[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 176-191.]

Попередня     Головна     Наступна





Є



ЄВАНГЕЛІЄ (грец. ευαγγέλιον — добра звістка) — жанрове визначення перших чотирьох книг новозавітної частини Біблії, в яких викладаються основи християн. віровчення. Це своєрідна повість про життя і вчення Ісуса Христа, подана у чотирьох версіях, які доповнюють одна одну. Укладення їх традиція приписує відповідно Матфею, Марку, Луці та Іоанну. Ці Є. — канонічні (в християнстві — «богонатхненні»), тобто визнані христ. церквами, на відміну од кількох Є., які вважають апокрифами. Євангелія Матфея, Марка і Луки близькі змістом, тому їх називають синоптичними (грец. συνοπτικός — зведений). Найкоротше з них Є. Марка. Ймовірно, воно було джерелом для Є. Матфея і Луки, в котрих використано і якийсь згодом втрачений літ. твір та усні перекази. Є. Іоанна створено на основі ін. джерела. Очевидно, Є. виникли на межі 1 і 2 ст. н. е. Припускають, що Є. Марка укладене в Римі, Матфея та Іоанна — в Сірії, Луки — в Кесарії або Римі. За жанровою природою Є. — поєднання оповіді, учительної проповіді та циклів сентенцій-притч. Тексти Є. не тільки читались і слухались, а й проголошувались під час церк. відправ. Як і всі біблійні та богослужебні книги, Є. відзначаються сталістю й незмінністю тексту. В давньорус. книжність Є. перейшли, вірогідно, у старослов’ян. перекладі з грец. мови, здійсненому Кирилом і Мефодієм (9 — 10 ст.). Текст цього перекладу дійшов до нас у створених різного часу і на різних слов’ян. територіях списках, найраніші з яких датуються 11 ст. Вони різняться мовою, графікою й орфографією. Списки Є. становлять чверть усієї давньорус. книжної спадщини 11 — 14 ст. Існує два типи євангельських книг: тетраєвангелія (четвероєвангелія) та апракосні Є. (апракоси). У тетраєвангеліях тексти євангелістів Матфея, Марка, Луки та Іоанна розміщено послідовно один за одним. Ці Є. призначаються насамперед для повчального читання, хоча використовуються і в богослужебній практиці. Від 11 — 14 ст. збереглося бл. 150 тетраєвангеліїв. Найдавніші з них, старослов’янською мовою, писані глаголицею: Зографське (Публ. б-ка ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, Ленінград) і Маріїнське (Б-ка СРСР ім. В. І. Леніна, Москва) — датуються 11 ст. Найдавніше датоване східнослов’ян. тетраєвангеліє — Галицьке євангеліє 1144, писане кирилицею, містить чимало галицько-волинських мовних рис (див. Євсевієве євангеліє). Апракосні Є. — це різновид літургійно-учительних збірників, у яких фрагменти тексту розміщено в порядку церк. служб за календарним принципом для церковно-служебних потреб. З коротких старослов’ян. апракосів відомі глаголичне Ассеманове Є. (Ватікан), кирилична Савина книга (Центр. архів давніх актів, Москва). Найдавніші короткі східнослов’ян. апракоси: Остромирове євангеліє 1056 — 57 (Публ. б-ка ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, Ленінград) та перша частина Архангельського Є. 1092 (Б-ка СРСР ім. В. І. Леніна). Найдавніші повні апракоси — Мстиславове Є. 1117, Юр’ївське Є. 1119 — 28 (обидва — Держ. Істор. музей, Москва), писані старослов’ян. мовою давньорус. редакції. Перші спроби надати єванг. текстам українсько-білорус. мовного колориту відомі з 15 ст. З проникненням нар. мови в реліг. л-ру під впливом ідей Реформації у 16 ст. з’являються українсько-білорус. переклади Є. Це тетраєвангелія або уривки з них. На особливу увагу заслуговують рукописне Пересопницьке євангеліє 1556 — 61 (ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР), перекл. Михайлом Василевичем та архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм у с. Двірці й м. Пересопниці на Волині; рукописне Житомирське, чи Волинське, Є. 1571, яке належало житом. протоієреєві Трипольському (місце зберіг. невід.) і вважається повним списком Пересопницького Є.; рукопис. фрагмент Є. кін. 16 — поч. 17 ст., знайдений у с. Літках на Київщині, також споріднений з Пересопницьким Є., — церковнослов’янський, але містить чималу укр. вставку, що є своєрідною мозаїкою єванг. уривків, вибраних з різних джерел; неповне друковане Є. Василя Тяпинського-Омеляновича, з цікавою передмовою, датується прибл. 1575 — 80 (місце вид. невід.), перекладене за польськомовною Біблією Симона Будного (єдиний прим, його зберіг. в Публ. б-ці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, Ленінград); рукописне Є. Валентина Негалевського (ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР), перекладене 1581 з польськомовної версії социніанина Мартина Чеховича; це Є. наз. ще Хорошівським, оскільки його знайдено в с. Хорошеві на Волині. Тетраєвангеліє ввійшло до складу Острозької Біблії 1581; московського вид. Біблії 1663, у підготовці якого брали участь Єпіфаній Славинецький та Арсеній Корецький-Сатановський; києво-печерського вид. Біблії 1758; невиданої Біблії 1712, серед упорядників якої були Феофілакт Лопатинський та Стефан Яворський; т. з. Єлизаветинської Біблії 1751 — 56, текст якої редагували Варлаам Лащевський та Гедеон Слонимський; укр. перекладу Біблії, здійсненого на межі 19 і 20 ст. П. Кулішем, І Нечуєм-Левидьким та І. Пулюєм (вид. 1903 у Відні).

На Україні здавна створювалися так звані тлумачні Є., які переказували й роз’яснювали канонічні євангельські тексти здебільшого мовою, близькою до народної. Зразком таких тлумачень є Нягівські (Закарпаття) повчання 16 ст. На основі тлумачних Є. виникли учительні євангелія — своєрідні збірники проповідей на євангельські теми.

Літ.: Крыжановский Г. Рукописные Евангелия Киевских книгохранилищ. К., 1889; Крыжановский Г. Рукописные Евангелия Волынского Епархиального Древлехранилища. (Историко-диалектологические очерки). «Волынский историко-археологический сборник», 1896, в. 1; Назаревский А. А. Язык Евангелия 1581 года в переводе В. Негалевского. К., 1911; Тиховский Ю. И. Новые данные о западнорусских переводах священного писання XVI века. В кн.: Труды четырнадцатого археологического съезда, т. 3. М., 1911; Левицький О. Про Василя Тяпинського, що переклав в XVI ст. Євангеліє на просту мову. «Записки історичної і філологічної секції Українського Наукового Товариства в Києві», 1913, кн. 12; Жуковская Л. П. Текстология и язык древнейших славянских памятников. М., 1976.

В. І. Крекотень, І. П. Чепіга.


ЄВЕЦЬКИЙ Орест Степанович (р. н. невід., Катеринославщина — р. і м. см. невід.) — укр. фольклорист, етнограф і письменник. Брат Ф. Євецького. Закінчив 1830 істор.-філол. ф-т Харків. ун-ту. Служив у держ. установах Катеринослава (тепер Дніпропетровськ), Тифлісу, Варшави.

Брав участь у підготовці «Украинского альманаха» (1831), у цьому виданні з’явилася його публікація — оповідання «Гаркуша». Підтримував дружні стосунки з І. Срезневським, О. Шпигоцьким. Зібраний фольклор опубл. в зб. «Запорожская старина». Співробітничав (під псевдонімом Станіслав Мрозовецький) у варшавському часописі «Денница». У журналах «Молва», «Телескоп», «Московский наблюдатель» публікував статті з історії («Універсал гетьмана Богдана Хмельницького»), укр. л-ри і фольклору («Зауваження на статтю А. Хиждеу „Григорій Варсава Сковорода“», «Русинський літопис», «Декілька українських народних загадок»; всі — 1835) та ін. Автор повістей «Вук Абрам» (не опубл.) і «Морозенко» (не заверш.). Належав до Харківської школи романтиків. Відомі його праця «Статистичний опис Закавказького краю» (1835), статті в «Энциклопедическом лексиконе» А. Плюшара (1835 — 41).

Літ.: Срезневский В. И. Из первых лет научно-литературной деятельности И. И. Срезневского (1831 — 1839). СПБ., 1898; Харківська школа романтиків т. 1. Х., 1930.

Л. І. Скупейко.


ЄВЕЦЬКИЙ Федір Степанович (р. н. невід., Катєринославщина — р. і м. см. невід.) — укр. фольклорист і етнограф 19 ст. Брат О. Євецького. Закінчив 1829 юрид. ф-т Харків. ун-ту. Підтримував дружні стосунки з І. Срезневським, разом з ним збирав укр. фольклор, який увійшов до зб. «Запорожская старина». У 40-х pp. жив у Варшаві, співробітничав у часописі «Денница». Автор праці «Малоросійські історичні пісні та думи» (1841), в якій подано пісні й думи про Байду, Нечая, Морозенка, Івана Коновченка, про війни з тур.-татарськими поневолювачами тощо, взяті зі зб. Ж. Паулі «Пісні українського народу в Галичині». У грунтовному критико-бібліогр. огляді укр. л-ри кін. 18 — 1-ї пол. 19 ст. («Малороссийская литература», 1842) розглянув творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, К. Тополі, Л. Боровиковського, В. Забіли, Є. Гребінки, Т. Шевченка та ін., відстоював право укр. мови на вільний літ. розвиток. Опубл. також статтю «Варшавські нариси» (1836) тощо. Належав до Харківської школи романтиків.

Літ.: Історія української літератури, т. 1. К., 1987; Харківська школа романтиків, т. 1. Х., 1930; Чуркина И. В. Русские и словенцы. М., 1986.

Л. П. Юрченко.


ЄВЛЕВИЧ Хома (pp. н. і см. невід.) — укр. і білорус. поет та осв. діяч 1-ї пол. 17 ст. Походив з Могильова на Дніпрі (тепер БРСР). Бл. 1625 закінчив Ягеллонський ун-т (Краків). У 1628 — 32 — ректор Київ. братської школи. Після 1632 переселився до Могильова. Про дальшу його долю відомостей немає. Автор польськомовної поеми «Labirynt...» («Лабіринт, або Заплутана дорога, де гарна мудрість з повинності своєї панам могилянам і ще декому, в заходах своїх подібному, коротшу і далеко кращу дорогу показує». Краків, 1625), побудованої як монолог Мудрості, котра звертається до членів Могильовського братства. Твір обстоює й обгрунтовує гуманістичну ідею виховання й освіти молодого покоління братчиків, згубності для суспільства недбалого ставлення до шкіл і вчителів. Поема — високохудожня формою, у ній виразно виявилися риси стилю барокко.

Тв.: Укр. перекл. — Лабіринт... В кн.: Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури. К., 1984.

Літ.: Голубев С. Т. Материалы для истории западнорусской церкви. «Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца», 1891, кн. 5, отд. 3; Крекотень В. І. З історії українсько-білоруського літературного співробітництва в першій половині XVII ст. (Поема Хоми Євлевича «Лабіринт»). В кн.: Українська література XVI — XVIII ст. та інші слов’янські літератури. К., 1984.

В. І. Крекотень.


ЄВРЕЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра мовами іврит (давньоєвр.) та ідиш. Почала розвиватися у 2 тис. до н. е. давньоєвр. мовою. Створювалася протягом тисячоліть у різних країнах, що пояснюється своєрідністю істор. долі євр. народу. У 20 ст. Є. я. мовою іврит розвивається гол. чин. в Ізраїлі (див. Ізраїльська література). Сучасна Є. л. мовою ідиш існує в СРСР, Румунії, США, Ізраїлі, Франції та ін. країнах. Давній період Є. л. (12 ст. до н. е. — 2 ст. до н. е.) репрезентує Старий Завіт Біблії. Ряд текстів, включених до нього, виходить за рамки реліг. (напр., «Пісня пісень». «Екклезіаст» — зб. афоризмів і роздумів про марність людських діянь і непорушність законів природи). В період еллінізму Є. л. зазнала певного впливу пізньоантичної культури. Філон Александрійський у своїй творчості намагався поєднати іудаїзм з досягненнями грец. філософії. Йосиф Флавій написав ряд праць з історії євреїв («Єврейська давнина» та ін.), залишив цикл полемічних творів.

Завоювання римлянами Палестини (1 ст. до н. е.), зруйнування Єрусалиму стали причиною розселення євреїв по країнах Європи, Азії, Африки. Виникла л-ра діаспори. Відтоді починається новий етап в історії Є. л., що характеризується протилежними тенденціями: з одного боку, — намаганням зберегти герметичність традиц. культури, з другого, — активізацією процесів акультурації й асиміляції євреїв у країнах їх поселення.

Середньовічна єврейська література розвивалася в країнах Бл. Сходу й Піренейського п-ова давньоєвр., арамейською й араб. мовами. Вона в основному тлумачила Біблію. У 4 ст. завершено Єрусалимський, у 5 ст. — Вавілонський Талмуди — зб. коментарів, записів моральних, правових і реліг, норм, наук. відомостей, а також легенд і переказів. Осередками євр. культури в різні часи епохи середньовіччя були Іспанія, Італія, Німеччина. В Іспанії пам’яткою середньовіччя є релігійно-філософ. трактат «Путівник блукаючих» Маймоніда. Світська Є. л. починає розвиватися з 10 ст., зазнаючи впливів з боку араб. культури та європ. л-р. Найвідоміші її представники творили в середньовіч. Іспанії — Соломон ібн Гебіроль, Ієгуда Галеві, Хасдаї ібн Шапрут, Мойсей ібн Езра, а також Самуїл Ха-Нагід. Вершина середньовічної євр. прози — «Ти мене умудряєш» Ієгуди Алхарізі.

В Італії був широко відомий поет Іммануїл Римський. У творах ряду письменників того часу відбилися мотиви раннього Відродження. У 14 ст. в Німеччині набули поширення твори мовою ідиш (склалася в 12 — 13 ст., є євр. адаптацією нім. діалектів). На основі пісень, що їх виконували нар. співці на рубежі 14 і 15 ст., створено поеми «Книга Самуїла» і «Книга Царства». На поч. 16 ст. в Італії І. Бохер написав романи «Бова-королевич» та «Париж і Відень». У 16 ст. твори мовою ідиш з’явилися у Польщі. Після 16 ст. Є. л. занепадає, що значною мірою зумовлено переслідуванням євреїв у традиц. центрах їх розселення. У 17 ст. відроджується Є. л. мовою іврит, розвиваючись переважно в Німеччині, Англії і Нідерландах. Разом з тим вона створюється- мовами тих країн, де оселилися євреї. Важливе значення для розвитку нової л-ри мовами іврит та ідиш мав просвітит. рух Таскала (2-а пол. 18 ст.).

З кін. 19 ст. Є. л. виникає в США. Пролет. поети (М. Вінчевський та ін.) у своїй творчості висловлювали протест проти експлуатації і злиденності. Життя народу в умовах капіталістич. дійсності — в основі творів Ш. Аша, Я. Гордіна. Поет Г. Лейвік, прозаїк І. Опатошу з симпатією писали про Рад. країну, виступали проти антисемітизму, расизму, фашизму. Популяр. стала проза А. Башевіса Зінгера (романи «Родина Москат», 1950; «Раб», 1957; «Фокусник з Любліна», 1965; «Садиба», 1975; «Шоша», 1981, та ін.).

В період між світовими війнами набула розвитку Є. л. у Польщі. В поезії переважали настрої анарх. бунтарства, в прозі — натуралізм (роман «Контрабандисти» О. Варшавського та ін.). Формувалися реалістичні тенденції (І. Перле, М. Бурштейн, М. Грін).

У Румунії Є. л. представлена творами дит. письменника Е. Штейнбарга і поета Я. Штернберга (з 1940 жив у СРСР). У Франції з поезіями соціального, демокр. спрямування виступив Д. Тейтельбойм.

Є. л. в Палестині виникла в кін. 19 ст. в результаті імміграції багатьох письменників (Х. Н. Бялик та ін.), які створили нову л-ру мовою іврит. Осн. тематика їх творчості — побут євр. общин європ. країн, труднощі пристосування до нових умов життя. Соціальні мотиви звучать у поезіях А. Шльонського, О. Пена. З різножанровими творами виступив прозаїк Ш. Агнон. В роки 2-ї світової війни значне місце в Є. л. Палестини посідає тема викриття фашизму, гітлерівських звірств, змалювання боротьби народів проти коричневої чуми. З кін. 18 ст. Є. л. мовою ідиш розвивалася у Росії і на Україні. В 50 — 60-х pp. 19 ст. вона перебувала під впливом передової рос. л-ри, ідей демократизму, боротьби з реліг. обскурантизмом. З поемами на істор. теми виступив І. Гордон. Основоположником класич. Є. л. мовою ідиш, одним із засновників євр. літ. мови став Менделе Мойхер-Сфорім, який у багатьох творах відобразив життя укр. і білорус. євреїв (повісті «Маленька людина», 1864 — 65; «Фішка кульгавий», 1869; «Мандри Веньяміна Третього», 1878), Тоді ж в Одесі творив І. Лінецький (повість «Польський хлопчик», 1868). Ідеї гуманізму притаманні п’єсам і віршам А. Гольдфадена — засновника евр. нар. театру на Україні. У 80 — 90-х pp., з назріванням революц. ситуації.в Росії та на Україні, тема пролетаріату стає головною у творчості поетів І. Бовшовера, М. Розенфельда, Д. Едельштадта, А. Рейзена, прозаїків Д. Пінського, Я. Дінезона. В кін. 19 — на поч. 20 ст. центр. місце в Є. л. займає творчість Шолом-Алейхема — гумориста і сатирика, який реалістично змалював життя євреїв у царській Росії та Америці (повісті «Менахем-Мендл», «Тев’є-молочник», «Хлопчина Мотл», роман «Мандрівні зорі» та ін.). На цей період припадає і творчість І. Переца — письменника лірич. плану, який широко використовував традиції євр. фольклору. На поч. 20 ст. виступили Д. Бергельсон, Ш. Аш, Х. Н. Бялик (писав мовами давньоєвр. та ідиш).

Перші паростки єврейської радянської літератури з’явилися на Україні, де утворилася т. з. київська група письменників, куди ввійшли О. Шварцман, Д. Бергельсон, Дер Ністер, Д. Гофштейн, Л. Квітко, П. Маркіш, І. Добрушин та ін. Поети А. Кушніров, С. Галкін, Е. Фінінберг, І. Фефер, М. Кульбак, прозаїки Ш. Годінер (роман «Людина з рушницею») та ін. відтворювали героїку боротьби трудящих проти царату.

В кін. 20 — на поч. 30-х pp. домінувала тема соціалістич. будівництва (романи «Шахти» М. Альбертона, «Степ кличе» Ноте Лур’є, повість «Бур’ян» І. Гордона, драма «Сім’я Овадіс» П. Маркіша, поема «Мінські болота» І. Харіка). Істор. минулому присвячені романи «Сім’я Машбар» Дер Ністера, «Над Дніпром» Д. Бергельсона. Активно виступали прозаїки Ноях Лур’є, І. Кіпніс, С. Персов, поети М. Тейф, А. Гонтар, Б. Олевський, Д. Бромберг, М. Ліфшиц. Провідним жанром поезії стала героїчна поема. І. Гордон звернувся до сел. теми. Дит. л-ра представлена творами Л. Квітка, О. Дріза. В драматургії виступили Д. Бергельсон, П. Маркіш, С. Галкін.

У роки Великої Вітчизн. війни і в повоєнний час Є. л. відтворювала боротьбу народів СРСР проти нім.-фашист. загарбників, трагедію євр. народу (поема «Війна» П. Маркіша, драма «Повстання в гетто» С. Галкіна та ін.). Значний поштовх розвитку євр. рад. л-ри дав журн. «Советіш Геймланд» («Радянська Батьківщина», з 1961), який об’єднав навколо себе усіх євр. рад. письменників. У 60 — 80-і pp. вийшли поетич. твори (переважно історико-філос., романтичні, ліро-епічні поеми) І. Фефера, А. Гонтара, М. Грубіана, І. Борисова, А. Вергеліса, Д. Хайкіної. Досягнуто успіху в жанрі роману («Я бачу тебе, Вільнюсе» І. Рабіна, «Довгі тіні» М. Лева, «Наші часи» Т. Гена, «Вічна ліра» С. Гордона, «Кожному поколінню своє» В. Міллера, «Колесо крутиться» Н. Забари, «Пекар з Коломиї» та «Час великих звершень» Г. Полянкера, трилогія І. Фалікмана «Світло приходить зі Сходу», «Чорний вітер» і «Вирок виконано», а також його ж роман «Вогонь і попіл»).

Укр. мовою ряд творів Є. л. переклав І. Франко. Серед рад. перекладачів — П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Терещенко, Х. Райцин, П. Усенко, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, С. Тельнюк, Л. Горлач та ін. В. Атаманюк переклав і упорядкував антологію «Нова єврейська поезія». Переклади з укр. л-ри на ідиш належать П. Киричанському, М. Могилевичу, Д. Хайкіній, Д. Гофштейну, Л. Рєзнику, Е. Фінінбергу, М. Хащеватському, М. Гарцману та ін. Мовою ідиш вийшло кілька збірок вибраних творів Т. Шевченка («Збірник для дітей», 1937; «Вибрані твори», 1939), його повість «Прогулка с удовольствием и не без морали» (1939), окремі твори П. Тичини, С. Голованівського, К. Герасименка, С. Олійника та ін. Євр. письменники, критики і літературознавці опублікували ряд праць про Т. Шевченка. Зі статтями про Кобзаря виступили Д. Волькенштейн («Тарас Шевченко»), І. Фефер («Великий гуманіст», «Муза Шевченка»), М. Хащеватський («Шевченко і єврейські поети»).

Великому українському поетові присвятили свої твори: оповідання — Г. Орланд («Ніч у степу»), М. Аронський («Портрет»), І. Шкаровський («Останній шлях»); вірші — Д. Гофштейн («Тарас Шевченко»), І. Фефер («Балада про пожежу»), М. Талалаєвський («Як ми читали Шевченка»). І. Фалікман написав оповідання «Чорний брат» (1961) — про дружбу Т. Шевченка з А. Олдріджем.

Літ.: Грец Г. История евреев от древнейших времен до настоящего, т. 1 — 12. Одесса, 1904 — 08; Гессен Ю. История еврейского народа в России, т. 1 — 2. Л., 1925 — 27; Добрушин И. Литературно-критические статьи. М., 1964; Серебряный И. Современники и классики. М., 1971; Дубілет М. Й. На літературні теми. К., 1971; Ременик Г. А. Очерки и портрети. М., 1975; Кацнельсон А. Від перекладача. В кн.: З єврейської радянської поезії. К., 1983.

З. Х. Лібінзон. 1. Т. Мазорє.


ЄBCA Ірина Олександрівна (15.Х 1956, Харків) — рос. рад. поетеса. Закінчила 1981 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Живе на Україні. Автор збірок «Відгук» (1976), «Дихання» (1978), «Серпень» (1985), «Cap (1986), в яких обстоює віру в людину, її доброту, невичерпні можливості для вияву високих духовних якостей. Окремі вірші Є. переклали А. Перерва, О. Ковальова, В. Бойко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Прапор», 1985, № 3.

Літ.: Романов Є. У поетичному саду Ірини Євси. «Прапор», 1988, № 12.

В. І. Кузьменко.


ЄВСЕВІЄВЕ ЄВАНГЕЛІЄ, Галицьке євангеліє 1283 — пам’ятка церковнослов’ян. мови давньорус. редакції. Переписане 1283 галицьким поповичем Євсевієм (звідси й назви). Засвідчує ряд рис, характерних для укр. мови: т. з. новий Ђ (исполнЂнья), перехід Ђ в і (и) — «учиньє», збіг звуків ы та и в одному (стидяхуся), чергування въ з у (у пустыни), приставний і (и) — «Илва». Є. є. досліджували О. Соболевський та Г. Голоскевич. Зберіг. в Бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна (Москва).

В. В. Німчук.


ЄВТИХ Аскер Кадербечович (18.VI 1915, аул Хатукай, тепер село Красногвард. району Адиг. а. о.) — адиг. рад. письменник. Закінчив 1936 Краснодарський пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Пише адиг. та рос. мовами. Автор поетич. збірок «Наші дні» (1938), «Щастя» (1946), «Наше життя» (1957), повістей «Мій старший брат» (1941), «Чудова посада» (1948, рос. мовою), «Аул Псибе» (1950, рос. мовою), «У нас в аулі» (1954, рос. мовою; укр. перекл. Д. Прикордонного), збірок оповідань і повістей «Доля однієї жінки» (1960), «Слід людини» (1971), ряду п’єс («Розірвані ланцюги», 1941; «Маленька жінка», 1962; «Ася», 1963), романів «Вулиця на усю її довжину» (1965, рос. мовою), «Двері відкриті навстіж» (1973, рос. мовою), в яких відтворив повоєнне життя в здиг. аулі, показав, як згубно позначилося на долях людей свавілля сталінщини. Історичній темі присвячені романи «Ковток джерельної води» (1977) — про події в адиг. аулі в 20-і pp. та «Баржа» (1983) — про дореволюц. життя в аулах і хуторах переселенців з середньорос. і укр. губерній. Переклав окремі твори М. Некрасова, М. Лермонтова, повість «Тарас Бульба» М. Гоголя.

Тв.: Укр. перекл. — У нас в аулі. К., 1955.

М. Ш. Куніжев.


ЄВТУШЕНКО Євген Олександрович (18.VII 1933, ст. Зима Ірк. обл.) — рос. рад. поет, перекладач, публіцист, почесний чл. Іспанської академії красних мистецтв і Американської академії мистецтва і літератури. Народний депутат СРСР з 1989 (обраний від Харківського — Дзержинського територіального округу). Навчався 1952 — 54 в Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва), з якого був виключений за виступ на захист роману В. Дудінцева «Не хлібом єдиним». Автор збірок «Розвідники прийдешнього» (1952), «Шосе Ентузіастів» (1956), «Яблуко» (1960), «Катер зв’язку» (1966), «Ідуть білі сніги» (1969), «Співаюча дамба» (1972), «На повний зріст» (1977), «Зварювання вибухом» (1980), «Майже насамкінець» (1985), поем «Станція „Зима“» (1956), «Братська ГЕС» (1965), «Казанський університет» (1970), «Просіка» (1975), «Мама і нейтронна бомба» (1982; Держ. премія СРСР, 1984), «Фуку!» (1985) та ін., повісті у віршах «Голуб у Сантьяго» (1978), позначених громадян. пафосом, тематич. розмаїтістю, широтою вражень від далеких подорожей. Є. — поет самобутньої стильової манери, де авторська особистість невіддільна від лірич. героя, безпосереднє публіцистич. висловлювання поєднується з образним втіленням складних явищ дійсності. Він володіє як традиц. наспівним віршем, так і ритмічними й інтонаційними можливостями «драбинки» В. Маяковського. Багато його віршів покладено на музику (зокрема, пісні «Чи хочуть росіяни війни?», «Вальс про вальс», «Кохана, спи...» композитора Е. Колмановського). До поезії Є. звертався Д. Шостакович (вокально-симф. поема «Страта Стеньки Разіна», вокально-інструм. 13-а симфонія). Є. написав фантаст. повість «Ардабіола» (1981) роман «Ягідні місця» (1981). Бере активну участь у громадському житті. Виступає з гострими публіцистич. статтями (книги «Талант є чудо невипадкове», 1980; «Точка опори», 1981; «Війна — це антикультура», 1983, та ін. публікації), працює в галузі кіно (сценарій фільму «Я — Куба», 1964; автор сценарію, режисер-постановник фільму «Дитячий садок», 1982; зіграв роль К. Е. Ціолковського у фільмі «Зліт», 1979). Твори Є. виходили багатьма мовами народів Радянського Союзу й світу. Окремі його поезії переклали А. Малишко, І. Драч, М. Зісман, А. Камінчук, П. Засенко, Б. Вовк, В. Коломієць, А. Кацнельсон та ін.

Тв.: Собрание сочинений. т. 1 — 3. М., 1983 — 84; Стихотворения и поэмы, т. 1 — 3. М., 1987; Завтрашний ватер. М., 1987; За сорок лет. «Советская культура», 1989, 1 июня; Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Березова криниця. К., 1972; «Ні в чому не візьму я половини!». «Вітчизна», 1974, № 1; Я — громадянин Радянського Союзу. В кн.: Сузір’я, в. 10, К., 1976; Мама і нейтронна бомба. К., 1988.

Літ.: Огнев В. Книга про стихи. М., 1963; Сидоров Е. Евгений Евтушенко. М., 1987; Нехорошев Ю. С., Шитов А. П. Евгений Евтушенко. Научно-вспомогательный библиографический указатель. Челябинск, 1981.

А. В. Кулінич.


ЄВШАН Микола (справж. — Федюшка Микола Йосипович; ін. псевд. — Лебедик, Явір та ін.; 19.V 1890, м. Войнилів, тепер смт Калуського р-ну Івано-Франк. обл. — 23.XI 1919, Вінниця) — укр. літ. критик. Навчався 1908 — 11 у Львів., далі у Віден. ун-тах. Працював у б-ці Наукового товариства імені Шевченка, секретарем Наук. т-ва ім. Шевченка, співредактором журналів «Будучність» і «Шляхи». Друкувався у журналах «Бжола», «Українська хата», «Літературно-науковий вістник» та ін. Перебував під впливом естетики М. Гійо, філос. концепцій И. Г. Фіхте й Ф. Ніцше. У своїх працях проповідував індивідуалізм, велику увагу приділяв питанням форми мист-ва. Найбільші худож. явища в укр. літературі пов’язував з естетичним досвідом О. Кобилянської, Лесі Українки, М. Коцюбинського. Займав виразні позиції декадансу. Головні праці Є. — «Проблеми творчості» (1910), «Під прапором мистецтва» (1910; зб. статей), «Суспільний і артистичний елемент у творчості» (1911), «Літературні замітки», «Листи з Галичини», «Іван Франко і Галицька Україна» (усі — 1913).

Тв.: Тарас Шевченко. К., 1911.

Літ.: Микола Федюшка (М. Євшан). «Хроніка Наукового товариства імені Шевченка», 1920, в. 1 — 2, ч. 63 — 64; Кревецький І. Українська літературна критика. «Нова зоря», 1929, 21 квітня; Бабій Ол. Микола Євшан (Федюшка). «Літературно-науковий вістник», 1929, кн. 10 — 12.

В. В. Яременко.


ЄГИПЕТСЬКА ЛІТЕРАТУРА НОВА — л-ра єгип. народу араб. мовою. Її становлення відбувалося у тісному зв’язку з ліванською, сірійською та л-рами ін. араб. країн на основі спільної культур. спадщини (див. Арабська література середньовічна). Почала формуватися у 2-й пол. 19 ст., коли виступили письменники-просвітителі Ріфаа ат-Тахтаві, Алі Мубарак, Абдаррахман аль-Кавакібі, Мустафа Лутфі аль-Манфалуті, Абдаллах Факрі та ін. Визначну роль у становленні нової л-ри і розвитку сусп. думки відіграли поети й публіцисти М. Абдо, Касим Амін, М. Каміль, С. аль-Баруді, Я. Санну, А. Ісхак, В. Йєкун, А. Шаукі та ін. Зароджувалася драматургія — істор.-патріот. п’єси «Батьківщина» (1878) і «Араби» (1880) А. Надіма, «Завоювання Андалусії» М. Каміля (1893). Істор. роман в Є. л. н. започаткували ліван. емігранти Дж. Зейдан і Фарах Антун. Важливе значення для розвитку реалістич. прози мали повість «Зейнаб» М. Х. Хайкаля (1914) і особливо зб. оповідань «Що бачать очі» Мухаммеда Теймура (1918).

Піднесення нац.-визв. руху 1919 — 21 знаменувало собою початок нового періоду в історії Є. л. н. Утверджувався романтизм у поезії (А. М. аль-Аккад, А. Шукрі, О. Хільмі, А. З. Абу Шаді, І. Нагі, А. Махмуд Таха), крит. реалізм у прозі (зб. оповідань «Шейх Джума» Махмуда Теймура, 1925; повісті й романи Тахи Хусейна, Т. аль-Хакіма). В 30-х pp. у зв’язку з посиленням реакції та спадом нац.-визв. руху в ряді творів з’явилися песимістичні настрої, намітився відхід від реалізму.

Після 2-ї світової війни 1939 — 45 в л-рі утверджується принцип реалізму. З перемогою нац.-визв. революції 1952 набула розвитку творчість «нових реалістів». Широку популярність здобули романи А. аш-Шаркауї («Земля», 1954; «Порожні серця», 1957; «Околичні вулиці», 1958), збірки оповідань А. аль-Хамісі, Ю. Ідріса. У жанрі соціального роману виступив Н. Махфуз («Новий Каїр», 1945; трилогія «Бейн-аль-Касрейн», 1956 — 57). Романтичні риси та елементи поетики, властиві «масовій літературі», відчутні у творах Ю. ас-Сібаї, І. Абд аль-Куддуса, А. Абд аль-Халіля Абдалли. У поетичній творчості А. аш-Шаркауї, С. Абд ас-Сабура, А. Хігазі та ін. переважає вільний вірш. Розвивається поезія нар. мовою (Салах Джахін, Фуад Хаддад). З п’єсами соціально-політ. характеру виступили письменники Т. аль-Хакім, А. А. Бакасір і драматурги Н. Ашур і А. Фараг. З поч. 60-х pp. л-ра відбила настрої розчарування, втрати перспектив сусп. розвитку (серія соціально-філос. романів Н. Махфуза, драм. твори Ю. Ідріса та ін.). Відхід від соціальної проблематики, замикання в рамках суб’єктивних переживань характерні й для новелістики того часу (Д. аш-Шаркауї, І. Аслан), Разом з тим пошуки й експерименти 60-х pp. у царині форми значно розширили художні можливості єгип. прози, збагатили її жанрову палітру. Досвід нац. і сусп. розвитку Єгипту після революції 1952 намагаються осмислити з нар.-демокр. позиції багато письменників т. з. нової хвилі (романи «Аз-Зейні Баракят» Г. аль-Гітані, 1971, і «Серпнева зоря» С. Ібрахіма, 1976). У реалістич. прозі 2-ї пол. 70-х pp. поглиблений психологізм поєднується з використанням фольклор. образності, документальність — з прийомами гротеску. Викриттям капіталістич. дійсності відзначаються кращі твори цього періоду (сатир. роман «Хроніка вулиці аз-Заафарані» Г. аль-Гітані, 1976; докум. повість «Це відбувається в Єгипті в наші дні» М. Ю. аль-Куаїда, 1977). Серед поетів у 70 — 80-х pp. провідне місце належить лауреатові Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» А. аль-Хамісі (зб. віршів «Єгипет любові й революції», 1980). Укр. мовою твори єгип. письменників виходять окремими виданнями і друкуються в періодиці. Зокрема, опубл. зб. оповідань «Що бачать очі» М. Теймура (1957), романи «В нашому домі мужчина» І. Абд аль-Куддуса (1966), «Сестра Харуна ар-Рашіда» (1969), «Сини Харуна ар-Рашіда» (1974) Дж. Зейдана, «Життя — це мить» Ю. ас-Сібаї («Всесвіт», 1976, № 4), автобіогр. роман «Дні мого життя» Тахи Хусейна (1979), оповідання «Жура моя Абу Заабаль» М. Ю. аль-Куаїда («Всесвіт», 1983, № 8), «Чорнявенький ти мій...» А. аль-Хамісі («Всесвіт», 1983, № 10). Твори Є. л. н. входять до збірок «Місце на землі» (1958), «Полум’я» (1964), «Вогненні вітри», «Поезія Африки» (обидві — 1983). Окремі твори переклали Т. Кезма, І. Лебединський, Т. Лебединська, Є. Микитенко, А. Рильський, В. Кирпиченко та ін.

Літ.: Борисов В. М. Современная египетская проза. М., 1961; Долинина А. А. Очерки истории арабской литературы нового времени. Египет й Сирия. М., 1968; Крымский А. Е. История новой арабской лнтературы (XIX — начало XX века). М., 1971; Коцарев Н. К. Писатели Египта. XX век. М., 1975.

Т. М. Лебединська.


ЄГИПЕТСЬКА ЛІТЕРАТУРА СТАРОДАВНЯ — л-ра Старод. Єгипту. Розвивалася єгип. мовою, що вийшла з ужитку в перші століття н. е. Одна з найдавніших л-р світу, пам’ятки якої дійшли до нас з 3 тис. до н. е. у вигляді ієрогл., ієратичних і демотичних текстів, різних змістом і жанрами. В Є. л. с. уперше зустрічається чимало сюжетів, до яких зверталися пізніше усна нар. творчість і л-ри ін. давніх та сучас. народів. Значне місце в худож. спадщині старод. єгиптян займають казки. Побудовані на фольклор. основі, вони сповнені яскравої образної фантазії, симпатії до людини, впевненості у перемозі добра над злом; багато з них відзначається високою худож. досконалістю: казки про двох братів, про Правду й Кривду, казка про мореплавця з розбитого корабля — найдавніший у світі зразок пригодницької л-ри (оригінал зберіг. у Ленінграді в Ермітажі). Поширеними в Є. л. с. були оповіді — тексти, близькі до реального істор. фону, викладені від першої особи (автобіогр. повість єгиптянина Сінухе та ін.). Серед кращих творів Старод. Єгипту — папірус серед. 11 ст. до н. е. (зберіг. у Моск. музеї образотворчих мист-в), що містить витриманий у реалістич. тонах звіт про подорож єгиптянина Ун-Амуна до Бібла. В ньому подано цікаві відомості про країни Сх. Середземномор’я. З дидактичних творів майже повністю збереглися повчання, складені переписувачами Ані й Аменемопе для своїх синів. Ін. повчання приписуються мудрецям (напр., Птаххотепу) і фараонам (напр., Аменемхету І). У повчаннях містяться практичні настанови й поради на різні випадки життя. Жанрова палітра представлена також міфами, гімнами, молитвами, епістолярними творами, байками, епосом, любовною лірикою тощо. До Є. л. с. відносять і тексти на пірамідах, написи царів та вельмож. Окремі твори Є. л. с. збереглися в кількох списках, віддалених інколи між собою цілими століттями, що свідчить про їхню тривалу популярність серед єгиптян. Характерна риса Є. л. с., як і багатьох ін. давньосх. л-р, — анонімність. Є. л. с. занепадає у 4 ст. до н. е., коли в Александрії почала бурхливо розвиватися л-ра давньогрец. мовою. Є. л. с. мала значний вплив на л-ри ін. народів, зокрема на давньогрецьку. Деякі єгип. сюжети через давньогрец. л-ру проникли в л-ру європ. народів. Інтерес до Є. л. с. посилився після дешифрування 1822 ієрогліфів франц. єгиптологом Ж. Ф. Шампольйоном.

Укр. вчений О. Коцейовський опубл. першу на Україні працю з єгиптології «Тексти пирамид» (Одеса, 1917), в якій дешифровано і прокоментовано 300 написів на давньоєгипетських спорудах.

Високохудож. зразки давньоєгип. поезії (12 лірич. пісень) донесла до укр. читача Леся Українка у своєму переспіві з нім. наук. перекладу. За рад. часу переспіви давньоєгип. лірики зробив також Б. Стельмах (журн. «Всесвіт», 1980, № 11).

Тв.: Укр. перекл. — Українка Леся. Ліричні пісні давнього Єгипту. В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 2. К., 1975; Рос. перекл. — Путешествие Ун-Амуна в Библ. М., 1960; Поэзия и проза Древнего Востока. М., 1973; Сказки и повести Древнего Єгипта. Л., 1979.

Літ.: Тураев Б. А. Египетская литература, т. 1. М., 1920; Література Древнего Востока. М., 1971; Стельмах Б. З лірики стародавнього Єгипту. «Всесвіт», 1980, № 11; Зленко Г. Наполегливий дослідник «Всесвіт», 1986, № 5.

С. І. Ткаченко.


ЄГОРОВ Борис Федорович (29.V 1926, м. Балашов, тепер Сарат. обл.) — рос. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1968, професор з 1969. Закінчив 1948 Ленінгр. ун-т. З 1985 — заст. голови редколегії серії книг «Литературные памятники». Досліджує історію рос. л-ри, громад. думки, літ. критики та естетики, методол. питання сучас. літ. науки та літ.-худож. критики. Автор праць «Життя і творчість В. Г. Короленка» (1953), «М. О. Добролюбов — збирач і дослідник народної творчості» (1956), «Російські революційні демократи і Тарас Шевченко»(1961), «Літературно-критична діяльність В. Г. Бєлінського» (1986) та ін. У своїх працях Є. аналізує також окр. явища історії укр. л-ри, розглядає питання нац. своєрідності та народності поезії Т. Шевченка, інтерпретації його творчості у літ.-крит. виступах А. Григор’єва («Аполлон Григор’єв — критик», 1960 — 61). У праці «Російський роман 60-х — початку 70-х pp.» (1963) розглядає романи Марка Вовчка «Живая душа», «Записки причетника». У монографії «Петрашевці» (1988) торкається питання зв’язків петрашевців з революц.-визв. рухом на Україні, зокрема вказує на близькість їхньої ідейної платформи до програми Кирило-Мефодіївського братства.

Літ.: Кирилюк З. [Рец. на кн.: Егоров Б. О мастерстве литературноі критики. Жанры, композиция, стиль. Л., 1980]. «Радянське літературознавство», 1981, № 7; Меретин Ю. В. Борис Федорович Егоров. Библиографический указатель. Л., 1986.

З. В. Кирилюк.


ЄГОРОВ Олександр Іванович [6(18).IX 1850, м. Катеринослав, тепер Дніпропетровськ — 1903, там же] — рос. письменник. Закінчив 1871 Харків. ун-т. В 1885 — 86 — редактор газ. «Степь», у якій друкував твори І. Манжури, М. Кропивницького, Г. Бораковського, статті М. Бикова та ін. Автор публіцистич. нарисів «Катеринославські блукання» (1887) і «Де шукати Жовті Води» (1888), книжечок-метеликів для народного читання «На свято. Малоросійські казочки маленьким дітям дяді Пуфа» (1885), «Про виникнення міста Телятинська» (1887), «Катеринослав. Старе і нове» (1889). Видав книжечки І. Манжури «Як чорт шматок хліба одслужував», «Лиха година» та ін. У сім’ї Є. подовгу жив І. Манжура.

Літ.: Быков Н. Воспоминание об А. И. Егорове. «Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии», 1915, в. 10.

А. А. Тутик.


ЄДЛІЧКА (Jedlička) Алоїз Венцеславович (14.XII 1821, с. Куклени, тепер у складі м. Градець-Кралове, ЧСФР — 15.ІХ 1894, Полтава) — укр. і чес. композитор і фольклорист. Навчався 1837 — 42 у Празькій консерваторії. З 1848 викладав спів та гру на фортепіано в Полтав. ін-ті шляхетних дівчат. Автор творів для фортепіано, здебільшого салонного характеру (фантазія «Спогад про Полтаву», попурі «Квітоньки України», полька «Прекрасна Богемія», 2 мазурки тощо). Зробив редакцію музики О. Маркевича до «Наталки Полтавки» І. Котляревського. Збирав, обробляв і видавав укр. нар. пісні (зб. «Південноруські пісні», «Вибір улюблених малоросійських пісень», 1881, та ін.). Фольклорні записи Є. використовували М. Лисенко, Ф. Колесса та ін. укр. композитори й музикознавці.

Тв.: Собрание малороссийских народних песен, ч. 1 — 2. Полтава — СПБ. 1861; Сто малороссийских народных песен. СПБ, 1869.

Літ.: Павловский И. Ф. Краткий биографический словарь ученых и писателей Полтавской губернии с половины XVIII века. Полтава, 1912; Правдюк О. А. Українська музична фольклористика. К., 1978; Ротач П. Рояль Алоїза Єдлічки. В кн.: Наука ї культура, в. 20. К., 1986.

Н. Д. Якименко.


ЄЖ (Jeż) Теодор Томаш (справж. — Мілковський Зигмунт; 23.III 1824, с. Сарацея, тепер Рибницького р-ну Молд. РСР — 11.I 1915, Лозанна) — польс. письменник, публіцист. Навчався 1843 — 46 у Рішельєв. ліцеї (Одеса), 1847 — 48 — в Київ. ун-ті. У складі польс. легіону брав участь у революції 1848 — 49 в Угорщині. 1864 організував повстан. загін у Галичині, намагався приєднатися з ним до польс. повстання 1863 — 64. Автор романів «Дерслав із Ритвян» (1872), «За часів короля Ольбрахта» (1876), «Бурхливий час» (1881) — про істор. минуле Польщі. Написав низку істор. романів про боротьбу сербів, хорватів, болгар, албанців проти турків: «Ускокі» (1870), «Наречена Гарамбаші» (1871), «Зірниця» (1874); про революцію 1848 — 49 в Угорщині — «Ці і ті» (1889).

Велике місце в творчості Є. посідає укр. тематика. У повістях «Василь Голуб» (1858), «Гандзя Загорницька» (1859), «Стародубська справа» (1875), «Івась» (1886) письменник змалював правдиві картини сільс. дійсності на Україні. Багатий матеріал з укр. сусп. життя і нар. побуту містять повість «На світанку» (1890; перший укр. переклад під назвою «Вдосвіта» здійснили М. і З. Левицькі) і мемуари «З одеських спогадів» (1893), «Від колиски через життя» (т. 1 — 3, вид. 1936 — 37). Сел. заворушення 1855 — 56 на Україні відобразив у публіцистич. праці «Участь поляків у східній війні (1853 — 56). Про народне повстання на Україні в 1855 р.» (1858) та нарисі «Григір Сердешний. З селянського повстання на Україні в 1856 р.» (1873). Грунтовністю відзначаються праці «Руська справа в Галичині» (1861), «Лях — Чех — Рус» (1878), «Руська справа. Провідники Русі» (1879), «В Галичині і на сході. Причинок до історії повстання 1863 р.» (1880), «Повстання в Чернихові в 1888 р.» (1895), «Руська справа в стосунку до польської справи» (1902). У своїх щоденниках і листах писаз про Т. Шевченка, його твори й діяльність у Кирило-Мефодіївському братстві.

Тв.: Укр. перекл. — Вдосвіта. Х., 1929; На світанку. Львів, 1936; Рос. перекл. — На рассвете М., 1959.

Р. Я. Пилипчук.


ЄЗЕРСЬКИЙ Вячеслав Вікентійович [1(13).IV 1890, м. Ізяслав, тепер Хмельн. обл. — 8.XII 1963, Москва] — рос. рад. письменник. Брат М. В. Єзерського. Закінчив 1906 гімназію у Вінниці. 1913 переїхав до Москви. Належав (1921) до Всеросійської спілки поетів. Писав переважно для дітей: зб. казок та оповідань «Сонечко сміється» (1923), книги віршів «Дощик-скляні ніжки», «Тук-тук-тук», «Червоноармієць» (усі — 1929), «М’ячик-пустун» (1929, укр. перекл. — М. Пригари). Роман «Шевченко» (1931) — про долю поета, його життя на Україні, в Петербурзі. Твори, написані після 1931 (повісті, вірші), залишилися неопублікованими.

Тв.: Шевченко. М., 1931; Укр. перекл. — М’ячик-пустун. К. 1929.

В. П. Мацько.


ЄЗЕРСЬКИЙ Милій Вікентійович [13(25).Х 1891, м. Ізяслав, тепер Хмельн. обл. — 10.IV 1976, Москва] — рос. рад. письменник. Брат В. В. Єзерського. Закінчив 1908 гімназію у Вінниці. Учасник громадян. війни. Автор романів про життя поморів, ненців, комі, пермяків: «Північ», «Самоїд» (обидва — 1928), «Чудь білоока» (1929), «Душа Ямала» (1930), «Золота баба» (1931) та ін. Історії Старод. Риму присвятив тетралогію «Влада і народ» (романи «Гракхи», 1936; «Марій і Сулла», 1937; «Тріумвіри», 1939; «Кінець республіки», 1940). Писав і для дітей та юнацтва (повісті «Арістонік», 1937, укр. перекл. — П. Моргаєнка; «Дмитрій Донськой», 1941; «Сила землі», 1956).

Тв.: Укр. перекл. — Арістонік. К., 1958.

В. П. Мацько.


ЄЗЕРСЬКИЙ Сидір Антонович (псевд. і крипт. — Ісидор з-під Теребовлі, Сидір Тюрмач, С. Є.; 1847, с. Глещава, тепер Теребовлянського р-ну Терноп. обл. — 1914, м. Золочів, тепер Львів. обл.) — укр. поет і перекладач. За поглядами «народовець» (див. «Народовці»). Закінчив 1872 Львів. ун-т. У 1875 — 1903 — учитель Золочів. гімназії. Друкувався в газ. «Голос народний», журналах «Правда», «Весна» та ін. Автор лірич. віршів («Над зільником», 1868; «Поклик», 1878; «Розрада», 1879), балади «Русалка» (1879), статей «До історії руськоукраїнського письменства» (1890), «Історія Золочівської гімназії» (1899). Переклав повісті Ю. Коженьовського «Анілька» (1873) та «Поступова панна» (1899), драму «Підступність і кохання» Ф. Шіллера під назвою «Інтрига і кохання» (1884, йшла на сцені Руського нар. театру у Львові), роман «Останні дні Помпеї» Е. Дж. Булвера-Літтона (90-і pp. 19 ст.).

П. К. Медведик.


ЄЙТС (Їтс; Yeats) Вільям Батлер (13.VI 1865, м. Дублін — 28.I 1939, с. Рокбрюн, Франція; 1948 прах перевезено в округ Слайго, Ірландія) — ірл. поет, драматург, театр. діяч. Навчався в Дублін. школі мистецтв, Дублін. та Оксфорд. ун-тах. З 90-х pp. — діяч руху за відродження ірл. культури. Один з основоположників ірл. нац. драматургії і засновників Ірландського літературного театру (1899), Театру Абатства (1904) та Ірландської літературної академії (1932). Писав англ. мовою. Творчість Є. формувалась під впливом ірл. міфології і фольклору, для неї характерні філос.-романтична символіка, неприйняття бурж. практицизму, громадян. мотиви: поетич. збірки «Ойсінові мандри» (1889), «Вітер в очереті» (1899), «Обов’язки» (1914), «Вежа» (1928), «Гвинтові сходи» (1933) та ін.

Автор поетичних драм за мотивами ірл. епосу («Дейрдре», пост. 1906, та ін.). Патріотич. духом пройнята п’єса «Кетлін, дочка Улієна» (пост. 1902, в укр. перекл. Г. Чикаленко під назвою «Ірландія» опубл. 1917). Драматичні проблеми вибору між героїчним життям і животінням порушено в символістських п’єсах-масках у стилі япон. театру но («Біля Яструбиної криниці» і «Марення мертвих», обидві — 1916; «Слова на вікні», 1930; «Смерть Кухуліна», 1939, та ін.). У творах 30-х pp. частішають іронія і скепсис, посилюється драматизм світовідчуття («Останні поезії і п’єси», вид. 1940), Автор оповідань, есе про поезію і театр, мемуарів. Лауреат Нобелівської премії (1923). Окремі твори Є. переклали В. Коротич, О. Мокровольський, В. Коптілов та ін. Портрет с. 184.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. «Всесвіт», 1973. № 11; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. «Всесвіт», 1980, № 2; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Английская поэзия в русских переводах. XX век. М., 1984.

Літ.: Коротич В. Слова Уїльяма Ітса. «Всесвіт», 1973, № 11; Ряполова В. У. Б. Йейтс и ирландская художественная культура. 1890-е — 1930-е годы. М., 1985.

Р. І. Доценко.


ЄЛАГІН Володимир Миколайович [1831, м. Кашира, тепер Моск. обл — 2(14).III 1863, Петербург] — рос. письменник. Навчався 1850 — 53 у Моск. ун-ті. Життя і творчість Є. тісно пов’язані з Україною. 1854 добровольцем пішов на Кримську війну, був контужений, лікувався в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), де жив до 1859. Один із засновників місцевого клубу молодих літераторів. Твори Є., написані на катериносл. матеріалі, мають викривальний характер. Першу повість «Палій» заборонила цензура. Популярність Є. принесла повість «Відкупна справа», опубл. у журн. «Современник» (1858, № 9, 10). Наступні твори — «Знатне мертве тіло», «Фрол Іванович» (обидва — 1859), «Оповідання степовика», «Губернський карнавал» (обидва — 1860), «Підряд» (1862) викликали цькування Є. з боку місцевої адміністрації.

О. І. Сидоренко, А. А. Тутик.


ЄЛИН ПЕЛИН (справж. — Димитр Іванов Стоянов; 18.VII 1877, с. Байлово, побл. Софії — 3.XII 1949, Софія) — болг. письменник, академік Болг. АН з 1940. З поч. 900-х pp. зацікавився соціалістич. ідеями, друкувався в с.-д. виданнях. Широку популярність Є. П. принесли збірки «Оповідання» (1904 і 1911; у 2-му виданні — «Літній день» і «Гнізда лелек»), в яких автор увів у болг. л-ру яскраві, духовно багаті образи сільс. трудівників, що борються за свою честь і людську гідність. У повісті «Геракови» (1911) на прикладі однієї сім’ї показав зародження власницьких настроїв у сел. середовищі. Сатирично зображував багатіїв, урядовців, попів: збірки гуморист. і сатир. оповідань «Пижо і Пендо» (1917), «Я, Ти, Він» (1936). Під час монархо-фашист. диктатури виступив на захист комуністів. У зб. віршів у прозі «Чорні троянди» (1928) та зб. легенд «Під монастирською лозою» (1936) обстоював гуманістич. ідеали, боровся проти занепадницьких течій у л-рі й мистецтві. Для дітей написав багато віршів, поем, байок, казок, романи «Ян Бібіян» (1933) і «Ян Бібіян на Місяці» (1934). Окремі твори Є. П. переклали П. Тичина, М. Грунський, Д. Білоус, Д. Павличко, Ф. Скляр, О. Кетков, М. Лукаш, М. Павлюк, Л. Копиленко, М. Ятко, А. Коваль, О. Шпильова, В. Захаржевська, Л. Горячко.

Тв.: Укр. перекл. — Оповідання. К., 1953; Іванкові пальчики. К., 1960; Ян Бібіян. К., 1961; Знаю і можу. К., 1979; Весняний міраж. К., 1980; Рос. перекл. Избранное. М., 1986.

Літ.: Марков Д. Ф. Елин Пелин. В кн.: Марков Д. Ф. Из истории болгарской литературы. М., 1973; Білоус А. Невмирущий сміх Болгарії В кн.: Болгарський гумор і сатира. К., 1974; Голберг М. Елин Пелин и украинската кратка проза от края XIX и началото на XX в. (Проблеми на жанровостиловата типология). В кн.: Елин Пелин. Сто години от рождението му. София, 1978; Лихачєва Л. П. Елин Пелин. Биобиблиографический указатель. М., 1977.

М. Я. Гольберг.


ЄЛПАТЬЄВСЬКИЙ Сергій Якович [22.Х (3.XI) 1854, с. Новосьолка-Кудріно, тепер Владим. обл. — 9.I 1933, Москва] — рос. письменник, публіцист. Навчався 1872 — 78 на мед. ф-ті Моск. ун-ту. За сприяння членам партії «Народна воля» був висланий до Уфи під негласний нагляд поліції, пізніше за пропаганду марксистської л-ри — до Сибіру. Працював земським лікарем. Автор повісті «Озимина» (опубл. 1886 у журн. «Северный вестник»), оповідань і нарисів про засланців і каторжан (зб. «Нариси Сибіру», 1893), спогадів про дитинство (кн. «Оповідання про минуле», 1901), літ. портретів М. Горького, А. Чехова, Л. Толстого, Г. Успенського, Д. Маміна-Сибіряка, В. Короленка. У кн. «Спогади за 50 років» (1929) розповів про свою долю, громадське та культурне життя Петербурга, Москви кін. 19 — поч. 20 ст., переказав зі слів К. Юнге про зворушливе ставлення до Т. Шевченка в сім’ї віце-президента AM Ф. П. Толстого, знайомство і дружбу укр. поета з негр. актором А. Ф. Олдріджем. Письменник приїздив у Полтаву до В. Короленка. 1913 був присутній на процесі у справі Бейліса від газ. «Киевская мысль». Певний час, зокрема в роки громадян. війни, жив у Криму, друкувався у місц. та одес. періодиці. Написав «Кримські нариси».

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. СПБ, 1912; «Едут» и др. рассказы, т. 1 — 2. М. — Пг., 1923; Укр. перекл. — «Середній урожай». «Літературно-науковий еістник», 1906, т. 33, № 2.

Літ.: Весновская Л. С. Я. Елпатьевский. В кн.: Писатели-нижегородцы (Забытые имена). Горький, 1960.

О. В. Бобир.


ЄНДЖЕЄВИЧ (Jędrzejewicz) Єжи (2.III 1902, поблизу м. Конське, Польща — 19.XI 1975, Варшава) — польс. письменник, перекладач і літературознавець. Дитинство Є. пройшло на Україні. Навчався в гімназії м. Катеринослава (тепер Дніпропетровськ). У романі «Українські ночі, або Родовід генія» (1966; укр. перекл. В. Іванисенка) змалював постать Т. Шевченка на широкому сусп.-культур. тлі епохи. Укр.-польс. істор. взаємини 1-ї пол. 19 ст. відображені в романі «Перемога подоланих» (1974) про діяльність польс. революціонера Станіслава Ворцеля, уродженця Волині, близького друга А. Міцкевича і О. Герцена. Перекладав твори італ., нім., рос., укр. (І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, М. Рильського, М. Бажана, І. Драча, Л. Костенко, Є. Гуцала, Григора Тютюнника) письменників, «Плач Ярославни» зі «Слова о полку Ігоревім». У його перекладі вийшли 1951 повісті «Fata morgana» М. Коцюбинського та 1960 — «Прогулка с удовольствием и не без морали» Т. Шевченка (з передмовою Є.). Упорядник, автор передмов до книг «Вибрані твори» М. Коцюбинського (1954) та «Вибрані поезії» Т. Шевченка (1972). Автор літературозн. праць про творчість Т. Шевченка, М. Коцюбинського, укр. рад. поезію та прозу. За популяризацію л-ри народів СРСР нагороджений рад. орденом «Знак Пошани».

Тв.: Укр. перекл. — Українські ночі, або Родовід генія. «Київ», 1988, № 10 — 11; 1989, № 1 — 5.

Літ.: Пачовський Т. Твори Шевченка в перекладах Є. Єнджеєвича. «Всесвіт», 1975, № 3; Пачовський Т. Нове польське видання поезій Шевченка. «Всесвіт», 1975, № 10; Бажан М. [та ін.]. Наш друг Єжи Єнджеевич. «Літературна Україна», 1975, 5 грудня; Пачовський Т. Видано в Польщі. «Всесвіт», 1977, № 3; Пачовський Т. Ще одне надбання в Шевченкіані Єнджеєвича. «Всесвіт», 1979, № 9; Пачовський Т. Єжи Єнджеєвич: урок української. «Всесвіт», 1980, № 2.

Р. П. Радишевський.


ЄНІНА Віра Михайлівна [19.IV (2.V) 1906, с. Новотроїцьке, тепер Бердянського р-ну Запоріз. обл. — 26.XI 1977, Київ] — укр. рад. письменниця. Член КПРС з 1958. Закінчила 1929 Київ. худож. ін-т. Учасниця Великої Вітчизн. війни. Життя повоєнного й сучас. села, сільс. молоді — в центрі повістей Є. «Голубий потік» (1948), «Розступилися гори» (1951), «Нагорода», «Нова трембіта» (обидві — 1955), «Знайди свій самоцвіт» (1979). Героїчній історії народу присвячено романи «Минуле не минає» (1965), «Істини розкриваються поволі» (1971). Автор повісті для юнацтва «Сердолікова усмішка» (1967), зб. оповідань «Краса жіноча» (1970), зб. гумору й сатири «Нехай лунає сміх» (вид. 1979), кн. спогадів про воєнні літа «Чотири довгих роки» (1974).

Тв.: Минуле не минає. К., 1982.

Літ.: Забашта Л. Вірі Єніній — 70. «Літературна Україна», 1976, 7 травня.

В. А. Бурбела.


ЄНСЕН (Jensen) Альфред (30.IX 1859, м. Форс, Швеція — 15.ІХ 1921, Відень) — шведський учений-славіст, перекладач. Був референтом слов’янських літератур Нобелівського інституту при Швед. королів. АН. Писав швед. і нім. мовами. Досліджував творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова. Переклав швед. мовою поему «Пан Тадеуш» А. Міцкевича (1898). 1909 був на Україні (Чернігів, Львів), познайомився з І. Франком, М. Коцюбинським, О. Маковеєм, В. Гнатюком. Автор статей: «Михайло Коцюбинський» (1913), «Травестійна „Енеїда“ Котляревського» [Є. відводить цьому твору перше місце серед травестійних поем у європ. л-рі (опубл. у зб. «Привіт Ів. Франкові в сорокаліття його письменницької праці», Львів, 1916)]; досліджень з історії України — монографії «Мазепа», «Орлик у Швеції» (обидві — 1909), «Україна» (1919) та ін. Видав моногр. дослідження «Тарас Шевченко. Життя українського поета» (Відень, 1916, нім. мовою; укр. перекл. І. Мандюка), у якому використав праці М. Костомарова, О. Кониського, І. Франка. Є. наголошує на таких гуманістич. тенденціях поезії Т. Шевченка, як народність, глибокий реалізм, протест проти соціального і нац. гніту та несправедливості. 1909 здійснив вільний переклад швед. мовою віршів Т. Шевченка «Заповіт», «До Основ’яненка», уривка з поеми «Гайдамаки» та ін., а також оповідань «На віру» та «Дорогою ціною» М. Коцюбинського (Стокгольм, 1909; 2-е вид. 1918).

Тв.: Укр. перекл. — Тарас Шевченко. Життя українського поета. Перемишль, 1921; З праці «Тарас Шевченко. Життя українського поета». В кн.: Світова велич Шевченка, т. 3. К., 1964; Листи до Івана Франка. «Архіви України», 1966, № 4.

Літ.: Гнатюк М. Альфред Єнсен — дослідник Т. Г. Шевченка. «Літературна газета», 1961, 14 березня; Погребенник Я. Дослідник творчості Шевченка. «Прапор», 1971, № 4; Погребенник Я. Альфред Єнсен і його праця про Шевченка. В кн.: Погребенник Я. Шевченко німецькою мовою. К., 1973; Коцюбинський М. [Листи до А. Єнсена]. В кн.: Коцюбинський М. Твори, т. 6. К., 1975.

Я. М. Погребенник.


ЄПІФАНІЙ ПРЕМУДРИЙ (р. н. невід., Ростов, тепер Яросл. обл. — бл. 1420) — рос. письменник, чернець. Понад 30 років провів у Троїце-Сергієвому монастирі. За обдарованість був названий «Премудрим». Перший з відомих творів Є. П. — «Житіє Стефана Пермського» (1396 — 98) присвячений єпископу Пермі, просвітителю комі, автору азбуки для місц. жителів. Другий твір Є. П. — «Житіє Сергія Радонезького» (1417 — 18) відомий у списках, відредагованих Пахомієм Логофетом (Сербом), і містить істор. факти з життя засновника Троїце-Сергієвого монастиря; «Житіє» відзначається ліризмом, психол. спостережливістю, інтересом до пейзажу, вживанням просторічних слів та виразів. Обидва твори — характерні зразки житійної л-ри 14 — 15 ст. Є. П. належить також вступ до Тверського літопису (1400 — 12), імовірно, лист до тверського ігумена Кирила (1414 — 15), «Сказання Єпіфанія про шлях до св. града Єрусалима». На Україні були широко відомі твори Є. П. у складі «Великих Четьїх Міней» моск. митрополита Макарія (16 ст.). Один з рукописних списків «Великих Четьїх Міней» став джерелом для укр. редакції житій святих Димитрія Туптала (1683 — 1705).

Тв.: Житие Сергия Радонежского. В кн.: Памятники литературы Древней Руси. XIV — середина XV века. М., 1981.

Літ.: Зубов В. П. Епифаний Премудрый и Пахомий Серб. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы, т. 9. М. — Л., 1953; Лихачев Д. С. Культура Руси времени Андрея Рублева и Епифания Премудрого. М. — Л., 1962.

Л. М. Копаниця.


ЄПІФАНІЙ СЛАВИНЕЦЬКИЙ (р. і м. н. невід. — 1675) — укр. і рос. церк. діяч, письменник, учений. Див. Славинецький Єпіфаній.


ЄПХІЄВ Татарі Асланбекович [9(22).XI 1911, с. Ардон, тепер місто Північно-Осетинської АРСР — 2.IV 1958, Орджонікідзе] — осет. рад. письменник і літературознавець, канд. філол. наук з 1950. Член КПРС з 1929. Закінчив 1935 Моск. істор.-філос. ін-т. Працював на Донбасі. У зб. віршів «Вируюча епоха» (1932), «Серце радіє» (1935), поемі «Два серця» (1937) відобразив пореволюц. життя горців. Автор поем «Ленін» (1933), «Безіменна могила» (1938, про подвиг прикордонників). Борцям проти фашизму присвячено зб. «Осетія в огні» (1945). Мирну працю показано у «Поемі про пшеничне зерно» (1948), повісті «Колосок наливається» (1951), п’єсах «Моя сестра» (1952), «Прийомна дочка» (1961), романі «Вперед» (1956, у рос. перекл. — «Семья Цораевых»). Написав монографію «Арсен Коцоєв» (1955). Опубл. ряд сатир. оповідань. Переклав окремі твори В. Маяковського, М. Свєтлова. У перекл. Є. опубл. поеми «Сон», «Кавказ», «Сова», вірш «Гоголю» Т. Шевченка. Виступав з доповідями про укр. поета.

Тв.: Рос. перекл. — Колючки. Орджоникидзе, 1957; Семья Цораевых. Орджоникидзе, 1960; Стихи. Поэма. М., 1960.

Літ.: Хадарцева А. А. Певец современности. Орджоникидзе, 1986.

І. А. Луценко.


ЄРГАЛІЄВ Хамід [14(27).Х 1916, с. Новобагатенка, тепер Махамбетського р-ну Гур’єв. обл.] — казах. рад. поет, нар. письменник Каз. РСР з 1986. Член КПРС з 1944. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навч. 1939 — 48 в Казах. ун-ті (Алма-Ата). Автор книжок «Дві поеми» (1949), «Дівчина з нашого аулу» (1950), «Твоя ріка» (1953), «Яїцькі наспіви» (1955), «Курмангази» (1958), «Голос епохи» (1963), «Роки, роки» (1966), «Пісня на світанку» (1970), «Завжди в строю» (1975), «Вікно у світ» (1978), «Чаша золота» (1981), «Сторінки життя» (1986), «Стрімкий біг» (1988) та ін. Опубл. книги худож. нарисів і публіцистики: «Правда співає» (1966), «Орнаменти краю» (1987). Осн. теми творчості поета — праця і дружба народів. Поему «Наш земляк» присвятив Т. Шевченкові. Переклав ряд творів Дж. Байрона, В. Шекспіра, Назима Хікмета, П. Неруди, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Некрасова, В. Маяковського, Дем’яна Бєдного та ін. Окремі твори Є. переклали Д. Бакуменко, В. Бровченко, В. Коломієць, В. Лучук, О. Сенатович, Н. Тихий, Ю. Петренко, С. Литвин та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Поезії. К., 1984; [Вірші]. В кн.: Сучасні ритми. Сучасна поезія Казахстану. К., 1989.

Б. І. Іскаков.


ЄРЕМЄЄВ Леонід Андрійович (18.XI 1935, Київ) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1974. Член КПРС з 1968. Закінчив 1964 Київ. ун-т. З 1968 працює в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджує сучасну франд. л-ру, зокрема модерніст. роман — монографії «Французький „новий роман“» (1974) та «Прогресивні тенденції в сучасному французькому романі» (1979), статті і розділи про новітню літературу Франції у колективних працях.

Літ.: Нікітін В. Нове про «новий роман». «Всесвіт», 1976, № 6.

О. В. Зернецька.


ЄРИКЕЄВ (Єрикей) Ахмед Фазилович [1(14).XII 1902, с. Улькунди, тепер Дуванського р-ну Башк. АРСР — 15.ІХ 1967, Москва] — татар. рад. поет. Член КПРС з 1942. Закінчив 1930 Ін-т журналістики (Москва). В 1945 — 50 — голова СП Тат. АРСР. Учасник Великої Вітчизн. війни. Провідні мотиви творчості — велич ленінських ідей, любов до Батьківщини, дружба народів [вірші «Батьківщина» (1938), «Народу російському привіт» (1947), «Татарстан», «З Леніним у серці», «Росія» (усі — 1956), «Казань» (1965) та ін.]. Є. — один з творців масової рад. пісні. На його вірші написано понад 300 пісень і романсів, зокрема в роки Великої Вітчизн. війни популярними були «Партизанка», «Комсомолка Гульсара», «Хлопці і дівчата» (усі — 1938), «Черемха» (1942), «Чекаю на тебе» (1944) та ін. Писав для дітей. Україні присвятив вірші «Я був розстріляний під Полтавою» (1942), «Повернення» (1943), «Україна» (1954). Окремі поезії Є. переклали А. Кацнельсон, Л. Забашта, В. Чубенко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Сузір’я, а. 1. К., 1967; Другові. В кн.: Сузір’я, 8. 6. К., 1972; [Вірші]. В кн.: Світи мені, Чулпан-зоря. Дніпропетровськ, 1984; Рос. перекл. — Избранное. М., 1982; Стихотворения. М., 1988.

Р. К. Ганієва.


ЄРМОЛЕНКО Світлана Яківна (30.Х 1937, м. Уссурійськ, тепер Примор. краю) — укр. рад. мовознавець, доктор філол. наук з 1984. Член КПРС з 1975. Закінчила 1959 Київ. ун-т. З 1959 — наук. співробітник, а з 1987 — завідуюча відділом культури мови ін-ту мовознавства АН УРСР. Автор праць з укр. лінгвостилістики, правопису, мови укр. фольклору: «Мова і час» (1977), «Життя слова» (1978, обидві у співавт.) та ін. Співавтор курсу «Сучасна українська літературна мова. Стилістика» (1973) та ін. Одна з укладачів словника-довідника «Українська літературна вимова і наголос» (1973).

Тв.: Синтаксис віршової мови. К., 1969; Синтаксис і стилістична семантика. К., 1982; Фольклор і літературна мова. К., 1987.

В. М Русанівський.


ЄРМОЛОВА Валентина Іванівна (7.II 1940, с. Староалейка Алт. краю) — рос. рад. письменниця. Закінчила 1965 ВДІК. Живе на Україні. Автор повістей «У грозу на гойдалці» (1975) і «Чоловічі прогулянки» (1978), романів «Планета Вода» (1984), «І життя банкет веселий» (1989). У творах Є. виразно звучить тема духовного й соціального самовираження сучас. жінки.

Літ.: Любацька Г. Для чого живе людина? «Вітчизна». 1988, № 7.

А. В. Оберемський.


ЄРОФЕЇВ Іван Федорович [26.ІХ (8.Х) 1882, с. Андрушівка, тепер Погребищенського р-ну Вінн. обл. — 27.XI 1953, смт Ворзель Києво-Святошинського р-ну Київ. обл.] — укр. рад. письменник, історик, етнограф, літературознавець і фольклорист. Закінчив 1907 Київ. ун-т. Працював у 20-х pp. у Харкові на кафедрі історії укр. культури ВУАН та в Музеї Слобідської України, викладав у вузах Києва і Харкова, активно співробітничав в Укр. комітеті охорони пам’яток культури. Був членом Спілки сел. письменників «Плуг». Досліджував творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, Г. Сковороди, П. Грабовського, В. Чумака та ін., опубл. ряд архівних матеріалів про А. Олдріджа, А. Церетелі (ст.«Акакій Церетелі й Тарас Шевченко», 1945). Ряд праць присвятив літ.-мист. зв’язкам народів СРСР. Автор істор. повісті «Олекса Довбуш» (1945), статей про У. Кармалюка, один з упорядників зб. документів «Устим Кармалюк» (1948). Був особисто знайомий і листувався з М. Горьким.

Тв.: Українські думи і їх редакції. К., 1910.

Літ.: Сарана Ф. Вшануймо його працю. «Літературна Україна», 1972, 6 жовтня.

Ф. К. Сарана.


ЄРОШЕНКО Василь Якович [31.XII 1889 (12.I 1890), с. Обухівка, тепер Бєлгор. обл. — 23.XII 1952, там же] — вітчизн. письменник, педагог, фольклорист, музикант. Писав япон., есперанто й рос. мовами. В дитинстві осліп. Закінчив 1908 Моск. школу-інтернат для сліпих дітей, 1912 — Королів. коледж для сліпих та Академію музики для сліпих у Лондоні. У 1914 — 23 жив, навчався і працював у Японії, Таїланді, Бірмі, Індії, Китаї. Зустрічався з Р. Тагором, дружив з Лу Сінем. З 1922 викладав есперанто в Шанх. та Пекін. університетах, виступав з лекціями про творчість О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого. Учасник XIV (Хельсінкі, 1922), XV (Нюрнберг, 1923), XXIV (Париж, 1932) Міжнародних конгресів есперантистів. 1923 повернувся до Москви, працював перекладачем у Комуністичному ун-ті трудящих Сходу, брав активну участь в організації навчання сліпих, виступав у періодиці зі статтями про життя трудящих за рубежем. У 1934 — 45 був директором першого в Туркменії дитячого будинку-інтернату для сліпих, розробив туркм. абетку для сліпих. З 1945 — на викладацькій роботі (Москва, Ташкент). 1952 повернувся до Обухівки. Перші твори — вірш та кілька казок — Є. опубл. в япон. періодиці. Пізніше в япон. журн. «Кібо» з’явилися його книги новел «Мрія», «Дощ іде» (обидві — 1916), написані япон. мовою. У 20-х pp. в Японії вийшли збірки «Пісні досвітньої зорі», «Заради людства» (1959 у Токіо видано тритомне зібрання його творів). У творах Є. звучать антиколоніалістські й антимілітаристські мотиви. Написав мовою есперанто автобіогр. твір «Сторінка з мого шкільного життя» (вперше опубл. у його зб. віршів, оповідань, нарисів «Зітхання самотньої душі», Шанхай, 1923), ряд оповідань; япон. мовою — казки й легенди «Тісна клітка», «Бірманська легенда», «Глек мудрощів» та ін. Популяризував укр. фольклор, виступаючи з сольними концертами, виконуючи укр. нар. пісні; в Туркменії здійснив постановку опери «Коза-дереза» М. Лисенка. 1956 в Японії вийшла монографія професора Такасугі Ічіро «Сліпий поет Єрошенко». Укр. мовою ряд творів Є. переклала Н. Гордієнко-Андріанова.

Тв.: Укр. перекл. — Квітка Справедливості. К., 1969; Рос. перекл. — Сердце орла. Бєлгород, 1962; Избранное. М., 1977.

Літ.: Гордієнко-Андріанова Н. М. Запалив я у серці вогонь... К., 1977; Харьковский А. С. Человек, увидевший мир. М., 1978; Гордієнко-Андріанова Н. Він бачив серцем. «Україна». 1989, № 50; Людина з легенди. «Соціалістична культура», 1990, № 1.

Н. М. Гордієнко-Андріанова.


ЄРШОВ Петро Павлович [22.II (6.III) 1815, с. Безруково, побл. м. Ішим, тепер Тюмен. обл. — 18(30).VIII 1869, Тобольськ] — рос. письменник. Закінчив 1834 Петерб. ун-т. Працював учителем, з 1857 — директор Тобол. гімназії. Автор віршованої казки «Горбоконик» (1834, повне вид. 1856; укр. мовою переклали М. Рильський, О. Коваленко), написаної за фольклор. мотивами. Сатир. змалювання царя, бояр, купців (через це казку довго не дозволяли друкувати в повному обсязі), легкість вірша забезпечили їй широку популярність. Писав також ліричні пісні в романт. дусі, поеми («Сузге», 1838), оповідання («Осінні вечори», 1857), п’єси («Суворов і станційний наглядач», 1835).

Тв.: Конек-Горбунок. Стихотворения. Л., 1976; Стихотворения М., 1989; Укр. перекл. — Горбоконик. К., 1973.

Літ.: Утков В. Г. Гражданин Тобольска. Свердловск, 1979.

О. П. Охріменко.


ЄРЬОМІН Ігор Петрович [5(18).IV 1904, м. Ревель, тепер Таллінн’ — 17.ІХ 1963, Ленінград] — рос. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1937. Закінчив 1924 Ленінгр. ун-т, з 1938 — професор, у 1950 — 63 — завідував кафедрою рос. л-ри цього ун-ту, читав курс історії укр. л-ри. Наук. роботу почав 1925 у семінарі В. М. Перетца. Творчі інтереси Є. зосереджувалися на вивченні письменства Київ. Русі, давньої рос., укр. і білорус. л-р. Досліджував ораторську й агіографічну прозу, літописи, «Слово о полку Ігоревім», жанрові особливості, специфіку худож. форми, поетич. стилю і мови літ. пам’яток 13 — 17 ст., творчість укр. письменника-полеміста Івана Вишенського, східнослов’ян. літ. барокко. Поетику і стиль давньої східнослов’ян. л-ри розглядав у єдності з світоглядними концепціями епохи на тлі ін. слов’ян. л-р. Підготував наукові видання творів Симеона Полоцького (1953), Івана Вишенського (1955; укр. перекл. — 1959), Феофана Прокоповича (1961). Є. належать розвідки з класич. укр. л-ри, зокрема драматургії, про творчість І. П. Котляревського.

Тв.: Иван Петрович Котляревский. М., 1952; Литература Древней Руси (Этюды и характеристики). М. — Л., 1966; К истории восточнославянского барокко (Из лекций по украинской литературе XVII — XVIII вв.). В кн.: Сибирская археография и источниковедение. Новосибирск, 1979; Лекции и статьи по истории древней русской литературы. Л., 1987.

Літ.: Дмитриев Л. А. И. П. Еремин. «Труды Отдела древнерусской литературы», 1964, т. 20; Махновець Л. Є. Пам’яті І. П. Єрьоміна. «Радянське літературознавство», 1964, № 1; Лихачев Д. С. Игорь Петрович Еремин. В кн.: Лихачев Д. С. Прошлое — будущему. Л., 1985.

О. В. Мишанич.


ЄСЕНБЕРЛІН Ільяс (1.I 1915, м. Атбасар, тепер Цілиногр. обл. — 5.Х 1983, Алма-Ата) — казах. рад. письменник. Член КПРС з 1940. Закінчив 1940 Казах. гірничо-металург. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Автор поетич. книг «Поема про більшовика» (1957), «Трагедія Биржан-Сала» (1959); романів на сучасну тематику «Сутичка» (1966), «Небезпечна переправа» (1967), «Закохані» (1968), «Золоті коні прокидаються», «Прикрий своїм щитом» (обидва — 1976), «Золотий птах» (1977), «Мангистаутський фронт» (1979), де порушував актуальні морально-філос. проблеми життя робітників, селян, інтелігенції. Істор. трилогії «Кочівники» (1969 — 73, окреме вид. 1978), «Заворожений меч» (1971) і «Відчай» (1973); «Золота орда» (кн. 1 — 3, 1979 — 83) — про становлення казах. державності, боротьбу степових племен з чужоземцями, зародження і зміцнення зв’язків казахів з рос. та іншими народами Рад. країни. В перекл. Г. Карпенка опубл. кн. «Золоті коні прокидаються», до якої увійшли однойменний твір і роман «Небезпечна переправа». Ст. Є. «В серці твоєму й моєму» переклала Т. Маркевич (опубл. у зб. «Сузір’я», в. 4. К., 1970).

Тв.: Укр. перекл. — Золоті коні прокидаються. К., 1986; Рос. перекл. — Любящие. М., 1970; Опасная переправа. М., 1970; Прикрой своим щитом. М., 1976; Золотая птица. — Схватка. Алма-Ата, 1977; Кочевники. Алма-Ата, 1986; Золотая орда. М., 1986.

О. Г. Астаф’єв.


ЄСЕНІН Сергій Олександрович [21.IX (3.X) 1895, с. Константиново, тепер с. Єсеніно Рибнівського р-ну Рязан. обл. — 28.XII 1925, Ленінград, похов. у Москві] — рос. рад. поет. Навчався 1909 — 12 в учит. школі с. Спас-Клепіки, 1913 — 14 в Моск. міському нар. ун-ті ім. А. Л. Шанявського. 1915 переїхав у Петроград, де познайомився з О. Блоком, С. Городецьким, А. Белим, М. Клюєвим. Перша зб. віршів — «Радуниця» (1916) позначена впливом поетики рос. фольклору. Велику Жовтн. соціалістич. революцію зустрів з піднесенням. Вірші й поеми 1917 — 18 «Товариш», «Перетворення», «Інонія», «Кантата» (у співавт.), «Небесний барабанщик» пройняті пафосом революц. боротьби, волелюбністю, передчуттям глибоких змін. У ранній ліриці Є. поряд з патріотич. й революц. мотивами відобразились утопічні ілюзії патріархального «мужицького раю». В 1919 — 24 належав до групи поетів-імажиністів (див. Імажинізм). Зображував побут міської богеми (цикл «Москва кабацька», 1921 — 23), село як жертву індустріалізації (поема «Сорокоуст», 1920; вірш «Я останній поет села», 1920). У 1922 — 23 здійснив подорож по Зх. Європі, СШЛ. Враження від неї відбилися у нарисі «Залізний Миргород» (1923), віршованій п’єсі «Країна негідників» (1923), ряді листів. У 1923 — 25, в період ідейно-творчої зрілості, оспівував героїку революц. битв («Пісня про великий похід», «Балада про двадцять шість», обидві — 1924; «Поема про 36», 1925), соціалістичні перетворення в країні (поеми «Русь радянська», «Повернення на батьківщину», «Русь відживаюча», «Поетам Грузії», «Станси», всі — 1924). У віршах «Ленін» (уривок з поеми «Гуляй-поле», 1924), «Капітан землі» (1919 — 25) створив поетичний образ В. І. Леніна. Революц. зміни у побуті селян відобразив у ліро-епічній поемі «Анна Снєгіна» (1925). Філософська «вічна» тема життя і смерті порушена в поемі «Чорна людина» (1925, опубл. 1926). Цикл «Перські мотиви», інтимні вірші, а також медитації (1924 — 25) — визначне досягнення лірики Є. Орієнтуючись на пушкінську традицію поетичної простоти і гармонії, прийоми образної народної мови і фольклору, Є. водночас виступив і як тонкий лірик, сміливий новатор, збагатив худож. арсенал рос. вірша засобами високої емоційної напруги, своєрідної «густої» образності, музичністю. Багато віршів Є. покладено на музику. Писав на істор. теми («Пісня про Євпатія Коловрата», 1912; поема «Марфа Посадниця», 1914; драм. поема «Пугачов», 1921). Є. належать прозові твори (повість «Яр», 1916; оповідання «Поблизу Білої води», 1916; «Бобиль і Дружок», 1917), вірші для дітей («Казка про пастушка Петю, його комісарство і коров’яче царство», 1925), теор. і літ.-крит. статті («Ключі Марії», 1918; «Побут і мистецтво», 1920, та ін.). Зазнав цькування з боку «лівих», вульгарних соціологів. У стані глибокої депресії покінчив життя самогубством. Вірші і поеми Є. перекладено багатьма мовами світу. Є. ще замолоду виявляв інтерес до укр. л-ри. Одна з перших його публікацій — вільний переклад уривка з поеми «Княжна» Т. Шевченка («Село», 1914). Влітку 1919 приїжджав до Києва. 1920 був у Харкові, виступав з читанням віршів. Був у Криму. Пам’яті Є. присвятили вірші В. Сосюра («На смерть Єсеніна»), Ю. Яновський («С. Єсеніну»), статті — П. Тичина («Сила дзвінкого слова»), Д. Павличко («Метеор російської поезії»). В. Сосюра видав книгу перекладів поезій Є. («Черемха», К., 1959). Окремі твори Є. переклали В. Юхимович, К. Дрок, М. Упеник, О. Новицький, В. Коломієць, В. Швець, З. Гончарук, І. Пучко та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1977 — 80; Стихотворения. М., 1987; Укр. перекл. — Поезії. К., 1975; [Вірші]. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів 1985.

Літ.: Юшик П. Ф. Сергей Есенин. М., 1969; Белоусов В. Г Сергей Есенин. Литературная хроника, ч. 1 — 2. М., 1969 — 70; Марченко А. Поэтический мир Есенина. М., 1972; Наумов Е. Сергей Есенин. Личность. Творчество. Эпоха Л., 1973; Волков А. Художественные искания Есенина. М., 1976; Прокушев Ю. Сергей Есенин. Образ. Стихи. Эпоха. М., 1979; Кулинич А. В. Сергей Есенин. Жизнь и творчество. К., 1980; Базанов В. Сергей Есенин и крестьянская Россия. Л., 1982; В мире Есенина. М., 1986; С. А. Есенин в воспоминаниях современников, т. 1 — 2. М., 1986; Русские советские писатели. Поэты. Биобиблиографический указатель, т. 8. М., 1985.

А. В. Кулінич.


ЄСЕНСЬКА (Jesenská) Ружена (17.VI 1863, Прага — 14.VII 1940, там же) — чес. письменниця, перекладачка. Закінчила 1882 праз. жіночу учит. семінарію. Автор творів з життя інтелігенції, істор. минулого чес. народу: романи «Легенда з сумної країни» (1904 — 05), «Пригоди життя і смерті» (1911), «Геройство» (1923); зб. «Балади і пісні» (1904). Писала також новели, драм. твори. 1910 подорожувала по Україні, була у Києві. Переклала 28 поезій Т. Шевченка («Думи мої, думи мої», «Тополя», «До Основ’яненка», «Причинна», «Утоплена» та ін.), які 1900 вийшли в Празі окр. книжкою під назвою «Вибрані вірші» (до цього видання Є. написала передмову) в серії «Світова поезія»; ряд поезій І. Франка [«Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі», «У долині село лежить», «Нехай і так, що згину я», «Як почуєш вночі» та ін. — опубл. у журн. «Slovanský přehled» («Слов’янський огляд», 1901, № 3; 1903, № 5)], Лесі Українки («В’язень», «Мати-жалібниця», «Слово, чому ти не твердая криця», вірші з циклу «Мелодії» та ін.) — опубл. у журн. «Slovanský přehled» (1900, № 4); кілька творів Б. Лепкого. Листувалася з М. Павликом та І. Франком, який, зокрема, схвально оцінив її переклади творів Т. Шевченка.

Літ.: Франко І. [Рецензія на чеські переклади творів Тараса Шевченка]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 29. К., 1981; Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів і словаків. Пряшів, 1961; Погребенник Ф. П. Нові штрихи до зарубіжної шевченкіани. «Всесвіт», 1978, № 3.

Ф. П. Погребенник.


ЄСЕНСЬКИЙ (Jesenský) Янко (30.XII 1874, м. Мартін, тепер Середньо-Словац. обл. — 26.XII 1945, Братіслава) — словац. письменник, член Чес. академії наук і мист-в з 1945. Закінчив 1905 Пряшів. юрид. академію. 1914 був в австро-угор. армії, здався в рос. полон. 1916 перебував у Києві, редагував словац. додаток до журн. «Čechoslovan» («Чехослов’янин»). 1920 повернувся на батьківщину. Збірки «Вірші» (1905) і «З полону» (1917) — інтимна та громадян. лірика. У поетич. збірках «Після бур» (1932), «Проти ночі», «На злобу дня» (обидві — 1945), «Чорні дні» (1948) розкрив гострі соціальні протиріччя словац. суспільства 30 — 40-х pp., виступав проти фашизації Словаччини. В сатир. романі «Демократи» (ч. 1, 1934; ч. 2, 1938) Є. використовує засоби політ. памфлету. Автор гумористич. зб. «Провінційні оповідання» (1913), зб. новел «З стародавніх часів» (1935), роману у віршах «Листи до дівчини» (вид. 1970). Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Блока, Б. Пастернака, С. Єсеніна, А. Ахматової. Українською мовою окремі твори Є. переклали Л. Первомайський, Г. Пашко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Словацька поезія. К., 1964; Жених та інші новели. К., 1973; Рос. перекл. — Демократи. М., 1957; Провинциальные рассказы М., 1958; Стихи. М., 1981; Избранная лирика. М., 1981.

В. І. Шевчук.


ЄТІМ ЕМІН (справж. — Магомед-Емін син Севзіхана; 1838, аул Цилінг, тепер Кураського р-ну Даг. АРСР — 1884, аул Ялджух, тепер Ахтинського р-ну Даг. АРСР) — лезг. поет. Навчався в медресе. Перший серед лезгинів писав рідною мовою, користуючись араб. алфавітом (до Є. Е. лезг. нар. поезія існувала лише в усній формі). Засуджував соціальну несправедливість, співчував знедоленим, мріяв про справедливий сусп. лад (вірші «Тому, хто втратив мед», «Дві дружини», «Дуван-беку» — всі опубл. 1941), виступав проти нац. гніту («Повстання 1877 p.», «Наїбу Гасану» — обидва опубл. 1959).

Значне місце в творчості Є. Е. посідає любовна лірика. Утвердив у лезг. поезії нові форми вірша, зокрема восьмискладову силабічну строфу та рефренну риму. Твори Є. Е. опубл. в рад. час.

Тв.: Рос. перекл. — Стихотворения. М., 1959; [Вірші]. В кн.: Дагестанские лирики. Л., 1961.

Г. Г. Ханмурзаєв.


ЄФИМЕНКО (Ставровська) Олександра Яківна [псевд. і крипт. — Александра Е.; А-а Еф.; Є-ва, А.; 18 (30).V 1848, с. Варзуга, тепер Терського р-ну Мурман. обл. — 18.XII 1918, х. Любочка, тепер у складі м. Вовчанська Харків. обл.] — укр. і рос. історик та етнограф. Дружина П. С. Єфименка. Жила в Чернігові (з 1877), Харкові (з 1879), де брала активну участь в діяльності Істор.-філол. т-ва при Харків. ун-ті. З 1907 — зав. кафедрою рос. історії та викладач історії України на Бестужевських вищих жін. курсах у Петербурзі. 1910 Є. першій серед жінок Росії присвоєно звання доктора історії (у Харків. ун-ті). Осн. праці — «Южная Русь. Очерки, исследования, заметки» (т. 1 — 2, СПБ, 1905); «История украинского народа» (в. 1 — 2, СПБ, 1906). В них використовуються й досліджуються твори укр. л-ри 16 — 18 ст. Є. — автор статей «Про етнографічні особливості південноруського племені» (1885), «Пам’яті Тараса Григоровича Шевченка» (1901) і нарису «Т. Г. Шевченко», «Котляревський в історичних обставинах» (усі — 1905), циклу нарисів і оповід. «На Україні» в серії «Библиотека „Детского чтения“» (в. 1 — 3, 1901). Ранні праці Є. з історії землеволодіння і сусп. відносин дістали високу оцінку К. Маркса, Ф. Енгельса». В. І. Ленін використав істор. дослідження Є. в полеміці з аграрного питання з Г. В. Плехановим.

Тв.: Турбаевская катастрофа. «Киевская старина», 1891, № 3; Укр. перекл. — На Україні. Катеринослав, 1919.

Літ.: Архив К. Маркса и Ф. Энгельса, кн. 4. М. — Л., 1929: Ленін В. І. Доповідь про Об’єднавчий з’їзд РСДРП (Лист до петербурзьких робітників). В кн.: Ленін В. І. Повне зібрання творів, т. 13. К., 1971; Данилевич В. О. Я. Єфименкова. «Наше минуле», 1918, № 3; Багалій Д. Олександра Яковлевна Єфименкова (1848 — 1918). (Оцінка її наукових праць). «Записки Історично-філологічного відділу УАН», 1919, кн. 1; Марков П. Г. А. Я. Ефименко — историк Украины. К., 1966.

М. М. Сулима.


ЄФИМЕНКО Петро Савич [псевд. і криптоніми — Е. П., П. Е., Одинець Петро, Царедавенко та ін.; 1835, містечко Великий Токмак, тепер м. Токмак Запоріз. обл. — 7(20).V 1908, Петербург] — укр. та рос. етнограф і фольклорист. Чоловік О. Я. Єфименко. Навчався 1855 — 58 у Харків. ун-ті, де був одним з організаторів революц.-демокр. таємного т-ва; 1858 — 59 — у Московському університеті, де входив до гуртка різночинної інтелігенції «вертепники». За революц. діяльність перебував 1860 — 70 на засланні в Пермській, потім в Арх. губерніях. Після заслання жив у Воронежі, Самарі, Чернігові, Харкові, де 1887 — 88 був одним з укладачів і ред. «Харьковского календаря». Автор праць з етнографії — про звичаєве право, нар. промисли росіян і українців тощо: «Про малоросіян в Оренбурзькій губернії» (1861), «Збірник народних юридичних звичаїв Архангельської губернії» (1869), «Придане за звичаєвим правом селян в Архангельській губернії» (1873), «Матеріали з етнографії населення Архангельської губернії» (ч. 1 — 2, 1877 — 78), «Рудні на Сіверщині» (1888) та ін. Створив ряд програм для збирання даних з етнографії, зокрема про нар. забобони й повір’я на Україні (1866). Йому належать дослідження з слов’ян. міфології й демонології: «Про вовків і вовчого бога Полісуна» (1859), «Демонологія жителів Архангельської губернії» (1864), «Про Ярила, поганське божество руських слов’ян» (1869), «З історії народних забобонів» (1879), «Упирі. З історії народних вірувань» (1883) та ін. Написав ряд праць з укр. історії: статті «Калнишевський, останній кошовий Запорізької Січі (1691 — 1803)», 1875; «Засланці-малоросіяни в Архангельській губернії (1708 — 1802)», «Звідки взялися запорожці», «Останній писар війська Запорізького Глоба» (всі — 1882), кн. «До питання про українське народництво» (1906). Дослідження з укр. літератури: «Український літературний літопис» (1861), «Зразки викривальної літератури в Малоросії», «М. Д. Мізко» (обидві — 1882), «Псальма XVIII століття» (1887). Уклав «Бібліографічний покажчик праць П. П. Чубинського» (1884). Зібрав численні укр. етнографічні й фольклор. матеріали. Видав книжки: «Пам’ятки української народної словесності» (1859, опубліковано укр. нар. приказки, прислів’я, обрядові пісні, замовляння тощо) і «Збірник малоросійських заклять» (1874). Написав рецензії на праці М. Закревського, О. Огоновського та ін.

Літ.: Разумова А. П. Из истории русской фольклористики. П. Н. Рыбников. П. С. Ефименко. М. — Л., 1954; Гуменюк М. П. П. С. Єфименко. В кн.: Гуменюк М. П. Українські бібліографа XIX — початку XX століття. Х., 1969.

В. Ф. Горленко.


ЄФИМЕНКО Тетяна Петрівна (1890, Харків — 18.XII 1918, х. Любочка, тепер у складі м. Вовчанська Харків. обл.) — рос. поетеса, дочка О. Я. Єфименко та П. С. Єфименка. У Петербурзі 1916 вийшла єдина збірка Є. «Жадібне серце». Основними у книжці є т. з. антологічні (створені в дусі антич. лірики) вірші. Поетееа утверджує душевне здоров’я і цілісне гармонійне буття, що протистоять поширеним у тогочас. поезії настроям розчарування і зневіри. Значна частина літ. спадщини Є. залишилася не опублікованою. У ряді поезій є ремінісценції з українського фольклору, згадки про народний побут.

Тв.: Жадное сердце. «Новый мир», 1989, № 11.

Літ.: Айхенвальд Ю. Литературные наброски. «Речь», 1916, 25 февраля (9 марта); Соловей Е. Забуте ім’я. «Літературна Україна», 1982, 22 липня.

Є. С. Соловей.


ЄФРЕМ СІРІН, Мар Афрем (бл. 306, м. Низибія, Месопотамія — 373, м. Едес, тепер Едеса, Греція) — сірійський письменник і богослов. Рано почав вивчати богосл. літературу, поселившись у горах, згодом у печері біля м. Едес. Подорожував по Єгипту, Кесарії, де був висвячений на диякона. Автор поетичних творів, тлумачень бібл. текстів. Кращу частину його літ. спадщини становить ораторська проза, позначена впливом традицій антич. риторики. Короткі афористичні настанови доповнюються в казаннях Є. С. багатьма характерними для східної поезії порівняннями, алегоричними образами.

Осн. теми творів: марність людського життя, боротьба зі спокусами й гріховними пристрастями, смерть і страшний суд. Ще за життя Є. С. його твори перекладено грец. мовою. Слов’ян. переклад зроблено в 10 ст. для болг. царя Симеона (давньорус. список 1073). У Київ. Русі відомим був збірник творів Є. С. «Паренезис». Повчання Є. С. включалися до Прологів, Ізмарагдів, Торжественників. Найпопулярнішими були «Слово о злих женах», «Слово об антихристі».

Літ.: Петров Н. И. О происхождении и составе славянорусского печатного Пролога (иноземные источники). К., 1875; Гординський Я. Слова св. Єфрема Сирина в перемиських пергамінових листках поч. XIV в. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1918, т. 126 — 127; Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. М., 1977.

Ю. А. Ісіченко.


ЄФРЕМОВ Іван Антонович [Антипович; 9 (22). IV 1907, с. Вириця, тепер Гатчинського р-ну Ленінгр. обл. — 5.Х 1972, Москва] — рос. рад. письменник, учений-палеонтолог, доктор біол. наук, з 1940 — професор. Навчався 1924 — 26 в Ленінгр. ун-ті, закінчив 1935 Ленінгр. гірничий ін-т. Дит. роки Є. минули на Україні (Бердянськ, Херсон). З 1925 брав участь у наук. галеонтол. і геол. експедиціях. Засновник тафономії (галузь палеонтології) — праця «Тафономія і геологічний літопис» (1950; Держ. премія СРСР, 1952). Перші збірки новел «П’ять румбів», «Зустріч над Тускаророю» (обидві — 1944), «Білий ріг» (1945) сповнені дослідницької думки, відзначаються напруженістю дії, що відбувається за романтичних або екзотичних обставин. У наук.-фантаст. повісті «Зоряні кораблі» (1947) порушено тему космосу і зоряних прибульців. В істор.-пригодницькій дилогії «Велика дуга» (повісті «На краю Ойкумени», 1949; «Подорож Баурджеда», 1953) звернувся до історії і мистецтва старод. Єгипту і Греції, виступив проти нац. замкненості й винятковості. Наук.-фантаст. соціально-філос. роман «Туманність Андромеди» (1957) — спроба створити багатопланову картину-концепцію комуністич. майбутнього Землі. Своєрідним філос. етюдом, в якому виражено погляди Є. на особливості косм. контакту цивілізацій, є наук.-фантаст. повість «Серце Змії» (1959). У пригод. романі «Лезо бритви» (1963) утверджується високий запас психіч. міцності й інтелектуальних можливостей людини. Наук.-фантаст. роман «Година Бика» (1969) містить гостру критику ідей тоталітаризму. Роман «Таїс Афінська» (вид. 1973) присвячений епосі завойовницьких походів Александра Македонського. 1968 на Київ. кіностудії ім. О. Довженка за мотивами роману «Туманність Андромеди» створено однойм. фільм. У квітні 1988 у м. Миколаєві відбулися перші всесоюзні Єфремовські читання. Окремі твори Є. переклали К. Гловацька, І. Соболь, Б. Чайковськин, І. Щербина, К. Юречко, В. Гнатюк та ін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1975 — 76: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1986 — 89; Укр. перекл. — Алмазна труба. К., 1954; На краю Ойкумени. К., 1956; Білий ріг. К., 1959; Туманність Андромеди. К., 1960; Зоряні кораблі. К., 1965.

Літ.: Брандис Е., Дмитриевский В. Через горы времени. Очерк творчества И. Ефремова. М. — Л., 1963; Чорна Н. І. Підтверджувач прекрасного «Літературна Україна», 1977, 14 червня; Чудинов П. К. Иван Антонович Ефремов. М., 1987.

Н. І. Чорна.


ЄФРЕМОВ Петро Олександрович (псевд. і крипт. — П. Є., П. Е., П. Є. Т-ро, Тромов, В. Юноша; 8.Х 1883, с. Пальчик, тепер Катеринопільського р-ну Черкас. обл. — р. і м. см. невідомі) — укр. рад. літературознавець, критик. Брат С. О. Єфремова. Навчався 1892 — 97 в Черкас. духовному уч-щі, 1901 — 05 — Київ. духовній семінарії, закінчив 1915 Київський університет. Викладав 1916 — 18 у гімназіях, згодом — професор Ін-ту народної освіти Катеринослава (тепер Дніпропетровськ). Був секретарем Катериносл. відділу ВУАНу, 1926 — 27 — член редколегії журналу «Зоря». Друкувався з 1905 — в журналах «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник», «Світло», «Книгарь», «Зоря», альманахах «Рада», «Нова рада», «Січ», збірнику «Вир революції» та ін. Досліджував проблеми натуралізму, розвиток істор. повісті в укр. л-рі. Писав статті про творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова, Івана Карпенка-Карого, Д. Марковича, Л. Яновської, Б. Легкого, П. Карманського, А. Кримського, A. Кащенка, В. Самійленка, М. Чернявського, Т. Романченка, Д. Яворницького, В. Поліщука, B. Підмогильного та ін. Писав також про рос. і зарубіж. письменників (О. Островського, Б. М. Б’єрнсона, О. Мірбо, У. Уїтмена). Автор передмови до видання «Слова о полку Ігоревім» (1914). Незаконно репресований 1930 в результаті сфабрикованого процесу над т. з. Спілкою визволення України. Реабілітований 1989.

Р. С. Міщук.


ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович [псевд. і крипт. — С. Є., Ромул, С. Охріменко, Spectator, С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Сергій, С. Ситковецький, Липовчанин, Земець, С. Александрович, Киянин, Волосар, Гр. Лановий, П. Устяк; 6.Х 1876, с. Пальчик, тепер Катеринопільського р-ну Черкас. обл. — 31.III 1939, Вологда (?)] — укр. публіцист, літературознавець, критик, громад.-політ. діяч, академік (з 1919) і віце-президент ВУАН (з 1922). Нар. в сім’ї священика. Навчався в Київ. духовній семінарії, закінчив 1901 юрид. ф-т Київ. ун-ту. Входив до київ. Громади, обстоюючи переважно неонародницькі ідеї. Організатор Укр. радикально-демокр. партії (УРДП), Товариства українських поступовців (ТУГІ) і Укр. партії соціалістів-федералістів (УПСФ), активний діяч Центральної ради. Брав діяльну участь у редагуванні газет «Громадська думка», «Рада», «Нова рада», журн. «Нова громада». Брав участь у розробці концепції укр. державності, укр. національної освіти і культури. Деякий час перебував на Зх. Україні, зокрема у Станіславі (тепер Івано-Франківськ). 1921 повернувся на Рад. Україну. З 1923 завідував істор.-філол. відділом ВУАН, був головою Комісії для видання пам’яток новітнього укр. письменства, Комісії для складання «Біографічного словника діячів України», ради Історико-літературного товариства. Літ. діяльність почав 1895 оповіданнями для дітей, опубл. у журн. «Дзвінок». Надр. бл. 3 тис. статей та рецензій у різних період. виданнях: «Зоря», «Правда», «Киевская старина», «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Літературно-науковий вістник», «Киевское слово», «Волинь», «Жизнь и искусство», «Нова громада», «Русское богатство», «Przegląd Krajowy», «Ukrainische Rundschau», «Дніпрові хвилі», «Рада», «Основа» (Одеса), «Промінь», «Украинская жизнь», «Наше минуле», «Україна», «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», «Література» та ін. Є. — активний популяризатор і організатор літ. процесу на Україні. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського, І. Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та ін., цінних своїм фактичним матеріалом. У численних статтях та книжках, особливо в «Історії українського письменства» (1911; 4-е вид. — 1924) прагнув виявити провідні, на його думку, для укр. л-ри риси: боротьбу за свободу людини, рух нац.-визв. ідеї, поступове наростання «течії народності в змісті і формі». Розглядаючи творчість письменників 19 ст. передусім з точки зору вираження в ній соціальних запитів трудових верств, Є. недооцінював значення естетич. аналізу. В укр. книжній л-рі 17 — 18 ст. він неправомірно вбачав лише схоластику. Гостро критикуючи модерністів за їхню відірваність від соціальних проблем, він, однак, не збагнув нові тенденції в худож. мисленні поч. 20 ст. Стаття Є. «У пошуках нової краси» («Киевская старина», 1902, кн. 10 — 12), у якій до модерністів зараховувалися О. Кобилянська, Г. Хоткевич, Н. Кобринська, К. Гриневичева, викликала дискусію (виступи І. Франка, Г. Хоткевича, Лесі Українки). У той же час Є. одним з перших привітав талант В. Винниченка, О. Олеся, М. Івченка, схвально відгукнувся про творчість П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Хвильового, Т. Осьмачки. Чимало зробив для розширення істор.-літ. досліджень, у справі публікації джерелознавчих матеріалів з історії укр. л-ри. У ст. «Дорогою синтезу» (1923) подав перший історіографічний огляд укр. літературознавства. Здійснив ряд видань укр. класики (Л. Глібова, Є. Гребінки, Т. Шевченка, О. Кониського, І. Котляревського, М. Коцюбинського, Б. Грінченка) з власними передмовами. Упорядкував і видав антологію укр. л-ри «Вік» (т. 1 — 3) з докладними довідками про кожного з письменників. Під керівництвом та за безпосередньою участю Є. на Україні було опубл. кілька збірників матеріалів, присвячених декабристам, творчості Т. Шевченка, розпочато видання його літ. спадщини. Був гол. ред. 3-го тому «Російсько-українського словника» (1927). В 1923 — 29 регулярно вів «Щоденник» (про події наук. і літ. життя).

У повоєнні роки спадщина Є. вивчалася здебільшого зарубіж. літературознавцями (Ю. Бойком, Г. Костюком, П. Одарченком, Г. Грабовичем та ін.). Частина архіву Є. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ЦНБ ім. В. І. Вернадського АН УРСР, Архіві АН УРСР.

Незаконно репресований 1930 в результаті сфабрикованого процесу над т. з. Спілкою визволення України. Реабілітований 1989.

Літ.: Франко І. Принципи і безпринципність. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 34. К., 1981; Дорошенко В. Нова історія української літератури. «Літературно-науковий вістник», 1911, т. 56; Кримський А. Життєпис і літературна діяльність С. О. Єфремова. «Записки історично-філологічного відділу ВУАН», 1923. кн. 2 — 3 (1920 — 1922): Шумило Н. М. Гнат Хоткевич проти Сергія Єфремова (До історії відомої полеміки). «Радянське літературознавство», 1988. № 10; Балабольченко А. «СВУ»: суд над переконаннями. «Вітчизна», 1989, № 11; Спис праць С. О. Єфремова. «Записки історично-філологічного відділу ВУАН». 1923. кн. 2 — 3 (1920 — 1922).

Р. С. Міщук.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.