греції. В останні роки жив на Сіцілії. Автор бл. 80 п’єс, з яких збереглося 7.

 Трагедія «Перси» (пост. 472) — про війну проти перс. завойовників. Решта п’єс, що дійшли до нас, — на міфол. сюжети: трилогія «Орестея» («Агамемнон», «Хоефори», «Евменіди»; пост. 458), «Благаючі», «Семеро проти Фів» (обидві — 467). Гуманістичний зміст творчості Е. особливо яскраво виявився в трагедії «Прометей закутий» (рік написання невід.). В образі безсмертного титана, який навчив людей ремесел та наук і за це був засуджений Зевсом на вічні муки, відбився пафос утвердження людського розуму. Відтоді Прометей став символом борця-мученика за людське щастя. Образ цей набув розвитку у світовій л-рі (Дж. Байрон, И. В. Гете, П. Б. Шеллі, К. Рилєєв, М. Огарьов, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, А. Малишко, Б. Олійник, І. Драч), у музиці (Л. Бетховен, Ф. Ліст, О. Скрябін, М. Лисенко), образотв. мист-ві (античне мист-во, П. Рубенс, Тіціан, І. Рєпін, І. Кавалерідзе, Ф. Гордєєв та ін.). Окремі твори Е. переклав Борис Тен.

Тв.: Укр. перекл. — Прометей закутий. Х., 1949; [Твори]. В кн.: Антична література. Хрестоматія К. 1968; Рос. перекл. — Трагедии. М., 1978.

Літ.: Енгельс Ф. Мінні Каутській, 26 листопада 1885 р. В кн.: Маркс К., і Енгельс Ф. Твори, т. 36. К., 1968; Білецький О. І. «Прометей» Есхіла і його потомки в світовій літературі. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т 5, К., 1966; Антична література. К., 1976; Ярхо В. Драматургия Эсхила и некоторые проблеми древнегреческой трагедии. М., 1978.

А. О. Білецький.


ЕТВЕШ (Eötvös) Йожеф (3.ІХ 1813, Буда — 2.II 1871, Пешт) — угор. письменник і держ. діяч, член Угор. АН з 1839. Представник крит. реалізму в угор. прозі. У 30 — 40-х pp. виступав за бурж.-демокр. реформи, скасування кріпацтва й нац. рівність, за визволення Угорщини з-під влади Австрії. Був членом першого незалежного угор. уряду, створеного в результаті революції 1848 — 49 в Угорщині. Роман «Картезіанець» (1842) Е. написав під впливом творчості В. Гюго. Страждання кріпаків і сваволю панів відобразив у соціально-крит. романі «Сільський нотар» (1845). В істор. романі про повстання під керівництвом Д. Дожі «Угорщина в 1514 році» (1847) згадуються сел. заворушення 40-х pp. у Галичині. Вірш Е. «Лист на гілці зелененькій...» переклав П. Грабовський (надр. 1900).

Тв.: Укр. перекл. — «Лист на гілці зелененькій...». В кн.: Грабовський П. Вибрані твори, т. 1. К., 1982; Рос. перекл. — Сельский нотариус. М., 1981.

К. О. Шахова.


ЕТИМОЛОГІЯ (грец. ’ετυμολογία — справжнє, первісне значення слова) — відомості про походження й історію розвитку звукової форми та значення слова або морфеми; розділ мовознавства, що вивчає походження й минулі етапи розвитку слів та морфем певної мови або групи (чи сім’ї) мов. Передумовою етимол. досліджень є той факт, що звукова форма кореневих слів чи морфем (крім звуконаслідувань) не перебуває в природно мотивованому зв’язку з їхнім значенням, і тому наявність у різних мовах подібних за звуковим складом слів з однаковими чи близькими значеннями свідчить або про те, що ці слова були успадковані з єдиної спільної прамови, або про запозичення таких слів. В етимол. дослідженнях застосовують порівняльно-історичний метод, у рамках, якого зіставляють близькі за звучанням і значенням слова чи морфеми різних мов з метою встановлення їхнього походження і попередніх етапів розвитку. Вирішальну роль у виявленні доістор. змін звукової будови слів відіграють звукові закони. Їхня суть полягає; в тому, що певний звук (фонема) в мові протягом якогось часу зазнає однакових змін у всіх словах, до складу яких він входить, або в усіх однакових звукових позиціях. Кожен звуковий закон діє, як правило, лише в даній мові, тому звукова будова тотожних у минулому слів, успадкованих спорідненими мовами з єдиної для них прамови, може виявитись у них неоднаковою. Істотне значення для етимол. досліджень мають і встановлені в мовознавстві осн. закономірності, яким підлягають. істор. зміни семантики слів, зокрема її розширення (метафора, метонімія, синекдоха) і звуження. Е. — осн. джерело відомостей про складний істор. процес формування лексичного складу мови. Одержані в результаті етимол. досліджень висновки про значення слів на давніх етапах мовного розвитку дають конкретне уявлення про природне середовище, соціально-екон. життя й мислення носіїв мови в доістор. епохи. Етимол. дані про запозичення слів є важливим свідченням екон. і культур. взаємозв’язків між народами.

Літ.: Белецкий А. А. Принципи этимологических исследований. К., 1950; Пизани В. Этимология. М., 1965; Мельничук О. С. Принципи укладання Етимологічного словника української мови. «Мовознавство», 1967, № 2; Фасмер М. Этимологический словарь русского языка, т. 1 — 4. М., 1964 — 1973; Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. К., 1985; Етимологічний словник української мови, т. 1 — 3. К., 1982 — 89.

О. С. Мельничук.


ЕТНОГРАФІЗМ (від грец. ’έθνος — плем’я, народ і γράφω — пишу) у літературі — 1) Відображення в л-рі відомостей про етногенез, розселення, мову, звичаї, побутові взаємини, обряди, матеріальну й духовну культуру певного народу. 2) Тематико-стильова течія в л-рах різних народів, що характеризується особливою увагою до відображення традиц. форм нар. життя, фольклор. поетикою, включенням у худож. структуру позасюжетних елементів з описами нар. обрядів, використанням пісень, легенд, переказів тощо.

Е. у різних формах виявлявся ще в антич. л-рі: «Одіссея», істор. проза (твори Геродота), місц. хроніки, карнавальна афінська комедія 5 — 4 ст. до н. е., римська драма (комедії Плавта), дидактична поема (Гесіод, Вергілій) та ін. Властивий він араб. істор. прозі 8 — 9 ст., істор.-політ. творам візант. імператора Костянтина VII Багрянородного, що містили геогр. й етногр. відомості про слов’ян, середньовічним хронікам 11 — 12 ст., творчості вагантів. Елементи Е. відбилися у письменників Відродження (Ф. Рабле, М. Сервантеса, К. Маро), в рицарських авантюрно-побутових та крутійських романах 16 — 17 ст. Фольклорні (казка) та етногр. матеріали є в утопічній л-рі поч. 17 ст. («Утопія» Т. Мора, «Місто сонця» Т. Кампанелли, «Нова Атлантида» Ф. Бекона) і поч. 20 ст.: белетристичні утопії Е. Беламі, У. Морріса. Особливо поширився Е. в л-рі у зв’язку» геогр. відкриттями 15 — 16 ст., з появою інтересу до вивчення нар. побуту, збиранням і публікацією фольклору в період Просвітительства (Дж. Віко, Дж. Аддісон, Ш. Монтеск’є, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо, Г. Е. Лессінг та ін.), передромантизму (И. Г. Гердер) і романтизму (міфол. школа — Ф. Шеллінг, брати А. та Ф. Шлегелі, В. і Я. Грімм, А. Кун, М. Мюллер, О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, письменники-романтики). У період становлення нац. л-р Е. відіграв позитивну роль, сприяючи наближенню мист-ва до народу, нагромадженню елементів реалізму. В 19 — 20 ст. Е. позитивно чи негативно (залежно від ідейно-естетич. позицій письменників) виявився у творчості рос. письменників-слов’янофілів 40 — 60-х pp. (ідеалізація патріарх. основ життя допетровської Росії), в народницькій л-рі (общинно-соціальний утопізм); рисами Е. позначені такі літ. явища, як ісп. і латиноамер. костумбризм, італ. веризм, нім. та австр. «обласницька» л-ра, франц. популізм, регіональні діалектні л-ри (прованс., андалузька), молодописемні л-ри народів СРСР та ін. У давньорус. л-рі Е. виявився в перекладних візант. істор. хроніках Георгія Амартола, Іоанна Малали, геогр.-природознавчій л-рі («Християнська топографія» Козьми Індикоплова, Фізіолог, Шестодневи), творах худож. л-ри («Александрія», «Повість про розорення Ієрусалима» та ін.). В 11 — 13 ст. етногр. відомості про окр. племена і руський народ містяться в літописах, паломницькій л-рі, в 17 — 18 ст. — у творах укр. шкільної драми (інтермедії), у різдвяних і великодніх віршах, козацьких літописах, у творах укр. паломників («Странствования» В. Григоровича-Барського) та ін. Побутово-етногр. традиції у відображенні нар. життя розвивалися в 1-й пол. 19 ст. в руслі утвердження нац. самобутнього змісту і худож. форми л-ри (творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П. Білецького-Носенка та ін.). Нерідко поетизація нар. звичаїв, обрядів, переказів, легенд становила гол. зміст драм. творів: «Чорноморський побит» Я. Кухаренка (1836), «Чари» К. Тополі (1837), «Купала на Івана» С. Писаревського (1840), «Вечорниці» П. Кореницького (1841), «Вовкулака» С. Александрова (1848). Ряд письменників-романтиків гол. мету творчості вбачали в олітературенні нар. переказів і повір’їв, в описі звичаїв та обрядів («Украинские мелодии» М. Маркевича, 1831; твори О. Сомова — «Гайдамак», 1826, «Русалки», 1829; «Киевские ведьмы», 1833). Е. виявлявся в емпірич. зображенні нар. життя, побутописанні, змалюванні різностанових нац.-етногр. типів, поетизації патріарх. минулого без глибокого проникнення в соціальні конфлікти, в наслідуванні нар. дум (І. Срезневський, П. Куліш), пісень, казок (І. Котляревський, О. Бодянський, поети «Руської трійці»), фольклор. балад (Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров), у поетич. переосмисленні нар. казок, легенд, переказів (Ю. Федькович, А. Могильницький), у байках. У 20 — 30-х pp. E. виявлявся і в белетристич. нарисах про нар. звичаї та обряди («Обжинки», «Вечерницы», «Малороссийская свадьба» І. Кулжинського). Істотним стимулом для розвитку Е. в л-рі став вихід у світ фольклор. збірників. На 50 — 60-і pp. припадає розквіт фольклорно-етнографічної малої прози в українській л-рі (див. Етнографічно-побутова школа в українській літературі). У 70 — 90-х pp. у період розквіту укр. реалістичної драматургії правдиве зображення побуту (п’єси М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого) поєднувалося з глибоким худож. проникненням в соціальне буття народу. Ідейно-художні принципи етногр.-побутової школи були підтримані народницькими письменниками [О. Кониський, Олена Пчілка, П. Майорський, Б. Познанський, Т. Сулима, Г. Коваленко (Коломацький)] і в багатьох випадках зводилися до побутового натуралізму (В. Барвінський, Г. Яхимович, О. Торонський, І. Грабович та ін.). Теор. постулати Е. висували й обстоювали О. Огоновський, В. Барвінський, О. Партицький, Г. Цеглинський та ін. Проти поверхового побутописання рішуче виступали Т. Шевченко (седнівська передмова до «Кобзаря»), І. Білик, М. Драгоманов, О. Терлецький, І. Франко, Б. Грінченко. Зокрема І. Франко називає натуралістичний Е. «браком соціальної свідомості»; етногр. манеру зображення «соловейків, улиць, танців, горілки і стереотипних любощів» критикував О. Маковей. Етногр. точність відтворення побуту, звичаїв, одягу, інтер’єру, натуралістичні тенденції мали місце і на поч. 20 ст. (М. Кононенко, В. Леонтович, О. Суходольський). У творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова, І. НечуяЛевицького, Ю. Федьковича, І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Марка Черемшини, С. Васильченка етнографічна достовірність служила реалістичному зображенню життя, утвердженню високих морально-етичних, духовних сил народу. Кращі традиції укр. реалістичної л-ри в зображенні нар. життя й побуту розвинуті і в творчості укр. рад. письменників, передусім А. Головка, Ю. Яновського, О. Довженка, М. Стельмаха, О. Ільченка, Григорія Тютюнника, Григора Тютюнника, Р. Іваничука, Є. Гуцала, Р. Федоріва та ін.

М. Г. Яценко.


«ЭТНОГРАФИЧЕСКОЕ ОБОЗРЕНИЕ» — перший рос. етногр. журнал, орган етногр. відділення Т-ва любителів природознавства, антропології та етнографії при Моск. ун-ті. Виходив 1889 — 1916 в Москві по 4 книги щороку (всього — 112 книг). Редактори — М. Янчук, В. Міллер, В. Богданов. Тут друкували свої дослідження й фольклор.-етногр. статті В. Міллер, Г. Потанін, М. Харузін та ін. відомі вчені 19 — поч. 20 ст. Опубл. статті «Гоголь — етнограф» Б. Соколова, «Замітки про малоруські думи і духовні вірші (З приводу твору П. Житецького „Думки про народні малоруські думи“)» М. Сумцова і «Замітки про різні методи вивчення народних малоруських дум» П. Житецького, «Етнографізм Шевченка» М. Сумцова, «Малоруське весілля», «Іван Купала в Чернігівській губернії» О. Малинки, думи «Азовські брати» та «Коновченко» (з передм. В. Каллаша), укр. прислів’я, приказки, повір’я, легенди. Вміщено також рецензії: О. Маслова (на кн. «Нові дані для історії старовинної української лірики» В. Перетца), С. Шамбінаго (на «Дослідження про Києво-Печерський патерик як історико-літературний пам’ятник» Д. Абрамовича), В. Сторожева (на зб. «Літературна спадщина» М. Костомарова), О. Грушевського (на розвідку О. Кирпичникова «Нариси міфології XIX ст.») та ін. Матеріали з фольклору й етнографії укр. народу містили також статті Г. Хоткевича, В. Каллаша, І. Манжури та ін. Друкувалася інформація про нову етногр. л-ру, огляди газет і журналів тощо. Періодично вміщувалися покажчики змісту журналу за 1889 — 1909. Схвальну рецензію на перші три книги «Э. о.» за 1894 дав А. Кримський (журн. «Житє і слово», 1894, т. 1).

Б. П. Кирдан.


ЕТНОГРАФІЧНА КОМІСІЯ ВУАН — н.-д. установа Істор.-філол. відділу Всеукр. Академії наук. Створена 1921 на базі етногр. секції Українського наукового товариства у Києві. Існувала до 1933. Займалася збиранням та вивченням традиц. і сучас. нар. творчості, виявленням і дослідженням нових рис нар. побуту, особливостей розвитку духовної культури людей у пожовтн. роки. Головою комісії був А. Лобода; практичне керівництво роботою здійснював В. Петров. При Е. к. функціонував Кабінет муз. етнографії (керівник — К. Квітка), де активно вивчались нар. музика, діяльність укр. кобзарів тощо. Важливу роль комісія відіграла в розгортанні збирацької роботи на Україні. Завдяки її діяльності нагромаджувався фактичний матеріал, вироблялися нові підходи до вивчення й оцінки явиш нар. культури, пропагувалась спадщина в галузі худож. і побутової культури. Е. к. видавала «Етнографічний вісник», «Бюлетень Етнографічної комісії УАН» (1926 — 30), розробки багатоманітних і різнобічних програм для збирання фольклор. та етногр. матеріалу. На базі комісії ств. Ін-т історії матеріальної культури (1938 — як його відгалуження — Ін-т укр. фольклору АН УРСР, тепер Мистецтвознавства, фольклору та етнографії інститут ім. М. Т. Рильського АН УРСР).

Літ.: Березовський І. П. Українська радянська фольклористика. Етапи розвитку і проблематика. К., 1968; Музиченко С. М. До 50-річчя заснування Етнографічної комісії Всеукраїнської Академії наук. «Український історичний журнал», 1971, № 6; Музиченко С. М. Біля витоків української радянської етнографії (Діяльність Етнографічної комісії ВУАН). «Народна творчість та етнографія», 1986, № 4.

І. П. Березовський.


«ЕТНОГРАФІЧНИЙ ВІСНИК» — неперіодичне видання Етнографічної комісії ВУАН. Виходив 1925 — 32 у Києві (10 номерів). Гол. редактори — А. Лобода і В. Петров. Публікував статті з етнографії, фольклористики й краєзнавства, зразки дожовтн. та рад. фольклору, рецензії на фольклорно-етнографіч. видання. З грунтовними дослідженнями виступали А. Лобода («Сучасний стан і чергові завдання української етнографії», «Від частушки до пісні довгої»), В. Петров («Місце фольклору у краєзнавстві»), П. Попов («До питання про способи збирати фольклорні матеріали»), В. Білецька («Шахтарські пісні»), К. Квітка, рос. учені О. Никифоров («Сучасна пінезька казка»), Є. Кагаров («Завдання та методи етнографії»), Д. Зеленін та ін. Навколо «Е. в.» згрупувався великий актив збирачів нар. творчості, серед них — М. Рильський, С. Крижанівський, М. Пивоваров, Г. Нудьга. Від «Е. в.» бере початок журн. «Народна творчість та етнографія».

Літ.: Березовський І. П. Українська радянська фольклористика. Етапи розвитку і проблематика. К., 1968: Музиченко С. До сорокап’ятиріччя «Етнографічного вісника». «Народна творчість та етнографія», 1970, № 6; Музиченко С. М. Біля витоків української радянської етнографії (Діяльність Етнографічної комісії ВУАН). «Народна творчість та етнографія», 1986, № 4.

С. М. Музиченко.


«ЕТНОГРАФІЧНИЙ ЗБІРНИК» — неперіодичне видання об’єднаних тематично укр. фольклор. матеріалів, записаних переважно на західноукр. землях і виданих 1895 — 1929 у Львові Науковим товариством імені Шевченка (з 1898 — Етногр. комісією цього т-ва). Вийшло 40 томів. Здебільшого кожен том (або кілька томів) укладався з творів одного жанру. В «Е. з.» надруковано матеріали, які зібрали І. Франко («Галицько-руські народні приповідки», т. 10, 16, 23, 24, 27, 28); В. Гнатюк [«Галицько-руські анекдоти», т. 6; «Галицько-руські народні легенди»; «Народні оповідання про опришків», т. 26; «Українські народні байки», т. 37, 38; «Коломийки», т. 17 — 19; «Колядки і щедрівки», т. 35, 36; «Лірники», т. 2; «Знадоби до галицько-руської (української) демонології», т. 15, 33, 34; «Похоронні звичаї й обряди», т. 31, 32 — разом з І. Свєнціцьким]; Ф. Колесса («Галицько-руські народні пісні з мелодіями», т. 11); О. Роздольський і С. Людкевич («Галицько-руські народні мелодії», т. 21, 22). В деяких томах фольклор. і етногр. матеріал згруповано за регіональною ознакою: напр., т. 3, 4, 9, 25, 29, 30 видано під спільною назвою «Етнографічні матеріали з Угорської Русі» (зібрав В. Гнатюк), т. 39, 40 — «Народні пісні з Галицької Лемківщини» (зібрав Ф. Колесса) та ін. Томи 1 і 5 є збірниками різнорідних фольклор. і етногр. матеріалів; у т. 14 надр. «Оповідання Р. Ф. Чмихала», зібрані В. Лесевичем. Подані на високому наук. рівні тексти записів супроводяться вступними статтями й наук. апаратом і разом з дослідженнями є вагомим внеском в укр. фольклористику.

І. П. Березовський, М. О. Мороз.


ЕТНОГРАФІЧНО-ПОБУТОВА ШКОЛА в українській літературі — ідейно-стильова течія 50 — 60-х pp. 19 ст., для якої характерне прагнення докладно відтворювати побутові реалії життя укр. селянства, усталені типи нац. характеру в дусі народнопоетич. мислення. Представлена в осн. прозаїками, які гуртувалися навколо журн. «Основа» і спиралися на естетичні настанови П. Куліша (орієнтація на змістово-стильову традицію усного нар. оповідання, етнографічно точне зображення повсякденного життя села). Більшості представників цієї школи притаманні зображення дії з позиції оповідача з народу, ліро-епічність як стильова домінанта. «Основ’яни» широко використовували традиції прози Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, П. Куліша, де авторська просвітительська чи романтична позиція нерідко виявлялася у трансформації фольклор. сюжетів. Різний ступінь інтерпретації народнопісенного і життєвого матеріалу — від прямої стилізації до органічного переосмислення відповідно до власного ідейного задуму — зумовив досить широкий спектр худож. пошуків таких прозаїків, як М. Александрович (М. Олелькович), Д. Мороз, Д. Мордовець, В. Гуглинський (Михайло Чайка), А. Свидницький та ін. Від цієї групи письменників дещо відособлено стоїть Ю. Федькович з його схильністю до сентим.-романтичної рефлексії, до новелістичної концентрації дії і повіствування від імені автора-оповідача. В оповіданнях О. Стороженка виразно проступають авторська настанова на розважальність, романт. патетика і водночас лапідарність анекдоту. Увага до побут. подробиць і етногр. тла (описи звичаїв, обрядів тощо), яскраво виражена фабульність, іноді «безгеройність», точне відтворення говірки визначали специфіку оповідань Ганни Барвінок, М. Симонова (М. Номиса), С. Носа та ін. Серед них були твори з казково-анекдотичною основою, побутові зарисовки, дидактичні побутові оповіді. Побутово-етногр. спосіб змалювання дійсності був властивий і прозовим творам, що друкувалися у журн. «Киевская старина» та альм. «Рада». Більшість оповідань Ганни Барвінок, М. Кононенка, Т. Зіньківського, М. Проскурівни, Т. Сулими, Г. Коваленка (Коломацького), В. О’Коннор-Вілінської, Д. Яворницького, Б. Познанського та ін. позначені самодостатнім побутовізмом, гуманістично-просвітительською настановою на моральне вдосконалення людини. Аналогічні риси характерні й для драматургії (П. Котляров, С. Писаревський, І. Гушалевич, Р. Мох та ін.) і меншою мірою — для поезії (В. Кулик, І. Манжура та ін.). Посилена увага до етногр. побутописання дещо гальмувала дальший розвиток реалістичного методу, розширення тематичних обріїв л-ри та її художньо-образних і стильових засобів. Спрямовуючи розвиток укр. л-ри по шляху реалізму і народності, демокр. критика (М. Драгоманов, Л. Турбацький та ін.) уже з кінця 60-х pp. ставила вимогу перед письменниками відтворювати глибину переживань і трагізм становища укр. селянства, висоту його моральних поривань. Це завдання успішно розв’язували прозаїки нової формації — В. Стефаник, С. Васильченко та ін., які, спираючись і на худож. досвід письменників-«основ’ян», відкрили світові всю глибину переживань і трагізм становища укр. селянства, перспективність його моральних устремлінь. Див. також Етнографізм у літературі.

Літ.: Бернштейн М. Д. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50 — 60-х років XIX ст. К., 1959; Калениченко Н. Л. Українська проза початку XX ст. К., 1964; Міщук P. C. Українська оповідна проза 50 — 60-х років XIX ст. К., 1978; Денисюк І. О. Розвиток української малої прози XIX — поч. XX ст. К., 1981; Соколова В. Проблема этнографизма в русской художественной литературе 40 — 70-х годов XIX в. Л., 1987.

Р. С. Міщук.


ЕТНОГРАФІЯ (від грец. ’έθνος — плем’я, народ і γράφω — пишу) — сусп. наука, що вивчає походження, розселення народів, їхню культуру і побут в істор. взаємозв’язках. Осн. методом Е. є безпосереднє спостереження й опис матеріального і духовного життя народу, його побуту, світогляду тощо. Е. також використовує писемні джерела, речові пам’ятки, дані ін. суміжних наук, кількісні та картогр. методи. Е. тісно пов’язана з археологією, антропологією, фольклористикою, мовознавством, географією. В ряді зарубіж. країн Е. відносять до антропології. Як рівнозначні з Е. вживаються терміни «етнологія» та «народознавство». Найперші відомості про побут, нар. культуру сягають глибокої давнини (Вавілон, стародавні Греція, Рим. Індія, Китай та ін.). Вони містяться у працях істориків, літописців, подорожніх нотатках купців, воїнів, мандрівників. В серед. 19 — на поч. 20 ст. в деяких країнах Зх. Європи й Америки виникли спец. центри етногр. роботи. В галузі Е. тоді ж активно працювали відомі вчені Л. Морган, Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Е. Дюркгейм та ін. Принципи класифікації племен і народів (зокрема, за мовними, культур.-побутовими і тер. ознаками) висунуто в «Повісті временних літ». Ці етногр. знання стали спільною базою, на якій розвивалася рос., укр. і білоруська Е. В Росії Е. як окр. галузь знань в осн. сформує валася в серед. 19 ст. Важливу роль у цьому відіграли Рос. географічне т-во у Петербурзі (засн. 1845), Т-во любителів природознавства, антропології та етнографії при Моск. ун-ті, журнали «Живая старина», «Этнографическое обозрение» тощо; з учених — Д. Анучин, Г. Потанін, М. Миклухо-Маклай, П. Семенов-Тян-Шанський та ін. Якісно новий період у розвитку вітчизн. Е. почався після Великого Жовтня. В країні вперше було створено держ. етногр. установи, розгорнуто випуск наук.-методичної л-ри, нових журналів. Велику роль у становленні рад. Е. відіграли вчені С. Толстов, Д. Зеленін, Ю. Бромлей, Ю. Кнорозов та інші.

Нагромадження етногр. відомостей про українців почалося з 15 — 16 ст. («Хроніка» Ф. Сафоновича, «Синопсис», «Літопис Самовидця», літописи С. Величка, Г. Грабянки та ін.). Першу працю з укр. Е. «Описание свадебных украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской губ., також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых» Г. Калиновського було надр. 1772 у Петербурзі. Початковий етап розвитку Е. на Україні пов’язаний з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, П. Куліша та ін. вчених і письменників. Укр. Е. досліджувалася в Київ., Харків., Львів. і Новоросійському (Одеса) ун-тах. Багато етногр. матеріалів з 1882 надр. в журн. «Киевская старина». У 2-й пол. 19 — на поч. 20 сг. активну роботу в галузі Е. здійснювали І. Франко, Леся Українка, П. Грабовський, С. Подолинський, М. Коцюбинський, В. Гнатюк та ін. Цінні відомості з Е. зібрали вчені П. Чубинський, М. Сумцов, П. Єфименко, Ф. Вовк, В. Щухевич, Д. Яворницький, В. Охримович та ін. Значний внесок у вивчення укр. Е. зробили рос., (О. Пипін) та польс. (О. Кольберг, К. Мошинський) вчені. Велику етногр. роботу на Україні проводили Етнографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка у Львові, Історико-філологічне товариство при Харків. ун-ті, Українське наукове товариство в Києві (1921 на базі його етногр. секції засн. Етнографічна комісія ВУАН, яка видавала «Етнографічний вісник»), 1925 було організовано Етнографічне т-во, яке 1928 перетворилося на Всеукр. етногр. т-во (видало 1925 кн. «Записки» і 1928 — 30 — сім номерів журн. «Побут»). Осн. осередки етногр. роботи на Україні у 1936 — 41 — Ін-т укр. фольклору, з 1944 — Мистецтвознавства, фольклору та етнографії інститут імені М. Т. Рильського АН УРСР (ІМФЕ) та період. видання «Український фольклор» (1937), «Народна творчість» (1939 — 41), з 1957 — «Народна творчість та етнографія». За рад. часу вагомий внесок в укр. Е. зробили А. Лобода, В. Петров, К. Квітка, Ф. Колесса, О. Дей, К. Гуслистий, В. Горленко, Б. Бутник-Сіверський, Р. Кирчів, Г. Сухобрус, С. Грица, Н. Шумада, О. Правдюк та ін. Активно працюють етнографи Львів. філіалу ІМФЕ, а також співробітники окр. істор. кафедр вузів республіки. Культура і побут укр. народу знайшли широке відображення у творах І. Вишенського, Г. Сковороди, І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка, Марка Вовчка, М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Г. Хоткевича, М. Коцюбинського та ін. Це було прогрес. явищем в дожовтн. укр. л-рі, посилювало її реалізм і народність. Разом з тим у л-рі та мист-ві з’являлися твори (О. Стороженка, Ганни Барвінок та ін.), в яких традиц. форми нар. побуту, звичаїв, обрядів відображалися без глибокого проникнення в соціальну суть явищ і характерів (див. Етнографічно-побутова школа в українській літературі). Зразки майстерного, глибоко художнього, соціального осмислення багатої культури і побуту укр. народу, дальшого розвитку традицій письменників-класиків містять твори А. Головка, Петра Панча, С. Скляренка, Я. Галана, Ірини Вільде, О. Гончара, М. Стельмаха, Ю. Яновського, П. Загребельного, К. Гордієнка, Ю. Мушкетика, Л. Костенко, Р. Федоріва, І. Чендея, Р. Іваничука, Григора Тютюнника, С. Пушика та ін. українських радянських письменників.

Літ.: Пыпин А. История русской этнографии, т. 1 — 4. СПБ, 1890 — 1892; Горленко В. Ф. Нариси з історії української етнографії та російсько-українських етнографічних зв’язків. К., 1964; Токарев С. А. История русской этнографии. Дооктябрьский период. М., 1966; Гуслистий К. Г. Українська радянська етнографія (Під. сумки і перспективи розвитку). «Народна творчість та етнографія», 1967, № 1; Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини. К., 1978; Бромлей Ю. В. Современные проблемы этнографии; Очерки теории и истории. М., 1981; Этнография и смежные дисциплины. Этнографические субдисдиплины. Школы и направлення. Методы. М., 1988; Горленко В. Ф. Становление украинской этнографии конца XVIII — первой половины XIX ст. К., 1988; Тайлор Э. Б. Первобытяая культура. М., 1989.

І. П. Березовський.


ЕТНОЛІНГВІСТИКА (від грец. ’έθνος — плем’я, народ і лат. lingua — мова) — напрям у мовознавстві, що вивчає взаємозв’язок мови й етносу. Досліджує мову як ознаку племені, народності, нації, роль літ. мови (чи мов) у певному суспільстві, вплив мови худож. л-ри на розвиток літ. мови, обслуговування однією мовою кількох етносів, питання двомовності й багатомовності тощо. Етнічний і мовний принципи поділу народонаселення взаємопов’язані, вони частково збігаються, хоч етнічний сильніший. Це виявляється у створенні варіантів однієї мови різними етносами (напр., варіанти ісп. мови в Іспанії й країнах Лат. Америки чи англ. мови в Великобританії і США). Е. зародилася в США (як антрополінгвістика) на основі дослідження переважно безписемних мов індіанців. В СРСР Е. розвивається як частина соціолінгвістики.

Літ.: Степанов Ю. С. Основы общего языкознания. М., 1975; Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание, М., 1979: Общее языкознание. Минск, 1983; Этническая ономастика. М., 1984.

В. М. Русанівський.


ЕТНОНІМІКА (від грец. ’έθνος — плем’я, народ і ’όνυμα — ім’я) — галузь ономастики, що вивчає етноніми — назви родів, племен, народностей, народів, націй та ін. етнічних спільностей з погляду їхнього походження, поширення й функціонування. Досліджує й самоназви та назви, що їх дістали рід, плем’я, етногр. група, народ від ін. народів, неофіційні й прозивні назви груп населення. Етноніми можуть походити від назв тотемів, геогр. назв (подоляк — від Поділля), особових імен (узбек від імені хана Узбека), слів на позначення звичаїв, занять, складу, мовних чи ін. рис етносу. Етноніми іноді містять яскраву нац. чи соціальну характеристику, часто в них є важлива інформація про життя, звичаї, традиції, взаємозв’язки народів. Їх із різною стилістич. метою використовують у худож. л-рі. Напр., виняткова чутливість етноніма до сусп.-політ. обставин дала змогу Т. Шевченкові в творі «І мертвим, і живим...» висміяти безбатченків-конформістів: «Німець скаже: „Ви моголи“. // „Моголи! моголи!“ // Золотого Тамерлана // Онучата голі. // Німець скаже: „Ви слав’яне“ // „Слав’яне! слав’яне! // Славних прадідів великих // Правнуки погані!» Протиставлення соціально-престижних етноназв розмовно-просторічним, вузькоетнографічним, образливим етноназвам у поетич. творі може символізувати зародження нац. самосвідомості, революц. піднесення трудящих мас: «Йшла вперше Україна по дорозі // У глибину епох і вічних зльотів — // Йшла за труною сина і пророка. // За нею по безсмертному шляху // Ішли хохли, русини, малороси, // Щоб зватись українцями віднині» (І. Драч). Стиліст. використанню етнонімів сприяє їхня здатність замінюватися перифразом («Сини Міцкевича, Словацького, Шопена, // Сини Коперника, заковані сини! // Рвіть ланцюги тяжкі» (М. Рильський). Як яскраві стилістеми сприймаються ідеологічно актуалізовані етноніми-історизми: «Не сотні вас, а міліони // Полян, дулебів і древлян // Гаврилич гнув во время оно» (Т. Шевченко).

Літ.: Чучка П. П. Назви жителів Закарпаття за місцем їх проживання або народження. В кн.: Питання ономастики. К., 1965; Покальчук В. Ф. З історичної етнонімії Волині. В кн.: Питання ономастики. К., 1965; Этнонимы. М., 1970; Попов А. И. Названия народов СССР. Введение в этнонимику. Л., 1973.

В. А. Чабаненко.


ЕТЦЕЛЬ П’єр Жюль (1814 — 86) — франц. видавець, перекладач. Див. Сталь Поль Жак.


ЕТЮД в літературі (від франц. étude — вправи, вивчення) — жанр, невеликий, переважно прозовий безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутр. стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу. Зразки Е. в дожовтн. укр. прозі — «Лялечка», «Невідомий», «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, «Вечірня година», «Засідання», «Дорога» В. Стефаника; в українській рад. прозі — «Ми з тобою не зустрілись у Вавілоні» Є. Гуцала, «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника, «Низько пов’язана» М. Вінграновського. Драм. Е. — коротка одноактна п’єса: «Зимовий вечір» М. Старицького, «Прощання» Лесі Українки. Див. також Образок, Шкіц.

Л. Р. Світайло.


ЕУЛІ Сандро [справж. — Курідзе Олександр Кішвардович; 11 (23).X 1890, с. Зомлеті, тепер Чохатаурського р-ну — 25.III 1965, Тбілісі] — груз. рад. поет. Член КПРС з 1917. Закінчив 1907 Ланчхутське міське уч-ще. Вів революц. роботу в м. Поті, пізніше у Баку, де був 1914 заарештований і ув’язнений. 1917 повернувся до Грузії. Герой дореволюц. творчості Е. — пролетар, що бореться за свободу (вірші «Тепле слово у холодній камері», «Поет боротьби»). Після встановлення Рад. влади в Грузії (1921) стає одним з керівників Асоціації груз. пролет. письменників. Збірки: «Тріумф заводів» (1922 — 23), «На барикадах» (1929), «Ніколи!» (1942), «Пісня про життя» (1951), «Симфонія морів» (1960) та ін. Українському народові присвятив поему «Орлине гніздо» (1945). Автор поеми «Тарас Шевченко» (1939), віршів «Юність поета» (1939), «Дитинство Шевченка», «Слово на могилі Шевченка» (обидва — 1954) та ін., статей «Тарас Шевченко» (1938), «Великий народний поет» (1939). Ряд поезій присвятив Лесі Українці, І. Франку. Переклав окремі твори Ф. Енгельса (поему «Вечір»), К. Лібкнехта, А. Акопяна та ін. Деякі вірші Е. переклали А. Малишко, С. Голованівський, К. Герасименко.

Тв.: Укр. перекл. — Пушкіну. В кн.: Вінок Пушкіну. К., 1949; [Вірші]. В кн.: Поезія грузинського народу, т. 2 К., 1961; Рос. перекл. — Избранное, Тбилиси. 1960; Стихи. Тбилиси, 1967.

Р. Ш. Чилачава.


ЕФЕНДІЄВ Ільяс Магомет оглу [13 (26).V 1914, м. Карягіно, тепер м. Фізулі] — азерб. рад. письменник, нар. письменник Аз. РСР з 1979. Закінчив 1938 пед. ін-т (Баку). Боротьба нового зі старим, викриття консервативних поглядів, проблема пошуків гармонії між особистістю і суспільством — провідні теми творів Е.: зб. повістей і оповідань «Ясні ночі» (1945), романів «Верби над ариком» (1958), «Любов за сімома горами» (1963), «Сказання про Сарикейнек і Валеха» (кн. 1 — 2, 1976 — 78), «Не озирайся, старий!» (1981), повісті «Триствольна рушниця» (1980), п’єс «Світлі шляхи» (1947), «Весняні води» (1948), «Моя провина» (1969), «Знищені щоденники» (1970),«Натаван» (1979), «У кришталевому палаці» (1982), «Хіябані» (1984) та ін. Автор нарисів і літ.-крит. статей з питань сучасної л-ри і театру. Е. — письменник гостро сучасний, здатний вловлювати глибокі зміни в психології народу, які ведуть до прогрес. змін у суспільстві. Йому притаманна лірично-оповідальна манера письма. Окремі твори Е. переклали В. Ціпко та Б. Попель.

Тв.: Укр. перекл. — Верби над ариком. К., 1963; Ніколи не забудуть гори. «Прапор», 1978. № 9; Сказання про Сарикейнек і Валеха. — Кизиловий міст. К., 1985; Рос. перекл. — Кизиловый мост. М., 1976; Повесть о Сарыкейнек и Валехе. М., 1983; Трехзарядная винтовка. Баку, 1989.

А. Абдулла.


ЕФІОПСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра народів Ефіопії. Найдавніші її зразки — присвятні написи сабейською мовою (одна з давньосемітських мов) датуються 1 ст. н. е. і є продовженням південно-аравійської культур. традиції. Зародження власне Е. л. припадає на період розквіту д-ви Аксум (4 — 7 ст. н. е.), коли л-ра створювалась давньоефіоп. мовою геез. На стелах — монумент. спорудах, зведених аксумітами, — збереглися тексти про похід царя Езани в Нубію. В 4 ст. н. е. в Аксум з Бл. Сх. проникла христ. релігія. В цей час посилюється вплив елліністич. культури; в Аксумі з’являються перші зразки христ. книжності. Мовою геез перекладаються з грецької житійна література, апокрифи тощо. Перекладацька діяльність сприяла створенню ориг. агіогр. творів (напр., житіє Яреда — «Солодкоспівця»). Внаслідок вторгнення арабів у Сх. Африку (7 ст.) Е. л. почала занепадати. Її відродження у 13 — 15 ст. пов’язане з численними перекладами з араб. мови. В 14 — 18 ст. мовою геез (мертвою на той час) створюються епіч. сказання й видіння, реліг. гімни, хроніки, агіографія, богословські трактати і магіч. сувої. Найвідоміші ориг. твори, написані на основі істор. легенд і різних літ. джерел, — «Слава царів» (14 ст.; священна кн. ефіопів, в якій використано численні джерела, зокрема апокрифічні сказання), «Законодавство царів» і «Багатство царів» (17 ст.). Визначними поетами середньовіччя були Георгій Вірменин та імператор Наод — автори книг реліг. гімнів. Середньовічна Е. л. була в осн. церковною, хоча зрідка писалися й світські твори («Історія галла» ченця Бахрея, 16 ст.). Мовою геез створено шедеври духовної поезії, царські хроніки, біографії окремих вельмож тощо. Одними з останніх прозових творів мовою геез були істор. повість «Дослідження Зара-Якоба» і кн. «Дослідження Вольде Хейвота». Більшість дослідників вважає, що написав їх у серед. 19 ст. катол. місіонер Джусто да Урбіно — автор перекладів філос.-худож. л-ри амхарською мовою з європ. мов, попередник епохи просвітительства в Ефіопії. В 16 — 19 ст. Е. л. розвивалася шістьма мовами (геез, араб., амхарською, харарі, тиграй і тигре). Мова народу амхара була вперше використана в 14 ст. для запису «Царських пісень». Амхарською мовою написані й останні хроніки, створені в кін. 19 — на поч. 20 ст.

Сучасна Е. л. створюється гол. чин. амхарською мовою. Її основоположник — Афеуорк Гебре Ієсус, автор першого ефіоп. роману амхарською мовою «Історія, народжена серцем» (1908). На поч. 20 ст. ефіоп. письменники відходять від канонів середньовічної книжності. Л-ра набуває світського характеру, здійснюється перехід від традиц. форм до сучасних. У 20 — 30-х pp. в Е. л. приходить покоління «молодоабіссінців». Найвизначніший його представник Хіруй Вольде Селассіе написав глибоко нац. твори на морально-філос. теми: есе «Моє серце — мій друг» (1923), роман «Порада синові — пам’ять про батька» (1931), зб. віршів «Я і мої друзі» (1933) та ін. Вторгнення італ. фашистів 1936 в Ефіопію перериває розвиток нац. л-ри. Після 2-ї світової війни літ. життя пожвавлюється. Розвиток нац. Е. л. пов’язаний з приходом в л-ру письменників-просвітителів. Серед помітних явищ л-ри цього періоду — повість «Ні, я не вмер» Меконнина Ендалькачоу (1945), роман «Арая» Гирмачоу Теклє Хауар’ята (1949). Демокр. лінію в ефіоп. прозі очолив Таддесе Лібен — автор коротких оповідань з життя найубогіших і середніх верств: збірки «Вересень» (1957) та «Іншим шляхом» (1959). З істор. драмами виступили Кеббеде Мікаель («Пророче побачення», 1947; «Хвиля покарань», 1949), Меконнин Ендалькачоу («Голос крові», 1948; «Давід III», 1951), Абе Губенья («Патріс Лумумба», 1962) та ін. У 50 — 60-х pp. осн. темою книг прозаїків Таддесе Лібена, Бирхану Зеріхуна, Абе Губеньї, поетів і прозаїків Менгисту Лемми, Цегайє Гебре Медхина є критика феодально-бурж. суспільства в Ефіопії.

Повалення 1974 монархіч. режиму дало відчутний імпульс літ. процесу в країні. Е. л. бере активну участь у будівництві нового життя. Утвердження ідеалів революції і соціалізму визначає ідейне спрямування сучасної Е. л. Значної популярності набули вірші Аяльнеха Муляту (збірки «Наша боротьба», 1975; «Пісні ефіопської революції», 1979) і Асеффи Гебре Мар’яма Тесемма (збірки «Промені вересня», 1979; «Голос», 1980). На поч. 80-х pp. з ориг. прозовими творами виступають Бирхану Зеріхун (істор. трилогія «Буря», 1981), Хаддіс Алемайеху (роман «Суддя — злочинець», 1981), Беалю Гирма і Гебейєху Айєле. До героїчного періоду в новій ефіоп. історії — боротьби з італо-фашист. загарбниками 1935 — 41 — звернувся Тиляхун Тасоу в романі «Абадай-ріка» (1982). Укр. мовою видано окремими книжками ефіоп. казку «Вогонь на скелі» (1965) і зб. «Ефіопські народні казки» (1966). У журн. «Всесвіт» друкувалися вірші Аяльнеха Муляту (1979, № 6), роман «Виклик» Абе Губеньї (1981, № 4). Вірші Цегайє Гебре Медхина, Аяльнеха Муляту, Кеббеде Мікаеля, Асеффи Гебре Мар’яма Тесемма і Гессесе Гесфає ввійшли до антології «Поезія Африки» (1983) та зб. світової поезії 20 ст. «Заграва» (1989). Серед перекладачів Е. л. — Н. Олійник, С. Жолоб, В. Забаштанський, Вс. Ткаченко, В. Рамзес, С. Нікіташенко, В. Романець.

Літ.: Кобищанов Ю. М. У истоков эфиопской литературы. Аксумская литература. В кн.: Литература стран Африки, сб. 1. М., 1964; Чернецов С. Б. Литература Эфиопии. В кн.: Литературы Африки. М., 1979; Вольпе М. Л. Литература Эфиопии. Очерк. М., 1981.

С. І. Ткаченко.


ЕФТІМІУ (Eftimiu) Віктор (24.I 1889, с. Бобоштиця, тепер на тер. Нар. Соціалістич. Республіки Албанії — 27.XI 1972, Бухарест) — рум. письменник, академік Рум. академії з 1948, Герой Соц. Праці (1969). З 1905 Е. жив у Бухаресті. В різний час очолював Нац. театр. За фашист. режиму був двічі ув’язнений. Автор п’єс (більшість — віршовані), серед яких виділяються цикли про нац. і давньогрец. міфологію та середньовічну історію (найвідоміша — казка-феєрія «Нанизуйся, перлино», 1911), та п’єс на морально-етичні теми. Йому належать поетич. збірки «Вірші самотини» (1912), «Священні лебеді» (1920), «Підземна ніч» (1933), «На славу батьківщині» (1967), «Космос» (1971) та ін., до яких увійшло понад 1000 сонетів. До давньослов’ян. міфології звернувся у п’єсі «Теохріс» (1933). П’єса «Червона наречена» (1912) відтворює боротьбу рос. революціонерів проти самодержавства, роман «Містична бестія (життя і смерть Распутіна)» (1920) — кризу рос. царизму. Звертався до образу Петра Могили (сонет «Могили»). В поемі «Іонвода Лютий» (1971) змалював лицарську звитяжність запорізьких козаків, які прийшли на допомогу господарю Молдавії, що виступив 1574 проти тур. поневолювачів. Переклав драму «Борис Годунов» О. Пушкіна.

С. В. Семчинський.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.